Філософія як наука

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

Патристика

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480-524), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

7. Основні риси філософії Нового часу

Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХVІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХVI-ХVII ст. у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII-ХVIII ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв'язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід'ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

8. Сучасна світова філософія

Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли виникли нові форми філософствування, що стали домінуючими в ЄвропіXX ст., основні ідеї яких розробляються і сьогодні1. Двадцяте століття являло собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється конфліктністю, суперечливістю, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Зрештою, це час зародження глобальних проблем. Усе це не могло не позначитися на характері тих питань, які висували філософи. Філософська парадигма XX ст. виступає як планетарне явище й могутня поліфонія етносоціальних світоглядних ментальностей.

Сучасна філософія є часткою світової культури і має статус вселюдської цінності. її вивчення дає ключ до розуміння багатьох процесів, що відбувались і відбуваються у духовному житті західного суспільства, інтенсивного діалогу, за яким орієнтується сьогодні Україна.

1. Загальна характеристика сучасної світової парадигми

Філософію, яка існувала до середини XIX ст., називають класичною. Це був значний крок у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Характерна ознака цієї філософії - безмежна віра в розум. Філософам-класикам властивий пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що раціональне пізнання, наука є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії € також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Філософія XX ст. (некласична) формувалася насамперед як антитеза класичній, як певне нове філософське мислення. Для сучасної філософії характерні такі суттєві риси.

Сучасна філософія характеризується наявністю різноманітних шкіл. Найбільш відомими є такі: герменевтика, екзистенціалізм, неопозитивізм, неофрейдизм, неотомізм, персоналізм, прагматизм, структуралізм, феноменологія, філософська антропологія, марксизм та ін. Проте це аж ніяк не означає її "космополітизації". Навпаки, сучасна філософія набула "загальнолюдського", "планетарного" характеру. Річ у тім, що XX ст. - це час становлення нового рівня цілісності людства, яке починає активно визначати себе як суб'єкт загальнолюдської практики. За цих умов філософія вперше за всю свою історію стає реально "світовою філософією" - її провідні школи набувають статусу світових тенденцій планетарності філософської думки.

2. Сучасна філософія, як правило, відмовляється від раціоналізму: стає на позиції ірраціоналізму. Ірраціоналізм (від лат. irrationalis - нерозумний, несвідомий) - це система філософських вчень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. Як філософська течія ірраціоналізм сформувався у XIX ст. У XX ст. цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії; "філософію мислення" замінює "філософія життя".

3. Більшість сучасних філософських систем має антропологічний характер. Вони поєднуються загальною особливістю: наявністю спільного підходу до визначення головної філософської проблеми, а саме проблеми людини. Антропологізм виявляється у спробах визначати основи і сфери людської особистості та суб'єктивності, розглядати людину як "міру всіх речей", із неї та завдяки їй намагатися зрозуміти як її саму, так і навколишнє середовище (природу, суспільство), а також культуру.

4. У сучасній філософії спостерігається суперечливе ставлення до науки. З'явилися погляди, які дістали назву сцієнтизму і антисцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. scientia і англ. science - знання, наука) - позиція світогляду, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як про універсальну культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі. Наука-це універсальне "всезнання", що містить відповіді на всі питання і дає людині абсолютну гарантію успішності її безпосередніх дій у будь-яких життєвих ситуаціях.

Як усвідомлена орієнтація, сцієнтизм утверджується в західній культурі наприкінці XIX ст., причому одночасно виникає і протилежна світоглядна позиція - антисцієнтизм. Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу. Він тлумачить науку як "дегуманізуючу силу", що є джерелом трагічності людського існування.

5. За сучасної епохи набула подальшого розвитку релігійна філософія. Спроби релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Однак і в руслі релігійної думки народжувались і народжуються видатні філософські вчення, що значно впливають на культуру людства.

6. У XX ст. переважна більшість філософських шкіл і течій протистояла філософії марксизму. Це визначалося тим, що на довгі роки марксизм стає наріжним каменем ідеології та політики суспільства, яке намагалося на практиці реалізувати комуністичні ідеї. У прагненні довести неспроможність принципів марксизму більшість представників філософських течій віддали данину їх критиці. Довгі роки розвиток філософії здійснювався у сфері ідеологічного протиборства. Замість того, щоб вирішувати суто філософські проблеми, сторони відшукували вади та слабкі місця у філософських концепціях одна одної. На цьому фоні посилювалися намагання побудови філософських систем, які прагнули звільнення від впливу ідеології, природознавства і навіть науки.

Серед безлічі напрямів і течій філософії сучасності є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична; по-друге, сцієнтистська; по-третє, релігійна; по-четверте, марксистська філософія. Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямах, як позначився їхній вплив на соціокультурне буття, світорозуміння і духовність людини, якою мірою вони підносять менталітет людства на новий щабель і в чому зазнали вони невдач? Саме ці питання знаходитимуться в центрі нашої уваги.

Ніцшеанство

Ніцшеанство - вчення німецького мислителя Фридриха Ніцше (1844-1900), а також його послідовників, Ідеї Ніцше стали, незважаючи на певну суперечливість, віровченням для багатьох людей. У центрі цього віровчення - ідея надлюдини, заснована на "переоцінці всіх цінностей", тобто на критичному запереченні всіх релігійних ідеалів, що розуміються як життєво необхідні фікції, що виправдовують волю до влади: "кожний центр сил конструює, виходячи із себе, весь інший світ".

Ніцше надає поняттю "надлюдина" абсолютного значення. Прихід надлюдини інтерпретується Ніцше одночасно як вище метафізичне здійснення, і, як такий, етап людської біологічної еволюції (надлюдина співвідноситься з людиною, як людина з мавпою) оголошується змістом людського буття, взагалі змістом "землі". Надлюдина є альтернативою "останній людині" - уособленню виродження людської природи під виливом цивілізації. При ньому надлюдина є абсолютно вільною як від релігійних зобов'язань перед Богом, так і соціальних зобов'язань перед людьми.

Впадає в око двоїстий характер уяви надлюдини у Ніцше. З одного боку, вона "пізнає", бачить те, що в принципі недоступно пізнавальним здатностям людини, це - "аристократ духу", що він рає над забобонами юрби (включаючи "вчену юрбу"). З іншого боку, це - монстр, що не визнає жодних моральних обмежень своєї активності і не знає, що означає відступати. Спробуймо проаналізувати, у чому корінь такої двоїстості. Як і стародавні уявлення про надлюдину, ідея надлюдини у Ніцше базується на його світосприйманні. Проте Ніцше не вірив ні у світову справедливість, вважаючи, що пов'язані з нею уявлення про борг є лише історично першим засобом придушення вільної індивідуальності, ні в безроздільно панівного у світі Бога (знаменита ніцшеанська теза "Бог мертвий").

Ніцше ідейно протистояв відомим релігійним уявленням про світ і людське життя. Залишається тільки з'ясувати, як він сам трактував аналогічні питання. Звернувшись до тез Ніцше, ми виявляємо, що це трактування має принципово двоїстий характер. З одного боку, Ніцше захоплюється позитивізмом, вважаючи, що істина є прерогативою лише "позитивних" наук, які досліджують у досвіді причинно-наслідкові зв'язки. З іншого боку, у побудові власної філософії він відмовляється від будь-якої "позитивної" систематичності, протиставляючи безсистемність своєї думки непевності й "діонісійській" хаотичності світобудови. Цю суперечність Ніцше сам для себе формулює як опозицію "аполонівського" і "діонісійського", тобто порядку і хаосу, системи і безсистемності, закону і стихії, розуму й ірраціональності. Вже в першому своєму творі "Народження трагедії з духу музики" (1872), зіставляючи два первня буття і культури - "діонісійське" (нестримно-стихійне і трагічне) і "аполонівське" (світле і логічно упорядковане), Ніцше вбачає ідеал у досягненні гармонії цих полярних начал. Тут же містяться зародки вчення Ніцше про буття як стихійне становлення, розвинутого пізніше в концепції "волі до влади" як властивого всьому живому потягу до самоствердження. Світ, таким чином, одержує у Ніцше немовби дві іпостасі: постає як матерія, підпорядкована світовим законам причинності, і як "безодня", що не може бути ані пізнаною, ані осмисленою людиною. В обох випадках світ розуміється як становлення, безцільність якого конкретизується в ідеї "вічного повернення того самого", що протиставляється будь-яким ідеям цілеспрямованого розвитку, включаючи християнську есхатологію і вчення про прогрес.

Яким може бути зміст людського життя в таких умовах? Ідея абсолютного детермінізму і засноване на ній заперечення свободи людської волі приводить Ніцше до висновку про повну непродуктивність критеріїв оцінки поведінки людей: оскільки всі вчинки людини визначені природним порядком речей або хаотичної дії стихій (як позалюдиною, так і в ній самій), їх не можна морально оцінювати. Звідси випливає твердження любові до долі, що виправдовує людське існування у всіх його виявах. Усі форми людської поведінки є лише реалізацією головної спрямованості будь-якого буття - "волі до влади", що у людей слабких виявляється як "воля до свободи", у більш сильних - як воля до більшої влади і, якщо безуспішно, то як "воля до справедливості", а в найдужчих - як любов до людства, чим прикривається прагнення до придушення чужої волі.

З визнання того, що світ матеріальний і підпорядкований суворій і бездушній закономірності, випливає, що людині не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріальних благ; використовуючи "позитивні" знання про причин-но-наслідкові зв'язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту. Тому в Ніцше, з одного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого - буття взагалі позбавлене будь-якого змісту.

Ця суперечність здається нерозв'язною, проте Ніцше знаходить її вирішення в ідеї надлюдини, що, за його переконанням, є єдиним справжнім сенсом життя людини як в умовах непізнаваної безодні, так і за ясної і жорсткої влади причинності.

Оскільки у безглуздому і непізнаваному хаосі самій людині недоступне розуміння того, чим визначається її життя, вона має стати основою життя тієї особи, якій буде доступно більше, ніж взагалі може бути доступно людині. Тобто вона має створити надлюдину, нехай навіть ціною власного життя. Отже, найвище покликання людини, за Ніцше, - загинути, ставши "мостом до надлюдини".

За уявленнями Ніцше, Надлюдина бачить значно більше, ніж пересічна людина. Це пов'язано з іншою стороною світосприймання Ніцше - бачення світу як жорсткого матеріального порядку.

В умовах такого безособового порядку (па відміну від порядку "світової справедливості" у давніх) як би "правильно" не поводилася людина, як би не забезпечувала себе гарантіями від невдачі, вона (невдача) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об'єднане і його зусилля в єдиному пориві спрямовуватимуться на послідовне завоювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь-який момент втратити все. Цей страх корениться в тих самих умовах, що змушують людину прагнути підкорення світу. Тисячорукий володар Космосу, озброєний усією міццю досягнень людства,'залишається обмеженим у своїх можливостях, бо перебуває у непозбутному страху людиною, іграшкою стихій, непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі невблаганної причинності. Ніщо не може гарантувати людині уникнення невдач, поки вона залишається людиною. Тому неможливо розраховувати на успіх справи, доки вона перебуває в людських руках. Отже, щоб отримати, нарешті, реальну гарантію здійснення своїх прагнень, людина має стати основою життя іншої істоти, яка буде принципово вищою порівняно зі своїм творцем - надлюдиною.

Таким чином, Надлюдина в Ніцше також має у собі немовби дві особи: істоту, яка бачить те, чого не може бачити людина; та істоту, яка може завоювати те, чого людина ніколи не завоює.

Ніцшеанство, зводячи можливість невдачі до абсолютного мінімуму, все ж визнає, що цілком реалізувати цю можливість за нерелігійного пояснення світу неможливо. Саме у світлі ніцшеанства стає цілком очевидним, що в такому світі (заснованому на непевності або на причинності) немає місця для переконаного оптимізму: будь-яка підприємницька активність людини, якщо тільки вона не спрямована на неї саму, у будь-який момент може зазнати краху: удача є плід не стільки зусиль людини, скільки талану - сили, цілком від неї не залежної.

Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине виправдання, можливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправданні, не може поєднати у своїй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати корені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.

Ніцшеанство як відносно масовий напрям, прибічниками якого стали люди, котрі пішли за Ніцше в питаннях розпорядження життям, сприйняло тільки одну частину його ідеалу. Тому ми можемо назвати цю форму вульгарною. Послідовники вульгарного ніцшеанства вбачають у надлюдині не істоту, котрій доступне бачення смислів, не доступних баченню пересічної людини, а тільки істоту, якій доступні земні блага. Це вже не надлюдина в розумінні Ніцше, а супермен, спроможний споживати більше благ, ніж звичайна людина. У вченні, самого Ніцше надлюдина, що протистоїть невідомості, і супермен, що протистоїть стихіям, поєднані в одній особі. Послідовники Ніцше, зберігаючи, на відміну від свого пророка, здорову особистість, відхиляють риси надлюдини, яка пізнає, що робить їхній ідеал не цілком прийнятним і навіть страхітливим. Супермен - це не істота, що бачить глибше за людину, а істота, якій завжди таланить.

Надлюдина Ніцше - це гармонійний ідеал, який поєднує у собі розуміння незбагненного сенсу життя і досягнення недосяжних для людини результатів. Проте ця гармонія веде до розриву особистості людини. Тому людина має вибирати.

У такий спосіб це віровчення зводиться до двох формул: 1) людині не дано знати, чим визначається її життя, тому вона має прагнути стати основою життя того, хто здатен на більше, ніж звичайна людина; 2) людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має намагатися стати основою життя того, чиї можливості пізнання більші, ніж можливості самої людини.

9. Концепція «масової культури» Х. Ортеги-і-Гасета

У своїй праці «Бунт мас» видатний іспанський філософ, соціолог, есеїст Хосе Ортега-і-Гассет веде мову про нову соціокультурну ситуацію, яка склалася у ХХ столітті і була підготовлена попередніми епохами. Це насамперед криза культури, звичних установлених цінностей та норм, які через низку причин втратили свою імперативність. Явище, означене ним як «бунт мас» є безпосереднім проявом якісної зміни у житті європейської спільноти.

Причиною кризи, на думку філософа є явище накопичення, «перенасичення», оскільки ХІХ століття породило ріст народонаселення. Тому відбувалась боротьба за кращі місця у суспільстві, спроба захоплення тих місць, які раніше належали тільки кваліфікованим меншинам суспільства.

В цих умовах виникає новий тип людини, якого не існувало досі - масова людина. Її поява була підготовлена ХІХ століттям: піднявся середній рівень життя, відбувся стрибок у прирості населення (джерело навали мас); великий вплив мала ідея рівності прав (природних прав людини), запроваджена у ХVIII столітті, а з нею і скасування права привілею; зросла якість життя, середньостатистична людина позбулась звичних турбот, для неї стали доступними речі, які раніше мали змогу отримувати лише обрані. Однак життя зросло у матеріальному вимірі, але не у духовному. Нові можливості відкривають широкі обрії для розвитку, але серед них дуже важко обрати. Тому людина реалізовує лише частинку того, ким вона може стати, звідси внутрішнє відчуття неповноти, адже світ, чи наше можливе життя, значно ширше і більше від реального. Сучасна людина поєднує в собі відчуття потужності та невпевненості.

Передумовами покращення життя згідно Ортеги стали: ліберальна демократія, наука і техніка. Раніше життя знало обов'язок і тиск. Тріумф мас і піднесення життєвого рівня сталися в Європі з внутрішніх причин, після двох століть прогресивного виховання людності і господарського збагачення суспільства. Зараз відчувається лише покращення умов життя.

Ортега аналізує історичну еволюцію і порівнює стан сьогодення із подібними кризовими явищами минулого. Він висловлює думку, що поряд із тотальністю, загрозу становить і відокремлення. Адже цивілізація - передусім бажання співіснування, але коли людина відчуває самодостатність, як це відбувається зараз, у неї вже немає потреби брати до уваги ближнього [2, c. 155]. Це ознака варварства, яке є наслідком відокремлення. Філософ називає повстання мас «вертикальною навалою варварів». Іспанський філософ, ведучи мову про необхідність згуртування європейської цивілізації, фактично спрогнозував появу Європейського союзу.

Бунт мас - основне явище, яке спостерігається у ХХ столітті і було підготовлене попередніми епохами. Із нього випливають трансформації, які кардинально міняють структуру суспільства. Суспільство стає масовим, оскільки у ньому переважає новий тип людини - масова людина. Ідея зрівняння (усереднення), свідчить про те, що якісний рівень життя насправді знижується, хоча рівень пересічного життя і зростає. Розрив із культурною традицією, що спостерігається у ставленні до звичних норм і стандартів, репрезентує замкненість цього періоду, який видається новим дитинством, новим початком, який немає історичного підґрунтя.

Масовізація являє собою сукупність двох протилежних за суттю феноменів. З одного боку - це суттєвий ріст життя, його варіацій і можливостей (перш за все у матеріальному плані) у кількісному відношенні; з іншого - це знецінення особистості, її деградація у культурному і соціальному плані. Соціальні зв'язки слабшають і втрачають свою автентичність. Криза проявляється ще й у політичній сфері, вона є показом застою, який панує над ліберальною демократією, прихильником якої є Ортега. Одним із найвпливовіших чинників є нова техніка, і породжений нею техніцизм, як суттєва риса нової культури прямо пов'язані із розвитком емпіричної наука, саме завдяки їй стало можливим масове промислове виробництво [3]. У цьому ключі мислитель розглядає таку рису масової культури, яку він називає «варварством спеціалізації». Вузька спеціалізація починає витісняти культуру (як загальний світогляд) у науковцеві.

«Людина маси» - це не соціальне і не класове, а чисто психологічне поняття. Панування масової людини - пряма загроза для існування західної цивілізації. Ось як Ортега-і-Гассет визначає масову людину: «Маса - кожний, хто сам не дає собі обґрунтованої оцінки - доброї, чи злої, а натомість почуває, що «такий, як усі», і проте тим не переймається і навіть задоволений почуватися тотожним із іншими» [1, с. 64].

Філософ ділить суспільство не за класами, а за типами людей. Існує два типи людей: вимогливі до себе, що беруть нові труднощі і обов'язки; байдужі, які нічого від себе не вимагають, у яких немає зусиль до самовдосконалення. Тобто, критерієм поділу є рефлексивне відношення до себе і обов'язок. Власне цими двома типами є людина маси (середня, рядова) і людина вибраної меншини (людина еліти). Людина маси - середня, рядова людина, що не відчуває в собі ніякого особливого дару чи відмінності (позбавлена індивідуальності), задоволена почуттям своєї однаковості з усіма, поблажлива до себе, не намагається себе виправити, або вдосконалити, самовдоволена.

Цей «новітній варвар» користується готовим набором ідей і не замислюється, звідки вони беруться, готовий приймати на віру, не терпить аргументів і доведень. Хосе Ортега-і-Гассет відмічає інтелектуальний герметизм, замкнутість, як одну із його головних рис. Тому цей новий тип не здатний до творчості, закостенілий, тяжіє до життя застиглого, яке приречене на вічне повторення, топтання на місці. Не може йти й мови про якийсь нонконформізм. Бути відмінним - це бути непристойним. А оскільки жодні раціональні аргументи не діють, важливий тільки матеріальний тиск. Натовп вдається до дій без закону, це проявляється у прямій дії, якою найчастіше виступає фізична сила. Людина має готовий репертуар ідей, вона задовольняється ними і «вважає себе за інтелектуально довершену». Цей новий тип людини подібним до розпещеного немовляти, яке потрапляє у зручний світ і сприймає його, як природне явище, дар природи, який можна використовувати. Це спадкоємець, який отримує від цивілізації - комфорт, безпеку, інші зручності та вигоди. При цьому він не має розуміння, що все це створено зусиллями вибраного кола людей і підтримується цими ж людьми, які є спеціалістами. Відзначається підвищення інтелектуальних можливостей і рівня здібностей масової людини. Однак цей інтелектуальних рівень застосовується лише для беззмістовного накопичення ідей із їхнім хаотичним застосування.

Людині маси протистоїть інший тип - людина еліти, це людина вибраної меншості. Але обрана не тому, що вважає себе вище інших, а тому що вимоглива до себе. Життя вибраної меншості сповнене напруги, активне, готове прийняти свої обов'язки і служити чомусь вищому (принципу, авторитету).

Щоб визначити природу сучасної маси Ортега вдається до аналізу її природи. В цьому аспекті він вказує, що на відміну від маси попередніх епох сучасна масова людини це суміш: власне маси, вплив якої є найзначнішим; людини-спадкоємця, в якій поєднуються шляхтич (аристократ) і «розпещена дитина». Саме з такого поєднання цих «складових» Ортега виводить наступні її риси і уподобання: гордовитість, нахил робити з ігор і спорту центральне заняття свого життя; культивація тіла - гігієнічний режим і дбайливість у одязі; брак романтики у відношенні до жінки; інтелектуальні розваги; воління життя під абсолютним авторитетом ніж під режимом вільної дискусії. Основна властивість маси - її інертність. Можна відмітити три якості, які яскраво її характеризують: відчуття легкості і надміру життя; відчуття власної переваги і сили, вважає свій інтелектуальний рівень більш ніж достатнім; втручається всюди, нав'язуючи свої вбогість в усіх сферах.

Резюмуючи, можна підкреслити наступні риси масової людини, які відзначає Ортега-і-Гассет: стихійність і потреба в керівництві; нетерплячість, відкидання чужих думок; пряма дія, найчастіше використання сили; відкидання цінностей, норм, ідеалів; відмова від традиції культури; байдужість, матеріальний інтерес; інтелектуальний герметизм; жартівливість, властивість фарсу; відчуття власної довершеності.

Таким чином, Хосе Ортега-і-Гассет формує цілісне уявлення про масову людину, яка загрожує західній культурі і є причиною та суб'єктом творення масової культури. Масовість взагалі визначає ввесь духовний клімат епохи, найрізноманітніші аспекти життя і свідомості людей. Масова культура - наслідок засобів масової комунікації, появи нових способів виробництва, широкого поширення і споживання культури. Можна відмітити ряд рис, які приписує Ортега-і-Гассет масовій культурі. Це несерйозний характер, варварство спеціалізації, негативне ставлення до нових видів мистецтва, культи швидкості, матеріальності та тіла, споживацький характер і нездатність до самостійної творчості, міфологізація свідомості, найчастіше у політичній сфері. А головне це відсутність канонів, норм і зв'язку із попередньою традицією.

Размещено на Allbest.ru