Національний характер як предмет соціально-філософського аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.03 - Соціальна філософія та філософія історії

Національний характер як предмет соціально-філософського аналізу

Швецова Антоніна Вікторівна

Київ 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова.

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор Волинка Григорій Іванович, Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор Андрущенко Віктор Петрович, Інститут вищої освіти АПН України, директор;

доктор філософських наук, професор Бичко Ада Корніївна, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого, завідувач кафедри суспільних наук;

доктор філософських наук, професор Скуратівський Віталій Андрійович, Академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедри соціальної та гуманітарної політики.

Провідна установа - Центр гуманітарної освіти НАН України.

Захист відбудеться 25 жовтня 1999 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252017, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 328.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (252017, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “ 24 ” вересня 1999 року.

Вчений секретар cпеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 Скрипка П.І.

1. Загальна характеристика роботи

нація особистість персоналізація український

Актуальність теми дослідження. Філософське дослідження проблеми національного характеру є актуальним як у загальнотеоретичному, так i соціокультурному плані. Поняття національного характеру (що має цiлу низку термінологічних еквівалентів та смислових синонiмiв), яке фiксує факт певної психологiчної самобутностi i вiдмiнностi рiзних народiв, належить до числа широко вживаних у соцiофiлософських контекстах, але разом з тим - i до числа найбiльш невизначених, дискусiйних за змiстом. Створюється парадоксальна ситуацiя: поняття, що бере на себе велике пiзнавально-методологiчне навантаження у широкому колi соцiальних дослiджень, одночасно залишається концептуально неусталеним. Це раз у раз призводить до певних теоретичних схибів, методологічних непорозумiнь i неузгодженостей, наслiдком чого є вiдчутна дискредитацiя самої iдеї нацiонального характеру як засобу гуманiтарного пiзнання.

Теоретична розробка цього поняття, точне визначення його сенсу i пiзнавальних можливостей є, з огляду на вищесказане, безумовно нагальними. Тим бiльше, що iдея нацiонального характеру уособлює в собi не окреме, хоч i важливе, фiлософсько-культурологiчне поняття, а цiлий напрямок фiлософiї iсторiї, який можна назвати характерологiєю народiв. Сенс цiєї галузi фiлософсько-iсторичних дослiджень можна визначити як осмислення iсторичного поступу людства та його культури через їх проекцiї та уособлення у психологiчних типах людської особистостi (використовуючи поняття “людина культури”). Такий пiдхiд створює широкi можливостi для розробки персоналiстської версiї людської iсторiї i надає нову перспективу для розвитку фiлософської антропологiї та багатьох традицiйних тем соцiальної фiлософiї.

Другим, поруч з загальнотеоретичним, чинником актуальностi такого дослiдження є сучасна ситуацiя вiтчизняного культурного i соцiально-полiтичного самовизначення. Iз здобуттям незалежностi Україна стала на шлях нацiонального вiдродження, i вже першi кроки на цьому шляху засвiдчили нагальну потребу у виважених свiтоглядно-теоретичних орiєнтирах щодо розвитку нацiональної самосвiдомостi i культурного оновлення. Все краще усвiдомлюється як науковцями, так i полiтиками вага етнопсихологiчної складової цих процесiв i необхiднiсть вiдповiдного теоретичного iнструментарiю для розумiння складних проблем перетворення i розвитку свiдомостi народу, процесiв нацiональної iдентифiкацiї, спрямувань культурної політики тощо.

Врахування психологічних особливостей населення України, традиційних етнопсихологічних рис українського народу стає одним з елементів результативності суспільних дій (i передусім державних реформ). Тим більше, що громадянське суспільство, на формування якого повинні спрямовуватися реформаторські зусилля сучасної влади, надає надзвичайної ваги у розвої нації активній участі особистості та її відповідним психологічним якостям, які створені національним життям і відтворені національною культурою. Тому національний характер як певний проект “людини нації” є однією з найактуальніших проблем сучасної української суспільної думки.

Актуальність дослідження пов'язана також із проблемами міжетнічних взаємовідносин народів України. Пошук ефективної системи заходів, спрямованих на ліквідацію напружень, які виникають у сфері національних та міжнаціональних контактів, підвищення культури міжетнічного спілкування тісно пов'язані з вивченням природи, сутності і чинників формування національного характеру як на рівні етносу, так і на рівні особистості.

Вивчення національного характеру необхідне для наукового передбачення та прогнозування динаміки національних процесів, що дозволить результативно коригувати форми і методи національної політики, головним завданням якої має бути забезпечення демократичного перетворення народу України у новітню націю - гідного представника всесвітнього Людства.

Ступінь дослідженості теми. У суспільній науці склалася досить усталена традиція характерології народів, починаючи ще з часів античної Греції, коли історики та філософи намагалися описати специфічні риси різних народних характерів та вже тоді, бодай у загальних рисах, визначити історико-соціальні та природні чинники їх формування.

Починаючи з епохи Відродження, проблема національного характеру піднялася на новий щабель, пов'язаний із раціональним, аналітичним та історичним методами її дослідження. Водночас вчення протестантизму привело до розуміння безпосереднього зв'язку між культурною єдністю етносу (в тому числі національного характеру) і внутрішнім світом особистості.

У просвітницькій характерології народів (П.Гольбах, Ф.Бекон, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій та ін.) вперше послідовно ставиться і розв'язується завдання систематичного дослідження характеру народів як наукової проблеми. У традиції німецької класичної філософії (І. Кант, І. Гегель, Й. Фіхте) здійснюється розробка понять “народ”, “нація”, “характер нації”, як філософських категорій, що несуть не лише історичне, а й світоглядно-методологічне навантаження. Розпочинається філософський аналіз національного характеру як феномена, суттєво пов'язаного із процесом саме національного розвитку.

Починаючи з епохи романтизму, який обґрунтував ідею “духу народу” не лише як раціональної, але й позараціональної дійсності, національний характер виступає як предмет комплексних, різнобічних досліджень з боку психології, етнографії, культурології, філософії. При цьому вирізняється переважаюча тенденція розгляду національного характеру як феномена культури. Школи “психології народів” (В. Вундт), “психології мас” (Г. Лебон), теорія архетипів (К. Юнг), феноменологія (Е. Гуссерль), теорія соціального характеру (Е.Фромм), культурологія ХХ століття (М. Вебер, А. Вебер, Е. Трьольч та ін.), школа “Анналів” (Л. Февр, М.Блок), концепції базової (А.Кардинер) та модальної (А.Інкелес) особистостей, “модульної людини” (Е. Геллнер), теорія “поведінкових комплексів” (Д. Хоніман, Ф. Хсю), концепція “нового соціального характеру” О. Тоффлера та інші вкладають у поняття соціального й національного характеру, як на рівні спільноти, так і на рівні особистості, насамперед соціально-культурологічний сенс.

Концепт національного характеру у XIX столітті став чи не найактуальнішою проблемою української та російської суспільно-філософської думки, що було пов'язано з активними національними процесами, які розгорнулися у відповідних країнах. Російські мислителі - М. Данилевський, К. Леонтьєв, В. Соловйов, М. Бердяєв, Г. Шпет, С. Франк та інші - розвивали російську національну ідею, обґрунтовували загальнонаціональну, всесвітньо-месіанську роль Росії, виходячи передусім із визначення особливих якостей російського духу (характеру) та його принципових відмінностей від європейського.

Водночас почала розвиватися і філософія української національної ідеї, яка була суттєво пов'язана із аналізом специфіки життєвого світу українців та їх культури як чинників формування особливостей українського національного характеру. Починаючи з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, особливо М. Костомарова, концепт українського національного характеру отримав статус наукової, світоглядної проблеми. Ті чи інші аспекти українського національного характеру, пов'язані насамперед з розвитком української національної ідеї, досліджували найвідоміші діячі української культури - В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Хвильовий, Д. Донцов, М. Міхновський, Ю. Липа, В. Липинський та інші.

У радянській науці питання щодо національного характеру гуртувалися насамперед навколо ідей інтернаціоналізму та побудови наднаціональної спільноти “радянський народ”. Тому деякими авторами ідея національного характеру спотворювалася чи взагалі відкидалася як наукова (Т. Крякліна, В. Козлов, Г. Шелепов та ін.). Ті ж дослідники, які визнавали національний характер як реальність, в силу тогочасних політичних та ідеологічних обставин, практично не розділяли понять “народний” та “національний”, акцентували увагу на соціально-класовій та етнографічній проблематиці і не пов'язували національний характер із концепцією національної ідеї. Попри те, не можна не відзначити суттєвий внесок у розробку визначеної проблематики таких відомих вчених радянського періоду, як І. Аношкін, Е. Баграмов, Ю. Бромлей, Ф. Горовський, А. Дашдаміров, Н. Джандільдін, М. Джунусов, С. Калтахчян, М. Куліченко, В. Межуєв, В. Панібудьласка, Ю. Римаренко, П.Федосєєв, І. Холмогоров, Н. Чавчавадзе та інші, котрі, вивчаючи різноманітні аспекти розвитку етно-національних спільнот, з необхідністю звертали увагу на питання національної свідомості та національної психології.

Водночас у творчості представників української діаспори проблема національного характеру розроблялася досить грунтовно і була пов'язана, як правило, з концепцією української національної ідеї. Це - роботи О. Бочковського, О. Кульчицького, І. Лисяка-Рудницького, Є. Маланюка, І. Мірчука, Д. Чижевського, М. Шлемкевича, В. Яніва та ін.

В останні десятиріччя, у зв'язку з необхідністю комплексного дослідження процесів національного розвитку в Україні, проблема національного характеру набула особливо актуального значення. Практично всі дослідження, які стосуються проблем розвитку національної свідомості та самосвідомості, національної ідеї, національної культури, національної психології, національної політики, проблем взаємовідносин нації та особистості і т.ін. - тією чи іншою мірою мають відношення до проблеми національного характеру.

Виходячи з цього, можна виділити основні напрямки сучасних досліджень цієї проблематики, досягнення яких (разом із зазначеними вище) стали теоретико-методологічною основою дисертації:

- розвиток проблеми національного характеру у зв'язку з теорією етносу та етногенезу (Ю. Бромлей, І. Варзар, І. Винниченко, Л. Гумільов, В. Жмир, І. Іванченко, В. Ігнатов, Я. Калниболотська, О. Картунов, М. Кириченко, П. Кожин, Ю. Корж, І. Кресіна, В. Крисаченко, В. Ліщук, Г. Лозко, О. Майборода, Г. Марков, І. Музика, О. Нельга, В. Огірчук, В. Панібудьласка, Р. Подольний, В. Потульницький, Ю. Семенов, В. Сокрут, М. Степико, В. Тишков, В. Трощинський, Б. Чепурко, С. Чешко, А. Шевченко, В. Школьняк, М. Шульга та інші);

- розвиток проблеми національного характеру у зв'язку з проблемами національної культури (Є. Андрос, О. Антонюк, Б. Афанасьєв, А. Бичко, І. Бичко, П. Гнатенко, В. Горський, С. Грабовський, М. Гримич, С. Здіорук, Я. Калниболотська, Ф. Кессіді, С. Кримський, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький, В. Мазепа, О. Майборода, Є. Маланюк, І. Мірчук, О. Олійник, О. Пінчук, М. Попович, С. Пролєєв, В. Скуратівський, І. Старовойт, М. Степико, В. Табачковський, В. Храмова, Т. Чайка, В. Школьняк, О. Штоквиш та інші);

- розвиток проблеми національного характеру у зв'язку з проблемою самовизначення особистості (Є. Андрос, В. Андрущенко, Є. Бистрицький, В. Вілков, Б. Вяткін, О. Донченко, В. Іванов, В. Ліщук, В. Малахов, М. Михальченко, І. Надольний, В. Огірчук, В. Піддубний, В. Ткаченко, В. Хотинець, А. Шевченко, В. Шинкарук, Л. Шкляр, М.Шульга та інші);

- психологічні та соціально-психологічні аспекти формування національного характеру (В. Бебик, А. Бороноєв, П. Гнатенко, А. Деркач, О. Донченко, Л. Дробіжева, Ф. Кессіді, І. Кон, М. Корж, І. Кресіна, В. Крисько, О. Кузнець, Г. Лозко, В. Павленко, В. Панібудьласка, Б. Парахонський, С. Таглін, В. Храмова, Л. Шкляр, В. Шкуратов та інші);

- національний характер як фактор міжнаціонального, міжетнічного спілкування (О. Бабенко, В. Балтін, І. Біла, Є. Бистрицький, В. Гачев, І. Іванченко, М. Ковтун, М. Корж, М. Кулініч, І. Курас, О. Маруховська, М. Мокляк, М. Молчанов, М. Панчук, Ю. Римаренко, В. Скуратівський, Е. Соловйов, В. Сухарєв, О. Юренко, В. Школьняк та інші);

- політико-правові аспекти формування національного характеру (Т. Андрусяк, В. Андрущенко, В. Антонюк, Є. Бистрицький, В. Волович, І. Дзюба, В. Євтух, В. Жмир, І. Іванченко, В. Ігнатов, Ф. Канак, І. Карізька, О. Картунов, В. Касьян, В. Кириченко, О. Кіхно, П. Кононенко, В. Кремень, В. Кулик, І. Курас, Й. Курчевська, О. Майборода, О. Мироненко, М. Михальченко, М. Мокляк, І. Музика, В. Огірчук, В. Панібудьласка, М. Панчук, Б. Попов, Ю. Римаренко, С. Рудницький, В. Скуратівський, В. Сокрут, М. Степико, В. Ткаченко, П. Толочко, М. Томенко, І. Усенко, А. Шевченко, Л. Шкляр, О. Штика, М. Шульга, В. Яременко та інші);

Аналіз літератури з теми дослідження дозволяє зробити такі висновки. По-перше, вивчення природи, змісту та функцій національного характеру довгий час носило дискусійний чи обмежений характер, що було пов'язано з ідеологічною та соціальною ситуацією в нашій країні. По-друге, системних історичних, психологічних та філософських досліджень цієї проблеми недостатньо. Системними, цілеспрямованими дослідженнями проблематики національного характеру у сучасній українській філософії відзначається творчість А. Бичко, І. Бичко, І. Старовойта, особливо - П.Гнатенка, котрий, можна сказати, заснував і очолив філософську школу, предметом досліджень якої є не лише загально-теоретичні аспекти національного характеру, а й конкретні проблеми формування саме українського національного характеру. По-третє, враховуючи особливості сучасного соціально-політичного та економічного стану людства, найбільш актуальною та продуктивною на сьогодні виступає тенденція аналізу національного характеру у зв'язку з такими ключовими поняттями і, відповідно, проблемами, як нація, національна ідея, національна ідентичність, національний імідж, демократія, національно визначена особистість, національна політика, громадянське суспільство і т.ін. При цьому головною умовою ефективності філософського аналізу феномена національного характеру (у загальному контексті теорії націй) є його (аналізу) суттєвий зв'язок з конкретними проблемами національного розвитку України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у руслі державного координаційного плану науково-дослідних робіт “Українська філософська антропологія у контексті світової філософії” (позиція № 65), затвердженого Міністерством освіти України (наказ № 37 від 13 лютого 1997 р.).

Дисертаційне дослідження тісно пов'язане з загальною науковою темою кафедри філософії Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова “Актуальні проблеми історії і теорії філософії та її вивчення студентами педагогічних вузів”.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в розробці теоретико-методологічних засад соціально-філософської концепції національного характеру, враховуючи основні чинники буття та розвитку етно-національних спільнот, а також сучасні проблеми національного розвитку України.

Визначена мета дослідження зумовила постановку та розв'язання таких дослідницьких задач:

проаналізувати традицію характерології народів у суспільній світовій думці, починаючи з античності та закінчуючи сучасними концепціями;

виокремити найбільш суттєві історико-філософські концепції сутності, змісту, особливостей і факторів розвитку національного характеру;

проаналізувати і визначити основні методологічні підходи до проблеми національного характеру;

виявити і розглянути головні соціокультурні проекції національного характеру;

дослідити головні аспекти і умови психологічної, духовної єдності етносу як цілісного, поєднаного внутрішніми інтегративними чинниками культурно-історичного суб'єкта;

розглянути національний характер як усталену психологічну структуру, виділивши його складові;

вичленити головні природні та історичні чинники формування характеру українського народу;

дати концептуальний аналіз головних культурних архетипів українського національного характеру;

дослідити проблеми формування національного характеру українців (як титульного народу) в умовах посттоталітарного суспільства, а також у зв'язку з необхідністю побудови громадянського суспільства і національного розвою України на засадах демократії;

проаналізувати (на основі конкретного соціологічного дослідження) особливості характеру та самосвідомості головних етнічних громад Криму - українців, кримських татар та росіян - в умовах сучасного національного розвитку України.

Наукова новизна одержаних результатів визначається значенням та роллю національного характеру в сучасних процесах національного розвою України, пов'язаних з розвитком демократії, побудовою громадянського суспільства, формуванням національної свідомості та самосвідомості, радикальним підвищенням ролі самовизначеної, свідомої особистості у національному житті, необхідністю удосконалення культури міжетнічного та міжнаціонального спілкування.

Враховуючи це, в дисертаційному дослідженні представлена соціально-філософська концепція національного характеру як феномена культури. Ця концепція дозволяє стверджувати, що:

національний характер як результат розвитку нації та національної культури в певних природних та історичних умовах є складним історико-культурним феноменом, що дозволяє вичленити і зрозуміти націю (народ) як самостійний, цілісний, поєднаний внутрішніми інтегративними чинниками суб'єкт історичної дії, котрий втілює в життя власну програму суспільного перетворення, створює власну культуру, відзначається особливостями світосприйняття та світорозуміння;

національний характер як продукт культурно-історичного розвитку нації є феноменом, в якому не стільки виявляють себе природжені, вітальні особливості етнічних індивідів, скільки культурний досвід самовизначення та особливості історичного розвитку нації;

національний характер не можна розуміти як статичний перелік подібних рис, властивих представникам певного етносу. Подібність психологічних рис у представників окремого етносу є похідною від історично-культурного устрою життєвого світу та вимог до особистості з боку культури, котра створює і відтворює певну “модель” бажаного для цієї культури типу особистості - “людини культури”;

“людина культури” виступає не стільки як натуральне явище, скільки як “проект людської особистості”, котрий виробляється певною культурою як найбільш прийнятне і жадане нею втілення людини взагалі, і в цьому сенсі виконує регулятивну роль у формуванні етнічно-визначеного характеру конкретних індивідів;

соціально-філософська категорія “національний характер” служить ефективним методологічним інструментом аналізу духовно-психологічних аспектів національного життя як на рівні нації, так і на рівні конкретної особистості.

У зв'язку з визначеними задачами, у дослідженні здобуті такі нові наукові результати:

- дістала подальший розвиток систематизація процесу історичного розвитку та трансформації концептуальних засад розуміння національного характеру протягом всього часу існування європейської філософської традиції;

- здійснене подальше визначення головних методологічних підходів до розуміння національного характеру, виділені етнопсихологічний (натуралістичний) та соціокультурний (культурологічний) підходи, досліджений їх евристичний потенціал та гносеологічні межі;

- всупереч поширеним науковим підходам до проблеми національного характеру як до статичної сукупності певних психологічних рис, вперше обґрунтовується статус національного характеру як метафізичної ідеї, котра створює умови розуміння певних культурно-історичних явищ, пов'язаних з духовно-психологічною єдністю нації;

- вперше виділена і досліджена система головних соціо-культурних проекцій національного характеру (для яких він одночасно виступає і формоутворюючим чинником) - національна ідентичність, національна ідея, національний етос, національний імідж, комплекс національної відрази;

- удосконалене положення, що соціально-філософське розуміння національного характеру як феномена культури дозволяє здійснити “персоналізацію” етнонаціональної спільноти. Вперше обґрунтовується можливість такої “персоналізації” у вигляді “людини культури” - ідеального людського типу, який створюється і відтворюється національною культурою, є бажаним для неї і виступає як інтерсуб'єктивний тип, що виникає в результаті взаємодії головних культурних персонажів, котрі представляють головні соціальні сили та стани суспільства;

- розвинена далі і обґрунтована кореляція між структурними елементами характеру як такого та структурою національного характеру. Як головні складові національного характеру виділені і проаналізовані: темперамент, як узагальнена репрезентація антропологічної (соматично-фізіологічної) специфіки етносу; функціонально надбані (історичні) якості - психологічні настанови і домінанти (котрими регулюється та спрямовується діяльність людей, визначається режим їх цілепокладання); внутрішні апорії (котрі відображають складності історичної самореалізації етносу); стимуляційні та відразливі чинники (котрими зумовлюється психологічний ефект дії тих чи інших зовнішніх впливів, ситуацій, явищ); усталені поведінкові комплекси;

- дістав подальший розвиток аналіз історичних умов формування українського національного характеру і, зокрема, автором здійснений аналіз негативної форми його розвитку у процесі історичної взаємодії з польським та російським національними характерами;

- конкретизовані і проаналізовані головні архетипи українського національного характеру, створені традиційною українською культурою: впевненість щодо заснування життя на регулярних трудових зусиллях; непевність щодо розпорядження здобутками власної праці та поступливість тому, хто виявить більш рішуче “право волі”; відсутність у самовизначенні українства публічного виміру життя та домінування у ньому індивідуальних чинників приватності та партикулярності; покладання більше на долю, ніж на власну самоврядну волю відносно розпорядження власним життям; архетип спонтанної вільності чи завзятої відчайдушності, котра виникла як відгук на деякі зовнішні виклики буття;

- обґрунтований висновок, що визначені архетипи українського характеру відповідають передусім культурзасадничій формі самопокладання українства, але більш важливою для розвитку нації є історично-проективна форма, яка передбачає перетворення старих і формування нових якостей людини у відповідності з суттєвими завданнями та особливостями новітньої нації, головними факторами розвитку якої виступають національна демократична держава, громадянське суспільство та активна, свідома, національно самовизначена особистість;

- дістала подальший розвиток думка про те, що в процесі здійснення історично-проективної форми самореалізації нації ні в якому разі не відбувається відмова від її культурно-історичної самобутності (хоча, звісно, деякі її риси мають бути змінені), а лише формується єдина воля народу щодо його майбутнього. У зв'язку з цим, для українства як титульного народу визначені найбільш важливі суспільні завдання: побудова демократичного, громадянського суспільства; створення власного позитивного іміджу; згуртування інших народів країни у процесі загальнонаціонального розвитку; гідне несення відповідальності за всю Україну, за все, що в ній відбувається, та всіх тих, хто в ній проживає;

- на основі спеціально проведеного автором соціологічного дослідження (травень-червень 1998 р.) етнокультурних уявлень головних етнічних громад Криму (українців, росіян, кримських татар) зроблено висновок про переважання у респондентів етнокультурного розуміння сенсу нації над історично-проективним, що є відчутною перепоною формування в Україні сучасної національної спільноти і засвідчує певну архаїчність (“розпорошеність”) українського суспільства на сьогодні.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вони:

- представляють новий напрямок соціально-філософських досліджень на основі виокремлення тих соціокультурних та психологічних чинників етнонаціонального розвитку, які поки що недостатньо привертали увагу дослідників;

- сприяють вдосконаленню категоріально-понятійного апарату соціальної філософії, культурології, націології, українознавства;

- мають принципове значення для теоретичної розробки і практичного виконання програм вдосконалення міжетнічних та міжнаціональних відносин, програм державної освіти, національного виховання, державного будівництва, для прогнозування можливих варіантів розвитку процесів суспільного життя взагалі і національного - зокрема;

- можуть бути використані при підготовці нормативних курсів з народознавства, соціальної філософії, філософії історії, культурології, політології, соціології, українознавства.

Дані проведеного філософського та соціологічного аналізу можуть служити теоретико-методологічною базою для проведення подальших конкретних соціологічних досліджень процесів етнокультурного та національного розвитку України.

Апробація результатів дисертації. Розроблені дисертантом положення та результати соціально-філософської концепції національного характеру відображені в індивідуальній монографії, у наукових статтях, а також доповідалися на регіональній практичній конференції “Культура та ринок” (Тернопіль, травень 1993), на республіканській науковій конференції “Культура Криму на межі віків: кінець ХІХ-початок ХХ” (Сімферополь, 1993), на всеукраїнській теоретичній конференції “Відродження України: проблеми і перспективи” (Кіровоград, 1993), на республіканській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми методології та методики естетичного навчання та виховання” (Київ,1996), на міжнародній філософській школі “Політична філософія і сучасність” (Київ, 1998), на 10-ти республіканських конференціях “Проблеми матеріальної та духовної культури народів Криму та Північного Причорномор'я від часів античності до наших днів” (Сімферополь, 1996-1999).

Ряд висновків та положень дисертації використовуються автором у викладанні відповідних філософських курсів (“Соціологія”, “Політологія”, “Історія української філософії”) та курсу “Українська і зарубіжна культура” у вищих навчальних закладах Криму.

Публікації. Результати дисертації опубліковані в одноосібній монографії “Національний характер як феномен культури” (Сімферополь, “Таврія”, 1999), у 16 статтях в наукових журналах (з них одна - у співавторстві), у 7 статтях в збірниках наукових праць та матеріалах конференцій, у 3 тезах в матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Відповідно до мети, визначених задач та логіки дослідження, дисертація складається із вступу, п'яти розділів, сімнадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел

Повний обсяг дисертації становить 400 сторінок, з них 378 сторінок основного тексту і 22 сторінки списку використаних джерел, який налічує 250 найменувань.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, дається характеристика ступеня її дослідженості, визначається мета та завдання дослідження, його теоретична та методологічна основи, зв'язок з науковими програмами, планами, темами, викладаються наукова гіпотеза, новизна, теоретичне та практичне значення роботи і апробованість її результатів.

Зміст першого розділу - “Проблема етнічної спільності: феномен народу” - зумовлений необхідністю з'ясування коректності та науковості самого поняття національного характеру, визначенням того, якою мірою народ (нація) може виступати у вигляді цілісної особи з певними психологічними ознаками. Дисертантом обґрунтовується можливість погляду на людську спільноту як на цілісний, самостійний суб'єкт історії. Акцентується увага на тому, що не може бути й мови про якісь усталені особливості національних спільнот (тим більше про таку розвинену і внутрішньо усталену форму духовної конституції, як характер), якщо вони не є окремими історичними суб'єктами, котрі мають власні засади самовизначення та обшир самобутньої долі.

Виділяються і характеризуються два історичних концепти розуміння людських спільнот: атомізації та тоталізації. Відзначається, що конструктивне розуміння суспільних процесів можливе лише за умови діалектичного поєднання визначених підходів - тобто людські спільноти необхідно розглядати як суспільні утворення, в основі яких лежить спосіб поєднання і узгодження індивідуальних воль та самовизначень з потребами загального життя людей. У межах цієї поєднаності людей спільнота набуває ознак самодіяльного суб'єкта, але не було і не може бути, за самою суттю суспільства, такої єдності (а відтак і такої спільноти), яка б повністю поглинула індивідуальності людей і позбавила їх онтологічної ваги у визначенні змісту та спрямованості людського буття. Виходячи з цього, сформульоване важливе методологічне застереження відносно розуміння людських спільнот: лише запобігання редукції людських індивідів до форм їх спільного життя робить можливим несуперечливе використання ідеї суспільності. Суспільність, у конкретності своїх історичних та функціональних форм, є не що інше, як поєднання двох чинників людського існування - загального життя і особистісного самовизначення. Виходячи з цього, етнос, народ, нація визначаються як реальні спільноти, соціальні суб'єкти, що суттєво визначають суспільний розвиток та мають характерологічні особливості, котрі виступають у вигляді форм поєднання, спілкування та самовизначення людських особистостей. Особистість настільки ж є результатом проекцій на конкретну людину властивостей спільнот, до складу яких вона залучена, наскільки і будь-які спільноти є формами самовизначення людської особистості. Спільнота займає подвійне місце у людському бутті: по-перше, складає середовище людського існування і його обшир (як така, вона є світом людини); по-друге - втілює в собі інтегровану людську дію і є формою її конституювання та здійснення (як така, спільнота є колективним суб'єктом). У зв'язку з цим, дисертантом вирішується питання про ті форми, в яких історично здійснювалося суспільне самовизначення людини і, головне, про те, яке місце серед цих форм займає така своєрідна спільнота людей, як народ - носій та творець національного характеру.

Розглядаються етнічні спільноти, що історично передують народу - рід та плем'я, основою єдності яких є “комюнотарний” характер спілкування та натурально-генеалогічний принцип згуртування. На відміну від них, єдність народу як етнічної спільноти переважно забезпечується інституційними та культурними чинниками, що має суттєве значення для формування такого феномена, як національний характер.

Внаслідок буржуазних революцій виник новий тип суспільної організації - громадянське суспільство і відповідний йому тип етнічної спільноти - нація (з відповідною політичною формою - власною державністю), яка потребує для свого конституювання етнічного самовизначення особистості, що стає одночасно її самовизначенням як члена суспільства. З огляду на це, головним утворюючим чинником нації є не стільки етнічна спільнота як така, скільки етнічна самоідентифікація чи етнічний вибір особистості на користь національної культури і відповідного суспільства. Крім того, нація, на відміну від попередніх етнічних спільнот, визначається не виключно по відношенню до своїх сусідів (історичних контактерів) - вона самовизначається у світі. Саме національне життя залучає людей до загалу людства і робить останнє можливим. Таким чином, нація постає як така форма існування етносу, за якої особистість отримує грунт для самовизначення і свободи, а сам етнос стає учасником загальнолюдського життя щонайменше у двох головних вимірах: по-перше, через свою залученість до міжнародного розподілу праці, світових політичних, економічних та культурних структур; по-друге - через перетворення внутрішніх форм життя, виробництва, речового середовища відповідно до найновіших досягнень світової цивілізації. Залученість до світової історії відбувається настільки ж через внутрішнє життя нації, наскільки й через її зовнішні контакти.

У дисертації визначається питання про те, який сенс та межі застосування має поняття етнічного, як воно співвідноситься з поняттям національного, як пов'язані між собою етнічний та суспільний виміри людського буття і в чому - в природних чи культурних чинниках - філософська думка вбачає сутність етносу. Робиться важливе методологічне застереження щодо деякої термінологічної непослідовності використання у дисертації понять “народ” та “етнос”, внаслідок чого здається, що одна й та ж спільнота людей позначається двома термінами. Зазначено, що це - результат свідомого методологічного вибору, щоб підкреслити різні аспекти смислу одного й того ж поняття з метою запобігання не завжди доцільній редукції світоглядного, філософського сенсу поняття народу до його позитивного значення, зафіксованого поняттям етнос у етнографії. Стосовно понять народ-етнос та нація, то у культурзасадничому розумінні сенсу нації вони виступають як одномірні, а в історико-проективному - відрізняються у зв'язку з історичною необхідністю формування демократичної національної держави, громадянського суспільства та відповідної особистості.

Поняття етносу слід розглядати насамперед як спосіб розуміння природи людських спільнот, що виокремлює сутнісний вимір людської спільності взагалі - етнічний, а тому втілюється у систему концептів чи принципів, які визначають, на що звертається увага в осмисленні етнічних явищ. Цими принципами етнічної визначеності, що відбивають концептуальні напрацювання етнографічних і соціально-філософських досліджень, є: по-перше, принцип спорідненості та спільності походження (генеалогічний); по-друге - еволюційний, який фіксує факт розвитку етносу і історичний характер людської спільності; по-третє - принцип самоідентифікації, тобто самовіднесення людей до відповідного етносу; по-четверте - релятивний принцип, суть якого полягає в тому, що етноси існують і визначаються лише у відношенні один до одного, у системі взаємних впливів; по-п'яте - принцип гетерогенності етнічної належності, у відповідності з яким, належність людини до етносу не є однаковою для всіх, а має різний зміст залежно від того, яке місце займає людина у системі етнічної самоорганізації; по-шосте - принцип “персоналізованості” етнічної спільноти, котра існує не лише у вигляді надіндивідуальної загальності життя, а передусім втілюється в особливому людському типі, специфічній індивідуальності, котра створюється культурно-історичним життям народу. Духовним, психологічним еквівалентом цього людського типу виступає національний характер.

Таким чином, у першій главі дисертації обґрунтована можливість існування народу (нації) як єдиної, унікальної спільноти людей, суттєвим чинником консолідації якої є самобутній тип особистості, котрий створюється відповідною культурою і визначає формування особливих рис характеру конкретних особистостей.

У другому розділі - “Розвиток концептуальних засад дослідження національного характеру” - йдеться про розвиток методологічних принципів характерології народів, починаючи від часів античності, та про визначення статусу питання про національний характер. У зв'язку з цим відзначено, що можливість і глибина пізнання народом інших народів, виявлення і усвідомлення їх культурної самобутності безпосередньо обумовлені ступенем розвитку його (народу) власної самосвідомості. Чим глибше і повніше розвинута власна самосвідомість народу, тим ширше його можливість (здатність) осмислити своєрідність і особливість інших етносів. Наочним підтвердженням цієї закономірності є традиція історичних свідчень, яка була створена етносами, що досягли високого рівня культурно-історичного самовизначення, а також той факт, що саме на добу найактивніших процесів національно-культурного самовизначення припадають найчисленніші розвідки відносно народів і особливостей їх буття. З огляду на це, постає питання про те, чим власне є концепт національного характеру - чи то світоглядною ідеєю, котра має сенс виключно в обширі відповідних національних самоусвідомлень, чи то формою об'єктивного знання, яка виконує роль наукового пізнавального засобу.

З метою розв'язання поставленої проблеми дисертантом з'ясоване поняття національного та його відмінності від близьких до нього понять етнічного й народного. Відзначається, що поняття національного має смислову амбівалентність і може використовуватися як у вузькому, так і широкому сенсі. У вузькому сенсі “національне” є прикметою життєдіяльності і генезису нації як специфічного цивілізаційного утворення, сенс якого не вичерпується етнічними чинниками. У словосполученні “національний характер” поняття національного використовується, як правило, у його широкому сенсі, який загалом збігається з поняттям етнічного. При цьому дисертантом робиться таке методологічне застереження: характер народу - явище, яке не можна редукувати до суто психологічних феноменів, бо останні, по-перше, невід'ємні від тих форм життєвого світу, форм діяльності, особливостей тілесної організації людей та інших обставин, котрі значною мірою не лише зумовлюють виникнення психологічних феноменів, а й служать підґрунтям постійного їх самовідтворення, закріплюють їх як усталені психологічні форми. По-друге, психологічні риси, оскільки мова йде про психологію народів, невід'ємні від культурних артикуляцій цих рис - світу символічних форм і культурних значень, в яких ці риси виказують себе, втілюються, усвідомлюються, змінюються тощо. Психіка існує невід'ємно від культури, а психологія - від культурології.

Таким чином, національний характер виступає як концепт, що виражає культурну індивідуальність певного народу, в якій знаходить відображення життєвий світ цього народу і яка постає не лише у вигляді певного ансамблю психологічних рис, а передусім у вигляді усталеного комплексу культурних диспозицій та артикуляцій, через котрі відбувається (як через умови можливості) самопокладання людини певної культури (представника відповідного народу, етносу).

Далі, на основі значного масиву історично-філософського матеріалу дисертантом розглядається розвиток характерології народів. Відзначено, що вперше певне узагальнення людських спільнот та їх редукція до особистісного образу з певними індивідуальними ознаками відбувається ще в античній міфології. Подальший розвиток характерології народів пов'язаний з виникненням історичної оповіді та прозаїчного жанру, темою яких стали реально існуючі народи, а основою “історій” (“досліджень”) - першоджерела та безпосереднє знайомство дослідників з їхнім життям та звичаями, завдяки чому зародилися головні засади раціонального, неупередженого, філософського пізнання життя народів.

Християнство, зосередивши увагу людини на власній душі, цілком закономірно відсунуло на другий план культурно-етнічну визначеність людей, виразом якої служить національний характер. Без розрізнення національностей і соціального становища всі люди поєднувалися як брати і сестри у Христі, а розмежування людських спільнот підпорядковувалося не етнічному, а конфесійному принципу. Становище змінилося наприкінці Середньовіччя і в епоху Відродження, коли відкриття раніше невідомих країн та народів поставило перед західноєвропейськими мислителями вимогу раціонального пояснення причин відмінностей між державними інститутами, стилями життя, духовними якостями різних народів. Ця епоха, як вказано у дисертації, ознаменувалася “відкриттям народів” не лише на інших континентах. Для становлення національної самосвідомості не менше значення мало відкриття народів у самій Європі, спричинене процесом Реформації, яка зробила Святе Письмо надбанням національних мов і культур. Прагнення Реформації подолати відчуження християнської віри від особи “відкрило” етнічність як один із головних вимірів особистості. Невизначений до тоді зв'язок між етнічним (культурною єдністю етносу) та особистісним (внутрішнім світом людини) став вихідним пунктом радикально нового принципу суспільно-етнічної єдності у вигляді нації. Саме протестантизм увів принцип: те, що існує як властивість спільного життя народу (культурна якість), перетворюється в чинник внутрішнього світу особистості (психологічний факт).

У добу Просвітництва суспільна думка намагалася раціонально осмислити феномени людського життя (в тому числі і національний характер), вичленивши передусім об'єктивні чинники їх формування і розвитку. Розумність була визнана природною властивістю людини, рівною для всіх можливістю, а тому лише в різних обставинах варто було шукати пояснення неоднорідності людства. Головною відзнакою просвітницької характерології народів стало те, що в ній вперше було послідовно поставлене і систематично вирішене завдання пояснення психологічних особливостей народів, на відміну від пануючого до тоді опису різноманітних народних звичаїв та рис. Вперше національний характер під іменем “дух народу” став предметом власне дослідження, а не спостереження.

Здобутком німецької класичної філософії стала розробка понять “народ”, “нація”, “характер нації” як філософських категорій, що несуть не лише історичне, а й світоглядно-методологічне навантаження. Німецькі філософи заклали, по суті, основу сучасного розуміння феномена нації і національного характеру як певного ідеалу чи “моделі” нації, як світоглядного орієнтира, який виокремлює націю серед інших спільнот і одночасно поєднує її з ними та виступає чинником національної ідентифікації особистості.

Наступний етап розвитку характерології народів, розглянутий у дисертації, пов'язаний з романтизмом, який намагався подолати недоліки раціоналістичної традиції, звернувши увагу на позараціональні елементи народного духу, котрі виявляються передусім у народній культурі. Дух (характер) народу постав як певний надособистісний чинник історії, що обумовлює особливості духу індивідуального. Крім того, саме представники романтизму (Ф. Новаліс, Ф. Шлейермахер, В. Гумбольдт та ін.) вичленили, як наукову, проблему “людина-нація” та заклали основи філософського осмислення національної ідеї як проекції національного характеру у площину культурно-історичного проекту суспільної дії.

Ідеї романтизму підготували грунт для спеціальних наукових досліджень народної психології у 2-й половині XIX століття, початок яким поклали Х.Штейнталь, М.Лацарус та В.Вундт - засновники відомої школи “психології народів”, котрі намагалися відкрити загальні закони формування й функціонування народного духу, акцентуючи увагу на позараціональних, неусвідомлених чинниках духовності. Роль несвідомого у формуванні національного характеру вивчали також представники школи “психології мас” Г. Тард, С. Сігеле і особливо - Г.Лебон, який вважав, що саме колективне несвідоме, яке знаходить свій вираз у національному характері і носієм якого виступає “середній тип” людини, є суттєвим регулятивом об'єднання людей у націю та єдину державу.

Далі розглянуто психоаналітичну концепцію, яка підкреслювала спадковий характер основ духовності нації (З.Фрейд), та сформувала поняття архетипів колективного несвідомого (К.Юнг) - первісних типів або образів, вироблених багатовіковою культурою і таких, що визначають поведінку нації в цілому.

Відзначаючи, що у розвитку традиції характерології народів XIX - початку XX століть спостерігається тенденція вивчення та інтерпретації явищ суспільної і особистісної психології з погляду їх культурного сенсу, дисертант дає аналіз “культурологічного повороту” у вивченні національного характеру в ХХ столітті. Відомі представники культурології ХХ століття (М. Вебер, А. Вебер, Е. Трьольч та ін.) поставили проблему формування національного характеру не лише як феномена культури, але, виходячи із власного, світоглядного сенсу понять “нація” та “національна культура”, визначили головну особливість саме національного характеру - забезпечувати національну єдність не лише через ідентифікацію людини з певною культурою, а передусім через її особистий самовибір. Ідеї культурології поглибив засновник феноменології Е. Гуссерль, акцентувавши увагу на універсальних, загальнолюдських цінностях національного духу, що забезпечують можливість подолання нацією своїх етнічних обмежень та здійснення її особливої функції - виходу у простір всесвітнього людства.

У зв'язку з проблемою національного характеру дисертантом розглянута теорія менталітету, заснована французькою школою “Анналів”. У методологічному плані поняття менталітету констатує те, що розуміння людської дійсності - суспільства, історії, економіки, культури тощо - неможливе без врахування глибин духовного життя людей з певними інтенціями волі та світовідчуття.

Подальший розвиток теми національного характеру пов'язаний з тими напрямками суспільної думки, які, хоча і статично, намагалися “персоналізувати” національну спільноту, акцентуючи увагу саме на відповідній культурі та на особистості, яка нею створюється. Це насамперед теорія “базової” чи “основної особистості” (Ф Боас, Р. Бенедикт), теорія “модальної особистості” (А. Інкелес, Д. Левінсон, Р. Лінтон), яка більш конкретно “персоналізувала” спільноту, визначивши декілька головних типів особистостей. Такий же підхід до теми соціального, в тому числі національного, характеру продемонстрували представники сучасної зарубіжної філософії (М. Блелок, Р. Вінч, О. Тоффлер, Е. Геллнер), які звернули увагу на роль певного типу особистості (як носія соціального, національного характеру) у національному розвитку.

Таким чином, на основі аналізу історії та логіки розвитку концепту національного характеру у світовій суспільній думці, в дисертації зроблений висновок, що головною тенденцією у розвитку досліджень феномена національного характеру є перехід до врахування все ширшого кола чинників, які його визначають (в тому числі особистісного фактору), та про виражену традицію надання пріоритетного значення у формуванні національного характеру соціально-культурним факторам.

У третьому, методологічно ключовому розділі - “Національний характер як чинник самовизначення та конституювання етносу” розглянуті головні теоретико-методологічні проблеми, пов'язані із аналізом національного характеру як суттєвого чинника етнонаціонального життя. Підкреслено важливість феноменологічної, а не натуралістичної (позитивно-наукової) настанови у визначенні культурних феноменів. Виходячи з цього, дисертантом виголошена основна методологічна основа дослідження загалом: національний характер належить до кола тих метафізичних ідей, котрі створюють умови розуміння певних культурно-історичних явищ, втілюють спосіб формування проблем і постановки запитань, якими тематизується і виокремлюється для дослідження певна галузь філософсько-світоглядних зацікавленостей. Національний характер як метафізична ідея - це запитання відносно того, чи можлива (а якщо можлива, то як) така психологічна єдність народу (етносу), котра перетворює певний людський загал на цілісну, поєднану внутрішніми інтегративними чинниками культурно-історичну особистість, цілком відмінну від інших чи навіть протиставлену їм. Це - загальнотеоретичне обгрунтування і тематизація питань відносно ваги і ролі психологічних, культурних, віртуально-духовних чинників у створенні людських спільнот і передусім такої спільноти, як народ, етнос, нація. Автором визначений методологічний принцип аналізу психологічної єдності нації, який полягає у визнанні суттєвої єдності культурно-буттєвих і духовно-психологічних феноменів. Виходячи з цього, окреслені суттєві чинники психологічної єдності етносу. Автором відзначається, що саме психологічна єдність забезпечує існування та цілісність етносу (народу, нації). Це досягається через включеність представників етносу в онтологічно спільну людську ситуацію, яка характеризується інтерсуб'єктивністю (співдією людей), “світовістю” (дійсність як світ, обшир певних смислів) і самовизначенням особистості. Ці головні онтологічні ознаки людської ситуації відображаються відповідно у головних компонентах психологічної єдності етносу, котра в своєму уособленому вигляді постає як національний характер. Це - контактність (психологічна здатність до участі у комунікації), уявлення (“картина світу”, що відображає “саму дійсність” в її об'єктивних якостях) та реакції (диспозиції людської поведінки). У зв'язку з цим автор формулює принцип етнічної ізомерії комунікації і суспільного життя загалом, що означає опосередкованість вирішення будь-яких суспільних завдань культурними якостями етносу.

У даному розділі дисертації проведена аналітика та концептуалізація феномена національного характеру, по-перше, як усталеної самовідтворювальної психологічної структури, по-друге - як комплексу психологічних рис, що історично виникає у процесі реального життя і самовизначення особи, по-третє - як вирішального психологічного чинника, обумовлюючого відповідну поведінку. Ці три моменти визначені автором як “базова методологічна тріада”, котру необхідно враховувати як методологічне правило осмислення національного характеру. Перший елемент тріади подає “картину” національного характеру як певної функціональної цілісності, складові якої тісно пов'язані між собою і утворюють єдиний психічний комплекс, що відтворює себе у різноманітних ситуаціях буття і реакціях на них. Другий елемент дозволяє розглянути національний характер як культурно-історичне утворення, що має свій генезис, сформувалося шляхом відгуку на певні зовнішні “виклики” буття та дістає пояснення із змісту конкретних ситуацій історичного розвитку народу. Третій елемент створює можливість простежити явище національного характеру вже не стільки у площині власне психологічного життя, скільки у вигляді усталених комплексів поведінки, практичних настанов та реакцій, в яких втілюється характер і до яких він спонукає. Таким чином, розгляд національного характеру у єдності цих трьох елементів дозволяє розкрити його феномен, по-перше, у ракурсі усталеного психологічного змісту, по-друге, у ракурсі процесу утворення і зміни його змісту, по-третє, у ракурсі механізму дії та “спрацьовування” характеру в конкретних ситуаціях людського існування.