Модерна та постмодерна перспективи в філософії культури

Дисертант виділяє ті постулати філософії Паскаля, які засвідчують її принциповий плюралізм: 1) серед людських істин немає жодної вічної і непорушної; 2) людське буття є принципово відмінним від буття істини, а тому не існує причин для визнання переважності одного людського феномену в порівнянні з іншим. отже, Паскаль схильний не до обгрунтування переваг, а до фіксації відмінностей, їхньої типологізації і ствердження; адже в людському світі не існує абсолютного стандарту порівняння й оцінки різних типів очевидностей; ці типи є неспіввимірними. Такий погляд зумовив розбіжності паскалевського і картезіанського розумінь скептицизму. Якщо Декарт визнавав можливість спростування скептичної аргументації, розглядаючи її як різновид хиби, то Паскаль визнавав скептицизм неусуваним структурним атрибутом мислення, який вкорінено в людський природі. Отже, плюралізм, за Паскалем, не є характеристикою самої абсолютної істини, це лише характеристика скінченного світу, зіставленого з нескінченною негативністю.

На прикладі паскалевської концепції прабатьківського гріха, дисертант відтворює Паскалів механізм функціонування людських здатностей, зумовлений буттєвим становищем людини. За Паскалем, прабатьківський гріх уможливило Боже попущення, тобто послаблення впливу благодаті на людську волю, яка одразу звертається до “негідних предметів”. Це послаблення впливу спричиняє зміну в перебігові конфлікту очевидностей, зміну усталеного силового балансу, породжуючи, за приблизно рівної потужності протилежно спрямованих сил, явище людської “свободи”. “Вільно хотіти”, за Паскалем, людина може тільки того, що актуально спрямовує її волю, тобто реалізація свободи, “вибір” з кількох можливостей, відбувається лише внаслідок перемоги однієї з приблизно рівних сил. Відтак, сучасне становище світу породжене послабленням благодаті. Зміна сили, що панує над серцем, постає в паскалевському вченні як “перетворення серця”, що підтверджує визнання мислителем суто структурної, а не змістовної автономії людської природи.

В цьому напрямі Паскаль конкретизує механізми суб'єктивного сприйняття істини. Інстанцією, що виявляє довіру, є розум, але “оцінка речей”, яка визначає об'єкт цієї довіри, -- прерогатива волі. Таким чином, будь-яка форма розсудку обмежена началами, які скеровують волі й встановлюють граничні очевидності. Тому протилежності людського світу не тільки неспіввимірні, а ще й постають одна для одної як запоруки існування (як прояви нескінченності-істини). Всі очевидності, що перебувають у плюралістичному конфлікті, навіть “божествені істини”, можуть визнаватись остаточно істинними лише як предмети індивідуальної віри.

В параграфі ІІІІ.2, “Сила -- очевидність -- смисл”, дисертант констатує, що теоретична сумнівнісь людських істин поставила Паскаля перед необхідністю пояснення їхньої практичної ефективності. Адже люди беззастережно покладаються, наприклад, на “природні начала пізнання”, їхня очевидність, скажімо в геометрії, не береться під сумнів, хоча й не можна мати теоретичної впевненості у тому, що цим началам дійсно відповідають якісь об'єкти. В цьому пункті Паскаль вказує, що впевненість у цих істинах має не гносеологічний, а онтологічний характер. Мінливість уявлень про істину і конфлікт очевидностей не містять практичних загроз, оскільки вони є відмінними рисами способу людського існування, котрий витлумачується не як cogito, а як посідання певної “частки буття”. “Істина” і “хиба” розглядаються як невід'ємні частини онтологічного конфлікту очевидностей і становлять проблему лише для специфічно налаштованого теоретичного мислення. Але чому виникає суто теоретична впевненість у цих речах? На думку Паскаля, істини це не знання про певний “стан справ”, вона виявляє себе як ознака відповідності мислення вимогам тієї сили, що керує як пізнавальною, так і будь-якою іншою діяльністю суб'єкта. Істина це не стільки знання, скільки впевненість в очевидності знаннія, зумовлена силовим впливом, що перетворює серце. Відтак, людську природу, за Паскалем, можна розуміти як систему налаштованостей, що відповідає силовим впливам, втіленим у “машину”, тобто систему сталих звичок-стереотипів, які забезпечують розрізнення очевидного і неочевидного. Такі “машини” можуть утворюватись усіма силами-учасницями конфлікту очевидностей.

Відсутність благодаті віддає серце силам, спрямованим на скінченне. Їхня владавстановлюється через уяву, яка формує в людині “другу природу” (тобто наповнює змістом чисті здатності). Ця мінливість сил, які володіють серцем, вказує, що людина є втіленням усьго конфлікту сил, а тому воля, розум тощо зазвичай не пербувають під виключною владою однієї сили. Саме проблематика очевидності й сили виявляється в Паскаля тим пунктом, який пов'язує чисті структурні здатності людської природи і неозору різноманітність їхнього потенційного змісту.

Дисертант підбиває підсумок попереднього викладу: якщо розум керується очевидністю серця, то всі дискурсивні аргументи, доведення, докази можуть стати зрозумілими лише після пояснення прихованого мотиву, через який до них вдаються. мотив, вкорінений в серці, є безпосереднім результатом силового впливу, що перетворює серце. Отже, в світі, де відсутня “єдина” істина, “сутністю справи”, яку засвідчують дискурсивні аргументи і доведення, є лише сила, яка викликала їх до життя.Як і міркування, бажання, схильності тощо, вони є симптомами цієї сили. Відтак, не можна стверджувати, що ми зрозуміли якусь думку, якщо не досліджено хто її висловлює. Адже не існує “вічного”, “природного” смислу слів, слова отримують смисл лише через конфлікт сил, що постулюють очевидності. Всі аргументи опонента, який не має в собі наших “начал пізнання”, будуть лише породженнями буттєвої розбіжності сил, приволами, відмовами, які розсудок змушений буде вишукувати під впливом волі, вписаної в механізм “другої природи”.

На думку Паскаля, за людське серце точиться боротьба класів сил, орієнтованих у кінцевому підсумку або на нескінченне, або на скінченне. наслідком цієї боротьби виявляються певні силові комплекси, що й здійснюють безпосередню владу над серцем. Ця влада передбачає процедури переключення уваги і переінакшування смислу. Так, наприклад, “нудьга” може служити як силам скінченного, так і силам нескінченного, і у кожному з цих випадків вона набуватиме різного смислу. Теза про залежність смислу від сили найбільш наочно застосовується Паскалем для екзегетичного зіставлення текстів Старого і Нового заповітів.

Паскаль стверджує, що адекватне розуміння опонента передбачає визначення сили, яка спрямовує його серце. Для цього застосовується метод типологізації розбіжностей, вироблений ще у “Міркуванні”. Типологізація симптомів дозволяє визначати глибинні силові комплекси за зовнішніми ознаками. Дисертант досліджує декілька найяскравіших прикладів такої симптоматологічної оцінки, здійсненої Паскалем через типологізацію. В цих типологізаціях знаходить своє граничне втілення паскалівська концепція розбіжності “других природ” і буттєвої нерівноцінності та пізнавальної неспіввимірності речей людського світу. Конфлікт очевидностей, закріплений цією розбіжністю, постає нерозв'язним, він триватиме доти, доки існуватиме недосконалий людський світ, заплямований гріхом.

З урахуванням цих констатацій Паскаль створює свою методику переконання в істинності християнської релігії. Ця методика є своєрідною терапією, сам Паскаль називає її “зціленням”. Йдеться не про формальну аргументацію, а про активне навіювання певного ставлення до християнства, тобто -- про спробу перетворення серця, після якого лише й досягає мети формальна аргументація. Успіх справи переконання іншого, таким чином, залежить від зречення “своєї власної волі”, і покладання на силу, втіленням якої є твоя істота. У такий спосіб в Паскалеву філософію входить ідея посередника: прилучення до сили, здатної переконувати, можливе лише шляхом відмови від себе (тобто від своєї поверховості, симптоматичності) і повного злиття з силою (комплексом сил), що живить твою “другу природу”. Але такий вплив на інших не повинен мати на меті “остаточне торжество істини”, недосяжне в світі скінченного. Йдеться лише про відповідність своєму місцю в бутті, а не про скасування конфлікту очевидностей як загальної форми цього буття. Ця симптоматологія є основою паскалевського підходу до питань суспільного життя і людської культури.

В параграфі ІІІ.3, “Плюралістична соціологія Паскаля”, дисертант доводить, що сутність паскалевського підходу до суспільства передбачає спробу синтетичного пояснення взаємозв'язку суспільних (зовнішньо-примусових) сил і сил, які внутрішньо здійснюють перетворення серця. Саме цей підхід зумовлює відсутність прямих теологічних інтерпретацій суспільного життя. Паскаль схильний описувати природно-людський аспект суспільства, заснований на конфлікті очевидностей і принципах “людської справедливості”. Такий опис суспільства подібний до здійснених ним раніше описів структури суб'єкта і механізмів людської природи, і постає як зображення своєрідного макромашинного рівня функціонування очевидності.

Проаналізувавши ставлення Паскаля до концепцій природного права, дисертант робить висновок про те, що “природне право”, як елемент структури суспільства, аналогічне “природному розсудкові” як елементові структури суб'єкта. воно існує не як сукупність змістовних норм, а як структурна властивість підкорятись усталеній звичці так, ніби вона є абсолютним законом. Отже, розкриття змісту природного права передбачає в Паскаля симптоматологічний аналіз індивідуальних “других природ”. Таким чином, про природне право можна говорити в умовах гріховної природи. Наприклад, християни, підкоряючись усталеним звичкам, розуміють, на думку Паскаля, їхню відносність, і прагнуть зовсім іншого джерела справедливості. Для розуміння ж тих позитивних систем права, що претендують на “природність”, Паскаль вдається до аналізу наслідків впливу уяви, єдиного справжнього джерела авторитетності цих систем. Але, на рівні суспільних макромашин, уява позначається певною специфікою, оскільки вона зазнає не тільки безпосереднього впливу сил, що перетворюють серце, але й опосередкованого впливу сил зовнішнього суспільного примушення. В зв'язку з цим дисертант проводить важливе розрізнення відповідно сил 1 і сил 2.

Враховуючи цю проблематику сил, дисертант стверджує, що суспільну боротьбу Паскаль пояснює природною, сутнісною нерівністю людей (сердець) і відсутністю універсальної суспільної справедливості. Саме виникнення суспільства є результатом не угоди, а перемоги однієї з сторін, що боролись між собою. Юридичні закони і пов'язане з ними уявлення про справедливість -- прості наслідки рівноваги в конфлікті сил, який призволить до виникнення суспільства. Ця рівновага передбачає сутнісний зв'язок сил 1 і сил 2: реакція на силу 2 визначається специфікою очевидностей серця, перетвореного силою 1. Обидва цих різновиди сил постають як засоби провиденційної регуляції людської поведінки в межах відповідної “частки буття”. Сили 2 утворюють її зовнішнє поле активності, світ історії, а сили 1 -- сукупність її внутрішніх мотивів. Отже, життя суспільств і спрямованість історії визначаються у кінцевому підсумку налаштованістю людських сердець.

Дисертант реконструює паскалевську симптоматологічну концепцію справедливості. Остання визначається Паскалем як структурна властивість людської природи, що набуває змісту залежно від сил 1. Справедливість зазвичай постає як уявлення, яке легітимує силу 2. Така справедливість виникає в уяві членів суспільства і покликана звільнити владу від необхідності спиратись на відкрите насильство. Сила 2, що “підкорилась” справедливості, керується визначеними законами і звичаями; свавільна сила 2 отримує в Паскаля назву “тиранії”. Справедливість відрізняється від тиранії лише тим, що усталює суспільні норми і відвертає громадянські заворушення. Таким чином, покірність підданих велінням зверхників не обгрунтовується ніякими абсолютними підставами, породжується уявою і має виключно практичний смисл. Вона не “вічна” і не “природна”, а її підгрунтя -- ідея вищості природи зверхників -- не більш, ніж вигадка.

Проте Паскаль не визнавав природної рівності людей. Люди, на його думку, рівні в тому смислі, що вони психофізіологічно не призначені до якоїсь певної суспільної ролі. Але вони мають певне місце в бутті й тому їхні здатності, як і їхні уявлення про істину, неспіввимірні. Паскаль, на відміну від Декарта, Гоббса, інш. дотримувався тези про сутнісну нерівність людей, адже людське життя залежить не так від “реальних якостей” (сили, краси тощо), як від “другої природи”. Вплив сил 1, за певних умов, може взагалі знівелювати значення реальних якостей. Справедливість, що не передбачає рівності, постає в Паскаля як плюралістична. Дисертант, проаналізувавши паскалівську критику пробабілізму, а також поняття суспільної єдності, присутнє в “Думках”, доводить, що відмова від визнання “природних законів суспільства” і формально-уявний статус справедливості породжують концепцію суспільства як конфлікту неспіввимірних утворень, що визначаються гетерогенними силами 1. Таким чином, засадою паскалевського розуміння суспільства є ті самі принципи, які він застосовував для осягнення суб'єкта пізнання.

В четвертому Розділі, який має назву “Симптоматологічно-плюралістичний комплекс в філософії Модерну”, дисертант переходить безпосередньо до реконструкції основних мислительних стратегій Нового часу, відображених в філософії розглядуваної епохи. Початковим етапом цієї реконструкції є визначення провідної філософської проблематики XVII ст. і ототожнення мислительних стратегій з можливими шляхами її розв'язання. Потім дисертант розглядає можливі форми співвідношення цих мислительних стратегій. Створена у такий спосіб концепція модерного мислення застосовується до аналізу філософії радикального плюралізму і дискусій про постмодерн.

В параграфі ІV.1, “Симптоматологічно-плюралістичний комплекс в XVII ст.”, дисертант підбиває загальні підсумки дослідження філософії Паскаля. Зазначається, що паскалевське вчення знаходить органічне місце в європейській філософії XVII ст., пропонуючи своєрідне вирішення її засадничих проблем і критично сприймаючи підходи інших філософів-сучасників. Дисертант робить висновок про те, що існує чотири головних риси специфіки паскалевської філософії: 1) онтологічне розуміння серединності людської природи; 2) онтологізація пізнання і пов'язана з нею проблематика серця і сили; 3) ідея неусуваного конфлікту очевидностей і плюралізму істини; 4) методологія симптоматологічної оцінки.

Такий спосіб філософувння вельми відмінний від філософування Бекона, Декарта, Гоббса, Монтеня, інш., а тому можна стверджувати, одним з найавторитетніших мислителів XVII ст. було створене вчення, яке проголошувало тези про нездатність людини володіти загальнозначущою і універсальною істиною, аксіологічну “нецентрованість” світу, неспіввимірність людських істин, обмежених горизонтом очевидностей серця, конфлікт буттєвих сил як джерело утворення і зникнення істин, необхідність симптоматологічного витлумачення останніх, несубстанційність суб'єкта. Ці тези постають як головний зміст філософського вчення Паскаля і присутні вже в його ранніх текстах (1647--1653); з плином часу вони набували дедалі глибшого осмислення. Первинна мета паскалівської філософії, яка полягала у вивченні пізнавальних здатностей людини, близько 1658 р. трансформується в вимогу типологізації й симптоматологічної оцінки знань. З огляду на проблеми, що стояли перед мисленням сучасників Декарта, ці тези у жодному разі не можна визнати випадковими. Відтак, мислення “Модерну” -- це щось більше за віру в універсалістські метарозповіді, воно відпочатково, неприховано і послідовно включає в себе плюралістично-симптоматологічний комплекс.

В параграфі ІV.2, “Загальна реконструкція симптоматологічної мислительної стратегії (XVII--XХ)”, дисертант доводить, що симптоматологічна мислительна стратегія Модерну не обмежується самою лише філософією Б. Паскаля і становить сутнісну тенденцію як в філософії XVII--XVIII ст., так і загалом в філософії Нового часу. Дисертант доводить, що основні мислительні стратегії, реконструйовані щодо XVII ст., зберігають свою якість основних і в наступні сторіччя, аж до ХХ, а тому “проект Модерну” у його радикально-плюралістському, скажімо ліотарівському, розумінні насправді вказує лише на одну з тенденцій модерного мислення, а не на його сутність. Філософія Модерну є складним, багатоплановим утворенням, сутність якого нерозривно пов'язана з його багатоплановістю

Визначається, що ідейними джерелами філософської симптоматології в XVII ст. постають пробабілізм і августиніанство. Виділяються основні риси модерного мислення: 1) визнання плюралізму і назагальнознучущості всіх людських істин; 2) заперечення автономності суб'єкта, трактування суб'єктивності як зовнішнього прояву об'єктивних буттєвих процесів; 3) витлумачення всіх явищ людського світу як симптомів прихованого конфлікту сил; 4) оцінка інстанцією, що інтерпретує, самої себе як втілення переважної сили конфлікту очевидностей, а не як простого симптому серед симптомів.

Дисертант розрізняє августиніанську і паскалевську форми симптоматології, вказуючи, що власне Новому часові належить друга з цих форм, оскільки її орієнтовано на провідні проблеми модерного мислення -- проблеми очевидності й методу. дисертант аналізує випадки присутності окремих симптоматологічних ідей, в назагал несимптоматологічних концепціях (Т. Санчес, А. Ескобар, Г. Васкес, Ф. Ларошфуко, інш.). Дисертант доводить, що в XVІII ст. класичним представником симптоматологічної мислительної стратегії постає де Сад. Найвидатнішим представником європейської плюралістично-симптоматологічної традиції дисертант визнає Ф. Ніцше, в творах якого містяться всі провідні ідеї радикального плюралізму ХХ ст. Ніцше значно глибше, ніж Паскаль, розробляє проблематику силових комплекств, які замінюють в нього всі явища людського світу і світу природи. Дисертантом розкривається симптоматологічна функція ніцшевських понять “нюансу” і “драматизації”.

Дисертант, на прикладі “Анти-Едіпу” (далі - АЕ), твора Ж. Дельоза і Ф. Гатарі, прослідковує сутнісну філіацію ідей між симптоматологіями Ніцше і сучасних радикальних плюралістів. АЕ обирається дисертантом як модельний зразок постмодерної симптоматології; такий вибір обгрунтовується спільною симптоматолого-плюралістичною основою постмодерних текстів, а також схвальним ставленням до цього тексту багатьох авторів, яких зазвичай зараховують до когорти філософських постмодерністів.

Зіставлення концепцій Ніцше і авторів АЕ провадиться дисертантом за трьома головними позиціями.

1. “Воля до влади” -- “молекулярний рівень бажання”.

Дисертант доводить, що структурним аналогом ніцшевського поняття воля до влади в АЕ є поняття “молекулярного рівня бажання”. Ніцшевська інтерпретація всіх явищ світу, у тому числі й понять філософії, як “динамічних кількостей, тобто сил, що перебувабють у конфлікті й прагнуть свого максимального прояву (тобто “влади”), відтворюється в АЕ через концепцію “виробництва бажання” на рівні молекул, тобто фундаментальної відсутності смислу й мети прагнення, яке є силовим утворенням і більше нічим.

2. “Продукт культури” -- “детериторіалізація бажання”.

На думку Ніцше, кінцевим продуктом культурного “дресирування” повинен бути “безвідповідальний індивід”, тобто індивід самоцентрований, здатний перетворити свою волю на власний закон, а тому вільний від потреби у наявності законів, призначених для сірої більшості. В АЕ також констатується, що розвинене виробництво бажання долає будь-які межі територіалізованої структури будь-якого способу виробництва. бажання не може бути репрезентованим, обмеженим зовнішніми рамками, воно саме є законом власного розгортання і долає будь-які зовнішні “територіалізації”.

3. “Заратустра” -- “шизореволюція”.

“Шизореволюцією” автори АЕ називають процес звільнення бажання від зовнішніх йому територіалізацій, обмежень, кодів тощо. Бажання виривається з-під контролю і перетворюється на чисте самовиробництво, яке не спрямовується і не впорядковується нічим зовнішнім. Моделлю “шизореволюціонера” Дельоз і Гатарі вважають саме Заратустру, який проголошує головною чеснотою силу, достатню для породження власних цінностей. Пафос подолання зашкарублих “сфер священного” і нестримного буяння творчих сил, притаманний як Ніцше, так і сучасним радикальним плюралістам з їхнім гаслом боротьби проти “культурного імперіалізму”.

В параграфі ІV.3, “Культурна єдність Модерну і постмодерна перспектива”, дисертант, спираючись на попередню реконструкцію симптоматологічної мислительної стратегії, робить висновок про те, що згадана стратегія, разом з догматичною і скептичною, становить основу модерного мислення. Такий висновок суперечить усталеному стереотипові, згідно якого сутністю філософії Модерну є філософія суб'єкта. дисертант піддає критичному аналізові такі складові стереотипу, як:

1) віра в раціональну прозорість світу, інструметальний розум, спроможність адекватно відобразити закони об'єктивного світу, і науку як істинну форму реалізації цього розуму;

2) віра в прогрес людства;

3) віра у всезагальність і універсальність поняття.

Запропонована дисертантом модель модерного мислення дозволяє тлумачити ці різновиди віри як риси окремих стратегій мислення Нового часу, а не його сутності. Це стосується й ставлення до філософії суб'єкта в цілому. Модерному мисленню, починаючи з XVII ст., притаманна дискусія з приводу суб'єкта джерела істинного пізнання, а не всезагальна “віра” в такий суб'єкт. З іншого боку, хоча й не можна не погодитись з тезою Ю. Ґабермаса про те, що модифікований проект Просвітництва продовжує здійснюватись і нині, цей проект не слід ототожнювати з “проектом Модерну”, який є набагато ширшим поняттям. Дисертант піддає критиці також і сучасну постмодерну апологетику (концепція “переписування Модерну”). Виходячи з результатів цієї критики, дисертант доводить, що сучасний радикальний плюралізм позначений усіма структурними рисами філософської симптоматології XVII--XVIII ст.

Дисертант доводить, що концепції представників філософії радикального плюралізму цілком можуть бути кваліфіковані як Модерні. Включеність в структуру конфлікта очевидностей, первинний вибір очевидностей, заснований на певних “метарозповідях”, дотримання вимог певної мислительної стратегії (або синтезу стратегій) перетворюють будь-яку філософську доктрину, що виникла в межах культурного проекту Нового часу, в різновид “філософії суб'єкта”. Філософське мислення Модерну актуалізується лише через конфлікт очевидностей, що передбачає первинний рівень деяких фундаментальних першоочевидностей, котрі постають як пункти тотожності мислення і буття. Відтак, всі філософські доктрини Нового часу (в явній чи неявній формі) визначають буттєві умови істини. Таким чином, вся ця філософія постає як “філософія культури”, якщо ототожнювати культуру з притаманним людині способом буття. лише в межах таким чином інтерпретованої філософії культури набуває свого граничного смислу і ясноти взаємодоповнюваність мислительних стратегій Модерну, котрі, перебуваючи в межах культурної єдності, всі разом дають можливість з максимально досяжною коректністю зробити культуру об'єктом осягнення і перетворення.

Виходячи з цього, дисертант констатує відсутність особливої постмодерної ситуації, яка засвідчувала б суттєве перетворення філософії Модерну, йдеться лише про специфічну фазу того конфлікту очевидностей, котрий завжди був притаманний модерному мисленню. Помітна активізація симптоматологічної стратегії в 60-80 рр. ХХ ст. не суперечить сутності модерного мислення і викликана до життя практикою постіндустріального суспільства, розширенням уявлень про соціокультурну детермінацію мислення і суто практичною потребою сучасності в “історіях структур”, накопиченні описів культурної реальності, які мають стати підгрунтям для нового рівня концептуальних узагальнень. Дисертант розкриває зв'язок симптоматологічної мислительної стратегії з специфічними проблемами, які постали перед гуманітарним знанням останньої чверті ХХ ст., з потребами оновлення його емпіричного підгрунтя і концептуальних схем. Одночасно зазначається, що сучасна філософська проблематика не вичерпується суто симптоматологічними підходами, відтворюючи буттєвий конфлікт різних мислительних стратегій, кожна з яких має свої сфери актуальності й доречності.

У Висновках підбиваються найбільш важливі наукові та практичні підсумки дослідження, дається резюме авторської концепції фізико-теоретичного моделювання.

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного дисертантом дослідження зроблено низку висновків, важливих для створення інтерпретативних методологій сучасної філософії культури, вивчення модерного мислення і досліджень з історії філософії Нового часу.

Загальнометодологічні:

Кожній окремій культурно-історичній епосі мислення притаманний специфічний набір граничних очевидностей, які надають цьому мисленню його онтологічної визначеності.

Між цими очевидностями існують принципові розбіжності, котрі призводять до неминучого конфлікту тих фундаментальних мислительних стратегій, що на них засновані.

Сутність культурно-історичної “епохи мислення” з необхідністю постає як конфлікт декількох фундаментальних мислительних стратегій; про настання нової епохи мислення слід говорити лише в разі зміни основоположних позицій згаданого конфлікту.

Форма цього конфлікту забезпечує взаємодоповнюваність мислительних стратегій, а, відтак, ефективність типу культури в цілому.

Мислительні стратегії, в реальній практиці мислення, не постають у чистому вигляді, утворюючи синтетичні комплекси, що відповідають історичним обставинам; в філософії сутнісні ознаки мислительних стратегій проявляють себе найбільш наочно.

Стосовно структури модерного мислення:

Сутнісною структурою мислення Модерну є дискусія трьох мислительних стратегій (догматичної, скептичної і симптоматологічної), заснованих на специфічних типах фундаментальних очевидностей.

Сукупність мислительних стратегій Модерну виявляє себе в філософії XVII--XX ст. як сукупність перспектив можливого вирішення провідних проблем цієї філософії: пошуку очевидностей, які є ознаками істини, і створення методу, заснованого на таких очевидностях.

Індивідуальне прилучення до фундаментальних очевидностей породжує відповідну світоглядну настанову. Це прилучення визначається індивідуальним життям, поле можливих прилучень -- культурою Модерну як особливим типом буття.

Модерну мислительну стратегію сутнісно визначає загальний тип витлумачення співвідношень очевидності й істини, а не ті чи інші варіанти їх концептуального опрацювання (“раціоналізм”, “Просвітництво” тощо).

Дискусія трьох вищезгаданих мислительних стратегій, притаманних модерній філософії (а, отже, і модерному мисленню в цілому), протягом всього її існування (XVII--XX); з плином часу ця дискусія зазнавала лише таких змін, які не перевершували меж її сутнісної структури.

Симптоматологічною називається мислительна стратегія, сутнісними рисами якої є:

1) теза про принциповий плюралізм типів людського мислення, зумовлений недосконалістю і обмеженістю людських сил і можливостей;

2) заперечення автономності суб'єкта, редукція суб'єктивності до зовнішнього прояву об'єктивних буттєвих процесів;

3) тлумачення будь-якої події у якості синоніму прихованого конфлікту сил;

4) самооцінка (прихована чи відкрита) інстанції, що витлумачує, як втілення переважної сили, єдино спроможної до “істинного” витлумачення подій.

Стосовно співвідношення модерної та постмодерної перспектив в філософії культури:

Поняття “модерну” і “постмодерну”, які фігурують в сучасних дискусіях про постмодерн, не відображають сутності культури Нового часу і, зокрема, її мислення.

Постмодерна перспектива, що визначилась в сучасній філософії культури, є сучасним втіленням сімптоматологічної мислительної стратегії; специфіка цієї симптоматології полягає у тому, що водночас вона є й формою сучасного скептичного мислення.

Так звану “модерну” перспективу в філософії культури слід розуміти як аналог догматичної мислительної стратегії Модерну в її дискусійному зіткненні з симптоматологічною і жодним чином не як носія всіх сутнісних рис модерної культури. “Модерним мисленням” постмодерні автори називають лише одну з модерних мислительних стратегій -- догматичну; “проект Модерну” не дорівнює “проектові Просвітництва”.

Сучасне постмодерне мислення є однією з класичних форм симптоматологічної мислительної стратегії й становить одну з позицій сучасного етапу дискусії мислительних стратегій Модерну.

Стосовно нового витлумачення філософії Б. Паскаля:

Філософія Б. Паскаля є найпершим класичним зразком симптоматологічної мислительної стратегії Модерну.

Попри фрагментарність текстів Паскаля можна визначити сталий категоріальний апарат його філософії; цей категоріальний апарат застосовується для дискурсивного опрацювання визначених специфічних очевидностей.

Це дискурсивне опрацювання становить сутність всього процесу становлення паскалевської філософії, принаймні -- з 1647 р.

Паскалеве християнство слід інтерпретувати як індивідуальний життєвий вибір, загальною умовою здійснення якого є симптоматологічно-плюралістичний світогляд; в цьому пункті мислення Паскаля тотожне мисленню де Сада, Ніцше, інш.

ПУБЛІКАЦІЇ

Монографія:

1. Истина и очевидность: симптоматологическое мышление в философии Модерна. -- Вінниця: Універсум-Вінниця, 1998, 259 С. -- 21, 09 друк. арк.

2. Статті та розділи в колективних монографіях:

3. Технічний світ і порив гуманізації: питання про невиразиме в культурі//Вісник ВПІ, 1994, 1, С. 47--49 -- 0,1 друк. арк.

4. Феномен “Мыслей”: что такое “философия Паскаля”?//Паскаль Б. Мысли. -- М.: РЕФЛ-бук, 1994, С. 433--443, -- 0,7 друк. арк.

5. Проблема очевидності в картезіанстві//Вимога раціональності: Спадщина Рене Декарта у світі сучасної культури. -- К.: УФФ, 1996, С. 11--17, -- 0,4 друк. арк.

6. Духовність в культурі постмодерну: міф і секулярізація//Духовність і технічний прогрес: Проблема гармонізації. -- Вінниця: Універсум-Вінниця, 1997, С. 7--18, -- 0,8 друк. арк. (розділ в колективній монографії, в співавторстві з О. Ванюшиною).

7. “Провинциалии” и культура Нового времени: к проблеме диссиденства Паскаля//Паскаль Б. Письма к провинциалу. -- К.: Пор-Рояль, 1997, С. 501--518, -- 1 друк. арк.

8. Мифы о Паскале: к проблеме многообразия направлений в философии XVII столетия//Паскаль Б. Трактаты. Полемические сочинения. Письма. -- К.: Пор-Рояль, 1997, С. 391--438, -- 2,37 друк. арк.

9. Ніцше і шизоаналіз//Філософсько-антропологічні читання-96.-- К.: Стилос, 1997, С. 147--156, -- 0,6 друк. арк.

10. Паскаль про справедливість: сили, машини, структури//Дух і літера, 1997, № 1--2, С. 282--292, -- 0,6 друк. арк.

Наукові комментарі:

1. Комментарии и приложения//Паскаль Б. Мысли..., С. 443--502, -- 4,5 друк. арк.

2. Комментарии и приложения//Паскаль Б. Письма к провинциалу..., С. 519--558, -- 3 друк. арк.

3. Комментарии и приложения//Паскаль Б. Трактаты. Полемические сочинения..., С. 439--554, -- 10 друк. арк.

4. Трактат Ж.-Ж. Руссо "Про суспільну угоду"//Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду. -- К.: Пор-Рояль, Серія "Філософські першоджерела", 1999, С. 219--234, -- 0, 75 друк. арк.

5. Коментарі та примітки//Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду..., С. 235--297, -- 4 друк. арк.

Тези доповідей на конференціях:

1. Ментальність: Два аспекти популярного терміну//Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості. (Тези доповідей та матеріали міжнародної конференції.). -- К.- Луцьк, 1994, С. 159--161, -- 0,1 друк. арк.

Размещено на Allbest.ru