Репрезентації темпоральності в системі культури

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Репрезентації темпоральності в системі культури

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

культура темпоральний постмодернізм

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена радикальними змінами в культурі, котрі відбуваються в останні десятиліття, що позначається на її темпоральності. Вона посилюється також необхідністю адекватно відповідати на виклики сучасного історичного періоду, що характеризується прискоренням і ущільненням соціального часу, необхідністю економії і раціональнішого його використання, що неможливо здійснити без розгляду репрезентацій темпоральності в системі культури.

В сучасних умовах зростає необхідність усвідомлення наслідків діянь людини і загальної залежності від майбутнього, яке стає реальним чинником буття. Щоб унікнути небезпечного «зіткнення» з майбутнім необхідний широкий, комплексний підхід в дослідженні часу, спрямований на поширення часового горізонту свідомості сучасної людини. Нині особливо важливою є розробка проблеми часу в культурно-антропологічному аспекті, який дозволяє розкрити специфіку темпоральних характеристик реального людського буття і культури, оскільки людина внаслідок прискорення соціального часу гостро відчуває його хронічний дефіцит. Вона постійно змушена обирати між стратегіями уповільнення і прискорення часу, які конкурують у сучасній культурі. Актуальність дослідження зумовлена не тільки тим, що час, разом з простором, належить до фундаментальних основ життєдіяльності, але й їхнім особливим онтологічним статусом, ціннісною роллю, оскільки він є не тільки формою, вимірюванням, а й змістом, тканиною людського існування. Цей антропологічний аспект часу набуває особливої значущості в період інтенсифікації соціальних трансформацій, коли людина втрачає ціннісні орієнтації і опиняється на розпутті. Так виникає необхідність дослідження часу, яке виходить за рамки прагматики та об'єктивізму і набуває ціннісного, культурно-антропологічного виміру.

У добу глобалізації відчутні ознаки асинхронності культурного і суспільного розвитку, змінюються соціальні та біологічні ритми, темпоральні рамки людського існування. З фактичною темпоральністю і переживанням часу пов'язана цілісність як людського буття, так і буття культури, нації, цивілізації. Культурне відчуження, втрата ідентифікації, пошуки втраченого часу, часова дезорієнтація є симптомами кризи людського буття. Сучасній людині важко дається переживання навіть потенціального зіткнення культур. Мультикультурна реальність сьогодення, щоб не перетворитися на руйнівній чинник, потребує детального аналізу саме в аспекті репрезентацій темпоральності. Запропонований хронотопологічний підхід в дослідженні культури спрямован на поглиблення розуміння реалій сьогодення: глобальній єдності і фрагментації світу, технізації і віртуалізації стосунків, ущільнення просторово-часових відносинх. В умовах України розуміння ціх процесів ускладнюється одночасно проблемами становлення державності та громадянського суспільства і гострої необхідністю іх реформування відповідно сучасним вимогам. Внеском у вирішення ціх проблем може бути запропонований напрямок у дослідженні культури і суспільства.

Стан наукової розробки проблеми. У зв'язку з бурхливим розвитком наукового пізнання, починаючи з епохи Відродження, в дослідженні проблеми часу відбулося відокремлення загальнонаукового напряму дослідження від філософського. В рамках наукового-філософського підходу великий внесок до вивчення окремих форм часу внесли праці В.І. Вернадського, Г.П. Аксьонова, (гео-біологічний час), І. Пригожина (нелінійна термодинаміка); Е. Шредінгера, Г. Рейхенбаха, А. Грюнбаума, Дж. Уїтроу, С. Хокінга, О. Козирєва та ін. (фізичний і астрофізичний час). Сучасне загальнонаукове розуміння часу склалося в результаті успіхів фізичних наук (теорія відносності, квантова механіка) і значно вплинуло на його філософське розуміння. Це призвело до виникнення протиріччя між природничо-науковим і гуманітарним аспектами цієї проблеми, оскільки в культурно-гуманітарній сфері існувало, починаючи від Августина і до Е. Гусерля, традиційне специфічне розуміння часу, відповідне особливостям внутрішнього світу людини. Деякі автори (А. Бергсон та ін.) виступили проти просторового розуміння часу, зведення його до четвертого виміру і відстоювали його субстанціональність та «людський» зміст, інші (М. Гайдеггер) розглядали його як основний чинник і вимір буття людини, що також зумовлює актуальність культурно-філософського підходу в дослідженні часу. У пізнанні часу виникла невідповідність між природничо-науковим і гуманітарним (антропологічним) напрямами його дослідження, для подолання якої необхідне використання найбільш цілісної, інтегральної методології, яка включає культурологічний підхід. Крім того, в дослідженні культурних аспектів часу склалися певні системні п р о т и р і ч ч я: 1) дослідження цієї проблеми в класичних працях з культурології (О. Шпенглер, К. Ясперс, П. Сорокін) відрізняється ретроспективністю і не відображає реалії сучасної історії ХХІ століття; 2) в роботах, присвячених цій тематиці, переважає абстрактно-філософський підхід до культури, який не розкриває специфіку окремих її сфер, форм і напрямів; 3) більшість авторів використовують традиційний онтологічний підхід або науково-філософську методологію, що недостатньо для розкриття специфіки часу у сфері культури. В цілому, дослідження проблем часу здійснювалося в таких філософських напрямах:

- дослідження різних форм часу в працях Ф. Броделя, М.Д. Кондрат'єва, В.І. Пантіна, Дж. Гольдстейна (економічний час), П. Сорокіна, Р. Зборовського, В. Яковлєва, О.М. Смирнова, В. Артемова (соціальний час);

- розробка внутрішньо-суб'єктивних форм часу в працях А. Бергсона, (інтуїтивізм), Е. Гусерля, Р. Інгардена (феноменологія), М. Гайдеггера,

Ж-П.Сартра (екзистенціалізм);

- дослідження психологічних аспектів і форм часу в рамках психоаналізу в працях З. Фрейда, К.-Г. Юнга, О. Ранка, Е. Фромма, Е. Самуелса, Р. Ноймана, О. О. Кроника і Є.А. Головахи;

- вивчення культурно-лінгвістичних аспектів часу в рамках (пост) структуралізму в працях Д. Леві-Строса, Ж. Лакана, М. Фуко, Р. Барта та ін.;

- розробка проблем часу в культурі постмодерну в працях Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, Ф. Гватарі, Ж. Бодрійяра, Ж.-Ф. Ліотара, Л. Уайт, В. Подороги, Б. Гройса, Е.А. Маковецького, А.В. Рикова;

- дослідження філософсько-онтологічних аспектів часу в працях Ю.Б. Молчанова, А.М. Лойя, М.М. Трубникова, Г.Г. Сучковатоїю, М.Д. Ахундова, Я.Ф. Аськина, В.І. Жаркова, Е.І. Осипова та ін. Культурні аспекти часу досліджені недостатньо і розглядаються в працях В.С. Полікарпова, В. А. Ярської В, Д.Г. Горіна та ін. Стратегічним напрямком дисертаційної роботи є розкриття багатоманіття форм темпоральності як феномену культури в контексті філософсько-антропологічного дискурсу. У зв'язку з цим ставиться завдання вияву характеру взаємодії людини і культури в контексті простору-часу та форм її усвідомлення. Для вирішення цієї проблематики використовуються експлікації проблеми репрезентації темпоральності в таких напрямах філософської думки: 1) розробка діалектичної методології в працях Г.В.Ф.Гегеля, К. Маркса, Е.В. Іллєнкова, Р.І. Косолапова, В.С. Біблера, В.О. Босенко, А. С. Канарського; 2) розвиток природничо-наукового розуміння часу в працях А. Ейнштейна, Р. Гейзенберга, Р. Рейхенбаха, А. Грюнбаума, Е. Шредінгера, Дж. Уїтроу, С. Хокінга і ін.; 3) дослідження закономірностей культурно-історичного часу в працях О. Шпенглера, К. Ясперса, А. Тойнбі, Л. Гумільова, К. Леонтьєва, А.М. Шлезінгера, С. Хантінгтона, І.М. Савел'євої і А.В. Полєтаєва, а також концепції часових пластів Р. Козеллєка і цивілізаційного процесу Н. Еліаса; 4) культурно-антропологічна інтерпретація часу здійснювалась в працях представників вітчизняної філософсько-антропологічної школи: Є. Андрос, Є. Бистрицький, Я. Білик, К. Карпенко, С. Кримський, М. Култаєва, С. Пролєєв, В. Табачковський, І. Степаненко, Н. Хамітов.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі філософії Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди в рамках спільної комплексної теми наукових досліджень Інституту вищої освіти АПН України та Центру філософії освіти при кафедрі філософії ХНПУ імені Г.С. Сковороди - «Філософські засади трансформації вищої освіти в Україні на початку ХХІ століття», підтема «Філософія освіти і духовне оновлення українського суспільства» (0103U000960 № 44 від 06 березня 2003 року).

Мета дослідження - на основі антропологічної інтерпретації смислових і структурних складових системи культури визначити в ній репрезентації темпоральності і обґрунтувати культурно-антропологічний напрям у дослідженні часу.

Реалізація цієї мети потребує вирішення таких з а в д а н ь:

- проаналізувати різні аспекти і рівні репрезентацій часу в матеріальній і духовній культурі;

- розкрити зв'язок між темпоральними репрезентаціями у свідомості, орієнтаціями суб'єкта і характером певних періодів та напрямів у культурі і соціумі,

- виявити культурно-антропологічну зумовленість часових процесів

- розкрити методологічно-евристичну роль категорії «часу» (частково і простору) для розуміння тенденцій розвитку сучасної культури;

- визначити онтологічний статус темпоральності в системі культури, специфіку їх репрезентацій у культурі;

- проаналізувати форми репрезентації темпоральності в духовній і матеріальній сферах культури, зокрема їх релігійні й етичні, естетичні аспекти;

- розглянути часові форми історико-культурного процесу, зокрема й сучасної культури;

- проаналізувати репрезентації і форми прояву темпоральності в сучасній культурі на прикладі таких явищ як модернізм, постмодернізм і масова культура;

- розкрити значення часу і темпоральної методології на прикладі аналізу таких явищ сучасності, як масова культура, гендерна проблематика, грошово-фінансова сфера, форми агресивності в соціумі й культурі.

Об'єктом дослідження є темпоральність у системі культури.

Предмет дослідження - репрезентації темпоральності в системі сучасної культури, яка зазнає радикальних трансформацій у добу пізнього модерну.

Методологія і методи дослідження. Вибір методів дослідження зумовлений специфікою його предмета і загальним методологічним спрямуванням. При дослідженні феноменів маски (двійника), грошей, масової культури, модернізму визначальними стали методологічні настанови герменевтики і феноменології. Для вирішення поставлених завдань використовувався також методологічний інструментарій таких філософських напрямів: психоаналізу при дослідженні специфіки (пост) модерністської свідомості; екзистенціалізму - мистецтва модернізму; (пост)структуралізму - специфіки історичного часу і культури ХХ-ХХІ ст.; філософсько-теологічні концепції релігійності - у дослідженні репрезентацій темпоральності в духовній культурі.

Засадничими для розробки авторської культурно-антропологічної програми дослідження стали методи антропологічної редукції та антропологічної інтерпретації, доповнені системним і комплексним аналізом феномену культури в його єдності та різноманітті. Історико-генетичний метод дозволив розкрити цілісність історико-культурного процесу при всьому просторовому і часовому багатоманітті його проявів, виявити спадкоємність між сучасним (модернізм) і класичним періодами в історії культури, а також еволюцію феноменів культури. Комплексний підхід, як поєднання соціальних, психологічних, естетичних й інших аспектів проблем, застосовано при дослідженні різних сфер культури, а також напрямів культури ХХ ст.: (пост)модернізму, авангарду (футуризму, сюрреалізму, абстракціонізму та ін.), масової культури в її різних формах репрезентації.

Наукова новизна дослідження полягає в розробці теоретичної к о н -ц е п ц і ї багаторівневої репрезентації часу в полі сучасної культури на основі аналізу темпоральних репрезентацій у розгалуженій системі культури. Означена концепція сприяє поглибленому, всесторонньо-цілісному розумінню асинхронних парадоксальних соціально-культурних явищ, які не вписуються в традиційні інтерпретаційні схеми, руйнують застарілі стереотипи і «випадають» з магістральної лінії історії цивілізації. Ця концепція конкретизується в таких положеннях, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

- започатковано новий культурно-антропологічній напрям у дослідженні часу, що дозволило виявити специфіку й основні характеристики темпоральності в системі культури;

- уперше розкритий евристичний потенціал діалогу номіналізму і реалізму як двох основних традицій й способів розгляду аналізу репрезентації темпоральності в полі культури на основі примату індивідуального, одиничного (час) або загального (вічність), показана їх еволюція, форми взаємозв'язку і сфери реалізації від природно-космологічної до екзистенціально-психологічної;

- виявлена і конкретизована специфічність темпоральних форм у матеріальній культурі на прикладі різних, культурно обумовлених типів ставлення до грошей та їх функцій у сферах культури, а також різні спрямованості прояву дії принципу «час - гроші» в демократичних і авторитарних (традиційних) типах суспільства;

- істотно уточнена темпоральна структура культури ХХ століття у вигляді трьох періодів залежно від орієнтації суб'єктів на сучасність (модернізм, постмодернізм) або абсолютно-вічне (реалізм); виявлені характер і сфери дії трьох основних темпоральних орієнтацій свідомості від мінулого, до майбутнього та їх еволюції в сучасній культурі;

- уперше визначена специфіка темпоральних форм у духовній культурі на прикладі західних і східних релігій та еволюції християнства від традиційних до модерністських його форм; виявлені елементи циклічного і лінійного часу в євангельській і старозавітній традиціях, а також залежність характеру темпоральності від тривалості тимчасових періодів від миті до вічності;

- суттєво конкретизована специфіка історичного часу, його циклічних форм еволюції культури й окремих її напрямів на основі періодичності переважання великих і малих форм у мистецтві, що виражене у відповідній схемі розвитку європейської культури і філософії;

- виявлені специфіка і темпоральні (хронотопологічні) форми модернізму на основі структуралістської і психоаналітичної методології; визначено основні етапи його еволюції, а саме: естетичний, пізнавальний і духовний, які пов'язані з відповідними темпоральними орієнтаціями;

- розкрито значення психоаналітичної методології для розуміння суті й темпоральних аспектів модерністської свідомості на основі таких понять як «едипів комплекс», «настанова», «витіснення»; висвітлено темпоральну природу модернізму, його еволюцію і парадигму, яка формується у вигляді антиномій, що показано на прикладі протилежності напрямів імпресіонізму й експресіонізму;

- виявлені темпоральні аспекти основних понять постмодернізму («розрізнення», порожнеча, симуляція, перформанс тощо) і зміст основних модусів часу (минуле, сьогодення, майбутнє), розкрити культурні джерела постмодернізму (бароко, романтизм), його спільність і відмінності з модернізмом;

- поглиблено розуміння темпоральних характеристик масової культури і напрямів її еволюції на прикладі репрезентації феномену маски (двійника), в еволюції якої виділено три етапи: образ - маска-імідж - маска-бренд; висвітлено механізми прояву кризових явищ у культурі на основі процесів заміщення Автора виконавцем;

- розширено значення гендерного підходу для розуміння еволюції культури ХХ ст. на основі зміни уявлень про «вічно - жіноче»; виявлені різні рівні репрезентації жіночого в культурі і гендерних суперечностей (чоловіче - жіноче), простежені основні етапи їх еволюції у ХХ ст. Виявлена специфіка, різноманіття форм агресивності в культурі та її темпоральні аспекти на основі виділення восьми основних психотипів психології Юнга та їх проявів у культурі;

- обґрунтована необхідність темпорального («хронотопологічного») аспекту дослідження для розуміння суті екзистенціальних проблем сучасної людини через розкриття темпоральних форм трансцендування, розширення свідомості для реалізації творчих потенцій, розкрита роль часу як універсальної характеристики людського буття на основі аналізу різних темпоральних настанов і орієнтацій свідомості.

Практичне значення дисертаційного дослідження відзначається новизною та сукупністю винесених на захист положень і полягає в перевагах темпоральної (хронотопологічної) методології для більш адекватнійщого і сутніснійщого розуміння процесів та явищ сучасної культури і подолання традиційних, стереотипних уявлень. Завдяки таким якостям цієї методології як універсальність, індивідуальність, цілісність, нейтральність в роботі висвітлені різні явища соціального, психологічного, економічного, духовно-етичного порядку.

Матеріали дисертації можуть використовуватися в подальших дослідженнях проблем сучасної культури, в розробці методології культурно-антропологічного пізнання і національних програм розвитку культури та особистості, що є актуальним для українського суспільства; при підготовці підручників, навчальних посібників, методичних матеріалів; у читанні лекцій і проведенні практичних занять у навчальних курсах етики, естетики, культурології, релігієзнавства, філософії. Нові темпоральне висвітлення і трактування явищ матеріальної й духовної культури нададуть можливість використання результатів роботи у викладанні психології, соціології, політології і в інших гуманітарних дисциплінах.

Дана дисертаційна робота виконана автором самостійно, наукових праць, написаних у співавторстві, немає. Кандидатська дисертація на тему «Організаційні стосунки як об'єкт соціально-філософського аналізу» захищена в 1992 р. і її матеріал при написанні докторської дисертації не використаний.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та результати дослідження обговорювалися на конференціях: Наукова конф. пам. проф. О.М. Парнюка «Універсум людини: мислення, наука, культура», (Київ, 19-20 жовтня 1994 р.); Міжнародна наукова конференція «Перспективи метафізики. Класична і некласична метафізика на рубежі століть» (С-Петербург, 28-29 жовтня 1997), ; 6-а Міжнародна науков. конф. «Мова і культура» КНУ ІМВ ім. Т.Г. Шевченка,(Київ, 25-26 червня 1998 р); ІІІ Харківські Міжнародні Сковородинівські читання «Філософія: класика і сучасність» (Харків, 1996); Міжнарод. науково-практ. конф. «Глобалізація політики в контексті сучасної політичної культури» (Харків, 1996); ІХ Харківські Міжнародні Сковородинівські читання «Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сучасність», (Харків, 27-28 вересня 2002); Х Харківські Міжнародні Сковородинівські читання «Проблема свободи у теоретичній і практичній філософії, (Харків, 26-27 вересня 2003 р.); ІV Всеросійський філософський конгрес «Философия и будущее цивилизации», (Москва, 24-28 мая 2005 г.); V Міжнародна науково-практична конф., «Наука і соціальні проблеми суспільства: освіта, культура, духовність» (Харків, 20-21 травня 2008 р).; ІХ Міжнародна науково-практична конф., ХНПУ «Освіта і доля нації» Український відмір педагогічного поступу, (Харків, 2008 р). У цілому, апробація дисертаційного матеріалу здійснена у публікаціях і виступах на 12 наукових конференціях.

Результати дослідження пройшли апробацію на засіданнях та теоретичних семінарах кафедри культурології і філософії ХНПУ імені. Г.С. Сковороди, кафедри «Теорії культури і філософії науки» ХНУ імені. В.Н. Каразіна і міського товариства «Філософська освіта», а також використовувались при читанні курсів культурології, етики і естетики студентам Харківського національного педагогічного університету імені. Г.С. Сковороди.

Публікації. Результати дослідження відображені в монографії «Форми часу в історії культури. Філософсько-антропологічний аналіз» (12,6 умов.д.а.). Загальна кількість публікацій по темі дисертації складає 35, з них 22 статті у виданнях, які входять до переліку, затвердженого ВАК України, 12 у вигляді матеріалів наукових конференцій і інших видань, 1 брошура методологічного змісту у співавторстві (20% обсягу є авторськими) «Світова та вітчизняна культура» (Харків, 1999). Загальній обсяг друкованих праць - більше 18 умовних друкарських сторінок.

Структура дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів, підрозділів, загальних висновків і списку літератури. Загальний обсяг дисертації складає 399 сторінок, з яких основний текст - 370 сторінок, список використаних джерел - 29 сторінок (список використаних джерел налічує 419 позицій, серед них 47 - іноземними мовами).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується вибір основної теми дослідження, а також доцільність застосування в ньому культурно-антропологічного підходу, що зумовлює актуальність дослідження проблематики часу. Проаналізовано ступінь наукової розробленості проблеми часу і основні напрямки його дослідження, підкреслена неприпустимість темпорального редукціонізму як зведення часу до певних його форм в окремих напрямах дослідження. Звідси - необхідність подолання методологічної роз'єднаності і найбільш інтеграційного підходу в дослідженні часу в культурно-філософському аспекті. Сформульована мета дослідження репрезентацій і форм часу в системі і сучасній історії культури, визначені завдання з виявленню специфіки форм темпоральності в духовній і матеріальній сферах культури і таких її напрямів як модернізм, постмодернізм і масова культура, а також об'єкт, предмет і методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають елементи структуралізму, психоаналізу і основні принципи діалектичного матеріалізму. Розкрита наукова новизна і практичне значення результатів роботи, наведено дані про апробацію та публікації за темою дослідження, визначена структура роботи.

У першому розділі дисертації «Філософсько-антропологічна програма дослідження часу» розкрито історико-філософські й онтологічні аспекти пізнання часу. У підрозділі 1.1. «Час як універсальна характеристика людського буття» час розглядається як початковий атрибут Бога і Влади. Звідси, - сакралізація часу в міфологічний свідомості, яка також пов'язана із страхом перед його негативними наслідками. Історія значною мірою постає як боротьба за опанування часу і неможливість опанування ним, через його незбагненність на практичному рівні свідомості. Складність пізнання часу пов'язана з такими його якостями як неочевидність, парадоксальність, наявність протилежних властивостей. Тому збагнення часу здійснюється переважно через його практичне використання як заходу тривалості певного процесу, через накопичення досвіду багатьох поколінь.

Обґрунтовано, що практичне виявлення кількісно-дискретної сторони часу і стало основою для його освоєння і пізнання. Встановлено, що якщо в онтологічному аспекті переважає адаптація до часу як до природного явища, що набував у свідомості форми сакральності і фаталізму, то в культурному аспекті переважає активне подолання його негативних наслідків. Виявлено, що в пізнавальній рефлексії наявні обидва ці підходи як вивчення об'єктивних, природно-космічних і суб'єктивно-культурних його форм. Показано, що час виконує важливу роль у пізнанні як засіб розділення причини і наслідку, а також сутності (незмінного) і явища (мінливості).

На рівні розуму, пізнавальної рефлексії розкрита універсальність часу, що пов'язана з єдністю трьох його модусів і вічністю, а на рівні розсуду переважає просторовий спосіб його сприйняття через рух. Перший спосіб сприйняття спрямований на звільнення і розвиток людини, а другий його обмежує і локалізує. Через універсальність і повторюваність часу відбувається темпоральне трансцендування як збагнення вічного, а на рівні розсуду - релятивізація буття. Ідея єдності часу у вічності розглядається як подолання, зняття відмінностей і протилежності між моментами, модусами часу. Процес збагнення часу починається з практичного синтезу простору і часу та трьох його модусів, який суб'єкт здійснює у своїй діяльності через поєднання його внутрішнього і зовнішнього плану в певну смислову цілісність. Таким чином, в онтологічному аспекті час є формою розширення і трансцендентування свідомості через засвоєння його нейтрально-універсальних якостей. На відміну від простору, який є чинником специфікації (Схід - Захід), час є джерелом універсалізації буття, оскільки здатний зливатися з будь-якою подієвістю, робити одночасними будь-які явища й актуалізувати їх спільність. Темпоральне трансцендентування може здійснюватися у формах перспективної і ретроспективної орієнтацій свідомості. Перша форма свідомості є основою позитивної діяльності і прогресивного розвитку, тоді як друга форма може бути основою регресивної, консервативної свідомості, спрямованої на повернення втраченого стану.

Первиний поділ часу в культурі на сакральний і профаний (земний) змінюється сучасним поділом на монохронний, лінійно-дискретний час для практичного використання, характерний для матеріальної цивілізації та західної культури; і поліхронний (діахронний), множинний, безперервний (внутрішній) час, що відображає різнорідність видів праці і традицій, що є характерним, передусім для духовної культури і сходу. Використання часу в умовах сучасної цивілізації призводить до деформацій форм його існування і сприйняття, що актуалізує необхідність нового екологічного ставлення до часу, основаного на поверненні соціально-урбанізованого буття в природний перебіг часу, який сприяє індивідуальному і духовному зростанню людини, гармонізації буття людини за допомогою узгодження внутрішніх і зовнішніх часових циклів.

У підрозділі 1.2. «Філософська концептуалізація часу: історичні ретроспективи» філософські проблеми часу розглядаються в історичному аспекті. Основними напрямами історико-філософського аналізу часу є темпоральні форми номіналізму і реалізму, як первинність, переважання, відповідно, приватного, індивідуального (часове) і загального (вічне). Це надає можливість простежити еволюцію в дослідженні протилежних сторін часу і відтворити відносно цілісну картину його пізнання, зокрема духовно-релігійну і матеріально-практичну сфери культури.

У реалістичній традиції, до якої належать платонізм, нео-реалізм, різні форми філософського ідеалізму (релігійний, науковий), час розкривається у вертикальному і поперечному його вимірах, в його відношеннях з вічністю і одночасними процесами. Найрозвиненіщі форми цього підходу представлені в системі Ньютона, в ідеалістичній філософії Г.В. Ф. Гегеля, Ф.В. Шелінга, діалектичному матеріалізмі К. Маркса і Ф. Енгельса, у філософії «Всеєдності» В.С. Соловйова і його послідовників у філософії російсько-українського «космізму».

У номіналістичній традиції, до якої належать арістотелізм і різні форми філософського емпіризму, суб'єктивного ідеалізму, скептицизму, релятивізму, екзистенціалізму, час розкривається у поздовжньому виміру у зв'язку з простором, рухом, а також суб'єктивно-психологічними формами його сприйняття. Ця лінія пізнання найглибше розроблена в напрямах інтуїтивізму (А.Бергсон), феноменології (Е. Гусерль), екзистенціалізму ( М. Гайдегер, Ж-П. Сартр) і неопозитивізму (Уайтхед).

У другому розділі дисертації «Час у системі культури» розкрита специфіка репрезентацій і форм часу в різних сферах культури: матеріальній, етичній і духовно-релігійній. У підрозділі 2.1. «Темпоральність матеріальної культури. «Час - гроші»: ставлення до грошей в різних культурах» темпоральні аспекти цієї сфери культури висвітлені на прикладі основних функцій грошей (економічної, соціальної і культурної). З урахіванням подвійної, кількісно-якісної їх суті проаналізовано різне ставлення до грошей у культурі: від сакралізації до демонізації. Негативний образ грошей у класичній культурі пов'язаний з нерозвиненістю ринкових стосунків, вузькою сферою їх застосування, а їх реабілітація - з універсалізацією їх функцій і поширенням на всі сфери суспільства. Ставлення до грошей в культурі визначається ступенем їх прийняття, універсальності і сферами функціонування. Відповідно до цього, відокремлюються три типи ставлення до грошей у суспільстві: 1) повне прийняття на основі максимального розвитку ринкових відносин (західна ліберальна модель суспільства); 2) умовне прийняття грошей на основі обмеження їх функціонування (авторитарно-статична модель); 3) часткове їх прийняття на основі цільової, соціальної орієнтації їх функціонування (соціально-демократична модель суспільства). Ця модель соціуму визначена як найбільш оптимальна, оскільки забезпечує поєднання і взаємодію суб'єктів та різних (матеріальна й духовна) сфер культури.

Реалізація формули «час - гроші» зводиться до стиснення, редукування і використання часу в приватних інтересах або прибутку в умовах ліберальної моделі, а в умовах авторитарної моделі суспільства має протилежну спрямованість (гроші - час) і зводиться до редукування грошей до часу і використання його на користь Влади (держави). В цілому, час і гроші є внутрішньо взаємопов'язаними чинниками буття людини, які можуть виражати і підсилювати дію один одного, сприяти як цілісності, так і динамічному розвиткові суспільства.

Темпоральні аспекти моральної (етичної) культури розглянуті в підрозділі 2.2 на прикладі проблеми свободи в контексті історичного часу ХХ ст. і проблеми насильства та різноманіття його форм у культурі. У підрозділі 2.2.1. «Свобода і час: темпоральна структура ХХ століття» на прикладі еволюції свободи у ХХ столітті, яка змінює свій зміст залежно від предмета заперечення і темпоральної орієнтації суб'єкта. Зурахуванням цього, темпоральна структура століття складається з трьох періодів: 1) модернізм (актуалізація сучасності, поліхронний час); 2) реалізм (актуалізація абсолютно-вічного у формі ідеологій, монохронний час); 3) постмодернізм (сучасність, поліхронний час). У першому і третьому періоді відбувається діахронізація (зростання множинності) в часі й просторі, а в другий період - синхронізація (зростання єдності, цілісності) процесів у соціальних структурах і культурі. Встановлено, що в кожному періоді виділяються три темпоральні орієнтації: архаїчна (ідеалізація минулого), модерністська (актуалізація сучасності) та футуристична (ідеалізація майбутнього і негативне ставлення до минулого). На початку кожного періоду переважають футуристична настанова, прогресивні настрої і зростання свободи, а в кінці періоду - посилення ретроспективної орієнтації, консерватизм і «втеча від свободи». Спільним джерелом розвитку є «негація» минулого у формі боротьби з монархічними і тоталітарними системами та цінностями. У результаті, проблема свободи набуває форми безперервного звільнення від зовнішніх і внутрішніх залежностей від об'єктів (уявлень), якими часто стають колишні засоби звільнення.

У наступному підрозділі 2.2.2. «Форми насильства в культурі: темпорально-психологічний аспект» розглядається еволюція уявлень про насильство і форми його реалізації в культурі та соціумі. У традиційній (класичній) культурі насильство відігравало підпорядковану роль і існувало, переважно, в зв'язаній, сублімованій формі, тобто, практичні його форми (війни, революції) зазнавали нейтралізації. У зв'язку з поширенням таких учень як фрейдизм, марксизм, ніцшеанство та ін. у ХХ столітті відбувається фактична реабілітація насильства спочатку в протистоянні ідеологій правого і лівого характеру, а потім, у комерційній, «маскультовій» формі. По суті, відбувається «деконструювання» насильства, в якому агресивність не зменшується, а розпадається на безліч елементів, проявів культурно-психологічного характеру. У сучасній культурі насильство (агресивність) існує і поширюється в дифузному, естетизованому вигляді, в різноманітних, пасивних, прихованих, опосередкованих його формах. Цей феномен проаналізований у темпорально-психологічному аспекті на прикладі виділення восьми психотипів, на основі екстравертних й інтравертних типів особистості (за К.-Г. Юнгом), кожному з яких відповідають певні види насильства (агресивності) і темпоральні форми його прояву.

У наступному підрозділі 2.3. «Темпоральність духовної культури» розкриваються специфіка і форми темпоральності в духовно-релігійній культурі на прикладі духовних традицій західних і східних релігій і феномену християнського модернізму. У підрозділі 2.3.1. «Релігія і час: суть і форми релігійної темпоральності» розглядаються темпоральні аспекти спочатку західної, потім східної релігійно-міфологічної свідомості. Специфіка темпоральності в цій сфері зводиться до примату (переваги) вічного над часовим та їх взаємозв'язків у контексті відносин земного і небесного, що призводить до антиномічності релігійної свідомості в християнсько-іудейській традиції. Це протиріччя вирішується через як виділення вічного в часі (у поняттях «кайрос», «еон») і його зведення до першого, так і зведення часового до рівня вічного у філософії релігії (С. Кьєркегор, М. Бердяєв та ін.).

Якщо міфологічний час має, переважно, природно-циклічний характер аж до «астрального фаталізму» близькосхідної міфології, то в релігійній свідомості християнства час набуває ознак лінійності з деякими елементами циклічності у формі збігу початку і кінця і повторюваності сюжетів та образів. Всановлено, що тут час спрямований на наближення до вічного як атрибута божественного і структурується за тривалістю: від миті, яка містить негативний сенс гріховності та покарання, до нескінченного часу і вічності як нагороди або божественної благодаті. Тут збільшення тимчасової тривалості від малого до великого часу означає зростання релігійної духовності. В цілому, в християнстві хронологічний час зводиться до символічної послідовності подій з переважанням футуристичної темпоральної орієнтації на майбутнє як символ можливого втілення ідеалу.

У наступній частині цього підрозділу «Темпоральні аспекти східних релігій» проблеми часу розглядаються на прикладі індуїзму й даосизму. У міфології індуїзму час також поділяється на божественний і земний, який набуває негативного образу як те, що необхідно подолати в духовному пізнанні. Божественне (релігійно-міфологічне) подається як символічна (позачасова) послідовность подій і структурується на епохи («юги») різної тривалості, в яких одному божественному року відповідають 360 земних. Збагнення часу в духовних практиках (неомістицизм, йога) відбувається через делокалізацію, трансцендування від миті до вічності, тобто підвищення рівня свідомості відповідає уповільнення часу до повної його зупинки, нескінченне збільшення його масштабів, єднання минулого і майбутнього в сьогоденні. Для розкриття специфіки часу в цьому процесі використовуються поняття «карма», «акаша», «самадхи» та ін. У результаті в традиції індуїзма час набуває ознак містичного наближення до божественного через перехід у вищий стан свідомості в сьогоденні.

У китайській традиції (даосизмі) час розглядається опосередковано як сукупность образів і атрибутів, через синкретичний характер (єдність релігії, філософії і міфології) цього світогляду. У цьому контексті ідея Дао-шляху є суттєво хронотопологічною, тобто поєднує в собі ознаки часу (послідовність, плинність, вічність, універсальність) і простору (порожнеча, повсюдність, рух). Збагнення Дао (часу) відбувається тільки через уподібнення (ототожнення) йому і засвоєння таких його якостей як недіяння, знеособленість (безсуб'єктність), деперсоналізація, парадоксальність (здатність до синтезу протилежностей), проходження «серединним шляхом». У даосизмі рух часу постає у вигляді послідовної зміни п'яти природних стихій: земля - метал - вода - дерево - вогонь. Розгортання цього циклу поділяється на п'ять стадій (модусів часу): народження - зміцнення - старіння - полонення - вмирання, які поєднуються із стихіями як форма і зміст часу. Весь процес здійснюється через діалектичне заперечення (стихій, сил природи) й утворює спіралеподібну форму (аналог спіралі ДНК), що свідчить про універсальний характер даного алгоритму розвитку всіх природних процесів. У результаті, своєрідність теперішнього часу пов'язана з періодом домінування певної стихії і стадії розвитку, що повинне набувати відповідний втілення у діяльності людини. Подальший розвиток і конкретизацію цих ідей ми спостерегаемо в старокитайській «Книзі змін», основою якої є перебіг природного часу у восьмичастинній послідовності: небо (сила) - озеро (радість) - вогонь (велич) - грім (рухливість) - вітер (проникнення) - вода (пастка) - гора (зупинка) - земля (підпорядкування). Поєднання двох цих послідовностей утворює матрицю з 64 гексаграм, що описують усі життєві ситуації, в яких час і вічність наявні опосередковано в утіленій формі. Неперервний, незавершений характер часових процесів (у природі й соціумі) виражений у різноманітті переходів між гексаграмами як життєвими ситуаціями (або певними періодами), яке зводиться до трьох основних видів: 1) прямий перехід (повторення процесу в інших умовах); 2) інверсний перехід (зміна характеру процесу, внаслідок негативного до нього ставлення; 3) дзеркальний перехід (зміна плину часу як послідовності дій з збереженням характеру процесу. Таким чином, установлено, що рух часу зумовлений не негативним ставленням до минулого, а усвідомленим суб'єктом минулого, майбутнього із позицій специфіки моменту, тобто найважливішою його характеристикою є відповідність дій суб'єкта характеру даного періоду часу (обставинам). Іншими характеристиками часу в даосизмі є постійність змін, мінливості й вічна перехідність, безперервність (транзитивність), що пов'язано з відносністю не тільки будь-яких станів, досягнень, але і духовно-моральних цінностей, котрі постають як закономірни наслідкі дій суб'єктів.

У наступному підрозділі 2.3.2. «Темпоральні репрезентації християнського модернізму» на прикладі феномену християнського модернізму показана еволюція східного і західного християнства, переважно, у філософсько-теологічній сфері. Необхідність модернізації християнства виникає внаслідок постійного зменшення ролі церкви в суспільстві і духовному житті впродовж ХІХ-ХХІ ст. і нездатності відповісти на нові виклики часу. Модернізація християнства виникала внаслідок розвитку тих його новаторських елементів (учення про подвійну природу Христа і його сокровенність, гуманізм і універсалізм), які зумовили його поширення як світової релігії, що відповідає потребам людей. Визначени елементи модернізму в східному християнстві в ученнях В.С. Соловйова та його послідовників М. Бердяєва, В.В. Розанова, М.О.Лоського, Л.П. Карсавіна і їх можна узагальнено подати у такому вигляді: 1) оптимістичний світогляд, відмова від метафізики гріховності, провини і спокутування; 2) утвердження вічного чуттєво-часового, минулого і майбутнього в сьогоденні; 3) визнання цінності (теофанії) в будь-якій творчій діяльності; 4) відмова від метафізики смерті і забуття і утвердження «Божественного часу» (за М.О.Лоським); 5) визнання божественного в людині і природі; 6) визнання абсолютної цінності за свободою особи як умові творчої діяльності; 7) визнання ідеї передіснування і перевтілення душ (за Орігеном). У західному християнстві елементи модернізму виявлені в ученнях Тейяра де Шардена, А. Бергсона, П. Тілліха, М. Унамуно та ін., які можна узагальнити таким чином: 1) відвертість і динамічність релігії, як частини суспільства і культури («інтегрізм»); можливість безпосереднього контакту з Богом (елемент містицизму); 2) утвердження ідеї праці, як нової активної форми релігійного аскетизму і синтезу земного і небесного; 3) утвердження ідеї віри, як не трансцендентної, а реальної, діючої в світі сили; 4) визнання ідеї «наджиття», як порятунку людини і отримання «Царства Небесного»; 5) поняття «діафанії» як просвічування Бога в предметах (аналог соловйовської софійності) замість традиційної теофанії ( за Т. де Шарденом); 6) ідея сакралізації (обожнювання) людини й усього живого на землі; 7) визнання можливості побудови Царства Божього на землі; 8) ствердження нейтрального характеру ідеї Бога і багатоманіття шляхів до нього, посилення індивідуально-творчого начала в релігії (за М. Унамуно).

Зближення з поточною сучасністю виявляється в естетичній сфері: використання новітніх художніх стилів у культовій архітектурі, різноманітність форм літургії, перетворення церкви в культурно-просвітницький центр, що сприяє всебічному розвиткові людини. У результаті, безліч репрезентацій темпоральності в означеній сфері свідчить про деяку реабілітацію часу в релігійній свідомості і визнанні ним закономірності часових змін і еволюції в усіх сферах життя.

У третьому розділі «Культура й історичний час» розглядаються закономірності і форми культурно-історичного часу в цілому і в сучасний період на прикладі всебічного аналізу феномену модернізму. У першому підрозділі 3.1. «Форми часу в історії культури» висвітлюється весь комплекс питань, пов'язаний зі специфікою і характером історичного часу на матеріалі європейської і вітчизняної культур. Ця проблематика розглядається прихильниками концепції лінійного історичного часу, соціологами (Д. Белл, В. Ростоу, Р. Арон) і філософами (Г. В. Ф. Гегель, В. Кожев, Ф. Фукуяма). Серед прихильників концепції циклічного часу переважають історики і культурологи: Дж. Віко, О. Шпенглер, А. Тойнбі, А. Шлезінгер і вона поширюється на слов'янську історію (К. Леонтьєв, Л. Гумільов, Ю. Яковец, А. Попова), економіку (Ф. Бродель, Н. Кондратьєв, В. Пантін та ін.) і мистецтво (Н. Хренов, А. Ахієзер, О. Крівцун). Означений напрям розглядається як найбільш об'єктивний: у ньому історичній час структурується на декілька періодів аналогічних природному часу (народження - розквіт - занепад - вмирання). Звідси його недоліки: замкнутість і фаталізм, оскільки вся історична подієвість виводиться із первинних «архетипів» (прасимволів) культур: «Душа», «Доля» (у Шпенглера), «візантизм», «славізм» (у К. Леонтьєва). У цьому напрямі також недооцінюються взаємовплив культур і спадкоємність у їх розвитку. Ці недоліки частково долаються в концепції «осьового» часу К. Ясперса, який поділяється на два види: час початку і підйому процесу (циклу), основою яких є принцип синхронізації, одночасності аналогічних процесів, розділених у просторі.

У концепції А. Тойнбі здійснений синтез лінійного і циклічного часу, який представлений у формі великого (виклик - відповідь) і малого (відхід - повернення) ритмічних рухів. Застосовуючи цей підхід до вітчизняної історії отримаємо століття з переважаючим викликом, початком процесу і пасіонарно-хаотичними тенденціями: XI - XIII - XV - XVII - XIX (поч.) і століття з переважаючою відповіддю і творчо-завершальними тенденціями: X - XII - XIV - XVI - XVIII - XX (2 пол.). Перший тип набуває ознак малого (множинність, індивідуалізм, свобода), а другий - ознак великого (єдність, впорядкованість, центрування) часу. Культурі першого типу відповідають наступні стилі: готика - бароко - романтизм - символізм (модернізм) - постмодернізм, другому - відродження - класицизм - реалізм - неореалізм (соц-реалізм). Обидва ці періоди утворюють цикл з середньою тривалістю в 150 років з тенденцією до зменшення в міру еволюції цивілізації і зростання інтенсивності історичного часу. У результаті, ця хвилеподібна, циклічна картина розвитку культури у формі зміни малого (виклик) і великого (відповідь) стилів долає фаталізм цивілізаційного циклу Шпенглера і є більш базисною, оскільки ближча до існування людини.

У наступному підрозділі 3.2. «Хронофілософія модернізму: між номіналізмом і новими універсаліями» розглядаються темпоральні репрезентації модернізму на матеріалі художніх стилів кінця ХIX і початку ХХ ст. від модерну (імпресіонізму) до абстракціонізму. Початковим пунктом формування модерністської настанови (парадигми) є актуалізація сучасності і самоактуалізація, яка виражається в набутті суб'єктом самодостатності (О.Уайльд, Ш. Бодлер, Ф. Ніцше), спричиняє порушення безперервності, спадкоємності культурних процесів і робить дискретним і множинним час-простір. Це дроблення світу часто знаходить своє виправдання в естетиці як новій формі етики й релігії (духовності). Це означає також звуження часового горизонту, при якому ставлення до минулого і майбутнього стає суб'єктивно-оцінним і актуалізацію наявної наочності і пов'язану з нею суб'єктивну реальність відчуттів, вражень. Для виявлення своєрідності і аналізу ситуації модернізму використовуються філософські поняття: «редукції» буття (зведення буття до наочності), «інтенціональності» як наочної настанови свідомості, «темпорально-конституціонального потоку» (актуалізація плинності буття в сьогоденні) з феноменології Е. Гусерля. Для цієї мети використовуються також такі поняття: «тривалість» і «чиста свідомість» (очищення свідомості від апріорізму суб'єктивності - в інтуїтивізмі А. Бергсона), а також «присутність» (самоактуалізація суб'єкта за допомогою предметності), «прихованість» (перехід від пізнавальної настанови до екзистенціальної - у філософії М. Гайдеггера). Важливою характеристикою ставлення суб'єкта до світу є поняття «дистанція», яке дозволяє структурувати його сприйняття на декілька типів. Еволюцію сприйняття можна подати в такій послідовності: предмет (практична значущість) - різноманіття форм предметів (естетичне сприйняття) - сенс (пізнавальне ставлення) - ідея (втілення). На останній стадії зникнення предметів означає втрату ними практичної значущості.

Встановлено, що в цілому, модерністська свідомість характеризується темпоральною ангажованістю, наявністю (присутністю) в «малому часі» і спрямованістю на завершення традиційних (класичних) форм культури та перехід до універсально-вільної творчості. У еволюції модернізму виокремлюються три періоди: 1) естетичний (очищення свідомості за допомогою предметної інтенціональності); 2) пізнавальний (звільнення свідомості від прихильності до предметних форм буття); 3) духовний (звільнення свідомості від залежності від минулого, традиціоналізму). У результаті, модернізм унеможливлює «вічне повернення» до минулого і додає перебігу часу незворотності.

У підрозділі 3.3. «Хронотопологія модернізму: в пошуках парадигми» вирішується завдання виявлення модерністської парадигми і її зміни в контексті простору-часу («хронотопу») за допомогою понять класичного психоаналізу. Ознаками модерністської настанови свідомості є актуалізація сучасності, відчуття самодостатності й правоти суб'єкта перед минулим і виявляється в дистанціюванні і протистоянні поколінь. Для дослідження цієї ситуації використовуються поняття психоаналізу: «едіпів комплекс» або архетип «Божественної дитини» як варіанти комплексу синівства. Для цього комплексу характерна часова асиметрія: знецінювання, негація минулого й ідеалізація, переоцінка майбутнього, яка еволюціонує в напрямі реабілітації минулого - батьківства після його символічного усунення. На тлі історичної подієвості 1-ої половини ХХ ст. модерністська (едіпіва) настанова розгортається за такою схемою: первинні позиви (любов - ненависть) - боротьба з Батьком, потім між синами і її сакралізація - встановлення псевдобатьківства - розділення модерністської свідомості і реабілітація минулого - встановлення нових форм традиційної свідомості. Важливою початковою ознакою модерністської парадигми (настанови) є переважання часу над простором (темпоралізація свідомості і буття), внаслідок чого відбувається «перехідність» меж (трансгресія), перш за все, мистецтва, культури, а також розширення меж свідомості суб'єкта і сьогодення. У психологічному сенсі, характерним є переважання еротичного позиву, як форми актуалізації сучасності, над танатичним. Традиційна свідомість має протилежни якості: переважання минулого над сьогоденням, танатичного над еротичним, простору над часом (статичність). Визначено, що внаслідок темпоралізації в модерністській свідомості відбувається розпилювання, дифузія основних понять і традиційних цінностей: історії - у хронологію подій; суспільства - у сукупність суб'єктів і їх стосунків; природи - у частину простору; духовності - у психологізм, ментальність. В результаті аналізу цієї проблеми парадигма (настанова) модерністської свідомості надається в формі антиномії:

- прагнення до предметної реальності і її зникнення, розпад в мистецтві;

- прагнення до великих форм і стилю в культурі з позицій актуальної сучасності;

- вирішення вічних питань буття, прагнення до вічного з позицій темпорального потоку сучасності;

- прагнення освоїти батьківство залишаючись на позиціях синівства;

- неприйняття традиційних цінностей минулого, як ілюзорних і допущення їх у вигляді належного, бажаного, майбутнього.

У останньому підрозділі 3.4. «Хронопсихологія модернізму: Едіп як художник» розглядаються темпоральні аспекти використання психоаналітичної методології в дослідженні мистецтва модернізму. Перш за все, наголошується внутрішній зв'язок між такими «одночасними», але різними за характером напрямами як психоаналіз, марксизм і модернізм, що зумовлено їх загальною настановою на усвідомлення і раціоналізацію стихійних сил у людині (інстинктів) і суспільстві (революції). Ця установка розглядається як модифікація едіпового комплексу, якому дійсно належить «привілейоване» (за Ж. Лаканом) місце в психоаналізі, оскільки відображає трагічні події ХХ століття (революції, війни) і є універсальним внутрішнім механізмом соціалізації. Деякі автори (Д. Біон) трактують Едіпа як архетип надмірного прагнення до знання, що зближує його з Фаустом, як основним архетипом європейської (класичної) культури. Суть еволюції образу Едіпа від сина - до мудреця і царя зводиться до подолання початкового інфантильного синівства і формування нового могутнього «Над-я». У мистецтві цьому відповідає еволюція від модерну (імпресіонізму) до агресивного авангарду (експресіонізм, футуризм), а в часовому сенсі: заперечення цінностей минулого, яке приноситься в жертву боротьбі і його подальше відновлення в новій формі.

У цілому, едіпова настанова модерністської свідомості структурується в мистецтві на три основні типи залежно від ідентифікації особистості автора (героя творів): 1) ідентифікація з матір'ю, «материнський комплекс» (за. Юнгом) пов'язаний із засвоєнням індивідом жіночих якостей (естетизм, чуттєво-гармонійний світогляд і т. д.). До цього типу близькі В. Соловйов, А. Блок, художники гр. «Світ мистецтва»; 2) ідентифікація з власним Я виражається в нарцисичному комплексі, егоцентризмі, комплексі «Puer eternus»(«вічне дитя»), пов'язаному з інфантильністю, засвоєнням дитячих якостей (О, Білий, Вяч. Іванов, С. Далі та інші); 3) ідентифікація особистості з Батьком, засвоєння чоловічих якостей (владність, агресивність, строгість), до цього типу належать представники лівого авангарду, футуризму, сюрреалізму, експресіонізму (А. Бретон, В. Маяковський, С. Ейзенштейн, Б. Брехт та ін.).