екзистенційний українська філософська думка

У висновках з даного розділу стисло розкривається специфіка явища екзистенційного філософування в українській літературі XІX ст., підкреслено недослідженість і новизну розв'язуваної проблеми.

Аналізу замовчуваних сторінок вітчизняного філософування присвячено четвертий розділ дисертації - "Проблема існування української людини у творчості письменників першої половини XX ст.". Незважаючи на загальну тенденцію до колективістичності в літературі тих років, проголошення антиіндивідуалізму і антипсихологізму у формі і змісті, творчі надбання письменників-жертв комуністичного терору явили вершину у розвитку особистісно-психологічної трагедії в конкретному історико-культурному контексті.

В першому підрозділі ("Проблема вибору "на межі” в драматичних творах В. Винниченка”) дисертант показує, як, заглиблюючись в духовний світ героїв, В. Винниченко аналізує різні аспекти людського існування. Письменник виявляє глибинні джерела таких екзистенціалів як "хвилювання”, "каяття”, "жах”, "ненависть”, "любов”, "туга”, "смерть”, досліджуючи жахливу дисгармонію між раціональним та ірраціональним, супільним та індивідуальним, обов'язком та почуттям, вірою та розумом. Виділено три групи екзистенційних проблем, навколо яких зосереджені твори В. Винниченка. Перша - проблеми на межі життя і смерті (оповідання "Глум”, "Дрібниця”, драми "Чорна Пантера і Білий Медвідь”, "Пригвождені”); друга - проблеми наслідків конфлікту волі особи, яка почуває себе "надлюдиною”, і реального буття (драми "Закон”, "Memento”, "Щаблі щастя”); третя - проблеми конфлікту суспільно-абстрактної ідеї та індивідуального буття (драми "Базар”, "Дисгармонія”, "Гріх”, "Дочка жандарма”). Спільне, що об'єднує вищезгадані та інші "екзистенційні" драми і оповідання митця - кризовий стан людської душі, яка під тиском надзвичайних для неї обставин змушена вийти "за межі” буденного існування і зробити свій вибір. Письменник залишає таке право за своїми героями - право на самовизначення, бунт, протест, навіть самогубство. Виразно лунають у його творах мотиви самоти і відчуження, намагання подолати той стан. Прагнення розв'язати всі екзистенційні проблеми зводиться до дії - пошуку шляхів до щастя і гармонії з оточуючим світом.

Заглиблення в духовний світ особи, пізнання психіки мислячої, стривоженої істоти початку ХХ ст. - шлях болісних шукань талановитого співвітчизника, який досліджується в підрозділі "В. Підмогильний про абсурдність буття української людини початку ХХ ст. ”.М. Вольтер і Д. Дідро, В. Гюго і О. Бальзак, Г. Мопассан і А. Франс, Спіноза і Кант, Шопенгауер і Шпенглер, Ніцше і Фрейд, - європейські духовні вчителі автора, ознайомлення зі спадщиною яких піднесло письменника на рівень світової філософської і літературної думки. Разом з тим, національна ментальність - головна підвалина його світогляду, джерело творчості. Українськими наставниками майстра були М. Коцюбинський, І. Франко, В. Стефаник, В. Винниченко. Проте яскравому прояву ментальності в його творах ми завдячуємо корінню - простій українській жінці-матері, яка все життя працювала коло землі.

Дисертант досліджує поглиблення національних проблем на тлі загальнолюдських процесів ХХ ст.: урбанізації, індустріалізації, посилення абсурдності буття особи доби соціальних і науково-технічних революцій і криз, талановито відтворене В. Підмогильним (роман "Місто”). Письменник неперевершено передає зміни: віками сформованого степового краєвиду - на зорову обмеженість сотнями будівель; повільних волів - на швидкісні авто; надію на Бога - надію на себе; неквапливість - метушнею і заклопотаністю. Аналіз показує, що дискусії в нечисленних, проте чудових оповіданнях і романах Підмогильного розгортаються навколо одвічних питань: життя і смерті, віри і розуму, духовності, моральності тощо. У зіткненні суперечливих суджень і вчинків героїв автор стверджує перевагу ірраціонального над раціональним, чуття над розумом, національного, українського над російським, ідеалізму над матеріалізмом. Сягаючи світового рівня екзистенційного філософування, В. Підмогильний доводить неспроможність людського розуму, що, як англійський король панує, не керуючи; науки, яка протягом тисяч років не здатна розв'язати проблеми людського буття, незважаючи на всі свої досягнення і є "ніщо” проти надії на рай ("Місто”). Продовжуючи традиції Паскаля, письменник апелює до морально-психологічної природи людини, підносить особистісне, індивідуальне понад усе і, разом з тим, змальовує особу як "кволу і недолугу істоту” ("Повість без назви”).

Аналіз творів В. Підмогильного розкриває, що, прокладаючи шляхи в "нову” українську літературу, письменник, подібно західним колегам, зображає процес формування "українського” dаs Man, - середньої людини-автомата, простого і бадьорого робота ("Невеличка драма”, "Повість без назви”). Сучасне міське життя письменник порівнює з біологічним обміном речовин, слизьким і мерзенним. Відповідні описи сповнені сартрівським натуралізмом і бридкістю ("Місто, "Невеличка драма”). Саме в цьому дусі В. Підмогильний змальовує натуралістичні враження: огиду статевого акту, позбавленого духовності, суто екзистенційне сприйняття людського тіла як слизу, ототожнення життя з "драглистим” білком (романи "Невеличка драма”, "Повість без назви”, оповідання "Старець”). Талановито відтворює митець враження від безбожництва життя, його раціоналізації, що свідчить про зростаючу абсурдність буття як реалію початку століття.

Причини вищевказаних явищ для нього очевидні, - "гнида розкошує” на планеті (оповідання "Старець”), діти Антихриста, що мислять себе вищим від Бога, "сидять на покуті” в країні, обіцяючи комуністичний рай ("Іван Босий”). Саме вони замордували на Соловках екзистенційого сина України, але не згубили його душі, яка й зараз промовляє з його творів: "життя хоче бути! ”

Сутність творчості наступного мислителя досліджується у підрозділі "Екзистенційний бунт людського "я" в новелах М. Хвильового”.

"Потік свідомості”, "Поезія в прозі”, бурхливість, колоритність, кінематографічна фрагментарність, музичність, - головні характеристики спадщини Хвильового, які свідчать на користь екзистенційно-філософського духу його натхнення. Любов'ю до буття, людей просякнена вся творчість письменника. Національна ментальність, яка проявилась в цій любові, дозволяє зрозуміти сенс особи і спадщини письменника.

Дивовижно, як плетиво арабесок, у творчості М. Хвильового любов до України поєдналась з любов'ю до жінки, любов до рідного міста - з любов'ю до рідної мови, "радість бунту проти логіки” з "радістю існування" ("Елегія”, "Арабески”). Хвильовий неперевершено відтворює в новелах екзистенційну боротьбу людського "я”, що розчавлюється огидною дійсністю. Він показує, як "світова сволоч”, "харя непереможеного хама” скористалась гіркими плодами революції, здійсненої за допомогою обдурених мрійників і мучеників, серед яких був сам автор. Екзистенційна трагедійність буття кращих людей покоління 20-х років - закономірність новелістики Хвильового. Ірраціональні проблеми людства початку століття, відтворені західними колегами, доповнені і посилені у творчості письменника відчуттям морального розкладу, розчарування, відчуження післяфронтового пореволюційного непівського міжчасся. Цікаво, що "зайвими”, "чужими” в СРСР стають "безгрунтовні романтики”, які свято вірили в "загірну комуну”. Жорстока дійсність, панування сил зла породили крушіння ілюзій, спустошення душі і сіре, беззмістовне існування замість очікуваного комуністичного раю ("Синій листопад”, "Повість про санаторійну зону”). Так, екзистенційно-абсурдним, незрозумілим стає комуністичне життя без Бога для Б'янки ("Сентиментальна історія”); беззмістовним і лихим для чекістки Мар'яни, яка присвятила себе революції і, врешті-решт, підійшла до самогубства ("Завулок”); "зайвими" стають редактор Карк, який "безумно" любить Україну ("Редактор Карк”); мрійлива і чиста серцем панна Мара, яка не втратила віру у святу Божу любов ("Арабески”) тощо. Натомість процвітають обивателі, міщухи, лицеміри, пристосуванці, - словом, весь бруд, який революційною хвилею було піднесено на поверхню життя. Саме вони є "господарями" становища в СРСР. Хвильовий-романтик стає сатириком. Дисертант розглядає сатиру письменника як "екзистенційний бунт”. Безжально і з огидою викриває митець подвійну мораль і спекуляцію ідеями, лицемірство і плазування за тарілку юшки перед подібними до них недолюдками (новели "Свиня”, "Іван Іванович”).

Письменник показує, наскільки жахливо почувала себе людина-сучасник, бачачи на стовпі два написи: "Підеш направо - загризе вовк. Підеш наліво - уб'єшся в ярку. Це дійсність ("Синій листопад”). Правда, була ще одна можливість - перетворитись на пересічну людину - das Man, - стати "машинізованим”, що відповідало ідеалу комуни: "неухильно йде процес машинізації" ("Повість про санаторійну зону”, "Кіт у чоботях”, "Щасливий секретар”).

Дослідження засвідчило, що розділення серед людей і розділення, роздвоєння в душах, - головні екзистенційні реалії, навколо яких зосереджені твори автора.

Трагедійно-екзистенційний злам, який пройшов по серцю кожного з нас, по серцю України, пройшов невеличкою за обсягом, але "разючою як сокира” творчістю Поета ("Т. Осьмачка про космічні виміри незбагненної української трагедії”).

Бог і диявол, Україна і неволя, вічність і людське життя, душа і космос, боротьба і страждання, горе і радість, кара і спасіння, - проблеми екзистенційних студій митця, аналізу яких присвячено даний підрозділ. На особливій, трагічній ноті розгортає Осьмачка картину абсурдного, апокаліптичного існування за часів "Есесерії” в Україні - світу руйнування вікових цінностей, традицій, виродження українського дому. Знищити духовність, традиціоналізм, індивідуальність і, в такий спосіб, національну ментальність як підложжя екзистенції української людини - мета "совєтів”. Все зрівняти, колективізувати, усереднити, сповнити вічним, тваринним жахом. У творах "Поет”, "Ротонда душогубців”, "Психічна розрядка” Осьмачка відверто розповідає, як внутрішні і зовнішні вороги здійснювали геноцид нашого народу, що, крім проаналізованих в літературній критиці наслідків, спричинило відчуженість, автоматизацію, абсурдність буття, - словом, призвело до екзистенційних ситуацій, трагедійніших від змальованих західними колегами: "Україна скалічена. На її не перев'язаних ранах лазять гади. ” ("Ротонда душогубців”).

Окрім зазначеного, специфіку екзистенційної творчості Т. Осьмачки дисертант бачить також в тому, що тему України письменник підносить як космічну. Незбагненна українська трагедія, - "забута” Богом Україна і маленька, екзистенційно-самотня людина, - це екзистенційно-філософський світ Осьмачки. Дисертант розкриває, як сартрівські мотиви самоти, загубленості у Всесвіті поєднуються з трагедією українського села в хаосі національного океану ненависті і відчаю. Мотиви мізерності людини проти космосу лунають у "Старшому боярині”. Т. Осьмачка пише про "вічну байдужість космічної озії”, що своєю таємничістю нагадує маленьку самотню людську душу, яка до незрозумілого тремтіння прагне злитись з вічністю ("Поет”). Кривда України така страшна, спільне українське горе таке велике, як Боже зоряне небо ("План до двору”). Проте поетове волання до космосу і вічності часом підноситься до усвідомлення того, що космос - не хаос, що у Всесвіті посідає чільне місце вічно жива порядкуюча сила, абсолютна Правда і Святість - Господь ("Психічна розрядка”).

Ментально-зумовлену особливість таланту митця бачимо в ототожненні світу з "золотою" Україною, селянським раєм. Осьмаччина Україна "дихає" віковою культурою, традиціями хліборобського селянського краю ("Поет”). Народний побут з усіма його принадами, рідними звичаями, чарівними казками, повір'ями, забобонами "входить в душу” з прозового "Старшого боярина”. Письменник доніс до нашого розуміння, що національна ментальність, плавлячись в горнилі ХХ ст., не втратила специфіку, ставши підгрунтям екзистенційного характеру національної культури (філософії). Він зазначав, що віра, людяність, доброта, чулість, сердечність, пісенність, щирість, висока моральність - головні риси, які "заважали” розвитку державотворчих процесів, але, на підтвердження Божественної незбагненності, тепер створили особливий духовний грунт для цього.

У підсумках до розділу підкреслено актуальність і недослідженість поставленої проблеми, виділено ключові моменти.

Наступний, п'ятий розділ роботи - "Осмислення головних екзистенціалів як проявів сенсу людського буття”. Його мета - висловити авторське ставлення до вічних проблем людського існування і процесів, які відбуваються в нашій молодій державі. Як засади відродження екзистенційного мислення в Україні дисертант розглядає зростання співвітчизників у Христовій вірі, державну незалежність, зміни в економіці.

У першому підрозділі - "Пошуки сенсу буття в стражданнях як головне в існуванні особи і визначальна тема аналітичних вправ екзистенційного мислення”, - дисертант стверджує, що роздуми над проблемою пошуків сенсу буття - квінтесенція екзистенціалізму. Життя несе в собі багато екзистенційних ситуацій туги, болю, відчаю, поневірянь. Люди страждають однаково, проте різним є ставлення до "типових" межових станів душі і тіла і шляхів виходу з кризи. В таких умовах знаходження сенсу індивідуального буття стає духовною поживою, головним завданням, без виконання якого немає життя і спасіння. Висновки полягають в тому, що абсолютну повноту кожний, хто прагне пізнати істину, набуває у Христі Ісусі. Для Господа немає безвихідних ситуацій, неможливого. Він кожному дає шанс знайти справжнє покликання в світі, споріднену працю, сенс життя.

У другому підрозділі ("Християнська віра як головна засада екзистенційного характеру української духовності”) йдеться про вплив християнства на українське духовне життя в процесі історичного розвитку, акцентовано сучасне значення християнсько-екзистенційного мислення в державі. Зокрема, розкривається роль Церкви в житті народу, традиційність християнської проблематики у філософських пошуках: взаємовідносини Творця-людини, піднесення духовного життя в Господі над тілесним, функціонування серця як осередку "внутрішньої людини”. З огляду на сучасний кризовий стан духовного і матеріального життя в Україні аналізується сутність християнської віри не тільки як "перепустки” у вічне життя, а й влади над скінченним, що стає могутнім знаряддям перетворення, відродження земного буття. Доводиться необхідність повернення до традиційного, християнсько-екзистенційного характеру українського філософування, в якому визнається посередницька роль філософського мислення між вірою і розумом.

Головна ідея третього підрозділу ("Позитивний екзистенціалізм і його головні категорії”) полягає в обгрунтуванні необхідності доповнення в українській філософській думці екзистенціалізму як філософського вчення (класичного - позитивним); аналізі таких екзистенціалів як любов, щастя, віра. Дисертант пояснює це новими перспективами розвитку державності в Україні. У зв'язку з цим нині повертаємось до концепції щастя, яку розвинув Г. Сковорода в ряді праць ще у ХYІІІ ст. Щастя, - стверджував філософ, - не в Америці. Це - стан душі, який не залежить від обставин. Царство Боже - в нас. Жити у згоді з Богом, шукати споріднену працю, виконувати своє призначення на землі, - вічний і єдиний шлях до щастя, який розкриває Святе Письмо.

В чертвертому підрозділі ("Ідея приватизму як грунт розвитку екзистенційного мислення”) йдеться про нерівність як Божу волю для нас. Приватна власність в цьому розумінні - не штучне утворення. Вона не може бути знищена, оскільки закладена в основі розвитку цивілізації. Протягом історії людства приватна власність формувала струтуру суспільства. Дисертант розкриває твердження, що не приватна власність породжує зло. Злом стало заперечення приватної власності як права вільної особи. Доводиться, що розвиток філософії екзистенціалізму можливий тільки у вільному суспільстві, де людина має право на приватну власність. Саме в таких умовах стає можливим і реальним розгортання не трагедійного, а позитивного екзистенціалізму, досягнення щастя в усій повноті.

У висновках узагальнено весь комплекс наукових дослідницьких здобутків як результатів розкриття авторської концепції.

Висновки

1. Домінування екзистенційного характеру української філософської думки в часі її інтенсивного та плідного розвитку (ХYІІІ - перша половина ХХ ст.) зумовлено особливостями національної ментальності і розкривається на підставі аналізу творчості ряду визначних постатей в духовному житті нації шляхом застосування ментального підходу.

2. Християнство - підвалина, завдяки якій визначальною для українських філософів і письменників була екзистенційна проблематика.

Підтвердження особливої ваги Христового вчення в житті і духовній культурі українців як головна характеристика національної ментальності проходить крізь все дослідження.

3. Українське екзистенційне філософування - органічна складова світового філософського процесу.

Положення грунтується на розкритті спорідненості європейського і українського екзистенційного філософування у головних проявах на виділених дисертантом часових періодах розвитку.

4. Ціла низка вперше виділених спільних рис екзистенційного філософування провідних українських мислителів (Г. Сковороди, П. Куліша, П. Юркевича, М. Гоголя) підтверджує специфіку і панування цього типу мислення у вітчизняній культурі.

5. Екзистенційне філософування в українській літературі ХІХ - першої половини ХХ ст. - важлива ланка вітчизняного філософування, що має свої особливості і становить новий простір для дослідницької уваги.

6. Існує "український екзистенціалізм" як філософська течія ХХ ст., що здобувач доводить на грунті вивчення і аналізу забороненої та маловідомої за радянських часів спадщини українських поетів і письменників.

7. Виділено засади відновлення розвитку екзистенційного філософування. Обгрунтовано, що даний тип мислення як невід'ємна складова духовного відродження в Україні має надалі зберігати одвічну християнську сутність, в чому дисертант бачить важливу умову розквіту держави.

Список опублікованих за темою дослідження праць