Проблема становлення особистості в системі "індивід – суспільство" (філософсько-культурологічний аналіз)

Перехід від проблеми самореалізації особистості до смисложиттєвих засад становлення особистості є логічним та закономірним і розглядається в третьому підрозділові другого розділу, який називається «Смисложиттєві засади становлення особистості». Автор зазначає, що сенс життя завжди займав чільне місце в ряду філософських проблем в рамках немарксистської наукової літератури. І лише в останні роки ця проблематика інтенсивно захопила і вітчизняну філософську думку.

Пошук сенсу життя - найважливіша проблема буття людини. Це пояснюється тим, що він - концентроване відображення всієї гами життєвих потреб, інтересів, цілей, ідеалів особистості. Одного сенс життя цікавить більше, іншого - менше, однак рано чи пізно ця проблема стає перед кожним. І це закономірно випливає з нашої родової властивості мислити, усвідомлювати світ і себе в ньому, а також усвідомлювати кінечність власного існування. Відчуття та усвідомлення межі своєї окремішності на тлі безмежного в поєднанні із здатністю мислити - це базовий грунт сенсожиттєвих проблем. Автор підкреслює, що проблема сенсу життя - це проблема стривоженої, зворушеної свідомості. Сенс життя актуалізується тоді, коли втрачаються світоглядні основи буття, коли людина потрапляє в життєву невизначенність. Не випадково сучасна танаталогія стверджує, що найбільшого загострення смисложиттєвої парадигми людина зазнає в процесі вмирання. Ще один грунт, з якого проростає питання про смисл життя, пов'язаний з ідеєю досконалості. Відповідно до неї, ми всі прагнемо довершеності, а тому маємо бажання «встигнути» перебороти себе і обставини, щоб досягнути життєвих цілей.

Важливою, на думку автора, є методологія смисложиттєвих засад становлення особистості. В її рамках перше питання - це питання про саме життя. Потрібно виходити з того, що життя є першою і головною умовою будь - якого не тільки сенсу життя, але й сенсу взагалі. Життя - єдина умова і критерій існування будь - якої цінності. В цьому контексті вона є універсальною цінністю.

Дисертант звертає увагу на три основних концепції сенсу життя людини. Показуючи відмінність між ними, яка стосується, насамперед, питання про те, де знаходиться сенс життя, автор віддає перевагу діалогічній концепції. Він стверджує, що справжній сенс життя особистості - у її взаємодії з буттям. В цій взаємодії і особистість, і буття рівноправні, можуть і обов'язково виступають як об'єктом, так і суб'єктом їх взаємовідносин. Сенс життя у всіх своїх проявах є процесуальне явище. Це пояснюється тим, що всі його субстанційні сторони не є раз і назавжди даними, сталими. Пошук смисложиттєвих засад особистістю - це своєрідна «пульсація» практичної її взаємодії з буттям, де і перше, і друге, посилаючи один одному сигнали, одночасно змінюються самі. Ось чому проблема сенсу життя людини - це проблема адекватного ставлення людини до оточуючого її світу, тобто такого ставлення, яке узгоджується з наявною природою світу. Одночасно це - і проблема відповідної реакції світу (буття) на всі практичні прояви індивіда. Саме цей аспект сенсу життя дає можливість останньому виступати світоглядною засадою процесу становлення особистості.

Третій розділ дисертації називається «Основні соціальні детермінанти становлення особистості» На початку розділу наводиться думка про те, що аналіз сутності становлення особистості буде неповним, якщо цим тільки обмежиться. Адже будь - яка сутність невіддільна від способу її розгортання. Таким чином, питання про те, як, яким чином, в силу яких чинників розгортається процес становлення особистості є логічним і обгрунтованим. Однак автор обмежується розглядом лише вузлових складових частин механізму становлення особистості, вважаючи, що детальне вивчення всієї проблеми - справа майбутнього розвитку гуманітарного знання. В дисертації досліджуються ті соціальні детермінанти становлення особистості, які для нього є іманентними. Висхідною ідеєю такої логіки дослідження є ідея самості людської індивідуальності. Звідси випливає обґрунтування власності та влади як основних внутрішньоутворювальних чинників особистісного становлення індивіда, а також культури як такої, яка універсальним чином впливає на цей процес. Відповідно до цього побудована і структура розділу. Перший його підрозділ «Власність - базовий чинник розгортання самості особистості» звертає особливу увагу на те, що власність як глибинна потреба людини може бути розглянута як в стані спокою, так і руху. За пріоритетності першого в суспільних відносинах переважають відносини розподілу, за пріоритетності другого - відносини виробничі, пов'язані з використанням, розпоряджанням і контролем за застосуванням власності. Специфіка сучасних процесів така, що висуває на чільне місце елементи власності як динамічного явища. В цьому контексті автор піддає критиці погляд на власність, згідно з яким її сутність полягає у відносинах між людьми з приводу речі. На думку автора, феномен власності ширший. Власність - це відносини між людьми з приводу володіння як матеріальними об'єктами, так і духовними, інтелектуальними. Власність - це не тільки право володіти предметною, застиглою культурою. Вона є правом володіння, розпоряджання і живою культурою.

Автор зазначає, що власність у своїх застиглих, матеріальних формах глибоко проаналізована в науковій літературі. Тому він звертає головну увагу на живі формоутворення власності та їх місце в процесі становлення особистості. Такий підхід важливий, по-перше, з огляду на певну його новизну, оскільки в такому ракурсі процес становлення особистості розглядається чи не вперше. По-друге, це пояснюється тією роллю, яку відіграє в сучасному житті саме рухомий, живий аспект власності. А він репрезентований фактично соціальними силами особистості, її індивідуальністю. Право власності на індивідуальні сутнісні сили особистості, на думку дисертанта, буде і надалі домінуючим в порівнянні з правом власності на застиглі, опредметненні її прояви.

Далі в цьому підрозділові розглядаються потенційні сутнісні сили особистості і одночасно сутнісні підвалини її власності. Це здібності. Аналіз здібностей має передбачати органічний їх зв'язок з задатками - анатомо - фізіологічними особливостями індивіда, які відрізняють його від інших індивідів. З другого боку, такий аналіз вимагає розглядати здібності під кутом зору їх розвитку. Другий блок індивідуальної власності складають актуальні, мотиваційні сутнісні сили особистості - її потреби, інтереси, цілі, ідеали, воля. Детально розглядається кожен з цих елементів. Особлива увага приділяється потребі особистості в самореалізації, яка грунтує і замикає на собі творчий, самоконстуюючий потенціал становлення особистості. Відзначається її полівалентна природа, а також механізми компенсації, кумуляції і заміщення за протилежністю як визначальні в процесі задоволення цієї потреби.

Другий підрозділ третього розділу «Феномен влади в процесі становлення особистості» присвячений аналізу влади як соціального явища та її ролі в механізмах особистісного становлення індивіда. Спершу наводиться думка про те, що проблема влади у філософсько - методологічному аспекті з цілого ряду причин не одержала грунтовного висвітлення у вітчизняній науці. Однак процеси державницького становлення українства сьогодні вимагають глибокого дослідження цього важливого і дуже складного чинника існування соціуму та особистості.

Автор критично ставиться до розуміння влади як явища лише політичного життя суспільства. Влада - це універсальний прояв людських сил. Як така вона є відображенням діалектичної взаємодії потенціалів суб'єкта влади та її об'єкта. До її прояву однаковою мірою «приклали руку» як той, хто владарює, так і той, хто підкоряється. Ось чому влада не може належати лише суб'єкту. Це значить, що визначення влади на зразок того, що вона є «здатністю» чи «можливістю», чи результатом «напруження волі» тощо фіксує не глибинну сутність влади, а її прояви, сутності нижчого порядку.

Влада - це процес, в якому сторони владного відношення постійно змінюються. З іншого боку, влада має тенденцію до консервації свого стану, а це є відображенням відповідних прагнень з боку сторін владної взаємодії. Такі процеси взаємопереходу влади з стану руху в стан спокою відбуваються в ході всього розгортання владної взаємодії. Таким чином, сили сторін суперечності як індивідуальні потенціали переходять в силу влади як міри відношення останніх і навпаки. На фазі функціонування влади як руху, зміни вона (влада) «знімає» в своєму змістові особливості сутнісних сил індивідів, які «задіяні» у владні відносини. Вони переходять на владу і детермінують її силу, характер і способи функціонування. В цьому контексті можна стверджувати, що влада в своїх основних рисах віддзеркалює той стан, в якому знаходяться суспільні відносини в цілому. Надалі процес повторюється і влада опредметнюється, фіксуючись в продуктах діяльності, поведінки, свідомості, закріплюється в нормах чи інституційних структурах - спеціальних органах влади, в спеціальних групах людей, які наділяються владою. Саме на цьому етапі можна говорити про місце влади в процесах становлення особистості.

Аналізуючи взаємозв'язок влади і знання, автор приходить висновку, що і те, і інше зобов'язані своїм походженням одному джерелу - комунікації. В силу цього влада і знання не можуть бути чужими одне одному. Навпаки, вони органічно взаємопов'язані. Дисертант підсумовує відому думку М. Фуко про існування фундаментальних форм «влада - знання», які пронизують собою існування держави, суспільства та індивіда. На думку автора, знання є соціальна сила об'єкта, яка виражає його потенціал. Вступаючи на ринок інформації, знання фактично стає владою, яка забезпечує розгортання нового знання. Таким чином, відокремлення влади від знання і навпаки має лише частковий характер. Єдність влади і знання абсолютна.

В дисертації підкреслюється неабияка соціально - практична значущість розуміння спорідненого взаємозв'язку влади і знання. Їх фундаментальний, всепронизуючий характер пояснює науку як спосіб раціоналізації владних відносин і завдяки цьому всієї життєдіяльності соціуму, особистості. В цьому контексті аналізується доля західноєвропейського раціоналізму, висовується ідея формування компетентної особистості, в процесі становлення якої органічно б поєднувались економія життєвої енергії і природне покликання людини. Автор широко наводить думки М. Вебера, вважаючи його одним з перших, хто зрозумів місце раціоналізму як приоритетного стилю організації суспільства в цілому і особистості зокрема. У зв'язку з цим дисертант звертає увагу на ті проблеми, які виникають в сучасному українському суспільстві в контексті соціально - економічних перетворень, політико - державницького конституювання.

Особливе місце в механізмі функціонування влади займає воля. Автор аналізує різні погляди на взаємозв'язок цих двох явищ і приходить висновку, що влада і воля так само споріднені, як і влада і знання. Більш того, влада як знання неможлива без волі. Воля актуалізується у владі як необхідний супутник знання. Воля - реальна можливість владовідносин, вона надає знанню дієвої енергії, «запускає» знання як елемент влади в практичну дію. Воля - пусковий механізм владних відносин, тоді як знання - субстаційний їх елемент. В цьому контексті висувається ідея про фундаментальні матриці буття суспільства та особистості «влада - знання - воля».

Третій підрозділ третього розділу називається «Становлення особистості як культурологічний процес». Акцентується увага на те місце, яке займає сьогодні культура як об'єкт гуманітарних досліджень. Культура - поліфункціональне явище. Тому аналіз її сутності дає можливість розкривати головні функції, які культура здійснює в суспільному житті. Культура - це кладова людських сил. Це - особливий зріз абстракції людського з боку його людиностворюючого змісту ).Культура, таким чином, є результатом, показником розвитку і практичного втілення людських сил, вона - поле людських смислів і значень ). Саме ця її сутність визначально впливає на ту роль, яку відіграє культура в процесі становлення особистості. В дисертації особлива увага звертається на механізми «опредметнення - розпредметнення», в яких культура актуалізується своїм впливом на особистісне становлення індивіда. Вона - умова життєдіяльності особистості та її становлення. З іншого боку, культура є одночасно і результатом становлення особистості. Як кладова людських сутнісних сил, вона виступає своєрідною «соціально спадковістю», механізмом передачі соціальності у взаємовідносинах між людьми. Нарешті, культура - це і спосіб становлення особистості, це певні матриці загальноцивілізаційного, які, ставши відповідними матрицями індивідуального і колективного, зумовлюють становлення особистості як культурний процес. Звідси випливає, що з якого б боку ми не підходили до аналізу культури, ми маємо констатувати, що її вплив на процеси особистісного становлення індивіда є універсальним. Це означає, що будь - який аналіз становлення особистості в своїй сутності має бути культурологічним.

Четвертий розділ називається «Сучасні суспільні процеси та становлення особистості». Основні завдання, які стояли перед дисертантом в роботі над цим розділом, полягали в тому, щоб означити основні світоглядні проблеми сучасної особистості, особливо за умов маргінальних процесів, а також в сучасному українському суспільстві. Перший підрозділ - «Особистісна ідентичність як проблема сучасної людини» починається з констатації тієї світоглядної кризи, яка охопила світову цивілізацію. Її зміст полягає в гострій суперечності між здобутками сучасної людини і втратою нею світоглядних, життєвих орієнтирів. Серед причин такого стану речей автор аналізує розвиток, насамперед, європейського раціоналізму і створення завдяки останньому сучасного технічного середовища. Вони призвели до ушвидшення суспільних процесів, де світ, життя подрібнюється на окремі частини, за якими не видно цілого. Це означає, що сучасна особистість стала кардинально відрізнятися від усіх попередніх, традиційних типів особистості тим, що вона живе ситуаційним життям, а не сталим. Життєвий шлях особистості є постійною зміною економічних, морально - етичних, політичних, культурних тощо засад. Кожна досить значуща віха на цьому шляху - це нова ситуація, з новим стилем проблем і принципами їх подолання. Це - момент принциповий. Він говорить про те, що сучасна особистість одержує потенційну можливість знайти сенс не в трансценденції, як це було характерним для світу нерухомого, сталого, традиційного. Новий стиль життя породжує думку і надію досягнути особистої довершеності на землі, в реальному житті. Автор поділяє думку про те, що сучасна світоглядна криза - не перша в історії. Але, очевидно, завжди механізмом взаємовідносин людини зі світом була формула «Виклику - й - Відповіді», наведена А. Тойнбі. І тут проблема «особистісного стояння», укоріненості в бутті є засадною для індивіда. З одного боку, важливо навчитися здатності до постійної ломки стереотипів мислення і діяльності, щоб активно адаптуватися до викликів життя, історії. З іншого - не втратити себе, утриматися в своїй «ніші», відбутися.

Ще більшої актуальності набувають наведені вище думки, якщо звернутися до проблеми самореалізації особистості в умовах маргінальних процесів, яка розглядається в другому підрозділі четвертого розділу «Самореалізація особистості в умовах маргінальних процесів». Така проблема поставлена в науковій літературі вперше. В дисертації висвітлюється розвиток проблеми маргінальності і маргінальної особистості в гуманітарній науці. Аналізуються особливості двох основних концепцій маргінальності - культурологічної та структурної. Одночасно обгрунтовується думка про близькість і взаємоперехід цих підходів. Маргінальність за своєю природою є явищем, яке нерозривно пов'язане з певними суспільними процесами: взаємодії, взаємопроникнення культур і певної дезорганізації суспільного організму в силу розриву соціальних зв'язків між індивідом і соціальною спільністю-групою, класом, нацією, тим, яке стосовно індивіда постає як ціле. Автор розглядає маргінальне як закономірне явище історії. Це - обернений бік нормального. Тому воно фіксує резерви соціально - нормального у будь-якому значенні: позитивному, негативному, інтенсивному, екстенсивному тощо. Дисертант звертає особливу увагу на практичний бік проблеми маргінального, оскільки саме тут проходить лінія практичної трансляції теорії. Відзначаючи думку про те, що сьогодні маргінал в цілому сприймається як факт неминучий і досить поширений, автор зазначає, що маргінали нерідко ототожнюються з люмпеном, покидьками суспільства. Критикуючи такий погляд, дисертант піддає сумніву і тезу про замкнутий характер життєвого світу маргінала і його нездатність повнокровно ввійти в нове середовище. Маргінал - це проміжна людина, маргінальне - суперечливе за природою і як таке здатне до зміни, розвитку. Тому маргінал може репрезентувати і покидьки суспільства, а може бути і на вістрі суспільних перетворень.

Значна увага в дисертації приділена взаємозв'язку маргінального і самореалізації особистості. Логічно цей процес автор поділяє на три стадії. Перша з них характеризується неусвідомленим потраплянням індивіда в нове середовище і прагненням якнайшвидше адаптуватися в ньому поверховим засвоєнням норм цього середовища. Це «самореалізація входу». Друга стадія - суто маргінальна. Тут з'являється усвідомлення світоглядної роздвоєності. Це етап конфліктної, роздвоєної самореалізації особистості. Індивід вже глибоко «ввійшов» в нову культуру, субкультуру, але відмовитися від попередньої не в змозі. Апогею цей процес набуває в третій стадії - стадії «самореалізації виходу». Тут широко спрацьовують такі механізми задоволення потреби особистості в самореалізації як компенсація, кумуляція, заміщення за протилежністю. Стан невпевненості, світоглядної розгубленості, безсилля обертаються агресією, гіпертофованим егоїзмом, раціональністю, сильним прагненням вперед, неважаючи ні на що. Ось тут варіанти можуть бути будь - які - від глибокого песимізму і крайньої деформованої самореалізації до високого оптимізму і започаткування нових соціальних норм, об'єктів, які, не виключно, тільки з часом будуть сприйняті соціумом. В дисертації підкреслюється наукова значущість самореалізації особистості для аналізу маргінальних процесів. Самореалізуючись в крайньо негативних, спотворених формах, людська особистість тим самим фіксує «підвальні» поверхи цього суспільства, привертаючи собою увагу державних інституцій та громадської думки. Крайність, нижня межа маргінальної самореалізації - це специфічне відображення рівня неврегульованості, неоптимізованості суспільних та індивідуальних стандартів під час глибоких трансформацій соціуму. З іншого боку, самореалізація особистості висвітлює резерви суспільства, ілюструє основні напрямки його розвитку. Крайність, верхня межа маргінальної самореалізації - нерідко актуалізація того, що несе з собою суспільний розвиток.

Третій_підрозділ_четвертого_розділу «Основні контексти становлення особистості в сучасному українському суспільстві» є завершальним в роботі. Певною мірою це питання є локальним, але винесене на розгляд у зв'язку з його особливою актуальністю для українського соціуму. В дисертації актуалізуються основні контексти, поза якими становлення особистості сучасного українського суспільства є вельми проблематичним. Перший з них пов'язаний з основними тенденціями сучасного суспільного розвитку /ушвидшення історії, маргіналізація суспільства, крайнє загострення проблеми особистісної ідентичності людини /. Цей контекст поступово актуалізується в міру того, як український соціум залучається у вир загальноцивілізаційних процесів. Другий можна означити як «перехід в переході», пов'язаний з одночасною світовим процесам фундаментальною трансформацією соціально-економічної системи, політико - державницького влаштування, соціокультурних матриць, способу життя та світогляду українського суспільства. Цей процес важкий, тривалий, багатовекторний і потребує задіяння всіх необхідних для цього факторів. Один з них, на думку автора, - це механізми спадковості, які подані в дисертації як сталі комплекси, сформовані в результаті взаємодії, взаємовпливу історичних, економічних, політичних, культурних, психологічних особливостей етносу, які відображені в певному світосприйнятті, символіці, звичках чи модусах мислення або поведінки. Щодо України, то в її історії значна частина традицій не один раз переривалася. Автор підкреслює, що соціальна ідентичність народу сьогодні є наріжним каменем, яка окреслює орієнтаційний та змістовий контекст процесу становлення особистості сучасного українського суспільства.

В дисертації наводяться точки зору на пошук засад українства. Як серед відомих українців минулого, так і сучасників. На його ж думку, політичні, державницькі форми самореалізації українського соціуму як суб'єкта власної історії сьогодні виступають на чільне місце і є наступним контекстом для процесу становлення особистості в сучасному українському суспільстві. В дисертації показані деякі причини відсутності державницької традиції українства /менталітет українця, історичні умови тощо/. Звертається увага на дію компенсаційних механізмів у процесі становлення особистості українця за умов відсутності самореалізації в національно-політичній, державницькій сфері діяльності. В кінці розділу підведені короткі підсумки.

В кінці дисертації подані «Висновки». В них підведені основні підсумки дисертаційного дослідження, а також накреслені перспективи подальших наукових пошуків проблеми становлення особистості. Головним висновком роботи є розуміння становлення особистості фундаментальною проблемою суспільного розвитку. Такий її статус зумовлений тим, що вона виступає вузловим елементом складного процесу формування особистісних якостей індивіда. Становлення особистості - це явище, яке грунтується на засадах індивідуальності особистості, її самореалізації та смисложиттєвих орієнтирів. Це репрезентує її як ядро складного механізму взаємовідносин «індивід - суспільство». Індивідуальність є субстанційним принципом становлення особистості, самореалізація - діяльнісним принципом, а смисложиттєві засади - світоглядним принципом. Розгляд їх в органічній єдності запорука цілісного аналізу явища становлення особистості.

Серед основних детермінантів становлення особистості внутрішньоутворювальними є власність і влада. Вони спричиняють становлення особистісних якостей індивіда зсередини. Однак їх дія здійснюється в універсальному полі культури.

Сучасні цивілізаційні процеси особливо актуалізували проблему становлення особистості як смисложиттєву, світоглядну, культурно значущу для соціуму та індивіда. Це зумовлено специфікою цих процесів (ушвидшення, маргіналізація суспільства, крайнє загострення питання про особистісну ідентичність індивіда). На цьому тлі особливої уваги набуває аналіз маргінальних процесів та проблем становлення особистості в сучасному українському суспільстві.

Основні положення та зміст дисертаційного дослідження викладені в таких наукових публікаціях

Муляр В.І. Самореалізація особистості як соціальна проблема /філософсько - культурологічний аналіз / - Житомир: ЖІТІ, 1997. - 214 с.

Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій: Житомир: Полісся, 1994. - 116 с.

Муляр В.И. Проблемы самореализации индивида в социально - философской концепции Э. Фромма // Проблемы философии. - 1990. - №86. - С. 68 - 75.

Муляр В. Авторитарність - не бальзам. Але й не анафема // Віче. - 1993. - №7. - С. 52 - 60.

Возна Л., Муляр В. Солодкість і гіркота свободи // Віче. - 1996. - №1. - С. 110 - 122.

Муляр В.І. Філософія Відродження: пошуки індивідуальності та самореалізації особистості // Вісник ЖІТІ. - 1996. - №4. - С. 49 - 54.

Муляр В.І. Особистісна ідентичність як проблема сучасної людини // Вісник ЖІТІ. - 1997. - №5. - С. 38 - 42.

Муляр В. Не капіталізм і не соціалізм. Що ж тоді? // Віче. - 1994. - №12. - С. 38 - 47.

Муляр В.І. Концепція сенсу життя у «філософії всеєдності» С. Франка // Вісник ЖІТІ. - 1998. - Економічні та гуманітарні науки. - №7. - С. 255 - 257.

Размещено на Allbest.ru