Знання та технології в історичних просторах культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Спеціальність 09.00.02 - Діалектика і методологія пізнання

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Знання та технології в історичних просторах культури

Рижкова Світлана Анатоліївна

Київ-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі методології і соціології науки Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор Онопрієнко Валентин Іванович, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України, завідувач відділом методології і соціології науки.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Кулініченко Валентин Леонідович, Київська медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупіка, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін;

доктор філософських наук Павленко Юрій Віталійович, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, головний науковий співробітник відділу глобальних проблем сучасної цивілізації;

доктор філософських наук, професор Чуйко Вадим Леонідович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії і методології науки.

Провідна установа:

Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою 01033 м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Кількісне поширення і якісне поглиблення негативних екологічних і соціальних наслідків технологічних інновацій спрямували світову науку на осмислення концептуальної єдності проблем розвитку соціуму, науки, технологій.

У розвинених країнах світу системний міждисциплінарний аналіз складно структурованих проблем постіндустріального суспільства вже з 50-60 років XX ст. складав теоретичне підґрунтя технологічних, соціальних і освітніх інновацій. Сукупність чинників спричинила перериванню спадкоємності започаткованих у 60-70 роки минулого сторіччя аналогічних досліджень українських науковців. Переривання спадкоємності призвело до відставання в розробці методологічного і теоретичного підґрунтя прогностичних моделей інтеграції України в енергетичній, економічний, технологічний, інформаційний, освітній простір глобальної цивілізації, взаємодії з християнським, ісламським, конфуціансько-буддійським регіонами, розвитку територій і галузей України.

В прийнятій на зборах голів держав світового суспільства (1992 р.) концепції сталого розвитку та інтегральної безпеки об'єднаної глобальними енергетичними та інформаційними проектами світової цивілізації особлива увага приділена визначенню засадових принципів подолання негативних наслідків технологічних інновацій та викликаних ними соціально-політичних змін. Теоретичне підґрунтя концепції склала ідея ієрархічної цілісності Всесвіту, яку обстоювали В.І. Вернадський, О.Л. Чижевський, Ф. Бродель, Л. Берталанфі, Л.М. Гумільов, І.Р. Пригожин, А. Печчеї, Дж. Форестер при обґрунтуванні гіпотез циклічної самоорганізації взаємозалежних космічних, геологічних, кліматичних, біологічних, соціальних, економічних процесів. Ідея слугувала розбудові загальнотеоретичних положень і пізнавальних принципів системної між-, мета-, полідисциплінарної постнекласичної парадигми, яка протягом останньої третини 20 ст. співіснує з класичною та некласичною парадигмами.

Концептуально-методологічний і математичний апарат постнекласичної парадигми знаходяться в стані становлення, про що свідчить розмаїття іменувань розроблених в її межах концепцій: синергетика, системологія, загальна теорія систем, системні міждисциплінарні дослідження, системогенетика, холізм. Тенденцій до трансформації картин світу класицизму та некласицизму, в структурі яких домінують ідеї і методологія класичного природознавства, в картину світу постнекласицизму, в якій домінує ідея узгодження природничих, гуманітарних, технологічних концепцій Нового часу та філософсько-релігійних концепцій історичного часу зумовлюють суттєві зміни кола методологічних проблем та понятійного апарату науки.

Зокрема, припущення І.В. Вернадського щодо концептуальної близькості філософсько-релігійним концепціям ідеї ієрархічної цілісності Всесвіту актуалізувало проблему адекватності підстав і пізнавальних принципів науки Нового часу, окремі аспекти якої розглядалися в творах Г. Галілея, І. Ньютона, Р. Декарта, Ф. Бекона, Б. Паскаля, Г. Лебніца, Б. Спінози, І. Канта, І. Гьоте, Г. Гегеля. Поширення песимістичних прогнозів “кінця історії” на тлі виявлення в другій половині 20 ст. артефактів, які датуються 8-4 тис. до н.е., актуалізувало проблему історичного часу існування цивілізованого людства, окремі аспекти якої висвітлені в дослідженнях Г. Дільса, Р. Фоулі, С. Лукаса, У. Берке, G. White, P. Steward, С.И. Васильєва, Н.А. Чмихова, В.Е. Ларічева, І.О. Клімішина. Актуалізація проблем повноти та адекватності науки Нового часу та тривалості історичного часу спричинила актуалізацію проблеми інтерпретації текстів і артефактів, хоча питання “методів і меж” герменевтики були центральними питаннями в полеміці пергамської, антіохійської, олександрійської шкіл, розглядалися в творах Філона, Оригена, Тертулліана, Августина, І. Вольфа, Г. Лейбніца, Б. Спінози, Г.С. Сковороди, Ф. Шлегеля, В. Дільтея, Ф. Шлейермахера.

Огляд сучасної світової і вітчизняної літератури показує, що в ній означені проблеми здебільшого аналізується в контексті узвичаєного в нормативній науці виокремлення наукової та релігійної картин світу, узвичаєної диференціації науки на природознавчі, гуманітарні, технічні дисципліни, в яких об'єкт, предмет і завдання дослідження визначаються в межах домінуючої в дисципліні методології. Дослідженням притаманна зосередженість на аналізі припущення щодо існуючого в філософських, наукознавчих, культурологічних, природознавчих, технологічних концепціях розриву між теоретичним, практичним, історичним, появі якого слугувала очевидна несумірність розроблених протягом 60-90 років прогностичних моделей. Під впливом герменевтики, яка претендує на загальнонаукове значення власних методологічних підходів, притаманне класичній і некласичній парадигмі поняття “наукова картина світу” в дослідженнях поступово замінюється поняттям “культурний код”.

В дисертаційному дослідженні проблема повноти і адекватності підстав і пізнавальних принципів науки, проблема інтерпретації текстів і артефактів, проблема тривалості історичного часу узагальнені в проблемі семантики і прагматики знання і технологій в історичних просторах культури. В дисертації знання розглядається як система теоретичного осмислення світу, а технологій - як система практичного перетворення довкілля і соціуму.

Засадничою для дисертаційного дослідження ідеєю є проведення в контексті методологічних підходів постнекласичної парадигми системного міждисциплінарного аналізу підстав і пізнавальних принципів знання і технологій історичного часу, виявлення цілісності теоретичного, практичного, історичного культурного коду світової цивілізації, розкриття загального, особливого, несумірного інкорпорованих культурних кодів конфуціансько-буддійського, християнського, ісламського регіонів світової цивілізації. В дисертації система теоретичного осмислення (знання) і практичного перетворення довкілля і соціуму (технології) в історичних просторах культури моделюються як цілісна самоупоряджена відкрита еквіфінальна ієрархічна система уявлень щодо структури просторово-часового континууму Всесвіту, чинників усталеності суспільства, сенсу існування людини у Всесвіті і суспільстві, ціннісних орієнтацій пізнання і перетворення світу, мети і засобів розбудови наукових і освітніх інституцій.

Мета дослідження полягає у теоретичній реконструкції підстав, пізнавальних принципів, ціннісних орієнтацій систем знання і технологій, що були розроблені в історичних просторах культури. Для досягнення поставленої мети визначені завдання дослідження:

провести експлікацію генезису парадигм і ціннісних орієнтацій класичної і некласичної науки, технологій, культури регіонів світової цивілізації в межах історичної тріади “античність - середньовіччя - новий час”;

розглянути можливості застосування методологічних підходів і концептуального апарату системної міждисциплінарної парадигми при теоретичній реконструкції філософсько-релігійних картин світу, що були створені протягом історичного часу;

визначити просторову і часову межі ієрархічної складної відкритої самоупорядженої еквіфінальної системи “світова соціоприродна цілісність” та інкорпорованих підсистем “регіональні історико-культурні цілісності”;

провести теоретичну реконструкцію розбудованих протягом історичного часу систем знання і технологій в контексті парадигм класичної, некласичної, постнекласичної науки;

визначити загальне, особливе, несумірне генезису культурних кодів конфуціанського, буддійського, індуського, ісламського, християнського регіонів;

виявити можливості узгодження особливого і несумірного культурних кодів регіонів світової постіндустріальної інформаційної цивілізації.

Об'єкт дослідження: генезис підстав, пізнавальних принципів, ціннісних орієнтацій розроблених протягом історичного часу систем теоретичного осмислення (знання) і практичного перетворення (технології) довкілля і соціуму.

Предмет дослідження: семантика та прагматика систем знання і технологій в історичних просторах культури конфуціансько-буддійського, ісламського, християнського регіонів світової цивілізацій.

Теоретико-методологічною основою дисертаційної роботи є системний міждисциплінарний підхід до осмислення підстав і пізнавальних принципів парадигми класичної науки, репрезентованої в теоретичній спадщині Г. Галілея, Б. Паскаля, Б. Спінози, Г. Лейбница, Ф. Бекона, Р. Декарта, І. Ньютона, І. Канта, Т. Гоббса, Дж. Локка, Н. Макіавеллі, П. Лапласа, І. Гьоте, Ж. Ламарка, А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Гердера, К. Сен-Сімона, Г.С. Сковороди, Ф. Шлегеля, В. Дільтея, Ф. Шлейермахера, Г. Гегеля, Ч. Дарвіна, К. Маркса; парадигми некласичної науки, репрезентованої в теоретичній спадщині М.І. Лобачевського, Д. Бойя, К. Гаусса, Б. Рімана, Дж. Буля, Г. Кантора, Д. Гільберта, А. Пуанкаре, Е. Маха, О. Конта, Г. Спенсера, Ф. Ніцше, А. Бергсона, О. Шпенглера, К. Ясперса, П. Тейяр де Шардена, А. Тойнбі, П. Сорокіна; парадигми постнекласичної науки, репрезентованої в теоретичній спадщині В.І. Вернадського, О.Л. Чижевського, К. Юнга, Е. Гуссерля. Ф. Броделя, Л.М. Гумільова, Т. Куна, І. Лакатоса, Дж. Агассі, G. White, P. Steward, П. Фейєрабенда, К. Леві-Строса, Г. Ріккерта, Е. Кассірера, М. де Унамуно.

Засадничою для даного дослідження є ідея самоупорядженості природних, соціальних, релігійних, наукових, технологічних систем, атрибутами яких є цілісность, відкритість, складність, внутрішня кореляція, ієрархічність, еквіфінальність. Тому особлива увага в дослідженні приділена теоретичним розробкам, орієнтованим на розбудову методологічних підходів і концептуального апарату системної парадигми постнекласичної науки в працях Н. Вінера, Г. Хакена, І.Р. Пригожина, Л. Берталанфи, А. Ешби, Ф. Печчеї, Дж. Форестера, А.Є. Кулінковича, І.С. Добронравової.

У дослідженні задіяний метод історизму, який дозволив виявити динаміку і типологію знання та технологій в історичних просторах культури конфуціансько-буддійського, ісламського, християнського регіонів світової цивілізації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тім, що вперше на основі системного міждисциплінарного аналізу підстав і пізнавальних принципів знання і технологій в історичних просторах культури проведена теоретична реконструкція протоархетипу культурних кодів, який визначав засадові уявлення щодо структури просторово-часового континууму Всесвіту, ціннісних орієнтацій пізнання, мети і засобів розбудови наукових, освітніх, релігійних інституцій, чинників стратифікації соціуму, технологій перетворення речовини та енергії. Узагальнені чинники, що супроводжували процеси занепаду-становлення культурних кодів та слугували появі особливого і несумірного в релігійних концепціях конфуціансько-буддійського, ісламського, християнського регіонів світової цивілізації, природознавчих, гуманітарних, технологічних концепціях античності, класичної, некласичної, постнекласичної науки. Основні ідеї та висновки, що становлять наукову новизну дисертації, відображені у наступних положеннях:

встановлено, що за часи античності і середньовіччя в системі науки “Сходу” і “Заходу” домінувала ідея розподілення об'єктів дослідження на “ідеальні… природні… штучні”, яка зумовлювала відмінності методологічних підходів математики, об'єктом якої було “ідеальне”, фізики, об'єктом якої було “природне” та механіки, об'єктом якої було “штучне”, внаслідок чого “механика отделилась от геометрии… долгое время не привлекая вовсе внимания философов” (Аристотель) і, отже, знаходилася поза системою наукового знання; що при розбудові науки Нового часу ідея відмінності методологічних підходів при дослідженні “ідеального… природного… штучного” залишилися поза увагою науковців, що привело до перетлумачення опозиції “об'єкт, що пізнається - суб'єкт, який пізнає”, слугувало змінам мети, засобів, ціннісних орієнтацій розбудови системи знання і технологій, спричинило антиномічності підстав і методологічних підходів природничих, гуманітарних, технологічних дисциплін, зумовило догматизацію понятійного апарату класичної науки;

виявлено, що намагання подолати антиномічність концептуально-методологічного апарату класичної науки спричинили розбудові некласичної науки, пізнавальні принципи якої увібрали притаманний концепціям античності та схоластики середньовіччя раціоналізм, який дає змогу умоглядно інтерпретувати світ “як текст, як символ”, та притаманні класичному природознавству емпіризм і детермінізм, які дають змогу інтерпретувати світ як наперед визначену взаємодію комбінації простих ізольованих систем, внаслідок чого в некласичній науці співіснують антиномічні моделі просторово-часового континууму Всесвіту, за якими Всесвіт “незмінний… поступально ускладнюється… поступально спрощується… циклічно руйнується та відроджується, зберігаючи незмінні матриці відтворення ідентичних хімічних та фізичних станів”; що намагання подолати антиномічність концептуально-методологічного апарату некласичної науки зумовили розбудову постнекласичної науки, в якій класичні і некласичні моделі доповнилися статистично-ймовірними моделями та грунтованими на ідеї цілісності системними моделями Всесвіту; що ідея цілісності актуалізувала проблему повноти і ціннісних орієнтацій теоретичного знання, мети і засобів розбудови технологій перетворення речовини і енергії Нового часу;

з'ясовано, що теоретичні та емпіричні узагальнення класичної, некласичної, постнекласичної науки щодо астрономічних, геологічних, кліматичних процесів за останні 15-18 тисяч років та соціокультурних процесів за останні 5 тисяч років відповідають космологічним, етичним, історичним моделям філософсько-релігійних концепцій; що відповідність уможливлює визначення структури базової системи “соціоприродна цілісність”, кореляції часової і просторової межі базової системи, ієрархії інкорпорованих підсистем першого рівня: “регіональні цілісності індоєвропейської, афроазійської, алтайської мовних сімей”, “історико-культурні цілісності буддійсько-конфуціанського, ісламського, християнського регіонів”, ієрархії інкорпорованих підсистем другого рівня: “космоетичний архетип”, “соціум”, “філософсько-релігійні концепції” “науково-освітні інституції”, “технологічні інновації”;

реконструйовано протоархетип космологічних і календарних моделей філософсько-релігійних концепцій і показано, що протоархетип базується на ідеї споконвічної динамічної усталеності Всесвіту, якому притаманна цілісність, ієрархічність, самоупорядженість дуальностей “простір-час… небесне-земне… духовне-матеріальне… живе-неживе… соціальне-природне”; що за протоархетипом ступень впорядкованості нижчих “матеріальних” ієрархії Всесвіту споконвічно наближений до абсолютної невпорядкованості, а вищих “духовних” - до абсолютної впорядкованості; що споконвічні зміни кінцевих форм матеріального притаманні середнім “матеріально-духовним” ієрархіям; що збільшення ступеню впорядкованості ієрархії збільшує ступень її “впливу” на інші ієрархії; що в дуальностях “духовне-матеріальне” споконвічне “духовне” визначає кінцеві форми “матеріального”; що загальна динамічна усталеність та споконвічні зміни зумовлені “впливом” абсолютно впорядкованої “найвищої” духовної ієрархії, яка у різних джерелах іменується “єдиним… всезагальним… космічним… лпгпт… Юфпт… dhrm… bhrm… tao… teo… deo… bg… бог”;

виявлені та узагальнені чинники домінування в культурних кодах ідей “неповноти істинного знання… знання - сила… знання - відповідальність… втаємничення істинного знання… збереження істинного знання”, сукупність яких зумовила розподілення системи теоретичного осягнення і практичного перетворення довкілля і соціуму на “істинне… сакральне… езотеричне… знання” та “неістинне… прикладне… профановане… екзотеричне… мнение (рос.)”; вперше показано, що ідея “втаємничення істинного знання” зумовила розроблення сакральних писемностей, а ідея “збереження істинного знання” зумовила “згортання істинного знання” у символах та алегоріях міфів, які свідомо вкорінювалася в царині “невпорядкованого мислення”; що комбінації базових символів утворювали багатопланові символи, які сполучали однозначність даних астрономії, моделей небесної механіки, теоретичних узагальнень геометрії та арифметики, ототожнювалися зі структурою, фонетикою, графікою сакральних писемностей; що ідея “неповноти істинного знання” спричинила домінування концепцій недосконалості “штучного”, яке “не вбудовується” в природно-соціальні цикли, і слугувала свідомому корегуванню процесу наукових, технологічних, соціальних інновацій;

виявлено, що циклам становлення-занепаду регіональних культурно-історичних цілісностей притаманна певна синхронічність, що атрибутами становлення культурно-історичної цілісності є намагання інтерпретувати тексти і символи попередньої епохи відповідно зміненим реаліям природи і соціуму; що варіативність інтерпретацій обумовила розмаїття особливого та унікального культурних кодів і спричинила розробленню у 6-4 ст. до н.е. двох принципово відмінних картин світу, регіони поширення яких співпадають з регіонами впливу індоєвропейської, афроазійської, алтайської мовних сімей; що географічно-мовна цілісність регіонів та цілісність фундаментальних положень космології та етики, дозволяє умовно визначити їх як космоетичні архетипи індоєвропейців та семітів;

теоретично реконструйовано космоетичний архетип індоєвропейців і показано, що йому притаманне практично повне збереження космології і етики протоархетипу, внаслідок чого на теренах його поширення домінує ідея споконвічного оновлення dhrm… tao…, яка сприяла вкоріненню в суспільній свідомості толерантності до “інакомислення”, що соціум стратифікується за етногносеологічним критерієм, відсутні інститути медіаторів опозиції “земне-небесне”, державні та релігійні інституції при практично повній байдужості до духовних пошуків особистості спрямовані на контроль лише тих аспектів буття особистості, які значимі для сталого функціонування соціуму;

теоретично реконструйовано космоетичний архетип семітів і показано, що за креаційною космологією “незмінний… досконалий… обмежений у просторі і часі земний світ”, який є “єдиним місцем перебування людини… створено задля людини” понадприродною суттєвістю, яка перебуває в безмежному позачасовому просторі і часі; що етика ґрунтована на ідеях нероздільності духовного та соціального буття особистості, необхідності медіаторів “між Богом і людиною”, які контролюють усі духовні та соціальні аспекти буття особистості, отже, нероздільності духовної та світської влади, безумовної відданості духовно-світському керманичу, активної за “земне життя” позиції в протистоянні “космічного Добра і Зла”, яка визначає “позаземне” довічне блаженство або страждання в безмежному позачасовому просторі і часі; що основні ідеї космоетичного архетипу склали основу природознавчих, гуманітарних, технологічних концепцій Нового часу;

встановлено, що космоетичний архетип індоєвропейців, хоча зазнав різноманітних перетлумачень в джайнізмі, індуїзмі, конфуціанстві, даосизмі, буддизмі, східному християнстві, обумовив в країнах їх поширення тяжіння суспільної свідомості до соціально-пасивної моралі; що космоетичний архетип семітів, хоча зазнав різноманітних перетлумачень в іудаїзмі, зороастризмі, західному християнстві, ісламі, течіях протестантизму, обумовив в країнах їх поширення тяжіння суспільної свідомості до соціально-активної моралі; що тяжіння ґрунтованого на космології семітів православ'я до етики індоєвропейців, за якою особистість сама вирішує власні проблеми віри або невіри, спричинило те, що православні Церкви не спрямовані на вироблення уніфікованих норм суспільної моралі і не перетворили заповіді Біблії в беззаперечні настанови та заборони суспільного життя; що намагання Римської церкви проголосити себе спадкоємицею норм релігійного та громадського життя Римської імперії спрямувало католицизм на вироблення єдиних морально-юридичних засад релігійного і громадського життя в країнах Західної Європи;

розкриті синхронічні і діахронічні аспекти загального, особливого, несумірного в релігійних, наукових, соціальних, технологічних концепціях і показано, що насадження стереотипів західноєвропейської християнської культури в країнах впливу буддизму, індуїзму, даосизму, конфуціанства не призвело ані до активного міжконфесійного протистояння, ані до широких реформаторських релігійних рухів, однак слугувало поширенню філософсько-релігійних концепцій в християнських країнах; що вплив індуїзму та буддизму, які інкорпорували ідею толерантності, на іслам зумовив набуття толерантності деякими течіями ісламу; що намагання Заходу поширити власні духовні, соціальні, політичні, культурні стереотипи в країнах впливу ісламу спричинило посилення протистояння між внутрішньо-ісламськими реформаторськими рухами та зумовило перманентне протистояння Схід-Захід, яке набуло надзвичайного загострення за останнє десятиліття.

Теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження, проблематика якого співзвучна запитам постнекласичної науки, визначено отриманими результатами, що дають змогу оцінити евристичні можливості системної парадигми при застосуванні понятійного апарату та методологічних підходів постнекласичного природознавства у соціогуманітарних дослідженнях, наближують до вирішення проблем повноти і адекватності концептуально-методологічного апарату класичної, некласичної, постнекласичної науки.

Матеріали дослідження можуть бути застосовані у навчальному процесі при розробленні програм, методичних рекомендацій, посібників з курсів філософії, історії науки і техніки, проблемно-орієнтованих курсів, спрямованих на формування у студента знань, вмінь, навичок системного аналізу складно структурованих соціальних систем.

Апробація результатів дослідження. Окремі положення дисертаційної роботи, що здійснювалася протягом 1998-2005 рр., оприлюднені доповідях на наступних семінарах, міжнародних і регіональних конференціях: Міжнародна наукова конференція “Трансформация научных систем в государствах с переходной экономикой и роль науки в изменяющемся обществе” (Київ, 1998); Міжнародна науково-практична конференція “Женщина в науке и образовании: прошлое, современность, будущее” (Київ, 1999); Міжнародна конференція “Історія математики і механіки” (Кам'янець-Подільський, 1999); Семінар “Історія математики та механіки” Інституту математики НАН України”, науковий керівник член.-кор. НАН Украни Боголюбов М.О. (Київ, 1998, 1999, 2000); Міжнародна конференція “Наука и использование научных знаний в странах с переходной экономикой” (Київ, 2000); Міжнародна наукова конференція “Вища освіта України: можливості синергетичного наближення” (Київ, 2002); Міжнародна наукова конференція ”Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура” (Київ, 2002); ХІХ Міжнародний Київський симпозіум з наукознавства та історії науки “Історія національно науки: новий зміст і суспільна значимість” (Київ, 2002); Международная научная конференция “Интеллигенция, инакомыслие, власть” (Пермь, 2002); YI Міжнародна науково-методологічна конференція “Проблеми та шляхи розвитку вищої технічної освіти” (Київ, 2002); Науково-технічна конференція “Приладобудування 2002: підсумки та перспективи” (Київ, 2002); Міжнародна наукова конференція “Наукові і освітянські методології і практики” (Київ, 2002); Міжнародна наукова конференція “Міфологічний простір і час у сучасній культурі” (Київ, 2003); Міжнародна наукова конференція “Методологічні проблеми науки” (Київ, 2003); Міжнародна наукова конференція “Творчість у контексті розвитку людини” (Київ, 2003); 4-та Міжнародна конференція “Современные проблемы науки и образования” (Ялта, 2003); Международная научная конференция “Философия природы и практическая философия” (Киев, 2004); ІV Международная научно-практическая конференция “На пороге нового мира: актуальные модели образования и здоровья” (Киев, 2004); Международная конференция “Россия и Восток. Феномен сознания: интегральное видение” (Астрахань, 2004); 6-я Международная междисциплинарная научно-практическая конференция “Проблемы науки и образования” (Алушта, 2005); V Міжнародна науково-практична конференція “Актуальні моделі освіти і здоров'я: шляхи духовного розвитку людини і суспільства” (Київ, 2005), семінар Будинку вчених НАН України “Проблеми системних міждисциплінарних досліджень”, науковий керівник академік. НАН Украни Згуровський М.З. (Київ, 2003, 2004, 2005)

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження опубліковані в одноосібній монографії “Знання і технології в історичних просторах культури”. Наук. вид. - К.,: КийДрукПринт. 2005. - 594 С. (38,1 др. арк.); у 76 публікаціях, з яких 34 статті у фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України, а інші 42 - наукові, навчально-методичні, науково-популярні публікації.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Реалізація останніх визначила логіку і архітектоніку роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (п'ятнадцяти підрозділів, одинадцяти пунктів), загальних висновків і бібліографії, яка містить списки цитованих джерел (286 найменувань) та використаних джерел (248 найменувань). Повний обсяг дисертації (без бібліографії) - 323 сторінки. Ілюстрації займають 2 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтована актуальність та доцільність дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету, методологічні принципи аналізу, завдання дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну значимість дисертації, апробацію основних результатів роботи.

Розділ 1 “Генезис підвалин і пізнавальних принципів науки Нового часу” розпочато підрозділом 1.1 “Природознавчі, соціальні, етичні концепції античності”, в якому звернута увага на те, що особливості тлумачення в різних філософських школах вживаних Гомером і Гесіодом символів-понять лпгпт та Юфпт були зумовлені умовами кодифікації “чотирикнижжя” та співіснуванням на теренах грецької федерації протягом 8-2 ст. до н.е. загальнодоступного письма та втаємничених “погибельних знаків критян”, якими користувалися місти, оракули, міфографи. Виявлено, що Піфагор тлумачив Юфпт як “космічний кругообіг елементів… взаємну усталеність суспільства та Всесвіту”, Геракліт - як “космічний кругообіг елементів”; що в філософських школах італійських колоній Греції домінували гносеологічні концепції Піфагора та Геракліта, який обстоював, що при побудові умоглядних теорій іонійські природознавці “накопичують емпіричні факти і не розуміють, що тільки збільшують свою неосвіченість”; що принципова для науки Нового часу гіпотеза розподілення “целокупного сущего” Парменіда на “атоми та пустоту” була висунута в процесі полеміки щодо “можливості та неможливості” руху і що “атоми і пустота” в тлумаченні Левкіпа та Демокрита ближче до опозиції філософсько-релігійних концепцій Єгипту, Китаю, Індії, ніж до понять фізики Нового часу; що Анаксагор, який тлумачив лпгпт-Юфпт як цілісність космоетичного, природно-соціального, визнавав ідею “пустоти і атомів” хибною.

Звернута увага на те, що, незважаючи на відмінність онтології, філософи усіх грецьких та італійських шкіл вважали беззаперечним, що “создание вещей, не существующих в природе (techne)”, є “неблагородное и низкое, простонародное дело”; що софісти визнавали хибними опозиції “божественне-людське”, “истина-мнение”, “умоглядне-чуттєве” Геракліта, Піфогора, Парменіда і обґрунтовували право особистості на основі “мнений” визначати “міру реального і нереального” у “фізиці” та “науках про людське”; що Сократ в полеміці з софістами доводив, що особистість не може визначати “міру” етичних цінностей, що вони вимагають “безсуперечливої віри в необхідність їх виконання. Розкрито, що більшість філософів Греції ідею цілісності “космічного та земного” визнавала “хибною видумкою перських магів”; що Платон, усвідомлюючи принципову відмінність між космологією Анаксагора, Евдокса Кнідського та космологією містів, міфографів, піфагорейців, магів Вавилону, халдеїв Персії, жерців Єгипту, вважає за доцільне замінити термін “астрологія” терміном “астрономія”; що центральну для афінської школи проблему особистої етики і суспільної моралі Платон вирішує в контексті ідеї взаємообумовленості космічного, етичного, соціального.

Показано, що в епоху античності метою створення моделей “руху зірок” було досягнення високої точності розрахунків при максимально можливому спрощенні моделей і тому співіснували гео- та геліоцентричні моделі Аристарха Самоського, Гіппарха, Евдокса, Птолємея; що домінувала геліоцентрична модель, хоча філософи афінської школи вважали її такою, що “перебуває поза сферою інтересів людини”; що космоцентрична соціально пасивна етика стоїцизму, ідеї якої була практично тотожні ідеям буддизму, спростовувала раціоналізм соціально активної етики класичної античності; що соціальна стратифікація римлян, які вважали себе засновниками “правильного” державного устрою, практично не відрізнялася від варн Індії, а релігійні інституції Риму - від релігійних інституцій Крито-Мікен і Китаю.

У підрозділі 1.2 “Епоха Середньовіччя: мета і засоби розбудови науки, освіти, технологій на теренах ісламського і християнського регіонів” показано, що суперечливість космологічних та етичних концепцій античності спричинила появі у інтелектуалів 2 ст. до н.е. - 2 ст. сумнівів у можливості досягнення “істини”; що при розбудові картини світу християнства насамперед постала проблема поєднання принципово несумірних календарів іудаїзму і Римської імперії; що появі концепції “Трійці” спричинила суперечливість тлумачень опозиції ”земне-небесне” в пергамській, антиохійській, олександрійській школах герменевтики; що Плотін обстоював дуальність Всесвіту, посилаючись на Піфагора, Платона, апостола Павла; що Климент Олександрійський, Тертулліан Сирієць, Ориген обстоювали ідею тотожності одиниці та трійки, а Григорій Назіанзін, Василь Великий, Григорій Ниський визнали ідею Трійці вищим досягненням теології.

На теренах азійських та європейських провінцій Римської імперії узгодження містицизму християнства із логікою античної науки відбувається на принципово відмінних засадах: на “Сході” віра тлумачилася як містичне просвітління та колективна інтуїція, що робило вторинними раціональні методи пізнання та приводило до невизначеності соціального статусу Церкви; на “Заході” віра тлумачилася в контексті традиційного для античності раціоналізму, і тому теологи не відчувала потреби заглиблюватися в “палкі суперечки греків”, вважаючи Церкву державною інституцією, яка має спиратися на чітку прописану, на кшталт Libris ritualis, догматику Тертулліана. Відмічено, що Тертулліан тлумачив постулат Аристотеля, за яким “розум повинен керувати пристрастями ірраціональної частини душі”, в сенсі сredibile est quia ineptum, а Августин доводив, що “в світі нема явищ, що не відповідають природі... існують явища, які не відповідають нашим знанням про природу”.

Показано, що арабські науковці зберегли безперервність астрономічних спостережень, вдосконалили “індійську” позиційну систему та алгебру, переклали з грецької на арабську підручники Птолємея, завершили створення навігаційних карт та таблиць; що у 8-10 ст. проблеми співвідношення містичного, раціонального, чуттєвого, свободи волі та наперед визначення, місця релігії в суспільстві знаходилася у центрі уваги науковців та теологів християнської Європи і мусульманської Азії. Звернута увага на те, що концепцію “двох істин” почали спростовувати пізні схоласти; що саме тоді на теренах впливу католицизму поширюється ідея потрійного поділу історії Іохима Флорського, а на теренах випливу православ'я - дуального поділу історії Іларіона.

У підрозділі 1.3 “Антиномічність теоретичних узагальнень і методологічних підходів класичної науки” відзначається, що заборонені церквою, отже, незнані в країнах Європи твори античних і візантійських філософів, природознавців, істориків, інженерів були привезені науковцями-християнами після захоплена тюрками-сунітами Константинополю; що імміграція спричинила загострення полеміки між “платоніками та аристотеліками” та полеміки щодо істин науки і віри. Виявлено, що в університетах дотримувалися докладно розробленої логічно-несуперечливої картини світу схоластів, а в “новій системі світу” вигадливо поєдналися суперечливі концепцій афінської та іонійської шкіл, містицизм раннього християнства, раціоналізм схоластики середньовіччя, експериментальні методи природознавців Відродження, теоретичні узагальнення яких ґрунтувалися на свідомому спрощенні реальних процесів.

Звернута увага на те, що ідея редукування давала змогу розглядати природні феномени як результат взаємодій певної комбінації простих ізольованих систем та сприяла розробленню методів математичної формалізації, які давали змогу отримувати достатньо прості кількісні співвідношення між параметрами в лінійному часі та рахувати зневажливо малими нелінійні ефекти при експерименті; що вважалося, що методи математичної формалізації підвели наукове знання до можливості одержувати вичерпну інформацію про “закони природи”; що метою розвитку науки стало створення засобів “виправлення споконвічної недосконалості світу” та підвищення продуктивності праці; що ціннісні орієнтації знання і технологій визначив “образ ідеальної людини”, яка “не залежить ні від сил природи, ні від норм християнської моралі”.

Усвідомлюючи слабкі сторони теоретичних узагальнень, розроблених на підґрунті методології редукування, Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Паскаль, Г. Лейбниц, І. Ньютон підкреслювали, що існують чіткі межи їх практичного застосування. Утім, ефективність застосування методології редукування та математичних методів природознавства при вирішенні прагматичних задач техніки обумовлювала їх поширення в соціогуманітарних дисциплінах, для яких домінуючі в природознавстві підстави і пізнавальні принципи слугували еталоном наукової строгості.

Окремі спроби систематизувати “нові наукові методи” приводили до загострення полеміки щодо підвалин “нової системи світу”. Проте, теоретичні узагальнення науки, що диференціювалася на “прості ізольовані системи” природничих, гуманітарних, технічних дисциплін, стали проводитися в контексті механіцизму ньютонівської моделі Всесвіту, яка практично витіснила інші картини світу. Феномени, які не інтерпретувалися в межах узвичаєних парадигм і не відтворювалися в штучних умовах експерименту, іменували “аномальними” або “ненауковими”. Відомі невідповідності між теоретичними розрахунками і даними спостережень або експериментів, поява в “законах природи” розмірних коефіцієнтів, які свідчили про те, що якісна природа явищ не виявлена, вважалися непринциповими. Домінуюча ідея всезагального ускладнення-вдосконалення слугувала підґрунтям впевненості, що досягнення абсолютної строгості наукових теорій не призведе до появи несподіваних, а, тим більше, негативних результатів.

Самовірогідним вважалося, що вкорінені в західноєвропейській науці пізнавальні принципи, фундаментальні положення, теоретичні узагальнення були притаманні науковому пізнанню “завжди і скрізь”. В історичних дослідженнях домінувала ідея європоцентризму світової історії, за якою “початком історії цивілізованого людства… символом його класичної старожитності”, на якій ґрунтується сучасна європейська, отже, світова культура, є аntiqus, а кінцевою метою - створення “передовими народами” глобальної єдності на підставі досягнень “орієнтованих на споконвічні духовні цінності” науки і технологій Нового часу. Теоретичні реконструкції минулого проводилося на основі казуального критерію, аналогічного “незалежному” параметру природознавства, що слугувало появі відокремлених історій цивілізацій, держав, мистецтв, релігій, науки, техніки. Підтвердженням історичних теорії, через неможливість спостереження або експериментального відтворення минулого, слугували збережені факти. Не збережені (не віднайдені) факти ніби то не існували взагалі, факти, що не інтерпретувалися в межах домінуючої ідеї, не вводилися в науковий обіг на кшталт “аномалій” природознавців, що спричинило утворенню історичних лакун. В дисертації відзначається, що невід'ємними складовими класичної науки стали концепції еволюції Всесвіту (І. Кант, П. Лаплас), еволюції “живої” природи (Ж. Ламарк, Ч. Дарвін), висхідного саморозвитку світового духу (Г. Гегель); що на антиномічність парадигм класичної науки вказували І. Кант і І. Гьоте, що О. Конт проголосив завданнями соціальної фізики розроблення “позитивної моралі” та “середини між містичною та матеріалістичною методологією”.

У підрозділі 1.4 “Негативні соціальні і екологічні наслідки технологічних інновацій: концепції некласичної науки” наголошується, що ідею європоцентризму спростовував К. Сен-Сімон, який доводив, що умовиводи А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Гердера основані на узагальненні обмеженого фактологічного матеріалу, і вважав за доцільне перейти від “ворожильної філософії про людину та історію” до розбудови історичних концепцій на основі методології природознавства. Різке збільшення артефактів, що не інтерпретувалися в кордонах узвичаєної тріади “античність - середньовіччя - новий час”, зумовило півстолітню полеміку істориків, результатом якої було кількісне збільшення тривалості історичного часу. Утім в розроблених пізніше концепціях “зміни соціально-економічних формацій” (К. Маркс), “круговороту цивілізацій” (О. Шпенглер), “осі часу передових народів” (К. Ясперс), “великої монади” (П. Тейяр де Шарден), “культурологічного плюралізму” (А. Тойнбі), які ґрунтувалися на різних критеріях “рушійних сил” історії, збереглася ідея послідовного вдосконалення “передових народів”.

В контексті ідеї методологічна криза класичного природознавства розглядалася як етап вдосконалення науки, хоча намагання теоретиків осмислити аномалії експериментів та спостережень спричинили спростуванню парадигм класичного природознавства (М.І. Лобачевський, Д. Бойя, К. Гаусс, Б. Ріман, Дж. Буль, Г. Кантор, Д. Гільберт, А. Пуанкаре, Е.Мах) та появі спрямованих на спростування концепцій Просвітництва та Раціоналізму соціально-гуманітарних досліджень, об'єднаних поняттям “модерн” (О. Конт, Г. Спенсер, Ф. Ніцше, П. Тейяр де Шарден, А. Бергсон, P. Steward, К. Леві-Строс, Г. Ріккерт, Е. Кассірер, М. де Унамуно).

В дисертації звернута увага на те, що актуалізація методологічних проблем гуманітарного знання співпала зі спробами подолати антиномічність “самовірогідних і інтуїтивно ясних” підстав природознавства, які започаткували розбудову неєвклідових геометрій та алгебри множин; що метою розбудови “метаматематики” було позбавлення наукового пізнання усіх філософських антиномій та лінгвістичних парадоксів, а завданням - доведення несуперечності формалізованих теорій; що методологічні проблеми науки А. Пуанкаре пропонував вирішувати в контексті ідеї конвенціоналізму, Е. Мах - “економії мислення”, Г. Спенсер - позитивізму; що спроби позитивізму виключити з науки “метафізику” слугували актуалізації “межових” проблем філософії; що постулати Спенсера пізніше були трансформовані В.І. Вернадським, П. Тейяр де Шарденом, О. Шпенглером; що висунуті Шпенглером ідеї деперсоналізації особистості і фаталізму історії спростовувалися у персоналізмі та екзистенціалізмі.

З 80-тих років 20 ст. суперечливі теорії постмодерну об'єднувала ідея щодо об'єктивної неможливості віднайти в реаліях природи та соціуму риси простих ізольованих систем. Наукову полеміку загострило кількісне розростання і якісне поглиблення негативних наслідків технологічних інновацій та викликаних ними соціально-культурних перетворень, що до 80-их років розглядалися як сума окремих проблем, які мають бути розв`язані з подальшим удосконаленням науки, технологій, соціуму. Антиномічність підстав та методологічних підходів класичної і некласичної науки спричинили розробленню оптимістичних моделей переходу людства в “космічне… ноосферне… інформаційне… віртуальне… антропоцентричне” майбутнє та песимістичних моделей технологічного та духовного апокаліпсису “кінця історії”. Співіснування в сучасній науці антиномічних картин світу класицизму, некласицизму, постнекласицизму, принципова несумірність прогностичних моделей посилили увагу до проблеми впливу на тенденції розвитку суспільства ідей та концепцій, які продукуються в природничих, гуманітарних, технологічних дисциплінах (Т. Кун, І. Лакатос, Дж. Агассі, П. Фейєрабенд).

Розділ 2 “Методологічні засади теоретичної реконструкції системи знання і технологій в історичних просторах культури” розпочато підрозділом 2.1 “Картини світу класицизму, некласицизму, постнекласицизму західноєвропейської науки і культурні коди Сходу”, в якому показано, що першоджерела домінуючих в першій половині 20 ст. ідей позитивізму сходять до намагань схоластів поєднати античне і християнське світобачення, намагань номіналістів подолати притаманне античності розмежування “ідеального, природного, штучного”, до концепції Відродження і Просвітництва, за якими людина розумілася “єдиною істотою, яка стоїть поза ієрархією схоластичного Всесвіту”. В дисертації розкрито, що актуалізація методологічних проблем науки зумовлена актуалізацією посталих перед суспільством проблеми функціонування науки і техніки в суспільстві, яка була відкинута позитивізмом як “метафізична”, та проблеми подолання негативних екологічних та соціальних наслідків технологічних інновацій, на вирішення якої претендував позитивізм.

Звернута увага на те, що вкорінення ідей позитивізму, конвенціоналізму, плюралізму співпало із девальвацією загальнокультурних цінностей, зміною кордонів, міграцією населення, появою гетерогенних соціальних систем; що спроби європейців осмислити чужі їм культури привели до поширення квазінаукових спекуляції, в яких вигадливо поєднувалися несумірні культурні коди Сходу і Заходу; що намагання продукувати ідеї, відповідні реаліям соціуму, привели до розроблення концепцій “кінця історії”, “кризи гуманізму”, “кризи раціоналізму”, “екологічної кризи” “постіндустріального суспільства”, “нулевого роста”, “органического роста”, “нового гуманізму”.

У підрозділі 2.2 “Ідея “цілісності Всесвіту” в некласичних і постнекласичних концепціях: методологічні підходи і концептуальний апарат” показано, що теоретичні розробки Н. Вінера, Л. фон Берталанфі, І.Р. Пригожина, У.Р. Ешбі, Г. Хакена слугували появі припущення про доцільність поєднання “аналітичної точності західноєвропейської науки” з “холізмом” філософсько-релігійних концепцій Сходу. Звернута увага на те, що висунуте В.І. Вернадським припущення щодо високого ступеня розвитку науки минулого не було сприйнято науковою спільнотою; що природознавці та інженери вважали “недоцільним”, а гуманітарії не могли кваліфіковано інтерпретувати космологічні, природознавчі, технологічні концепції “традиційних цивілізацій”; що в історичних, філософських, соціологічних студіях, хоча об'єктом дослідження визначено науково-технічне знання, предмет і завдання визначені в межах домінуючих в дисципліні методологічних підходів; що філософія науки і техніки проголошує своїм завданням аналіз структури наукових теорій класицизму, некласицизму, постнекласицизму поза їх генетичним, історичним, соціальним контекстами; що історія науки і техніки проголошує своїм завданням хронологічне впорядкування фактів розбудови природничих, гуманітарних, технічних дисциплін, наукових шкіл, техносфери, поза їх онтологічним, гносеологічним, соціальним контекстами.

У підрозділі 2.3 “Структура і границі просторово-часового континууму системи “природа-соціум”” дисертант наголошує, що формалізація, верифікація, ступень повноти системної моделі в значному ступені визначається вибором границь просторово-часового континууму базової системи та ієрархії інкорпорованих підсистем. В дослідженні параметри просторової та часової меж системної моделі визначені на основі проведеного в контексті парадигм класичної, некласичної, постнекласичної науки системного міждисциплінарного аналізу символів і алегорій релігійних концепцій. Структура системній моделі репрезентована базовою системою (соціоприродна цілісність) та ієрархією інкорпорованих підсистем першого рівня (природа, соціум), другого рівня (історико-культурні цілісності, мовні сім'ї), третього рівня (космоетичні архетипи, наука, релігія, соціум, технології).

В дисертації показано, що в історико-культурних цілісностях космоетичний архетип визначає структуру державних, наукових, культурних інституцій, мету і засоби розвитку науки і технологій; що в артефактах “згорнута” обумовлена архетипом і довкіллям необхідність та обумовлена ступенем розвитку природознавства можливість створення techne.

Розділ 3. “Варіативність моделей “історія природи” та “історія соціуму” започатковує підрозділ 3.1 “Загальне, особливе, несумірне в культурних кодах Сходу і Заходу”, в якому проаналізовані чинники вкорінення ідеї європоцентризму, яка слугувала теоретичним підґрунтям критицизму та упередженості при спробах тлумачення сторонніх “систем світу”, спричинила обстоювання тези щодо неможливості адекватної їх інтерпретації. світовий культурний пізнавальний знання технологія

У підрозділі 3.2 “Проблема “розуміння і тлумачення”: історико-філософський аспект” виявлено, що першоджерела світської герменевтики Ф. Шлейермахера, В. Дільтея, “структуралістичної лінгвістики” П. де Соссюра сходять до “методів і меж” олександрійської, вавилонської, ієрусалимської шкіл герменевтики; що в 16 ст. “правила інтерпретації” олександрійській школі трансформувалися в ідею “загальноприйнятого розуміння”, яка викликала різку критику теологів, однак була визнана науковцями; що “правил тлумачення” “алегоричної” герменевтики антіохійської і пергамської шкіл дотримувалися Ориген, Григорій Ниський, Василь Великий, Маймонід, Г. Лейбніц, І. Гьоте; що в контексті підстав і методологічних підходів “алегоричної” герменевтики були розроблені етика, гносеологія, онтологія Б. Спінози і Г.С. Сковороди; що поширення ідеї “загальноприйнятого розуміння” слугувало зазіханням світської герменевтики на загальнонаукове значення власних методологічних підходів.

Показано, що зміна класичної парадигми некласичною супроводжується розподіленням герменевтики на “лінгвістичну” та “психологічну”, обстоюванням мистецтвознавцями положення щодо істинності іманентного розуміння символу поза його історико-генетичним контекстом; що знецінення європейських культурних цінностей та поширення філософсько-релігійних концепцій конфуціанства, буддизму, ісламу спрямувало К.Юнга на обстоювання “недоцільності та шкідливості” застосування будь яких форм культури Сходу на Заході; що сприйняття науковою спільнотою ідей Юнга ніби то знімало проблему “розуміння і тлумачення… неймовірного, незвичайного, підозрілого”, внаслідок чого до середини 20 ст. тлумачення чужої європейському мисленню структурної розпливчастості та термінологічної невизначеності концепцій Сходу проводилося в контексті ідей “передових народів… аісторичної об'єктивності… досконалості” європейської науки та християнства.

У підрозділі 3.3 “Простір і час “історії природи” в культурних кодах ранніх цивілізацій, античності і Нового часу” показано, що західноєвропейська картина світу інкорпорувала: іудео-християнську концепцію незмінного Всесвіту та лінійного часу; відредаговані М. Коперником математичні моделі руху планет єгипетських, вавилонських, античних, ісламських астрономів, які були розроблені в контексті моделі циклічних змін ієрархій Всесвіту; концепцію “єдиного принципу руху” Н. Галілея, опозицію “жива-нежива” природа Р. Декарта; лінійний детермінізм простих ізольованих систем І. Ньютона.

Відмічено, що за галілео-ньютонівською моделлю Всесвіту рух планет ніяк не пов'язаний з соціальними або біологічними процесами “живої природи” і розуміється як зміна положення у просторі ізольованих точок, що відбувається у лінійному часі, в полі всесвітнього тяжіння; що філософсько-релігійні концепції шумерів, єгиптян, ведизму, конфуціанства-даосизму містять “істинні сакральні” та реальні моделі руху планет; що розмежування зодіакального кола на дванадцять секторів з чітко визначеними кордонами ймовірно основане на узгодженні параметрів руху в системі трьох космічних тіл “Сонце-Земля-Місяць”. В дисертації теоретично реконструйовані моделі “руху Всесвіту”, що були розроблені в Індії, Єгипті, Мідії-Персії, Вавилоні, Греції, Америці, та наведені числові значення періодів кореляції астрономічних, природних, соціальних циклів.

У підрозділі 3.4 “Простір і час “історії соціуму” в культурних кодах ранніх цивілізацій, античності і Нового часу” наголошено, що “донауковим” моделям притаманне виділення “особливих точок”, на кшталт резонансів, в яких інкорпоровані у цілісність Всесвіту підсистеми набували нової якості; що однією з таких точок був “початок сучасного людства”, який розглядався як “чергове відродження” після геологічних, кліматичних катастроф; що космологічні моделі з високим ступенем хронологічної відповідності підтверджуються емпіричними узагальненнями сучасної науки.