Антропомірність контекстів ствердження ідеї раціональності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

Антропомірність контекстів ствердження ідеї раціональності

Піркова Оксана Дмитрівна

Сімферополь 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії науки і культурології Центру гуманітарної освіти НАН України

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент Суходуб Тетяна Дмитрівна, Центр гуманітарної освіти НАН України, професор кафедри філософії науки і культурології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Білик Ярослав Михайлович, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, професор кафедри теорії культури і філософії науки

кандидат філософських наук, доцент Буряк Віктор Володимирович, Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, доцент кафедри філософії

Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії

наук України, відділ філософської антропології, м. Київ.

Захист відбудеться “ 20 ”___червня___________2006 р. о __14___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 52.051.01 у Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського за адресою: 95038, м. Сімферополь, пр. Академіка Вернадського, 4, конференцзал.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (м. Сімферополь, пр. Академіка Вернадського, 4).

Автореферат розісланий “ 11 ” травня 2006р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Зарапін

1. Загальна характеристика роботи

раціональність філософія антропологія соціокультурний

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Кризовий характер сучасної епохи, пов'язаний насамперед з ситуацією кардинальних історичних зрушень та переоцінкою традиційних цінностей та смислів, набуває особливого загострення в українському суспільстві, яке перебуває в стані системної трансформації соціально-економічної, політичної та духовно-культурної сфер. Раціональність є невід'ємною складовою культурного буття та людської життєдіяльності, теоретичним способом розв'язання світоглядних проблем, що зумовлює в перехідні періоди актуалізацію теми. Як форма філософської рефлексії раціональність концептуалізує принцип усвідомлення людиною своєї присутності в світі - це ставить на порядку денному необхідність пошуку нових аспектів раціональності, здатних до рефлексивно-ціннісного способу розв'язання проблем сучасної людини та подолання кризового стану традиційної раціональності. Оновлення філософської раціональності дає змогу адекватно реагувати на цивілізаційні виклики (якщо скористатися термінологію А.Тойнбі) та слугує важливою запорукою економічних, соціально-політичних, демократичних перетворень українського суспільства і зокрема - його інтелектуальної, культурно-мисленнєвої складової.

Звідсіль в центрі дослідницького інтересу - проблема антропологічних підстав концептуального засвоєння ідеї раціональності в традиційних та сучасних філософських напрямках. Провокаційну постановку питання щодо смерті людини й філософії (М.Фуко) в культурі постмодерну автор розглядає не як безпосередню констатацію онтологічного факту „смерті”, відмови від усталеної в культурі філософської раціональності, а як символ певних зрушень в сфері пошуку новітніх форм осмислення людиною нового стану світу та свого місця в ньому. Таке бачення світоглядної підстави буття людини зумовлює й постановку питання щодо термінологічного розуміння раціональності та його видозмін, модифікацій в антропомірних контекстах.

В сучасних умовах раціональність є майже чи не єдиним засобом вироблення критичного мислення, яке власне і здатне до тверезої оцінки тих кризових явищ, з якими стикається сучасна людина. В певному розумінні раціональність є протиотрутою тієї хвилі ірраціоналізму, песимізму, паранауки та захоплення марними цінностями, які вважаються, навіть, ознакою модернової свідомості. Річ у тім, що раціональність як всезагальність мірок розуму не гарантує сама по собі невикористання розуму в нерозумних цілях і тому важливим завданням затвердження раціональності ХХІ століття є аналіз тих контекстів, в яких використовується розум навіть в ірраціональних цілях. В дисертації проводиться ідея, що противажелем такого нерозумного використання мірок розуму може бути розкриття саме антропомірних контекстів оцінки та розкриття значень ідеї раціональності. Тим самим дисертант намагається поставити проблему смислового поля використання раціональності з погляду саме антропомірних критеріїв.

Перехід від класичної раціональності як способу інтелектуальної діяльності, зорієнтованої на загальні закони та універсальне мислення поза індивідуальним стражданням, до сучасної раціональності чітко позначився інтересом до ціннісного виміру людського буття й тим самим актуалізацією теми антропомірності філософської раціональності. Дана тенденція спостерігається в різних системах новітньої раціональності. Так, екзистенціалізм ставить питання щодо необхідності розрізнення людини як персони та суб'єкта; прагматизм розглядає раціональність крізь ефективність людських вчинків; комунікативна філософія - на підставі ствердження категоріальної загальності через співспілкування; постановка проблеми відчуження та подолання людського відчуження є характерною для концепцій Л.Фейєрбаха, К.Маркса, неомарксизму, сучасної філософської антропології тощо.

Новизна цих підходів дає контекст розуміння терміну антропомірність. В дисертації це поняття тлумачиться крізь теми суб'єктивності, свободи, толерантності, діалогової складової культури, ціннісного виміру буття, врахування емоційно-почуттєвого фактору людської присутності у світі. При цьому зауважується, що поняття мірності набуває особливого значення для перехідних станів суспільства, що є характерним й для сучасної України, адже соціокультурні феномени, що змінюються в такі епохи, характеризуються насамперед специфічною трансформацією мір, зміною відношень людей та їх мірних нормативно-ціннісних систем: світоглядно-духовних, нормативно-етичних та правових; зміною ментальності, стереотипів поведінки; нарешті - системи ідеалів.

Звідсіль, зважаючи на те, що антропомірність філософської раціональності можна виявити лише на підставі практичної форми людського буття, особливий предмет дослідницького інтересу складають ті типи філософської раціональності, в яких робиться акцент на темі практичності людського буття. Використання ж при цьому терміну прагматика обумовлюється більш широким його смисловим контекстом, аніж це прийнято вважати, орієнтуючись на відому американську школу. Автор стверджує в своєму аналізі сучасних філософських напрямків потребу відновлення первісного термінологічного значення поняття прагматика, прагматичний (від грецьк. рсгнма, род.відм. - рсбнмaфпт - справа, дія, дієвість), так як зміна специфіки людської діяльності та форм практичного (дієвого) освоєння людиною світу визначає й видозміну й філософської раціональності, насамперед в плані розширення її змісту. Така прагматична антропологізація теми раціональності фактично відтворює історичну зміну в ХХ ст. аксіологічних орієнтацій людини від моно- до діалогової парадигми розвитку культури.

Такій переорієнтації сприяли декілька “поворотів” (онтологічний, феноменологічний, екзистенціально-персоналістичний, логіко-аналітичний, антропологічний, лінгвістичний, постмодерністський тощо), які пережила в своїй історії філософія та культура ХХ ст. Це в свою чергу також поставило на порядку денному питання щодо з'ясування категоріальних смислів таких понять, як раціональність, прагматична складова раціональності, діяльність та прагматичний аспект діяльності, конче необхідних для сучасної філософської антропології. Ці теми, безумовно, були присутніми в різних філософських напрямках, але не ставали предметом окремого аналізу, який зачіпав би багатоманітні соціокультурні підстави буття людини в ХХ ст.

Виходячи з такої настанови, дисертант доводить, що в межах онтології і феноменології, герменевтики і постструктуралізму, класичної і сучасної філософії комунікації тощо вибудовується більш складна, порівняно з класичною “філософією свідомості”, картина світоглядних відносин людини зі світом, її прагматично спрямованої активності.

Актуальність дослідження аргументується також далеко недостатнім ступенем розробленості теми. У філософії проблема раціональності спершу досліджувалась не інакше, як проблема наукової раціональності. Незважаючи на те, що нині в переліку праць, присвячених проблемі раціональності, доволі таких термінів, як раціональність культури, міфу, релігії, політична раціональність, більшу питому вагу все ж таки мають поширені розробки проблеми наукової раціональності. Більш того, аналізи ненаукових типів раціональності, співвідношення раціонального та ірраціонального (дослідження Я.М. Білика, Г.І.Горак, В.В.Кортунова, Л.С.Коршунова, С.Б.Кримського, Н.С.Мудрагей, Ф.М.Негазова, Т.І.Ойзермана, Д.В.Попова, Н.В.Твердовської) явно або неявно в ролі точки відліку мають на увазі наукову раціональність і так чи інакше протиставляють їй ці типи подібно до того, як у теорії пізнання класичному типові раціональності протиставляють некласичний і постнекласичний.

Інтерпретацію ключових для раціонального світогляду понять розуму, розсудку, раціональності як в класичному (Кант, Гегель), так і в сучасному аспектах, знаходимо в роботах Н.С.Автономової, А.С.Богомолова, В.С.Возняка, В.П.Загороднюка, І.Т.Касавіна, П.В.Копніна, Б.І.Пружиніна А.І.Ракітова. Логіко-гносеологічний та методологічний аспекти раціональності досліджують В.В.Кізіма, С.Б.Кримський, Н.С.Мудрагей, В.М.Ніколко, М.В.Попович, Г.І.Рузавін, В.С. Стьопін, В.С.Швирьов. На раціональність як на феномен рефлексуючого пізнання звертають увагу В.Д.Губін, Е.В.Ільєнков, В.А.Лекторський, О.Д.Шоркин. Аналіз раціональності в контексті науки та філософії науки може бути представлений роботами С.О.Лебедєва, Г.А. Мамчур, А.М. Павленка, В.А.Рижка, В.М.Свіріденка, З.А.Сокулер. Серед авторів, інтерес яких зосереджено на предметі наукової раціональності та решти її форм, також необхідно назвати П.П. Гайденко, Б.С. Грязнова, Ф.В. Лазарєва, В.А. Лекторського, М.К. Мамардашвілі, Л.А.Маркову, І.С. Нарського, О.П.Огурцова, Б.І. Пружиніна, Е.Ю. Соловйова та ін.; представників київської філософської школи: О.І. Гвоздіка, А.М. Єрмоленка, В.П. Іванова, Ю.А. Іщенка, А.М. Лоя, В.С. Лук'янця, О.М. Соболь, Т.Д. Суходуб, В.І. Шинкарука та ін.

Генеза та історичні аспекти еволюції раціональності, її типології присвячені праці П.П. Гайденко, В.І.Катасонова, О.Ю.Леонтьєвої, К.Хюбнера. Раціональність як світоглядний принцип розглядається в роботах Є.І.Андроса, С.Б.Кримського, А.В.Кураєва, А.А.Новікова, В.Г.Табачковського, В.І.Шинкарука, О.І.Яценка. Культурно-історичні та соціокультурні, нормативно-ціннісні аспекти раціональності, раціональність як конструктивний елемент культури та її перспективи представлені дослідженнями Л.М.Баткіна, В.С.Біблера, А.Я.Гуревича, В.П.Іванова, В.В.Кізіми, Л.М.Косарєва, С.Б.Кримського, В.С.Черняка, В.А.Лекторського, В.В.Ляха, М.К.Мамардашвілі, В.М.Межуєва, Н.М.Смірнової, В.Г.Федотової та ін.

Проблеми співсумірності раціональності з формами людського буття та свідомості, мірними характеристиками дії, взаємозв'язку раціональності зі свободою, розвитком громадянського суспільства, комунікативними стратегіями піднімаються в дослідженнях В.В.Буряка, А.М.Єрмоленка, І.І.Кального, І.Г.Курова, В.А.Малахова, А.Л.Нікіфорова, В.А.Подороги, В.Н.Поруса, Л.А.Ситниченко, І.П.Фармана.

Особливе місце в сучасних філософсько-інтелектуальних пошуках займає співвідношення цілераціональності, некритичне слідування принципам якої унеможливлює збереження людиною власного буття. Даному аспекту присвячені роботи П.П.Гайденко, М.М.Кисельова, С.Б.Кримського, В.А.Лекторського, В.Н.Поруса, В.В.Смірнова, В.С.Стьопіна, В.Г.Табачковського, О.І.Яценка та ін.

Неправомірність зведення раціональності, зокрема філософської раціональності, до форми інструментальної раціональності робить вивчення філософської раціональності крізь призму антропологічної проблематики особливо актуальним. Невипадково в останнє десятиріччя науковий інтерес вітчизняних філософів зосереджено на етичній раціональності та герменевтиці текстів практичної філософії, дослідженні зокрема творчості таких західних мислителів, як В.Гьосле, Ю.Габермас, Г.Йонас, О.Гьоффе, К.-О.Апель, Г.-Г.Гадамер та ін. (А.М.Єрмоленко, А.М Лой, Л.Т.Рискельдієва, Ю.В.Романенко, Л.А.Ситниченко, О.М.Тимохін).

В західній соціальній філософії тема раціональності розроблялась М.Вебером, Г.Зіммелем, ВА.Зомбартом, Н.Луманом, К.Маннгеймом, представниками Франкфуртської школи. Особливу увагу автор приділяє позиції М.Вебера, який виділяє поняття цілераціональності та цінніснораціональності.

Всі ці багатоманітні постановки питання загалом відображають характерні тенденції та загальні зрушення вітчизняної та європейської культури та філософії в ХХ ст.

Тенденція до розуміння раціональності, що координує раціональне та ірраціональне, зміщення з розум-центрованої на суб'єкт-центровану раціональність, зосередження інтересу на формах комунікативної, етичної раціональності - всі ці обставини свідчать про те, що проблема раціональності в загальнофілософському її смислі сьогодні не може не розглядатися поза антропологічною проблематикою. Таку постановку питання на новому рівні осмислення насамперед спричиняє усталене у філософській традиції розуміння раціональності як філософської рефлексії, що характеризує не світ і не власне людину, а процес взаємодії між ними. Адже саме рефлексивний характер раціональності слугував підставою для визначення таких традиційних гносеологічних характеристик раціональності як розумоосяжність, мислимість буття та об'єктивність його існування, пізнаванність загального, категоріальне сприйняття логіки буття тощо.

З другого боку, постановка питання щодо антропомірності раціональності філософських контекстів випливає з ідеї деякої некоректності однозначного ототожнення понять раціональності та розумності, оскільки смислові контексти поняття „ratio” містять і значення міри, рахунку, підрахунку. З цього логіко-смислового ланцюга випливає поняття того, що раціонально мислити, бути розумним означає й чітко, розмірно міркувати, рахувати, прораховувати, обчисляти, вимірювати, співвідносити дії з поставленими цілями.

Роблячи акцент на даному значенні терміну „ratio”, автор намагається на підставі аналізу сучасних філософських напрямків показати співвіднесеність поняття раціональності зі специфікою сучасного людського буття, звернути увагу на форми раціональності в контексті їх сумірності, співрозмірності з буттям та положенням людини в світі, що постійно змінюється.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося відповідно до комплексної теми Центру гуманітарної освіти НАН України “Особливості сучасної філософсько-методологічної культури” (реєстраційний номер 01050000638).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - довести, що мірою раціональності філософських контекстів є модальності людського буття; представити сучасні тенденції розвитку філософської раціональності; обґрунтувати, що антропомірність є складовою еволюції раціональності.

Мета дослідження передбачає вирішення наступних завдань:

- розглянути раціональність як феномен діяльнісного буття людини;

- розкрити специфіку філософської раціональності та представити реконструкцію розуміння раціональності в прагматично зорієнтованих напрямках філософії ХХ ст.;

- виявити характер співвідношення філософської раціональності та постановки питань сучасної антропологічної проблематики;

- окреслити спільні витоки антропомірності філософської раціональності та її прагматичного аспекту, обґрунтувати принцип антропомірності філософської раціональності;

- виявити та розкрити сучасне значення відібраних для аналізу філософських концепцій, вказати тотожність складових раціональності й модусів людського буття.

Об'єктом дослідження було обрано специфіку раціональності в філософських контекстах.

Предметом дослідження є антропомірність філософської раціональності в прагматичному контексті.

Теоретико-методологічна база дослідження представлена історико-генетичним методом, який дозволяє відстежити антропологічні тенденції в філософії різних епох та шкіл; методом реконструкції текстів з врахуванням культурно-історичних та методологічних особливостей кожного філософського напрямку; елементами методу семантичного аналізу при роботі з визначеннями, компаративістським методом, тоталлогічною настановою на бачення реальної єдності людини і світу.

Дисертантка також застосовує концептуальний підхід, заснований на прагматичній максимі, сформульованій С.Пірсом. Відповідно до цієї максими, значеннями понять виступають можливі наслідки вчинків, що здійснюються за переконаннями в істинності цих понять, з чого випливає раціональне значення будь-якої пропозиції в майбутньому. В дисертації враховується методологічний зміст максими: метод означування феномена з модальних характеристик цього феномену.

У визначенні філософської раціональності використано метод антропологічної редукції, що розуміється в контексті філософсько-антропологічних концепцій О.-Ф.Больнова та М. Гайдеггера. Подібно до того як О.-Ф. Больнов в одному з методологічних принципів методу філософської антропології постулює відносність усіх позачасових смислових сфер людини, М.Хайдеггер стверджує відносність усякої філософської теми, оскільки усі вони включаються в антропологічну тему.

Конкретизація проблеми філософської раціональності здійснена авторкою в концептуальному полі екзистенційної філософії, головним чином, в екзистенціалізмі М.Гайдеггера, в якому екзистенція розуміється як спрямованість за межі свого існування, як проект суб'єктивного майбутнього.

Проект суб'єктивності розкривається дисертанткою в наступних двох аспектах. Ціннісний аспект у світлі екзистенціалістського підходу Ж.-П. Сартра й підходу практичної філософії осмислюється через поняття відповідальності, яке не дозволяє інтерпретувати суб'єктивність соліптично. Здійснюючи вибір в межах власної суб'єктивності, людина одночасно є відповідальною за інших людей. Принцип децентрації (в тлумаченні комунікативної філософії) суб'єкта дозволяє говорити про діяльнісну сутність людини в інтерсуб'єктивному просторі, який припускає, з одного боку, осмислення сутності людини в категоріях поза-покладенності, екстатичності, дії, з іншого, - про людину, що є обумовленою суспільним життям.

Активно використовується метод структурного аналізу основних положень комунікативної філософії К.-О.Апеля, Ю.Хабермаса, Х.Йонаса, класичного та некласичного марксизму, класичного американського прагматизму. Спосіб застосування структурного аналізу запозичено у А.Сосланда, який здійснив свій фундаментальний структурний аналіз психотерапевтичних шкіл та технік, звертаючись до структуралістського методу Р. Барта.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що концептуально цілісно вперше розроблено нову програму дослідження філософської раціональності, зважаючи на її мірний, антропомірний, нормативно-ціннісний, прагматичний аспекти. На цьому підґрунті уточнено поняття раціональності й представлені його смисли.

Наукова новизна дослідження обґрунтовується наступними положеннями:

- Доводиться, що саме перехідні, кризові стани в розвитку культури та суспільства в ХХ ст. спричиняють зрушення в розумінні раціональності в бік мірних, антропомірних її характеристик.

- Отримала своє підтвердження теза про те, що концепції раціональності та принцип розумності не складають самодостатньої системи, вони потребують занурення в смислові поля їх використання і врахування того, що розум може бути у владі навіть нерозумності, виходячи з чого пропонується аналіз ціннісних критеріїв та оцінок раціональності.

- Вказано на різноманітність контекстуального вираження ідеї раціональності: в історії філософії ідея раціональності в системі гегельянства включалась в феноменологію духа; в марксизмі та неомарксизмі випробувалась через ідею відчуження; в екзистенціалізмі визначалась розрізненням суб'єкта та персони; в прагматизмі - оцінювалась адекватністю вчинків; в феноменології - онтологічним означенням, в комунікативній філософії - ствердженням категоріальної загальності через співспілкування, комунікації.

- Обґрунтовується доцільність розуміння сучасної філософської раціональності крізь призму антропомірної її складової, що проявляється в новітніх розробках теми суб'єктивності, свободи, толерантності, діалогової складової культури, ціннісного виміру буття, теми необхідності врахування емоційно-почуттєвого фактору людської присутності у світі тощо.

- Стверджується, що прагматична максима є не тільки одним з вихідних методологічних положень, що стосуються гуманістичної епістемології прагматизму, але й положенням, що визначає певну культурно-історичну тенденцію, яка складає частину некласичної філософської парадигми.

- Встановлюється сутнісна відміна між класичною та посткласичною філософією, що містить елемент проектності. Так, в прагматично зорієнтованій модерністській філософії покриття дефіциту людського буття визначається модальністю майбутнього, а в прагматичній посткласичній філософії - модальностями реально існуючого й належного, відзначеними екзистенційним смислом відповідальності.

- Показується, що зміна на рівні філософських концепцій статусу філософської раціональності: від специфічної форми філософської рефлексії до раціонального бачення світу як певної системи знань; від раціональних засад пізнання до раціональності як принципу практичної діяльності людини та її життя; від феноменологічної раціональності, вихідним поняттям якої є поняття життєвого світу до раціональності як дискурсу дозволяє на рівні сучасної культури стверджувати цінність та відтворювати умови суспільного діалогу та його антропомірних складових, комунікативного фактору соціокультурного буття суспільства.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Запропонований у дисертації прагматичний аспект дослідження філософської раціональності може стати основою для більш диференційованого розуміння практичного значення філософського знання, яке стосується не лише етики, але й онтологічної проблематики. Звернення до онтологічної проблематики, що частково втратила популярність у сучасній філософії, також є теоретично значущим. В роботі розробляється положення, яке готує подальше дослідження раціональності у зв'язку з антропологічною темою. Оскільки в роботі аналізується кілька суміжних тем, дисертація є цінною як комплексне дослідження, що зачіпає такі розділи філософії, як антропологія, методологія, онтологія.

Основні ідеї можуть бути використані в педагогічній роботі. Зокрема, у викладанні курсів філософії, історії філософії, етики, що містять огляд або вивчення діяльнісного підходу радянської або пострадянської філософії, американського прагматизму і трансцендентальної прагматики та ін. Ці філософські напрямки можна поєднати на основі їхнього загального культурного генезису. Останній рекомендується визначити як прагматичну тенденцію в філософії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на методологічних семінарах для аспірантів Центру гуманітарної освіти НАН України, на науково-практичних конференціях: “Сучасна філософсько-методологічна культура науковця (до 10-річчя створення Центру гуманітарної освіти НАН України)” (Київ, 15 - 16 травня 2002 р.), “Пізній радянський марксизм: філософія versus ідеологія (до 70-річчя з дня народження Вадима Іванова)” (Київ, 30 травня 2003р.), на ювілейних 15-тих міжнародних людинознавчих філософських читаннях “Гуманізм. Людина. Діяльність” (Дрогобич, 10-11 жовтня 2003 р.).

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури (234 найменування). Загальний обсяг роботи викладений на 194 сторінках, з яких 175 сторінок основного тексту. Структура дисертації складена відповідно до мети дослідження і відображає послідовність вирішення поставлених завдань.

2. Основний зміст роботи

У першому розділі “Специфіка філософської раціональності” обговорюється сутність філософської раціональності, здійснюється спроба виявити її специфіку та інваріанти.

У підрозділі 1.1. “Контекстуальне розуміння ідеї раціональності” обґрунтовується положення щодо доцільності виявлення специфіки філософської раціональності не через безпосередні дефініції, а шляхом відшукування критеріїв, за якими класифікують види раціональності. Такий вибір обумовлений, по-перше, тим, що ідея раціональності як сутність феномену раціональності знаходить своє вираження в конкретних видах раціональності. По-друге, тим, що термін “раціональність” має максимальний обсяг значень і в зв'язку з цим завдання дати визначення філософської раціональності завжди йде поряд із завданням максимальною мірою конкретизувати контекст. По-третє, тим, що уявлення про види раціональності як про впорядковані за певними критеріями є самотематизацією, тобто власне філософським методом критичної рефлексії, що вказує на специфіку філософської раціональності.

У підрозділі 1.2. ”Інваріанти філософської раціональності” дається опис, філософсько-теоретичне обґрунтування та пояснення специфіки (на підставі класичних та сучасних філософських концепцій раціональності) таких інваріантів, як універсальна відкритість, діалектичність, даність, очевидність, повсякденність. Інтегральну роль антропологічної проблематики та такі функції філософської раціональності, як співрозмірність, міровизначення та формоутворюючий принцип життєвого світу й діяльності людини авторка розглядає також як інваріанти філософського знання. В такому ствердженні дисертантка виходить з того, що філософія працює зі смислами, а не зі значеннями (як це відбувається в науковому дискурсі), що приводить як до різноманітних інтерпретацій власне філософських текстів, так і до численних світоглядних настанов, етичних та правових норм поведінки, що з цього випливають. При цьому наголошується, що найзначущим інваріантом сучасної філософії стає антропомірність, яка, проте, займає периферійне місце серед інших критеріїв класифікацій раціональності.

В підрозділі 1.3. “Постановка проблеми антропомірності як опосередкування філософської раціональності” обґрунтовується можливість опосередкування філософської рефлексії антропологічною темою.

Вибір опосередкування філософської раціональності через визначення сутності людини в хронологічно й тематично поєднаних філософських концепціях обумовлено насамперед зміною культурно-історичної філософської парадигми. Поряд з онтологічним, феноменологічним, логіко-аналітичним, лінгвістичним, постмодерністським “поворотами” філософії ХХ ст., особливе культурно-історичне значення мають антропологічний та екзистенціально-персоналістичний. Потреба звернення уваги саме на їхнє значення доводиться на підставі чітко проглядаємої тенденції в сучасному розумінні раціональності через звертання до раціональності індивідуальної діяльності, життєвого світу, раціональності суспільної мови як предметних областей філософії. Це виводить тему раціональності за традиційні для філософії межі логіки, гносеології, методології - пріоритетний напрямок тема набуває в онтологічному та антропологічному вимірах. Проблема антропомірності опонує традиційним епістемологічним установкам. Так, обґрунтовуючи методичні принципи філософської антропології, О.Больнов стверджує факт переміщення проблеми пізнання з епістемології до сфери філософської антропології. Особливий контекст означеній постановці питання задає й певна популяризація в наш час постмодерністських постановок питання щодо людини та смислів її діяльності.

В дисертації віддається належне дослідженням М.К.Петрова, адже як самостійна культурологічна тема проблема людиномірності сформульована саме ним. В сучасних умовах, як доводиться в дослідженні, людиномірність як проблема виходить за межі концептуальної актуальності та виявляється тісно пов'язаною з проблемами збереження життя, раціональних способів людського існування.

Основний висновок першого розділу полягає в констатації того, що опосередкованість філософської раціональності трансісторичною проблемою людини, або її антропомірність, є однією з домінант філософської раціональності сучасної філософії.

У другому розділі “Антропомірність як опосередкування філософської раціональності” аналізується, як корелюють канони різних культурно-історичних філософських парадигм з людинознавчими концепціями різних історичних періодів. Ставиться проблема кардинальної відмінності двох типів антропомірності: філософської рефлексії, опосередкованої філософсько-антропологічними поглядами, в яких людина мислилася або як суб'єкт пізнання, або як частина божественного універсуму, або мірою розуму, з одного боку; та з іншого - філософської рефлексії, опосередкованої проблемою сутності людини, як вона вирішувалась в екзистенціальній традиції. Вододілом між цими двома типами антропомірності виступає філософська позиція Л. Фейєрбаха, означена у філософії як антропологічний поворот. Характерною ознакою відкритого таким чином періоду є зв'язок проблеми методу та антропологічної теми, причому діапазон останньої досить широкий: від антропологічних тенденцій до філософської антропології як самостійного розділу філософії.

В підрозділі 2.1. “Єдність проблеми методу та антропологічної теми в історичній динаміці” представлені вузлові моменти вказаної єдності. Так, стверджується, що досократівська філософія багато в чому наслідувала риси міфологічного антропоморфізму, разом з тим саме в її межах з'являються перші передумови теоретичної думки. В античності філософія Сократа позначила собою область розвитку антропологічної теми. Робота над визначеннями у вченні Сократа йшла поряд із практичним застосуванням знання, відносно даного історичного контексту в дисертації робиться висновок про появу прототипу співвіднесення проблеми методу і проблеми людини. Звернення до проблеми методу в середньовічній філософії призвело до трансформації теології в теологічну філософію. Антропологічна проблема (проблема сущого, вкоріненого в людській свідомості) і проблема методу концентрують в собі сенс новоєвропейського світобачення, виявляють його суперечливий характер: суттєву розбіжність між його своєчасною актуальністю й історично пізнішою її інтерпретацією. Вказана розбіжність полягає в наступному: філософія Нового часу цікавилась людиною лише як істотою, що пізнає, вивчення свідомості якої служило засобом для отримання об'єктивного знання про світ речей; з позицій сучасної філософії інтерес до свідомості суб'єкта поклав початок антропоцентричним (в негативному значенні цього слова) поглядам.

В аналізі ідей німецької класичної філософії авторка доводить, що філософія Канта є антропомірною в тому значенні, що саме ним уперше поставлено проблему людиномірності принципів знання. Простір і час описані ним як суб'єктивні апріорні форми чуттєвого споглядання, завдяки яким взагалі можливе пізнання. Щодо власне антропології, то, за Кантом, вона мала прикладний характер і не могла бути частиною філософії. В філософії Г.В.Ф.Гегеля акцентується логічна домінанта антропомірності філософської раціональності. В контексті філософії Г.Фіхте принцип свободи, пізніше розвинутий в екзистенційній філософії, слугує універсальним принципом раціональності німецької класичної філософії. Концептуальний філософський доробок Л.Фейєрбаха та в подальшому - сучасної філософсько-антропологічної школи - закладають підстави для нового розуміння буття та розуму як таких, що мають визначатися разом з питанням про сутність людини. Тим самим стверджується взаємообумовленість онтологічної та філософсько-антропологічної проблематики.

В підрозділі 2.2. “Деперсоналізація в постструктуралістських філософських поглядах і гранична антропологічність ірраціональних філософських течій” розглядаються три способи визначення сутності людини, відмінних від представленого в філософсько-антропологічній школі.

Згідно з екзистенціалістською традицією, сутність людини наперед міститься в одній з її сутностей або здатностей, що вже не є покладеними в один ряд з рештою властивостей і здатностей і стають граничними визначеннями сутності людини, екзистенціалами, що пояснюють свободу самовизначення людини. Абсолютну протилежність екзистенціалістському визначенню сутності людини складає постструктуралістське бачення полідетермінованої людини. Узагальнену концепцію сутності людини можна висловити в положенні: полідетермінованість суб'єкта призводить до фрагментаризації свідомості суб'єкта й самого суб'єкта, тому для наддетермінованого індивида питання свобод виявляється доволі спірним.

Обидва вказаних вище способи є полярними межами шкали визначень людини в її ставленні до власного життєвого контексту. Онтологічний (третій) підхід до визначення сутності людини в саму сутність людини вкладає сенс життєвого контексту. Так, людина й буття виступають мірою один одного, вони взаємомірні.

В дисертації проводиться ідея, що онтологомірним є визначення сутності людини як екстатично осмисленої екзистенції. Позиція М.Хайдеггера знімає питання про відношення сутності й існування, оскільки відповідає на питання про сутність людини, її діяльну здійснюваність, де можливе і дійсне є рівноцінними у своєму відношенні до буття. Відповідальність, спроектована на сучасників або майбутнє, черпає свій сенс із майбутнього, з відкритого буття, в якому можлива сама, завдяки екстатичності сутності людини. Дана обставина надає прагматичного сенсу людському буттю.

В підрозділі 2.3. “Гуманізм versus антропоцентризм” розкрито первісні історичні смисли антропоцентричної и гуманістичної позицій, а також вказано їхню семантичну різницю та особливість вживання у зв'язку з темою філософської раціональності. Нагальність розрізнення двох термінів пов'язана, по-перше, з недостатньо чітким розмежуванням їхніх значень, по-друге - з закріпленням за терміном “антропоцентризм” негативного значення, що походить з трансформації його первісного значення.

В дисертації зазначається, що трансформація семантики термінів “антропоцентризм” та “гуманізм” призвела до розвитку філософського руху, що охоплює як антигуманістичні тенденції, так и тенденції повернення людині всієї повноти її буття. Остання тенденція є, по суті, відтворенням первісного смислу антропоцентричної настанови культури Відродження, для якої було неприйнятним новочасне розуміння людини винятково в статусі лише суб'єкта пізнання і для якої було суттєвим розгортання людської індивідуальності у всій її багатоманітності. Для цієї епохи також було нетиповим зближення теоретичної антропоцентричної настанови та соціальної гуманістичної практики, що мало місце пізніше та призвело до ототожнення понять “антропоцентризм” и “гуманізм”. На думку авторки, найкраще розрізнення цих понять здійснив О.Ф.Лосєв в “Естетиці Відродження”, тому основні визначення запозичені саме з цієї праці. Гуманізм визначено як філософсько-практичний тип культури Відродження, а естетичний антропоцентризм - як міру філософської раціональності теоретико-естетичного спадку даної епохи в цілому.

Основний висновок другого розділу полягає в тому, що концептуальні положення про людину відповідають образу філософської раціональності тієї культурно-історичної парадигми, в якій вони створювалися.

В третьому розділі “Ствердження ідеї раціональності в прагматично зорієнтованих філософських концепціях” обґрунтовується те, що спосіб визначення сутності людини з модальностей її буття - можливого, спроектованого майбутнього, належного - може стати основою для реконструкції тих філософських концепцій, які в побудові онтологій також виходять з модальностей суб'єктивності, якими є концепції марксизму, неомарксизму, трансцендентальної прагматики, класичного американського прагматизму; вказується, в чому полягає прагматичність філософської раціональності концепцій. Стверджується, що дані концепції окреслюють семантичне поле поняття “філософська прагматика”, а теза про ствердження ідеї раціональності наповнена смислом полемічної демонстрації цінності особистого життя, причому цінність життя може розумітися або в зв'язку з її визнанням в модусі “відкладеної актуальності”, в модусі майбутнього, або в зв'язку з нагальністю визнання цієї цінності в модусі теперішньої відповідальності людини.

В підрозділі 3.1. “Структура раціональності прагматично зорієнтованих філософських концепцій” розглянуті складові, що об'єднують різні прагматично зорієнтовані концепції (марксизм та неомарксизм, класичний американський прагматизм, трансцендентальна прагматика). На думку авторки, сенс прагматичності філософської раціональності має те ж саме методологічне підґрунтя, що й прагматика сфери мови. Якщо логіка лінгвістичної прагматики виходить з утворення значень вербальних одиниць, то прагматичність філософської раціональності виходить з логіки утворення значень онтологічних одиниць, де під онтологічними одиницями розуміють події, феномени, значення яких визначається з їхніх можливих наслідків, тобто їхнім модальним змістом. Необхідність у визначенні сутності людини має ті ж самі витоки, що й уся екзистенційна філософія - в потребі онтологічного вкорінення людини, в набутті нею сенсу свого існування. Запит на подібні визначення вказує на дефіцит, за М.Хайдеггером, “бездомність” новоєвропейської людини, тому першою складовою філософської раціональності обраних концепцій є буттєва, або онтологічна лакуна, що вимагає означування. Як правило, вона фіксується негативно, як відсутність чогось (відчуження - в марксизмі та західноєвропейському неомарксизмі, фальсифікована ланка в корпусі наукового знання, відкрита для верифікації - в прагматизмі, дефіцит розуміння на різних рівнях комунікації - в трансцендентальній прагматиці). Разом з тим, негативність онтологічної лакуни передбачає на її місці присутність певної онтологічної одиниці, визначеної позитивно. Подібно до позитивного визначення людської сутності, позитивність якого в її модальності (можливість набуття сутності робить існування осмисленим), позитивне визначення онтологічної одиниці утворює телеологічну частину філософського проекту названих концепцій (повернута родова сутність людини, досягнення ідеальної комунікації, наперед визначена істина як телос фальсифікованого знання). Показано, що обидва компоненти не лише за формальною аналогією з екзистенційним визначенням сутності близькі до антропологічної теми, але й за змістом.

Оскільки вказані філософські концепції являють собою проекти, наступною складовою структури є означування онтологічних одиниць, або власне прагматична дія, спрямована на здійснення програми (це й соціально-революційні зміни, згідно соціально-перетворюючій програмі марксизму; і дотримання правил етики в комунікативній практиці; процедура верифікації знання в прагматизмі). Четверта складова - фонова умова означування онтологічних одиниць (практика, сутність діяльності, діалогічна природа свідомості, життєвий світ).

В реферованому розділі дисертації також запропоновано терміни, що описують філософську програму як з точки зору центральної ідеї (“центричності”), розвинутої автором тієї чи іншої концепції, так і з точки зору базового принципу раціональності програми (“мірності”). Концепція, як правило, сконцентрована на виокремленні проблемного поля, тобто “центричність” філософської концепції визначається онтологічною лакуною. Якщо дефіцит людського буття вбачається в обмеженому бутті одиничного індивіда, то філософська концепція є антропоцентричною; якщо ж в об'єктивних результатах деколи певного відношення людини до світу, то філософська програма онтологоцентрична. “Мірність” філософської раціональності концепції визначається дією означування онтологічної одиниці. Якщо мірою подолання дефіциту буття є задіяні об'єктивні сили, то філософська раціональність онтологомірна. Якщо покриття онтологічної лакуни особистісне, тобто здійснюється людиною, яка коригує своє відношення до світу та переосмислює межі свого власного буття, то філософська раціональність визначається як антропомірна.

В підрозділі 3.2. “Прагматичний аспект раціональності: марксизм класичний та некласичний” описується вказана структура на основі положень філософських концепцій марксизму та неомарксизму, здійснюється реконструкція текстів найбільш значущих представників напрямків. В реферованій частині дисертації дається зіставлення і аналіз трансформації марксизму в неомарксизм. Автори західноєвропейського неомарксизму, зокрема, критичної теорії, також ставили соціально-перетворювальні завдання, виходячи зі схожого з класичним марксистським тлумаченням феномену відчуження: як розкладу нерозкладаної в дійсності єдності практики й створюваного в процесі цієї практики предметного світу. В цьому полягає тотожність перших двох складових зі складовими структури філософської раціональності марксизму. Проте, на відміну від класичного марксизму, і в цьому полягає сутність його трансформації, критика з боку представників Франкфуртської школи була спрямована на раціональність-співвідношення в системі людина - технічно раціоналізований світ, яке припускає таку форму відчуження, коли людина позбавляється внутрішньої свободи, коли під суспільний контроль попадає сама можливість волевиявлення. Подібно до того, як одним із центральних понять філософії Маркса для критичної теорії стало поняття відчуження, для діяльнісного підходу у вітчизняній філософії поняття практики виступає однією з основних категорій. Згідно логіки вичленування складових структури філософської раціональності, аналіз діяльнісного підходу зосереджено на деталізуванні фонової умови означування онтологічної одиниці, якою виступає діяльнісна сутність людини.

У підрозділі 3.3. “Антропомірність раціональності прагматизму” обґрунтовується онтологічність філософії класичного американського прагматизму як такої, що покладена в основу принципу реальності. Під реальністю розуміється майбутній контекст результатів теперішніх дій, майбутній контекст ідей, сформованих у результаті цих дій. Зіставляються практична і прагматична філософії, відзначено взаємодоповнюваність їхніх образів раціональності. Головний постулат сучасної практичної філософії вказує на необхідність співвідносити власні дії з тими наслідками, які ці дії можуть мати для сучасності і майбутніх поколінь. Прагматична філософія формулює принципи вивчення реальності, яка пізнається в цільовій активності суб'єкта.

У підрозділі 3.4. “Основи філософської раціональності в трансцендентальній прагматиці” аналізується трансформація категорії “трансцендентальне”, реконструюються тексти представників трансцендентальної прагматики: “Моральна свідомість і комунікативна дія” Ю.Хабермаса, “Трансформація філософії” К.-О.Апеля, “Принцип відповідальності” Х.Йонаса, основні положення, обґрунтовані ними. В підрозділі підкреслюється набуття філософією нового призначення: комунікація і комунікативна філософія загалом виконують опосередковуючу роль між теорією та повсякденням, що є дією, спрямованою на усунення дефіциту розуміння на різних рівнях комунікації. Особливу версію являє собою структура раціональності практичної філософії Х.Йонаса. Дефіцит буття, згідно з логікою Х.Йонаса, переноситься в майбутнє, причому непередбачуване майбутнє може постати неможливістю майбутнього як такого, зміною буття небуттям. Разом з тим позитивний зміст онтологічної одиниці вичерпується відповідальністю як модусом людського буття, вкоріненого в теперішньому. Тому сама етика відповідальності - це проект, спрямований на теперішнє, але визначений з майбутнього.

Загальним висновком третього розділу є твердження про те, що філософські проекти, які в побудові своїх онтологій виходять з принципу значущості людської сутності, мають тенденцію до відмови від ідеалів довгострокової реалізації та виявляють прихильність до ідеальних конструктів, що певною мірою можуть бути реалізовані в сьогоденні.

Висновки

Зроблено висновки щодо реалізації мети і дослідницьких завдань. Авторка здійснює низку підсумкових узагальнень, що характеризують новизну дисертаційної роботи, окреслює значущість виокремлення антропомірності як одного з інваріантів філософської раціональності. Наводяться декілька інтерпретацій філософської раціональності, і, відповідно, антропомірності. У зв'язку з дослідженням раціональності філософських теорій-проектів акцентується прагматичний смисл антропомірності, який полягає в тому, що мірою філософської раціональності можуть бути модальності людського буття. Висновки дослідження дисертаційної роботи представлені в таких положеннях:

· Одним з можливих способів дослідження проблеми раціональності є дослідження філософської раціональності, яке представлене в роботі новою програмою аналізу, пов'язаною з актуалізацією в перехідні, кризові стани сучасного розвитку культури та суспільства мірних, антропомірних, нормативно-ціннісних, прагматичних аспектів в розумінні раціональності, які суттєво доповнюють традиційну інтерпретацію раціональності, пов'язану переважно з концептом “розум”.

· Феномен філософської раціональності як предмет вивчення береться не у зв'язку з чимось сущим, що передбачає розгляд раціональності у вигляді атрибуту цього сущого (раціональність як світопорядок, раціональність людської діяльності), а у зв'язку з іманентною філософії самокритичністю, самокорекцією, саморефлексією. Зрозуміла таким чином, раціональність зачіпає сутнісні методологічні підвалини сучасної філософії, зокрема прагматично орієнтованих її напрямків (постструктуралізму, сучасної антропології, комунікативної традиції, прагматизму та ін.), що дозволяє відтворити підстави переходу від монологічної до діалогічної парадигми соціокультурного розвитку сучасного суспільства.

· Концепції раціональності та принцип розумності не складають самодостатньої системи і тому потребують занурення в смислові поля їхнього використання, що виявляють антропомірну складову філософської раціональності, представлену в сучасній філософії темами суб'єктивності, свободи, толерантності, ціннісного виміру буття, необхідністю врахування емоційно-почуттєвого фактору людської присутності у світі тощо.

· Встановлено відповідність філософським підходам різних історичних епох типів антропомірності як характеристики філософської раціональності. Антропоморфність, антропоцентричність, антропологічність є характеристиками відповідно античної філософії, філософії Нового часу, філософського періоду з антропологічного повороту Л.Фейєрбаха. Вказано різницю між антропоцентризмом як теоретичною установкою і гуманізмом як соціальною практикою.

· Представляючи собою трансісторичну філософську проблему, проблема людини може бути прийнята як опосередкування, як міра в аналізі домінантних тенденцій культурно-історичних філософських парадигм, тобто в аналізі історичних типів філософської раціональності. Так, ідея раціональності в системі гегелівської філософії включалась в феноменологію Духа, в марксизмі та неомарксизмі випробувалась через ідею відчуження, в екзистенціалізмі визначалась розрізненням суб'єкта та персони, в прагматизмі оцінювалась адекватністю вчинків, в комунікативній традиції - ствердженням категоріальної загальності через співспілкування.

· Вивчення класифікацій видів раціональності дало змогу перелічити притаманні філософській раціональності сталі характеристики, інваріанти. Історико-генетичний метод виявив спільні витоки філософської проблеми людського буття та проблеми раціональності як філософської рефлексії в зародженні теоретичного знання в класичній філософії, дозволив встановити закономірність співвідношення проблеми метода та появи філософсько-антропологічних інтенцій.

· Антропомірність філософської раціональності передбачає не стільки наявність антропологічних інтенцій в філософії, скільки рефлексію цих інтенцій, що, в свою чергу, обумовлено розробкою проблеми методу. Тому стверджується не антропомірность філософії, філософської концепції, а антропомірність філософської раціональності. Антропомірність, хоча і складає константу філософської раціональності, її значимість найкраще артикульована в філософських теоріях періоду філософсько-антропологічного повороту і проблематизована в постмодерністському філософському дискурсі, зокрема в постструктуралістських постулатах.

· Серед таких виявлених сутнісних характеристик філософської раціональності, як відкритість, очевидність і повсякденність, функція формотворчого принципу життєвого світу й діяльності людини, характеристика відкритості має для сучасної філософії особливу актуальність. При огляді класифікацій, типів раціональності виявлено, що даний інваріант явно або приховано присутній у тих типах раціональності, які є відповідними станові сучасної філософії.

· Якщо рефлексивність і самокритичність філософської раціональності виникала одночасно зі становленням філософії як теоретичного знання, передумови прагматичного розуміння філософії закладались у філософії Фейєрбаха, який визнав у людині предмет філософії. Умовою появи прагматичного аспекту філософської раціональності став моністичний погляд на дійсність, її нероздвоєність на світ розуму і світ людини, а також покладання в основу подій цієї дійсності елементарного відношення Я - Ти. Прагматичний аспект філософської раціональності виявлено в тому, що онтологічно зрозуміла сутність людини тримає в собі різноманітність модусів людського буття, єдність і обумовленість дійсного досвіду можливим, майбутнім. Цей сенс філософської прагматики максимально розкрито в екзистенційній традиції.

· Прагматичний сенс визначень сутності людини полягає у відношенні складових двохкомпонентної структури цих визначень. Одна з компонент показує на недостатність людського буття, інша позитивно його визначає. Подібну структуру виявлено в проективних філософських концепціях класичного й некласичного марксизму, класичного американського прагматизму, трансцендентальної прагматики. В даному разі поняття антропомірності конкретизоване тим, що зміст філософських концепцій інтерпретується через проблему сутності людини.

· В ході аналізу було встановлено, що прагматична максима є не лише одним з вихідних методологічних положень, які стосуються гуманістичної епістемології прагматизму, але й положенням, що характеризує певну культурно-історичну тенденцію, котра є частиною некласичної філософської парадигми.