Військова організація України: особливості формування та перспективи розвитку (українознавчо-філософський підхід)

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА

УДК 316.3:355(417)

ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ: ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ (УКРАЇНОЗНАВЧО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПІДХІД)

Спеціальність 09.00.12 - українознавство (філософські науки)

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Чорний Віталій Сергійович

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі філософсько-психологічних проблем українознавства Національного науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, м. Київ

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Крисаченко Валентин Семенович, Національний науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України, завідувач відділу геостратегії та геополітики

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Ананьїн Валерій Опанасович, Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації НТУУ “КПІ”, професор кафедри військово-гуманітарних дисциплін

доктор філософських наук, професор Огородник Іван Васильович, Київський Національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри української філософії та культури філософського факультету

доктор філософських наук, професор Розова Тамара Вікторівна, Національний інститут проблем міжнародної безпеки Ради Національної безпеки і оборони України, державний експерт

Захист відбудеться 21 червня 2010 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.126.01 в Національному науково-дослідному інституті українознавства МОН України за адресою: 01135, м. Київ, вул. Ісаакяна, 18.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України за адресою: 01135, м. Київ, вул. Ісаакяна, 18.

Автореферат розісланий 20 травня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Ворончук І.О.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Сучасна Україна переживає складний та відповідальний етап свого розвитку, який характеризується трансформацією усіх сфер життєдіяльності суспільства, включаючи й військову. При цьому процес соціальної модернізації супроводжується значними труднощами та суперечностями, які обумовлюються наростанням кризових явищ, виникненням нових загроз і викликів національній безпеці, зокрема у військовій сфері.

Військова організація держави є частиною суспільства, яка створюється, функціонує і розвивається у системі конкретних суспільних відносин та цінностей. Україні у спадок дісталися фрагменти силових структур СРСР, що дислокувалися на її території. Відразу ж після прийняття їх під національну юрисдикцію перед українським урядом постало питання про інституціоналізацію, інтеграцію до суспільно-політичної структури держави майбутніх військових формувань. Проблема полягала не тільки у зміні назв, функцій, завдань та соціальних орієнтирів, але й у їхній трансформації, перегляді системи цінностей, пов'язаної з цим. Попри тривалий часовий відрізок, що відділяє сучасність від дня проголошення незалежності, зазначені перетворення залишаються незавершеними. Становлення військової організації України як комплексної системи, здатної ефективно вирішувати завдання зовнішнього і внутрішнього характеру, відбувається вкрай повільно, має неоднозначний та суперечливий характер.

Сучасна військова організація України є ситуативним, штучним утворенням, складові елементи якого сформовані і розвиваються без належного керівництва та координації на загальнодержавному рівні. Вона характеризується нагромадженням систем управління, логістики та підготовки кадрів, суб'єктивно-відомчим підходом до структуризації тощо. Тому зв'язки і відносини, які склалися у цій системі, не можуть претендувати на усталеність, що негативно позначається на військовій безпеці України. Можливості держави та її військової організації щодо запобігання та силового припинення військових загроз продовжують неухильно знижуватися.

На розв'язанні проблем військової безпеки України несприятливо позначаються:

- недосконалість нормативно-правової бази, що регламентує діяльність державних органів та військової організації;

- неузгоджений, суперечливий характер правових документів різних міністерств та відомств, що мають у своєму підпорядкуванні так звані військові формування, основних засад та підходів щодо вирішення проблем військової безпеки.

Чинне законодавство України не передбачає єдиного керівництва військовими формуваннями. А це свідчить про відсутність керованості процесами їхнього розвитку, наявність конкуренції між ними щодо ресурсів і завдань, можливість виникнення суттєвих суперечностей, у тому числі під впливом різних політичних сил.

Крім того, низка практичних помилок і прорахунків, які укорінені в бездержавному минулому та перших роках незалежності, посилюється відсутністю системних реформ безпекового простору України. А нехтування кардинальними перетвореннями в цій сфері, як відомо, призводить до дисфункцій у діяльності силових структур, у тому числі військової організації держави як специфічного соціального інституту суспільства. Така ситуація сприяє посиленню напруження у цивільно-військових відносинах і може призвести до непередбачуваних соціальних наслідків. Разом з тим відсутність синхронності у реформуванні військової організації і суспільства породжує ще й зовнішні загрози для національної безпеки, адже послаблений військовий потенціал держави є постійним сприятливим ґрунтом для прояву територіальних зазіхань з боку певних політичних кіл суміжно-прилеглих країн, формування сепаратистських настроїв тощо.

Актуальними є питання обґрунтування методології, передусім філософської та українознавчої, з метою аналізу військової організації демократичної, правової держави, яку необхідно вибудовувати на нових соціокультурних, ціннісних та цивілізаційних засадах, з урахуванням досягнень українознавства, зарубіжної гуманітарної і військово-філософської думки.

Розв'язання зазначених проблем можливе лише на системній основі, з урахуванням особливостей трансформації українського суспільства та його військової сфери. Проте сучасні наукові дослідження безпекового простору України характеризуються недостатньою науковою розробкою найбільш важливих проблем військового будівництва, не дають повного уявлення про основні напрями ефективного забезпечення військової безпеки держави. Таке становище вимагає розробки науково обґрунтованих концептуальних засад створення ефективної соціальної моделі військової організації України, її функціонування та розвитку. Це дозволить суб'єктам усіх рівнів політичного та військового керівництва кваліфіковано вирішувати практичні завдання щодо забезпечення обороноздатності держави, вибору оптимальної стратегії і тактики розвитку системи національної безпеки України, здійснення ефективного демократичного цивільного контролю за військовою організацією держави.

Отже, обрана для дослідження тема має науково-прикладне, загально-гуманітарне та соціальне значення. За допомогою українознавчо-філософського підходу аналізується комплекс проблем, пов'язаних з реформуванням безпекового простору українського суспільства як частини загального процесу системних змін, що й обумовило її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація пов'язана із загальним напрямом досліджень модернізації українського суспільства, що здійснює ННДІ українознавства МОН України в межах тем: “Український етнос у світовому часопросторі” (державний реєстраційний номер: 0107U002234); “Українознавство в побудові громадянського суспільства в Україні” (державний реєстраційний номер 0107U002238).

Актуальність теми, значущість дослідження військової організації України визначили мету, завдання, теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи. Мета даного дослідження - на підставі комплексного аналізу феномену військової організації держави дослідити особливості її формування та з'ясувати основні перспективи її розвитку під час трансформації українського суспільства, яка супроводжуються хронічною соціальною кризою та динамічними зовнішніми умовами. Досягнення означеної мети зумовило постановку та виконання таких дослідницьких завдань:

- використовуючи методологічні засади аналізу соціальних феноменів, усвідомити сутність та структуру військової організації держави, визначити її місце у суспільному житті, окреслити роль у творенні різних форм соціальної інтеграції;

- уточнити соціально-філософський статус та зміст таких вихідних понять, як “військова організація держави”, “військове формування”, “Збройні Сили України”, “модернізація”, “Українська армія”, “функції військової організації держави”, “сектор безпеки”, що є необхідною передумовою формулювання мети та головних завдань оновлення військової організації держави;

- за допомогою українознавчо-філософської методології уточнити шляхи походження військової організації держави як соціального феномену, частини створеної людством культурної та історичної реальності з метою визначення типологічних особливостей формування військової організації України;

- через діахронічний аналіз провести порівняльну типологію взаємодії військової організації і держави; розглянути військову організацію як один з варіантів людського існування, що реалізує певний тип діяльності та спілкування і водночас є втіленням комунікативних зв'язків у суспільстві; дослідити її як суб'єкта суспільно-історичної діяльності, що впливає на різні форми соціальних перетворень;

- окреслити роль та місце військової організації в історичному розвитку українського суспільства, охарактеризувати найбільш типові форми його військової діяльності; усвідомити роль української філософської думки у відродженні військового духу, властивого українській спільноті, у розвитку гуманістичної свідомості, у становленні духовної атмосфери, що сприяла згуртуванню й консолідації українського етносу;

- здійснити реконструкцію соціальної реальності 80-90-х рр. XX ст. з метою з'ясування особливостей трансформації українського суспільства в радянський та пострадянський період, проаналізувати на цьому соціальному тлі зміст основних тенденцій щодо шляхів формування військової організації України; військовий організація суспільний соціальний

- розглянути соціальні передумови виникнення складових елементів сучасної військової організації України та особливості їхньої ґенези; на підставі виявлених ознак військових формувань визначити їхню приналежність до військової організації держави;

- з'ясувати завдання та функції наявних військових формувань України в системі забезпечення військової безпеки держави і в залежності від цього визначити можливість їхнього використання в перспективі як складових елементів військової організації держави; довести, що Збройні Сили України на сьогодні є основою забезпечення військової безпеки держави;

- виявити специфіку трансформаційних процесів, що відбуваються в українському суспільстві та їхній вплив на перспективи модернізації безпекового простору України і військової організації держави;

- обґрунтувати нову соціальну модель військової організації держави, яка б відповідала сучасним умовам забезпечення військової безпеки України, базувалася на історичних, національних та ментальних особливостях української спільноти, сповідувала світові тенденції військового будівництва.

Об'єктом дослідження є військова організація України як соціальний феномен, її інтегративний, консолідуючий потенціал щодо українського суспільства та формування національної ідентичності.

Предмет дослідження - формування військової організації України як головного суб'єкта системи забезпечення військової безпеки за умов трансформації українського суспільства.

Методи дослідження. Методологічним підґрунтям аналізу військової організації держави є філософська рефлексія щодо її сутності та функціонального призначення за умов трансформації українського суспільства. Зазначений теоретико-методологічний потенціал реалізується за допомогою методів теорії формальних організацій, інституційного та функціонального аналізу, філософських, українознавчих, загальнонаукових і спеціальних (військово-наукових) засобів дослідження, які утворюють єдиний ієрархічно впорядкований інструментарій наукового пошуку. При цьому методи теорії формальних організацій виявляються найбільш наближеними до конкретики та емпіричних параметрів військової організації держави, тоді як метод інституційного аналізу постає як такий, що дозволяє свідомо обмежувати коло дослідницьких завдань, набуваючи, таким чином, засадничих ознак. Можливості функціонального аналізу сприяють не тільки репрезентації усталених методологічних підходів, але й дозволяють виходити на узагальнення метатеоретичного рівня.

Використання структурно-функціонального методу дозволило автору застосувати його дослідницький потенціал для вивчення структури і функцій військової організації держави, елементного складу, його просторово-часових вимірів, взаємовпливу та міри належності до військової сфери суспільства.

Застосування філософських, українознавчих, загальнонаукових та спеціальних (військово-наукових) методів при вивченні військової організації держави зумовлене специфікою цього складного соціального явища, функціонування та ґенеза якого детерміновані різноманітними суспільними умовами.

Суттєвим чинником методологічної організації змісту дисертаційного дослідження стало широке використання нормативно-правових актів України, інших держав та міжнародних організацій.

Використання зазначеної методології сприяло здійсненню системного українознавчо-філософського аналізу процесу формування військової організації України, його взаємозв'язку з об'єктивними умовами та суб'єктивно-особистісними чинниками, а також дозволило обґрунтувати змістовні та структурні характеристики її ефективної соціальної моделі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній українознавчо-філософській літературі аналіз ґенези та перспектив розвитку військової організації України здійснено шляхом дослідження процесу військового будівництва як органічної складової загальних трансформаційних процесів українського суспільства. На цій пізнавальній основі виявлено тенденції взаємодії військової організації та держави у контексті національної безпеки загалом і військової безпеки зокрема; розкрито значущість військової організації держави у здійсненні стратегій формування національної ідентичності та консолідації українського суспільства.

У межах дисертаційного дослідження висунуто низку положень, які конкретизують наукову новизну:

1. Розроблено та апробовано пізнавальну модель дослідження військової організації держави на підставі методології комплексного підходу, що дає можливість переорієнтувати дослідницькі програми, спрямувати їх не тільки на розгляд зазначеного соціального феномену, але й на вивчення українського суспільства загалом. На цьому підґрунті уточнено основні характеристики військової організації держави, розглянуто її як специфічний соціальний інститут суспільства, в якому домінують організаційні відносини (структурні, функціональні, координаційні, субординаційні тощо) та особливий елемент державного механізму, наділений владними повноваженнями і відповідними матеріально-технічними засобами (озброєнням та військовою технікою) для виконання завдань і функцій держави у галузі військової безпеки. Встановлено, що військова організація держави зосереджує у собі значні можливості впливу на розвиток суспільства, раціоналізує й координує відносини між людьми, програмує вияви людської активності, а її діяльність орієнтована переважно на забезпечення безпекового простору, соціальної інтеграції і є показником здатності суспільства до спільних ефективних дій, до концентрації зусиль щодо реалізації важливих суспільних завдань.

2. Уточнено та поглиблено за допомогою філософської методології уявлення про шляхи походження військової організації держави, її ґенези як соціального феномену, частини створеної людством культурної та історичної реальності з метою визначення особливостей формування історичних типів військової організації України. На підставі проведеного порівняльного аналізу розроблено типологію та виявлено найбільш характерні ознаки військових організацій нових незалежних держав, з'ясовано їхню роль у політичному житті транзитивних суспільств. Це дало можливість виявити класифікаційні ознаки військової організації України та визначити перспективи її реформування у річищі модернізації українського суспільства.

3. Розвинуто уявлення про взаємодію військової організації та держави; визначено ступінь можливості її практичної реалізації в сучасному суспільстві загалом і в Україні зокрема. Виявлено особливості основних моделей цієї взаємодії як прогностичних сценаріїв розвитку українського соціуму. Зроблено висновок щодо можливості використання позитивного досвіду взаємодії військової організації та держави, накопиченого провідними країнами світу, в межах історичних умов, національних традицій та цінностей українського суспільства.

4. Виділено особливості функціонування історичних типів військової організації у суспільно-історичній практиці українського етносу. Доведено, що засадничими принципами діяльності військових організацій, які виникали на території України у період бездержавності, виступали боротьба проти поневолення української спільноти та створення незалежної української держави. Здійснено аналіз їхньої природи, способів формування та структури з метою використання накопиченого досвіду в сучасних умовах. Встановлено, що в надрах радянської військової системи поступово визрівали суспільно-політичні передумови для формування в Україні власної військової організації. Це дало можливість виявити негативні тенденції, які перейшли до неї після розпаду СРСР і перешкоджають здійсненню її успішної модернізації.

5. Запропоновано нову інтерпретацію змісту творчості таких українських мислителів як С. Оріховський-Роксолан, Г. Сковорода, Т. Шевченко, Д. Донцов, В. Липинський щодо з'ясування соціотворчої сили ідеалу духовної спільноти як теоретичної альтернативи недосконалим та невідповідним людській суті формам організації колоніального життя України. Обґрунтовано роль української філософської думки у відродженні військового духу, властивого українській спільноті, в розвитку гуманістичної свідомості, у становленні духовної атмосфери, що сприяла згуртуванню та консолідації українського етносу і, зрештою, завершилася проголошенням незалежності та створенням власної військової організації.

6. Розглянуто характер трансформацій українського суспільства у 80-90-х рр. XX ст., які об'єктивно відбувалися у царині влади, права та військової організації. Вони охарактеризовані як соціальні передумови державотворчих процесів, чинники досягнення політичної незалежності України. Встановлено, що наприкінці 80-х рр. минулого століття національна ідея ототожнюється з ідеєю державності, а ідея національного державотворення стає своєрідною домінантою в шкалі цінностей української спільноти того часу. На значному фактичному матеріалі розкрито соціальні тенденції, які існували в українському суспільстві щодо будівництва військової організації держави поряд з іншими соціально-політичними інститутами. Обґрунтовано, що створення Збройних Сил України було оптимальним та закономірним соціальним явищем у житті українського соціуму.

7. Виявлено соціальні передумови зародження та еволюції військових формувань у новітній історії української спільноти. З'ясовано сутність цього суперечливого соціального процесу, який залежав від низки об'єктивних та суб'єктивних чинників, що притаманні більшості транзитивних суспільств. Встановлено, що внаслідок впливу зазначених чинників на організаційні заходи українського уряду, спрямовані на забезпечення військової безпеки України, була створена військова організація держави - комплексне поняття, яке поєднало різносутнісні елементи, котрі утворилися на базі колишніх союзних силових структур і продовжують подальшу вегетацію при мінімальному контролі з боку держави. Обґрунтовано, що одним із напрямів реформування сучасної військової організації України є розв'язання соціальних суперечностей, закладених в перші роки військового будівництва.

8. Розглянуто завдання та функції легітимних військових формувань України в системі забезпечення військової безпеки держави з метою визначення їхньої належності до складових елементів військової організації держави. Доведено, що серед усіх складових елементів військової організації держави найбільш повно функціям забезпечення військової безпеки держави відповідають Збройні Сили України; частково - внутрішні війська МВС України, війська Цивільної оборони України, ДССТУ, ДПС України; не відповідають взагалі, маючи статус військового формування, - СБУ, СЗР України та УДО України. Обґрунтовано, що сучасні Збройні Сили є і в історичній перспективі залишатимуться одним з основних атрибутів незалежності та територіальної цілісності України, ключовим компонентом вітчизняної системи військової безпеки держави.

9. З'ясовано специфіку трансформаційних процесів, що відбуваються в українському суспільстві та їхній вплив на перспективи модернізації безпекового простору України і військової організації держави. Встановлено, що Україна є типовою новою незалежною державою з притаманними такому типу країн властивостями. Спираючись на аналіз сучасних досліджень проблем трансформації українського суспільства, обґрунтовано взаємозумовленість військового будівництва та змісту тих соціальних перетворень, які відбуваються під час модернізації.

10. Впроваджено в теорію і практику українознавчо-філософського дослідження та уточнено статус і зміст таких понять, як “військова сфера суспільства”, “сектор безпеки України”, “військова організація держави”, “військове формування”, “Збройні Сили України”, “Українська армія”, “модернізація”, “функції військової організації держави”. Це дасть змогу глибше проникнути в сутність такого надзвичайно складного соціального феномена, яким є військова організація у суспільстві, де відбуваються радикальні системні зміни.

11. Обґрунтовано головні напрями створення нової соціальної моделі військової організації держави, яка б відповідала сучасним умовам забезпечення військової безпеки України, базувалася на історичних, національних та ментальних особливостях української спільноти, сповідувала світові тенденції військового будівництва. Запропоновано конкретні заходи в соціальній, економічній, політичній і духовній сферах, що сприятимуть підвищенню бойової готовності та боєздатності військової організації України.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Дисертаційна робота є монографічним дослідженням соціального феномену військової організації як потужного потенціалу та засобу державотворення, одного з чинників утвердження національної ідентичності, збереження та консолідації національного духу, утвердження неповторності буття української спільноти.

Робота створює передумови для більш глибокого і всебічного вивчення окремих аспектів безпекового простору України, розуміння його складності та неоднозначності в контексті процесів модернізації українського суспільства, формування ефективної системи військової безпеки держави.

Отримані результати репрезентують соціальні та функціональні характеристики військової організації держави, обґрунтовують її ефективну соціальну модель, висвітлюють особливості та основні етапи військового будівництва в Україні.

Висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення у запропонованих пропозиціях щодо напрямів реформування військової організації держави, формування її ефективної соціальної моделі. Обґрунтовані автором теоретико-методологічні положення, висновки та рекомендації можуть бути використані при розробці Державної програми розвитку Воєнної організації держави, Воєнної доктрини України, відповідних нормативно-правових актів, а також у процесі законодавчого та виконавчого забезпечення військово-цивільних відносин.

Матеріали та висновки дисертації можуть знайти своє застосування у науково-дослідній та навчально-педагогічній діяльності, зокрема під час викладання українознавства, філософських та соціально-гуманітарних дисциплін у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Основні результати і висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу філософсько-психологічних проблем українознавства ННДІУ МОН України, а також доповідалися на: Всеукраїнській науково-практичній конференції “Освіта як фактор національної безпеки” (Київ, 2002); Науково-практичній конференції “Війни ХХІ століття і оборонна політика держави” (Київ, 2006); VII Міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 2006); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Освітні інновації: філософія, психологія, педагогіка” (Суми, 2007); Міжнародній науковій конференції “Соціально-гуманітарна освіта в контексті сучасних євроінтеграційних процесів” (Дніпропетровськ, 2007); Міжнародній науково-практичній конференції “Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору: моніторинг якості освіти” (Київ, 2007); Міжнародній науковій конференції “Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії” (Харків, 2008); Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій пам'яті відомого українського вченого, доктора філософських наук, професора О.М. Семашка “Нова соціокультурна реальність в Україні: теорія, методологія, практика” (Київ, 2008); Четвертій Всеукраїнській науково-практичній конференції “Культура ХХІ століття: стан, проблеми, перспективи” (Рівне, 2009); П'ятій науковій конференції Харківського університету Повітряних Сил ім. І. Кожедуба “Новітні технології - для захисту повітряного простору” (Харків, 2009); Сьомій Міжнародній науковій конференції “Православ'я - наука - суспільство: питання взаємодії” (Київ, 2009); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Соціально-економічні та політико-правові аспекти державного управління України в контексті процесів глобалізації” (Ужгород, 2009); Міжнародній науково-практичній конференції “Реформування сучасної правової системи” (Донецьк, 2009); ІІ Всеармійській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми психологічного забезпечення життєдіяльності військ (сил) в сучасних умовах” (Київ, 2009); Науково-практичній конференції “Воєнна організація України на шляху до критеріїв та стандартів Північноатлантичного альянсу в сучасних умовах” (Київ, 2009); Міжнародній науково-практичній конференції “Міжетнічні та міжконфесійні відносини в контексті сучасних суспільних трансформацій” (Чернівці, 2010).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації висвітлені в індивідуальній монографії “Військова організація України: становлення та перспективи розвитку” (Ніжин, 2009), у колективній монографії “Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи” (Київ, 2004), а також у 28 публікаціях у фахових виданнях, в інших наукових статтях і тезах.

Структура роботи. Мета і завдання дослідження визначили структуру роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (10 підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 466 сторінок, з них 386 сторінок основного тексту. Список використаних джерел містить 723 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, визначено мету і завдання, об'єкт, предмет, методи дисертаційного дослідження, розкрито наукову новизну здобутих результатів, їх практичне значення, вказано форми їх апробації, наведено інформацію про публікації, де висвітлено основні положення роботи, подано загальні відомості про дисертацію.

У першому розділі “Військова організація держави як об'єкт теоретичного дослідження” проаналізовано ступінь розробленості проблеми, визначено перспективні напрями, методологічні та концептуальні засоби її дослідження. Охарактеризовано підходи до вивчення військової організації держави, які існують у філософській, українознавчій та науковій літературі, здійснено спробу систематизувати й упорядкувати їх з метою відтворення повної та цілісної картини її розвитку, з'ясування ролі військової організації у суспільних і культурно-історичних процесах.

Відзначається, що військова організація держави завжди посідала важливе місце у структурі людського буття і цим привертала увагу мислителів, які надавали їй важливого значення у життєдіяльності суспільства (Сунь-У, Геракліт, Платон, Аристотель, Н. Макіавеллі, С. Оріховський-Роксолан, Г. Сковорода, Т. Шевченко, Г. Гегель, К. Клаузевіц, Л.Г. Морган, М. Грушевський, В. Соловйов, І. Франко, Р. Арон, А. Тойнбі, Й. Гейзінга, Ч. Москос, С. Гантінґтон та ін.).

Показано, що особливе значення для вирішення поставлених у дисертаційному дослідженні завдань має аналіз процесів трансформації та модернізації сучасних суспільств, ролі і місця в них особистості, соціальних інститутів та організацій. Різні варіанти суспільного розвитку характеризуються в працях таких відомих мислителів, як П. Сорокін, Р. Арон, К. Поппер, Г. Маркузе, Д. Белл, О. Тоффлер, Д. Лайон та ін. Детальний аналіз сучасного суспільства дається також українськими дослідниками - В. Андрущенком, В. Ананьїним, В. Баранівським, І. Богачевською, В. Кременем, М. Михальченком, М. Недюхою, М. Ожеваном, та ін. З'ясуванню місця України у світовому просторі, осмисленню історичних перспектив, своєрідності українського світу в цивілізаційних реаліях присвячені дослідження П. Кононенка, Т. Кононенка, В. Крисаченка, В. Ятченка. Буттєві основи формування, розвитку та ідентифікації українського етносу аналізуються І. Огородником та М. Степикою.

У дослідженні природи військової організації, її інтеграційних можливостей використано теоретико-методологічний потенціал комунікативної філософії (К.-О. Апель, Ю. Габермас, В. Гьосле, А. Єрмоленко), що є виправданим з огляду на потребу обґрунтування етичних норм індивідуального та соціального життя, пошуку шляхів досягнення соціальної інтеграції, взаєморозуміння і консенсусу, а також визначення засадничих принципів співіснування людей у межах суспільства.

Розглядаючи джерела, присвячені сучасній військовій організації України у значенні дефінієндуму, встановлено, що підвалини її наукового розуміння були закладені радянською філософською школою у 60-70-х рр. ХХ століття (В. Іванов, В. Тіжанін, В. Тумалар'ян, Я. Шубінський та ін.). У подальшому зазначена ідея отримала розвиток у радянській, російській філософській та науковій думці (Л. Корзун, А. Лебедєв, В. Шаблін, А. Кривенко, Д. Клепіков, В. Манілов та ін.). На сьогодні поняття “військова організація держави” у значенні дефінієндуму, крім України, використовується РФ, Бєларуссю та Казахстаном. У решті країн світу зазначене поняття продовжують вживати у традиційному сенсі (С. Андрескі, А. Вагтс, Є. Вятр, К. Деметр, Г. Лассауел, Р. Штейнметц, М. Яновіц та ін.). Дослідження західних вчених, наголошено в дисертації, є надзвичайно цінним матеріалом, який необхідно раціонально використовувати під час модернізації військової сфери українського суспільства.

Аналіз наукової бібліографії, яка стосується предмету дослідження, дозволяє виділити такі основні напрями сучасного наукового пошуку:

- постановка проблеми щодо військової організації як засобу забезпечення військової безпеки держави (В. Горовенко, В. Гречанінов, А. Єрмоленко, В. Корендович, М. Лобко, В. Мулява, Л Поляков, І. Рудніцький, В. Телелим та ін.); більшість дослідників відзначають, що проблема військової організації держави як одного з головних елементів системи забезпечення військової безпеки України є надзвичайно актуальною і разом з тим малодослідженою;

- визначення поняття “військова організація”, обґрунтування необхідності його використання у значені дефінієндуму та структури військової організації держави носить надзвичайно суперечливий характер (В. Гречанінов, А. Єрмоленко, В. Корендович, Е. Лисицин, С. Нечхаєв, Л. Поляков, І. Рудницький, А. Семенченко, В. Шамрай, В. Шкідченко та ін.);

- керівництво військовою організацією держави (П. Демчук, В. Ліпкан, М. Лобко, А. Лобанов, В. Мулява, С. Нечхаєв, Ю. Пунда, І. Руснак, В. Телелим, та ін.); з'ясовано, що чинне законодавство України не передбачає єдиного керівництва військовими формуваннями, а це свідчить про відсутність керованості процесами їхнього розвитку, наявність конкуренції між ними щодо ресурсів і завдань, можливість виникнення суттєвих суперечностей, у тому числі під впливом різних політичних сил (А. Семенченко);

- функції військової організації у системі забезпечення військової безпеки держави (В. Говоруха, А. Гриценко, В. Грубов, В. Корендович, А. Лобанов, Г. Перепелиця та ін.); встановлено, що з виникненням в Україні такого соціального феномену, як “військова організація держави” з'явилися утруднення, пов'язані зі спробою об'єднати в єдине ціле низку елементів з діаметрально протилежними сутностями та завданнями;

- цивільний контроль за діяльністю військової організації держави (Б. Андресюк, В. Баранівський, Л. Будаг'янц, П. Гарсія, В. Говоруха, С. Олійник, С. Фоу, І. Храбан та ін.); з'ясовано, що в сучасній Україні існує неоднозначне розуміння сутності демократичного цивільного контролю. Нерідко спостерігається підміна понять: “державний контроль” видається за “демократичний цивільний контроль” і навпаки;

- будівництво та розвиток окремих складових військової організації держави; цьому напряму дослідження присвячена ціла низка наукових матеріалів та публікацій суперечливого характеру (Е. Кальницький, М. Кисельов, М. Литвин, В. Лях, Ю.Мамонтов, В. Мандрагеля, М. Нещадим, А. Папікян, Б. Парахонський, А. Русначенко, М. Требін, М. Хантіль, О. Фортова, Б. Якимович та ін.).

Отже, аналіз наукової бібліографії та нормативно-правових актів з проблеми, яка досліджується, дозволяє стверджувати, що єдиних підходів до бачення вітчизняного варіанту моделі військової організації держави та перспектив її розвитку в Україні не існує. Тому використання наявної наукової бази як повноцінного вихідного матеріалу для формування наукової концепції військової організації держави загалом є практично неможливим. Таке становище вимагає розробки науково обґрунтованих концептуальних засад функціонування та розвитку військової системи України, створення її сучасної ефективної соціальної моделі, що сприятиме формуванню необхідних умов забезпечення військової безпеки держави.

У другому розділі “Військова організація держави як соціальний феномен” здійснено аналіз теоретико-методологічних проблем військової організації як частини суспільно-історичного буття, досліджено її сутність, структуру, функціональні можливості, походження, специфіку взаємодії з державою.

У підрозділі 2.1. “Теоретико-методологічні засади дослідження військової організації держави” встановлено, що будівництво військової організації держави відбувається за умов модернізації українського суспільства і є складним, неоднозначним та суперечливим процесом. Динамічні зміни в економічній, соціально-політичній сферах життєдіяльності суспільства та безпековому просторі супроводжується переглядом наукових підходів та управлінських парадигм, уточненням місця і ролі силових структур у системі військово-політичних відносин у державі та світі загалом. Саме тому спрямованість на комплексний аналіз особливостей формування та перспективи розвитку військової організації у контексті трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні, стала наріжним каменем дослідження цього соціального феномену.

Загальновизнаним положенням досліджень з теорії організації є твердження, відповідно до якого організація постає одним із найважливіших структурних компонентів соціального цілого, а головною її ознакою є цілеспрямованість функціонування та розвитку (О.Богданов, Ч. Барнард, В. Бех, М. Вебер, Ю. Габермас, Н. Луман, Р. Мертон, М. Недюха, Т. Парсонс, Н. Петрук, А. Пригожин, П. Сорокін).

Методологічним підґрунтям аналізу військової організації держави є філософська рефлексія її сутності та функціонального призначення, яка у пропонованому дослідженні здійснюється за допомогою методів теорії формальних організацій, інституційного та функціонального аналізу, що утворюють єдиний ієрархічно впорядкований методологічний апарат. При цьому методи теорії формальних організацій виявляються чи не найбільш наближеними до конкретики та емпіричних параметрів військової організації держави, тоді як метод інституційного аналізу постає як такий, що дозволяє обмежувати коло дослідницьких завдань, діапазон застосування методів теорії формальних організацій, набуваючи, таким чином, ознак засадничого підходу. Можливості функціонального методу сприяють не тільки репрезентації усталених методологічних підходів, але й дозволяють виходити на узагальнення метатеоретичного рівня.

До проблематики аналізу формальних організацій зверталися такі філософи, як Н. Луман та Ю. Габермас (останній аналізував їх, насамперед, в контексті забезпечення соціального управління). Метод інституційного аналізу, який набув широкого застосування ще з часів Г. Спенсера та М. Вебера, дозволив розглядати військову організацію під кутом зору її особливого інституційного статусу. Метод функціонального аналізу сприяв дослідженню соціальної природи військової організації, конкретизації її сутності. За допомогою функцій військова організація реалізує свої завдання та мету, які висуваються або можуть бути висунуті перед нею державою і суспільством. Тому саме цей філософський аспект розуміння та застосування згаданих методів визначив методологічне підґрунтя дисертаційної роботи.

Встановлено, що військова організація держави є складним, полісистемним утворенням найвищого рівня складності. Її елементи утворюють певну структуру з усталеними внутрішніми зв'язками. Істотною особливістю цієї структури є багатомірність зв'язків та функцій, що дало підстави досліджувати військову організацію під кутом зору структурно-функціонального аналізу.

Обґрунтовано, що до складу військової організації держави можуть належати тільки ті елементи, які здатні здійснювати повноцінну збройну боротьбу, а також структури політичного та військового керівництва, покликані створювати необхідні економічні, соціально-політичні, морально-психологічні та інші умови для вирішення завдань військового захисту незалежності та територіальної цілісності.

Виходячи з того, що українознавство є системою знань, де приріст нових знань досягається на межі різних наук про Україну та український народ, питання методології українознавчого дослідження мають пріоритетне значення у пропонованій дисертації. Методологія українознавства, окрім загальнонаукових методологічних засад і методів, включає в себе й методологію галузевих наук про Україну, що й надає їй інтегрального комплексного характеру, потребує системного підходу (П. Кононенко, О. Калакура, Я. Калакура, В. Крисаченко). Найважливішими засадами українознавчого дослідження є принципи історизму, системності, об'єктивності тощо (В. Антонович, М. Грушевський, М. Костомаров, І. Крип'якевич, М. Максимович, І. Франко).

Таким чином, доведено, що під час вивчення військової організації держави взаємодіють методи та підходи різного ступеня узагальнення - українознавчі, філософські, загальнонаукові та спеціальні (військово-наукові). Застосування цих методів у дисертаційному дослідженні зумовлене специфікою військової організації держави як складного об'єкта українознавчо-філософського пізнання, функціонування та ґенеза якого детерміновані різноманітними умовами (чинниками) впродовж значного періоду.

У підрозділі 2.2. “Сутність та структура військової організації держави” розглядаються підходи до визначення військової організації держави, які існують у сучасній філософській та науковій думці. Загальноприйнятим визнається погляд, відповідно до якого організація постає формою усталеного взаємозв'язку елементів системи відповідно до мети її існування; процес упорядкування або приведення до системи, стан упорядкування, побудова, тип функціонування системи тощо.

Обґрунтовується, що поняття “воєнний” і “військовий” утворені з одного кореня “вой ” (який у процесі етногенезу трансформувався у “вій”) і є еквівалентними попри зовнішні відмінності. Разом з тим від цього ж кореня походить поняття “войско-військо”. Відтак вживання термінів “військова”, “військовий”, “військове”, “військові” є свідченням належності явища, предмета тощо не тільки до війська, але й безпосередньо до війни як засадничого мовного елементу в цій зв'язці. Виходячи з цього, дисертант пропонує застосовувати поняття “військова організація” для позначення військової сили держави.

Встановлено, що у процесі суспільно-історичного розвитку відбулася трансформація змісту та статусу поняття “військова організація держави”. Якщо до 90-х рр. минулого століття зазначене поняття на офіційному рівні використовувалося у значені дефінієнсу, то з розпадом СРСР низка нових незалежних держав разом з колишнім союзним центром надали йому статус дефінієндуму, що кардинально змінило його зміст.

Розглянувши легітимізовані та доктринальні підходи до сутності військової організації держави, стверджується, що вони неадекватно відображають соціальну реальність і свідчать про ознаки мультисистемної кризи. Виходячи з цього, пропонується вважати, що військове формування - це специфічне соціальне утворення, низовий елемент військової організації держави, що має відносно сталу структуру; однорідний склад, репрезентований військовиками; ґрунтується на засадах єдиновладдя і призначений для виконання її завдань та функцій за допомогою засобів насильства (військові формування актуалізуються у вигляді підрозділів, частин, з'єднань та об'єднань). Відтак обґрунтовується, що військова організація держави є структурно оформленим та ієрархічно упорядкованим специфічним соціальним інститутом суспільства, у якому домінують функціональні, координаційні та субординаційні відносини, особливий елемент державного механізму, наділений владними повноваженнями і відповідними матеріально-технічними засобами (озброєнням та військовою технікою) для виконання функцій держави в галузі військової безпеки та під час надзвичайних ситуацій, що загрожують її сталості.

Доведено, що недоліки існуючої військової організації України найбільш рельєфно проявилися у її структурі, яка поєднала в собі різнорідні елементи з діаметрально протилежними функціями (політичний елемент, адміністративний елемент, стратегічний елемент, оперативно-стратегічний елемент включає: Збройні Сили України, внутрішні війська МВС України, СБУ, СЗР України, УДО України, ДПС України, війська Цивільної оборони України, Державну спеціальну службу транспорту). Кожен елемент військової організації, за виключенням Збройних Сил України, має специфічну організаційно-штатну структуру, яка може свідчити про проблематичність їхньої участі у забезпечені військової безпеки держави. Така ситуація вимагає поглибленого дослідження зародження та перспектив розвитку як самої військової організації держави, так і кожного її елемента, їхніх завдань та функцій відповідно до потреб військової безпеки з метою створення оптимальної соціальної моделі військової організації України, здатної відповісти на будь-які виклики, що очікують державу в ХХІ столітті.

Підрозділ 2.3. “Походження та ґенеза військової організації: концептуальний вимір” присвячений характеристиці процесів виникнення військової організації під час первинного державотворення та в добу цивілізації. Встановлено, що кожен концептуальний підхід відображає окремі аспекти цього складного соціального процесу, які, як правило, пересікаються між собою, не сприяючи остаточному розв'язанню зазначеної проблеми. Наприклад, марксизм пов'язує походження військової організації з виникненням класового суспільства та держави. О. Конт, М. Грушевський, Терні-Гай, А. Тойнбі та інші вважають, що поштовхом для створення військової організації стали “торгівля і промисел, транспорт і комунікації”, які вимагали певного ступеня політичної стабільності, що загалом не заперечує марксистську тезу про домінування економічних відносин. Р. Арон виходив з того, що війна - це специфічне соціальне явище, яке передбачає існування суспільства, а останнє - військової організації, що теж принципово не суперечить ні першому, ні другому концептуальним підходам.

Авторська позиція полягає в тому, що виникнення військової організації є складним та довготривалим процесом, який спирався на низку соціальних передумов. Першою серед них була діяльність, пов'язана з мисливством та ініціацією, які сприяли виділенню особливої групи всередині спільноти і розвитку озброєння (Аристотель, Володимир Мономах, Н. Макіавеллі, Л. Леві-Брюль, О. Пріцак). На цьому етапі збройна організація зазвичай виконувала функції захисту всієї спільноти та відображала її інтереси, принаймні переважної більшості. Другою важливою передумовою став прискорений соціально-економічний розвиток архаїчних спільнот, який призвів до виникнення “індустрії та комерції”, що вимагало певного ступеня соціальної стабільності. Відтепер групові інтереси повинні були узгоджуватися з інтересами економічної та/або військової верхівки (О. Конт, М. Грушевський, Терні-Гай, А. Тойнбі). І, врешті-решт, останньою соціальною передумовою стала війна, яка перетворилася на “господарський промисел” (Л.Г. Морган, К. Маркс, Р. Арон, Ю. Мамонтов). У цей період відбулася трансформація самодіяльної збройної організації архаїчної спільноти у легітимізовану військову організацію та розбудова на її ґрунті держави та права. Це був перший, еволюційний шлях формування військової організації держави. Крім нього, більшість наукових та філософських джерел описують, але не конституюють насильницький шлях перетворення збройної організації у військову та створення на її основі держави та права (М. Вебер, Л. Гумплович, М. Грушевський, Є. Дюрінг, К. Каутський, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак). Зазначені шляхи виникнення військової організації мали місце у період державотворення і безпосередньо пов'язані з ним.

З переходом архаїчних спільнот до державного стану виникнення військових організацій не припинилося. Воно продовжується й донині, але на принципово нових засадах і пов'язане з боротьбою народів за свій суверенітет (О. Бодрук, Е.Д. Сміт, О. Калакура, І. Огородник). Це третій шлях формування військових організацій у добу цивілізації. В залежності від способу досягнення суверенітету державою (військовий або мирний) військові організації поділяються на чотири типи.

Обґрунтовується висновок, що військова організація фактично є підґрунтям формування держави і забезпечує її соціальне буття. Встановлено, що вивчення взаємодії військової організації та держави призводить до поглиблення пізнання специфіки українського військового будівництва, більш чіткого окреслення його соціокультурних та історичних координат.

У підрозділі 2.4. “Військова організація і держава: особливості соціальної взаємодії” здійснено аналіз проблем, пов'язаних із взаємодією військової організації як суб'єкта суспільно-історичної практики з державою. Встановлено, що військова організація є невід'ємним атрибутом будь-якої держави і її взаємодія з рештою державних інститутів регулюється системою суспільно-політичних відносин, які охоплюють функціональні, економічні, правові, морально-психологічні та інші аспекти забезпечення безпеки держави з використанням тих чи тих форм збройного насильства (Каутілья, Сунь У, Шан Ян, Платон, Флавій Вегецій Ренат та ін.).

З'ясовано, що ґенеза військової організації, вдосконалення її структури та виникнення нових елементів відбувалися у загальному річищі еволюції суспільства і держави. Разом з тим характер суспільно-політичних відносин, що складаються під час взаємодії військової організації і держави, залежить від низки чинників, найважливішими серед яких є: а) тип цивілізаційного розвитку; б) ефективність політичної системи; в) характер державного режиму; г) рівень політичної культури населення та керівної еліти; ґ) національно-історичні традиції; д) економічні можливості держави; ж) утягнутість країни до регіональних і міжнародних конфліктів тощо.

Доведено, що більшість сучасних країн світу прийшли до усвідомлення необхідності втілення під час свого державного будівництва універсальної структурної моделі військової організації та особливого алгоритму її взаємодії з державним механізмом. У суспільно-політичній практиці сучасних держав домінуючим є принцип розподілу функцій між збройними силами (захист від зовнішніх загроз), силами внутрішньої безпеки - національна гвардія, війська територіальної та цивільної оборони тощо (захист від внутрішніх загроз), правоохоронними органами (забезпечення громадської безпеки), спецслужбами та силами охорони кордонів, узбережжя тощо.