Військова організація України: особливості формування та перспективи розвитку (українознавчо-філософський підхід)

Обґрунтовано, що стан військової безпеки держави значною мірою залежить від ефективності її військової організації. У свою чергу, боєздатність військової організації, її структура та функції повинні бути адекватними зовнішнім та внутрішнім викликам військовій безпеці держави. Тому в умовах широкомасштабної модернізації державного механізму в Україні проблемі реформування військової організації необхідно приділити першочергову увагу. Метою модернізації має стати створення військової організації держави, здатної дати відсіч, можливо асиметричну, будь-якому агресору. Всередині країни військова організація повинна гарантувати захист суспільства від сепаратистських та інших антидержавних намірів щодо розколу держави. З іншого боку, оскільки Україна є незалежною державою, її військова організація зобов'язана стати чинником формування національної ідентичності.

У третьому розділі “Особливості формування військової організації України за умов трансформації суспільства” досліджується роль військової організації у формуванні безпекового простору українського суспільства.

Підрозділ 3.1. “Особливості державного та військового будівництва в Україні: соціальний вимір” дає характеристику суспільно-історичного досвіду будівництва різних типів військових організацій на теренах сучасної України. Висловлено думку, що зазначене соціальне явище суттєво вплинуло на створення наприкінці XX ст. військової сфери українського суспільства. Привернуто увагу до того факту, що військова спадщина попередніх поколінь недостатньо використовується на сучасному етапі розбудови військової організації України, а соціально-політична думка не спрямована на відродження військового духу, властивого українському народу.

Визначено, що становлення давньоукраїнської державності відбувалося протягом тривалого часу, і постало закономірним підсумком внутрішньої ґенези тогочасного суспільства, а становлення її військової організації - еволюційним шляхом, відповідно до загальних закономірностей цього процесу. При цьому немаловажну роль відіграли зовнішні чинники. Військова організація Київської Русі складалася з різних структурних елементів, безпосередньо пов'язаних з війною. Вона цементувала та гуртувала давньоруське суспільство у свідому державну силу. З її занепадом почала розкладатися, а потім і взагалі припинила своє існування прадавня українська держава (М. Грушевський, І. Крип'якевич, М. Колодзінський, Б. Якимович та ін.).

У XVII ст. в Україні, яка потерпала від бездержавності, були закладені підвалини третього шляху формування військової організації, що пов'язаний з боротьбою українського народу за свою незалежність. На теренах України виникла військова організація першого типу, яка виборола політичний суверенітет і стала центром, навколо якого гуртувалося українське суспільство. Гарантом успішної розбудови нової незалежної держави стала військова організація, яка формувалася на організаційних засадах Запорозької Січі (Д. Яворницький, Н. Полонська-Василенко, Д. Дорошенко, О. Субтельний). Її серцевину складало реєстрове військо. Іншими структурними елементами тогочасної військової організації України були: затяжне (згодом сердюцьке) військо (піхота) та компанійське військо (кіннота). Ці військові формування комплектувалися на добровільно-контрактних засадах і використовувалися як для несення прикордонної служби, так і для виконання поліцейських функцій. Із занепадом козацького війська припинила своє існування й українська держава.

Показано, що занепад української державності та пов'язана з цим криза духовності знайшли відображення у творчості Г. Сковороди, який у своєрідній формі - мовою символів - прагнув осягнути реальні життєві проблеми тогочасного українського соціуму, та Т. Шевченка, який за допомогою філософсько-поетичної думки намагався вплинути на відродження старовинного військового духу, властивого українському народу, мріяв розбудити історичну пам'ять про величний характер Гетьманщини, що дрімала в українцях.

Встановлено, що під час Першої світової війни та національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні склалася низка соціальних передумов щодо створення військових організацій різних типів. За часів УНР в Україні виникли сприятливі умови для формування потужної військової організації другого типу. Проте Центральна Рада, зважаючи на свою соціалістичну сутність, не скористалася цією можливістю. Гетьман П. Скоропадський намагався створити військову організацію четвертого типу, проте формування регулярного війська обмежилося лише підготовкою кадрів. Військова організація першого типу, яка почала формуватися за часів Директорії УНР, так і не набула закінчених форм. Відтак, не спромігшись створити власну військову організацію, українське суспільство не змогло втримати політичну незалежність (С. Литвин, В. Савченко, О. Тимощук, В. Шевченко та ін.).

Виходячи з творчості таких українських мислителів, як Д. Донцов та В. Липинський, значне місце в дисертації відводиться аналізу причин поразки українських національно-визвольних змагань та перспективам подальшої боротьби за незалежність. Показано, що філософсько-політична доктрина В. Липинського, на відміну від концепції Д. Донцова, ґрунтується на обстоювані особливої ролі держави, без якої не може бути нації, є лише народ як етнічна спільність.

З'ясовано, що напередодні та під час Другої світової війни на теренах сучасної України була створена низка військових організацій різних типів: у Карпатській Україні на базі громадської організації військового спрямування УНО була сформована Карпатська Січ - військова організація четвертого типу. В Галичині - УПА - військова організація першого типу. Крім того, потенційна військова організація другого типу була сформована під егідою Німеччини - УНА. Проте реальною основою сучасної військової організації України стали збройні формування, які створювалися спочатку Радянською Росією, згодом СРСР: Червона Армія Радянської України, Кримська Червона Армія, Збройні сили України та Криму, українізований УВО, Червона Армія УРСР, повоєнне угруповання радянських військ, що дислокувалося на українській території. Обґрунтовано, що в СРСР, зокрема у надрах його військової системи, поступово визрівали соціальні передумови формування в Україні військової організації другого типу. Зазначений факт спонукав автора до розгляду домінуючих суспільних тенденцій тогочасного українського соціуму щодо перспектив створення власного війська.

У підрозділі 3.2. “Новітні суспільні тенденції формування військової організації України” показано, що аналіз історично обумовлених типів військової організації передбачає звернення не лише до специфіки життєдіяльності соціальних спільнот минулого, але й до з'ясування сутності сучасних суспільних тенденцій щодо військового будівництва.

Обґрунтовано, що в новітній історії України мали місце три суспільні тенденції щодо створення військової організації держави.

Перша тенденція пов'язується з прагненням українського народу до суверенітету. Вона була характерною для більшості етносів, які виборювали незалежність (О. Бодрук, О. Калакура, Е.Д. Сміт та ін.). Як відомо, спочатку на хвилі піднесення національної свідомості виникає громадсько-політична організація у формі фронтів, рухів, партій тощо. Згодом під її егідою утворюється військова організація, яка в залежності від обставин може постати серцевиною збройної боротьби за незалежність. В Україні ця тенденція формалізувалася у вигляді НРУ та його військового крила - СОУ (А. Русначенко). Остання при подальшому несприятливому розвитку подій могла б стати основою створення військової організації першого типу.

Друга тенденція пов'язується з особливостями розпаду СРСР та виникнення України як незалежної держави. Сформована за радянської доби українська політична еліта, опанувавши ситуацію під час соціальної дезорганізації Радянського Союзу, проголосила незалежність і конституювала себе як легітимна національна влада (С. Кульчицький, В. Литвин). Завдяки цьому ініціатива державного будівництва загалом та військового будівництва зокрема цілковито перейшла до її відання. Українська влада за надзвичайно короткий термін, використовуючи напрацювання національно-демократичної опозиції, оперативно створила Національну гвардію України (НГУ). При подальшому негативному розвитку подій, як це нерідко траплялося з новими незалежними державами, НГУ мала всі шанси перетворитися на повноцінну військову організацію четвертого типу. Проте низка чинників спочатку загальмувала цей процес, а згодом звела його нанівець.

Передусім НГУ стала заручницею хронічної соціальної кризи. Невизначеність правового статусу в соціально-політичній структурі суспільства, дублювання функцій інших державних органів тощо не сприяли перспективі її безпроблемного майбутнього (В. Шамрай). Крім того, НГУ не витримала конкуренції у “змаганні” за право бути серцевиною військової безпеки держави з такою потужною силовою структурою, як Збройні Сили України, що сформувалися на основі угруповання союзних військ, дислокованих на українській території. Варіант її включення до складу Збройних Сил на правах структурного елементу, як це передбачалося у Концепції оборони та будівництва Збройних Сил України від 11 жовтня 1991 р., на початку ХХІ ст. вичерпав себе і втратив актуальність.

Відтак третьою суспільною тенденцією формування військової організації держави, що завершилася реальним втіленням у життя, стала розбудова Збройних Сил України як військової організації другого типу. Паралельно з цим процесом, а то й з певним випередженням, розвивалися так звані “інші військові формування”, які з часом заявили свої претензії на роль самодостатніх елементів військової організації держави. Остання в цьому разі повинна була виступати у значенні дефінієндуму.

У підрозділі 3.3. “Концептуальні моделі сучасних Збройних Сил України, інших військових формувань: філософський аналіз” досліджено вплив соціальних передумов та чинників на створення легітимних так званих військових формувань України. Підкреслюється, що починаючи з моменту проголошення незалежності вирішальну роль у виборі українською спільнотою способу забезпечення військової безпеки та збереження національної ідентичності відігравали зовнішні чинники.

Показано, що після проголошення незалежності українське суспільство відразу ж опинилося віч-на-віч із важливою проблемою безпеки, оскільки СОУ ще не набула ознак серйозної військової сили, здатної у разі необхідності організувати збройний опір можливому агресору. НГУ теж перебувала у стадії формування. А в той час на українській території дислокувалося потужне угруповання радянських військ загальною чисельністю близько 780 тис. військовиків, серед яких вихідці з України складали меншість. Тому військово-політичне керівництво України під час розбудови військової сфери суспільства намагалося діяти обережно та толерантно з тим, щоб не спровокувати союзний центр на силові дії. Це не могло не позначитися на реальному процесі формування Збройних Сил України, який дещо затягнувся у часі.

Зважаючи на те, що окремі напрями національної безпеки, як-то охорона державного кордону, державна та внутрішня безпека, охорона органів державної влади та вищих посадових осіб тощо, не можуть тривалий час залишатися без силового забезпечення, активно почали створюватися “інші військові формування”. У зв'язку з цим обґрунтовано, що цей процес розвивався без належного узгодження та координації на загальнодержавному рівні, мав своїм логічним наслідком мультисистемну кризу: виникло ситуативне, штучне утворення, яке на законодавчому рівні було легітимізоване як “Воєнна організація України”.

Встановлено, що в сучасній Україні існує низка силових структур, з яких лише вісім у тій чи тій мірі можна класифікувати як військові формування, складові елементи військової організації держави: за прямою вказівкою в законодавстві - Збройні Сили України, СЗР України, внутрішні війська МВС України та існуючі де-юре війська Цивільної оборони України; за функцією захисту держави шляхом безпосереднього ведення бойових дій - Збройні Сили України, частково, у формі участі в заходах територіальної оборони, - внутрішні війська МВС України, ДССТ Міністерства транспорту та зв'язку України та ДПС України; за ознакою комплектування військовиками, які мають військові звання і проходять військову службу та на яких поширюється соціальний і правовий захист, умови пенсійного забезпечення, передбачені для військовиків - Збройні Сили України, внутрішні війська МВС України, ДПС України, СБУ, СЗР України, ДССТ України, УДО України.

Стверджується, що зазначена ситуація свідчить про необхідність реформування не тільки військової сфери українського суспільства, але й безпекового простору загалом.

У четвертому розділі “Перспективи реформування військової організації України: безпековий вимір” обґрунтовуються головні напрями створення нової соціальної моделі військової організації держави, яка б відповідала сучасним вимогам трансформації українського суспільства.

У підрозділі 4.1. “Військова безпека України як важлива складова національної безпеки” розвивається думка, що характер і спрямованість процесів розбудови безпекового простору українського суспільства на початку нового тисячоліття значною мірою зумовлюється тими радикальними зрушеннями, які відбуваються практично в усіх сферах людського буття. З'ясовано, що соціальний феномен безпеки є органічною частиною українського буття, відображає його багатоманітність та складність, життєву напруженість і динамізм (О. Бодрук, В. Ліпкан, Т. Розова, Г. Ситник, М. Цюрупа та ін.). Обґрунтовано, що вироблена людською свідомістю парадигма безпеки є досить складним соціально-політичним явищем, яке акумулює в собі наслідки багатогранної життєдіяльності, культурні особливості, накопичений історичний досвід, а також уподобання кожного індивіда, соціальної групи, суспільства, держави й людства загалом.

На початку ХХ ст. як похідне від терміну “безпека” до наукового обігу було запроваджене поняття “національна безпека”. Аналіз основних підходів до операціоналізації поняття “національна безпека” свідчить, що в останні десятиліття найбільшого поширення набули два головні підходи, які генеруються переважно у західних школах. Відповідно до першого з них (С. Браун, Б. Броді, У. Ліппман, М. Каплан, Г. Моргентау, С. Хоффман та ін.) “національна безпека” та похідні категорії розглядаються крізь призму національних інтересів. Представники ж іншого підходу (А. Волферс, К. Норр, Ф. Трегер, Д. Кауффман, А. Ахарія та ін.) пов'язують національну безпеку з системою засадничих цінностей суспільства. Аналіз сутності національної безпеки України та її складових дозволяє стверджувати, що в українському законодавстві домінує підхід, відповідно до якого вона обґрунтовується виходячи з національних інтересів.

Доведено, що важливою складовою національної безпеки України є військова безпека. Вона характеризується готовністю і здатністю держави надійно захищати свої інтереси та суверенітет, протистояти військовій агресії, будь-яким іншим формам зовнішнього тиску та шантажу з позиції сили, а також запобігати спробам розв'язання внутрішнього соціального або міжнаціонального конфлікту із застосуванням насильства або терористичної діяльності. При цьому головною метою забезпечення військової безпеки України є усунення зовнішніх та внутрішніх загроз національній безпеці України у військовій сфері, створення сприятливих умов для гарантованого захисту національних інтересів.

При аналізі внутрішньої та зовнішньої ситуації виявлено комплекс викликів та загроз військовій безпеці, національним інтересам України. Виходячи з цього, обстоюється думка про виняткове місце військової організації у системі військової та національної безпеки України. Суспільство не тільки має право, а й зобов'язане захищати себе, відстоювати свої інтереси та безпеку. У зв'язку з цим виникає необхідність зосередження зусиль держави та суспільства на приведенні військової організації до стану, який забезпечує її здатність і готовність до захисту національних інтересів України.

У підрозділі 4.2 “Збройні Сили України, інші військові формування у системі забезпечення військової безпеки: функціональний вимір” розглядаються природа, характер та форми прояву функцій військової організації, які є конкретними, властивими лише їй способами діяльності, що забезпечують збереження цілісності країни. З'ясовано, що єдиного підходу до розуміння функцій військової організації держави у науковій літературі не існує. Виходячи з цього, пропонується розглядати функції військової організації держави як можливі і реальні основні напрями діяльності військової організації щодо забезпечення військової безпеки держави, які актуалізуються у її завданнях, меті та соціальному призначенні.

Обґрунтовано, що класифікація функцій військової організації держави може здійснюватися за різними ознаками. Так, за сферами (об'єктами) функції можуть поділятися на внутрішні та зовнішні. Відповідно до завдань, які постають у процесі життєдіяльності суспільства та держави, можна розрізняти основні та неосновні функції військової організації. Залежно від тривалості дії функції військової організації можуть поділятися на постійні та тимчасові. Можлива також класифікація функцій за способами їхньої реалізації - на ті, що здійснюються збройним шляхом, і на ті, що розв'язуються без зброї.

Аналіз нормативно-правових актів, що стосуються повноважень, функцій та завдань військової організації держави і її складових елементів у галузі забезпечення військової безпеки України, встановлює, що найбільш повно функціям її забезпечення відповідають Збройні Сили України, частково - внутрішні війська МВС України, існуючі де-юре війська Цивільної оборони України, ДССТ України, ДПС України. Тоді як СБУ, СЗР України та УДО України, маючи статус військового формування, взагалі не відповідають зазначеним функціям.

Висновок, який узагальнює вивчення основних напрямів діяльності держави стосовно забезпечення військової безпеки, констатує, що функціонування практично всіх органів і елементів військової організації має несистемний вимір та роз'єднаний характер. Це значною мірою пояснюється відсутністю чітко сформульованої концепції їхньої діяльності у системі військової безпеки. Тому актуальною проблемою модернізації українського суспільства є необхідність уточнення функцій військової організації держави, розмежування завдань силових структур у безпековому просторі України.

У підрозділі 4.3. “Концептуальні засади реформування військової організації України” досліджується характер трансформацій, що відбуваються в сучасному українському суспільстві, а також аналізуються перспективи реформування безпекового простору України. Спираючись на розробки вітчизняних та іноземних науковців, стверджується, що сектор безпеки - це сукупність державних органів та організацій, які покликані забезпечувати безпеку особи, суспільства та держави. Відповідно до головних видів безпеки, які знайшли поширення в Україні на законодавчому та доктринальному рівнях, пропонується розрізняти три основні елементи сектору безпеки: а) особиста безпека громадян та громадська безпека, які забезпечують правоохоронні органи; б) державна безпека, за яку відповідають спецслужби; в) військова безпека, що належить до сфери діяльності військової організації України.

Встановлено, що пріоритетним напрямом реформування сектору безпеки має стати чітке та однозначне розмежування усіх силових структур України з урахуванням їхніх функцій у секторі безпеки відповідно до запропонованої моделі. У межах кожного з цих сегментів необхідно здійснити уніфікацію всього того, що стосується забезпечення, підготовки кадрів та проходження служби (державної чи військової) особовим складом. Перші два елементи підлягають повній та беззастережній, як це прийнято за міжнародними стандартами, демілітаризації. Їхня діяльність повинна стати прозорою та доступною для демократичного контролю з боку суспільства.

У контексті реформування сектору безпеки пропонується авторське визначення Збройних Сил України як військової організації держави, призначеної для забезпечення військової безпеки всіма наявними у неї засобами та виконання зобов'язань України перед регіональною і світовою спільнотою щодо гарантування міжнародної безпеки. Ґрунтуючись на цьому, а також виходячи з аналізу можливих напрямів реорганізації військових формувань України, встановлено, що структура військової організації України повинна включати лише ті суспільні та державні інститути, які безпосередньо пов'язані із забезпеченням військової безпеки держави. До них автор відносить такі компоненти: 1. Політичний елемент військової організації держави - Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, РНБО України, якій пропонується підпорядкувати СБУ, Ставка Верховного Головнокомандувача у разі створення в особливий період; 2. Адміністративний елемент військової організації держави - Міністерство оборони України, до складу якого пропонується включити військову контррозвідку; 3. Стратегічний елемент військової організації держави - Генеральний штаб Збройних Сил України, до складу якого пропонується включити військову розвідку; 4. Видовий елемент військової організації держави - Українська армія, ВМС України та Національна гвардія України; 5. Родовий елемент військової організації держави; 6. Військові формування (відповідно до авторського визначення). 7. Тил, Озброєння та система військової освіти.

Обґрунтовується висновок, згідно з яким запропонована структура військової організації держави дозволить подолати більшість суперечностей, які постали у військовій сфері України, зокрема щодо сутності та змісту військової організації, керівництва нею, її функцій, здійснення демократичного цивільного контролю, мінімізації військових витрат та ефективності забезпечення військової безпеки України.

У Висновках підбиваються підсумки проведеного дослідження і узагальнюються отримані результати. У межах поставленої наукової проблеми головними висновками, що знайшли відповідне змістовне обґрунтування, концептуальний виклад та науково-практичне спрямування, є такі:

1. Аналіз наукової бібліографії та нормативно-правових актів з проблеми, яка досліджується, дозволяє стверджувати, що єдиних підходів до бачення вітчизняного варіанту моделі військової організації держави та перспектив її розвитку в Україні не існує. Таке становище загрожує фундаментальним основам суверенного існування України і тому вимагає розробки науково обґрунтованих концептуальних засад функціонування та розвитку військової організації України, створення її сучасної ефективної соціальної моделі, що сприятиме формуванню необхідних умов забезпечення військової безпеки держави.

2. Використовуючи методологічний апарат дослідження доведено, що військова організація держави з одного боку є структурно оформленим та ієрархічно упорядкованим специфічним соціальним інститутом суспільства, в якому домінують функціональні, координаційні та субординаційні відносини, а з іншого - особливим елементом державного механізму, наділеним владними повноваженнями і відповідними матеріально-технічними засобами (озброєнням та військовою технікою) для виконання функцій держави в галузі військової безпеки та під час надзвичайних ситуацій, що загрожують її сталості.

3. Виникнення військової організації є складним та довготривалим процесом, що спирався на низку соціальних передумов, серед яких автор обґрунтовує такі: а) мисливство та пов'язана з ним ініціація; б) суспільно-економічний розвиток архаїчних спільнот; в) війна як “господарський промисел”. Виявлено шляхи походження військової організації: 1) у протодержавному стані спільнот: а) еволюційний; б) насильницький; 2) на етапі цивілізації, відповідно до способу досягнення суверенітету (мирний або військовий) виокремлюється чотири типи військових організацій.

4. Ґенеза військової організації, вдосконалення її структури та виникнення нових елементів відбуваються у контексті еволюції суспільства і держави. Встановлено, що більшість країн світу прийшли до усвідомлення необхідності втілення універсальної структурної моделі військової безпеки держави. У суспільно-політичній практиці сучасних країн утвердився принцип розподілу функцій між збройними силами (захист від зовнішніх загроз), силами внутрішньої безпеки - національна гвардія, війська територіальної та цивільної оборони тощо (захист від внутрішніх загроз), правоохоронними органами (забезпечення громадської безпеки), спецслужбами, силами охорони кордонів, узбережжя тощо.

5. Становлення української державності відбувалося протягом тривалого часу і стало закономірним підсумком внутрішньої ґенези українського суспільства. З'ясовано, що на різних етапах, залежно від конкретно-історичних обставин, в Україні формувалися військові організації різних типів відповідно до загальних закономірностей цього процесу, що відповідає загальносвітовій практиці. Обґрунтовано, що в надрах військової системи СРСР поступово визрівали соціальні передумови формування в Україні військової організації другого типу - сучасних Збройних Сил.

6. Реалізація комплексу інноваційних українознавчо-філософських ідей дозволила запропонувати нову інтерпретацію змісту творчості таких українських мислителів як С. Оріховський-Роксолан, Г. Сковорода, Т. Шевченко, Д. Донцов, В. Липинський щодо з'ясування соціотворчої сили ідеалу духовної спільноти як теоретичної альтернативи недосконалим та невідповідним людській суті формам організації колоніального життя України. Обґрунтовано значущість української філософської думки у відродженні військового духу, властивого українській спільноті, у розвитку гуманістичної свідомості, в становленні духовної атмосфери, що сприяла згуртуванню та консолідації українського етносу.

7. Аналіз фактичних матеріалів, які стосуються військового будівництва в Україні у 80-90-х рр. ХХ ст. дозволяє стверджувати, що в тогочасному суспільстві існували три соціальні тенденції щодо створення військової організації держави: військової організації першого типу у формі СОУ, військової організації четвертого типу у формі НГУ, військової організації другого типу у формі Збройних Сил (на базі угруповання радянських військ, що дислокувалося на українській території). Обґрунтовано, що створення Збройних Сил України стало закономірним соціальним наслідком процесу трансформації українського суспільства.

8. Паралельно з будівництвом Збройних Сил України відбувалося творення інших військових формувань, кожне з яких має свої особливості ґенези. Встановлено, що серед низки легітимним силових структур сучасної України лише вісім у тій чи тій мірі можна класифікувати як військові формування, складові елементи військової організації держави, зокрема: за прямою вказівкою в законодавстві - Збройні Сили України, СЗР України, внутрішні війська МВС України та існуючі де-юре війська Цивільної оборони України; за функцією захисту держави шляхом безпосереднього ведення бойових дій - Збройні Сили України, частково, у формі участі в заходах територіальної оборони, - внутрішні війська МВС України, ДССТ України та ДПС України; за ознакою комплектування військовиками, які мають військові звання і проходять військову службу та на яких поширюється соціальний і правовий захист, умови пенсійного забезпечення, передбачені для військовиків, - Збройні Сили України, внутрішні війська МВС України, ДПС України, СБУ, СЗР України, ДССТ України, УДО України.

9. Функції військової організації держави виражають її соціальну природу та конкретизують сутність. Виходячи з цього встановлено, що функції військової організації держави - це можливі та реальні головні напрями діяльності військової організації щодо забезпечення військової безпеки держави, які актуалізуються у її завданнях, меті та соціальному призначенні. Доведено, що найбільш повно функціям забезпечення військової безпеки держави відповідають Збройні Сили України, частково - внутрішні війська МВС України, існуючі де-юре війська Цивільної оборони України, ДССТ України, ДПС України, тоді як СБУ, СЗР України та УДО України, маючи статус військового формування, взагалі не відповідають зазначеним функціям.

10. Спираючись на розробки вітчизняних та іноземних науковців уточнюється зміст поняття “сектор безпеки”, яке пов'язується з комплексом заходів щодо забезпечення безпеки особи, суспільства та держави. Відповідно до головних видів безпеки, які знайшли поширення на законодавчому та доктринальному рівнях, пропонується розрізняти три основні елементи сектору безпеки: а) особиста безпека громадян, громадська безпека, які забезпечують правоохоронні органи; б) державна безпека, за яку відповідають спецслужби; в) військова безпека, що належить до сфери діяльності військової організації України.

11. Враховуючи сутність та функціональне призначення військової організації держави доведено, що Збройні Сили України є військовою організацією держави, яка призначена для забезпечення військової безпеки України всіма наявними у неї засобами, а також виконання зобов'язань перед регіональною і світовою спільнотою щодо гарантування міжнародної безпеки. На підставі цього обґрунтовується необхідність запровадження для позначення суходільної частини Збройних Сил України (Сухопутні війська та Повітряні сили) поняття “Українська армія”, як елемент військової організації держави, що складається з видів, родів та спеціальних військ і призначений для виконання її завдань та функцій за допомогою засобів насильства в межах суходільної території.

12. Виходячи з аналізу можливих напрямів реорганізації військових формувань України встановлено, що структура військової організації України повинна складатися тільки з тих суспільних та державних інститутів, які безпосередньо пов'язані із забезпеченням військової безпеки держави. До них автор відносить такі елементи: 1. Політичний елемент військової організації держави - Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, РНБО України, якій пропонується підпорядкувати СБУ, Ставка Верховного Головнокомандувача у разі її створення; 2. Адміністративний елемент військової організації держави - Міністерство оборони України, до складу якого пропонується включити військову контррозвідку; 3. Стратегічний елемент військової організації держави - Генеральний штаб Збройних Сил України, до складу якого пропонується включити військову розвідку; 4. Видовий елемент військової організації держави - Українська армія, ВМС України та Національна гвардія України; 5. Родовий елемент військової організації держави; 6. Військові формування (відповідно до авторського визначення); 7. Тил, Озброєння та система військової освіти.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Чорний В.С. Військова організація України: становлення та перспективи розвитку: монографія / Віталій Сергійович Чорний. Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2009. 368 с. (21,39 д.а.).

Рецензії: Абрамов В.І. [Рецензія на:] Чорний В.С. Військова організація України: становлення та перспективи розвитку / Володимир Іванович Абрамов // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. Вип. 2 (90). К., 2010. С. 236-239.

Мандрагеля В.А. Новий підхід у дослідженні військової організації держави як соціального феномену. Рецензія на монографію Чорного В.С. / Володимир Андрійович Мандрагеля // Ґілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. К.: ВІР УАН, 2010. Випуск 32. С. 326-328.

2. Чорний В.С. Методологічні засади концепції реформування Збройних Сил України в контексті світового досвіду / Віталій Сергійович Чорний // Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи: монографія / [В.С. Крисаченко, М.Т. Степико, О.С. Власюк та ін.] / за ред. В.С. Крисаченко. К. : НІСД, 2004. С. 340-350 (0,7 д.а.).

Статті в наукових фахових виданнях

1. Чорний В.С. Роль релігії у формуванні патріотизму захисників Української держави / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. Випуск 6. К., 2006. С. 218-226 (0,5 д.а.).

2. Чорний В.С. Болонський процес і військова освіта в Україні: особливості модернізації (соціально-філософський аспект) / Віталій Сергійович Чорний // Вища освіта України - Додаток 3 (т. 1) - 2006 р. Тематичний випуск “Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору”. С. 314-321 (0,5 д.а.).

3. Чорний В.С. Військова освіта у контексті реформування Збройних Сил України (соціально-філософський аналіз) / Віталій Сергійович Чорний // Науковий вісник. Серія “Філософія” / Харк. нац. пед. ун-т імені Г.С. Сковороди. Харків: 2007. Вип. 23. С. 54-61 (0,5 д.а.).

4. Чорний В.С. Теоретико-методологічні засади підвищення ефективності підготовки військових фахівців в умовах становлення інформаційного суспільства / Віталій Сергійович Чорний // Філософські науки. Випуск 2. Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренко, 2007. С. 202-214 (0,5 д.а.).

5. Чорний В.С. Середньовічна війна: правові, етичні та релігійні засади / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. Випуск 8. К., 2007. С. 108-116 (0,5 д.а.).

6. Чорний В.С. Сучасні проблеми військової освіти в Україні у контексті Болонського процесу / Віталій Сергійович Чорний // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія. Випуск 16. Дніпропетровськ: ДНУ, 2007. С. 241-247 (0,5 д.а.).

7. Чорний В.С. Філософсько-поетична спадщина Г. Сковороди і Т. Шевченка - вплив на сучасність / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. Випуск 10. К., 2007. С. 259-266 (0,5 д.а.).

8. Чорний В.С. Військова освіта і наука в Україні у річищі Болонського процесу / Віталій Сергійович Чорний // Вища освіта України - Додаток 3 (т. 5) - 2007 р. Тематичний випуск “Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору: Моніторинг якості освіти” - С. 236-243 (0,5 д.а.).

9. Чорний В.С. Філософські ідеї в творчості В. Винниченка та їхній вплив на українське суспільство / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. Випуск 11. К., 2008. С. 218-226 (0,5 д.а.).

10. Чорний В.С. Соціальні передумови та наслідки зростання ролі військової складової у життєдіяльності архаїчних спільнот / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. Випуск 12. К., 2008. С. 238-246 (0,5 д.а.).

11. Чорний В.С. Причини занепаду України та чинники її відродження у творчості українських мислителів XVIIІ-XIX століть / Віталій Сергійович Чорний // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. К.: Рада, 2008. Т. ХХ. С. 412-420 (0,5 д.а.).

12. Чорний В.С. Особливості розвитку нових незалежних держав у контексті модернізації українського суспільства / Віталій Сергійович Чорний // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. К.: Рада, 2008. Т. ХХІІ. С. 390-398 (0,5 д.а.).

13. Чорний В.С. Соціальні кризи XVII-XVIII ст. в Європі та суспільно-історичний досвід їх розв'язання / Віталій Сергійович Чорний // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. Вип. 73. К., 2008. С. 139-149 (0,5 д.а.).

14. Чорний В.С. Роль та місце військової організації у філософській думці та суспільно-політичній практиці давньогрецького соціуму / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. К., 2008. Випуск 15. С. 329-337 (0,5 д.а.).

15. Чорний В.С. Феномен військової організації держави: основні засади філософської концептуалізації / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. К., 2009. Випуск 19. С. 164-171 (0,5 д.а.).

16. Чорний В.С. Основні принципи та функції військово-соціального управління в системі військової організації України / Віталій Сергійович Чорний // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. Вип. 77. К., 2009. С. 185-195 (0,5 д.а.).

17. Чорний В.С. Теоретико-методологічні засади дослідження військової організації держави / Віталій Сергійович Чорний // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. Вип. 78. К., 2009. С. 219-228 (0,5 д.а.).

18. Чорний В.С. Соціально-філософський аналіз передумов та суспільних тенденцій формування військової організації України у новітній період / Віталій Сергійович Чорний // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Наук. журнал. 1'2009. К.: Міленіум, 2009. С. 19-23 (0,5 д.а.).

19. Чорний В.С. Основні напрями реорганізації військових формувань України / Віталій Сергійович Чорний // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Наук. журнал. К.: Міленіум, 2009. № 3. С.13-17 (0,5 д.а.).

20. Чорний В.С. Роль морально-етичних засад у реформуванні військової організації України / Віталій Сергійович Чорний // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. Вип. 80. К., 2009. С. 145-154. (0,5 д.а.).

21. Чорний В.С. Морально-ціннісні пріоритети українського суспільства як передумова створення військових формувань держави / Віталій Сергійович Чорний // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. Випуск ХХІІ. К.: Міленіум, 2009. С. 176-183 (0,5 д.а.).

22. Чорний В.С. Місце та роль військової організації держави у забезпеченні військової безпеки України / Віталій Сергійович Чорний // Культура і сучасність: Альманах. К.: Міленіум, 2009. С. 24-29 (0,5 д.а.).

23. Чорний В.С. Соціальні передумови реформування військової організації України / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. К., 2009. Випуск 21. С. 236-242 (0,5 д.а.).

24. Чорний В.С. Сутність військової організації держави (соціально-філософський аналіз) / Віталій Сергійович Чорний // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. К.: Українське агентство інформації та друку “Рада”, 2009. Т. ХХІІІ. С. 437-447 (0,5 д.а.).

25. Чорний В.С. Духовний стан українського суспільства як чинник військової безпеки держави / Віталій Сергійович Чорний // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. К.: Українське агентство інформації та друку “Рада”, 2009. Т. ХХІV. С. 365-372 (0,5 д.а.).

26. Чорний В.С. Військова організація і держава: історична та соціокультурна детермінованість взаємодії (на прикладі суспільств Стародавнього Сходу) / Віталій Сергійович Чорний // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності, Збірник наукових праць / Зб. наук. праць, випуск 23 / Відп. ред. М.М. Бровко, О.Г. Шутов. К.: Видавничий центр КНЛУ, 2009. С. 105-111 (0,5 д.а.).

27. Чорний В.С. Напрями реформування безпекового простору України (соціально-філософський аналіз) / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. К., 2009. Вип. 22. С. 313-319 (0,5 д.а.).

28. Чорний В.С. Функції військової організації у системі забезпечення військової безпеки держави (соціально-філософський аналіз) / Віталій Сергійович Чорний // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соціальна філософія, психологія / Редкол.: В.С. Афанасенко та ін. Харків: ХУПС, 2009. Вип. 2 (33) - С. 67-74 (0,5 д.а.).

Інші статті й тези доповідей

1. Чорний В.С. Освітньо-виховна діяльність в Збройних Силах України та християнські духовні цінності / Віталій Сергійович Чорний // Українознавство в системі вищої освіти. Збірник наукових праць. Кн. 2. К.: ВГІ НАОУ, 2001. С. 91-99 (0,5 д.а.).

2. Чорний В.С. Пріоритети розвитку України у ХХІ столітті / Віталій Сергійович Чорний // Україна: крок у ХХІ століття (соціально-політичний аналіз). К.: Інститут філософії НАН України, 2002. С. 84-92 (0,5 д.а.).

3. Чорний В.С. Національна безпека України (соціально-військова реформа і філософський зміст) / Віталій Сергійович Чорний // Освіта як фактор національної безпеки. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. К.: АМУ, 2003. С. 133-141 (0,5 д.а.).

4. Чорний В.С. Роль армії у суспільно-політичному житті нових незалежних держав / Віталій Сергійович Чорний // Ґенеза. № 1 (10). 2005. С. 92-98 (0,5 д.а.).

5. Чорний В.С. Перспективи реформування та розбудови Збройних Сил України виходячи з реалій ХХІ століття / Віталій Сергійович Чорний // Матеріали науково-практичної конференції “Війни ХХІ століття і оборонна політика держави” (Частина 2. ДСК). К.: НАОУ, 2006. С. 295-302 (0,5 д.а.).

6. Чорний В.С. Роль військових реформ Філіпа ІІ у модернізації давньогрецького суспільства / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. Випуск 7. К., 2007. С. 218-226 (0,5 д.а.).

7. Чорний В.С. Місце та роль релігії в реформуванні Збройних Сил України / Віталій Сергійович Чорний // Пріоритети державної політики в галузі свободи совісті: шляхи реалізації: Зб. наук. матеріалів / Держ. ком. України у справах національностей та релігій, Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова; Редкол.: В. Андрущенко та ін. К.: Світ Знань, 2007. С. 161-166 (0,5 д.а.).

8. Чорний В.С. Соціальні революції ХХVII-XVIII ст. в Англії та Франції: досвід, здобутки, уроки для України / Віталій Сергійович Чорний // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. Випуск 9. К., 2007. С. 200-207 (0,5 д.а.).

9. Чорний В.С. Суспільно-історичний досвід військового будівництва у Київській Русі: висновки для сучасності / Віталій Сергійович Чорний // Збірник наукових робіт. Міжнародна наукова конференція “Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії”. Ч. 3 / За загальною редакцією канд. філос. наук, доц. О.С. Черемської. Харків, 2008. С. 138-145 (0,5 д.а.).

10. Чорний В.С. Особливості розбудови військової організації України у новітній період (соціально-філософський аспект) / Віталій Сергійович Чорний // Нова соціокультурна реальність в Україні: теорія, методологія, практика. Зб. матеріалів Всеукр. наук. конф., Київ, 22-23 квітня 2008 р. К.: ДАККККіМ, 2008. С. 288-291 (0,4 д.а.).

11. Чорний В.С. Реформування системи військової освіти в Україні на тлі “болонського” процесу / Віталій Сергійович Чорний // Актуальні питання культурології: Альманах наукового товариства “Афіна” кафедри культурології: Матеріали IV Всеукраїнської науково-практичної конференції “Культура ХХІ століття: стан, проблеми, перспективи”. У 2-х т. Випуск 7. Рівне: РДГУ, 2009. С. 89-92 (0,5 д.а.).

12. Чорний В.С. Сутність поняття “військова організація” у контексті реформування військової сфери українського суспільства / Віталій Сергійович Чорний // Вісник науковця - 2009: Збірник матеріалів всеукраїнської науково-практичної конференції - Миколаїв: НУК, 2009 - С. 275-277 (0,2 д.а.).

13. Чорний В.С. Військова організація держави як об'єкт соціально-філософського дослідження / Віталій Сергійович Чорний // П'ята наукова конференція Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба “Новітні технології - для захисту повітряного простору”, 15-16 квітня 2009 року: тези доповідей. Х.: ХУПС ім. І. Кожедуба, 2009. С. 234 (0,1 д.а.).

14. Чорний В.С. Правові засади визначення військової організації України / Віталій Сергійович Чорний // Реформування сучасної правової системи: Збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих учених / Уп. Сошников А.О., Козопас Н.М., Кобець О.А., Скиба А.Г. Донецьк, Друк-Інфо, 2009. С. 49-51 (0,2 д.а.).

15. Чорний В.С. Соціальні аспекти військового управління в сучасній Україні / Віталій Сергійович Чорний // Соціально-економічні та політико-правові аспекти державного управління в контексті процесів глобалізації. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та аспірантів, 15-17 квітня 2009 р. / За заг. ред. професора Ф.Г. Ващука. Ужгород, 2009. С. 268-273 (0,3 д.а.).

16. Чорний В.С. Правові засади регулювання стихії війни в епоху Середньовіччя / Віталій Сергійович Чорний // Закарпатські правові читання. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та аспірантів, 28-30 квітня 2009 р. / За заг. ред. професора Ф.Г. Ващука та доцента П.А. Трачука. Ужгород, 2009. С. 61-65 (0,3 д.а.).

17. Чорний В.С. Військова організація і Церква: правова та соціокультурна детермінованість взаємодії / Віталій Сергійович Чорний // Православ'я - наука - суспільство: питання взаємодії. Матеріали Сьомої Міжнародної наукової конференції (27-29 травня 2009 р.) / Нац. Києво-Печер. іст.-культ. заповідник, відповід. ред. К. Крайній; наук. ред. В. Ластовський. К.: НКПІКЗ, 2010. С. 71-78.

18. Чорний В.С. Концептуальні засади реформування військової організації України / Віталій Сергійович Чорний // Право військової сфери. 2009. № 6. С. 10-14.

19. Чорний В.С. Проблема якості військової освіти в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу / Віталій Сергійович Чорний // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія № 5. Педагогічні науки: реалії та перспективи. Випуск 18: збірник наукових праць / За ред. В.Д. Сиротюка. К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. С. 276-280.

20. Чорний В.С. Основні засади реформування безпекового простору України в трансформаційний період / Віталій Сергійович Чорний // Актуальні проблеми психологічного забезпечення життєдіяльності військ (сил) в сучасних умовах / Матеріли Другої Всеармійської науково-практичної конференції [“Актуальні проблеми психологічного забезпечення життєдіяльності військ (сил) в сучасних умовах”], (Київ, 29 жовтня 2009 р.) / Мін-во оборони України. Національна академія оборони України. К.: НАОУ, 2009. С. 402-404.

21. Чорний В.С. Сектор безпеки України: стан і перспективи розвитку на тлі євроатлантичної інтеграції / Віталій Сергійович Чорний. Національна безпека: український вимір: щокв. наук. зб. / Рада нац. безпеки і оборони України, Ін-т пробл. нац. безпеки; редкол.: Горбулін В.П. (голов. ред.) [та ін.]. К., 2010. Вип. 7 (26). С. 69-74 (0,7 д.а.).

22. Чорний В. Проблема безпеки України в трансформаційний період / Віталій Чорний // Міжетнічні та міжконфесійні відносини в контексті сучасних суспільних трансформацій. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 29-30 квітня 2010 р. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2010. С. 14-16 (0,2 д.а.).

АНОТАЦІЯ

Чорний В.С. Військова організація України: особливості формування та перспективи розвитку (українознавчо-філософський підхід). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.12 - українознавство (філософські науки). - Національний науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України, Київ, 2010.

Дисертацію присвячено системному дослідженню в українознавчому вимірі військової організації держави як соціального феномена, структуроутворюючого чинника української державності. З позиції системного та українознавчого підходів розкрито етапи та особливості формування військової організації України. Встановлено, що військова організація у своїх історико-сутнісних виявах стимулювала процеси утвердження національної ідентичності, формування ознак єдності української спільноти, уможливлювала збереження національного духу й особливостей буття, втілювала в собі потужний потенціал і ресурс державотворення.

Основним концептуальним положенням роботи є ідея безпосередньої залежності військового будівництва від загальних трансформаційних процесів українського суспільства, самоорганізаційних засад функціонування військової організації. У цьому контексті обґрунтовано головні напрями створення нової соціальної моделі військової організації, яка б відповідала завданням забезпечення військової безпеки України, базувалася на історичних, національних та ментальних особливостях української спільноти.

Ключові слова: військова організація держави, військова безпека, військові формування, розвиток, сектор безпеки, соціальний інститут, трансформація суспільства, українознавчий вимір.

АННОТАЦИЯ

Черный В.С. Военная организация Украины: особенности формирования и перспективы развития (украиноведческо-философский подход). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.12 - украиноведение (философские науки). - Национальный научно-исследовательский институт украиноведения Министерства образования и науки Украины, Киев, 2010.

Диссертация посвящена системному исследованию в украиноведческом измерении военной организации государства как социального феномена, основополагающего фактора украинской государственности. С позиции системного и украиноведческого подходов раскрыты этапы и особенности формирования военной организации Украины. Установлено, что военная организация в своих исторических проявлениях стимулировала процессы поиска национальной идентичности, единства украинского общества, способствовала сохранению национального бытия, концентрировала в себе мощный ресурс формирования независимого государства.