Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

УДК 340.12.

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Правосвідомість українського суспільства як соціокультурний феномен: філософсько-правова рефлексія

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено стан наукової розробки проблеми, сформульовано мету та завдання, об'єкт і предмет дослідження, його методологічні засади, вказується наукова новизна, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача у розробку наукової теми, подано відомості щодо апробації результатів дисертації, публікацій та структури роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження правосвідомості”, який включає в себе чотири підрозділи, наведена характеристика проблеми дослідження, здійснена філософсько-правова рефлексія феномена правосвідомості із залученням теоретико-методологічних підходів закордонного та вітчизняного соціогуманітарного знання. У розділі обґрунтовується авторська методологія дослідження правосвідомості, яка базується на комунікативно-дискурсивній парадигмі.

У підрозділі 1.1 “Позитивістський та об'єктивістський виміри правосвідомості: парадигмальні інваріанти” зазначається, що правосвідомість суспільства поєднує в собі як аксіологічний вимір (домінантні правові цінності для певного типу суспільства), так і онтологічний вимір - способи та форми буття правосвідомості у конкретних історичних умовах.

У роботі увага акцентується на тому, що для всебічного дослідження феномена правосвідомості та задля досягнення максимального методологічного ефекту необхідно проаналізувати два типи праворозуміння - юридичний позитивізм та природно-правове мислення саме в контексті виявлення засад, сутності, змісту та функцій суспільної правосвідомості.

Доведено, що згідно з концепцією юспозитивізму (Дж. Остін, Х. Харт, Г. Кельзен та ін.) неможливо відрізнити існуюче право від того, яким воно повинно бути. За цією логікою суспільна правосвідомість є калькою існуючого законодавства. Фактично позитивісти заперечують зв'язок між правом і мораллю, що виправдовує будь-які “законні” дії держави, а у суспільній правосвідомості формується “відчуття” непогрішимості держави. У такій ситуації поступово утворюється патерналістська правосвідомість - звужується поле суб'єктивної свободи і гіпертрофовано розростаються межі державного вручання (авторитаризм або тоталітаризм).

Проаналізовано інтерпретацію юспозитивізму у радянській філософсько-правовій думці (А. Вишинський, М. Рейснер, П. Стучка та ін.) і обґрунтовано, що при такому розумінні правосвідомість формується у діалектичній єдності з правом. Виникаючи історично раніше позитивного права як осмислення певного громадського порядку, правосвідомість (“юридичний мотив”) опосередковує “позитивацію” економічних фактів, інтересів, надає їм загальнозначущого характеру, державної санкції. Однак з виникненням позитивного права відбувається докорінна зміна правосвідомості, її “самовизначення”. Соціальні зв'язки починають розглядатися крізь призму загальних юридичних ознак, сама наявність яких обов'язково повинна тягти за собою обов'язок (можливість) певної поведінки, запропонованої державною владою. Проблематика права й правосвідомості інтерпретувалася крізь призму соціальної обумовленості й класових протиріч, акцентувалася увага на неоднорідному, конфліктному, антагоністичному характері суспільства і його духовної сфери на стадії капіталізму.

До різновидів об'єктивізму можна віднести і так звану історичну школу права (Г. Гуго, Г. Пухта, Ф. Савіньї). Відповідно до поглядів цієї школи право (правосвідомість також) виникає з надр народного духу і є частиною народної культури. Вся історія права та становлення правосвідомості є віддзеркаленням долі народу. У історичній школі найбільш рельєфно проявляється характерна риса всіх об'єктивістських теорій: в їх поглядах відсутній суб'єкт, а правопорядок обумовлюється суспільними відносинами.

Наступна об'єктивістська школа здобула назву “соціологізм”, представники якої (Ю. Гревцов, О. Гречін, А. Готліб та ін.) вважають, що джерелом права та правосвідомості є суспільні відносини і що суб'єкт правовідносин є залежним від системи соціальних зв'язків. Так, зокрема зазначається, що безпосереднім змістом правової форми суспільної свідомості є право, правові норми, але не норми у розумінні нормативістської школи, що розглядають їх поза соціальними зв'язками і суспільними відносинами, а норми права, які обумовлені цими зв'язками й відносинами та наповнені глибоким соціальним змістом. Фактично соціологізм спирається на марксистське розуміння права і є своєрідною модернізацією цієї концепції у сучасних умовах.

У межах об'єктивістської парадигми, було розглянуто синергетику (П. Кравченко, Є. Режабек, А. Улановський та ін.) як концепцію, що інтерпретує процеси самоорганізації у відкритих соціальних системах. Процес переходу від тоталітарної системи до демократичної призвів до “перекодування” соціальних процесів, що, кардинально вплинуло на характер і сутність правосвідомості українського суспільства. Зміна соціальних ритмів спричинила як позитивні, так і негативні переструктурування у суспільній правосвідомості українського народу. Запропоновано для аналізу правосвідомості використовувати окрім традиційних для синергетики понять менш вживані категорії - “темпосвіт” і “ритм”. Темпосвіт - це світ подій єдиний для різних об'єктів, який дозволяє їм еволюціонувати в єдине ціле. Соціальне буття ритму характеризується періодичністю, циклічністю та внутрішньою визначеністю. Кожному процесу та явищу притаманний свій власний неповторний режим, порушення якого й означає зміну. Зроблено висновок, що у перехідних умовах, в яких розвивається правосвідомість сучасного українського соціуму, доцільніше використовувати діалектичну та синергетичну наукові парадигми, виходячи з принципу доповнюваності, оскільки будь-яка перехідна система може функціонувати у стані відносного спокою (де працюють закони та принципи діалектики) або проходити стадії оновлення, сутнісних структурних змін, для опису яких більш доцільною є синергетика.

Попередні міркування розкривають залежний, підлеглий статус правової свідомості у позитивістсько-об'єктивістській “картині” юридичного світу. Відповідно, зазначений варіант праворозуміння закріплює за нею (правосвідомістю) і певну активну роль (функцію), задаючи їй необхідні напрямки й межі. По-перше, мова йде про узагальнене, оціночне, вибіркове, цілеспрямоване, а також випереджальне (прогностичне) відображення соціально-правової дійсності. По-друге, правосвідомість здатна “зворотно впливати” на зв'язки, що її породжують, і на відносини різними можливими засобами: через правові теорії й ідеологічні доктрини, правотворчість й правозастосування, через реалізацію індивідами своїх прав і законних інтересів й ін.

У підрозділі 1.2 “Правосвідомість у контексті природно-правового мислення” проаналізовано юснатуралістські теорії права суб'єктивістського та інтерсуб'єктивістського спрямування як теоретико-методологічного підґрунтя дослідження правосвідомості.

У результаті узагальнення існуючих наукових джерел (К.-О. Апель, Ю. Габермас, І. Кант, П. Рікер, Е. Соловйов та ін.) обґрунтовано, що починаючи з кінця XIX ст. природно-правовий підхід набув низки нових рис і характеристик. По-перше, можна вести мову про множинність конституюючих його напрямків і теорій: з божого, трансцендентного порядку буття (неотомізм, неопротестантизм); з самореалізації об'єктивного розуму, об'єктивної ідеї, духу, ейдосів, ідеальних цінностей (неогегельянство, феноменологічні концепції); з нереалізованого в соціальному бутті апріорного належного, ідеальної мислимої форми (неокантіанство); з існування людської свідомості (екзистенціалізм, герменевтика); з ірраціоналістичних основ природи людини (інтуїтивізм, філософська антропологія). По-друге, йдеться про інше розуміння самого “природного права”. З одного боку, з'являються концепції відносності, історичної мінливості змістовних, позапозитивних принципів права, з другого - тлумачення формального природного права не як норми, принципу, аналогічного юридичним, а як поняття, ідеї, філософії, що заперечує будь-які змістовні принципи як загальні критерії оцінки законодавства. Позитивне право тут містить внутрішнє прагнення до справедливості як абсолютного й недосяжного ідеалу, фрагментарно реалізоване в недосконалій, мінливій державно-правовій дійсності. Сутність правосвідомості у подібній інтерпретації полягає у своєрідному “налаштуванні” на “природне право”, його засвоєнні й наступній трансляції, а також його затвердженні та реалізації в державному законодавстві й власній поведінці.

Згідно з суб'єктивістським підходом (І. Кант, П. Новгородцев, Е. Соловйов) людина багато в чому самостійно, через процедуру вибору формує особисту правосвідомість, впливаючи своєю позицією на суспільну правосвідомість і в цілому на правопорядок як такий. В межах цього підходу щодо правосвідомості, важливим аспектом в утвердженні цивілізованого правопорядку є не тільки знання законів, але й їх застосування в усіх сферах суспільного життя. У роботі стверджується, що джерело істинності, правомірності й справедливості соціальних практик, джерело моральної й правової повинності фіксується не в санкціонованих державою нормах і не в метасоціальних закономірностях, а саме в максимах й імперативах (правового) розуму, волі, правової свідомості як автономного (етично безумовного) духовного начала, що здійснює в кожному екзістенційному зусиллі свій власний вибір, самостійно обирає максиму повинності, на противагу правосвідомості гетерономної, котра за своєю слабкістю дозволяє робити це іншим - людям, державі, обставинам. Саме ідеали автономної правосвідомості, завдяки своїй трансцендентальній природі, здатні виступати необхідним (правовим) орієнтиром побудови правового суспільства.

У підрозділі доводиться, що об'єктивізм і суб'єктивізм як засоби розуміння права й правосвідомості не дозволяють подолати протиставлення об'єкта та суб'єкта, що спричиняє появу концепцій інтерсуб'єктивістського спрямування (К.-О. Апель, Ю. Габермас, А. Кауфман, П. Рікер та ін.). Згідно з цими концепціями, соціальні факти виносяться за рамки можливостей індивідів, а безпосередньо погоджуються з їхньою свідомістю, діяльністю, буттям як культурних істот, виступають символічними об'єктиваціями людської суб'єктивності й мають той зміст який в них вкладають самі люди. Відіграючи соціальні ролі, ми стаємо учасниками соціального світу.

Особливу увагу у підрозділі приділено інтерсуб'єктивістській комунікативно-дискурсивній концепції (К.-О. Апель, Ю. Габермас), яка є стрижнем авторського розуміння суспільної правосвідомості. Зазначено, що суспільна правосвідомість знаходить свій прояв у мовленнєво-комунікативних актах між суб'єктами соціальних відносин. Обґрунтовано гіпотезу про те, що суспільна правосвідомість формується через здатність людей слухати один одного, брати участь у комунікаціях та здійснювати взаємоототожнення свідомості, спілкуючись з іншими суб'єктами.

У дослідженні стверджується, що суспільна правосвідомість формується за допомогою дискурсивних практик. Правовий дискурс може виникати на горизонтальному рівні - у громадянському суспільстві, а може бути нав'язаний державними інституціями - вертикальний рівень. Підкреслюється, що саме горизонтальні дискурсивні практики становлять основу інтерсуб'єктивістської взаємодії і породжують нові різновиди правосвідомості. Правосвідомість функціонує як особливий онтологічний і цінісно-ідеологічний феномен, опосередковує перспективу бачення світу й соціальну дію, конституює право як соціокультурне явище. У цьому контексті поза правосвідомістю не існує й права. Правосвідомість є безперервна інтерпретаційна практика правових норм, традицій, цінностей, процес визначення й перевизначення соціальної ситуації, конструювання й відтворення соціальної реальності як світу семантико-символічних форм.

У підрозділі 1.3 “Концептуальні підходи до розуміння структури правосвідомості” досліджено структуру суспільної правосвідомості та основні підходи щодо її інтерпретації. Проблему структурно-рівневих та сутнісних показників правосвідомості проаналізовано з урахуванням доробку різноманітних концепцій правосвідомості: етично-релігійної концепції правосвідомості (І. Ільїн), психологічної концепції правосвідомості (Л. Петражицький), марксистсько-ленінської концепції правосвідомості (Л. Мамут, В. Сальніков, В. Чефранов), сучасних поліметодологічних концепцій правосвідомості (А. Бова, В. Касьянов, В. Нечипуренко, І. Омельчук, М. Цимбалюк та ін.)

Досліджуючи сутність та структуру правосвідомості, низка вчених (Р. Байніязов, А. Окара, І. Омельчук) виокремлює такі характеристики цього феномена: основним об'єктом відображення є правові явища суспільного життя; наявність духовного начала; зв'язок з іншими видами свідомості (моральною, політичною, релігійною, філософською); підпорядкування загальним для всіх видів правосвідомості закономірностям формування і функціонування; нормативність; наявність психологічної складової тощо.

На підставі комунікативно-дискурсивної парадигми автором уточнюється розуміння правосвідомості як багатоаспектного, поліфонічного явища, яке вбирає в себе низку компонентів: раціональний (погляди, уявлення, ідеї про право); психологічний (почуття, емоції, що спричинені правом і виражають певне ставлення до чинного або бажаного права); поведінковий (установка на певну поведінку у правовій сфері, готовність діяти певним чином - відповідно або проти права).

Аналізуючи структуру суспільної правосвідомості, сконцентровано увагу на правовій психології, її раціональних та ірраціональних компонентах, оскільки згідно інтерсуб'єктивістської парадигми право є результатом взаємодії різноманітних суб'єктів в тій або іншій правовій ситуації, яка актуалізує волю, знання, емоції, інтуїцію акторів конкретних правових дій. Реалізація правових норм у соціальному просторі, а як наслідок ? розвиток правосвідомості залежить не стільки від правової ідеології, а скільки від правової психології. Дослідження правової психології дозволило авторові зробити висновок про те, що правосвідомість складається з раціональних компонентів (правові знання, правова воля, правова самоідентифікація, правова совість, правовий обов'язок), але її підґрунтя містить ірраціональні елементи (правова інтуїція, правова фантазія, ментальна матриця), оскільки сама суспільна правосвідомість вбирає в себе багато архаїчного, непідвладного розуму. правосвідомість соціокультурний феномен

У підрозділі 1.4 “Комунікативно-дискурсивний континуум правової свідомості як репрезентація (структуризація) соціального простору і часу” дана розгорнута характеристика авторської комунікативно-дискурсивної концепції правосвідомості, яка спирається на науковий доробок таких фахівців: О. Бандура, Р. Барт, З. Бауман, Ж. Бодрійяр, Дж. Брайант, П. Бурд'є, В. Дубицька, М. Кастельс, Г. Кельзен, Н. Крісті, Н. Луман, М. Маклюен, С. Максимов, Т. Мартинюк, Р. Мюллерсон, А. Редкліф-Браун, Д. Реут, В. Речицький, С. Томпсон, Л. Фулер, Ф. А. фон Хайєк, А. Шюц та ін.

Концептуальною гіпотезою авторських роздумів є теза про те, що саме різні форми соціальної комунікації та дискурсу визначають характер та змістовне наповнення правосвідомості того або іншого суспільства. Сама ж дискусія про права, обов'язки, справедливість та свободу є фактично обговоренням схем упорядкування соціального простору та часу, тобто правосвідомість будь-якого суспільства є хронологічною й топонімічною. Обґрунтовано, що характер, форми та принципи комунікативно-дискурсивних практик визначають правосвідомість, правовідносини й правопорядок того або іншого суспільства. Саме за допомогою знаків та символів мови формуються константи суспільної й індивідуальної правосвідомості.

У дисертації обґрунтовано, що мовне кодування соціальної комунікації забезпечує “приєднання” однієї комунікації до іншої, створюючи певну мережу. Одна сторона коду (скажімо, істини) символізує “селектовані” у ході комунікації прийнятні комунікації, інша сторона коду істини (неправда, омана, хибність) символізує відкинуті, тобто не релевантні, не актуальні ? у даній системі комунікацій комунікативні практики.

Автор доводить, що соціальне структурування простору і часу передбачає сприйняття або відторгнення певного типу поведінки людини (соціальні практики) як на інституційному рівні (встановлені державою норми), так і на неінституційному рівні (традиції, звичаї суспільної правосвідомості). Будь-яка соціальна практика підкріплена авторитетом суспільства (відповідає установкам моральної та правової свідомості), але деякі з них санкціоновані, а деякі ні. Характер санкцій, з якими погоджується суспільство, є лакмусовим папірцем щодо пануючого типу правосвідомості у соціумі. У свою чергу, самі санкції, що застосовуються у суспільстві, здійснюють безпосередній вплив на правосвідомість всіх суб'єктів правовідносин, виховуючи її у необхідному для соціуму та держави напрямку. Санкції можна класифікувати на дифузні й організовані: перші ? це спонтанне вираження схвалення або осуду певної поведінки з боку членів конкретного суспільства, а другі ? суспільні акції, що здійснюються відповідно до деякої традиційної й визнаної суспільством процедури.

Існуючі у соціумі санкції, формують у індивіда мотивацію для корегування власної правосвідомості та поведінки відповідно до прийнятих стандартів. Ефективність санкцій обумовлена такими причинами: по-перше, індивід хоче отримати схвалення або уникнути несхвалення з боку співгромадян, одержати передбачену суспільством винагороду або уникнути покарання, яким суспільство загрожує; по-друге, вони ефективні тому, що індивід звикає реагувати на різні типи поведінки, висловлюючи схвальні або осудні судження, саме так, як і його співгромадяни. Така реакція є демонстрацією емоційно-оціночних стереотипів правосвідомості, обумовлених правовою культурою певного суспільства. Тобто особа оцінює власні дії, як у перспективі, так і в ретроспективі, за стандартами, що превалюють у співтоваристві, до якого вона належить.

У дисертації доведено, що комунікативно-дискурсивний характер суспільної правосвідомості опосередкований багатьма факторами: наявною законодавчою базою; типом мислення, що відображає систему правових знань і понять, які регулюють суспільні відносини; якістю, відкритістю та плюралістичністю інформаційно-комунікативних каналів для передачі правової інформації; рівнем правової культури громадян та ін.

У другому розділі “Правосвідомість сучасного українського суспільства: цивілізаційно-історичне та етноментальне підґрунтя”, який складається з п'яти підрозділів, проаналізовані цивілізаційні, історичні та етноментальні чинники впливу на ґенезу суспільної правосвідомості в Україні, а також продемонстрована корелятивність розвитку правосвідомості та державотворчих процесів в нашій країні.

У підрозділі 2.1 “Цивілізаційний вимір правосвідомості. Правосвідомість українського суспільства як міжцивілізаційний феномен” обґрунтовується умовивід, що Україна як рубіжна держава протягом усієї історії зазнавала постійного впливу західної та східної культур, тому правосвідомість українців поєднує у собі риси обох культурно-історичних традицій і є міжцивілізаційним феноменом. Це знаходить свій відбиток у тих цінностях і константах правосвідомості, які є визначальними для пересічного українського громадянина. По-перше, це прагнення до свободи у різних її вимірах (від національної до особистої). По-друге, важливим залишається розуміння права як втілення соціальної справедливості та простору індивідуальної свободи. По-третє, пріоритетність традицій та звичаїв над діючим законодавством як характеристика правової психології.

Стверджується, що правосвідомість сучасного українського суспільства знаходиться на шляху трансформації від формально-байдужого ставлення до позитивного права (східна традиція), до ціннісно-дієвого його сприйняття (західна традиція). З точки зору цивілізаційного виміру, правосвідомість українського суспільства більше тяжіє до “західного” типу, але можна зафіксувати окремі риси й “східного” типу. Цю тезу підтверджує той факт, що в українському суспільстві велику роль відіграють певні традиції розв'язання конфліктних ситуацій, що не базуються на праві. Таку систему відносин пропонується класифікувати як неопатримоніальну, коли переважають патрон-клієнтельні стосунки. Захищаючи порушені права, громадянин часто звертається не до суду, а до свого “патрона”, який забезпечує йому певний рівень захисту, але натомість вимагає підкорення.

У дисертації підсумовується, що на правосвідомість українського суспільства здійснюють вплив ціннісні культурно-цивілізаційні коди, які формувалися сторіччями і становлять стрижень будь-якої цивілізації. В цьому контексті підкреслюється, що на розвиток кожної цивілізації діють дві історичні компоненти: хроно-вертикальна - спадкоємність свого попереднього досвіду і його збагачення, та хроно-горизонтальна - запозичення і відторгнення чужого досвіду, взаємодія й суперництво з іншими культурами.

У підрозділі 2.2 “Вплив історичних традицій та етноментальних особливостей на правосвідомість народу України” визначено історичні та соціокультурні передумови формування правосвідомості українського суспільства.

У дисертації на конкретних прикладах показано, що правосвідомість українського суспільства на сучасному етапі визначається тими традиціями, що були закладені в процесі боротьби нашого народу за свою державність, культуру, мову, релігію.

Одним з опосередкованих джерел вивчення правосвідомості українців у ХV-XVII ст. є різного роду правнича література. Адже саме вона сприяла, з одного боку, переходу від традиції усного (звичаєвого) права до норм “права писаного”, тобто кодифікованого, а з другого ? запроваджувала у широкий вжиток ті вербальні штампи, за допомогою яких описувалися найрізноманітніші нюанси людської поведінки. У середовищі, де фіксується обіг правничої літератури, можна умовно виділити три групи: судді та члени суддівських колегій; адвокати; приватні особи. Аналіз розповсюдження вищеозначеної літератури дозволяє зробити висновок про те, що вона була доступна переважно еліті українського суспільства, а пересічні громадяни більшою мірою орієнтувалися на традиції та звичаї.

У межах авторської комунікативно-дискурсивної концепції правосвідомості були розглянуті різноманітні аспекти та прояви звичаєвого права в Україні у XVIIІ-XIX ст. у сфері майнових відносин як прикладу еволюції правового мислення, перш за все, на неінституційному рівні. Проаналізований доробок науковців (М. Гримич, Н. Старченко, Н. Яковенко та ін.) щодо правової культури українців XVIIІ-XIX ст., свідчить про те, що інститут власності на селі в означений період значною мірою базувався і регулювався звичаєм, часто всупереч закону. Спостерігався симбіоз звичаю і права, що було виявом народної правотворчості. Саме звичай став для українського села, та й узагалі для всієї етнічної культури українців ефективною формою самовиживання у складних політичних та соціально-економічних умовах в межах іноетнічних держав. На сьогодні багатство й самодостатність української звичаєво-правової культури складає важливий розділ духовної спадщини українців, що дозволяє відтворити константи правосвідомості тодішнього українського суспільства і зрозуміти деякі особливості правосвідомості сучасних українців.

У дисертації проаналізовані типові ментальні настанови українства, що детермінують розвиток суспільної правосвідомості та які класифіковано на дві групи. До першої групи відносяться так звані “природні” характеристики: крайній індивідуалізм, перевага почуттєвого над інтелектом і волею, переважання особистих інтересів над загальнонародними й державними, небажання підкорятися органам державної влади, підозрілість до їх зміцнення, схильність до малих форм організації, критиканство, політична фракційність, отаманство, бунтарство, притупленні почуття громадянського обов'язку та ін. До другої групи ментальних установок, що їх спричинили століття підневільного стану України, входять психологічна мімікрійність, формалізм, комплекси “меншовартості” та “кривди”.

У підрозділі 2.3 “Характерні ознаки повсякденної правосвідомості українського соціуму” проаналізовано особливості і базові константи неінституційної правосвідомості українського суспільства.

Доводиться, що саме правова психологія відображає найбільш укорінені форми ставлення народу до права, до її творців - законодавців, до судової та правоохоронної систем, що виражається через приказки, прислів'я, анекдоти, історії з життя й інші мовні конструкції, які народжуються у суспільній свідомості спонтанно як реакція на певні дії влади або окремих посадових осіб.

У дисертації показана взаємообумовленість розвитку буденної правосвідомості та мови з використанням лінгвофілософської парадигми, яку репрезентує дослідник Е. Тугендхат. У своїх роздумах щодо свідомості він спирається на феноменологію Е. Гусерля, який виокремлював дві основні якості свідомості: “потік переживань”, для якого базовим є поняття “переживання” й “інтенціональність” або “інтенціональне переживання”. У свою чергу, Е. Тугендхат ставить перед собою завдання показати, що головним фактором щодо розуміння різних проявів свідомості є не внутрішнє споглядання, а мовні критерії. Критикуючи гусерлевську теорію свідомості, Е. Тугендхат приходить до висновку про те, що мова являє собою необхідну умову функціонування свідомості. Виходячи з вищенаведеного, дисертант обґрунтовує тезу про те, що в основі будь-якого висловлювання міститься та або інша комунікативна стратегія, стрижнем якої є дискурс (або дискурсивна стратегія).

Дискурсивна стратегія передбачає пряме або опосередковане комуніціювання декількох суб'єктів, що є питомим тлом для розвитку суспільної правосвідомості. Комунікативно-дискурсивні практики можуть мати різноманітну природу: вони є породженням інтерсуб'єктивістської взаємодії різноманітних акторів правової реальності, а з другого боку ? являють собою своєрідну інтелектуальну рефлексію на правові (неправові) суспільні явища. Дискурс, у свою чергу, є вираженням культурних орієнтацій та установок, домінуючих у суспільстві. Разом з тим, мова може містити в собі хибні уявлення людини, окремих суспільних груп та соціуму щодо права, моралі, справедливості, свободи.

Серед найважливіших ознак буденної правосвідомості сучасного українського суспільства виокремлено такі: амбівалентне ставлення до закону та права; превалювання традицій та звичаїв над правом; толерантність до інших цивілізаційних норм та цінностей; “узгоджене” існування у суспільній правосвідомості “двох світів” ? правового та неправового; постійний пошук справедливості, добра, правди, індивідуальної свободи.

У підрозділі 2.4 “Правосвідомість народу” та “правосвідомість натовпу”: порівняльна характеристика” досліджується механізм “натовпоутворення” та особливості правосвідомості маргінальних прошарків населення у порівнянні з організованими спільнотами.

Обґрунтовується, що правосвідомість у натовпу практично відсутня, і її можна охарактеризувати поняттям “антиправосвідомість”, орієнтуючись на класичні визначення природного та позитивного права. Разом з тим, будь-який натовп шукає справедливості та може хаотично створювати низку вимог. Підкреслюється, що характеристики натовпу та народу, особливості їх правосвідомості змінюються залежно від історичної епохи.

Доведено, що “правосвідомість натовпу” є рухливою, нестійкою та еклектичною, порівняно з правосвідомістю народу, і залежить від настроїв найбільш активних осіб й будь-яких подій, що відбуваються навколо. Натовп може надати собі будь-яке “право”, що не відповідає чинному законодавству.

Обґрунтовано тезу про те, що під час натовпоутворення правосвідомість набуває гіпертрофованих форм і “виходить” за межи існуючих традиційних уявлень про права та обов'язки. Разом з тим, людина натовпу отримує відчуття повної свободи та відсутності відповідальності, поринаючи у царство анархії й свавілля. Така правова ейфорія має короткотерміновий характер і багато в чому залежить від сили харизми вождів та зовнішніх суспільних умов.