Національний характер як предмет соціально-філософського аналізу

Виходячи з цього, в якості складових національного характеру як усталеної структури (аналіз яких дозволяє здійснювати його наукову реконструкцію) розглянуті соматично-фізіологічні особливості (передусім - темперамент) та історично набуті риси (психологічні настанови та домінанти, котрими регулюється діяльність людей; внутрішні апорії, котрі відображають складності історичної долі етносу; стимуляційні та відразливі чинники, котрими зумовлюється психологічний ефект дії тих чи інших зовнішніх впливів - тип переживання). Оскільки між поведінкою і характером існує відношення взаємооберненості, тому останнім елементом, який неможливо обминути при аналізі національного характеру, є усталені поведінкові комплекси, котрі змальовують характерні для особистості психологічні риси.

Далі в розділі підкреслюється, що будь-яка аналітика явищ характеру може вестися і спиратися лише на феномен особистості та здійснюватися у невід'ємності від нього. Саме категорія особистості у психології покликана поєднати у єдине ціле “зовнішній” та “внутрішній” чинники людського існування, психологію та поведінку, впливи соціокультурні та соматично-фізіологічні. Даний методологічний принцип відображається у вигляді зв'язку явища національного характеру з ідеальним типом “людини культури” як певної узагальненої (для відповідних суспільно-історичних умов) людської особистості. Носієм національного характеру виступає “людина культури” - ідеальний тип бажаної для культури особистості, який формується і відтворюється національною культурою як безумовна, єдино прийнятна форма людського існування. Культурологічна настанова у розумінні національного характеру розглядає його як “проект людської особистості”, як вимогу і пропозицію культури до неї. В цьому сенсі у національному характері міститься не стільки суще, скільки висловлює себе належне. Схожість у психологічних рисах представників певного народу є вторинною, похідною від культурного порядку буття та вимог культури до особистості. Національний характер, таким чином, є формоутворюючим чинником індивідуальної психіки, особливим культурним ейдосом - вимогою культури до психологічного складу індивідів.

Виходячи з цього, автором зроблений висновок: національний характер (як певна психологічна цілісність) властивий не кожному з представників того чи іншого народу. Єдина особа, якій він дійсно властивий - це “людина культури”, у котрій слід бачити не стільки наявну особу, скільки механізм підпорядкування людського буття і самовизначення особистостей потребам, прагненням і цінностям відповідної культури.

Культура містить, продукує та відтворює певну модель людського буття, яке має складну інтерсуб'єктивну природу - тобто у своєму внутрішньому змісті воно вельми диференційоване, а тому не може бути здійснене у всіх своїх проявах та вимогах людським індивідом одного типу. Відтак людина культури виступає як інтерсуб'єктивний ідеальний тип, котрий конституюється у єдності, синтезі та спілкуванні головних культурних персонажів. У своєму сенсі національний характер є психологічною диспозицією відносин різних людських типів, тому реконструкція національного характеру повинна передбачати мультиособистісну, інтерсуб'єктивну сутність людини культури.

У зв'язку з культурною визначеністю національного характеру, у дисертації підняте важливе питання про ті соціокультурні експлікації національного характеру, аналізуючи які ми в змозі скласти змістовне уявлення про нього. Виявлена і досліджена система головних соціокультурних феноменів, які безпосередньо презентують національний характер і є певними формоутвореннями самого національного характеру. Цими головними (через їх вирішальну роль в організації буття нації) соціокультурними проекціями національного характеру є: національна ідентифікація, яка містить образ людини та людського існування, з яким учасники нації ототожнюють себе; національна ідея - комплекс цілеспрямованих уявлень, котрі відіграють роль інтенцій, духовних рушійних сил, а також засад осмислення національної долі та її перспектив у житті конкретного етносу; національний етос - комплекс культурно-моральних настанов прийнятної людської поведінки, якому підпорядковуються дії етнічних індивідів у різноманітних сферах життя; національний імідж - образ, в якому нація сприймається представниками інших народів, презентує та стверджує себе перед ними, і, одночасно, образ, в якому представники нації сприймають самих себе; комплекс національної відрази - сукупність тих негативних рис, які представники даної нації вважають неприйнятними чи навіть ворожими для себе. Саме через системний аналіз п'яти виокремлених соціокультурних проекцій національного характеру створюється можливість змістовної та багатовимірної його реконструкції.

Якщо перші три розділи були присвячені виробленню та визначенню (в основному) методологічно-пізнавального інструментарію для дослідження духовних, психологічних чинників національного життя і, зокрема, національного характеру, то у наступних двох розділах здійснене осмислення саме українського національного характеру - чинників його формування, головних архетипів, проблем сучасного розвитку.

У четвертому розділі - “Український національний характер у контексті історичної долі українства” - розглянуті головні етапи становлення проблеми українського національного характеру в історичних свідченнях, уявленнях та дослідженнях як представників інших культур, так і у культурному набутку власне української культури, починаючи з часів Київської Русі. Відзначено, що, як теоретично-світоглядна та соціально-філософська, проблема національного українського характеру починає розвиватися у лоні філософії української національної ідеї, яку започаткували представники Кирило-Мефодіївського товариства. Саме вони вичленили проблему історично та природно зумовленого українського національного характеру як політично-проективну, пов'язану із побудовою національного майбуття українців у власній демократичній державі. Відзначається, що безумовний пріоритет в умовах сучасної України мають дослідження феномена українського національного характеру у зв'язку з проблемами демократичного розвитку української нації, української держави, побудови громадянського українського суспільства.

Розглянувши найбільш поширені та виважені концепції українського національного характеру, дисертант виклала своє бачення чинників та проблем його формування і розвитку. Зокрема, здійснила аналіз розвитку українського національного характеру в історично визначеному соціокультурному протиставленні українського етносу іншим - насамперед польському та російському. Зробила висновок, що наслідком цих взаємовідносин стали: соціальне роздроблення українського етносу та підрив можливостей його самовідтворення як цілісного суспільного організму; втрата українством національної еліти; соціальна маргіналізація українства, витіснення його на периферію суспільного життя - у соціальний низ, в внаслідок чого “українськість” стала не етнічною відзнакою, а рисою селянина, холопа і асоціювалася не з самобутньою, а з низовою (“меншовартою”) народною культурою.

Дисертантом проаналізовані особливості українського національного характеру у двох головних формах національного самовизначення українства: культурзасадничій та історично-проективній. Головною функцією культурзасадничої є відтворення властивих народу чинників, якостей, настанов буття. На перший план в ній виходить зміст культурно-історичної традиції, аналізуючи який, автор виокремила головні культурні архетипи українського характеру, в яких відобразилися особливості українського життєвого світу. Перший з них - це заснування життя на праці, впевненість, що життя відбувається як регулярність трудових зусиль, а досягнення життєвого успіху передусім вимагає цілеспрямованої, ефективної, постійної праці. Другий - це непевність щодо розпорядження результатами власної праці, не гарантованість достатку та готовність поступитися ним тому, хто виявить більш рішуче “право волі”. Третій - це нерозвинутість у самовизначенні українства виміру публічності та домінування індивідуального, партикулярного, приватного розуміння життя. Четвертий - покладання більше на долю, на незалежний перебіг подій, аніж на власну самоврядну волю відносно життєвих надбань та розпорядження власним життям. П'ятий архетип - це домінування вільності чи завзятої відчайдушності, чуттєвої поривчастості (котра виникла як відгук на деякі зовнішні виклики буття), а не ґрунтовної, раціонально виваженої, цілеспрямованої діяльності по вирішенню життєвих завдань. У взаємопов'язаному комплексі ці риси національного українського етосу обумовили певний тип поведінки та психологічних реакцій на ситуації, усталену психологічну структуру, носієм та ретранслятором якої стала традиційна українська культура.

Виходячи з того, що функцією національної культури є не лише відтворення етнічного типу, а передусім забезпечення подальшого розвитку нації, дисертант відзначає, що історично необхідним є розвиток другої, історично-проективної форми національного самовизначення і відповідних рис. Головною особливістю історично-проективної форми національного розвитку є те, що вона відповідає сутності новітньої нації та пов'язана з особливостями національної ідеї, яка: по-перше, містить історичний проект, тобто образ бажаного для нації майбутнього; по-друге, стає регулятивом і стимулятором національної волі по досягненню проективно визначеного майбутнього; по-третє, переглядає і перетворює традиційні для етносу чинники буття, акцентуючи на деяких з них, а деяким кладучи край; по-четверте, консолідує етнічних індивідів на нових засадах суспільної угоди (консолідованої єдності особистісних воль), втіленням якої виступає демократичне громадянське суспільство. Щоб визначити важливість для українства історично-проективної форми самовизначеня, дисертант звертається до аналізу сенсу новітньої нації і до проблем формування характеру українців саме як нації (а не етносу чи народу).

Сутність нації, як відзначається у дослідженні, знаходиться у прямій залежності від набуття етнічним життям виміру історичності. Останній не означає, звичайно, “голий” факт того, що життя народу має свою тривалість, тобто відбувається у часі. Історичність не зводиться й до самої лише спадковості, тяглості етнічного життя. Вона означає особливе співвідношення буття з часом, освоєння етносом часу свого буття (а відтак і власної долі) в контексті зусиль інших народів. Історія - не просто “послідовність змін” або “хід речей”. Буття набуває ознаки історичності, відколи в ньому діє воля, яка його упорядковує. Через це час ставиться у принципово нове відношення до сущого - він потрапляє у середину буття сущого, стає тією внутрішньою характеристикою, що його (суще) визначає. “Свій” час для етносу - це час, котрий належить даному етносу і стає часом його саморозвитку. В силу цього національний характер не може існувати без відчуття часу, бо саме у психологічному часі розгортаються події історії народу, на які повинні перетворитися мінливі і зумовлені безліччю обставин зовнішні випадки життя. Власний час визначається подіями власного існування народу, а тому історія народу виникає як здобуття ним влади над часом. Наскільки народ здобув цю владу, наскільки влаштовує життя власними зусиллями - настільки ж він стає історичною особою, тобто тим, хто знаходиться в історії і глибоко причетний до неї.

Загальною формою самоусвідомлення та історичного самопокладання народу стає національна ідея, головною спрямованістю якої є перетворення народу у націю, а відтак - введення цього народу в історію, подолання природної замкненості його життя і відокремленості від світового загалу. Саме перетворенням народу у націю здійснюється його історично-проективне самоствердження в обширі всесвітньої історії. Виходячи з цього, сутність нації можна визначити як історичну єдність природно-культурної спільноти людей (етносу), котра виникає на основі формування єдиної народної волі і прикладання її до загальнонародного життя, що робить це життя у повному сенсі історичним. Виникнення самоврядної загальнонаціональної волі змінює не лише характер буття народу, а й сам народ, котрий має бути здатним до нової історичної єдності. При цьому, нація (як нове буття народу) означає не відмову від власної культурної самобутності, а формування єдиної волі народу, головним і вирішальним втіленням якої є демократична національна держава. З цього “нового” буття народу як нації випливає ще одна важлива особливість: коли народ стає нацією, він приймає на себе відповідальність не тільки за себе самого, але й за країну загалом, за все, що в ній є, і передусім за всіх людей, котрі в ній мешкають. Нездатність народу усвідомити нову історичну відповідальність, нові межі і можливості свого буття, визнання ним правочинності лише власних культурних засад призводить до націоналізму у негативному сенсі слова і звужує можливості народу як історичного суб'єкта.

Країна і нація є єдністю історичною, а тому їх буття не можна засновувати виключно на принципах територіальної та культурно-етнічної спільності. Нація виявляє себе насамперед як поняття громадянське і має в своїй основі рівність усіх людей перед єдиною волею нації (державою), тобто рівність громадянських прав людей, незалежно від етнічної належності. Виходячи з цього, в дисертації підняте питання про форми і проблеми самовизначення народу в якості нації. Найважливішою політичною умовою перетворення народу у націю є утворення ним своєї держави. Але процес національного самовизначення не можна зводити до суто політичного боку справи, а останній - до утворення народом самостійної держави. У ході національного самовизначення повинні бути здійснені всі принципи національного буття, загальним виразом чого виступає громадянське суспільство, котре слід розуміти широко, як певний тип суспільного устрою з відповідним економічним ладом, соціальною структурою, культурними інститутами. Тобто необхідна держава не лише незалежна, але й загальнонаціональна, демократична - держава самого народу (народом встановлена і волею народу легітимізована), яка керується через народ (народ, в особі громадян держави, сам формує та контролює органи державної влади) та існує в інтересах народу (потреби та інтереси громадян визначають цілі, спрямованість і засоби діяльності держави). Діючи разом, ці принципи забезпечують справжнє народовладдя, народний волевияв чи демократію у точному смислі цього слова. Цей факт визначає необхідність формування відповідних рис національного характеру, основою розвитку якого повинна стати свідома реалізація народом своєї волі до повноцінного життя, до власного майбутнього у культурному полі всього людства.

У п'ятому розділі - “Особливості формування національного характеру та національної самосвідомості в сучасній Україні” - підняті і проаналізовані конкретні проблеми, пов'язані з формуванням національного характеру та національної самосвідомості сучасного українства. Автор дала характеристику найбільш суттєвих парадоксів українського національного відродження в умовах посттоталітарного суспільства. Відзначено, що головною передумовою і неодмінним компонентом виникнення та становлення тоталітарного суспільства була деструкція всіх суспільних сил, тих соціальних суб'єктів, котрі були здатні на вияв автономної волі та втілювали у собі інтереси чи прагнення, бодай потенційно відмінні від настанов тоталітарної влади. В цих умовах була запроваджена жорстка регламентація як суспільного, так і особистісного розвитку, що виявилося в нівелюванні особистісних та національних чинників людського життя. Національні відмінності хоч і визначалися за існуючі, але у площині суспільного розвитку ними нехтували заради єдності соціально-класових інтересів. Відтак націоналізм (у площині комуністичної свідомості) набув виключно негативного забарвлення, що відобразилося у невід'ємному від нього прикметнику “буржуазний”. Соціалістична система спрямовувала свою політику на знищення основ самовідтворення національних спільнот, намагалася позбавити їх самоврядної волі та підпорядкувати національне і особистісне життя нав'язаним ззовні тоталітарним суспільним настановам. Це спричинило подальшу деструкцію особистісного, вольового чинника формування українського національного характеру, наслідки чого суттєво відбиваються у духовному та політичному житті сучасних українців.

У розділі відзначається той факт, що швидкоплинний крах тоталітарної системи створив в Україні особливу ситуацію, яка не має історичних прецедентів - кризову ситуацію посттоталітарного суспільства, яка, історично, є лише виходом із минулої тоталітарної системи, переходом до нового суспільного порядку та здійсненням історичного вибору на користь найбільш прийнятної для країни соціально-економічної та культурної перспективи. Тобто, більш важливим у даному випадку стає не “звідки”, а “куди” рухається це суспільство, які воно обирає основи і форми життя замість зруйнованих.

Саме в такому стані знаходиться сучасна Україна, в якій традиційні засади життя народу зазнали суттєвої деструкції. Відновлення цих засад на основі “здорового глузду”, налагодження відповідного рівня тих безпосередніх зв'язків, відношень та справ, якими поєднуються люди у суспільство, є найбільш нагальним завданням, яке стоїть перед українською спільнотою та українською державою. Адже розвиток демократії потребує не лише законного оформлення прав та свобод людини, але й певного рівня добробуту і економіки, соціального спокою, упорядженого повсякденного життя. Якщо не виконуються програми елементарного суспільного розвитку - зникає довіра людей до держави, до нації, що закріплює такі негативні риси національного характеру, як правовий нігілізм, цинізм, пасивність, подвійна мораль, особистісна невизначеність і т.ін.

Дисертантом підкреслено, що посткомунізм - термін за самою своєю суттю негативний. Будь-яке визначення, що базується на принципі “після”, чи “не” - є змістовно недостатнім і не окреслює власний сенс феномена. Позитивний сенс свого суспільного буття сучасна Україна може набути лише на шляху загальнонаціонального розвитку, котрий, в свою чергу, може стати можливим лише за умови створення відповідних і стабільних засад національної консолідації українського населення. Лише наявність справжньої національної солідарності і консолідації може перетворити населення України у новітню націю. Тому сенс української держави сьогодні - у встановленні відношень соціального партнерства між усіма людьми, національностями, організаціями, суспільними інститутами та іншими величинами, що складають динамічну систему взаємодій, яка називається суспільством.

З цієї точки зору, в умовах “після комунізму” повинні бути розв'язані два головних історичних завдання. Перше полягає у відновленні і відтворенні автентичних засад буття українського етносу. Це завдання можна позначити як “національне відродження”, розуміючи під ним не лише повернення до культурних традицій українського народу, а передусім відновлення культурної продуктивності українства та розвиток його здатності діяти і розвиватися відповідно до вимог сучасної світової цивілізації. Друге завдання, тісно пов'язане з першим, полягає у досягненні національної консолідації в Україні, у розбудові єдиної української нації, учасниками якої стали б всі люди, що живуть у нашій країні і є її громадянами без розрізнення їх етнічної належності. Лише так перед українством вивільниться новий і плідний обшир історичного буття - вже не в якості етнокультурної спільноти, а етнічно-культурної основи нової української нації. Дійсне становлення і розвиток української нації є не суто етнокультурним, а передусім соціальним і політико-правовим процесом, котрий співпадає загалом із генезисом і розбудовою демократичної держави та громадянського суспільства в Україні. Саме ж громадянське суспільство конституюється насамперед через підпорядкування всіх сфер і ланок життя договірному принципу, в якому виказує себе як спільна воля народу (конституція і правопорядок), так і здатність конкретних особистостей до співпраці та конструктивної взаємодії. Оскільки ж у підгрунті громадянського суспільства знаходиться здатність до власного волевияву - як загальнонаціонального, так і індивідуального - то цей тип соціуму потребує свідомої особистості з автономією власної волі і відповідними рисами характеру.

У дисертації наголошується, що сучасні проблеми національного розвою України певним чином корелюють з деякими рисами українського національного характеру - насамперед з позапублічністю життя як його екзистенційним принципом. Життєва стратегія українства довгий час його історичного розвитку була налаштована на відмову від публічності, на партикуляризм та на “окремість” існування. Саме ця “окремість” буття стала тією екзистенційною основою, якого живиться і відтворюється корпоративізація українського суспільства сьогодні. Нація як спільнота громадян, об'єднана суспільним договором рівних у правах людей, котрі роблять спільну історичну справу, є вельми збентежуючим феноменом для української людини, налаштованої почуватися зручно лише у своїй окремості. Саме подолання цієї настанови є головною проблемою перспективного розвитку українського національного характеру. При цьому треба мати на увазі, що вирішення цієї проблеми - справа не політичних гасел, а конкретного перетворення української держави, її дійсного підпорядкування демократичній громадянській спільноті.

Визначені дисертантом ідеї були проаналізовані на матеріалах конкретного соціологічного дослідження особливостей етнокультурного та національного самовизначення представників різних етносів в умовах Криму, що дало вельми показову для всієї України картину труднощів, з якими зіштовхнувся процес соціального та національного розвитку сучасної української держави. На основі одержаних даних дисертантом був здійснений аналіз відповідних особливостей українського, російського, кримськотатарського характерів та зроблені такі головні висновки: по-перше, вирішальним фактором формування національної відрази до представників інших етносів є їхнє недоброзичливе ставлення та прагнення підкорити інші народи; по-друге, майже всі респонденти визнали за головну умову національної ідентичності знання відповідної мови та культури, що свідчить про високу оцінку ними культурзасадничої форми самореалізації етносу; по-третє, переважна більшість респондентів-українців та респондентів-росіян не вважають (на відміну від кримських татар) обов'язковим чинником національної ідентифікації активну участь у політичному житті нації та надання переваги інтересам нації над особистими, що свідчить про явно недостатній розвиток історико-проективної форми національного самоствердження та про розуміння життєдіяльності переважно у площині особистого життєвого світу; по-четверте, найбільш сильну інтегрованість у етнічну спільноту та найвищий рівень національної самоідентифікації (суттєвим чинником якої виступає конфесійний принцип згуртування) продемонстрували кримські татари; по-п'яте, у представників всіх етносів негативна форма національної ідентифікації - протиставлення себе іншим народам - на сьогодні є порівняно слабкою, що сприяє гармонійному розвитку міжетнічних відносин; по-шосте, найменший ступінь вимогливості до якостей свого національного характеру продемонстрували українці, котрі недостатньо звертають увагу на свою масову психологію та самосвідомість як чинники соціальних негараздів; по-сьоме, слід відзначити, що, в цілому, розвиток взаємних стосунків головних етносів Криму має на сьогодні досить вагомі підстави для повноцінного розвитку, але потребує ретельного, постійного аналізу їх (етносів) етнокультурних та етнополітичних особливостей; по-восьме, необхідною умовою національного розвитку України є активізація історико-проективних, соціально-громадянських чинників, особливо - особистісного національного самовизначення та розвитку відповідних рис національного характеру.

Висновки

У висновках підкреслюється, що проблема національного характеру, вивчення його якостей, чинників формування, функцій у суспільному житті є особливо важливими для сучасного розвитку української нації. Зокрема, виділені такі положення:

національний характер виступає суттєвим чинником національної консолідації та національного розвитку, а тому його (характеру) критичне осмислення є необхідною умовою побудови демократичного, громадянського українського суспільства;

адекватна оцінка національного характеру можлива лише за умови його повноцінної теоретичної реконструкції, що повинна здійснюватися не як статичний перелік чеснот та недоліків, а як ґрунтовний аналіз культурних диспозицій і артикуляцій, через які здійснюється самореалізація української “людини культури” і які відображаються соціокультурними проекціями національного характеру;

особливу увагу необхідно звернути на історико-проективну форму самореалізації українства, котра потребує виваженого, коректного осмислення традиційних тенденцій формування українського національного характеру, з метою їх коригування відповідно до головних орієнтирів національного розвитку в сучасних умовах;

слід якнайширше у соціальній та національній політиці враховувати особистісний фактор суспільного розвитку, створюючи необхідні умови для формування позитивно навантажених якостей громадян України, котра з необхідністю має стверджувати себе у міжнародному, загальнолюдському просторі.

Основні публікації за темою дисертації

1. Швецова А.В. Національний характер як феномен культури. -Сімферополь: “Таврія”, 1999. - 265 с.

2. Швецова А.В. До питання про розвиток концептуальних засад дослідження національного характеру: історичний аспект // Культура народов Причерноморья. - 1997. - № 1. - С. 74-83.

3. Швецова А.В. Національна культура: світоглядний аспект // Там само. - С. 144-146.

4. Швецова А.В. До проблеми визначення національного характеру: натуралістична та культурологічна настанови // Культура народов Причерноморья. - 1977. - № 2. - С. 229-232.

5. Швецова А.В. Національний характер як усталена психологічна структура // Там само. - С. 317-321.

6. Швецова А.В. Сучасна Україна: парадокси національного відродження в умовах посттоталітаризму // Культура народов Причерноморья. - 1998. - №3. - С. 274-278.

7. Швецова А.В. До питання про негативну форму розвитку української самобутності // Там само. - С. 306-310.

8. Швецова А.В. Традиції дослідження національного характеру в Росії: філософсько-світоглядний аспект // Культура народов Причерноморья. - 1999. - №5. - С. 317-324.

9. Швецова А.В. Українство: нарис національного етосу // Там само. - С.468-472.

10. Швецова А.В. Проблема російського духу в творчості М.А.Бердяєва і сучасність // Там само. - С.501-503.

11. Швецова А.В. Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації // Культура народов Причерноморья. - 1999. - №6. - С. 247-256.

12. Швецова А.В. Народи Криму: етнопсихологічна характеристика та проблема національної єдності // Там само. - С.509-520.

13. Швецова А.В. Історія української і зарубіжної культури та розвиток національної ідеї України: методологічний аспект. // Там само. - С. 461-463.

14. Пролеєв С.В., Швецова А.В. Сенс нації та феномен національної держави // Там само.- С.192-198.

15. Швецова А.В. К аналитике национального характера как феномена культуры // Ученые записки Симферопольского государственного университета.-1999.-№11 (50).-С.96-100.

16. Швецова А.В. Сучасна Україна: проблема національної консолідації // Там само. - С.32-38.

17. Швецова А.В. Этнос: историческое развитие и проблема социокультурного единства // Ученые записки Симферопольского государственного университета.-1999.-№12 (51).-Т.2.-С.159-163.

18. Швецова А.В. Менталитет и национальный характер: проблема понятий // Материалы I научных чтений 14-15 ноября 1996г. “Проблемы материальной и духовной культуры народов Крыма и Северного Причерноморья от античных времен до наших дней”. - Симферополь, 1996. - С. 19-20.

19. Швецова А.В. Народ как предмет философского исследования // Там само. - С. 22-24.

20. Швецова А.В. Национальный характер: к постановке проблемы // Там само. - С. 26-27.

21. Швецова А.В. Менталитет как феномен культуры // Материалы межвузовской науч. конф. “Крым и мировая культура”. Вып. 1. - Симферополь, 1996. - С. 4-7.

22. Швецова А.В. Регіоналізм: межі можливого // Там само. - С. 38-41.

23. Швецова А.В. Национальная культура и национальное самосознание // Ученые записки Крымского института экономики и хозяйственного права. - Симферополь, 1997. - С. 109-113.

24. Швецова А.В. Национальная идентичность: проблемы Крыма // Ученые записки Таврического экологического института. - 1999. - №1. - С. 244-250.

25.Швецова А.В. Некоторые аспекты изучения национального характера // Сб. материалов междунар. конф. “Пути самопознания человека”. - Киев-Севастополь, 1997. - С. 180-181.

26. Швецова А.В. Культура как способ самореализации личности. (К вопросу о развитии культуры в Крыму) // Материалы респ. науч. конф. 27-29 апреля 1993г. “Культура Крыма на рубеже веков (XIX-XX вв.). - Симферополь, 1993. - С. 30-32.

27. Швецова А.В. Феномен нации и проблемы формирования национального самосознания // Материалы второй межвузовской конф. “Политическая стабилизация: методологические проблемы и опыт Крыма” (16 апреля 1999 г.).-Симферополь, 1999.-С.68-70.

Анотації

Швецова А.В. Національний характер як предмет соціально-філософського аналізу. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії.- Київський університет імені Тараса Шевченка. - Київ,1999.

Автор розробила соціально-філософську концепцію національного характеру, виходячи із розуміння національного характеру як метафізичної ідеї, що створює умови розуміння певних культурно-історичних явищ, пов'язаних насамперед із духовно-психологічною єдністю нації як унікального, самостійного, цілісного суб'єкта історії. Доводиться, що таке розуміння національного характеру дозволяє здійснити своєрідну “персоналізацію” етнонаціональної спільноти у вигляді “людини культури” - ідеального людського типу, який створюється і відтворюється національною культурою, є бажаним для неї і виступає основою національної самоідентифікації окремих представників нації.

Розглянуті історично визначені особливості українського національного характеру, окреслені головні аспекти його розвитку у зв'язку з проблемами побудови демократичного громадянського суспільства в Україні.

Ключові слова: суб'єкт історії, нація, національна культура, національний характер, національна ідентичність.

Summary

Shvetsova A.V. National Character As the Subject of Social Philosophical Analysis.- Manuscript.

Thesis for a doctor's degree by speciality 09.00.03-social philosophy and philosophy of history.-Taras Shevchenko Kyiv University.- Kyiv,1999.

The author elaborated the Social Philosophical Conception of National Character based on the understanding of National Character as a metaphysical idea which makes conditions of cognition of definite cultural-historical phenomena connected, first of all, with spiritual-psychological unity of nation as unique, independent, integral subject of history. In the course of investigation it is being proved that this kind of approach allows to personify ethno-national community as a kind of “person of culture” - an ideal type of person who is brought up and moulded by the cultural background of nation; in its turn it is characteristic of a nation, it is a sort of aidos and plays the most important role in the self-identification of every other of its representatives.

There have been thoroughly analysed the peculiarities of the Ukrainian national character in the course of historical development; besides, the author determined the main prospects of the formation of democratic civil society in Ukraine.

Key words: subject of history, nation, national culture, national character, national identity.

Аннотация

Швецова А.В. Национальный характер как предмет социально-философского анализа.- Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.03.- социальная философия и философия истории. - Киевский университет имени Тараса Шевченко.- Киев,1999.

Автор разработала социально-философскую концепцию национального характера, исходя из понимания национального характера как метафизической идеи, создающей условия познания определенных культурно-исторических явлений, связанных прежде всего с духовно-психологическим единством нации как уникального, целостного субъекта истории. Национальный характер представлен как концепт, выражающий исторически сформированную индивидуальность определенного народа, в которой находит отражение жизненный мир этого народа и которая выступает не только в виде ансамбля психологических черт, а прежде всего в виде устоявшегося комплекса культурных диспозиций и артикуляций, через которые осуществляется (как через условия возможности) самореализация человека данной культуры (представителя соответствующего народа).

Методологическим принципом исследования является утверждение, что подобие реакций, представлений, поведения представителей одного народа (по сравнению с другим) является вторичным, производным от культурного порядка бытия и требований культуры к личности. Персонализация этих требований находит свое окончательное выражение и обобщение в определенном, особенном типе личности, которую создает и воспроизводит национальная культура. Духовным, психологическим эквивалентом этого типа личности выступает национальный характер.

Таким образом, национальный характер является своеобразным культурным эйдосом - требованием культуры к психологическому содержанию индивидов, который выполняет регулятивную функцию в процессе формирования людей определенной нации. Носителем национального характера выступает “человек культуры” - идеальный, интерсубъективный человеческий тип, который создается, воссоздается национальной культурой и конституируется в единстве, синтезе и общении главных культурных персонажей, представляющих главные социальные силы общества.

В диссертации выделены и проанализированы главные элементы национального характера как устоявшейся психологической структуры: темперамент как обобщенная репрезентация соматико-физиологических качеств этноса; функционально-приобретенные качества - психологические установки и доминанты (регулирующие деятельность и целеполагание людей), внутренние аппории (отражающие сложность исторической самореализации этноса), стимулирующие и отвращающие факторы (обусловливающие психологический эффект действия тех или иных внешних влияний), устоявшиеся поведенческие комплексы.

Как необходимое условие реконструкции содержания национального характера в диссертации выделена и проанализирована система главных социо-культурных проекций национального характера, которые его непосредственно представляют и одновременно выступают его определенными формообразованиями - национальная идентичность, национальная идея, национальный этос, национальный имидж, комплекс национального отвращения.

В контексте разработанной концепции проанализировано развитие украинского национального характера, в частности в процессе его исторического взаимодействия с польским и русским национальными характерами.

Выделены главные культурные архетипы украинского национального характера: убежденность относительно основания жизни на регулярных трудовых усилиях; неуверенность относительно распоряжения результатами собственного труда и уступчивость тому, кто проявит более решительное “право воли”; отсутствие в самоопределении украинства публичного измерения жизни и доминирование индивидуальных факторов жизнедеятельности; полагание более на судьбу, нежели на собственную саморегулирующуюся волю относительно распоряжения собственной жизнью; архетип спонтанной вольности и отчаянной решительности, которые возникают как отклик на некоторые внешние вызовы жизни. Отмечается, что эти архетипы отвечают прежде всего культурополагающей форме самоутверждения нации, но существенно необходимой для развития нации является также исторически-проективная форма, предусматривающая преобразование старых и формирование новых качеств национального характера, в соответствии с существенными задачами и особенностями новейшей нации, главными факторами развития которой являются национальное демократическое государство, гражданское общество и национальносамоопределенная личность.

Доказывается, что в процессе реализации историко-проективной формы развития нации ни в коем случае не совершается отказ от ее культурно-исторической самобытности, а формируется единая воля народа относительно его будущего. В связи с этим выделены наиболее важные социально-исторические задачи для украинства как титульного народа Украины.

На основе специально проведенного автором социологического исследования проанализированы особенности этнокультурных представлений главных этнических общностей Крыма (украинцев, русских, крымских татар), сделан вывод о превалировании у респондентов этнокультурного понимания смысла нации над историко-проективным, что является существенным препятствием формирования в Украине современного гражданского общества и национального государства.

Ключевые слова: субъект истории, нация, национальная культура, национальный характер, национальная идентичность.

Размещено на Allbest.ru