Проблема становлення особистості в системі "індивід – суспільство" (філософсько-культурологічний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема становлення особистості в системі «індивід - суспільство» (філософсько-культурологічний аналіз)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Загальна характеристика роботи

Життєдіяльність особистості завжди була предметом особливої уваги з боку суспільства. Це зумовлено, насамперед, надзвичайним місцем, яке в усі часи займала особистість в системі «індивід - суспільство», а також тією роллю, яку вона відігравала в ефективному функціонуванні цієї системи. Історія показує, що будь - яка конкретно - історична модель соціуму буде зберігати власне єство до того часу, до якого вона повною мірою проявлятиме механізми свого розгортання. А це неодмінно пов'язано з тим, як вказана суспільна система впливатиме на процес розвитку індивіда в цілому і становлення його особистості, а також «задіюватиме» весь потенціал особистості кожного індивіда - його здібності, знання, уміння, навики, потреби, інтереси, цілі, ідеали, вольовий потенціал тощо. Одне слово - сутнісні сили особистості. Ось чому в усі часи будь-які філософські доктрини, як би вони, на перший погляд, не абстрагувались від життєвої основи, в кінцевому підсумку розгортались до людини, особистості, індивідуальності. Завдяки цьому становлення особистості як вузловий елемент її формування виступає фундаментальною соціальною проблемою.

Становлення особистості - це одночасно і важлива проблема самого індивіда. Адже кожен з нас прагне самореалізації з тим, щоб виконати себе. А відтак знайти, притаманне лише своїй власній природі, місце в суспільній ієрархії. Усвідомлено це повною мірою чи ні, але будь-який індивід в процесі своєї життєдіяльності звертає особливу увагу на те, що він є в даний момент і що він має зробити, аби досягти життєвого оптимуму. Рано чи пізно індивід приходить до розуміння, що формування власних людських якостей - це не тільки значуща для нього мета, але й відповідальний спосіб життя. Від того, які соціальні сили суспільство і сам індивід сформують в структурі особистості індивіда, значною мірою залежить його самореалізація, самоствердження і соціальний статус.

Становлення особистості як проблема суспільства в цілому і самого індивіда, зокрема, актуальна завжди. Однак її гострота в стабільні та перехідні періоди життя суспільства різна. Стабільні відрізки в розвитку суспільства характеризується, насамперед, тим, що в ці часи відносини «індивід - суспільство» оптимізовані в контексті природи даного соціуму. Відлагоджено «працюють» не тільки механізми буття суспільства в цілому, але й механізми життєдіяльності індивіда, формування його особистості. В силу цього всі або головні процеси в розвитку як соціуму, так і особистості прогнозовані у відповідності з встановленим стандартом, нормою. Відхилення від останніх хоча і допускаються певною мірою, все ж сприймаються як несуттєві для природи цього соціуму. Зовсім інша картина взаємовідносин «індивід - суспільство» в часи переходу суспільства від одних форм життя до інших. Найхарактернішою для них є ломка усталених норм, стандартів, правил існування як соціуму, так і індивіда. Особистість перехідного періоду - це індивід, який значною мірою втратив орієнтири в принципах побудови своїх взаємовідносин з іншими людьми, групою, суспільством в цілому. А тому пошук таких засад, пошук засад становлення особистості є одним з домінантних явищ життєдіяльності індивіда. Однаковою мірою це стосується і соціуму в цілому.

Саме такі часи переживає сучасний український соціум і його особистість. Від того, які головні принципи будують закладені у взаємовідносини «індивід - суспільство» і як вони наповнюватимуться конкретним змістом, залежить майбутній розвиток України як політичного, соціально - економічного, духовно - культурного явища. Стаття 23 Конституції України проголошує, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості…)». Цим наша держава виявляє свою зацікавленість в особистісному розвитку кожного індивіда. Таким чином, становлення особистості як вузловий елемент формування людини виступає важливою практичною проблемою.

Становлення особистості викликає неабиякий науковий інтерес. Він зумовлений, насамперед, внутрішніми потребами розвитку самої теорії, в першу чергу, соціальної філософії як методології гуманітарного знання. Дослідження проблеми становлення особистості є складовим контекстом у наукових пошуках особистості, її життєдіяльності. Тенденції сучасного суспільного розвитку зумовили необхідність подальшої розробки категорій і понять, які розкривають сутність та механізми взаємодії в системі «індивід - суспільство». Становлення особистості як вузловий елемент цієї взаємодії вимагає визначення відповідного його статусу в теорії.

Актуальність теми: До нинішнього віку становлення особистості як одна з фундаментальних проблем буття індивіда і суспільства було органічно «вплетене» в коло проблем, які визначали сутність будь-якої моделі соціуму. Тому воно не вирізнялось в самостійне питання теорії. Науковому аналізу піддавались переважно головні аспекти цієї проблеми (індивідуальність, самореалізація особистості, смисложиттєві парадигми тощо). Цим пояснюється величезна кількість творів відомих мислителів, де тією чи іншою мірою зачіпалися різні сторони становлення особистості. Вже у філософських роздумах Платона, Сократа, Арістотеля простежуються основні методологічні підходи до теоретичного розв'язання принципів взаємовідносин «індивід - суспільство». Цей ряд можна продовжити іменами таких відомих західноєвропейських філософів як Августин, Фома Аквінський, Піко делла Мірандола, Фічіно, Кузанський, Макіавеллі, Лютер, Кальвін та інші. Кожен з них так чи інакше пов'язував світобудову з питанням про сенс людського життя, про оптимізацію індивідуального потенціалу та суспільного устрою.

І. Кант вперше в новій історії спробував сконцентрувати проблеми «індивід - суспільство», поставивши за ціль дослідити феномен свободної волі людини. Цим він фактично започаткував в західноєвропейській філософії тенденцію до виокремлення проблеми становлення особистості в самостійний предмет дослідження. Надалі шлях до теоретичного конституювання вказаної проблеми проліг двома основними напрямками. Перший з них ґрунтувався на ідеї Канта про розум як універсальний імператив особистісного буття індивіда і головну засаду побудови суспільних відносин. Таку, оптимістично - раціоналістичну методологію дослідження проблем становлення особистості розробляли Г. Сковорода (концепція «спорідненої праці»), В. Гумбольдт (ідея про величність людини, її внутрішнє достоїнство), К. Маркс (праця як іманентно головна сфера формування особистості), М. Вебер. Останній вже в ХХ столітті в своїй знаменитій праці «Дух капіталізму та протестантська етика» обгрунтовує ідею професійної самореалізації особистості як головну засаду її становлення і сенс функціювання ефективної економічної, соціальної, культурно-духовної системи капіталізму. Другий напрямок пов'язаний з формуванням «філософії життя «і виразився містичним песимізмом А. Шопенгауера (воля до самореалізації, самоствердження), містичним оптимізмом Ф. Ніцше (воля до влади як засобу самореалізації). Особливе місце в цьому ряду займають вчення З. Фрейда і А. Адлера. Перший з них розглядав біологічне начало індивіда універсальним чинником становлення особистості, другий обгрунтовував останнє наслідком дії компенсаційних механізмів у відповідь на почуття збитковості, яке, на думку А. Адлера, одвічно притаманне індивіду.

В ХХ ст. особливу роль в конституюванні становлення особистості як спеціального предмета гуманітарного дослідження зіграв екзистенціалізм (М. Хайдеггер, К. Ясперс, М. Бердяєв, С. Франк та інші). Саме він сформував нову світоглядну парадигму особистості, яка радикальним чином узабарвила її життєдіяльность як проблему сенсожиттєву для індивіда та соціуму і одночасно глибоко інтимну для кожної особистості. З цього часу нормальний людський індивід (а не збитковий як у З. Фрейда, А. Адлера чи К. Левіна) стає об'єктом дослідження в контексті становлення його особистості. Започатковується нова хвиля розробок вказаної проблеми. Цьому сприяли також дослідження відомих представників Франкфуртської школи. Зокрема, Г. Маркузе розглядає особливості життєдіяльності «одномірної людини» в умовах сучасного йому «одномірного суспільства», «суспільства масового споживання». Е. Фромм зробив спробу «зрізати гострі кути» переважно біологізаторської методології фрейдизму в розробці проблем особистості і поєднати її з соціологічними підходами. Потрібно також відзначити теоретичні та практичні пошуки Римського клубу та його засновника А. Печчеї («Человеческие качества», 1982).

Своєрідною кульмінацією в процесі конституювання становлення особистості спеціальною темою досліджень в західній філософії стала стаття А. Маслоу «Самоактуалізація» (1967 р.). Вперше в соціальній філософії становлення особистості прямо пов'язується з її самореалізацією і смисложиттєвими орієнтирами (в термінах автора «буттєвими цінностями»). В цій роботі А. Маслоу також вперше ввів в науковий вжиток поняття самореалізації особистості (самоактуалізації особистості) і піддав його всебічному аналізу. Цим він фактично конституював у соціальній філософії органічний взаємозв'язок становлення особистості з її самореалізацією і дав поштовх до створення різних напрямків у дослідженні цього взаємозв'язку. Насамперед - етики самореалізації, до досліджувачів якої потрібно віднести Б. Бозанкета, Дж. Маккензі, Дж. Ройса, Е. Муньє, Б. Кроче та інших. В 60-х роках нашого століття в рамках переважно «гуманістичної психології» сформувалася доктрина політичної самоактуалізації, яку представляють К. Роджерс, С. Леншон, Р. Інглхарт. Особливо популярною в західній науці є напрямок дослідження становлення особистості завдяки її самореалізації в дозвіллі, який був започаткований французьким соціологом Ж. Фрідманом. Пізніше цю концепцію інтенсивно розробляли Ж. Дюмазедьє, М. Каплан, Р. Дарендорф та інші.

Першими кроками в дослідженні проблеми становлення особистості у вітчизняній гуманітарній науці стали роботи, присвячені засадним питанням людини, її сутністним силам, структурі та умовам їх реалізації. Це розробки таких вчених як Є.О. Ануфрієв, С.С. Батенін, І.Е. Бекешкіна, Л.П. Буєва, І.В. Ватін, І.Ф. Ведін, О.Г. Волченко, С.С. Гольдентріхт, Є.А. Железов, А.Г. Здравомислов, Р.С. Карпінська, Г.Г. Квасов, В.Є. Кемеров, С.М. Ковальов, О.Н. Крутова, О.Г. Мисливченко, В.В. Москаленко, Х.Ф. Сабіров, Г.Л. Смирнов, А.Т. Хлоп'єв, М.Ф. Цибра, В.К Шановський, В.І. Шинкарук та ін. Серед найінтенсивніших досліджень проблеми в останні роки є також розробки соціально - психологічних аспектів життєвого шляху особистості. Їх проводять, зокрема, такі вчені як К.О. Абульханова - Славська, А.В. Грибакін, Є.І. Головаха, І.О. Мартинюк, Н.В. Паніна, Л.В. Сохань, В.О. Тихонович та ін. Плідні дослідження проблеми самореалізації особистості в контексті культури знаходимо в розробках Т.О. Ветошкіної, Н.В. Кленової, Л.Н. Когана, В.М. Межуєва, Н.І. Шаталової та інших. Культурологічний аспект життєдіяльності особистості аналізується В.П. Анрущенком, В.С. Біблером, Є. К. Бистрицьким, Л.В. Губерським, В.А. Малаховим, М. Недашківською та іншими дослідниками. Наступним напрямком можна назвати дослідження проблеми становлення особистості в контексті його джерел та рушійних сил, особливо потреби особистості в самореалізації. Це роботи О.А. Донченко, В.Й. Коцюбинського, М.М. Михайлова, Т.М. Титаренко, А.К. Чаплигіна, О.В. Шинкіна та інших. Особливої уваги заслуговують дослідження проблеми індивідуальності особистості, які знайшли своє відображення у працях таких авторів як Г.М. Гак, Г.Г. Ділігенський, І.І. Резвицький, В.П. Тугарінов та ін. Ще один аспект дослідження - це смисложиттєві, світоглядні парадигми життєдіяльності особистості. Вони - предмет наукових пошуків таких вчених як Г.Г. Кириленко, Л.Н. Когана, І.С. Кона, О.Т. Москаленка, В.Ф. Сержантова, Н.І. Соболєвої, В.В. Століна, І.Т. Фролова та інших. Найрізноманітніші спеціальні детермінанти становлення і життєдіяльності особистості стали предметом наукового аналізу таких дослідників як А.Г. Здравомислова, І.І. Кравченко, О.М. Ледяєвої, Н.Г. Милосердової, В.В. Мшвенієрадзе, А.П. Огурцова, Є.В. Осіпової, В.Ф. Сіренко, В.С. Стьопіна, С.В. Туманова, Л.І. Чінакової, Т.І. Ящук та інших. В останні роки проблему маргінальності і маргінальної особистості розробляють А.І. Атоян, Є. Старіков, М.В. Темкін, Г.І. Упорова, К.А. Феофанов, Н.А. Фролова, Т. Шанін, В.А. Щапінський та інші. Врешті, проблемі становлення взагалі, становлення особистості присвячені роботи Г.С. Батіщева, Г.І. Волинки, В.М. Гордона, С.Л. Рубінштейна, В.С. Струтинського, А.А. Хамідова.

Незважаючи на те, що становлення особистості досить грунтовно досліджується в своїх окремих аспектах, в цілому як фундаментальна соціально-філософська проблема воно ще не тільки не вирішене, але й з достатньою силою не поставлене. Насамперед, мова іде про місце і роль вказаної проблеми в контексті взаємовідносин «індивід - суспільство». Практично відсутні роботи, присвячені системному аналізу становлення особистості. Дана робота є першою спробою теоретичного вирішення цієї проблеми в органічній єдності індивідуальності особистості, її самореалізації та сенсожиттєвої парадигми в контексті взаємовідносин «індивід - суспільство».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота прямо пов'язана з темою наукового дослідження кафедри гуманітарних наук Житомирського інженерно - технологічного інституту «Проблема адаптації студентської молоді в сучасних умовах». Автор дисертації є керівником вказаного наукового дослідження.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в філософському осмисленні становлення особистості як центрального елемента її життєдіяльності, а тому й у якості фундаментальної проблеми, навколо якої концентрується весь спектр соціально-філософського знання. Для досягнення мети поставленні такі завдання:

розкрити сутність становлення особистості, обґрунтувати висхідні принципи цього процесу в системі «індивід - суспільство»;

проаналізувати головні парадигми становлення особистості в соціальній філософії, визначити їх суперечності та взаємодотичність;

визначити структурованість процесу становлення особистості;

виявити фундаментальні засади в системі детермінант становлення особистості;

обґрунтувати роль і місце культури в процесі становлення особистості;

проаналізувати особливості самореалізації особистості в умовах маргінальних процесів;

здійснити контент - аналіз процесу становлення особистості в сучасному українському суспільстві.

Наукова новизна. Вперше в соціально - філософській літературі обґрунтована цілісна концепція становлення особистості як єдності в ній індивідуальності особистості, її самореалізації та смисложиттєвих орієнтирів в контексті взаємовідносин «індивід - суспільство». Теоретичне вирішення цієї концепції дало змогу сформулювати положення, які виносяться на захист:

становлення особистості - це процес перетворення людського індивіда в особистість. Це перехід від переважно зовнішньоорієнтованого до переважно внутрішньодетермінованого у своїй життєдіяльності індивіда, який цю життєдіяльність вибудовує в контексті власного особистісного розвитку, надаючи цьому процесу статусу смисложиттєвої цілі. Основними засадами процесу становлення особистості є індивідуальність особистості, її самореалізація та смисложиттєві орієнтири. Індивідуальність особистості виступає субстанційним принципом вказаного процесу, самореалізація особистості проявляється як діяльнісно - процесуальний принцип становлення особистості, а сенс життя репрезентує його світоглядні основи;

становлення особистості - конкретно-історичне явище. Його аналіз в соціальній філософії засвідчує різні парадигми такого становлення у відповідності до конституювання індивідуальності особистості, її самореалізації та світоглядних засад як на рівні соціуму, так і самої особистості. В основі традиційних моделей становлення особистості лежить орієнтація в системі «індивід - суспільство» на зовнішньодетермінованого індивіда. Епоха Відродження започатковує «пошуки індивідуальності». Цим вона проголошує ідеал внутрішньодетермінованого індивіда, який свою життєдіяльність вибудовує в контексті власного особистісного формування;

індивідуальність особистості в своїй сутності відображає не зовнішні ознаки особистості, такі як її неповторність, унікальність тощо. Вона - прояв сутнісного стану особистості. Індивідуальність - це цілісна особистість, яка характеризується певним ставленням до соціуму і проявляється в самоздійсненні. Самореалізація особистості - це соціальний процес. Він передбачає найповніше, вільне та цілеспрямоване опредметнення сутнісних сил особистості в ході багатогранної її життєдіяльності. Сенс життя особистості є діалогічним її спілкуванням з буттям;

власність і влада - основні внутрішньоутворювальні чинники становлення особистості. Вони проявляють найглибші сторони потреби особистості у конструюванні власної індивідуальності. В сучасних умовах в загальній структурі власності пріоритет одержують її «живі» формоутворення, які проявляються як сутнісні сили особистості. Влада - це міра взаємовідношення сили її суб'єкта та об'єкта. Завдяки цьому вона є універсальним явищем соціуму, яке пронизує собою всі його прояви. Такого характеру влада набуває завдяки своїм засадним елементам - знанні та волі. Знання є субстанційною основою влади, воля - її рухомою основою. Це дає право уявляти формоутворення «влада - знання - воля» фундаментальними матрицями процесу становлення особистості в системі взаємовідносин «індивід - суспільство»;

роль та місце культури в процесі становлення особистості визначається її сутністю та функціями стосовно останнього. Культура як поле людських смислів виступає умовою життєдіяльності особистості та її наслідком. Вона одночасно - поле становлення особистості. Культура - це механізм «соціальної спадковості», який проявляється завдяки діалектиці процесів опредметнення і розпредметнення. Культура, отже - універсальний чинник особистісного становлення індивіда. Це означає, що індивідуальність особистості, її самореалізація та пошуки нею сенсу життя можливі лише в контексті культури. Тому будь-який соціально - філософський аналіз становлення особистості є в сутності своїй культурологічним;

самореалізація особистості в умовах маргінальних процесів зумовлена особливостями останніх. Маргінальні процеси є перехідними, порубіжними процесами переходу від одних форм соціальності до інших. Вони створюють динамічність, нестабільність, двоякість (троякість і т.д.) життєвих стандартів особистості. Її самореалізація необхідно пов'язана з формуванням потреби і здатності швидкої включеності індивідуальності в нові соціальні реалії. Це породжує компенсаційний характер процесу становлення особистості, інтенсивність якого зростає такою мірою, якою зростає маргіналізація суспільства. В таких умовах неймовірно загострюється проблема особистої ідентичності сучасної людини;

життєдіяльність особистості в сучасному українському суспільстві здійснюється в межах цілого ряду контекстів. Головний з них є відображенням основних тенденцій сучасного суспільного розвитку (ушвидшення історії, маргіналізація суспільства, крайнє загострення проблеми особистісної ідентичності людини), в які включені український соціум в цілому та особистість, зокрема. Другий - «перехід в переході» - пов'язаний з необхідністю фундаментальної трансформації соціально - економічної системи, політико - державницького влаштування, соціокультурних матриць, способу життя та світогляду української спільноти на тлі цивілізаційних процесів. Третій контекст означений пошуками українством соціокультурної ідентичності. Він органічно пов'язаний з необхідністю вироблення засад самореалізації українського соціуму як самостійного суб'єкта історії. Врешті, ще одним контекстом становлення особистості сучасного українського суспільства є домінування в її життєдіяльності компенсаційних форм самореалізації.

Практичне значення одержаних результатів полягає, насамперед, в постановці проблеми становлення особистості та теоретичному її вирішенні з позиції органічного в ньому взаємозв'язку індивідуальності особистості, її самореалізації та смисложиттєвих засад як основних принципів у контексті побудови взаємовідносин «індивід - суспільство». В дисертації розкрита сутність становлення особистості, обгрунтовані висхідні принципи цього процесу в системі «індивід - суспільство», проаналізовані головні парадигми становлення особистості в соціальній філософії, встановлені їх суперечності та взаємодотичність. Визначена структурованість процесу становлення особистості, показана сутність індивідуальності особистості, її самореалізації та смисложиттєвих засад. Виявлені фундаментальні засади в системі детермінант становлення особистості, виконаний аналіз власності та влади як внутрішньоутворювальних чинників серед них, а також культури як універсальної детермінанти становлення особистості. Розкрита особистісна ідентичність як центральна світоглядна проблема сучасної людини, показані основні тенденції самореалізації особистості в умовах маргінальних процесів, а також означені основні контексти становлення особистості в сучасному українському суспільстві. Розробка цих проблем сприятиме поглибленому розумінню проблем особистості, розширюватиме наукові знання про фундаментальні, сенсожиттєві її пошуки, буде допомагати в поясненні стилів життєдіяльності окремих індивідів. Дана робота урізноманітнює методологічну базу індивідуального життя людини в сучасних умовах, які все більше стають динамічними, призводять до складного взаємопроникнення різних культур.

Результати дисертаційного дослідження можуть слугувати теоретичною базою для наукових розробок в різних галузях гуманітарного знання: соціально - психологічній, етичній, педагогічній, правовій, політичній тощо. Крім того, дану роботу можна використовувати як методологічну основу для підготовки та проведення соціологічних досліджень особистості, суспільства, їх взаємовідносин. Можливе застосування даного дослідження і в контексті методології розробки системи тестування соціальних якостей індивіда, наприклад, на предмет його професійної придатності.

Ряд державних документів в галузі народної освіти вже засвідчили значущість деяких аспектів досліджуваної тут проблеми (самореалізації особистості, її індивідуальності) для формування особистості учня, студента, його власної смислоутворювальної життєвої програми. Результати даного дисертаційного дослідження можуть слугувати методологічною орієнтацією для практичного втілення нової, такої що відповідає вимогам сьогоднішнього дня, концепції гуманітарної освіти як важливого чинника у формуванні особистості сучасного типу. Зокрема, у вузі їх можна використовувати в процесі освоєння студентами таких фундаментальних гуманітарних наук як філософія, політологія, психологія, етика тощо. Крім того, результати дисертації можуть грунтувати створення найрізноманітних спецкурсів людинознавчого профілю. Для студентів гуманітарних факультетів можливі спецкурси «Самореалізація особистості: місце і роль в життєдіяльності людини», «Сенсожиттєві проблеми життєвого шляху особистості» тощо.

Особистий внесок здобувача. Вперше в науковій соціально - філософській літературі обгрунтована концепція становлення особистості з боку органічної єдності в ньому індивідуальності особистості, її самореалізації та сенсожиттєвих орієнтирів в контексті взаємовідносин «індивід - суспільство». Також вперше розглядаються власність і влада основними, внутрішньоутворювальними чинниками становлення особистості, сформульований висновок про фундаментальні матриці суспільного буття і становлення особистості «влада - знання - воля». Заслугою даної роботи є також і те, що вона акцентує особливу увагу сучасних дослідників на маргінальних процесах як явищі сучасного цивілізаційного поступу. Вперше в науковій літературі показані особливості самореалізації особистості в умовах маргінальних процесів. Заслуговує уваги і аналіз основних сенсожиттєвих контекстів життєдіяльності особистості сучасного українського суспільства. На основі відомих досліджень культури уточнені її роль та місце в процесі становлення особистості, а філософський аналіз останнього поданий як культурологічний в своїй сутності. Зроблена одна з перших в соціально - філософській науці спроба понятійного визначення становлення особистості.

Апробація результатів дисертації. Основні проблеми і висновки роботи були оприлюднені у виступах на наукових конференціях різного рівня в Москві (1989 р.), Києві (1989 р.), Донецьку (1989 р.), Києві (1991 р.), Вінниці (1992 р.), Тернополі (1993 р.), Києві (1997 р.). Результати дослідження були викладені на засіданнях кафедри гуманітарних наук та Вченої ради Житомирського інженерно - технологічного інституту. За результатами дослідження видана монографія «Самореалізація особистості як соціальна проблема /філософсько - культурологічний аналіз/» (Житомир, 1997 р.). Ряд положень дисертації знайшли своє відображення в навчальному посібнику, виданому дисертантом «Загальна політологія. Курс лекцій» (Житомир, 1994 р.) за рекомендацією Міносвіти України для студентів вузів. Рукопис цієї роботи одержав грант другого туру Всеукраїнської загальнодержавної освітньої програми «Трансформація гуманітарної освіти в Україні».

Дисертаційна робота містить вступ, основну частину, висновки і список використаних джерел. Основна частина складається з чотирьох розділів, кожний з яких має по три параграфи. Обсяг основного змісту дисертації складає 335 сторінок, повний обсяг - 362 сторінки. Список використаних джерел включає 307 найменувань.

Основний зміст роботи

особистість самореалізація соціальний філософія

У вступові розкривається значущість теми, обґрунтовуються підстави і необхідність проведення дослідження, стан її розробки в соціальній філософії, зв'язок роботи з профілем наукових досліджень кафедри, де вона виконувалась, визначаються мета і завдання дослідження, формулюється наукова новизна дисертації, показується особистий внесок здобувача, практичне значення одержаних результатів, розкриваються форми апробації роботи, її загальний обсяг і структура.

Перший розділ називається «Методологічні засади дослідження взаємовідносин «індивід - суспільство» в соціальній філософії» і присвячений двом головним завданням. Перше з них передбачає визначення понятійних рамок явища становлення особистості, друге - аналіз даного явища в історії соціальної філософії. Відповідно до цього побудована і структура розділу. Перший підрозділ першого розділу «Становлення особистості: поняття і основні засади» починається з аналізу становлення як категорії діалектичної філософії. Становлення - вузловий елемент універсального розвитку, зміни, руху. В своїй сутності це - діалектична взаємодія буття і ніщо, а саме таким чином, коли ніщо переходить в буття, або навпаки, буття переходить в ніщо. Таким чином, становлення саме по собі не може бути однобічним процесом. Воно є єдністю, моменти якої, буття і ніщо, - за думкою Гегеля, - дані як нероздільні, в той же час відмінним від них самих і, таким чином, є стосовно них чимось третім, яке в своїй самій характерній формі є становлення ). З цього випливає, що будь - яке становлення пов'язане із зміною якості. Нова якість в цьому процесі починає з реальної можливості перетворюватись в дійсність.

Головна увага вказаного підрозділу зосереджується на дослідженні об'єктивних витоків становлення особистості, його сутності і практично - життєвих наслідків для індивіда. Становлення особистості - це процес, який має свої корені в абсолютному рухові субстанції, буття. З іншого боку, його глибинною причиною і смислом є сутнісна неповнота можливостей свого роду, яку одержує індивід апріорі і можливості завдяки притаманній йому свободі поповнити її в ході власної життєдіяльності. Універсальним способом такого становлення виступає людська діяльність. Діяльність - самодостатня основа процесу становлення особистості, перетворення індивіда як соціального атома в творчу індивідуальність - активно - пошукову, цілісну особистість. В природі діяльності знаходиться те, що для процесу становлення особистості є визначальним. А саме її творча сутність. Для цього індивід «вичавлює», «знімає» в діяльності вказану її сутність, створюючи для подальшого розвитку своїх особистісних сил власні засновки, перетворюючись, таким чином, на самодетерміновану, самодостатню особистість. Це - універсальний шлях становлення особистості завдяки діяльності. Одночасно з цим і завдяки цьому в структурі соціальних сил індивіда відбуваються глибокі зміни, пов'язані з тенденціями в їх розвитку, їх ієрархією, співвідношенням домінантних серед них і похідних. В цьому контексті потрібно зазначити таке: в процесі становлення особистості в структурі сутнісних сил індивіда закладаються і поступово стають домінантними саме такі елементи цієї структури, які репрезентують активно - творчий, постійно - пошуковий характер системи соціальних сил особистості в цілому. Таким чином, процес становлення особистості шляхом зміни структури її сутнісних сил, як і діяльнісним способом в кінцевому підсумку характеризується переходом від зовнішньодетермінованого індивіда до внутрішньодетермінованого, до такого, який свою життдіяльність будує в контексті потреби власної самості, індивідуальності, особистісної цілісності. Становлення особистості - це процес переходу від переважно зовнішньорієнтованого до переважно внутрішньодетермінованого у своїй життєдіяльності індивіда, який цю життєдіяльність вибудовує в контексті власного особистісного розвитку, надаючи цьому процесу статусу смисложиттєвої цілі.

Для обґрунтування основних засад становлення особистості важливо чітко окреслити суть проблеми становлення особистості. Вона випливає з розуміння становлення особистості як взаємопереходу буття і ніщо, як органічного поєднання динамічного і статичного в розвитку особистості. Звідси - дихотомія творення, самоконструювання особистості і одночасно проблема «особистісного стояння», збереження та зміцнення власного єства як гарантія індивідуального виживання. Це особистісна, світоглядна, смисложиттєва проблема розвитку людського індивіда в цілому. Однак на рівні становлення особистості вона загострюється особливо, оскільки саме момент становлення є своєрідним згустком процесів її розвитку. Звідси - унікальна значущість вказаної проблеми. Особливо вона помітна в перехідні часи розвитку соціуму та індивіда. Саме в ці періоди змінюється змістовний механізм становлення особистості, і саме в такі періоди індивід (як і суспільство в цілому) обтяжений проблемою пошуку головних засад становлення власної особистості.

Обґрунтування засад процесу становлення особистості неможливе поза контекстом взаємовідносин «індивід - суспільство». Воно так само неможливе без врахування такої провідної характеристики системи «індивід - суспільство» як самоорганізація. Адже будь - яка суспільна система обтяжена питаннями власного ефективного функціонування. А це вирішальною мірою залежить від того, як вона побудує свої відносини з індивідом, особистістю, індивідуальністю. Така суспільна система зберігатиме потенціал власного розгортання до тих пір, доки індивід, особистість буде адекватно вписуватись в її природний порядок. Тобто до тих пір, доки механізми її самоорганізації працюватимуть ефективно. А це суттєвим чином визначається тим, наскільки адекватно природі соціуму у відносинах «індивід - суспільство» оптимізовані елементи самодетермінації і зовнішньої зумовленості життєдіяльності індивіда. Іншими словами, принципи взаємовідносин «індивід - суспільство» і механізми самоорганізації такої системи виражаються через те, наскільки природною для певного соціуму є ідея індивідуальності. Наскільки індивідуальність конституюється як в рамках окремого індивіда, так і соціуму в цілому. Тому індивідуальність - перша засада становлення особистості і субстанційний його принцип.

Принципи взаємовідносин «індивід - суспільство» не є якимись лише абстрактними формулами. Вони завжди одержують теоретичне обґрунтування і подаються інтелектуальною елітою, суспільною ідеологією і громадською психологією кожної історичної епохи як істина цієї епохи, найраціональніший її зразок. Ці принципи виголошуються найвищою справедливістю і, таким чином, оформлюються як ідеали: як суспільні, так і індивідуальні. «Спускаючись» на рівень індивіда, вони переходять у його переконання і формують відповідні світоглядні засади індивіда. Тому смисложиттєві орієнтири є світоглядною засадою становлення особистості і відповідним його принципом.

Смисложиттєві орієнтири - явище духовне, яке має свій вихід в практичній діяльності. Базові принципи організації суспільного утворення «працюють» тоді, коли людина реалізує свої життєві цілі в практичній діяльності. Одночасно сенс життя «екзаменує» індивідуальну самореалізацію на ступінь її адекватності потенційним можливостям людини. А масштаб самореалізації порівнюється з масштабом смисложиттєвих сподівань особистості в умовах того соціуму, де здійснюється життєдіяльність цієї особистості. Звідси випливає особлива значущість явища самореалізації особистості в процесі її становлення. Самореалізація особистості - діяльнісно - процесуальна засада становлення особистості і відповідний його принцип.

Отже, процес становлення особистості має своїми головними засадами індивідуальність особистості, її самореалізацію, та смисложиттєві орієнтири. Єдність цих засад (принципів) - відображення становлення особистості як цілісного явища.

Другий підрозділ першого розділу «Філософська рефлексія індивіда в традиційних суспільствах» головну увагу спрямовує на вияв особливостей античного світу та середньовіччя у поясненні індивідуального буття людини в контексті взаємовідносин «індивід - суспільство». Щодо древніх часів, то в дисертації піддаються аналізові погляди Платона, Сократа, Арістотеля. Зокрема, Платон виходив з ідеї про природну недосконалість індивіда, який прагне колективного життя і завдяки державі компенсує свою однобічність. Таким чином, індивід становиться лише через державу і задля держави. Погляди ж Сократа були протилежними. Цей древньогрецький філософ обгрунтовував ідею про самодостатність доброчесного громадянина. Людина, згідно з Сократом, є самодетермінованим суспільним явищем, здатна до постійного розвитку за рахунок, насамперед, власних потенцій. Арістотель за своїм філософським обгрунтуванням особистісного становлення індивіда займає проміжну позицію між Платоном і Сократом. Він вперше висловловився щодо професійного самовтілення людини, показавши суперечливий характер цього процесу. Серед філософів західноєвропейського середньовіччя найбільша увага приділена Августину. Саме в його філософській доктрині найяскравіше відображена основна світоглядна парадигма середніх віків. Підкреслюється важливість адекватності духовного життя індивіда Тотальному, Абсолюту. В цьому контексті акцентується увага на ідеї Августина про «внутрішню людину». Разом з тим, показується двоїстість, парадоксальність теорії Августина, як і всієї середньовічної доби. Насамперед, мова іде про таке становлення особистості, яке веде до самознищення, самозаперечення, відмову від власної оригінальності, індивідуальності.

В цілому античність і середньовіччя зображені в дисертації як епохи одного принципового типу взаємовідносин «індивід - суспільство». Тут панує тип зовнішньоорієнтованої особистості, а перші спроби обгрунтування індивідуальності Сократа не набули і не могли набути розповсюдження у філософській інтелектуалістиці тих часів. Певну відмінність античності і середньовіччя видно із запропонованої кожною з них кількості варіантів теоретичного вирішення проблем «індивід - суспільство». Античність тут виявилась ширшою, а також оптимістичнішою від середньовіччя.

Третій підрозділ першого розділу «Основні підходи до аналізу індивідуальності сучасного типу особистості» - охоплює часові рамки від початку епохи Відродження до наших днів. В дисертації визначається особлива роль, яку відіграло Відродження в контексті проблем, що поставлені в даній роботі. Відродження не порушило встановлену ще греко - римською античністю і закріплену середньовіччям градацію теоретичних і життєво - практичних вартостей. Як і раніше, в ряду найважливіших філософських проблем перебуває Бог, світ, людина, її чесноти тощо. В цілому - буття суспільства і його взаємини з індивідом. Однак специфічність нової епохи полягала в тому, що вона запропонувала новий шлях до вказаних проблем, їх нове, оригінальне обгрунтування і теоретичне вирішення. Відродження кардинально змінює принцип взаємовідносин «індивід - суспільство». Воно зайняте «пошуками індивідуальності», визнанням її найважливішою властивістю кожної людини. В дисертації аналізуються погляди М. Фічіно, П. делла Мірандоли, Л. Медічі, показується місце таких складових гуманізму того часу як теорії нерівності («природних сім'ян»), самовдосконалення індивіда, універсальності розвитку індивіда. Особливе місце в епосі Відродження дисертація відводить філософсько - політичній доктрині Н. Макіавеллі. Його позиція подається як закономірне продовження ідеї про універсальний саморозвиток особистості. Філософія людини Н. Макіавеллі - це реакція на те «запоморочення від успіхів» у справі «пошуку індивідуальності», яке було притаманне гуманістам Відродження. Своєї теорією людини та її становлення Н. Макіавеллі висловив майбутньому цілий ряд застережень і поставив серйозні проблеми. Суть їх полягає в тому, чим може проявитися повне, безмежне вивільнення людини, яка прагне державної влади.

Надзвичайно важливого значення надає автор дисертації теоретичній позиції І. Канта, яка трактується як висхідна точка в історії власне проблеми становлення особистості. Як всебічно обізнана людина свого часу, Кант точно зформулював головний зміст відносин «індивід - суспільство». Саме він зрозумів значущість дослідження свободної волі людини як фундаментальної умови свободної життєдіяльності особистості, її самореалізації. Про це стверджують вже перші роботи І. Канта. Так, роботу «Нове висвітлення перших принципів метафізичного пізнання» (1755 р.) німецький мислитель починає аналізом принципу достатньої підстави, а завершує думками про свободу волі. В наступних своїх працях Кант чітко окреслює головну проблему людини: «Що має робити людина, якщо воля її вільна?» В роботі детально аналізується відома ідея Канта про абсолютне достоїнство людини. Разом з тим, модель становлення особистості у Канта така ж суперечлива, як і вся філософська система. Він конструює ідеальну модель особистісного розвитку індивіда, одночасно сумніваючись в можливостях її практичного втілення. Своєрідний оптимізм, загрунтований на переконанні в можливостях людського розуму, є продовження гуманістичної тенденції Відродження. І глибокий песимізм, що випливає з суспільної практики тих часів, продовжував безнадійні мотиви щодо перспектив вдосконалення людської природи і знову повертав до жорстких висновків Н. Макіавеллі.

Теорія свободної волі І. Канта справила величезний вплив на подальші філософські пошуки перспектив становлення особистості. В дисертації розглядаються два основні шляхи теоретичного конституювання цієї проблеми після Канта. Один з них пов'язаний з «філософією життя» і проявився спочатку, зокрема, містичним песимізмом А. Шопенгауера, а потім містичним оптимізмом Ф. Ніцше. Обоє названі філософи абсолютизували волю як найглибшу засаду людської діяльності. Але висновки зробили різні. А. Шопенгауер запропонував особистості звільнитися від власного егоїзму настільки, що це фактично означатиме самознищення, самозаперечення. Потрібно, за думкою вченого, дійти до такого стану втрати індивідуальності, коли вже немає жодних мотивів, коли індивід розчиняється в інтуїції, втрачається в об'єкті. Ф. Ніцше, навпаки, закликав до максимальної досконалості шляхом заперечення не тільки власного «Я», але і інших. Надлюдина Ніцше - ідеал, до якого прийде людина, відкинувши наявні і багато в чому вже не потрібні цінності.

Другий напрямок на шляху до конституювання проблеми становлення особистості грунтується на ідеї І. Канта про розум як універсальний імператив індивідуального буття людини та суспільних відносин в цілому. Таку, оптимістично - раціоналістичну методологію дослідження проблеми людини, її самореалізації розробляли В. Гумбольдт, К. Маркс, М. Вебер. В дисертації піддаються аналізові такі концепції вказаних мислителів як теорія про величність людини, її внутрішнє достоїнство, теорія самореалізації людини в трудовій діяльності, теорія професійної самореалізації.

Значна увага в дисертації приділяється теорії засновника класичної української філософії Г. Сковороди про людину та її смисложиттєве становлення. Особливого значення в контексті цієї роботи автор надав концепції самопізнання людини і пошуків спорідненості її буття. Г. Сковорода ясно і чітко виражає думку про неабияку значущість максимального співпадання єства людини з тієї галуззю діяльності, якою вона зайнята. Актуальні слова для всіх епох. Крім того, автор вважає блискучою ідею Г. Сковороди про «нерівну рівність», яка концентровано відображає проблему найбільш повної та глибокої самореалізації кожної особистості.

Серед відомих філософських доктрин ХХ століття значна увага приділяється екзистенціалізму. Його різні напрямки в контексті становлення особистості демонструються через аналіз поглядів М. Хайдеггера, К. Ясперса, А. Камю (песимістичні, безнадійні мотиви), Ж. - П. Сартра, М. Бердяєва, С. Франка (оптимістичні настрої). Особлива увага звертається на творчість М. Бердяєва, який запропонував оригінальну теорію виправдання людини її творчою самореалізацією як відповідь на творчий акт Бога щодо буття. В роботі також подані погляди Г. Маркузе, одного з неомарксистів з його знаменитою теорією однобічної людини. Цей блок другого підрозділу першого розділу дисертації завершується аналізом соціально - філософської концепції Е. Фромма про цілі становлення особистості. Справжнє самовтілення особистості Фромм пов'язує лише з практичною реалізацією принципу буття і адекватної йому форми міжлюдських стосунків - любов'ю.

Своєрідну кульмінацію в процесі теоретичного конституювання становлення особистості як проблеми автор вбачає в статті відомого американського вченого А. Маслоу «Самоактуалізація» (1967 р.). Вперше зроблена спроба теоретичного обгрунтування смисложиттєвих, світоглядних засад явища становлення особистості завдяки її самоздійсненню. Стверджується, що публікація Маслоу є певним завершенням процесу пошуку філософською думкою чіткого категоріального означення проблеми. А. Маслоу формулює поняття самореалізації особистості (в його термінах - самоактуалізація). З іншого боку, така понятійна фіксація проблеми дала поштовх для інтенсивних розробок проблеми становлення особистості через її самореалізацію у світовій гуманітарній науці. Створюються цілі напрямки дослідження цього зрізу в різних галузях людського життя. В дисертації подані три основних таких течії. Насамперед - етика самореалізації особистості. Її представляють такі відомі автори як Б. Бозанкет, Дж. Ройс, Б. Кроче, Е. Муньє. Позиція останнього детально розглядається в дисертації. Другий напрямок склала теорія політичної самоактуалізації особистості, засновниками якої є К. Роджерс, С. Леншон, Р. Інглхарт. І все ж найбільшої популярності набула доктрина становлення особистості завдяки її самореалізації в дозвіллі. В дисертації подана концепція французького соціолога Ж. Фрідмана, яка домінувала в 40-60-х роках. Згідно з цією концепцією основна функція дозвілля полягає в тому, щоб компенсувати негативні наслідки капіталістичної праці. Пізніше ця позиція стала переглядатися, в тому числі і самим автором. Інший французький соціолог Ж. Дюмазедьє прийшов висновку про те, що вільний час - це самодостатня, самостійна сфера життя людини, яка поступово має витіснити працю, «відмінити» її. Таким чином, вільний час поступово має стати певним способом життя, де тільки і можливе справжне становлення і розвиток особистості. В дисертації робляться короткі підсумки розділу.

Другий розділ називається «Основні принципи становлення особистості» і присвячений аналізу виокремлених в попередньому розділові трьох основних засад особистісного становлення індивіда. В першому підрозділі «Індивідуальність як філософська категорія» висхідною є ідея про нерозривну єдність індивідуальності і особистості. Причому цей зв'язок не є зв'язком сутності одного з них з властивістю, хай навіть і найважливішою, іншого. Індивідуальність та особистість взаємопов'язані на рівні обох сутностей. В контексті вказаного дослідження це означає необхідність виведення сутності індивідуальності з сутності особистості. З іншого боку, такий аналіз повинен мати певну логіку.

Будь-який аналіз особистості передбачає включенням її в соціокультурний контекст. Як така, особистість є дзеркалом суспільних відносин, їх візитною карткою. Зміст особистості і межі цього поняття є відображенням тієї сукупності суспільних відносин, що характеризують даний час, культуру, економічні, політичні, духовні тощо реалії. Це ідеальна модель особистості. Реальна її модель зумовлена мірою соціальності, яка виражає той спектр суспільних відносин, в який включений індивід. З іншого боку, особистість-активно-творча, діяльна сутність індивіда, яка сама себе конструює, власну життєдіяльність будує виходячи із себе. З цього боку особистість-субєкт суспільних відносин. Тут ми фіксуємо першу суперечливу основу сутності особистості-обєктно - субєкту. Другою є її статично - динамічна суперечливість, яка виявляється завдяки функціонуванні сутнісних сил особистості. З одного боку, індивід прагне до певної консервації свого особистісного потенціалу, з іншого боку, постійно змінюване буття зумовлює його до того, щоб активно адаптуючись до останнього, змінювати свої соціальні якості. Динамічно - статична сутність особистості логічно актуалізує нову суперечливість, яка характеризує структуру сутнісних сил особистості з боку її системного характеру. Це-суперечливість розщепленості сутнісних сил індивіда та необхідності її цілісного розгортання. Взаємодія цих трьох площин базових суперечностей особистості актуалізує її направленість як найважливішу характеристику єдності особистісної структури індивіда. Направленість - це соціально задана та індивідуально зумовлена вибірковість, яка притаманна індивідові при визначенні ним видів, форм і способів життєдіяльності, за допомогою яких він освоює ті чи інші суспільні відносини. Направленість особистості не тільки упорядковує систему соціальних сил останньої, але й репрезентує рівень такої упорядкованості. Таким чином, вона є головною передумовою і знаряддям формування цілісності сутнісних сил індивіда як найважливішої риси його особистісного становлення. Цілісність - це такий стан особистісного розвитку індивіда, коли вся або більша частина структури його соціальних сил підпорядковуються одній, провідній домінанті. На цьому етапі становлення особистості характеру направленості набувають як природні, так і соціальні складові індивіда. Формується внутрішня єдність, органічний взаємозв'язок всіх потенційних сил особистості. Критерієм цілісного розвитку особистості виступає її індивідуальність. Індивідуальність - сутнісна характеристика цілісної особистості. Індивідуальність - це і є цілісна особистість як творча, активно - пошукова сутність. Індивідуальність - категорія для відображення цілісної особистості, яка проявляється як певне ставлення цієї особистості до світу. Індивідуальність - це саморепрезентуюча суб'єктивність, яка уявляє світ і представляє його собою як універсум лише своїм, власним, унікальним способом.

Другий підрозділ другого розділу називається «Самореалізація особистості - діяльний принцип становлення особистості». Головне завдання цього підрозділу - розкрити динамічну природу цього явища і, таким чином, обгрунтувати її (самореалізації) особливу роль в становленні особистості. Автор звертає увагу на, що феномен самореалізації особистості надзвичайно різновекторний, багатошаровий, мозаїчний. Це означає, що рушійна сила самореалізації має бути сама по собі така, а саме полівалентна. Звідси виходить, що становлення особистості практично можливе в будь - якій сфері людської життєдіяльності, яка здатна стати засновком перетворення індивіда в творчу, активну особистість.

З іншого боку, самореалізація особистості - це процес, який здійснюється на протязі всього життєвого шляху індивіда як результат діяльного подолання особистістю індивіда суперечностей власного розвитку. Саме ця природа самореалізації дає можливість їй виступати іманентним способом становлення особистості. Саме самореалізація особистості як процес найповнішого, вільного і усвідомленого опредметнення сутнісних сил особистості в ході її життєдіяльності перетворює особистісне становлення в процес. Тому самореалізація особистості подається дисертантом як діяльний спосіб становлення особистості, а її аналіз в контексті становлення особистості - як діяльнісно - процесуальний принцип дослідження останнього. В дисертації аналізуються різні рівні подолання індивідом суперечностей власної життєдіяльності завдяки самореалізації особистості і, відповідно, різні рівні та напрямки процесу його особистісного становлення. Вищим рівнем самореалізації особистості розглядається рівень її цілісного розгортання, який має ряд важливих характеристик. Це - рівень сформованої індивідуальності. Одночасно це - рівень, де як самореалізація особистості, так і весь процес становлення особистісних якостей індивіда особливо обтяжений смисложиттєвими, світоглядними проблемами. Саме на цьому рівні особистість вирішує питання про, як реалізуватись, щоб знайти життєвий смисл.