Актуальність теми дослідження. Сьогодні особливий для України час - відродження мови, культури, формування державності на традиційних засадах християнської віри, коли прагнуть віднайти справжні цінності, осягнути істину, визначити магістральний напрямок пошуків і дії. У галузі студіювання історії розвитку української філософської думки постає завдання відновити сторінки, спотворені або викреслені за часів бездержавного існування, комуністичної диктатури. Пропонована робота є спробою досягнути бажану гармонію у відображенні розвитку філософської думки в Україні на ґрунті Слова Божого, що нині повернулось до нас. У зв'язку з цим існує проблема визначення співвідношення віри і розуму, релігії та науки, яка дискутувалась упродовж всієї історії духовного розвитку людства. Багато прихильників має погляд, який заперечує християнсько-екзистенційну філософію і пропонує читачам обрати або віру з її незбагненністю для розуму, або філософію з її наочністю та загальноприйнятими поняттями. Проте українська філософська думка, яка в головних своїх виявах продовжує європейську екзистенційну традицію від Б. Паскаля і С. К'єркегора, спирається на біблійне твердження про існування філософії "за переданнями людськими, за стихіями світу”, та протилежної - за Христом [Кол.2: 8]. Недарма С. К'єркегор пише, що він - не філософ, а проповідник, а Г. Сковорода називає себе "любителем Священної Біблії”. Більше того, вихідне положення української філософської думки ґрунтується безпосередньо на визначенні: філософія - це любов до мудрості. Істинна мудрість є Бог. Отже, філософія - любов до Бога. Протягом століть Святе Письмо як могутнє джерело істини надихало українських мислителів на творення домінуючого типу вітчизняного філософування. Підкреслюючи це, П. Куліш писав, що наша філософія "взята" прямісінько з Євангелії.

З огляду на зазначене головна цінність роботи полягає у проведенні аналізу християнсько-екзистенційної філософської думки у творах видатних українських філософів і письменників XVІІІ - XІX ст.

Актуальність дослідження екзистенційного характеру української філософської думки як відображення специфіки національної ментальності визначається також низкою наступних моментів:

Проведенням аналізу вітчизняної філософії на основі використання ментального підходу, запропонованого французькими вченими М. Блоком, Ф. Броделем, Л. Февром, Ж. Ле Гоффом в історичних студіях.

Обгрунтуванням необхідності повернення до традиційного, християнсько-екзистенційного характеру української філософії після довготривалого періоду втрати кордоцентризму як складової української ментальності наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. у зв'язку із суцільним наступом матеріалізму в Європі.

Розкриттям специфіки вказаного типу філософствування у фахових працях в Україні XVІІІ-XІX ст., відображенням екзистенційно-філософської думки, репрезентованої у вітчизняних літературних творах початку - середини XX ст., заборонених за часів радянської влади. Особливого значення подібний аналіз набуває нині, коли екзистенційне філософування відновлює свій розвиток, виступаючи продуктом інтеграції літературно-художнього і філософського мислення.

Важливе значення для становлення і розвитку української державності має те, що проведені пошуки дали змогу показати не тільки специфіку українського екзистенціалізму, а й належний світовий рівень української філософії, яка зростала в літературній творчості. У своїй спадщині, відтворюючи екзистенційні-межові ситуації, вітчизняні письменники В. Винниченко, В. Підмогильний, М. Хвильовий, Т. Осьмачка та інші показали, що таке життя без віри, без Бога, без Батьківщини, передали трагізм, породжений внутрішньо-психологічними суперечностями життя осіб, а також протиставленням соціального й індивідуального буття людей в жахливих умовах бездержавності, тоталітаризму, комунізму в Україні. Одним з наслідків літературно-філософського аналізу такого соціально-політичного, духовного становища в країні було намагання розв'язати екзистенційні проблеми сутності та існування у формі антитез і парадоксів. Розгортаючи дане протиставлення в різних розтинах - буття і небуття, пізнання і розуміння - дисертаніт показує, як українські філософуючі письменники відобразили трагізм існування людини в тогочасному суспільстві й незалежно від своїх можливостей, бажань, мети - трагізм буття особи без Бога на початку XX ст. Вражаючим фіналом такого життя, кульмінацією, характерною для багатьох досліджених творів, стає самогубство, божевілля або смерть героїв, які не досягли внутрішньої гармонії, миру з Богом і закінчили боротьбу, не розв'язавши конфлікти. Подібний аналіз екзистенційних реалій, здійснений в різноманітних літературних жанрах, має важливе значення для духовного розвитку особи в наш кризовий час.

Проведена робота виявила надзвичайні перспективи і неосяжні можливості відкриттів у визначеному пошуковому просторі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційна робота є складовою частиною планової теми "Історія філософської думки в Україні" над якою працює під керівництвом професора А. Пашука колектив кафедри історії філософії Львівського державного університету ім. І. Франка, а також безпосередньо пов'язана з науковими розробками проблеми формування духовного світу особи в сучасній українській державі (кафедра філософії ХДТУБА).

Стан наукової проблеми. У вітчизняних фахових працях проблема екзистенційного характеру української філософської думки на ґрунті дослідження національної ментальності не розглядалась. Проте останнім часом з'явилися цікаві дослідження з історико-філософської проблематики (І. Бичка, В. Горського, І. Гузар, І. Захари, М. Кашуби, А. Пашука, В. Табачковського). За межами України різні аспекти історії вітчизняної філософії правдиво відтворювали Д. Козій, О. Кульчицький, І. Мірчук, Д. Чижевський, М. Шлемкевич. У їх студіях присутня думка про екзистенційно-кордоцентричний характер вітчизняного філософування, проте немає концептуальної картини розвитку. Це пояснюється тим, що відображення душі й духу нації в нашій культурі відбувалось незалежно від студіювання суто філософських питань. Завдання полягало в поєднанні цих первнів, внесені життя національного духу для створення цілісної, гармонійної картини розвитку філософії, враховуючи її характер, який є формою відображення духу і душі. Відомі окремі праці, присвячені дослідженню духовності, етнопсихології українців, які за певних причин були написані за межами Батьківщини. Свій внесок у розвиток цього питання зробили Д. Донцов, А. Княжинський, Ю. Липа, І. Мірчук, Ю. Русов, М. Шлемкевич, С. Ярмусь, В. Янів. Їх праці стали ґрунтом, на якому виникла ідея "впорядкувати” сприйняття вітчизняного філософування на засадах дослідження української ментальності.

Питання визначення і характеристики національної ментальності в наш час дискутувалось у роботах І. Бичка, А. Бичко, В. Васильєва, Л. Гамаль, Я. Гарасима, В. Дорошкевич, І. Старовойт, В. Храмової. Спільним моментом поглядів вітчизняних вчених є акцентування зв'язків даного поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом. Впорядкувати і систематизувати всі уявлення дає змогу аналіз джерел його виникнення, що здійснюється в дисертації. Отримані в такий спосіб характеристики української національної ментальності власне і підтверджують її визначальну роль у формуванні домінуючого характеру вітчизняного філософування.

Одночасно з вивченням філософсько-критичних праць, першоджерел з історії філософії, виникла необхідність провести аналіз літературно-критичних джерел та художньо-філософських творів. Елементи філософського аналізу в літературній критиці, які зацікавили автора, зустрічаються в сучасних вчених і дослідників початку - середини XX ст.Л. Білецького, Ю. Бойка, Д. Бучинського, Е. Гончарик (Соловей), Д. Донцова, С. Єфремова, М. Зерова, А. Княжинського, Г. Костюка, Д. Козія, Ю. Лавріненка, С. Маланюка, С. Павличко, В. Плюща, Ю. Шереха, В. Яніва. Ознайомлення з працями авторів, а також здійснення ґрунтовного аналізу спадщини видатних українських письменників дозволило розширити межі пошуків і створити цілісну картину екзистенційного філософування в Україні, яке виявило сутність значною мірою через літературну творчість. Це підтвердило подібність відповідних процесів розвитку світової та української екзистенційної філософської думки.

Ознайомившись із існуючими матеріалами, які торкаються окремих питань поставленої проблеми, дисертант керувалася настановою, що екзистенційна філософія є лише там, де за неї борються (К. Ясперс). Це дослідження - спроба виділити квінтесенцію української філософії в історичному розвитку, усвідомити її світову значимість і водночас специфіку, зумовлену національною ментальністю.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягала у розкритті концепції екзистенційного характеру української філософської думки в її історичному розвитку на ґрунті осягнення Святого Письма й особливостей національної ментальності.

Для здійснення задуму були висунуті наступні завдання:

визначити місце української екзистенційної філософської думки в контексті світової філософії;

відобразити надзвичайну роль християнства в житті і філософуванні українців;

розкрити характер і особливості поняття української національної ментальності;

практично і теоретично довести, що національна ментальність зумовлює домінування екзистенційного типу вітчизняного філософування;

проаналізувати вияв особливостей національної ментальності у творах видатних вітчизняних мислителів;

дослідити розвиток української філософської думки в літературній творчості та розкрити на ґрунті аналізу першоджерел концепцію екзистенційного характеру національної філософії;

на підставі згаданого розглянути головні екзистенціали та їх вплив на процес духовного відродження в Україні.

Наукова новизна дисертації полягає в концептуальній постановці й теоретичному аналізі питань, пов'язаних з відновленням історичного розвитку і осягненням глибинного сенсу вітчизняної філософської думки, а саме:

виявленні специфічних особливостей українського екзистенційного філософування;

розкритті духу і характеру національної ментальності як однієї з головних засад домінування екзистенційного типу філософування засобом аналізу "матриці ментальностей" і відповідних проявів у творчості філософуючих вітчизняних мислителів;

критичному вияві негативного впливу атеїстично-матеріалістичного світогляду на розвиток національної ментальності та філософування;

визначенні та систематизації головних понять з даної проблеми;

проведенні порівняльного аналізу поглядів видатних представників світової та української екзистенційної філософської думки;

аналізі виділених мотивів і характеристичних ознак екзистенційного філософування видатних українських мислителів XYІІІ-XІX ст.;

відображенні розвитку екзистенційного філософування на грунті вивчення національної ментальності у спадщині українських "духових геніїв” XІX-початку XX ст. (Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, В. Стефаника);

розкритті та обґрунтуванні існування екзстенціалізму як філософської течії в українській літературі 20-50 років XX ст. на підставі аналізу спадщини вітчизняних письменників (В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, Т. Осьмачки);

виділенні засад відродження екзистенційного мислення в Україні як елементу духовного відродження нації.

Методологічна і теоретична основа, джерельна база дослідження. Аналіз екзистенційного характеру української філософської думки в роботі ґрунтується на Святому Письмі як джерелі життя й істини.

В методологічному апараті дисертації фігурують принципи об'єктивності та історизму як загальні методологічні засади наукового пізнання. Використано такі методи теоретичного дослідження як аналіз, синтез, порівняння, систематизація, узагальнення.

Специфіка об'єкта дослідження зумовила необхідність обробки широкого кола недосліджених і маловідомих теоретико-філософських, літературно-критичних та літературно-художніх джерел, виданих в колишньому СРСР, за межами України, в тому числі заборонених за часів радянської влади.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Проведене дослідження розкриває і конкретизує екзистенційний характер української філософської думки. Дисертант намагалася створити об'єктивну картину історії розвитку вітчизняного філософування з позицій мислення кінця XX ст. Аналіз поставлених проблем дав змогу відчути природу української духовної культури і філософії, виявити її глибинну сутність, потенційні можливості, перспективи розвитку.

Результати роботи можуть широко застосовуватись у навчальному процесі, наукових дослідженнях з історії української філософії, літератури, при вивченні, аналізі та прогнозуванні духовного розвитку держави і нації.

Значна частина матеріалу використана під час проведення лекційних та семінарських занять у ХДТУБА.

Апробація результатів. Головні положення роботи знайшли відображення в монографії "Трагічні оптимісти: Екзистенційне філософування в українській літературі XІX - першої половини XX ст.", а також інших публікаціях автора.

Окремі питання дослідження обговорювались на регіональних та обласних наукових конференціях: "Культура і перебудова. Діалектика духовних процесів” (Львів, 1990); "Культура України: минуле і сучасність” (Харків, 1996); філософсько-методологічних читаннях ІФЛІС (Львів, 1996, 1997); науково-методичних конференціях (Харків - ХДТУБА, 1996, 1997); міжнародному науковому семінарі "Громадянське суспільство як вияв свободи: центрально-східноєвропейський досвід” (Львів, 1997).

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, а також висновків, в яких викладено узагальнюючі моменти. Окреслено напрямки і перспективи подальшої розробки проблеми. Обсяг рукопису дисертації становить 356 сторінок комп'ютерного набору, не включаючи список літератури, який складається з 256 джерел.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми, актуальність, розкривається стан наукової проблеми, авторський підхід до її розв'язання, визначаються мета і завдання роботи, вказуються методологічні і теоретичні основи дослідження. Наголошено наукову новизну розробленої дисертантом концепції та положень, що її конкретизують та виносяться на захист, підкреслено теоретичну та практичну цінність отриманих результатів.

Мета першого розділу - "Європейська екзистенційно-філософська думка та особливості української національної ментальності” - показати, що екзистенційне мислення - відображення всезагального екзистенційного характеру людського буття, а підложжя і джерело екзистенційно-кордоцентричного типу української філософської думки - національна ментальність.

Висунуте завдання виконувалось шляхом проведення порівняльного аналізу творчості видатних представників світової та української екзистенційної філософської думки і розгортання на тому тлі цілісної картини розвитку української національної ментальності.

В першому підрозділі ("Екзистенціалізм та екзистенційне мислення: сутність та основні поняття”) аналізуються сутнісні засади розвитку екзистенційного типу філософування в Україні. Беручи до уваги уявлення про триєдиність нації, яка складається з духу, душі і тіла, автор досліджує духовну складову, грунтовану на християнській вірі та понятті душі, яке в українців часто ототожнюється з національною ментальністю. В такий спосіб наголошується існування двох головних витоків розвитку екзистенційного типу філософування в Україні від найдавніших часів - Святого Письма і національної ментальності. В свою чергу, елемент християнської віри часто становить складову поняття ментальності. Проте вважаємо за доцільне наголосити на незалежності даного джерела (Святого Письма) з огляду на його високий духовний зміст і загальнолюдський характер. Проведений аналіз поняття метальності дає змогу дістатись висновку, що національна ментальність формується під дією ряду соціально-культурних факторів. Застосування ментального підходу в дисертації є підставою дослідження специфіки впливу глибинних психічних, інтелектуальних, вольових чинників етносу на характер української філософської думки.

Водночас із загальною характеристикою екзистенціалізму як філософського вчення в першому підрозділі проведена диференціація понять екзистенційне мислення, екзистенційна мудрість, екзистенціалізм, екзистенційне філософування. Зокрема, під екзистенційним філософуванням пропонується розуміти творчий аналіз філософських проблем буття людини в "межових" життєвих ситуаціях, який відтворює трагічний стан особи, суспільної групи або суспільства загалом і болісно шукає джерела "виходу” з проблеми. Розкриваючи значення даного поняття в дослідженні, дисертант показує, що екзистенційне філософування XVІІІ - XІX ст. в Україні, як і в Європі виступає передумовою екзистенціалізму ХХ ст. Воно властиве творчості найвидатніших українських мислителів: Г. Сковороди, П. Куліша, П. Юркевича, М. Гоголя, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, що засвідчує аналіз їх спадщини. З огляду на історію проблеми, в наступних підрозділах запропоновано розглянути три періоди розвитку екзистенційного філософування які завершуються створенням екзистенційної філософії як вчення. Порівняльний аналіз філософських поглядів на виділених часових проміжках дає змогу встановити подібність екзистенційних ідей в Україні та Європі.

Характеристичні моменти екзистенційно-філософського мислення першого виділеного періоду розкриваються на грунті вчень Б. Паскаля - Г. Сковороди (підрозділ "Специфіка екзистенційного мислення XVІІІ - XX ст. ”). Вихідна ідея - знаходження мислителями гармонії через віру. Акцентування творчого походження світу і необхідності спілкування з Господом засвідчує християнський характер їх екзистенційного філософування. Підтвердженням Богонатхненності вчень є "народження згори" обидвох геніїв, описане Р. Бьокком і М. Ковалинським. Процес сповнення Святим Духом характеризується як надзвичайне осяяння, що народжує відчуття любові, радості, спокою, блаженства. Саме внаслідок цього з'являються кращі твори представників екзистенціалізму.

З огляду на вічні цінності народжується "філософія серця" Паскаля - Сковороди, в якій провідною думкою є осягнення істини серцем. Серце характеризується як осередок виконання Божої волі, джерело моральності, почуттів, думок. Дисертант показує, що співвідношення "серця" і "розуму”, - центральна проблема вчення Б. Паскаля, - водночас виступає як характерна особливість української філософської думки.

Спорідненість двох учень знаходимо не тільки в змісті, а й в засобах пізнання, стилях філософського мислення. Перевага надається інтуїтивному, Богонатхненному осягненню істини. Особлива увага приділяється уяві та художньо-образній формі викладу думок. Водночас, якщо творчість Г. Сковороди пропонуємо розглядати як зародження "позитивного екзистенціалізму” в світовому філософському процесі, то загальна концепція життя Б. Паскаля відповідає "класичному” варіанту - відтворенню трагізму буття людини. Аналіз засвідчив, що сутність трагедійно-екзистенційного філософування Паскаля полягала в усвідомленні і дослідженні процесу відчуження людини від своєї бездоганної, створеної Богом природи внаслідок гріхопадіння, розгортанні вчення про суперечливість особи, недосконалість розуму, що долається вірою у Спасителя. Наслідком трагічного світосприйняття Паскаля є екзистенційні мотиви космічної безодні, яка вражає необмеженістю, незбагненною глибиною, таємничою неосяжністю і загубленістю в ній людини як маленької, безсилої істоти. У цьому сприйнятті французьким вченим людської онтологічної ницості, порівнянні людей з атомами у безмежних просторах Всесвіту бачимо в зародку ідеї екзистенціалістів ХХ ст., а також мотиви взаємодії, співвідношення макрокосму і мікрокосму Г. Сковороди. Підсумком всіх міркувань, квінтесенцією вчень Паскаля - Сковороди - людей віри - вважаємо думку, що душа людини, безсмертна за своїм задумом, не може знайти щастя серед минущих предметів, які принаймні в смертну годину вони покидає. Істинне благо має однакову тривалість з душею - вічність. Тому дійсно щасливою людиною є справжній християнин.

Сутність наступного періоду розглядається у підрозділі "Головні мотиви екзистенційного філософування XІX - початку ХХ ст. ” на грунті дослідження філософування мислителів, які продовжили екзистенційну традицію: С. К'єркегора, Л. Шестова, М. Бердяєва.

Епіцентр філософської думки XІX ст. можна висловити за допомогою К'єркегора - Шестова, котрі виявляли аутентичність в переконаннях: якщо раціональна філософія "прирікає нас на рабство”, то християнсько-екзистенційна, яка визнає всемогутність Бога, означає, що неможливе стає дійсним. Якщо раціональне мислення здійснюється у двовимірній площині, то християнсько-екзистенційне мислення знає третій вимір - віру. Раціональна філософія підкоряється неминучому, християнсько-екзистенційна силою віри його долає.

Ознайомлення з філософськими ідеями згаданих мислителів дало змогу проаналізувати мотиви екзистенційного філософування XІX ст., споріднені духу української ментальності в доповнення до акцентованої всеперемагаючої дії християнства. Йдеться про мотиви боротьби проти тоталітаризму, колективізму, влади всезагального за неповторність та індивідуальність. Розглядаємо екзистенційні твердження авторів, що цінність має одиничне; коріння життя - в пристрасті та особистій зацікавленості. Так, у праці "Критика сучасної доби” С. К'єркегор виступає проти нівелювання та знецінення особи в добу криз і втрати духовності. М. Бердяєв заперечує сили, ворожі пафосу особи, індивідуальності, котрі бажають все підкорити владі загального і колективного ("Самопізнання”). Л. Шестов стверджує безсилля розуму, науки перед життям, на підставі чого наголошує на цінності екзистенційної філософії, яка не має нічого спільного з "мертвими” науковими догмами ("Апофеоз безгрунтовності”, "Влада ключів”).

Визначальною ознакою розвитку екзистенційного філософування XІX - початку XX ст. дисертант вважає християнську віру, яка здобувається водночас у зростаючому напруженні духовної боротьби.

У четвертому підрозділі першого розділу досліджується виникнення європейського екзистенціалізму як філософської течії XX ст., передусім його секулярної - домінуючої у 30 - 50-х роках різновидності. Головні проблеми, що прийшли у світ - криза цивілізації внаслідок збільшення дії сил зла, посилення відокремлення від Творця. Жорстокий, безбожний світ початку XX ст. з його стрімкими темпами розвитку техніки намагався абсолютизувати, звеличити людський розум, особу, тирана. Криваві жахи війн та революцій, економічні спади і піднесення стали сприятливим грунтом для розвитку екзистенціалізму, передусім його атеїстичного відгалуження. Розглядаючи екзистенційну філософію Ж. - П. Сартра і А. Камю, дисертант намагалася показати мотиви їх роздумів, спільні з українськими письменниками-сучасниками: М. Хвильовим, В. Підмогильним, Т. Осьмачкою про реалії XX ст. - абсурдність буття, нудотливість і бридкість існування, відчуження і загубленість людини в світі. На підставі проведеного дослідження зроблено висновок про наявність екзистенціалізму в українській філософській літературі початку - середини XX ст. на зразок світового. Проведений аналіз кризи в духовній і матеріальній галузях життя засвідчує: незважаючи на час, країну, обставини - відчуження, відчуття абсурдності буття посилюється тоді, коли не шукають Бога. Існування стає безглуздим і беззмістовним без віри, оскільки істинну поживу духу, подолання відчуження надає виконання Божого призначення на землі.

Мотиви абсурдності буття, яку відчувають герої Сартра ("Нудота”, "За зачиненими дверима”), А. Камю ("Міф про Сізіфа”, "Калігула”), лунають у В. Підмогильного ("Повість без назви”), М. Хвильового ("Санаторійна зона”), Т. Осьмачки ("Ротонда душогубців”). "Нудотливість” і "бридкість" співмірні з ототожненням життя з "драглистим” білком у романі В. Підмогильного "Невеличка драма”. "Загубленість” у Всесвіті, зайвість у творах А. Камю ("Сторонній”), відповідає "прориву в універсум" у Т. Осьмачки (повість "Старший боярин”, вірші "Плугатар”, "Весна”), пошукам втраченої гармонії буття в новелах М. Хвильового ("Арабески”, "Редактор Карк”, "Сентиментальна історія”). Фашистські "чумні щури” А. Камю ("Чума”) навіюють думки про комуністичних "душогубців” Т. Осьмачки ("Ротонда душогубців”). Спустошуючий вплив квазікультури, перетворення людини у "не-мислячий" або мислячий "за схемою” автомат ілюструють твори В. Підмогильного ("Невеличка драма”, "Повість без назви”, "Старець”), М. Хвильового ("Кіт у чоботях”, "Щасливий секретар”, "Я (Романтика)". Вихід з межових ситуацій, запропонований екзистенційними мислителями-атеїстами XX століття - дія, бунт, у випадку поразки - самогубство, смерть: драма Ж. - П. Сартра ("Мухи”), твори А. Камю ("Бунтівна людина”, "Чума”); драми В. Винниченка ("Гріх”, "Пригвождені”, "Чорна Пантера та Білий Медвідь”). Проте, навіть у секулярному екзистенціалізмі "пробиваються” паростки віри, бо це - вроджена потреба душі. Так, А. Камю зазначає, що екзистенційна думка "замішана” на безмежній надії, яка із звісткою про народження немовляти-Христа перевернула стародавній світ ("Міф про Сізіфа”). Численні приклади подібних "паростків" знаходимо в українських письменників, що за кожним разом переконує: "людина абсурду" - загублена, із втраченим сенсом буття - це людина без Бога, людина, позбавлена віри.

В наступному підрозділі ("Особливості національної ментальності як грунт розвитку домінуючої тенденції українського філософування”) досліджуються передумови екзистенційно-кордоцентричного типу, зумовлені національною ментальністю. Це поняття дисертант аналізує в межах згаданої "матриці ментальностей”. Розкриття психічних характеристик українців та елементів "матриці" на грунті даних етнопсихології, історії, культури наповнює конкретним змістом поняття національної ментальності. Це дає підстави стверджувати, що саме українська ментальність є сприятливий грунт, на якому розвинувся екзистенційно-кордоцентричний (домінуючий) тип філософування в Україні. Він шукає сенс життя в ірраціональному і знаходить у пізнанні волі Божої, етичній та естетичній досконалості створеного Ним світу. З естетичного погляду екзистенційне сприйняття і відображення картини світу - це осмислення, переживання буяння краси і вічності життя. З етичного погляду акцент в українському екзистенційному філософуванні робимо на "позитивні" екзистенціали: віру в Божу благодать, любов, щастя, вірність, покору, чуттєвість, властиві нашому народові; проте існує усвідомлення неможливості оминути негативні, трагедійні екзистенціали, які щиро постачає "цей світ”: страждання, тугу, біль, злидні, жах, безсилля, - наслідки гріховності людини. В кінці підведено підсумки по першому розділу, підкреслено головні результати дослідження.

В другому розділі дисертації ("Екзистенційно-кордоцентричний характер вітчизняної філософії XVІІІ - XІX ст. ”) простежуємо вияв особливостей національної ментальності у філософських поглядах українських мислителів Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича.Ф. Ніцше бачив у творах Лейбніца, Канта, Гегеля вияв німецького духу. Дисертант намагалася показати відтворення української душі, духу у спадщині українських філософів. Мета розділу - розкриття екзистенційного характеру їхньої творчості. Для здійснення задуму були виділені та узагальнені спільні ознаки екзистенційного філософування згаданих мислителів: пошуки трансцендентних пояснень усіх проблем буття; піднесення суб'єктивності та індивідуальності особи; надання переваги чуттєвому, інтуїтивному пізнанню, визнання безсилля науки в намаганні розв'язати одвічні питання людського існування; несистемний характер філософських вчень; аналіз свободи людини як найважливішої проблеми буття, її позитивне вирішення на грунті Слова; відтворення трагедійності буття як наслідку гріхопадіння; намагання пояснити подолання відчуження людини шляхом з'єднання її духу з Творчою силою.

В першому підрозділі ("Специфіка філософського вчення Г. Сковороди як передвісника екзистенційного мислення в Україні”) йдеться про християнський характер вчення Г. Сковороди, вихідне положення якого - пізнай себе.

Ознайомившись зі джерелами, дисертант зауважила, що, незважаючи на численні розвідки, риси екзистенційного філософування у працях Г. Сковороди дотепер не досліджувались достатньою мірою. Вивчення питання показало, що ключ до розкриття передекзистенційного характеру творчості мислителя - у філософських пошуках істини в Слові Божому, вченні про світ і людину.

У підрозділі виділено підстави, на грунті яких розкрито екзистенційний характер філософської думки Г. Сковороди: протиріччя між видимим і невидимим, зовнішнім і внутрішнім, - антитетичність вчення, яка є головним критерієм сутності екзистенційного філософування; в центрі вчення мислителя - людина, заглиблена у власне "я”, свою індивідуальність, яка ототожнюється з Божою сутністю особи; людина і світ розглядаються в світлі категорії "суб'єктивність”; філософ-містик "пропускає" головні положення вчення "крізь душу”, живе ними, надаючи перевагу ірраціональному пізнанню над раціональним; розкриває шлях звільнення від помилкової гонитви за оманливими принадами світу, подолання плотських пристрастей, досягнення свободи.

Специфіку вчення великого співвітчизника дисертант бачить у його глибинній гармонійності. Тяжко відокремити питання віри і Богопізнання від суто гносеологічної, етичної проблематики. Найвідоміші твори мислителя грунтуються на Біблії. За Сковородою, сутність буття - за межами чуттєвої реальності (осягається вірою), розуміння чого мислитель пережив у своєму дусі. Істинна, духовна людина народжується тоді, коли на неї сходить Святий Дух ("Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова”). Самопізнання, яке Григорій Савович ототожнює з Богопізнанням ("Алфавіт, або Буквар світу”), - джерело, основа мудрості. В процесі осягнення світу філософ йде від Бога до людини, і від людини - до Бога. Сутність особи, її доля, пошуки щастя, яке він бачить у спорідненій праці, - епіцентр роздумів. Мертвою є людська душа, котра не вдалась до природного діла ("Розмова, що називається Алфавіт, або Буквар миру”). Саме в нас, як подобах Божих, сходяться всі проблеми життя і пізнання. Ми, як мікрокосм, віддзеркалюємо великий світ - макрокосм. Наголошується кордоцентричний характер філософування мислителя. Особливу увагу він приділяє цьому питанню у праці "Нарцис. Розмови про те: пізнай себе”. Водночас, незважаючи на загальний оптимістичний характер, вченню Г. Сковороди властиве відчуття трагедійності цього світу, пов'язане з реальністю існування сил зла. Корінь гріховності - в людині, тому етичний пафос вчення спрямований на моральне вдосконалення особи: наше життя в світі - шлях подолання зла, пошуків істини, відновлення людини, народження її в Ісусі.

В другому підрозділі аналізуємо особу і творчість М. Гоголя. Дослідження його спадщини, передусім епістолярної, дає змогу дійти висновків про "сковородинський" тип особи мислителя, екзистенційно-кордоцентричний характер поглядів.

Письменник орієнтований не на державну проблематику, а на індивіда - любов, щастя, горе, відчуження, - екзистенціали нашого буття. Він побачив у Христі Ісусі ключ до відповіді на згадки життя, душі людини, намагався це донести до читача (лист до М. Константиновського від 12.01.1848 р.) Гоголь пише про злам у своєму житті, подібний "народженню згори”, після якого він дістав особливе творче натхнення, зрозумівши, що Бог є любов, і часом Він єдиний, хто перебуває з людиною і любить її в найскрутніших обставинах життя (лист до В. Жуковського від 10.05.1842 р.).

Спорідненість філософської думки М. Гоголя та інших християнських екзистенційних мислителів, зокрема Г. Сковороди, бачимо у ставленні до людини, пошуках нею власного "я”; в наданні переваги ірраціональному пізнанню над раціональним; уявленнях про зовнішню і внутрішню природу речей (двонатурність світу); в антитетичному характері вчень тощо. Екзистенційний пафос творчості письменника аналізується на підставі ознайомлення з його україноментальною душею, прояви якої не могли знищити чи послабити ні складні обставини особистого життя, ні суспільна думка, ні великодержавний імперський шовінізм. Перебуваючи в іншо-ментальному оточенні, М. Гоголь закликає жити "не в Росії, а в Богові”, виконувати Христову заповідь любові до ближнього (лист до О. Толстого від 2.08.1847 р.). Відчуваючи глибинну трагедійність свого часу і людського буття, він приймав християнську віру як єдине джерело втіхи, заспокоєння, благодаті у стражденному, повному зла світі. В річищі вітчизняної філософської традиції письменник відтворює тяжкі сторінки лихої долі України ("Страшна помста”); екзистенційні мотиви відчуження, самоти, відчаю в боротьбі за життя ("Шинель”); рослинного, бездушного існування ("Мертві душі”); екзистенційно-містичного жаху ("Вій”). Письменник виступає також продовжувачем традиції кордоцентризму в українській філософській думці. Він ототожнює душу і серце людини, в яких бачить джерело Божественної істини.

В наступному, третьому підрозділі ("Екзистенційне філософування у творчості П. Куліша”), дисертант намагалася простежити вплив національної ментальності через особу генія на розвиток української культури. Акцентована в багатьох дослідженнях суперечливість вдачі й творчості митця сприяла повноті відтворення ним української духовності, художньо-філософському осмисленню дійсності. Це були зародки, передчуття екзистенційного стилю мислення, що так поширився у XX ст. Особливу увагу приділено аналізу головної думки П. Куліша, яка полягала у зв'язках української національної ідеї з християнством. Пошуки Царствія Божого давали митцю наснагу в житті й творчості (поезії "Над Червоним морем”, "Что есть мне и тебе, жено? ”). Розглядається екзистенційний характер трансцендентно-емоційних переспівів Святого Письма. Як українець - представник гнобленої нації, П. Куліш надихався псалмами про звільнення іудеїв з єгипетського рабства. Традиційні в українській поезії мотиви героїчного минулого, співзвучні з подіями Священної історії, біблійними сюжетами, лунають у багатьох творах. Україно-кордоцентричний, екзистенційний світогляд грунтується на осягненні сердечної, душевної глибини. Серце України - її мова і культура. Відродити духовність, зберегти національну самобутність - це, за переконанням П. Куліша, досягається розкриттям того, що заховано в серці. Образ воскресіння Батьківщини - центральний в його поезіях ("Хуторні недогарки”, "Слово правди”, "До кобзи”).

Показуємо, що вся творчість П. Куліша просякнута екзистенційним світовідчуттям. На перший план у його прозі та поезії висуваються ірраціональні роздуми про зв'язок з Богом, спасіння душі, вічність. На тлі суспільної дисгармонії поет наголошував на внутрішній, духовній, особистісній гармонії, що стає особливістю його філософування. Поезія - поле екзистенційно-психологічних медитацій П. Куліша. В ліриці він виходить за межі етнографічно-побутового зображення життя, "виривається" на простори Універсуму, намагаючись осягнути його серцем, відтворити подвійність світу, боротьбу добра і зла, трансцендентні рушійні сили розвитку. Дисертант підкреслює, що саме піднесення поетичних роздумів на рівень світорозуміння дає митцеві посісти вагоме місце в когорті продовжувачів екзистенційно-кордоцентричних мотивів українського філософування: тут Бог і світова безодня, вічність Невидимого і загубленість особи, відчуженість духовної, віруючої людини в цьому світі ("Молитва”, "Сам собі”, "Старець”, "Люлі-люлі”). Чільне місце посідають роздуми, рефлексії над роллю серця в духовному житті. "Філософія серця”, - квінтесенція екзистенційного філософування П. Куліша. Людина як мікрокосм, її серце, єство - найулюбленіші образи поета. Серце - говорить, віщує, благає, радіє ("Видіння”, "Заспів”, "Настуся”, "Святиня”, "З поезій Гайного”). Сердечна глибина - Божественна. Із самого серця Бог звертається до людини, дає нам через серце життя ("Видіння”). Чисте перед Богом серце - центр людини і Всесвіту.

Четвертий, останній підрозділ другого розділу дисертації - ”Екзистенційні складові християнської філософії П. Юркевича”.

"Філософія серця”, пошуки початку і завершення людського буття в Господі, піднесення унікального значення індивідуальної людської особистості - все засвідчує про те, що П. Юркевич був екзистенційно-філософуючим мислителем. Дослідники його творчості відзначають вплив Б. Паскаля. Багато спільного знаходять у вченні П. Юркевича і С. К'єркегора. Філософ не тільки продовжив екзистенційну традицію в Україні, але й став передвісником екзистенціалізму в Європі. Його послідовниками були В. Соловйов, М. Бердяєв, через яких цивілізований Захід познайомився з провідними думками філософа. Продовжуючи традиції вітчизняного філософування, Юркевич великого значення надає внутрішньому єству і безсмертному духу, пояснює шляхи пізнання Абсолюту, єднання з Ним, досягнення Царства Божого на землі. Вказуючи справжній шлях осягнення істини, мислитель знов і знов звертається до витоків життя і проголошує необхідність морального вдосконалення, позбавлення грішної плотської природи, підпорядкування Божій волі. Юркевич розтлумачує, як повернути людині відчужені матеріалізмом, новомодними природничими науками атрибути Творця. Осягаючи сутність людини в працях про матеріалізм та ідеалізм, серце, духовність, розум і досвід, значення мирного співіснування, філософ дає відповідь на питання про пошуки сенсу буття. Істинність його висновків випливає зі Слова.

У підсумках по другому розділу акцентовано визначальні моменти екзистенційно-кордоцентричного характеру філософування згаданих мислителів.

Філософська думка, розкрита у творах художньої літератури, набуває в XІX ст. вагомого значення. Екзистенційне філософування часом розглядається як один з напрямів інтеграції літературно-художнього і філософського мислення. З огляду на зазначене, мета третього розділу ("Переживання долі особи і нації у вітчизняній літературі ХІХ - початку ХХ ст. ”), - проаналізувати розвиток екзистенційного філософування у творчості видатних українських письменників, показати його ментальну зумовленість.

Перший підрозділ присвячено аналізу екзистенційного філософування у творчості Т. Шевченка. Його специфікою вважаю те, що від аналізу власних, індивідуальних душевних переживань, а також почуттів і бажань людських одиниць він підноситься до оцінки, відтворення соціальних і національних проблем життя народу, України.

Досліджуючи спадщину поета, дисертант виділила "три сходинки” його екзистенційного філософування. Так, заглиблення у власну екзистенцію, що дало змогу відтворити трагізм індивідуальної життєвої драми, - перша і вихідна сходинка розгортання таланту митця (аналіз поезій "Породила мене мати.", "Не молилася за мене. ”, "Ой, умер старий батько." тощо). Органічне переростання особистої драми ліричного героя у філософські роздуми над трагічною долею сучасників, передусім жінок, - друга сходинка екзистенційного філософування поета і, водночас, національна особливість філософування в Україні ("Марія”, "Катерина”, "Відьма”, "Маленькій Мар'яні" тощо).

Проте у своїй творчості Т. Шевченко втілив не тільки глибини особистісної екзистенції, найінтимніші переживання сучасників, але й екзистенційну трагедію України, народу в численних творах ("Сон”, "Кавказ”, "Неофіти”, "І мертвим, і живим, і ненародженим. Посланіє”, "Гайдамаки”, "Псалми Давидові”, "Розрита могила”). Це третя сходинка. Можна стверджувати, що ніхто в світі крім Шевченка так не "оплакав" і не пережив народне горе як власне. Саме це зробило поезію національного генія неповторно-екзистенційною в плані незрівнянної ні з чим сили експресії і драматизму. В процесі розкриття екзистенційного характеру філософської творчості Шевченка акцентуються суттєві риси національної ментальності, які є грунтом відтворення внутрішнього психічного стану ліричного "я”, що зливається з народним. Внаслідок цього Шевченко з таким пафосом відтворює національне як загальнолюдське: народна творчість виступає в нього джерелом форми і змісту.

Важлива ознака екзистенційного філософування поета, проаналізована в підрозділі, - відтворення конфлікту з навколишнім світом ірраціонального зла ("Чого мені тяжко, чого мені нудно.", "Чи то недоля та неволя. ”). Показуємо як філософсько-екзистенційна проблематика утворюється за допомогою системи категорій-екзистенціалів - віра, страждання, туга, жах, смерть. Так, - самота, відчуження, біль душі, - головні екзистенціали у віршах "невольничого” циклу ("В неволі, в самоті немає.", "Чи то недоля та неволя. ”, "Не молилася за мене. ”). Аналіз спадщини поета дає змогу з цілковитою впевненістю стверджувати, що ніхто до нього не здійснював такої оцінки особи і долі в межовій життєвій ситуації.

Викуплений з кріпацької неволі друзями-чужинцями, Шевченко не відцурався материнської мови, козацької слави, традицій і трагедії народу і нації. Він постійно сповідувався у безмежній любові до знедоленої Батьківщини. Дисертант намагалася показати в дослідженні, що завдяки безумовній Божій Любові, яка пламеніла в серці поета, громадянська лірика лунала інтимно, екзистенційно, в особистісних переживаннях поставало надособистісне. Поет вірив у своє призначення, вірив в Україну. Поєднавши цю віру з вірою в Месію, він став національним генієм і пророком.

Наприкінці XІX ст. українська поезія, драматургія інтенсивно прагла європейського рівня, передусім шляхом поглиблення драматичного психологізму. В авангарді - Леся Українка, спадщина якої має безперечно екзистенційний характер ("Трагізм екзистенційної спадщини Лесі Українки”).

В поезіях Лесі Українки безліч песимістичних мотивів туги, розпачу, "зраненої” душі та серця, "кривавих сліз” ("Шлю до тебе малий сей листочок. ”, "Горить моє серце.", "Хто дасть моїм очам потоки сліз? ”). Містерія людського життя з його одвічним трагізмом, ворогуючими в людині основами - величним і прекрасним, з одного боку, дріб'язковим і нікчемним - з другого, представлена в усій своїй повноті і різноманітності. Біль і страждання - не пасивні елементи творчості. Туга - момент боротьби, "пробний камінь”, який через страждання веде до очищення душі. Такі складові естетичного світосприйняття поетеси як сльози, мука, біль, переростають у бунт, гнівний протест. Леся Українка відтворює на тлі Всесвіту екзистенційно-трагедійні стани душі. Космічна безодня - колиска її самоти ("В небі місяць заходить смутний. ”), водночас "чорна темрява”, за якою заховались таємниці буття, загадки вічності ("Ось уночі пробудились думки. ”). Специфіку екзистенційної лірики простежуємо у зіставленні індивідуальної свідомості з суспільною, що виявляє їх конфлікт, який вона розкриває в площині духовного "я”. Це відбувається шляхом індивідуалістичного самозаглиблення, відтворення екзистенційних станів душі осіб на межі життя і смерті, свідомого і підсвідомого в моменти прийняття доленосних рішень. Драматичні ситуації, в які потрапляють герої Лесі Українки, призводять їх до жорстокої необхідності вибору, що в екзистенційному філософуванні пов'язано з формою самореалізації особи (драматичні поеми "Кассандра”, "Оргія”, "Лісова пісня”). Найчастіше герої авторки не можуть подолати власну душевну драму, перебувають в трагічній дисгармонії з навколишнім світом насильства і зла, протистоять йому ціною самоти і відчуження. Екзистенційна трагедія відокремлення людини від субстанційних засад буття, порушення гармонії між особистістю і соціумом найвиразніше лунає в драмах "Кассандра”, "У пущі”.

Значною мірою специфіка екзистенційного філософування поетеси, з погляду дисертанта, зумовлена тим, що майже всі болючі проблеми вибору "на межі” - життя і смерті, волі і рабства, любові і ненависті, - пов'язані з національним питанням. Національно-екзистенційні пошуки і відкриття поетеси виділено для аналізу окремо.

Оскільки творчість Лесі Українки знаменує відступлення від традиційно-християнського характеру української філософської думки, дисертант розглядає її як представницю атеїстичного (секулярного) екзистенційного філософування в Україні. Антихристиянська сутність творчості розкривається в трагізмі межових ситуацій драматичних творів "Одержима”, "В катакомбах”, "Адвокат Мартіан”, "Йоганна, жінка Хусова” тощо. Джерелом конфліктів у цих творах Лесі Українки часто стає неприйняття жертви Ісуса на Голгофі, відкуплення Його кров'ю гріхів людства, тобто заперечення християнства в сутності. Людська марнота, помилки, нерозуміння Святого Письма представлені як "немилосердна” воля Божа. Сьогодні поетесу можна сприймати як прообраз її Одержимої з однойменної драми, яка не може зрозуміти любові Божої, не хоче прийняти світ таким, яким його створено, натомість прагне встановити свої "правила гри”. Саме в цьому бачу головні джерела її трагізму.

Непересічним представником екзистенційного філософування в Україні кінця XІX - початку ХХ ст. був І. Франко ("Пошуки трансцендентних джерел існування істини в поезіях та поемах І. Франка”).

Екзистенційно-філософська спадщина поета і письменника, вченого і громадського діяча засвідчує про перемогу віри над знанням, серця над розумом. І. Франко належить до когорти "трагічних оптимістів”. На тлі зовнішніх і внутрішніх кризових ситуацій в українській історії - соціального розшарування, розповсюдження марксизму, раціоналізму - поет талановито відбиває у своїй творчості суперечності доби, трагізм покоління "розуму без віри і культу матерії”. Будучи апологетом розуму, шукаючи відповідь на загадки життя у своїх філософсько-літературних творах, Франко доходить висновку про його поразку, трансцендентні джерела існування істини (поеми "Мойсей”, "Іван Вишенський”, "Страшний суд”, поезії "Мамо природо”, "Притча про життя" тощо).

Достатню увагу приділено в дослідженні джерелам творчого натхнення митця - ментальному підложжю його екзистенційних поезій і поем. Любов до рідної землі, народного життя, прищеплена змалку, приводить до проголошення ідеалу національної самостійності заповітною мрією для України. Розглядаючи три етапи формування світогляду І. Франка, дисертант докладно зупиняється на останньому, який повною мірою розкриває його екзистенційний геній. Цей етап характеризується багатством внутрішніх, інтимних переживань, прагненням крізь "часове й тілесне" проникнути в "духовне й вічне”, ідеєю злиття з Духом Святим - спасінням, традиціоналізмом, драматизмом. Дослідження екзистенційної сутності філософських поем І. Франка ("Мойсей”, "Іван Вишенський”, "Смерть Каїна”) відкрило, що вона проявляється в аналізі взаємодії соціального та індивідуального буття при здійсненні Божого Промислу для осіб і націй. Ставлячи своїх героїв перед лицем Божим, ускладнюючи межові ситуації вибору, поет відтворює власні психічні, душевні, духовні переживання, страждання, сумніви в служінні Батьківщині та народу. Франко-вчений, мислитель тут поступається екзистенційно-філософствуючому митцю, який благає Господа не позбавити його Своєї благодаті. Багата палітра трагедійних екзистенціалів: страждання, жах, туга, самота, відчуження, біль панують у цих творах. Екзистенційний характер філософування віддзеркалюють і зміст, і форма драматичних поем І. Франка.

Розкриваючи засади творчості В. Стефаника в останньому підрозділі ("Камінний хрест”, або проблема страху і болю в новелах В. Стефаника”), дисертант показує екзистенційну межовість письменника в усьому: відтворенні соціально-економічних суперечностей і конфліктів в Україні кінця XІX - початку ХХст., екстремальних станів душевного болю, відчаю і розпуки індивідуумів, мотивів "межового” безсилля, розпачу, абсурдності буття у "світовому хаосі”. Наголошується, що екзистенційний песимізм автора грунтується на національній ментальності, збереженні та відтворенні передусім українського традиціоналізму. Україна і земля, боротьба за них, - лейтмотив творчості В. Стефаника. Недарма його називають "селянським Бетховеном”. Оповідання письменника - це музика і поезія українського села, отже, всього народу, нації.

Джерелом трагедій і конфліктів у новелах стає "влада" землі - відносини власності, суперечки навколо неї. Саме в цих взаємодіях на перший план виступають психічні особливості людей, вдача - підгрунтя ментальності. Даючи простір своєму генію, письменник Богонатхненно, екстатично, кількома рядками малює цілі життєві драми. Водночас, на думку дисертанта, помилково "прив'язувати " ці трагедії саме до галицького селянина. Їх непересічна цінність полягає в тому, що вони не завжди зумовлені матеріальним становищем селянина. Драми, відтворені В. Стефаником, могли відбуватись в душі будь-якого українця і не обов'язково на економічному грунті. Так, своєрідне оповідання "Басараби” - це передчуття мотивів абсурдності буття людини в світі, які стали панівними в екзистенціалізмі ХХ ст. Нам незрозумілі трагічні думки головного героя, що роблять його божевільним, призводять до самогубства - це ірраціональне відчуття "світового безладдя” в душі, неможливість осягнути і подолати його без Бога. Розпачливі розв'язки багатьох новел митця - символ вічних пошуків людьми сенсу життя і щастя в світі.