Східнохристиянська ціннісно-смислова парадигма консервативного мислення в українському бароковому дискурсі XVІ-XVІІІ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.12 - Українознавство, філософські науки

Східнохристиянська ціннісно-смислова парадигма консервативного мислення в українському бароковому дискурсі XVІ-XVІІІ століть

Ямчук Павло Миколайович

Київ 2010

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі філософії та соціальних дисциплін Одеського державного університету внутрішніх справ

Науковий консультант доктор філософських наук, професор Горбаченко Тетяна Григорівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, провідний науковий співробітник філософського факультету

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Лозко Галина Сергіївна, Київський міський педагогічний університет імені Б. Д. Грінченка, завідувач кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор Мозгова Наталія Григорівна, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, професор кафедри філософії;

доктор філософських наук Ломачинська Ірина Миколаївна, Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», завідувач кафедри документознавства та інформаційної діяльності

Захист відбудеться «25» березня 2010 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 5, зал № 12)

Автореферат розісланий «25» лютого 2010 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О. І. Предко

1. Загальна характеристика роботи

східнохристиянський духовний особистість культурний

Актуальність теми дослідження. Українська філософія ще донедавна була цариною, де легше було простежувати чужі впливи й магістральні шляхи розвитку думки, ніж розглядати вітчизняні спрямування інтелектуальних пошуків. Особливо тоді, коли вони співвідносились з українською самоідентифікацією в культурному просторі людства. Аналітичне вивчення цих магістральних спрямувань могло неспростовно засвідчити не лише неповторність національної духовно-інтелектуальної спадщини, а й визначити перспективи розвитку українського світогляду і форм його втілення. Перед ученими, що вивчають історію української філософії, завжди постає проблема, про масштабне й органічно національне дослідження якої в добу панування атеїстичної ідеології не йшлося. Мовиться про християнську основу основних рухів українських ідей. Український світогляд залишався неповно дослідженим, адже християнська основа його наріжних концепцій світоосмислення, прагнення жити за законами віри в Бога становили табуйовану сферу. Це стосується не лише недавніх часів, а й більш віддалених історичних епох, коли не визнавались ні непристосоване до матеріальних й етатистських потреб християнство і Церква, ні право українського народу на духовну, морально-етичну самоідентифікацію й тотожність українця як християнина.

Багатовікова діяльність в Україні-Русі християнських святинь світового значення - Києво-Печерської, Почаївської Лаври, провідний вплив християнських мотивів у фольклорі, у творчості всіх визначних митців й мислителів України - є переконливим свідченням сутності української культури, підтверджує органічність для українського світогляду християнського цивілізаційного дискурсу. Слід наголосити на всеохопності самого поняття християнської думки й самого процесу такого мислення в українському націоментальному варіанті. Цей акцент є особливо доцільним тепер, коли в українській культурі відбувається складний і неоднозначний пошук перспектив національно-духовної самоідентифікації, форм реалізації особливого культурного шляху української цивілізаційної одиниці, порятунку людини від обездуховленості її буття, звільнення від тиску мас-культури й процесів знеособлення індивідуальності. Осмислення духовно-ментальних первнів й самої історії української християнської думки повинне сприяти формуванню нового погляду на людину у світі, де зримою є зовнішня ілюзія перемоги матеріального над духовним.

Світова доба Постмодерну в пошуку відповідей на питання сучасності постіндустріального суспільства невипадково звернулась до ідей світового Середньовіччя. Це твердження стосується форм концептуалізації загальних поглядів на людину й світ, способів віднайдення нових адекватних відповідей у забороненому або забутому інтелектуальному матеріалі. Концепції «нової релігійної свідомості», необароко, загальне відродження філософського ідеалізму зримо підтверджують це. Звідси постає ще одна вагома проблема дослідження, яка диктується нагальністю вивчення християнського світогляду як явища інтелектуального буття української нації, що має філософські й духовні перспективи в постмодерному світі. Світовий пошук «нової свободи», який розпочинається в постіндустріальному суспільстві може використати у своїй основі ключові концепти вітчизняної христоцентричної культури, згідно з якими свобода без Бога є ілюзією, шляхом до матеріального симулякру Горнього Граду.

На відміну від симулякру свободи без Бога, християнський тип українського філософування завжди становив особливий вид мисленнєвого консервативного повернення до сакральних ідеалів минулого. В епоху Бароко цією семіосферою для українських мислителів була ера раннього християнства у світовому та святокиївському масштабах. У добу Постмодерну до окреслених семіосфер додається унікальний обшир самого Бароко. Тип іманентного світоглядного повернення до сакральних джерел християнської цивілізації з метою актуалізації їхніх основних парадигм та концептів в добі сьогодення й у майбутньому ми визначаємо як український бароковий християнський консерватизм, чия концептуально структурована поява відноситься до періоду розквіту національної духовної словесності й філософії, який охоплює ХVI-ХVIІІ століть. Саме відчутно проявленою в сьогоднішній вітчизняній соціогуманітарній ситуації невизначеністю, ідейною дезорієнтованістю і зумовлена необхідність здійснення пропонованого дослідження, адже християнський консерватизм як система поглядів та світоглядних універсалій здатний запропонувати адекватні вимогам сучасності та майбутнього стратегії захисту національної ідентичності української людини і суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі філософії та соціальних дисциплін Одеського державного університету внутрішніх справ в межах теми науково-дослідної роботи «Роль і місце ОВС у розбудові демократичної правової держави» (держ. реєстр. номер 0103U002568). Тема дослідження пов'язана з актуалізацією вивчення барокових джерел українського світогляду та поетики, що знаходиться у трансдискурсивному полі загальногуманітарного знання та є частиною загальної проблематики кафедри.

Метою дисертаційного дослідження є розроблення та обґрунтування сучасної філософської концепції східнохристиянської ціннісно-смислової парадигми українського барокового консерватизму.

Для досягнення поставленої мети сформульовані такі завдання:

визначити природу та сутнісні характеристики ціннісно-смислової парадигми українського барокового християнського консерватизму;

розглянути співвідношення індивідуальності як духовно-інтелектуального універсуму й основних християнських концептів, що виявились у світоглядних диспозиціях барокового консерватизму;

- вивчити характерні для доби українського Бароко й універсальні у загальнокультурному розумінні феномени І. Вишенського, А.-І. Потія, П. Могили як особливі духовно-інтелектуальні постаті, у творчому світоосмисленні й бутті яких найбільш адекватно й повномірно відбився український бароковий християнсько-консервативний світогляд;

розрізнити базисні філософські поняття «консерватизм» (у даному разі як вид універсальної християнської стратегії повернення до сакральних джерел) та «буттєва традиція» як вид несакрального дотримання буттєвих норм і канонів, які ззовні сприймаються як тотожні сакральному началу, хоча в основі не відповідають його наріжним характеристикам;

визначити форми й моделі взаємодії ціннісно-смислової парадигми українського християнського консерватизму та окреслити його вплив на інші гуманітарні науки доби Постмодерну;

- вивчити барокове розуміння трансцендентної природи іншого як один із ключових концептів української християнсько-консервативної парадигми у контексті постмодерних праць Е. Левінаса, П. Рікера;

- визначити в смисловому просторові національної барокової літератури складові християнсько-консервативної парадигми;

- виокремити в культурному обширові барокової словесності ХVI-ХVIІІ століть основні одиниці, які сприяли остаточному визначенню сутності української християнсько-консервативної парадигми, звернувши аналітичну увагу на ключові твори такого типу філософствування, які були «забуті» постпросвітницькою традицією останніх двох століть;

- проаналізувати філософську категорію дискурсу згоди як характерну для української барокової християнсько-консервативної парадигми (С. Пекалід, А.-І. Потій, П. Могила);

- розглянути філософську категорію дару у світоглядному універсумі П. Могили та її співвіднесеність із постмодерним баченням проблеми;

- дослідити унікальний вид втілення християнсько-консервативної парадигми у формах гумористично-сатиричної образності пізнього українського Бароко.

Об'єкт дослідження - українська барокова ціннісно-смислова парадигма у XVI-XVIII століть.

Предмет дослідження - східно-християнська ціннісно-смислова парадигма консервативного мислення в українському бароковому дискурсі.

Методологічна і теоретична основа дослідження. У концептуальному плані принципове значення для розробки теми дослідження мають праці провідних українських філософів: В. Андрущенка, Т. Аболіної, Л. Губерського, А. Конверського, М. Михальченка, І. Надольного, М. Обушного, І. Огородника, В. Пазенка, В. Панченко, М. Поповича, В. Цвиха, В.Чуйка, В. Ярошовця та ін. Також останнім часом у працях провідних українських вчених почали порушуватись питання, які є контекстуально закоординованими в глобальний гуманітарний пошук шляхів порятунку людини й світу від руйнації та відходу від одвічних християнських філософських основ світорозуміння й буття. Ці дослідження репрезентуються працями І. Богачевської, Т. Горбаченко, Л. Конотоп, В. Липинського, І.Лисяка-Рудницького, Г. Лозко, І. Ломачинської, В. Лубського, М. Лубської, М. Мариновича, Н. Мозгової, В. Нічик, О. Предко, А. Річинського, М. Рибачука, Є. Сверстюка, Л. Филипович, Є. Харьковщенка, І. Шевціва, П. Юркевича, С. Ярмуся та інших вчених, у світоглядних концепціях яких сформувалися наріжні підходи до вивчення й розстановки акцентів дослідницької роботи щодо актуалізації скарбів вітчизняної філософської спадщини в сучасності й майбутньому, осмислення проблеми й потреб християнської індивідуальності українця в сучасному світі. На їх концептуальному базисі сформувався пропонований українознавчий спосіб аналізу вітчизняної філософії доби Бароко, де окремо визначаємо ознаки синтезу світоглядних і образно-концептуальних форм виявлення християнсько-консервативної парадигми. Здійснення аналізу теорії світового консерватизму ґрунтується на працях лорда Актона, Д. Адамса, Е. Берка, Ф.Гаєка, Х. Ортеги-і-Гасета, А. де Токвіля, залучено також праці Ж. Бодрійяра, Л. Голубєвої, М. Мамардашвілі, В. Соловйова. До методології дослідження входить і феноменологічний тип вивчення духовної основи української християнсько-консервативної парадигми, що ґрунтується на теоріях Е. Гуссерля, М. Мерло-Понті, В. Ізера, Ж. Рюс, Г. Яусса. Вивчення оприсутнення візій християнського духу в низці праць і творів українського літературного Бароко, застосування принципів системно-структурного аналізу твору для комплексного вивчення максимуму особливостей філософських й образно-концептуальних одиниць духовного характеру, форм їх взаємодії як у межах окреслення дискурсу українського барокового тексту, епохи, так і в загальному смисловому обширі базувалось на комплексному дослідженні різних проявів націоментальної духовності. Застосовано принципи українознавчого компаративного аналізу наріжних чинників духовної й світської словесності Бароко. Теоретичну базу роботи склали також праці сучасних зарубіжних філософів (П. Рікер, Е. Левінас), у яких системно досліджується актуальна і для барокового українського консерватизму проблема іншого.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняному філософському українознавстві створено систему поглядів на парадигму християнського консервативного мислення, яка полягає у структуруванні проблеми в основних вимірах барокової духовної і світської словесності, з окресленням перспектив українського християнського консерватизму в універсумі доби Постмодерну. У результаті вирішення поставлених у дисертаційній роботі завдань обґрунтовано положення, що мають наукову новизну:

- уперше в українознавчому дискурсі здійснено аналіз барокової ціннісно-смислової християнсько-консервативної парадигми як філософської категорії, що внаслідок ідеологізації попередніх епох, становила своєрідну концептуально «забуту» світоглядну першооснову для низки базових концепцій, які адекватно виявляються і в інших галузях філософського знання, що мають у центрі уваги проблему самодостатньої духовно-інтелектуальної реалізації особистості;

- обґрунтовано, що органічне єднання індивідуального українського світосприйняття, барокової християнсько-консервативної парадигми є універсальним типом синтезу базисних духовно-інтелектуальних концептів, який видається перспективним у світлі інтелектуальних пошуків постіндустріального світового суспільства, що переживає складний етап подальшої глобалізації;

- визначено, що духовне світоосмислення як складова частина християнсько-консервативної парадигми зумовлене наявністю потужної традиції, що включала орієнтацію на аскетичний ідеал ранньохристиянського подвижництва і виявлялась у феноменах таких постатей, як І. Вишенський, П. Могила. Вагомим чинником формування домінант цієї парадигми була органічна близькість східнохристиянського мислення до традиції збереження в історичній трансценденції духу ранньохристиянської давнини;

- окреслено розуміння еліти та елітарної особистості в межах барокової ціннісно-смислової християнсько-консервативної парадигми;

- установлено, що в універсумі ідей І. Вишенського християнсько-консервативну основу складали бачення елітарної особистості як аскета («інока»), концептуалізований мислителем ідеал духовної краси, пошук соборності та соборноправності як форми ідейно-суспільної згоди в національному й світовому релігійно-церковному та громадському житті;

- доведено, що ідеал Церкви-Царства та поєднаний із ним пошук духовно-громадської згоди становив важливу складову християнсько-консервативної парадигми, що виявилась в ідеях таких українських мислителів, як А.-І. Потій та П. Могила;

- установлено, що барокова християнсько-консервативна парадигма була своєрідним способом захисту національної самоідентифікації в добу ствердження інших щодо української християнської традиції ідеалів. Християнсько-консервативний чинник, який проявлявся у провідних способах національного світоосягнення, а також близькі до нього типи духовно-філософського мислення, зумовили появу й тривалу наявність у гуманітарному просторові Європи ХVIІІ-ХХ століть так званої «альтернативної» постпросвітницькій добі української світоглядної системи, що базувалась на одвічних, консервативно збережених духовних засадах. Цей спосіб мислення містить ознаки українського консервативного духовного філософування;

- досліджено на прикладі творів Аноніма та С. Пекаліда риси християнсько-консервативної ціннісно-смислової парадигми у світському лицарсько-батальному дискурсі барокової поезії, що дало можливість окреслити специфічні способи оприявнення її філософем в образних структурах творів;

- вивчено ключові диспозиції «Унії Греків з Костьолом Римським… 1595 року» А.- І. Потія, з виявленням у них провідних ознак християнсько-консервативної парадигми;

- розглянуто паралель між світоглядними диспозиціями, які наявні у творчості А.-І. Потія та ідеями В. Соловйова. Їхня спорідненість, попри відстань століть, є очевидною завдяки зв'язку української християнсько-консервативної парадигми та російського християнського філософування у царині розуміння особистості, світоустрою, громадського життя;

- вивчено концепти дару, даротворення, розуміння іншого, семіосфери осмислення сакрального Дива і Традиції, принципи реформування освіти на християнських засадах як базисні для консервативного світогляду П. Могили;

- осмислено особливості барокового розуміння трансцендентності іншого як одного з визначальних концептів української християнсько-консервативної парадигми в контексті європейської постмодерної філософії;

- проаналізовано концептуальні диспозиції втілення християнсько-консервативної парадигми у формах гумористично-сатиричної образності пізнього українського Бароко.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Уперше системно досліджено ціннісно-смислову парадигму українського християнського консерватизму ХVІ-ХVІІІ століть. Застосовані підходи й одержані за їх допомогою теоретичні положення та висновки дають змогу розкрити панораму можливостей застосування його результатів у спектрі українознавчих, культурологічних, філологічних та інших наукових галузей. Окремо результати дослідження можуть використовуватись при створенні перспективних ідейних стратегій розвитку українського та європейського суспільства, яке базується ad fontes на християнській світоглядній основі, при вивченні феномену та особливостей українського християнського трактування індивідуальності. Це стає актуальним у добу зникнення багатьох одвічних духовних та культурних цінностей, наступу знеособлюючої масової культури. Використання результатів пропонованого дослідження у сфері освіти зможе зробити більш наближеними до духовних потреб формування особистості як навчальний процес, так і виховну практику. Зокрема результати дослідження можуть використовуватися при читанні лекційних курсів з українознавства, історії української філософії, соціальної філософії, культурології, політології, релігієзнавства, спецкурсів з інших гуманітарних дисциплін, пов'язаних з указаною проблематикою, у культурно-просвітительській діяльності.

Особистий внесок здобувача Дисертація є самостійною науковою працею автора. Висновки та положення наукової новизни отримані автором самостійно на основі результатів, одержаних у процесі дослідження. Усі опубліковані праці автора за темою докторської дисертації (монографії, статті) написано без співавторства.

Апробація результатів дисертації здійснена при обговоренні роботи на кафедрі філософії та соціальних дисциплін Одеського державного університету внутрішніх справ. Основні положення й результати дисертаційної роботи викладені у монографіях, у наукових статтях, у доповідях на наукових конференціях, а саме на ІV Конгресі Міжнародної Асоціації Україністів (Одеса, 1999 р.), Міжнародному симпозіумі «Філософія і теологія: толерантний діалог в системі наук» (Одеса, 2005 р.), Міжнародних наукових конференціях «Гідність, солідарність, субсидіарність: до громадянського суспільства в Україні» (Львів, 2006 р.), «Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем» (Івано-Франківськ - Київ, 2008 р.), «Україна-Ватикан в контексті культурно-цивілізаційного діалогу: історія і сучасність» (Київ, 2009 р.); на міжнародних наукових конференціях, які проводились за межами України (Брест, Седльце).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені у трьох індивідуальних монографіях «Християнський консерватизм: дух, епоха, людина» (2005 р.), «Український світогляд в радянську добу» (2006 р.), «Бароковий універсум Івана Мазепи: культурний аспект» (2008 р.). За темою дисертації опубліковано 20 статей у виданнях, що визначені ВАК як фахові, та 23 інші одноосібні публікації, з яких 16 опубліковані в Україні, а 7 - за кордоном.

Кандидатська дисертація на тему «Імпресіонізм в українській прозі 1890-1930-х років» була захищена у червні 1998 р., її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура дисертації зумовлена основною метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів та висновків. Вона також містить бібліографію (609 позицій). Загальний обсяг роботи становить 424 сторінки.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовані вибір теми, її актуальність, вагомість, стан наукової розробки, визначено новизну, мету і практичне значення дисертації.

У розділі 1. «Аналітичний огляд літератури з проблеми дисертаційного дослідження» осмислюються концептуальні засади християнського консерватизму як феноменального явища української філософської та культурно-історичної практики. Аналізується ґенеза виявлення й еволюція основних вимірів християнського консерватизму як філософського вчення, досліджується специфіка й наріжні риси його особистісних та націокультурних проявів. Указується на універсальність християнського консерватизму як явища, не лише закоординованого у часову приналежність доби своєї появи (Пізнє Середньовіччя), але й на його затребуваність в добу європейського просвітництва та постпросвітництва. Акцентується на тому, що українське християнсько-консервативне мислення є актуальним способом порятунку індивідуальності як неповторної одиниці цивілізації від низки небезпек, що можуть призвести до руйнації особистості. Причиною руйнації є неправильний вибір людиною духовно-інтелектуальних та, як наслідок, соціальних орієнтирів власного існування й самоосмислення. Порятунок та захист неповторності індивідуальності постає як трансцендентний вимір істинності або хибності культурних моделей її розвитку, як критерій оцінювання ідей та буттєвих практик минулого, сьогодення і майбутнього.

Дана ідея базується не лише на іманентно українській християнській філософській традиції, але й на близьких до неї працях зарубіжних та вітчизняних філософів. Ролі християнського вчення як культурно-формуючого, захисного щодо феноменального універсуму індивідуальності фактора присвячено ряд філософських теорій. Принциповим є теоретичне осмислення впливів Середньовіччя на Постмодерн. В цих епохах потреба збереження неповторності особистості є особливо відчутною. Якщо мислителі XVI-XVIII століть, стояли перед проблемою вибору особистістю шляху до матеріалістичного симулякру духовного (тоталітарні ідеології, масовізація тощо), то Постмодерн, що вже має такий негативний досвід, так само опинився перед загрозою глобалізаційного знеособлення людини й націй. Ця ситуація зумовлює потребу в панорамних підходах до трансцендентного буття людини. У XVI-XVIII століттях, як і в добу Постмодерну, є виразним синтетичне єднання світоглядних установок, морально-етичних концепцій різних епох, різноманітних форм виявлення у літературних та мистецьких теоріях, образності тощо.

У добу Постмодерну спостерігається спроба релігійного повернення до забутої людини, до її християнських першооснов, які здатні сформувати нову філософію постіндустріального суспільства. Постає проблема повернення не лише до філософських та морально-етичних джерел особистісного виміру християнства, але й до джерел самого Бароко як світоглядної моделі порятунку особистості від руйнації матеріально-мамоністичними ідеологіями. Суттєвим концептом розділу є осмислення ключового для постпросвітницького розуміння філософського співвідношення проблеми віри й розуму в контексті вітчизняної націокультурної семіосфери консерватизму. Обґрунтовується базисна диспозиція, згідно з якою відрив розуму від віри веде до знеособлення індивідуальності. Це становить небезпеку інтелектуального, а відтак - соціального хаосу, адже спричиняє втрату індивідуумом власної ідентичності через відсутність постійного співвіднесення себе з іншим. Націокультурний простір втрачає духовно-інтелектуальний взаємозв'язок особистостей, який складає його основу. Абсолютизація категорії розуму, що стає єдиною домінантою в універсумі постпросвітницької особистості, призводить до розуміння індивідуалізму не як способу поціновування людини, а як способу егоїстичного відриву людини від духовно-інтелектуальних зв'язків з іншими. Вона веде до вибудови ідеалу матеріалістично-атеїстичного варіанту егоїзму, що хибно розуміється “звільненою” від Бога ідеологією як точка остаточної досконалості індивідуальності. При цьому не береться до уваги очевидний чинник, згідно з яким інтелектуальний егоїзм як неприйнятне з християнської точки зору явище іманентно руйнує не лише трансцендентні основи перебування людини в націокультурній і світовій семіосфері, а й нівелює її трансцендентну універсальність.

Розум без віри виступає як симулякр самореалізації особистості, у якому трансцендентність підміняється раціоналізмом, унікальність кожної особистості - уніфікованим типом людини як такої, християнське суспільство - безособистісною «масою». Ці позиції знайшли адекватне втілення в теорії та практиці тоталітарних держав ХХ ст. Ідеал егоцентричного розуміння індивідуальності є шкідливим для самої індивідуальності в перспективі, адже такий егоцентризм неминуче змінюється абсолютною осамітненістю особистості. Зарадити цьому може віра в Бога, що має перейти в статус константних одиниць формування індивідуальності, культурного й морально-етичного простору її буття.

Формування сучасної моделі українського християнського консерватизму слід взяти на себе еліті суспільства як особливій духовно-інтелектуальній категорії феноменальних особистостей. Подається трактування поняття еліти, яке базується на баченні українських провідних барокових філософів та на аналізі сучасної гуманітарної думки із цього питання. Осмислюється також культурно-історична перспектива еліти як явища. Еліта розглядається як особлива верства захисників особистості. Відмінність запропонованого погляду від постпросвітницьких концепцій еліти полягає в тому, що, згідно з концепцією автора дисертації, до еліти приналежні не члени ієрархійно структурованої правлячої верстви, а ті члени християнської громади, які на всіх рівнях реалізують потребу її духовно-буттєвої оборони, перебувають у чині служіння, а не володіння. Така концепція еліти й елітарної особистості як її ключової одиниці є християнсько-консервативною, адже базується на трансцендентних домінантах етики християнства. Вона включає в себе аналіз ключових семіотичних одиниць ідейного світу українських мислителів XVI-XVIII століть, проведення паралелей між їх вченням та ідеями класиків консерватизму лорда Актона, Г. Берка, Д. Адамса, В. Липинського, І. Лисяка-Рудницького.

Доводиться, що досвід постпросвітницьких століть (особливо ХХ ст.) наочно засвідчив минущість ідеалів, заснованих не на сакральній традиції та світорозумінні, а орієнтованих на тимчасовість матеріальних вигод. Такі ідеологеми розглядаються як вживлені в національну культурну свідомість інтелектуальні симулякри. У зіставних паралелях подаються приклади істинності духовно-інтелектуальних передбачень консервативних митців-мислителів доби українського Бароко. Добі знеособленості і втрати перспектив розвитку особистості й світу протиставляється присутня в цій добі (як і в барокову епоху) морально-етична та образно-візійна проекція повернення до констант сакрального (сакралізованого) християнського буттєвого минулого. Це передбачає живу еволюцію індивідуальності в бік сталих морально-етичних засад, а не суцільну не переосмислену філософською думкою оборону всього минулого.

Концептуальна незгода з розумінням консерватизму як недоторканності й сакралізації сфери всього дискурсу минулого становить домінанту розділу. Буттєвий традиціоналізм і християнський консерватизм не є тотожними поняттями. Ця диспозиція розвивається на матеріалі з різних сфер історії українського гуманітарного знання. Осмислення феномену культурного втілення християнської консервативної ідеї переноситься в розділі з українського світоглядного дискурсу в загальноєвропейський. Ідеться про осмислення константних для консерватизму одиниць у культурному й світоглядному феномені знакового для Просвітництва явища - Французької революції. Залучається наведене А. де Токвілем зіставлення революційного (французького) і консервативного (англійського) світоглядів. Подаються паралелі між консервативним (англійським) типом філософствування й буття, що базується на суворому дотримуванні основ християнської моралі й світогляду, і українським типом осмислення особистості й світу, що теж є християнсько-консервативним. Домінантним в обох дискурсах виступає прагнення духовно-інтелектуальної, отже - культурної й соціальної згоди, а не революційної конфронтації.

Розділ 2. «Феномен християнської середньовічної консервативної особистості: Іван Вишенський» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Світогляд Івана Вишенського у контексті українського релігійно-філософського осмислення рис християнської індивідуальності в добу Пізнього Середньовіччя» подається характеристика основних рис і специфіки української консервативно-християнської барокової індивідуальності на прикладі І. Вишенського. Це явище донедавна становило свого роду terra incognita сучасної гуманітаристики, а творчий і біографічний діаруш І. Вишенського як українського духовного філософа розглядався недостатньо. У ХХ ст. він став матеріалом для ідеологічного обґрунтування «перемоги» прихильників православ'я над фундаторами греко-католицького дискурсу. Творчість І. Вишенського також розглядалась як ще один доказ правомірності ідеологеми братерства східнослов'янських народів. Це суттєво спрощувало феноменальну роль мислителя у формуванні ціннісно-смислової парадигми українського християнського консерватизму. Метою розділу є повернення адекватного розуміння духовної філософії І. Вишенського в сучасний гуманітарний контекст, звільнення її від пізніших ідеологізованих нашарувань. Це передбачає її розгляд не як довільної єдності окремих полемічних висловлювань, а як особливої християнської програми. Дистанціювання від усталеного заангажованого підходу до творів та біографії і головне - самого феномену І. Вишенського лише як до взірців полеміки з католиками дозволяє розкодувати метатекст його духовно-філософських, культурних та морально-етичних ідей на українознавчому рівні осмислення. Цей рівень передбачає розкриття семіосфери мовленого в минулому для сучасності, актуалізує феномен християнського мислення І. Вишенського в сьогоденні.

Постать І. Вишенського як аскета становить у концепції розділу окрему сутнісну домінанту. Це дозволяє прочитати філософські та морально-етичні настанови митця як зриму єдність духовно-інтелектуального і буттєвого вимірів поняття. Це є характерним для філософії українського християнського консерватизму. Особистісний аскетизм І. Вишенського містить концепт служіння світові молитвою та морально-етичними настановами. Вони, попри свідоме усамітнення автора на горі Афон, мають виразно націокультурну спрямованість. І. Вишенський, тавруючи світ «зваб і спокус», не усувається від нього, а дбає про позитивне майбутнє людини, що живе в ньому. Таке майбутнє, на переконання українського мислителя-аскета, повинне втілитись у виборі особистістю та світом православної моделі розвитку. Як християнський мислитель він рішуче не сприймає поширену в інших країнах Заходу і Сходу модель єднання духовної і світської влади, де перевага надається останній. Саме це, а не ідеологічні мотивації, становить предмет його концептуальної незгоди з А.-І. Потієм. І. Вишенський закликає до збереження консервативної чистоти присутності людини у світі, як це було в семіопросторі раннього християнства. Цей концепт становить його цивілізаційний ідеал. Завдяки йому людина може здобути істинно вільне життя. Ідеал особистісної свободи в концепції І. Вишенського є абсолютно невіддільним від віри в Бога, адже саме вона звільняє людину від минущості, орієнтує на звільнення від диктатури «диявола-миродержця». Важливою для І. Вишенського є також свідома потреба феноменальної християнської особистості полишити світ задля його порятунку.

Ця ідея трактується нами як усвідомлена бароковим мислителем потреба вибору між світом у собі і собою для порятунку світу. Зазначається, що, міркуючи над проблемою християнського феномену особистості, автор «Книжки» відносить до лицарів духу тих оборонців віри, які захищають духовні підвалини світоустрою - його християнську основу. Аскетизм ченців, їх самовідречення задля порятунку світу становить у концепції І. Вишенського наріжну ознаку елітної особистості. Владні минущі ієрархії при такому підході не відіграють суттєвої ролі, адже не позначують іманентно-християнського феномену вибору особистістю подвижницько-жертовної присутності еліти в націокультурному просторові. Цей концепт також засвідчує сформованість у XVI ст. українського християнсько-консервативного погляду на елітарну особистість та її функції в універсумі світу.

У підрозділі 2.2. «Інтерпретаційні виміри української православної соборноправності у релігійно-філософських поглядах І. Вишенського» серед інших диспозицій розглянуто концепцію інока як елітної особистості, яка має щодо світу важливу мету. Нею є духовно-інтелектуальний експансіонізм. Згідно з ідеями І. Вишенського, він є дієвим лише за умови аскетизму його репрезентантів, жертвування собою заради інших. Сувора відповідність практики українського християнського суспільства настановам Євангелія становить для І. Вишенського наріжну вимогу до особистості. Вона також є аргументом, що обґрунтовує правомірність християнського інтелектуального впливу українців на інші землі. У цьому полягає ключова відмінність українського впливу на інших від імперської експансії. Концепт «Дар без відплати» як константа національно-християнського мислення також уперше яскраво виявився в ідеях І. Вишенського і поширився в практичному й образно-словесному дискурсі інших українських митців-мислителів - діячів доби Бароко XVІІ-XVІІІ століть. Полемізм І. Вишенського ґрунтується на протесті проти згубності культурно-історичного шляху, що ним може піти українське суспільство, «звільнене» від віри в Бога й поваги до Його творінь. Як християнський консервативний аскет, мислитель обґрунтовує потребу особистості, що здійснила свій вибір на користь оборони віри, усіляко дотримуватись його. Докладно аналізується особливе трактування І. Вишенським чернечого вбрання як символу. Мислитель зауважує, що його мета - не подобатись світові задля його порятунку. Ідеться і про прагнення елітної особистості, що нею є чернець, задля людини не подобатись людським минущим уявленням, але бути вірним Богові. Зазначається, що І. Вишенський був одним із перших українських барокових мислителів, який чітко сформулював і системно окреслив власну духовно-філософську концепцію особистості, співвіднесення в ній ідеалу зовнішнього відштовхування уваги (непривабливості), що відповідає концепту внутрішньої християнської краси. На цих підставах І. Вишенський вибудував власний цілісний культурно-естетичний ідеал особистості.

Підхід І. Вишенського до вбрання ченця виявляє важливу домінанту його християнсько-консервативного світогляду. Ідеться про прагнення зберегти справжню духовну красу, що є в кожній особистості. Українське консервативне світобачення в християнському універсумі І. Вишенського виявилось і в свідомому зневажанні минущої мудрості на користь мудрості сакральної: «Цьогосвітня бо мудрість у Бога - глупота». Мудрість - ключова філософська категорія - розглядається українським мислителем як сакральна і тому трансцендентна величина і трактується як філософема, що містить антитетичне протиставлення минущого розумування й істинної мудрості. Проекція цієї думки на майбутнє, подана І. Вишенським, може розглядатись як застереження особистості від захоплення нетрансцендентними ідеалами.

Також у підрозділі розглядається ідеал соборноправності як один із провідних в українському світоглядному розумінні, а також висвітлюється роль у розбудові його адекватного національно-релігійним потребам трактування, що її відіграв І. Вишенський. Наголошується, що соборноправність була органічно притаманною українському розумінню світоустрою та державної будови, розумінню стосунків в суспільстві. Під цим оглядом аналізується і запропонована І. Вишенським концепція універсальної книги для християн - «Соборника».

У розділі 3. «Християнсько-консервативне світобачення в літературній рецепції українського Бароко» акцентується на базисних положеннях реалізації ціннісно-смислової парадигми християнського консерватизму в осмисленні українською середньовічною філософією й постмодерною гуманітаристикою.

У підрозділі 3.1. «Семіосфера Середньовіччя у контексті постмодерністського тлумачення» аналізуються точки дотикання та перетину гуманітарних дискурсів, типів філософствування в концептах інтелектуального життя Середньовіччя та Постмодерну. Як базисна, подається категорія постмодерного прочитання універсуму українського середньовічного богомислення. Розглянуто проблему «реабілітації Середньовіччя» у працях провідних європейських гуманітаріїв (А. Гуревич, С. Аверинцев) та її значення для постмодерної гуманітаристики. У дискурсі Бароко пропонувались мислителями світові, але не реалізувались через соціально-історичні обставини ідейні моделі християнсько-консервативного збереження і розвитку особистості.

При окресленні точок перетину філософії українського Бароко й культурних шукань кінця ХХ - початку ХХІ століть акцентується на запереченні європейськими дослідниками (Р. Арон, К. Відаль, А. Гуревич, М. Фуко) перспективності постпросвітницького цивілізаційного проекту. Наголошується на вичерпаності цього проекту і, як наслідок, на органічній для універсальності філософського Постмодерну спробі відродити в новій реальності добу «необароко». Ця ідея, спочатку з'явившись у релігійній філософії, згодом поширилась на філософію межі ХХ-ХХІ століть. Її втілення в культурно-історичній перспективі становить один із наріжних концептів дисертації. Указується на потребу аналізу світу духовних ідей у літературно-образній семіосфері української образності XV-XVIII століть, яка становить універсум «забутого іншого». Це явище свідомо усувалось постпросвітницькою традицією з дискурсу кількох епох. Проте, саме в ньому, згідно із уявленням української барокової традиції про художню й наукову літературу як про, рівною мірою, батьківщину ідей для сьогодення й майбутнього концептуалізувався тип інтелектуальної незгоди із усталеним рухом європейських культур вперед. Важливим для сучасної гуманітаристики є відродження “археології гуманітарного знання” (М. Фуко). Це явище здатне актуалізувати зневажені постпросвітництвом ключові концепти вітчизняного літературно-образного втілення християнсько-консервативного мислення. Дотепер дана стратегія не реалізувалась в українських гуманітарних шуканнях. Її концептуалізація також є домінантою розділу. Структуруючи систему світоглядних перетинів українського Середньовіччя та європейського Постмодерну, автор роботи вказує на передбачення французького філософа Р.А рона. Вивчається антитеза між притаманним соціальним практикам нехристиянської доби ХІХ-ХХ століть трактуванням революційного процесу і змінами, що ґрунтуються на християнсько-культурних підвалинах.

Підрозділ 3.2. «Релігійний пошук консервативного ідеалу і смислові концепти словесності українського Середньовіччя» присвячено осмисленню консервативно-християнської ціннісно-смислової парадигми у низці ідейних домінант, які виявляються в маловідомих художніх творах того часу. Першим із них у дисертації вивчається «Epicedion» Аноніма. Наріжною семіотичною одиницею філософського розуміння людини та її ідейного простору виступає у творі антитетична дихотомія «минуще-трансцендентне». У ній минуще ототожнюється із зовнішніми матеріальними ознаками величі. Трансцендентною основою є прагнення особистості до духовного ідеалу, що в концепції Аноніма тотожне поняттю духовної справжності. Ці ідеї близькі до семіосфери І. Вишенського та інших мислителів християнсько-консервативного напряму. Дана семіосфера актуалізується в «Epicedion» в світоглядних протиставленнях античності і християнської барокової парадигми. Окреслюється сполучна ланка між обороною лицарями Батьківщини і обороною митцем-мислителем сакрального універсуму особистості. Схожі ідеї висловлювали як попередники Аноніма (зокрема І. Вишенський), так і його сучасники та духовні спадкоємці. Минущість соціальних ієрархій, на думку Аноніма, не дозволяє створити сталу структуру, в основі якої - концепт сакральної природи індивідуальності. Ключове для християнського консерватизму поняття еліти й елітності окремої особистості автор «Epicedion» вирішує в дискурсі ідей І. Вишенського. Близькими до такого розуміння елітної особистості є ідеали мислителя як оборонця теренів духовно-інтелектуального буття народу й лицаря-аристократа (козака). «Epicedion» як світський образно-філософський твір кореспондується також із духовно-інтелектуальними шуканнями дискурсу міжособистісної світоглядної згоди. Ця ідея виявлялась у філософському універсумі українських світських (С.Пекалід) і духовних мислителів (А-І. Потій), але саме Анонім вперше наповнює її націокультурним значенням, переводить проблему духовно-громадського єднання християн із теологічного у культурно-історичний вимір.

Близькою до ідей Аноніма щодо літературно-образного осмислення парадигми християнського консерватизму є поема С.Пекаліда «Про Острозьку війну під П'яткою проти низових», що містить низку духовно-філософських моделей і концептів. Це зумовлює можливість розглядати її як особливу барокову світоглядну структуру, значимість якої не є минущою і розкривається розкодуванням образно-семіотичних одиниць. Дотепер поема не піддавалась комплексному філософському аналізу. Виокремлюються провідні образні концепти, що втілюють в літературі «забутий» постпросвітницькою традицією шар вітчизняних ідей. Висвітлюються проблеми християнського націокультурного простору, їх історичної перспективи. Розкодування культурно-філософських основ поеми здійснюється через адекватне прочитання наявних у поетиці твору міфологем та символів, які мають античне, українське дохристиянське, середньовічне та ренесансне наповнення. Це вказує на синтетичну природу вітчизняного барокового універсуму, де поєднуються і взаємодоповнюють одне одного світоглядні та естетичні дискурси різних епох.

Провідним світоглядно-образним концептом поеми С. Пекаліда є її належність до європейського дискурсу, що засвідчується метафоричним «переселенням» античних покровителів Муз до реального Острога. У схожій традиції подається й генеалогія роду Острозьких. Вона містить низку концептів консервативного християнського світоосмислення і є осердям буттєвого втілення сакральних ідеалів та істини. Ця ідея притаманна й опису генеалогічного древа Петра Могили, що засвідчує типовість такого передання провідних концептів в українській бароковій філософії. Провідною рисою елітарної особистості в концепції С. Пекаліда виступає аскетизм, здатність служити і жертвувати собою заради іншого. Це притаманно і світобаченню І. Вишенського. У філософському універсумі С. Пекаліда наголошується на аскетизмі українських родових аристократів, як, одночасно, можновладців та лицарів. Аскетизм як риса елітарної особистості в концепції С. Пекаліда є іманентною формою захисту громади від зазіхань на її права з боку можновладців. Він трактується відповідно до християнсько-консервативних ідей не як володіння, а як служіння. Це забезпечує спосіб суспільної організації, при якому дотримується баланс захисту суспільства як від зовнішнього (агресія інших держав), так і від внутрішнього (спокуса влади кривдити «малих сих») ворога. Ці християнські постулати для С. Пекаліда є вагомими стримуючими константами суспільного життя. Вони запобігають руйнації особистості можновладця спокусами, нагадуючи про моральний обов'язок, що визначає елітну природу його індивідуальності.

Схожі риси в концепції С. Пекаліда має поет як лицар і можновладець у царині Духу. Його аскетизм полягає у свідомій відмові від багатств та спокуси славою. Це відволікатиме його від оборони духовних рубежів нації, знецінюватиме його дар. Поет дорівнює у філософському універсумі С. Пекаліда лицареві й тому, що він віддає перевагу звитяжному життю, жертвуючи власним спокоєм заради спокою «малих сих». Аристократ-можновладець і поет у С.Пекаліда виступають як рівні з громадою суб'єкти історії. Це увиразнюється при розкодуванні образно-символічної картини внесення бойових знамен у Церкву. Тріада «аристократ-чернець-поет» трактується в семіосфері поеми як оприсутнення лицарської звитяги в національному дискурсі, є одиницею розуміння сутності індивідуальності. Шляхетна особистість у С. Пекаліда - це не лише родовий аристократизм, але й повсякденне виправдовування походження власними справами. Це звичність до праці як форма служіння громаді. Про це ж йдеться у образно-філософському концепті поеми: «шляхта… власні орала поля своїм плугом». Синтез лицарського служіння та узвичаєної тисячоліттями традиції шани до хліборобської праці вказує на питому єдність української родової елітарної особистості з громадою на духовно-культурному і буттєвому рівнях. Це увиразнює відсутність утворюваної минущими ієрархіями неподоланної відстані між різними верствами суспільства, що організоване не на засадах консервативного ідеалу прадавньої сакралізованої єдності, а в бінарній опозиції «вищий-нижчий». Важливим концептом твору є дихотомія «філософський дискурс згоди - батально-лицарські картини». Останні слугують «фоновим кодуванням» (Ю. Лотман), завдяки якому адекватно прочитуються світоглядні домінанти філософії єднання. Війна виступає в ролі семіосфери, що має на меті вияскравити потребу християнського українського суспільства у згоді, указати на необхідність застереження громади від батального шляху вирішення конфлікту. С. Пекалід пропонує ряд християнсько-консервативних засад, що вказують на альтернативний збройному вирішенню конфліктів у суспільстві шлях.

Провідною є й суголосна позиції І. Вишенського християнська ідея каяття з боку тих, хто зазіхав на сакралізовану одвічність громадської традиції. Сцена каяття ватажка повсталих К. Косинського перед князем Острозьким становить ключову одиницю духовно-філософського простору поеми. Вона вказує на єдиний правильний шлях побудови національної гармонії на засадах християнського порозуміння. У концепції С. Пекаліда справжня битва відбувається не на матеріальному полі герця, а в душі ватажка повсталих. У сцені каяття він нагадує не бунтівника, а ченця-аскета за зовнішнім виглядом і внутрішнім ставленням до подій. У семіосфері ідей С. Пекаліда як консервативного християнського філософа цей крок волелюбної особистості є більшим свідченням мужності, ніж героїзм на полі звитяги. Це відрізняє тип осмислення індивідуальності в бароковому українському розумінні від постпросвітницьких трактувань людини і засвідчує його сучасну актуальність.

У підрозділі 3.3. «“Унія греків з костьолом Римським 1595 року” А.-І. Потія як спроба побудови духовного виміру філософії християнсько-консервативного мислення в українському Середньовіччі» розглянуто знаковий твір XVI-XVIІ століть - трактат А.-І. Потія «Унія Греків з Костьолом Римським 1595 року». Уважалося, що цей трактат, який є ідейною основою виникнення в добу Середньовіччя українського греко-католицького світоглядного дискурсу (йдеться не лише про релігійний, а й про культурно-історичний аспект), не координувався з вітчизняним семіопростором, не пов'язувався з досвідом сакралізованого раннього християнства. У дисертації це поширене омилення спростовується аналізом преамбули, у якій А.-І. Потій прямо вказує на появу трактату «за дозволом старших». Отже, ідеться про вказівку на збереження української сакральної традиції як мету появи твору. Це підтверджується основними концептами трактату. Згідно з євангельською традицією філософування, А.-І. Потій уподібнює людину до беззахисної вівці, суспільство - до стада, яке повсякчас потребує піклування з боку пастирів. Таким пастирем є, на думку А.-І. Потія, суспільна еліта - усталена церковна ієрархія. В її морально-етичний обов'язок входить захист «отари овець» від «вовків». Концепт «вовки» вказує як на «зваби і спокуси», так і на людей, що прагнуть скерувати особистість християнина до втрати моральних орієнтирів та розбрату.

Функціональний обов'язок еліти за А.-І. Потієм, подібний до змальованого С. Пекалідом та Анонімом, як і в християнсько-консервативній ціннісно-смисловій парадигмі, феномена родового аристократа як аскета-оборонця духовних та буттєвих теренів життя українців. А.-І. Потій теж наголошує на потребі повсякчасного орієнтування на досвід та ідеал сакралізованого історичного семіопростору раннього християнства. Він акцентує на відповідальності пастиря перед «отарою словесних овець Христових», ототожнює її з відповідальністю перед Самим Христом. Моральність ієрархії для А.-І. Потія є так само аксіоматичною як і для всіх українських християнських філософів XVI-XVIII століть. Бінарна єдність «відповідальність перед Христом - відповідальність перед Христовою громадою» здобуває трансцендентне у його філософії особистісне наповнення. Дбаючи про одну мету А.-І. Потій та його найвідоміший опонент І. Вишенський по-різному оцінювали способи її досягнення. У центрі концепції І. Вишенського перебувала феноменальна особистість, яка виступала в ролі духовного пастиря суспільства подібно до пророків сакральних часів і не об'єднувалась з іншими у певну елітарну верству. Ознакою її елітарності була наближеність до Бога. У концепції А.-І. Потія пастирство - ознака особистості, що належить до духовно-культурної ієрархії, і вже за фактом належності до цього універсуму повинна бути взірцем і оборонцем моралі. Натомість І. Вишенський вказував на часту невідповідність буттєвого діарушу представників соціально-духовної еліти та їхньої мети й проповідей. Концепція А.-І. Потія більш наближена до світської реалізації християнсько-консервативної парадигми, ніж до аскетичного трактування І.Вишенським ченця як феноменальної особистості. З морально-етичного погляду А.-І. Потій засуджує намагання «шевців», які покинули…дратву, ножиці й шило, й привласнили собі пастирську раду» перебрати на себе функції духовно-соціальної еліти суспільства. Ця ідея ґрунтується не на зневажанні «люду простого, ремісного», а на переконаності у шкідливості для особистості такої зміни соціальних функцій. Ієрархія розглядається А.-І. Потієм як сакральний універсум, що наділений Богом правом й обов'язком обороняти християнина, а відтак має знання про дієві способи здійснення такої оборони. У концепції ієрархії А.-І. Потія наголошується, що духовна еліта єдина здатна генерувати ідеї особистісного й світового поступу. За смислом існування вона є місцем народження консервативних за духом та орієнтованих у майбутнє концепцій. Заперечення І. Вишенським принципу ієрархії викликає у автора «Унії Греків з Костьолом Римським 1595 року» страх перед порушенням усталеної християнсько-консервативної традиції розподілу сфер націокультурного оприсутнення різних верств та індивідуальностей.