Космополітизм і маргінальність у національній культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

УДК 130.2:172.16

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Космополітизм і маргінальність у національній культурі

Спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

Загрійчук Іван Дмитрович

Харків 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі філософії та соціології Української державної академії залізничного транспорту (м. Харків).

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Бичко Ігор Валентинович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Ємельянова Наталія Миколаївна, Донецький національний університет, професор кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор Карпенко Іван Васильович, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, декан філософського факультету, завідувач кафедри теоретичної і практичної філософії;

доктор філософських наук, професор Лозовой Віктор Олексійович, Національна юридична академія України мені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри культурології.

Захист дисертації відбудеться 18 травня 2010 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.07 у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці

Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, вул. Блюхера,2, ауд. 215-В.

Автореферат розіслано 16 квітня 2010 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор філософських наук, професор І.В. Степаненко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження зумовлена кардинальною зміною в культурному бутті людини під впливом процесів глобалізації. Виникає якісно новий рівень розвитку загальнолюдської культури - світова культура. Під впливом процесів культурної глобалізації, глобалізованого виробництва і споживання культурних продуктів світова культура перестає бути теоретичною абстракцією та набуває характеру емпіричної реальності - нового рівня цілісності культури, що перекриває усі культурні відмінності і знаходиться у стосунках взаємообміну з культурами національного, регіонального та локального рівнів. Культурна глобалізація надзвичайно проблематизує буття національних культур, продукуючи суперечливі процеси їх заперечення і збереження. На ідеологічному рівні це знаходить прояв у альтернативних стратегіях космополітизму (У. Бек), що дотримується принципу культурної уніфікації і нівелювання культурних розбіжностей, та мультикультуралізму (Ч. Тейлор), який пропонує «культуру відмінностей», відстоює культурну множинність сучасного світу та домагання усіма культурами визнання. Але саме мультикультурне суспільство, у якому різні національно-культурні світи локалізуються у спільному соціальному просторі, загострює проблему маргінальності - буття людини на межі культурних світів. Виходячи з усього вище зазначеного, системотворчою проблемною віссю теоретичного осмислення специфіки культурного буття людини в сучасному світі стає космополітизм, маргінальність і національна культура, розглянуті у їх взаємозв'язку.

Ця тема особливо актуальна для України, адже, відновивши свою державність наприкінці ХХ століття, українська нація зіткнулась не лише із проблемами, актуальними для більшості сучасних націй, але й із тими, які з різних причин не були розв'язані раніше. У теоретичному аспекті тема дослідження є гостро актуальною для сучасної культурної антропології, що у своїх побудовах здебільшого виходила з абстрактного поняття культури, яке в добу радикальних цивілізаційних зрушень потребує нової концептуалізації з урахуванням сучасних соціокультурних та епістемологічних концептів.

Аналіз стану наукової розробленості проблеми свідчить про те, що космополітизм та маргінальність як феномени національної культури ще не стали предметом спеціальних, системних досліджень. Певну перешкоду розгортанню таких досліджень становить як те, що тематика національної культури є обширною та багатогранною, так і те, що за її розробку бралися не тільки ті, хто декларував свою індиферентність та наукову об'єктивність, а й відверто ангажовані автори, серед яких немало активних учасників національних змагань. Та, попри це, різні варіанти і спроби осмислити національно-культурну тематику варті уваги, оскільки дозволяють проникнути не лише у зміст понятійно оформлених думок, але й відчути громадянську пристрасть, емоційну наснагу екзистенціально вкоріненої в національно-культурний ґрунт людини.

Біля витоків дослідження національної культури стоять теоретичні доробки таких світових учених, як Й.Г. Гердер, Й Г. Фіхте, Джон С. Мілль та інші. Вони заклали основи дослідження культури як національного утворення. Доклали своїх зусиль до вивчення національно-культурних проблем у контексті політичного розвитку своїх країн Джузеппе Мацціні, Лорд Актон та наші вітчизняні політичні діячі минулого: М. Міхновський, В. Липинський, М. Сціборський, Ю. Вассіян, Ю. Бойко, Ю. Липа, Д. Донцов та інші. Існують також дослідження в українській інтелектуальній традиції, які, хоч вони і близькі до ідеології, можна вважати суто науковими. Це наукові розвідки О. Бочковського, В. Старосольського, І. Лисяка-Рудницького, М. Прокопа, М. Сосновського, П. Феденка, О. Кульчицького, В. Січинського, І. Мірчука, І. Огієнка. Оригінальним та глибоким є вклад українського філософа з діаспори Д. Чижевського у теоретичне дослідження українського духу.

Ціла низка зарубіжних авторів хоч і присвячувала свої праці дослідженню націй і націоналізму, та підґрунтям їхніх пошуків було усвідомлення важливості національної культури. Серед них Е. Ґелнер, Дж. Армстронг, Б. Андерсон та інші.

Дослідження теми космополітизму і маргінальності було б неможливим без аналізу кризи сучасної культури та її відображення в наукових працях вітчизняних і російських учених, присвячених методологічним та світоглядним проблемам культури. Насамперед ідеться про роботи В.С. Біблера, М.М. Бахтіна, В.П. Іванова, М.С. Кагана, Л. Г. Іоніна, Л.М. Баткіна, В.М. Межуєва, О. ЗолотухіноЇ-Аболіної та інших.

Особливе місце у вивченні проблем культури та її впливу на історичні події ХХ століття належить американському досліднику українського походження Р.Шпорлюку, який уперше в історії сучасних культурологічних досліджень показав вплив національної культури й основаних на ній теоретико-ідеологічних концепцій на глобальний розвиток. До цього ж масиву культурологічних розвідок належать праці, присвячені етнічності та її зв'язку з нацією, а також ролі їх в історії. Значний вклад у розвиток досліджень у цій сфері внесли Е. Тонкін, М. Макдональд, М. Чепмен, Е. Сміт, Р. Скемергорн, Т. Еріксон, Пол Р. Брас, Джон Хатчінсон, Рой К. Мекрайдіс, Ярослав Крейчі, Вітезслав Велімський, Кен Вулф. У творах вказаних авторів поставлене завдання розвитку методології пізнання явищ культури, необхідності визначення в підходах до вивчення таких непростих утворень соціуму, як духовна культура.

Не можна не відмітити значного впливу на суспільство і культурний розвиток української спільноти ідей таких видатних діячів літератури, науки та культури, як М. Драгоманов, М. Костомаров, М. Білозерський, П. Куліш, М. Грушевський, І. Франко. Сучасні українські дослідники В. Андрущенко, І. Бичко, А. Бичко, Я. Білик, Т. Воропай, В. Горський, О. Забужко, В. Ігнатов, Б. Кравченко, М. Култаєва, В. Лісовий, Б. Новіков, А. Пономарьов, Б. Попов, М. Попович, О. Проценко, М. Степіко, Н. Хамітов, Л. Шкляр, В. Ярошовець та інші значну увагу приділяють методології вивчення культурних реалій сьогодення, намагаються концептуалізувати культурний процес, віднайти в ньому певні закономірності, спираючись на які можна було б оздоровити духовне життя нашого сучасника.

Автор цього дослідження свідомо спирався на ідеї, що були висунуті засновниками Київської світоглядно-антропологічної школи В. Шинкаруком, І. Бичком, О. Яценком та продовжені сучасними вченими, які розробляють проблеми людського буття в культурі (Є. Бистрицький, Г. Горак, Н. Ємельянова, А. Єрмоленко, І. Карпенко, К. Карпенко, С. Кримський, М. Козловець, В. Личковах, В. Лозовий, В. Лях, В. Малахов, О. Соболь, І. Степаненко, С. Пролєєв, Ю. Римаренко, Л. Ситниченко, Т. Суходуб, В. Ярошовець та інші).

Національна культура та духовність досліджувались не лише філософами та культурологами, але й науковцями суміжних галузей, зокрема етнічними психологами. До них належать представники французької школи «Анналів» М. Блок, Ж. Лефевр, Ж. Февр, Ж. Ле Гоф. Ж. Дюбі та інші. Сюди можна віднести також російського вченого Г. Гачева. Російська наука ознаменувалась серйозними доробками в досліджуваній сфері в особі філософів та культурологів минулого М. Бердяєва, С. Булгакова, І. Гершензона і працями наших сучасників І.С. Кона, Ю.Л. Безсмертного, А.Я. Гуревича, Г. Померанца та інших.

Зі своїх методологічних позицій підійшли до аналізу культури представники структурної антропології, зокрема Л. Леві-Брюль та К. Леві-Строс. Національну культуру крізь призму національної державності і космополітизму досліджували Ф. Майнеке, Г'ю Сетон-Вотсон, К. Дойч.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі філософії та соціології Української державної академії залізничного транспорту (м. Харків) у межах плану наукових робіт академії «Гуманізація та гуманітаризація технічної освіти».

Мета дисертаційного дослідження - на основі системного і культурно-антропологічного аналізу визначити витоки та природу космополітизму і маргінальності в національній культурі, розкрити їх вплив на культурне буття людини в сучасних умовах.

Досягнення мети дослідження зумовило необхідність поставити і розв'язати низку завдань, а саме:

визначити предметне поле і методологічні засоби аналізу культурного буття людини;

проаналізувати характерні риси кризи сучасної культури з урахуванням її диференціації на національні світи;

здійснити концептуалізацію таких категорій культурного буття, як національне, космополітичне та маргінальне;

виявити природу космополітизму та його конкретно-історичні форми реалізації в розвитку культури;

розкрити суперечливу природу маргінальності у її взаємозв'язку з космополітизмом;

визначити роль саморефлексивних і нерефлексивних чинників у становленні та розвитку національної культури;

дати аналіз впливу процесів глобалізації на розвиток національних культур та їх подальшу історичну долю;

визначити з позиції отриманих результатів дослідження перспективи розвитку сучасної України та можливості використання історичного досвіду минулого в конструюванні її майбутнього.

Об'єкт дослідження - культурне буття як національно диференційоване в собі та одночасно єдине утворення.

Предметом дослідження є космополітизм і маргінальність як наскрізні явища національних культур та специфіка їх прояву в умовах глобалізації.

Методи дослідження. У дисертації на підставі взаємодоповнення застосовується такий комплекс методів: феноменологічний, діалектичний (для розкриття суперечливого характеру і форм проявів космополітизму та маргінальності в національній культурі в умовах культурної глобалізації); історико-генетичний (для розкриття витоків і генези феноменів космополітизму і маргінальності в національній культурі); культурно-антропологічний, компаративістський, структурно-функціональний (для розкриття природи і сутності досліджуваних явищ). Системний підхід до предмета дослідження дозволив концептуалізувати космополітизм та маргінальність, показати їх амбівалентність і перипетії в історії, намітити напрямки подальшого дослідження. Аналіз загальних проблем культури та їх екзистенціальне усвідомлення сучасником здійснювався з опорою на ідеї Київської світоглядно-антропологічної школи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у своїй сукупності вони задають якісно новий напрямок розвитку наукових досліджень національно-культурного буття в умовах глобалізації. Здійснена в роботі концептуалізація національного, космополітичного і маргінального як взаємопов'язаних та взаємодоповнювальних явищ культурного буття дозволяє переосмислити проблеми і перспективи збереження та розвитку культурного різноманіття у глобалізованому світі й оптимізувати міжкультурну комунікацію в ньому. Це відкриває нові теоретико-методологічні перспективи в дослідженні нелінійного і суперечливого культурного буття. Автором отримані результати і висновки, які мають наукову новизну та виносяться на захист:

запропоновано нову концептуалізацію космополітизму як світоглядної позиції, що заперечуючи національне, не лише містить національне в собі, але і є його продовженням, причому це продовження може мати амбівалентне значення в залежності від статусу національної культури в культурно-цивілізаційному поступі людства. Космополітизм виступає вищим щаблем розвитку національної ідеї того народу, інтереси якого виходять за межі власної етнічної території. Але космополітична позиція в культурі є і способом денаціоналізації підлеглих народів, засобом розкладання їхньої національно-культурної цілісності;

вперше запропоновано концептуалізацію маргінальності в культурі як своєрідного «провисання» між національно-культурними цілісностями, «буття у проміжку», певного «дрейфу» між культурами, що проявляється у подвійній і, одночасно, неповній ідентифікації індивідом себе з національно-культурними світами, у яких він перебуває одночасно. Маргінальність тісно пов'язана з нерефлексивністю буття людини, яка знаходиться на порубіжжі культур і тому може стати деструктивним чинником для існування національних культур, знижуючи інтенсивність та продуктивність культуротворчої діяльності її суб'єктів чи породжуючи явища ксенофобії. За умови ж подолання нерефлексивності, маргінальність як «дрейф» між культурами може сприяти інтенсифікації інтеркультурної комунікації та виступити чинником збагачення національних культур;

поглиблено розуміння кризи сучасної культури як браку цілісності, розшарування колективних форм ідентифікації індивідів - соціальної, громадянської, політичної, культурної, національної, етнічної тощо, що на особистісному рівні відчувається людиною як втрата внутрішньої духовної цілісності, як дифузія ідентичності. На рівні культурного буття криза є виявленням неузгодженості, суперечності між складовими цілого. Це специфічний етап розвитку культури, змістом якого є руйнація під впливом стрімких процесів культурної глобалізації, зв'язків, які до того утримували структурні елементи цілого в єдиній системі національної культури. Як етап реструктуризації культури, криза разом із процесами диференціації містить у собі й інтеграційні тенденції - певні передумови до нового синтезу складових культури в новій органічній цілісності;

розвинуто ідею, що національна визначеність людини не є її зовнішньою характеристикою, а складає основу її соціальної сутності й колективних форм життя. Індивідуальна національна самосвідомість є свідомістю цінності національного (досвіду колективного життя і колективних прагнень, способів інтерпретації світу в їхньому взаємозв'язку зі структуризацією бажань та мотивацій тощо) для індивідуального буття;

поглиблено розуміння діалектики загальнолюдського і національного в культурі. Обґрунтовано, що загальнолюдське не існує поза національним і не може реалізуватись у безпосередній формі, воно є найбільш цінним, довершеним, загальновизнаним у національному. Водночас, культурна єдність людства існує завдяки різноманітності, і саме розмаїтість у культурі створює поле взаємного тяжіння національно-культурних одиниць. Таким чином формується вселюдська культура;

уточнено значення філософської рефлексії, що доходить до засадничих основ буття як необхідного чинника «довершення» розвитку національної культури. По-перше, філософське теоретичне мислення доводить стихію національного існування до абсолютних значень, чим довершує національність до цілісності, замкнутої в собі, робить національність «світом», дає усвідомлення абсолютної цінності національного. По-друге, приймаючи розмаїтість національних культур, обмежує національне, що уявлялося спершу як абсолют, і тим самим переводить його в діалог між націями та їхніми культурами. Національна культурна сутність як абсолют перестає належати одній нації, вона виноситься поза рамки будь-якої національно-культурної спільноти і сенсом буття націй стає вироблення у процесі діалогу загальнолюдських цінностей;

запропоновано нову інтерпретацію кризи національного в сучасній культурі як одночасно руйнацію і відновлення автопоезису культурних смислів. Руйнація спричиняється відривом ідеального продукту національного культуротворення від чуттєво-екзистенціальної основи буття нації, а відновлення забезпечується зняттям, подоланням цього відриву в нових формах національного культуротворення. Таким чином, національне постає як самодостатній феномен, що містить у собі внутрішнє протиріччя, яке виступає і джерелом його кризи, і джерелом розвитку;

доведено, що політична нація не є утворенням, яке цілком позбавлене етнічного коріння. Глибинною основою політичних націй залишається етнічність, яка в добу глобалізації суттєво трансформувалась, стала тісною для сучасних реалій і потребує доповнення громадянським змістом. Так виникло поняття політичної нації, яке завжди уточнюється її етнічною ґенезою, як от: французька, російська, українська політичні нації;

обґрунтовано, що формування новітньої політичної нації в Україні повинно базуватись не на вузькому етнічному фундаменті культури найбільш чисельної групи громадян, а бути результатом безперешкодного розвитку всіх етнічних груп, які проживають у країні. На відміну від імперії, національній державі, якою є Україна, такий розвиток не загрожує. Навпаки, увага до культурних проблем національних меншин тільки прискорить консолідацію української політичної нації;

уточнено змістовне наповнення національної ідеї. Доведено, що вона не може обмежуватись мовою, культурою, традиціями, розвитком економіки, вдалою міжнародною політикою та політикою всередині країни і т.п. Національна ідея - це синтез усіх інтересів народу. Для підлеглого народу-нації змістом національної ідеї є національне визволення і створення власної державності. Для одержавленої нації, для суб'єкта історичного процесу роль національної ідеї полягає в ідейному, культурному єднанні громадян, згуртуванні їх для виконання значущих для спільноти історичних завдань.

Практичне значення одержаних результатів полягає перш за все в розробці цілісної концепції національного культурного розвитку, використання якої на практиці дозволяє створити оптимальні умови для безконфліктного існування людей різного етнічного походження в культурно розмаїтому світі в умовах глобалізації. Одночасно робота прояснює екзистенцію нашого сучасника, робить внесок у її оздоровлення за допомогою рефлексії над підвалинами культурного буття. Дослідження поглиблює розуміння національної ідентичності, розкриває можливості вільної культурної самоідентифікації особистості та окреслює межі, які процес самовизначення роблять змістовним, обмежуючи його хаотичність і сваволю.

Матеріали дисертації можуть бути використані в подальших дослідженнях культурних процесів, процесів життєтворчості, у розробці стратегій національно-духовного оновлення суспільства, формування духовно розвиненої, толерантної та національно свідомої особистості. Їх можна також використовувати в навчальних закладах у викладанні курсів філософії, соціології, політології, культурології та педагогіки.

Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати дисертаційного дослідження здобуті автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення і результати дисертаційного дослідження обговорювались на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових та науково-практичних конференціях: «Україна: становлення незалежності. Зміст і методика висвітлення в курсах соціальних та гуманітарних наук» (Одеса, 1993), «Молодь в посттоталітарному суспільстві: український варіант» (Харків, 1993), «Національна філософія: сучасне, минуле та перспективи» (Харків, 1993), «Культура на зламі тисячоліть» (Київ, 1994), «Философская антропология: истоки, современное состояние и перспективы» (Москва, 1995), «Толерантность как культурная универсалия» (Харьков, 1996), «Проблема ответственности на рубеже ХХ и ХХI веков» (Харьков, 1996), «Сучасна етнокультурна та етнополітична ситуація на півдні України і актуальні проблеми державного управління» (Одеса, 1996), «Виховання української еліти в системі національної освіти України» (Львів, 1997), «Культура філософії у ХХ столітті» (Харків, 1997), «Проблема раціональності наприкінці ХХ століття» (Харків, 1998), «ХХ1 век: будущее России в философском измерении. Философия духовности, образования, культуры» (Екатеринбург, 1999), «Ідея справедливості на схилі ХХ століття» (Харків, 1999), «Обрії комунікації та інтерпретації» (Харків, 2001), «Філософська спадщина Г.С.Сковороди і сучасність» (Харків, 2002), «Філософія і література» (Харків, 2004), «Демократичні цінності, громадянське суспільство і держава» (Харків, 2005), «Філософські стратегії ХХІ століття» (Харків, 2006), «Україна наукова'2003». (Дніпропетровськ, 2003), «Философия и будущее цивилизации» (Москва, 2005), «Дні науки '2005» (Дніпропетровськ, 2005), «Особистість у системі соціальних зв'язків» (Харків, 2005), «Ідентичність у сучасному соціумі» (Донецьк, 2006), «Первый Российский культурологический конгресс» (25-29 августа 2006 года, г. Санкт-Петербург), «Інформаційно-культурний простір: європейський вибір України» (Київ, 2007), «Гуманістичний вимір інформаційного суспільства» (Полтава, 2008), «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті» (Харків, 2008), «Этничность и власть: региональные, национальные и глобальные проекты» (Ялта, Ливадия, 2008), «Ідея соціальної справедливості в контексті сучасних цивілізаційно-культурних змін» (Харків, 2008), «Розвиток наукових досліджень 2008» (Полтава, 2008), «Суспільство і політичні інститути в умовах трансформації та реформ» (Харків, 2008), «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті» (Харків, 2009).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в науковій монографії «На межі національних культур» (обсяг - 16,5 др. арк.), у 57 наукових працях, із яких 20 статей опубліковано у спеціалізованих фахових виданнях, визначених ВАК України.

Структура дисертації. Мета, завдання та логіка дослідження визначили зміст і структуру роботи, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, що включають дванадцять підрозділів, висновків та списку використаної літератури із 386 найменувань. Повний обсяг роботи - 429 сторінок, із яких 396 сторінок складають основний текст.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь її розробки, сформульовані мета й завдання роботи, визначені об'єкт, предмет і методи дослідження, його новизна, теоретичне та практичне значення, надана апробація результатів і структура дисертації.

Перший розділ «Основні передумови і принципи аналізу проблеми космополітизму і маргінальності в культурі» складається із трьох підрозділів. У ньому проаналізовано базові засади аналізу культурного буття, диференційовано духовну і матеріальну культуру, визначено та сформульовано основні механізми генези духовності, детально розкрито духовно-практичну природу культурної діяльності.

У підрозділі 1.1 «Загальні та необхідні умови самовизначення культури» аналізуються труднощі визначення самого поняття «культура», спираючись на літературу з цього питання (Межуєв В.М., Іванов В.П., Моль А. та інші), диференціюються поняття «культура» і «суспільство». Стверджується, що культура як явище людської історії виростає на ґрунті колективного життя людей. Основою генези культури виступає спільнота людей, що характеризується тривалістю існування та певною впорядкованістю зв'язків між її членами.

Культура є ідеальним втіленням суспільності у предметах, у яких згасла діяльність людей, що відійшли в небуття. Вона, як і суспільність є тим загальним, яке існує не інакше, як у діяльності індивідів, у їхньому способі буття. Завдяки духовній культурі зберігається історична тяглість спільноти, адже її змістом є суспільні зв'язки, що переживають будь-якого індивіда. Розкрито символічний характер культури. Обґрунтовано, що саме навколо культурних символів відбувається практична консолідація індивідів, які належать до однієї культурної спільноти, а на межі культур відбувається не лише їх єднання, але і взаємне відштовхування.

Взаємодія між локальними культурами - це не лише проблеми взаємодії цілісних культурних світів, а й проблеми екзистенціального існування людини. Останні вимагають філософської рефлексії, усвідомлення та розв'язання протиріч культурного буття в цілісній світоглядній системі. В умовах глобалізації локальні історії все більше набувають ознак всесвітньої історії.

І все-таки підґрунтям культурного буття спільноти залишаються природно-кліматичні та інші просторово окреслені умови, у яких формується традиційний спосіб буття. Це означає, що, незважаючи на ідеальний характер культури, вона включає в себе риси, які символізують її земну генезу. Ця обставина свідчить про те, що культура насправді є явищем «на межі», і в епоху глобалізації екологічних проблем вона сприймається уже не так способом дистанціювання від природи, як сутністю природного буття індивідів.

Буття в культурі не є виключно раціональним існуванням. Воно включає в себе також і невідрефлектовані складові людського буття. Цей парадокс виявляється в тому, що пізнати культуру неможливо, не виходячи за її межі, особливо, коли мова йде про граничні основи людського існування. З іншого боку, через символічний характер культури та її невідрефлексовані складові так само неможливо збагнути її символи, не вживаючись у щоденну емпіричну тяглість спільноти. Ця обставина вимагає не судити, а визнавати культури. У взаємному визнанні культур і полягає нова раціональність, що виростає в умовах набуття культурою нового статусу, її зміщення в бік епіцентра суспільного життя.

Духовна культура твориться спільнотами як спосіб духовного єднання своїх членів у єдине ціле. Вона виступає надіндивідуальним посередником, через який індивіди встановлюють свою спільність, самоіндентифікують себе з цілісністю, зі спільнотою, до якої належать. І коли говорять про кризу культури, то перш за все мають на увазі кризу ідентичностей, які існують у рамках багатогранної культури і становлять її суттєву ознаку.

У підрозділі 1.2 «Проблеми кризи сучасної культури» аналізуються основні риси цієї кризи та її духовні витоки. Стверджується, що криза є виявленням неузгодженості, протиріччя між складовими цілого, де цілим може бути суспільство або окремі його сфери. Криза - це специфічний етап розвитку, і її змістом є руйнація зв'язків, які до цього часу утримували структурні елементи цілого в певній системі. Цей процес відбувається як зужиття цілим старих форм свого існування, як реструктуризація елементів цілого в рамках нової системної єдності.

Сучасне становище індивіда в системі суспільних зв'язків зумовлене перш за все зрослою мірою свободи, більшою «незалежністю» особистості від зовнішніх, примусових детермінант його існування. Попередні форми ідентифікації стають необов'язковими, розмиваються. Розшарування колективних форм самоідентифікації індивідів проявляється як криза культури, яка відчувається людиною на всіх рівнях екзистенції.

Розшарування традиційних форм самоідентифікації індивідів створило брак цілісності в сучасній культурі. Людський розум «виламався» з духовно-практичної системної єдності і став однобоким. Духовна криза є кризою людини, звабленої «чистим» розумом. Відповідно, подолання кризи вимагає повернення людини із захмарних раціональних висот до буттєвої цілісності, де остання не позбавлена раціональності, а виступає лише її (раціональності) джерелом та засобом корекції. Методологічними знаряддями усвідомлення такої цілісності можуть стати принципи феноменологічного і герменевтичного аналізу.

Сучасна криза культури пов'язана із нездатністю людини протиставити бездушному, розщепленому світові свою внутрішню духовну цілісність. Тим часом, особистість є не тільки продуктом середовища: вона творить це середовище своєю культурною діяльністю. Розв'язання проблем буття знаходиться на шляху вдосконалення духовного світу людини, відновлення її внутрішньої духовної цілісності.

Сьогодні, як ніколи, людина здатна протиставити себе культурі, винести її поза себе, зробити власну культуру предметом саморефлексії. Така можливість з'явилася, коли людина почала жити на межі національних культур. Незважаючи на те, що зміни в культурному бутті відбуваються постійно, локальні ідентичності, якими є національні, весь час відтворюються. Їхня руйнація якщо й існує, то реалізується в останню чергу - тоді, коли всі інші ідентичності вже розпались. В умовах культурної глобалізації, що спрямовує світовий розвиток до все більшої інтеграції, ця істина має неабияке значення. Адже ціле тільки тоді зможе розвиватись, коли будуть забезпечені умови для повнокровного існування його частин. У цьому контексті необхідним є аналіз проблем національного та супутніх йому явищ космополітизму і маргінальності, які все більше проявляються в сучасних національних культурах.

У підрозділі 1.3 «Національне, космополітичне та маргінальне в культурі» аналізуються явища, що виникають між національними культурами в контексті сучасної динаміки світового розвитку. На сьогодні тривкою, фундаментальною спільнотою, що репрезентує суспільну сутність людини і відтворює останню в усій її культурній повноті, є нація як сукупність визначених духовних рис та соціокультурних структур. Нація є тією спільнотою, яка в локальній формі відтворює вселюдськість. Тільки через націю можливий вихід у світ загальнолюдської культури. Потреби локальних цивілізацій формують цивілізацію загальнолюдську, а не навпаки. Загальнолюдське є категоричним імперативом у розвитку локальних культур.

Культурне існування завжди характеризується конкретною мовою, звичаями, ментальністю, своїми алгоритмами у взаємодії з оточуючим світом. У ньому присутня і субстанційність, і буттєвість. Субстанційність у національній культурі постає як своєрідна трансцендентність. Але без укоріненості культурних форм у повсякденне буття, що розгортається у просторі і часі, субстанційність втрачається. Трансцендентність культурного смислу живиться емпіричною свідомістю повсякденного буття.

Оскільки національна культура тісно пов'язана із простором, то й виникає питання взаємодії культурних світів, особливо в місцях їх просторового контакту. Це проблема культурного існування людини на межі національних культур. Жодне конкретне національно-культурне утворення не може претендувати на повний універсалізм. Універсальне існує тільки завдяки тому, що існує партикулярне, часткове. Саме різноманітність у культурі створює поле взаємного тяжіння національно-культурних одиниць і складає загальнолюдську культуру.

Спілкування між національними культурами викликало до життя такі протилежні, на перший погляд, світоглядні позиції, як космополітизм та націоналізм. Крайніми формами космополітичної тенденції є теорії, які заперечують національне і готові принести в жертву національне заради гомогенної в культурному відношенні світової спільноти. На протилежному боці такій практиці протидіє націоналізм як теоретичне і практичне вивищення локальної культури, організованої як національна. Якщо потужні нації продукують космополітизм, то національні культури, існуванню яких виникає загроза, культивують у своєму середовищі, як правило, націоналізм.

В умовах інтенсивного спілкування національно-культурних спільнот, на їх порубіжжі все частіше виникають т. зв. маргінальні явища. Для останніх характерні ознаки ерозії культурної цілісності, втрата національним організмом чіткої культурної визначеності, розхитаність культуротворчих кодів суспільного цілого. Процес маргіналізації на сьогодні зайшов так далеко, став таким могутнім, що навіть «респектабельні», державно забезпечені національні культури не завжди відчувають себе захищеними від негативних його наслідків. Реакцією на такий перебіг подій є державні заходи для зміцнення та захисту культур тих народів, які спромоглися створити свою національну державність. Як ніколи, активно прагнуть до створення власних національних держав раніше бездержавні, «неісторичні» народи. І це відбувається на фоні ескалації інтеграційних світових процесів. Світ стає ще більш суперечливим, ніж раніше, а в його розвитку діють різноспрямовані тенденції - як доцентрові, так і відцентрові.

Другий розділ «Космополітизм і маргінальність як феномени сучасного культурного розвитку» присвячений аналізу явищ, що виникають на порубіжжі національних культур, та концепцій, у яких намагаються осмислити результати їхньої взаємодії. Розгляд космополітизму і маргінальності проводиться через історико-філософський екскурс із залученням історичних, соціологічних та політологічних знань.

У підрозділі 2.1 «Природа космополітизму та його витоки» зроблено розгорнутий аналіз виникнення ідей космополітизму, їх концептуального оформлення із зверненням до різних історичних, економічних, політичних та культурних контекстів.

Національні культури як складові культури вселюдської є цілісними утвореннями і репрезентують вселюдськість в особливій формі. Універсальне вселюдське не існує інакше, як в локальних формоутвореннях культури. Диференціація світу людської культури на національно-культурні спільноти є формою розвитку вселюдської культури, збагаченням загальнолюдських цінностей. Загальне у сфері міжнаціональних стосунків, як і в будь-якій іншій галузі людського існування, є формою та способом взаємовідносин між одиничними, локальними культурними світами.

Обґрунтовано, що спілкування індивідів однієї національності, однієї культури найчастіше має своєю основою стихійне буття індивідів у цій культурі. Лише зустріч у рамках єдиного культурного простору національно-специфічних світів, взаємодія останніх робить можливим предметну рефлексію над сутністю національного. До такої зустрічі національне буття належним чином не усвідомлюється.

Усвідомлення через рефлексію меж власного культурного буття переводить розуміння національного як культурного абсолюта в площину неабсолютного. Національне постає для свідомості уже не як абсолютне, а як обмежене, відносне утворення. Подальша рефлексія над його природою спонукає до пошуків абсолютного в іншому місці, на межі національних культур. Абсолютне є загальнолюдськими цінностями, які кожна нація реалізує у специфічних для неї формах життя та духовної культури. Втілення цих абсолютних цінностей становить зміст будь-якої національної культури.

Космополітизм як культурна концепція та ідеологія стоїть на позиції нехтування національним. У його теоретичному арсеналі знаходимо абсолютне в чині безпосереднього. Космополітична позиція ґрунтується на постулаті, що абсолютне як завершеність можливо втілити в безпосередні чуттєво-матеріальні, предметні форми. Цим космополітизм демонструє абстрактний теоретичний підхід до розв'язання проблем взаємодії національних культур.

Аргументовано, що без національних локальних культур питання про всесвітність, загальнолюдськість не могло б постати. Загальнолюдське є ненаціональним продовженням національного, тому що, виходячи за рамки національного, воно не може зводитись до конечного, буттєво-конкретного, яким є національне. Загальнолюдське є «інше» національного. Воно виявляє себе як спільне для всіх національних культур. Універсальність є завершеністю світу конечних культур, їхньою узгодженістю, способом гармонізації і примирення конечного зі своєю неминучою історичністю. Супроти прагнення космополітизму подолати диференціацію людства на національні спільноти, він сам спричинений фактом існування націй. Його байдужість до національного удавана, абстрактна.

Обґрунтовано, що сучасна форма космополітизму уособлює вищий щабель розвитку національної ідеї народу, інтереси якого виходять за межі власної етнічної території. Космополітичний світогляд лише на словах заперечує національність, а насправді стверджує національність панівну. Він виріс із національного, а тому є не так загальнолюдським, як національним витвором. Глибокий екзистенціальний характер національного проявляється в тому, що всі космополіти мають національне обличчя, навіть якщо вони цього не усвідомлюють. А тому національне слід визнати органічною складовою частиною загальнолюдського.

У підрозділі 2.2 «Протиріччя між космополітичною тенденцією та її конкретно-історичними формами реалізації в розвитку культури» йдеться про історичні перипетії космополітичного світогляду, його практичну реалізацію та вплив практичного втілення космополітичних ідей на культурний розвиток націй.

Космополітична тенденція є реальним фактом сучасного розвитку. Вона проявляється як внутрішня вимога, як потреба національних спільнот у взаємозближенні. Як явище історичне, космополітизм постійно змінювався, а тому в кожну епоху мав свій особливий зміст. У Стародавній Греції він не містив у собі напруженості від взаємодії різних типів культур, оскільки світове громадянство ототожнювалося з великою Грецією. Античний космополітизм можна вважати першою історичноюформою узагальнення досвіду міжспільнотних взаємин того часу.

Давні греки уявляли свою цивілізацію як універсум, ціле, що впорядковане в собі, хоча це було таке ціле, яке не вичерпувало всю знану історію. У середні віки відбувалося те ж саме. Такі відомі зведення поглядів на світ і людину, як «сума», «зерцала» та енциклопедії насправді були узагальнюючими висновками до середньовічної «всесвітньої історії». Християнська інтерпретація історії людського роду від Адама до кінця світу є викладом середньовічного бачення «всесвітньої історії». Однак це не означає, що ступінь середньовічної взаємопов'язаності фактів історичної реальності можна ототожнювати із сучасним ущільненням зв'язків між народами і материками. Відповідно до зміни характеру світового об'єднання модифікувались і концепції, які прагнули відтворити цю світову інтеграцію в несуперечливій теоретичній системі.

Визнання пріоритету духовного в епоху Відродження призвело до появи «республіки вчених», яка демонструвала спільність інтелектуалів, незважаючи на міждержавні кордони. Та це була лише духовна єдність учених. Вона не об'єднувала всіх класів і станів суспільства. Життя довело несправжність однобокої духовної єдності, її неможливість без широкого соціального підґрунтя, без проникнення ідеї такої єдності в широкі прошарки суспільства, без творення відповідних матеріальних передумов для зростання якісно нової організації суспільного буття.

Космополітичний світогляд не лише заперечує нації. Заперечуючи нації, він заперечує й людину в усій її конкретно-історичній і культурній специфіці. У його основі лежить культ абстрактної людини, «громадянина світу». Національне ж світобачення є демократичним утворенням, воно відкрито сповідує свою культурну специфіку і визнає таку специфіку за іншими.

В українській історії універсальні ідеї на кшталт космополітизму не розвивались на власному ґрунті. Космополітизм на українських етнічних теренах не був органічним, він культивувався в Україні чужими політичними режимами. Для поневолених народів космополітичні теорії є духовно-ідеологічним засобом їхньої денаціоналізації. Для народів панівних, інтереси яких виходять за межі власної етнічної території, космополітизм - духовно-ідеологічний спосіб утвердження своєї присутності на підбитих теренах.

Підтвердженням цього висновку є осмислення інтеграційних процесів у Західній Європі після Другої світової війни. Спочатку це були американські цінності, т. зв. «американізація», причиною якої стало домінування США в Західній Європі у цей період. Боротьба космополітів різного національного походження між собою призвела до корегування основних постулатів космополітичного вчення. Французькі космополіти висловились за заміну «бейсік інгліш» «світовою англо-французькою мовою». І лише слабкість Франції робила домагання французьких «національних космополітів» скромними й утримувала їх від висунення на роль «наднаціональної» космополітичної мови французької, тобто своєї рідної. Згодом з'явився ідеологічний штамп про необхідність захисту «західних цінностей». «Західні цінності» виявились сукупними цінностями народів Європи (проте не всіх). Ця позиція не була такою вузьконаціоналістичною, як «американізація», але разом з тим вона не була також наднаціональною. Проникнення американського впливу на всі материки, у тому числі в Азію і на Схід, спричинило подальші зміни змісту космополітичного світогляду. До «цінностей західної цивілізації» були додані «цінності східної культури». Таким чином, західний космополітизм прийшов до визнання загальнолюдських цінностей, у яких європоцентризм був захований. Пройшовши складний історичний шлях свого розвитку, він практично зужив себе, наповнюючись у процесі практичної реалізації визнанням національної та регіональної специфіки світової культури. Історична одіссея космополітизму довела неістинність позиції, яка ігнорує національне. Однак, такого роду визнання національного з боку космополітизму здійснюється не заради його збереження і розвитку, а з метою успішного подолання.

У підрозділі 2.3 «Космополітизм і марґінальність у культурі. Суперечлива природа маргінальності» аналізується маргінальність як віддалення індивіда від базової культури, у яку він попадає від народження. Маргінальність трактується як «провисання» між культурами, яке має місце на їхньому порубіжжі. Розглядаються історичні й теоретичні передумови маргіналізації, її наслідки, а також космополітизм як наслідок та одночасно причина маргінальних процесів.

У міжкультурній комунікації важливе значення належить державній організації національного життя. У державі цілісність національного духу не тільки вкорінюється, але й увічнюється. У державних формах організації національного життя дух приходить до самого себе, у них він заспокоюється й отримує найбільш оптимальні умови для розвитку. Держава втілює у своєму існуванні «дійсність моральної ідеї» (Г. В. Ф. Гегель).

Розмивання духовних кордонів, чому сприяє відсутність національної державної організації, як правило, виступає початковим етапом занепаду спільноти і її культури. Входження бездержавної нації до більш широкого політичного утворення здійснюється через культурну маргіналізацію, сприяння віддаленню підкореної нації від власної культури. Кінцевою метою такого розвитку є створення нової соціокультурної цілісності на базі духовного досвіду та культурної визначеності державної нації. Нове політичне утворення при цьому не перестає бути національним навіть тоді, коли його називають наднаціональним.

Аналіз процесів маргіналізації культури здійснюєтьсяться в роботі з опорою на емпіричну базу соціально-політичних та економічних фактів, на розуміння цілісного характеру людського буття. У дослідженні виявлена амбівалентність маргінальності. Вона може бути не лише причиною руйнації цілісного культурного організму, але й основою та початком формування нової пасіонарної спільноти.

Встановлено, що культивування космополітичного світогляду призводить до руйнування цілісності національно-культурного життя, довершує руйнацію органічних зв'язків між індивідами підлеглої нації, підсилює процеси маргіналізації колись цілісної культури, розмиває суспільну, національну ідентичність її представників. Доведено, що маргіналізація культурного життя сприяє руйнації залежних національних культур, але не національних культур взагалі, адже вселюдське в культурі, як колись, так і в добу глобалізації, реалізується не інакше, ніж через його особливі національно-культурні світи. Через маргіналізацію слабких, незахищених, державно невбезпечених культур руйнуються їх носії - етноси та нації. Одночасно цей процес є посиленням та розширенням націй розвинених, імперських, тих, хто здійснює глобалізацію з найбільшою вигодою для себе.

Третій розділ «Національне як екзистенційне джерело буття і функціонування культури» присвячений аналізу національної стихії, її чуттєво-предметної ґенези, дослідженню буттєвих характеристик та внутрішніх суперечностей, які неминуче виводять індивіда культури на трансценденцію у світ духовних цінностей.

У підрозділі 3.1 «Саморефлексивність національної культури та нерефлексивність маргінальності» досліджується природа національної культури і процеси маргіналізації, які широко розповсюдились в умовах сучасної глобалізації. Розкривається зв'язок між маргінальними явищами та поширенням космополітичного світогляду.

Національна культура існує як традиція і є не до кінця відрефлексованим суспільним буттям. А традиція приборкує стихію, впорядковує хаос. Вона - ніби межа для розуму, втілена ним же самим у суспільну матерію. У традиції людина сама собі встановлює межі. Характерною особливістю традиції є те, що вона існує як звичка, базується на практичному досвіді.

Проблеми традиції актуалізуються в епоху глобальних зрушень в онтологічній культурній орієнтації, коли зазнає кризи історична форма раціональності. У цей час заперечується не традиція взагалі, а лише її конкретно-історична форма. При «зударенні смислів» включається рефлексія над традицією як цілісним духовним утворенням. Однак, рефлексія над традицією ніколи не зуживає несвідомого складника в ній. Неусвідомлене, несвідоме постійно присутнє в людській діяльності. Це так звані архетипи свідомості. Їх руйнування призводить до маргіналізації культурного життя, яке частіше відбувається на порубіжжі національних культур і проявляється у втраті стрижневої культурної ідеї.

Зарадити маргіналізації культури може свідоме, раціональне ставлення індивідів до свого культурного буття, осмислення позараціональних засад людського існування. Установка на творення знімає проблему пізнання граничних начал буття і розглядає їх як результат власної діяльності. А тому розв'язання проблем співжиття національно-культурних спільнот вимагає взаємного пізнання через буттєве зближення, взаємне проникнення.

Хоч культура наскрізь символічна, духовне єднання в культурі не є символічним, а є лише єднанням за допомогою символу. Пізнання символу через вростання в культуру є долученням до глибинних основ родової діяльності. Духовна культура складає онтологічне буття людських смислів, в її рамках здійснюється життєвий вибір індивідів і цілих поколінь. Суттєві особливості такий вибір має на порубіжжі культур. Культура порубіжжя все частіше іменується маргінальною.

Як стан духовності, маргінальність характеризується певною недовключеністю, недовкоріненістю людини в національну культуру. Динамізм сучасного життя призводить до певного відсторонення індивідів від їхньої базової, рідної культури. Неглибока вкоріненість у власну культуру формує готовність до сприйняття іншої культури, налаштованість на її освоєння. Це дозволяє людині відчувати індивідуальне буття як особливу культуру. Культура індивіда, який перебуває на межі культур, полягає в його розвиненій здатності долати культуру як фатум, стикати між собою протилежні долі й залишатись (ставати) вільним (В.С. Біблер).

Обґрунтовано, що найсуттєвішим особистісним чинником виникнення маргінальних явищ у національній культурі є несвідоме буття в ній. Несвідоме буття на межі національних культур, чи, радше, низька питома вага раціональності в бутті маргінала, часто не дозволяє побороти, здолати негативні наслідки стихійного змішування культурних алгоритмів.

Специфіка нерефлексивності маргінальності та необхідність її тлумачення викликані тим, що саме свідоме перебування в культурі є проблемою. Виявлено, що понятійне відтворення позапонятійного, яке присутнє в культурі, не заперечує наявності в реальному процесі культуротворення ні свідомого, ні позасвідомого. Завдання полягає в тому, щоб індивіди прагнули до постійного збільшення свідомого начала у творенні власного життя. Вироблення такого ставлення до власних умов існування є перепоною до маргіналізації, витіснення на периферію суто людського, освяченого розумом життя.

У своєму не найкращому прояві маргінальність виступає не тільки як відсутність традиції, але й обумовлена такою відсутністю нерефлексивність буття, низький рівень свідомості, занепад громадської моралі і т. п. Але та ж сама маргінальність може стати основою посиленої культуротворчості, коли базова культура залишається домінантною, а інша лише виконує роль збудника до творення. Це означає вихід у новий простір культури, подолання маргінальності, що є неможливим без участі філософської рефлексії.

У підрозділі 3.2. «Роль філософської свідомості у становленні і розвитку національної культури» розкривається значення свідомої складової у функціонуванні національної культури, досліджується значущість філософської рефлексії у становленні повноти національного буття, утверджується важливість національної самосвідомості в розвої творчих здібностей особистості.

Національна культура містить у собі абсолютні життєві настанови, які через те, що вони абсолютні, у гносеологічному плані завжди амбівалентні. Тому зріла національна культура вимагає філософського осмислення. Без філософської рефлексії національна культура залишається невикінченою, без неї вона не може стати цілісною.

Національна культура, як і філософія, є берегинею абсолютних цінностей. Для філософської свідомості абсолюти, які функціонують у національній культурі, є іншою назвою поняття, ідеї. Абсолют - це єдине, або основа категоріального синтезу розмаїтого національного життя й культури, це той принцип, який виконує роль цементуючого ядра національної свідомості. Завдяки йому всі сфери національного існування зводяться докупи і концентруються в понятті «національна ідея».