Знання та технології в історичних просторах культури

Розділ 4. “Ціннісні орієнтації знання і технологій в культурних кодах цивілізацій” розпочинається підрозділом 4.1 “Мета і засоби розвитку знання, освіти, технологій: сакральне і профановане знання”, в якому розкривається семантика і прагматика “загального” (Вернадський), “несумірного” (Юнг), “ненаукового” (позитивісти) культурних кодів світової цілісності. В дисертації показано, що “особливе”, узагальнене Юнгом і Гуссерлем в поняттях “архетип… ейдос”, сходить до поняття ЯдЭб, яке Демокрит тлумачив як “неподільний атом”, Платон - “умоглядний прообраз… форму осягання в думці явищ реальності… усвідомлення мети… пізнання та практичного перетворення світу”, схоласти - “природний образ, що віддзеркалюється в розумі людини”.

В дисертації наголошується, що культурним кодам історичних цілісностей притаманне “загальне”, першоджерела якого сходять до моделі Всесвіту ранніх цивілізацій (протоархетип), за якою атрибутами Всесвіту є споконвічна структурна усталеність у просторі і часі, ієрархічна цілісність опозицій споконвічне-мінливе, плинне-корпускулярне, соціальне-природне, духовне-матеріальне; споконвічна мінливість ступеня впорядкованості інкорпорованих ієрархій; що динамічна усталеність Всесвіту забезпечена структуризацією цілісності на тріаду ієрархій; що кінцеві форми матеріального утворюють дискретні елементи, яким притаманні усі атрибути цілісності, що потенціює самоорганізацію елементу; що елемент перебуває в тих в ієрархіях Всесвіту, яким тотожна ступень впорядкованості його духовно-матеріальної цілісності; що ступені впорядкованості нижчих “матеріальних” ієрархій наближені до абсолютної невпорядкованості, ступені впорядкованості середніх “духовно-матеріальних” ієрархій змінюються, ступені впорядкованості вищих “духовних” ієрархій наближені до абсолютної впорядкованості; що в дуальностях “духовне-матеріальне” споконвічне духовне завжди визначає кінцеві форми матеріального; що “найбільшу силу впливу на усі ієрархії Всесвіту” має абсолютно впорядкована найвища духовна ієрархія, яка іменується “єдине… космічне… закон… dhrm… bhrm… tao… лпгпт… Юфпт… teo… deo… bg… бог”;

В дисертації виявлено, що протоархетипу притаманна ідея, за якою пізнання можливо за умов відповідності (резонансу) ступенів впорядкованості духовно-тілесної цілісності суб'єкта, який пізнає, та об'єкта, що пізнається; що під “істинним знанням” розумілося знання “закону в усій його повноті”; що принципову “неповноту істинного знання” зумовлює неможливість повного визволення від тілесного. Показано, що домінування ідеї “сила-неповнота” знання спричинило вкоріненню концепції “знання-відповідальність”, зумовило розподіл знання на втаємничене сакральне та загальнодоступне профановане, визначало критерії стратифікації соціуму, слугувало вкоріненню концепції недосконалості створеного на основі неповного знання “штучного”, яке “не вбудовується у гармонійне природне”.

З'ясовано, що в усіх регіональних культурно-історичних цілісностях існувала концепція порушення сталого розвитку соціуму через підвищення продуктивності праці, яке спричинює вивільнення частини населення зі сфери виробництва, відчуження особистості від результатів праці, знецінення культурних та моральних стереотипів, створюючи передумови соціально-економічних криз. Звернута увага на те, що кордони “особливого” у меті і засобах розбудови наукових, освітніх, релігійних, соціальних інституцій та техносфери співпадають з кордонами впливу мовних сімей.

У підрозділі 4.2 “Ідея втаємничення сакрального знання в епохи усталеного розвитку соціуму” виявлене “особливе” у баченні ролі “істинного” знання для сталого розвитку соціуму, в засобах його передачі та збереження на теренах впливу індоєвропейської, афроазійської, алтайської мовних сімей. Звернута увага на синхронічність циклів розквіту і занепаду регіональних історико-культурних цілісностей, переселення етносів, становлення нових цілісностей. Показано, що занепад культурно-історичних цілісностей коливався від практично повного руйнування (Крито-Мікени) до повного відновлення (Єгипет, Китай, Індія) суспільних інституцій; що загальним для процесу становлення цілісностей є загострення полеміки щодо “взірців минулого”; що в період сталого функціонування соціуму запис “істинного” знання здійснювався тільки сакральними писемностями, тексти були доступні лише вищим ієрархам посвячених, учні завчали їх напам'ять, інші “прослуховували”; що графіка літер/ієрогліфів сакральних абеток, граматика, синтаксис, фонетика, ритміка сакральних мов були розроблені в контексті ідей цілісності опозицій небесне-земне, духовне-матеріальне, об'єкт-суб'єкт пізнання, сила-неповнота знання, знання-відповідальність.

Підрозділ 4.3 “Сакральні писемності як носії культурних кодів” розпочато преамбулою, в якій звернута увага на те, що сакральні писемності розроблялися в усіх мовних сім'ях в епохи соціальної нестабільності; що основу сакральної мови складав діалект політично і культурно домінуючої етнічної групи; що усі сакральні писемності і мови з плином часу перетворилися у “мертві” або трансформувалися у громадянські.

У підпункті 4.3.1 “Брахмі та санскрит на теренах впливу індоєвропейської мовної сім'ї” показано, що записані брахмі перші чотири книги Вед доповнювала Веданга, яка містила “необхідні для правильного розуміння Вед” фонетику, граматику, ритуал, етимологію, метрику, астрономію; що основу брахмі склала мова етносу, що мешкав на теренах Хараппа і Мохенджо-Даро, хоча культурний і політичний центр Бхаратаварша перемістився у міжріччя Гангу та Джемми; що за концепцією ведизму ритмічна і звукова впорядкованість мови протистоїть “забуттю”, подібно тому як загальнокосмічна впорядкованість (rt) протистоїть хаосу (amhas); що структурі ведичного космосу відповідає стратифікація соціуму за етно-гносеологічним критерієм; що ступень суворості ритуальних і побутових обмежень, духовних і фізичних практик, які спрямовані на гармонізацію духовно-тілесної цілісності особистості, відповідає “силі впливу” страта на функціонування соціуму.

Висвітлено, що на основі брахмі та діалекту, який домінував у 8-6 ст. до н.е. в культурних центрах Бхаратаварша, Паніні розробляє санскрит, яким переписуються Веди та коментарі до них в Брахманах, Аріньяках, Упанішадах; що з 3-2 ст. до н.е. санскрит став мовою спілкування брахманів, кшатріїв, науковців, письменників, на кшталт грецької на ісламському і християнському Сході, латини - в Західній Європі в епохи Середньовіччя і Відродження, англо-американської “мови науки” в світовій інформаційній цілісності.

У підпункті 4.3.2 “Перша і друга авести на кордонах впливу індоєвропейської та афроазійської мовних сімей” показано, що існують суперечності у датуванні створення авести; що “загальне” культурних кодів Мідії-Персії та Бхаратаварша-Маурья дало змогу виявити хронологічну та семантичну відповідність трансформацій брахмі-санскрит та перша-друга авеста; що протягом 13-4 ст. до н.е. корпус Авести був доступний лише вищим ієрархам магів Мідії на кшталт доступних лише брахманам сакральних частин Вед; що Авеста подібно до Вед, які у 4-2 ст. до н.е. починають записуватися “народними мовами” палі, урду, хінді, в ці ж часи записується пехлевійською.

У підпункті 4.3.3 “Ієрогліфічна писемність вень на теренах впливу алтайської мовної сім'ї. Поєднання санскриту і вень” виявлене загальне писемності вень та єгипетського ієратичного письма. Показано, що поняття/ієрогліфи “вень” та “дао” складають основу концепції легізму, конфуціанства, даосизму, чань буддизму; що за філософськими концепціями Китаю писемність “вень” узагальнює “дао природи… освіти… управління… стратифікації… стилі музики та літератури”; що ієрогліф “вень” вживається в сенсі “виявленої всезагальної космічної гармонії дао”, визначає найвищий ступень гармонії Всесвіту, суспільства, носіїв сакрального знання; що зафіксована китайськими літописцями зміна епох Інь-Шан-Чжоу хронологічно ідентична зміні епох в інших регіонах світу; що конфуціанство та даосизм започатковані практично одночасно з буддизмом, індуїзмом, джайнізмом.

Показано, що між “ста школами”, які були спрямовані на відновлення “мудрості епохи Всепроникаючої цілісності”, точилася гостра полеміка щодо “розуміння і тлумачення” понять “вень” і “дао”; що у коментарях “ста шкіл” до творів “епохи Шан” самоупорядження у просторі тріади “Тянь вень - Ді лі - жень” пов'язане із самоупорядженням у часі тріади “вень-чжі-у”; що легісти замінюють вень “уставним письмом”, а конфуціанці записують кодифіковані твори Конфуція “істинною” вень; що Дун Чжуншу поєднує розроблену легістами концепцію управління, соціально-етичну концепцію конфуціанства, космоетичну концепцію даосизму, натурфілософію інь-ян-цзя.

Звернута увага на те, що метою спрямованих на відновлення “автентичності вчення Конфуція” неоконфуціанців (8-10 ст.) було вирішення проблеми адекватності соціальних, арифметичних, геометричних, астрономічних символів “І цзін” їх реальним еквівалентам у концепціях конфуціанства, даосизму, буддизму, теоріях математики, астрономії, історії, географії, медицини, хімії, механіки; що орієнтовані на вирішення проблеми адекватності на основі вдосконалення методів математичної формалізації концепції неоконфуціанців мають багато спільного з концепціями Піфагора та Лейбніца. Виявлено, що послаблення впливу буддизму в Індії та Китаї спричинило переміщення духовного центру буддизму в Тибет, де тексти усіх течій буддизму були кодифіковані, перекладені з вень, санскриту, палі, тибетською мовою і записані спеціально розробленою писемністю, абетка та графіка літер якої ґрунтовані на санскриті.

У підрозділі 4.3.4 “Ієрогліфічна писемність на теренах впливу афроазійської мовної сім'ї” відмічено, що чинники застосування ієрогліфічної писемності в китайський та єгипетській мові не досліджені; що античні автори вважали єгипетські ієрогліфи “малотямкими малюнками”; що перші грецькі переклади хронік Єгипту були зроблені за наказом Птолємея Мер-не-Тхурі; що “Египтіака” Мер-не-Тхурі відома лише за посиланнями; що Гораполлон склав опис ієрогліфів, вважаючи їх “рисунковою писемністю”; що науковці дійшли узгоджених висновків, що ієрогліфічна писемність Єгипту має фонетичні підвалини наприкінці 19 ст. Звернута увага на те, що лакуни в історії Єгипту хронологічно відповідні періодам занепаду інших регіональних культурно-історичних цілісностей; що цілеспрямована протидія жерців “нововведенням епох смут і руйнувань” ґрунтується на ідеї “збереження істинного знання”, яке існувало у “взірцеві часи”; що ієратичне, повне та спрощене демотичне письмо співіснували з епохи Раннього царства; що гностиками іменували себе жерці греко-єгипетського культу Серапіса.

У підпункті 4.3.5 “Зміни культурних кодів на теренах впливу афроазійської мовної сім'ї. Гебрейське квадратичне письмо” показано, що будь які генетичні зв'язки мови шумерів з відомим з мовними сім'ями не встановлені; що, аккадці, мова яких витіснила шумерську, запозичили клинописне письмо шумерів; що до 7 ст. до н.е. шумерська залишалася мовою науки і освіти Месопотамії. Звернута увага на те, що об'єднана ідеєю “обираності” для збереження “істинного знання” етнорелігійна спільнота “дванадцяти колін синів Ізраїлю” склалася в епоху переселення етносів на теренах впливу індоєвропейської та афроазійської мовних сімей; що “вихід” з Єгипту та війни “Синів Ізраїлю” хронологічно відповідні переселенню арамеїв та завоюванню півночі Фінікії індоєвропейцями. Проаналізовані витоки притаманного іудаїзму високого ступеня сакралізації текстів ТаНаХ, чинники створення Септуагінти, перетворення івриту в “мертву мову”, виникнення ідіш, відновлення івриту.

У підпункті 4.3.6 “Двофункціональність арабської писемності як культурного коду ісламського регіону” виявлені генетичні джерела релігійної концепції, яка зумовила особливості абетки, логіки, структури арабської писемності, визначила необхідність канонізації “звучання” Корану, спричинила чітке визначення кордонів між езотеричним сакральним богослов'ям та екзотеричною профанованою периферією догматів, культів, ритуалів ісламу.

У підпункті 4.3.7 “Генетичні джерела протетичних мов християнського регіону: критське, фінікійське, грецьке, гебрейське письмо, латина” виявлені чинники визнання Римською церквою “мовою Біблії і богослужіння” латину, а Східними цервами - грецької, коптської, халдейської, сирійської, арабської, вірменської, грузинської, кирилиці. Показано, що балканське, шумерське, єгипетське піктографічне письмо створені практично одночасно; що процес спрощення складних композиції балканського піктографічного письма синхронічний процесу появи брахмі, аккадської, першої авести; що елліни не читали “погибельні знаки” пеласгів і вважали критян “хитрунами і чародіями”; що на Криті піктографічне і “лінійне письмо А” співіснували до 11 ст. до н.е. подібно до ієратичного і демотичного письма Єгипту; що започаткування Елевсінських, Орфічних, Діонісійських містерій синхронічно введенню “письма Б”, “другому спустошенню” Криту, заселенню Фінікії філістимлянами, заміні фінікійської писемності “пізньофінікійською”.

Звернута увага на те, що становлення культурного коду античності супроводжували намагання відродити політичні, релігійні, освітні традиції епохи Мікен-Криту-Ахайваша; що влада грецьких полісів стала послідовно переслідувати містів в епоху, коли в Індії, Китаї, Персії виникли тенденції до відокремлення знання “про зірки” від знання “про людське”; що останні твори міфографів, які були записані “критським письмом”, датовані 2 ст. до н.е.

У підпункті 4.3.8 “Геополітичні та світоглядні чинники створення кирилиці” показано, що дата створення кирилиці остаточно не узгоджена; що науковці не дійшли згоди щодо писемності, яка існувала в Київській Русі до введення кирилиці; що до Візантійського імператора з проханням “прислати вчителя, який би мовою нашою виклав праву християнську віру”, звертався правитель Великоморавської держави; що звернення співпадає у часі з “хазарською полемікою”, свідчення про яку в християнських, ісламських та іудейських джерелах незначні і міфологізовані; що Кирил п'ять років обґрунтовував відповідність числової, астрологічної символіки абетки, орфографії, синтаксису розробленої ним писемності вимогам до протетичних мов; що після визнання християнства державною релігією Київської Русі на її теренах поширилися кирилиця і глаголиця, які стали основою писемностей “народних мов”. В дисертації проаналізовані відмінності між теологією та догматикою Московської і Київської кафедр; чинники репрезентації Росії як держави з особливим духовним і політичним призначенням на кшталт Візантійської імперії.

У підпункті 4.3.9 “Сакральні абетки і писемності як підсистеми культурних кодів” наголошено, що виявлена закономірність трансформації соціокультурного ядра історичних цілісностей на теренах впливу індоєвропейської, афроазійської, алтайської мовних сімей, уможливлює визначення загального, особливого, несумірного культурних кодів конфуціансько-буддійського, християнського, ісламського регіонів.

Розділ 4.4 “Культурні коди конфуціансько-буддійського, християнського, ісламського регіонів світової цивілізації” розпочато підрозділом 4.4.1 “Ідея згортання у символі “істинного” знання”, в якому показано, що за релігійними концепціями втрату “істинного” знання уможливлює притаманна епохам занепаду соціуму руйнація державних, наукових, освітянських інституцій, техносфери, яка супроводжується знеціненням соціальних стереотипів, міграцією населення, маргіналізацією культури, спрощенням писемності.

В дисертації звернута увага на те, що становлення нових історико-культурних цілісностей відбувалося на тлі полеміки між прихильниками ідей відторгнення та слідування “взірцям минулого”. Виявлено, що домінування ідеї “відторгнення взірців минулого” приводило до знищення артефактів, текстів, спричинило “історичній дискретності” та міфологізації епох, що передували “новому початку історії”; що домінування ідеї “слідування взірцям минулого” спричинило необхідності їх узгодження з новими реаліями соціуму, що незалежно від домінування ідеї “відторгнення” або “слідування” розбудова нового культурного коду здійснювалася на основі інтерпретації культурного коду попередньої історико-культурної цілісності.

Виявлено, що носії “істинного” знання прогнозували настання епох занепаду; що в епохи усталеності соціуму обов'язком носіїв “істинного” знання було набуття і втаємничення “істинного” знання, а в епохи занепаду - збереження “істинного” знання; що сакральні писемності були одним із засобів втаємничення “істинного” знання; що для збереження “істинного” знання розроблювалася система символів, алегорій, міфів, догматики та культів релігій; що у символах носії “істинного” знання “згортали” понятійний апарат та пізнавальні принципи “істинного” знання; що візуальна простота символів зумовлювала їх вкорінення в усіх аспектах суспільного і особистого буття; що таким чином долалася антиномічність постулатів втаємничення і збереження “істинного” знання. Показано, що ступень адекватності “розгортання” символу визначена ступенем тотожності парадигм культурних кодів, в межах яких символ створюється і тлумачиться.

Звернута увага на те, що появу розмаїття “шкіл” на теренах впливу індоєвропейської, афроазійської, алтайської мовних сімей зумовили намагання привести “істинне” знання попередньої епохи у відповідність зміненим кліматичним, економічним, політичним, соціальним, культурним реаліям; що школам притаманні суттєві неузгодженості при інтерпретації “істинного” знання попередньої епохи; що загальним для шкіл було обстоювання ідеї виокремлення наук “про небесне” від наук “про людське” та ідеї зверхності етики над космологією.

У підрозділі 4.4.2 “Космоетичні архетипи індоєвропейців і семітів: загальне, особливе, несумірне” виявлено, що накопичення відмінностей в тлумаченнях основних положень загального протоархетипу привело до формування у 5-4 ст. до н.е. двох архетипів; що архетипам притаманне збереження опозиції “сакральне-профановане” та інверсія опозиції “космологія-етика”, яка зумовила особливості архетипів; що географічно-мовна цілісність регіонів впливу архетипів дозволяє визначити їх як космоетичні архетипи індоєвропейців та семітів.

В дисертації наголошено, що збереження в космоетичному архетипі індоєвропейців основних положень протоархетипу обумовило домінування на теренах впливу архетипу ідеї особистого вибору і особистої відповідальності, слугувало набуттю носіями “істинного” знання рис медіаторів опозиції “земне-небесне”, вкоріненню в суспільній свідомості ідей релігійно-етнічної толерантності та соціальної пасивності. Показано, що халдеї Нововавілонського царства (6-5 ст. до н.е.) спростовують основні положення космології і етики протоархетипу; що розбудована ними креативна космологічна модель інкорпорувала ідеї незмінності створеного “задля людини” досконалого світу, лінійного часу, есхатології; що розроблена етика ґрунтована на ідеї “гріхопадіння” і орієнтує на необхідність повсякчасного контролю духовного і соціального буття особистості, внаслідок чого медіатори опозиції “небесне-земне” перетворюються в духовно-світських керманичів; що в суспільній свідомості вкорінюються ідеї релігійно-етнічної нетерпимості та соціальної активності.

Показано, як прагнення Олександра Македонського поєднати “Схід” і “Захід” зумовило вигадливе переплетіння космоетичних архетипів індоєвропейців та семітів у теоріях скептиків, неоплатоніків, гностиків, християн, мусульман. Виявлено, що тяжіння православ'я до етики індоєвропейців, за якою особистість сама вирішує власні проблеми віри або невіри, спричинило те, що православні Церкви не перетворили заповіді Біблії в беззаперечні моральні настанови; що католицька Церква, вважаючи себе носієм традицій Римської імперії, виробила єдині морально-юридичні засади суспільного життя в країнах Західної Європи.

Звернута увага на те, що помірковане або насильницьке насадження стереотипів західноєвропейської культури в країнах поширення буддизму, індуїзму, даосизму, конфуціанства, з притаманною їм соціально-пасивною етикою, не призвело до активного протистояння або виникнення впливових реформаторських рухів; що властиві ісламу, католицизму, протестантизму стереотипи соціальної активності з часів хрестових походів зумовили появу множини регіональних і глобальних проблем.

У підрозділі 4.4.3 “Символіка культурних кодів: загальне у множині особливого” показано, що в постнекласичній науці соціальна, комунікативна, когнітивна, естетична функції символу розмежовані; що за Платоном “нерасчлененное тождество смысла и формы” символів “неупорядоченного мышления” міфів необхідно тлумачити в царині “упорядоченного мышления” філософії; що неоплатоніки обстоювали цілісність символу, яку не можна зводити до раціональної логіки науки або раціональній моралі релігії; що теологи східних кафедр обстоювали істинність “софійної мудрості”, а теологи римської кафедри - раціоналізм; що полеміка щодо “істини розуму і істин віри” притаманна ісламському “Сходу” та християнському “Заходу” і непритаманна регіону впливу конфуціанства, даосизму, буддизму, індуїзму; що в епохи Відродження і Реформації ідеал “книжкової вченості” посилив цікавість до символів; що І. Гьоте увів в науковий обіг античну традицію тлумачення символу; що Ф. Шеллінг розумів символ як тотожність ідеї і образу; що запропоноване Г. Гегелем розуміння символу як “прежде всего некоторого... условного… знака” вкоренилося у природознавстві, а запропоноване І. Гьоте - в естетиці, культурології, мистецтвознавстві.

Показано, що базові символи культурно-історичних цілісностей Інь-Шан, Хараппа, Крит-Мікени-Ахайваша, Шумер-Аккад-Вавилон, Древнє-Середнє царства Єгипту практично тотожні; що відмінності в тлумаченнях у регіонах впливу індоєвропейської, афроазійської, алтайської мовних сімей виникли в епоху становлення культурно-історичних цілісностей Чжоу, Брахаратварша, Мідія-Персія, Нове царство Єгипту, Іудея, Греція-Рим; що ідея опозицій “Європа-Азія” започаткувалася в Греції і була запозичена Римом. Звернута увага на те, що на теренах впливу космоетичного архетипу індоєвропейців та семітів практично тотожні тлумачення базових символів; що за Кодхінаки, Теогонією, Іліадою, Ведами, Брахманами, Пуранами, І цзін, Книгою пірамід символам однозначно відповідають планети Сонячної системи, перші десять чисел натурального ряду, геометричні фігури, літери сакральних абеток, звукосполучення, барви. Наголошується, що домінуюча в “традиційних” цивілізаціях ідея цілісності опозиції “небесне-земне”, “природне-соціальне” зумовила розподілення знання на сакральне і профановане, визначила мету і засоби розвитку науки, необхідність корегування розвитку технологій, спричинила стратифікацію суспільства, розроблення сакральних писемностей та символів.

У Загальному висновку сформульовані основні результати здійсненого дисертаційного дослідження, яке дає підстави стверджувати, що перетлумачення науковцями Відродження домінуючих в епохи античності і середньовіччя ідей відмінності методологічних підходів при дослідженні “ідеального”, “природного”, “штучного” та опозиції “об'єкт, що пізнається - суб'єкт, який пізнає” зумовило зміну мети, засобів, ціннісних орієнтацій розбудови системи знання і технологій, спричинило антиномічності підстав і методологічних підходів класичної науки; що намагання подолати антиномічність підстав класичної науки спричинили розбудові некласичної науки, пізнавальні принципи якої увібрали раціоналізм античності, емпіризм і детермінізм класичного природознавства, внаслідок чого в некласичній парадигмі співіснують антиномічні моделі просторово-часового континууму Всесвіту; що намагання подолати антиномічність некласичної парадигми зумовили розбудову постнекласичної науки, в якій класичні і некласичні моделі доповнилися статистично-ймовірними моделями та ґрунтованими на ідеї цілісності системними моделями Всесвіту.

Виявлена в дослідженні відповідність між моделями класичної, некласичної, постнекласичної науки та моделями релігійних концепцій дала змогу дисертанту корелювати часову і просторову межі базової системи “соціоприродна цілісність”, визначити ієрархію інкорпорованих підсистем, обґрунтувати, що протоархетип релігійних концепцій базується на ідеї споконвічної динамічної усталеності Всесвіту у просторі і часі, що загальна динамічна усталеність та споконвічні зміни зумовлені “впливом” абсолютно впорядкованої “найвищої” духовної ієрархії; що в культурних кодах ранніх цивілізацій домінували ідеї “неповноти”, “втаємничення”, “збереження” знання, які зумовили його розподілення на “істинне… сакральне… езотеричне” та “неістинне… прикладне… профановане… екзотеричне”, слугували розробленню сакральних писемностей, “згортанню” знання у символах, які сполучали однозначність даних астрономії, моделей небесної механіки, теоретичних узагальнень геометрії та арифметики, ототожнювалися зі структурою, фонетикою, графікою сакральних писемностей.

Проведений в дослідженні системний міждисциплінарний аналіз феноменів історичного процесу дав змогу дисертанту виявити загальне, особливе, несумірне в історичних просторах культури, встановити синхронічність циклів становлення-занепаду культурних кодів регіональних історичних цілісностей, показати, що при становленні культурно-історичної цілісності тексти і символи попередньої епохи інтерпретуються відповідно зміненим реаліям природи і соціуму; що варіативність інтерпретацій обумовила розмаїття особливого та унікального культурних кодів і спричинила розробленню двох принципово відмінних космоетичних архетипів, регіони поширення яких співпадають з регіонами впливу індоєвропейської, афроазійської, алтайської мовних сімей; що домінуюча на теренах поширення космоетичного архетипу індоєвропейців ідея споконвічних змін сприяла вкоріненню в суспільній свідомості толерантності до “інакомислення”, спричинила спрямованню державних та релігійних інституції на контроль лише тих аспектів буття особистості, які значимі для усталеності соціуму; що космоетичний архетип семітів ґрунтований на моделі обмеженого у просторі і часі, незмінного світу, яка слугувала засадовою при розбудові природознавчих, гуманітарних, технологічних концепцій Нового часу.

В дисертації відзначено, що в країнах поширення джайнізму, індуїзму, конфуціанства, даосизму, буддизму, східного християнства, що грунтовані на космо-етичному архетип індоєвропейців, суспільна свідомість тяжіє до соціально-пасивної моралі; що в країнах поширення іудаїзму, зороастризму, західного християнства, ісламу, течій протестантизму, що грунтовані на космоетичному архетипі семітів, суспільна свідомість тяжіє до соціально-активної моралі; що насадження стереотипів західноєвропейської християнської культури в країнах впливу буддизму, індуїзму, даосизму, конфуціанства не призвело до активного міжконфесійного протистояння або реформаторських релігійних рухів, а навпаки слугувало поширенню релігійних концепцій в християнських країнах; що вплив індуїзму та буддизму на іслам зумовив набуття толерантності деякими течіями ісламу; що намагання Заходу поширити власні духовні, соціальні, політичні, культурні стереотипи в країнах впливу ісламу спричинило посиленню протистояння між внутрішньо-ісламськими реформаторськими рухами та зумовило перманентне протистояння Схід-Захід.

В дисертації відмічено, що застосування методологічних підходів постнекласичного природознавства при теоретичній реконструкції історичних, політичних, культурних, релігійних змін, підстав і пізнавальних принципів знання і технологій дає змогу урахувати синхронічну та діахронічну цілісність природних і соціальних процесів, послуговує виявленню евристичних можливостей та практичної значимості системно парадигми, уможливлює вирішення проблеми інтегральної безпеки та сталого розвитку глобальної цивілізації.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Монографія:

1. Рижкова С.А. Знання і технології в історичних просторах культури. Наукове видання. - К.: “КийДрукПринт”. - 2005 - 579 с. (38,1 др.арк.).

Статті у фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України:

1. Рижкова С.А. Иерархия исторических последовательностей // Science and Science of Sciense - 1998. - №2. - С.21-29 (0,6 др.арк.).

2. Рижкова С.А. Анализ методологических основ историко-прогностических исследований развития научно-технического знания // Science and Science of Sciense. - 1998. - №1. - С. 26-35 (0,6 др.арк.).

3. Рижкова С.А. Системний аналіз процесів становлення та занепаду техносфери цивілізацій // Вісн. ЖІТІ. Економічні науки. - 1998. - С.189-196 (0,7 др.арк.).

4. Рижкова С.А. Ретроспективный анализ общетеоретических установок естествознания // Science and Science of Sciense. - 1998. - №4. - С.26-35 (0,5 др.арк.).

5. Рижкова С.А. Концептуальні основи реформування національної системи освіти // Проблеми науки. - 1999. - №7. - С.57-61 (0,5 др.арк.).

6. Рижкова С.А. Екологічна криза: теорія і практика // Вісник ЖІТІ. - 1999. - № 9. - С.341-343 (0,6 др.арк.).

7. Рижкова С.А., Таланчук П.М. Дистанційна форма навчання як складова інтегрування України у світовий освітній простір // Освіта і управління - 1999. - №1, Т.3. - С.48-53. (0,7 др.арк.).

8. Рижкова С.А. Становление современной модели взаимодействия человека с окружающей средой // История украинской науки на границе тысячелетий. - К. - 2000. Вып.3 - С.183-189 (0,5 др.арк.).

9. Рижкова С.А. Инновации в образовании: теория и практика развития дистанционных технологий обучения // Science and Science of Sciense - 2000. - №1-2. - С.93-100 (0,6 др.арк.).

10. Рижкова С.А. Екологія як наукове підгрунтя природокористування // Science and Science of Sciense - 2001. - №3. - С.60-67 (0,7 др.арк.).

11. Рижкова С.А. Антиномічність містичного та раціонального осягнення світу //Філософія. Вісн. КНУКіМ. - 2001. - №3. - С.120-132 (0,5 др.арк.).

12. Рижкова С.А. Динаміка культурно-етичних стереотипів соціуму // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури Зб. наук. праць у 2-х ч. Вип.7. - К. - 2001. Ч. 2. - С.12-22. (0,8 др.арк.).

13. Рижкова С.А. Сакральний центр і профанована периферія древніх вчень про час, Всесвіт та сенс буття людини // Історія, теорія культури. Вісник КНУКіМ. - 2001 - Вип.3. - С.73-84 (0,6 др.арк.).

14. Рижкова С.А. Методологічні засади теорії “подвійної істини” // Історія української науки на межі тисячоліть - К. - 2001. Вип. 4. - С.176-185 (0,5 др.арк.).

15. Рижкова С.А. Наукове осягнення релігій: від атеїстичного релігієзнавства до когнітивної релігієлогії // Акт. проблеми історії, теорії та практики художньої культури Зб. наук. праць у 2-х ч. - К. - 2001. - Вип. 6, Ч.1. - С.220-232 (0,6 др.арк.).

16. Рижкова С.А. Трансформация учений о времени, Вселенной и смысле бытия человека за историческое время // Science and Science of Sciense - 2001. - №1. - С.19-26 (0,7 др.арк.).

17. Рижкова С.А. Эволюция представлений о структуре и взаимодействиях во Вселенной // Математика и ее применение. Т. 34. Математика и математическое природоведение в Украине в ХХ ст. ИМ НАН Украины. - К. 2001. - С.210-219 (0,6 др.арк.).

18. Рижкова С.А. Етичні цінності і криза гуманізму у світлі методологічних проблем філософії історії // Вісник НТУУ “КПІ”: філософія, педагогіка, психологія. - 2002. - №2. - С.31-40 (0,5 др.арк.).

19. Рижкова С.А. Свiтовi релiгіі та соціальні стереотипи цивілізацій // Історія української науки на межі тисячоліть. - 2002. - №10. - С.149-155 (0,5 др.арк.).

20. Рижкова С.А. Космологічні та етичні архетипи релігій світу в контексті соціокультурних процесів сьогодення // Акт. пробл. історії, теорії та практ. худ. культури Зб. наук. праць у 2-х ч. Вип ІХ - Київ. - 2002. - Ч.ІІ . - С.46-56 (0,8 др.арк.).

21. Рижкова С.А., Добровольський В.О. Змістовна наповненість навчальних дисциплін загальноосвітнього циклу в контексті реалій сьогодення //Системні дослідження та інформаційні технології. - 2002. - №2. - С.133-142 (0,7 др.арк.).

22. Рижкова С.А. Еволюція космо-етичних уявлень у релігійних та філософських системах Стаття перша // Філософська думка. - 2003. - №6. - С.103-114 (0,5 др.арк.).

23. Рижкова С.А. Методология редуцирования и системного междисциплинарного подхода в историко-философских исследованиях // Практическая философия. - 2003. - №3. - С.184-195 (0,6 др.арк.).

24. Рижкова С.А. Методологія, символи, архетипи наукових та релігійних концепцій давнини // Science and Science of Sciense. - 2003. - №1 (39). - С.50-57 (0,6 др.арк.).

25. Рижкова С.А. Методологія загальної теорії систем в природничонауковому, технічному та соціогуманітарному знанні // Наукові і освітянські методології та практики. - Київ ЦГО НАН України. 2003. - С.219-230 (0,5 др.арк.).

26. Рижкова С.А. Космогологічні моделі ранніх цивілізацій та парадигми сучасної науки /Практична філософія - 2003. - №4. - С.111-125 (0,7 др.арк.).

27. Рижкова С.А. Посткласична філософія історії: редуковані і системні моделі історичного процесу // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. - К. - 2003. Випуск ХІ. - Ч.1. - С.130-137 (0,6 др.арк.).

28. Рижкова С.А. Загальнонаукові картини світу в контексті системної парадигми // Практична філософія - 2004. - №3. - С.93-103 (0,7 др.арк.).

29. Рижкова С.А. Проблеми системних міждисциплінарних досліджень // Філософська думка 2004, - №5. - С.159-160 (0,1 др.арк.).

30. Рижкова С.А. Сакральна космоетика та профанований пантеон ведизму // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Зб. наук. пр. Випуск ХІІ. - К. - 2004. - С.25-32 (0,5 др.арк.).

31. Рижкова С.А. Еволюція космоетичних уявлень у релігійних та філософських системах Стаття друга // Філософська думка - 2004. - №3 - С.110-125 (0,6 др.арк.).

32. Рижкова С.А. Загальнонаукові картини світу в контексті системної парадигми // Практична філософія №3. 2004 - С93-103 (0,7 др.арк.).

33. Рижкова С.А. Проблема “розуміння і тлумачення: історико-філософський аспект // Практична філософія. - 2005. - №2. - С.123-131 (0,6 др.арк.).

Наукова збірка:

1. Рижкова С.А. Етика та космологія homo faber (людини, що створює), homo profanum (людини непосвяченої), homo inercia (людини дозвілля) // Культура і сучасність. Альманах. - Київ. - 2003. - С.22-32 (0,5 др.арк.).

Матеріали наукових, науково-практичних конференцій:

1. Рижкова С.А. Становление теоретической базы современного естествознания // Мат. конф. “Трансформация научных систем в государствах с переходной экономикой и роль науки в изменяющемся обществе. - К. 1998. - С.47-54 (0,2 др.арк.).

2. Рижкова С.А. Трансформація освітніх технологій: теорія і практика // Жінка в науці й освіті: минуле, сучасність, майбутнє. Мат.міжн.наук.-практ.конф. - К. - 1999. - С.170-176 (0,4 др.арк.).

3. Рижкова С.А. Oratori, moratori, laboratori // Толерантность и власть: судьбы российской интеллигенции. Тез. докл. международной конф. Пермь-Чусовый. Изво ПРИПИТ. - 2002. - С.127-129 (0,2 др.арк.).

4. Рижкова С.А. Навчальні курси з природничих, гуманітарних, технічних дисциплін та технологічні реалії сьогодення // Вища освіта України і постнекласична наука: можливості синергетичного наближення. - 2002. - С. 31 (0,2 др.арк.).

5. Рижкова С.А. Лінійність ізольованих систем та колообразність екологічних систем // Приладобудування 2002: підсумки та перспективи. 2002. - С. 29 (0,2 др.арк.).

6. Рыжкова С.А., Василегин Б.В. Математика редуцированых и системных моделей // Тез. докл 4-й Междунар. Науч.-практ. конф. Ялта. 2003. - С. 21. (0,2 др.арк.).

7. Рижкова С.А., Ларіончик В.Н. Міждисциплінарні навчальні курси в контексті змін парадигм науки // Тез. доп. 4-ї Міжнародної міждисциплінарної конференції. Ялта. 2003. - С. 123 (0,2 др.арк.).

8. Рижкова С.А. Редуковані та системні моделі // Мат. конф. “Приладобудування 2003: підсумки та перспективи”. 2003. - С. 29 (0,2 др.арк.).

9. Рижкова С.А. Масова культура в контексті трансформації усталених стереотипів соціуму // Творчість у контексті розвитку людини. Мат. міжн. наук. конф. Ч.3. Київ 2003 - С.31-32 (0,4 др.арк.).

10. Рыжкова С.А. Целостные космо-этические модели Вселенной религиозно-философских концепций 3-1 тыс. до н.э. // Міфологічний простір і час. Мат. міжнар. Наук. конф. в трьох частинах. Ч.1. - 2003. - С.17-19 (0,4 др.арк.).

11. Рыжкова С.А. Модели целостного иерархичного циклично самоорганизующегося космо-этического пространственно-временного континуума // Мат. чтен. Памяти И.Р. Пригожина. Киев. 2003. - С.32-33 (0,2 др.арк.).

12. Рижкова С.А. Интеллектуальное (знание - сила) и этическое (знание - ответственность) в контексте картин мира // Философия природы и практическая философия. Материалы конференции. - К. 2004. - С.112-116 (0,4 др.арк.).

13. Рыжкова С.А. Сознание, познание, созидание в контексте моделей пространственно-временного континуума // Росия и Восток. Феномен сознания: интегральное видение. Труды международной научной конференции. Изд. дом “Астраханский ун-тет” 2004. - С. 10-15. (0,5 др.арк.).

14. Рыжкова С.А. Протоархетип научных и религиозных картин мира // Мат. Четвертої міжнар. Наук.-практ. конф. “На порозі нової доби: актуальні моделі освіти та здоров'я”. - К. 2004. - С.45-47 (0,4 др.арк.).

15. Рижкова С.А. Буддійсько-конфуціанський, християнський, ісламський регіони глобальної цивілізації: проблеми взаємодії // Мат. другої міжнар. Наук.-практ. конф. “Відкриті еволюціонуючі системи”. - Київ. 2004. Ч.1. - С.51-54 (0,2 др.арк.).

Навчальні посібники:

1. Рыжкова С.А. Теоретическая механика: практикум. Допущено Министерством образования Украины. Киев: Либідь, 1992.- 247 С. (13.6 др. арк.).

2. Рижкова С.А. Типологія релігій: Навч. посіб. Рек. МОН Украiни - К.: Кондор, 2004. - 447 С. (28,0 др. арк.).

3. Рижкова С.А. Етика. Курс лекцій. Рек. Вченою радою КНУКіМ. Київ, 2002. - 54 С. (4,7 др. арк.).

АНОТАЦІЇ

Рижкова С.А. Знання і технології в історичних просторах культури. Рукопис дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.02 - Діалектика і методологія пізнання. Кафедра методології і філософії науки Київського університету імені Тараса Шевченка. Київ, 2005.

В дисертації репрезентовані результати теоретичної реконструкції систем теоретичного осмислення (знання) і практичного перетворення (технологій) довкілля і соціуму, що були розроблені в історичних просторах культури конфуціансько-буддійського, ісламського, християнського регіонів світової цивілізації. Проаналізовані методологічні принципи та ціннісні орієнтації пізнання, цілі та засоби розбудови наукових, освітніх, соціальних інституцій, уявлення щодо можливості та необхідності технологічних та соціальних інновацій філософсько-релігійних, класичних, некласичних, постнекласичних концепцій. Виявлені генетичні джерела “загального” (Вернадський), “несумірного” (Юнг), “унікального” (Шпенглер), “ненаукового” (позитивізм) систем знання і технологій історичного часу. Отримані результати наближують до вирішення проблем: повноти концептуально-методологічного апарату науки Нового часу; ціннісних орієнтацій теоретичного осягнення і практичного перетворення довкілля і соціуму; взаємодії конфуціансько-буддійського, ісламського, християнського регіонів в контексті ідеї стійкого розвитку та інтегральної безпеки.

Ключові слова: соціо-природна цілісність, протоархетип, герменевтика, ієрархія, символ, культурний код, космо-етичний архетип, сакральне, профановане.

Рыжкова С.А. Знания и технологии в исторических пространствах культуры. Рукопись диссертации на соискание научной степени доктора философских наук по специальности 09.00.02 - Диалектика и методология познания. Кафедра методологии и философии науки Киевского университета имени Тараса Шевченко. Киев, 2005.

В диссертации представлены результаты теоретической реконструкции систем теоретического осмысления (знания) и практического преобразования (технологии) природы и социума, созданных в исторических пространствах культуры конфуцианско-буддийского, исламского, христианского регионов глобальной цивилизации Проанализированы методологические принципы и ценностные ориентации познания, цели и способы построения научных, образовательных, социальных институций, представления о возможности и необходимости технологических и социальных инноваций философско-религиозных, классических, неклассических, постнеклассических концепций. Выявлены генетические источники “общего” (Вернадский), “несоизмеримого” (Юнг), “уникального” (Шпенглер), “ненаучного” (позитивизм) систем знания и технологий исторического времени. Полученные результаты приближают к решению проблем: полноты концептуально-методологического аппарата науки Нового времени; ценностных ориентаций теоретического осмысления и практического преобразования природы и социума; взаимодействия конфуцианско-буддийского, исламского, христианского регионов глобальной цивилизации в контексте парадигмы устойчивого развития и интегральной безопасности.

Ключевые слова: социо-природная целостность, протоархетип, герменевтика, иерархия, символ, космо-этический архетип, культурный код, сакральное, профанированное.

Ryzhkova, S. Knowledge and Technologies in the Historical Dimensions of Culture. Manuscript of a dissertation for the degree of Doctor of Philosophical Sciences in Specialty 09.00.02 - Dialectics and Methodology of Cognition. Department of Methodology and Philosophy of Science, Taras Shevchenko National University, Kiev, 2005.

In this dissertation we present the results of a theoretical reconstruction of scientific and philosophical-religious systems of theoretical comprehension and practical transformation of the world. We have found that the primary sources of the concept of “generally acceptable understanding,” which predominates in the classical science and holds that the value orientations, foundations, and cognitive principles of the New Time have existed “always and everywhere,” go back to the “methods and boundaries” of the Alexandria school of hermeneutics and that the paradigms of the postnonclassical science are close to those of the Pergamum and Antiochian schools of hernemeutics. A theoretical reconstruction of the philosophical-religious “world systems” carried out in the context of paradigms of the classical, nonclassical, and postnonclassical science has enabled us to perceive a high degree of chronological correspondence of the religious and scientific models to the sociocultural process over the past 5 thousand years and to the astronomical, geological, and climatic processes over the last 15 - 18 thousand years.

We demonstrate in this dissertation that the cosmological, historical, and social models developed within the limits of the philosophical-religious conceptions are based upon the idea of the primeval dynamic stability of the hierarchical self-regulating integrity of the spatial-temporal continuum of the Universe. This led to division of the system of theoretical perception and practical transformation of the world into “true” wisdom and profaned knowledge. The structure of alphabets, the graphic forms of letters, grammar, syntax, phonetics, the rhythmic of sacral language was formations in the context of ideas of wholeness of the Universe and the cognition object-subject opposition. Awareness of the need to preserve knowledge in the epochs of political and economical degradation led to the development of a system of symbols that “folded” the conceptual-methodological apparatus of “true wisdom.” The apparent simplicity of the symbol, which combined the theoretical generalisations of astronomy, physics, chemistry, medicine, history, and sociology with the “ideal” models of mathematical formalisation and the syntax and semantics of the sacral alphabets made it possible for it to be implanted in the social consciousness. It is demonstrated that accumulation of differences in the interpretation of symbols of the protoarchetype led to the appearance in the 6th - 4th centuries BC of a conception of incommensurability of the “world systems” of Europe and Asia resulting in the development of two different archetypes. Regions of prevalence archetypes coincided with the areas of influence of the Indo-European and the Hamito-Semitic branches of the Afro-Asian language families. The polemics over the “truths of reason and truths of faith” was characteristic of the regions that were under the sway of the religious concepts of Islam and Christianity but not of the areas under the predominant influence of Confucianism, Daocism, and Buddhism. The discovered genetic sources of the general (Vernadsky), incommensurable (Jung), unique (Schpengler), and “unscientific” (positivism) “world systems” make it possible to solve the problems of the co-ordination of cultural codes of "East" and "West" and of the interaction of the Confucian-Buddhist, Islamic, and Christian regions of the world entirety in the context of ideas of sustained development and integral security.

Keywords: socionatural entirety, protoarchetype, hermeneutic, hierarchy, symbol, cosmo-ethical archetypes, cultural codes, sacral, profaned.

Размещено на Allbest.ru