Ціннісний вимір антропологічних смислів класичної і некласичної метафізики

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

ЦІННІСНИЙ ВИМІР АНТРОПОЛОГІЧНИХ СМИСЛІВ КЛАСИЧНОЇ І НЕКЛАСИЧНОЇ МЕТАФІЗИКИ

ВИКОНАВ ДЕРЖКО ІГОР ЗЕНОВІЙОВИЧ

ЛЬВІВ - 2011

Анотація

Держко І.З. Ціннісний вимір антропологічних смислів класичної і некласичної метафізики. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2011.

У дисертації проаналізовано ґенезу і сутність ціннісного змісту класичної та некласичної метафізики в контексті креативів мислення певних історичних епох. Унаслідок проведеного дослідження виявлено витоки аксіологічно-антропологічних смислів метафізичних стратегій інтелектуального пізнання, які не можуть редукуватися до ідеологічних схем, оскільки завжди є синтезом кількох духовних чинників - раціональних, ірраціональних, онтологічних, феноменологічних, екзистенційних, персоналістичних та ін. Доведено, що метафізична традиція на основі трансцендентності обумовила введення інтенцій аксіологічних і антропологічних смислів класичної та некласичної метафізики у творчих концептах: «вільний дух», «цінність людини», «аксіологічне самовизначення». Визначені особливості релевантних підходів у вивченні антропологічних значень метафізичного знання в аргументуванні методологічних пріоритетів у дослідженні взаємозв'язку моральних, духовних, екзистенційних смислів, які ґрунтуються на єдності комунікативної, номінативної, когнітивно-гносеологічної функцій, приводять до ширшої картини відображення ціннісних смислів буття. Метафізика досліджує граничні (помежові) концепти, котрі мають ідеальний статус. На відміну від теоретичних конструктів науки вони є не результатом багатоступеневої абстракції, а початковою умовою існування об'єктів інших типів. У зв'язку з цим критерій метафізичного полягає в тому, що воно постає трансцендентальною умовою існуючого. Протиставляючи видимість реальності, явище сутності, можливість дійсності, метафізика прагне дійти до помежових основ буття і в нескінченному процесі опосередкувань досягти точки, де істина набуває безумовного характеру. Метафізика утворює ідеальний смисловий зміст усіх сфер соціуму. Як специфічний спосіб мислення епохи, метафізика забезпечує розвиток людини - через накопичення нового досвіду і нових методів пізнання.

Ключові слова: метафізика, спосіб мислення, антропологічний смисл, аксіологія, онтологія, метафізична сутність цінностей, стратегії інтелектуального пізнання, ідеальний статус, концепт, феноменологія.

1. Загальна характеристика роботи

метафізика філософський пізнання буття

Актуальність теми дослідження. Сучасна легітимація проблеми метафізики пов'язана з її «перевідкриттям» і актуалізацією в системі фундаментальних філософських категорій -- з «онтологічним поворотом» у філософії та наповнення її новими ціннісними смислами. «Онтологічний поворот» засвідчує зміни парадигмального характеру в способах розгляду об'єктів, постановки та розв'язання дослідницьких завдань, котрі містять обов'язкову аксіологічну компоненту. Це стосується провідних традицій ХХ-ХХІ ст. як сцієнтистського, так і гуманістичного напрямів, збагачених когнітологічними, комунікативними, феноменологічними, системними, синергетичними здобутками.

Необхідно дотримуватися того, що звільнення суспільного та духовно-культурного життя від тотальності ідеологічних впливів активізувало розвідки інтелектуальних стратегій подальшого розвитку суспільства. Така обставина зумовила повернення, поряд з іншими феноменами духовного життя, метафізики, помежового виду філософського знання, пов'язаного з найабстрактнішою і найглибшою філософською рефлексією. І це абсолютно закономірно, оскільки традиційно її предметом є начала, засадничі для культури творчого мислення та його продуктивної діяльності. У зв'язку з цим долається критичне ставлення до метафізики, успадковане від її гегелівсько-марксистського протиставлення як антиподу діалектичному методу, що спричинило «відхід від метафізики» (Г. Гегель). У ХХ столітті М. Гайдеггер заявляє про «кінець метафізики». Відтак за «подоланням метафізики» оголошується настання «постметафізичного» віку, і домінуюче місце у всіх сферах життя посідає наука, раціональне пізнання.

Однак потрібно зауважити: наукове пізнання -- не єдина сфера соціокультурного життя. Людина живе в світі цінностей, де віра в духовне, у тому числі й метафізичне, відіграє фундаментальну роль. Саме віра робить людину особистістю. Без цінностей, без пізнання сутності речей, в котрі неможливо проникнути без метафізики, людина була б механізмом, який працює лише завдяки діям зовнішнім сил без тих чи інших виявів самоактивності.

Урахування метафізичного чинника в наукових дослідженнях, визнання важливості метафізичних характеристик в описуванні об'єктів різного ступеня складності та предметної спрямованості, інтенсивний розвиток понятійного апарату досліджень онтологічної проблематики засвідчує актуальність теми, що відображає загальну тенденцію пізнавальної ситуації, яка склалася і у філософському, і у спеціальнонауковому знанні.

Різноманітні форми метафізичного осмислення світу задаються й конструюються на значному теоретичному матеріалі. У багатьох сферах соціокультурного знання можна виявити метафізичні дискурси, адекватні властивостям досліджуваних явищ та різним об'єктам, різним сферам застосування. Феномен метафізики всеосяжний. Тому необхідно пояснювати і розглядати його, будувати моделі, котрі працюють у межах конкретного філософського знання -- раціонального, екзистенційного, феноменологічного, персоналістичного і под.

Ця обставина зумовлює постановку проблеми дослідження сутності й значення метафізики як одного з джерел духовності, інтелекту та мислення. Необхідно виявити змістовні моменти традиції метафізичного пізнання, зрозуміти їх по-новому завдяки трансцендентальній рефлексії, що репрезентує їх як умову особистісного самовиявлення. Тому метафізика повинна знову постати життєвою і дієвою. У зв'язку з цим ми не лише виявимо категоріально-онтологічні способи буття сущого, а й досягнемо насамперед розуміння глибинних, метафізичних горизонтів буття, тобто його сутнісної, первісної відкритості людському духу. Це по справжньому виявляє своєрідність і духовну самоцілісність особистості, її конституйоване спрямування на абсолютне буття, що відкриває новий аспект метафізичного знання -- його антропологічні й аксіологічні смисли, без котрих неможлива цілісність і повнота життя індивіда.

Буття та його пізнання досліджується у межах самої філософії, але монопрофільність цих розробок локалізує обрій розгляду предмета. Мета-теоретичний рівень пізнання доступний саме метафізичному осмисленню й узагальненню. Метафізичний підхід дає змогу зняти формальні обмеження у відборі різноманітних знань про дійсність у контексті сучасних ціннісних орієнтацій. Об'єктом розгляду можуть бути теорії, гіпотези, концепції, наукові факти, спостереження, котрі репрезентують нові духовно-культурні виміри соціокультурного буття людини. Методологічні параметри, покладені в основу дослідження, допомагають критично переосмислити мозаїчний масив філософських знань про предмет метафізики для досягнення повноти й глибини її опису та пояснення.

Актуальність теоретичного і практичного значення дисертаційної роботи полягає в пошуку аксіологічних, соціокультурних, інтелектуальних інваріантів у розвитку тенденцій і стратегій аксіологічних визначень глибинних смислів сучасного поліфункціонального життя. Способи репрезентації метафізичного знання співвідносяться із поняттям «онтологічний», що розглядається в цьому дослідженні як вираження сприйняття, усвідомлення й переживання глибинних ціннісних самовизначень особистості. Комбінації історико-філософських, соціокультурних, екзистенційних та інших смислів супроводжують онтологічність у дискурсі. Рефлексія предмета метафізики вимагає занурення в стихію ціннісного буття і його переживання в різних філософських, наукових та художньо-естетичних дискурсах.

Ціннісний аспект як «чуттєва оболонка думки», «дійсність думки» імпліцитно містить інформацію про зовнішній і внутрішній досвід особистості. Оволодіння цим досвідом у єдиній лінії дослідження із екзистенційно-антропологічним апаратом дасть змогу освоїти глибинні сфкри основ формування особистості в її темпоральному вимірі, способі входження людини в інтелектуальний світ, можливості породження, відтворення і трансляції культурних смислів, від котрих залежать цілі, соціокультурний тип та цінності метафізичного знання. Таким є окреслений ракурс дослідження аксіологічних смислів метафізичного знання. Окрім теоретичної цінності в пізнавально-інтелектуальному, методологічному, аксіологічному аспектах цей підхід відповідає практичним вимогам для вдосконалення викладу вітчизняної філософії у вищій школі як особливої та самостійної течії світової філософської думки й інституціалізації інтеркультурної комунікації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами. Дослідження здійснено в межах науково - дослідної теми кафедри історії філософії Львівського національного університету ім. І.Франка «Концептуальні засади філософської думки в Україні: історія та сучасність» за № 0107U007416, а також пов'язане з науковою тематикою кафедри філософії філософського факультету «Трансформація парадигм мислення і концепцій знання в сучасній філософії під впливом нових викликів» за № 0109U004337.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає у виявленні закономірних тенденцій розвитку сутності аксіологічних смислів метафізичного знання на основі поєднання і зіставлення антропоекзистенційних, персонологічних, феноменологічних підходів у історико-філософському аналізі класичної та некласичної метафізики, дослідженні когнітивних, трансцендентних структур в їхній кореляції з гуманістичними, праксеологічними аспектаціями модерного і постмодерного філософського мислення.

Досягнення означеної мети зумовило постановку і виконання таких дослідницьких завдань:

· визначити ступінь вивченості проблеми, методологію та загальні передумови дослідження; розкрити специфіку проблемної ситуації, обґрунтувати необхідність дослідження антропологічних смислів із метафізичних позицій;

· обґрунтувати актуальність розроблення тоеретико-методологічних засад ціннісного виміру класичної та некласичної метафізики для розв'язання проективних завдань філософського пізнання;

· дати розгорнуту характеристику предметної сфери дослідження і застосувати схему системного подання генези метафізичного знання;

· виявити легітимацію ціннісних значень метафізичного знання у період епохи класичного та некласичного періоду розвитку інтелектуальних стратегій мислення;

· дослідити розвиток антропологічних смислів класичної метафізики у контексті ренесансних і раціоналістично-просвітницьких традицій, установивши його:

- витоки,

- сутність,

- закономірні періоди формування;

· розкрити домінантні тенденції самоідентифікації некласичної метафізики в еволюції ірраціоналістиної традиції мислення;

· конкретизувати встановлені інтелектуально-онтологічні рефлексії у виявах раціональної співмірності та концептуальної тотожності й відмінності змісту класичної метафізики з ґенезою цінностей буття людини;

· охарактеризувати антропологічний ресурс некласичної метафізики в екзистенційному просторі мислення на основі аналізу ціннісних смислів буття людини;

· з'ясувати духовно-аксіологічні основи некласичної метафізики в синтезі антропологічного і феноменологічного досвіду пізнання.

Об'єктом дослідження є ціннісний зміст класичної та некласичної метафізики в контексті теоретичної єдності символічних значень з виявлення антропологічних інтенцій буття.

Предметом дослідження є еволюція метафізичного знання у вимірі антропологічно-екзистенційних і морально-духовних цінностей особистості.

Методи дослідження. У дисертації використані загальнонаукові принципи історизму, системності й світоглядного плюралізму у вивченні та узагальненні джерельної бази дослідження. Для визначення сутності генези класичної метафізики в реальній співмірності з духовно-ціннісними досягненнями конкретних історичних епох застосовується конститутивний метод. Предметно-регулятивний аналіз змісту історії класичної та некласичної метафізики здійснено за допомогою методологічних дискурсів класичної філософії, класичного екзистенціалізму й герменевтики, філософської антропології, феноменології, ірраціоналістичної філософії, що конкретизувало поняття метафізичних смислів ціннісного підходу до розгляду буття. Для виявлення трансцендентних і трансцендентальних основ індивідуальних структур духовного світу людини у співмірності з її цілераціональними самовизначеннями використано концептуально-феноменологічний метод. Теоретико-синтетичне поєднання темпоральних та континуальних смислових особливостей інтелектуальних надбань некласичної метафізики з традиціями європейських мисленнєвих стратегій досліджено методом компаративного аналізу, це дало змогу ідентифікувати особливості в рефлексіях ціннісних домінант сучасного інтелектуалізму. Системно-структурний підхід сприяв кореляції методологічних принципів, що допомоголо виявити специфіку парадигми аксіологічного розуміння антропологічних смислів і значень як детермінантів цілісності метафізичного знання в аспекті морально-екзистенційних самовизначень особистості.

Функціональний підхід слугував розгляду історико-філософського матеріалу в соціокультурних взаємозв'язках, комунікативному й антропологічному аспектах. Когнітивна методологія дисертації, орієнтована на принципи антропоцентризму, виявила зовнішні впливи та внутрішню активність духовних енергій тієї чи іншої епохи. Завдання дослідження такого складного предмета як метафізика в її різних виявах навряд чи було б здійсненим без урахування теоретико-методологічних досягнень синергетики, феноменології, семіотики тощо, тобто різних принципів ідеалізації предмета і специфічної компетенції.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в узагальненні досвіду європейських історико-філософських студій від початку їхньої генези до сучасного стану. Це допомоголо визначити концепт метафізики від класичної до некласичної форми її вияву як способу духовно-інтелектуальної сфери знання, сукупності антропологічно-аксіологічних синтезів, здатних адекватно відтворити метафізично верифіковану картину духовно-культурного буття через призму ціннісно-екзистенційного досвіду, з'ясування теоретико-методологічної платформи дослідження, утвореної системним, функціональним і когнітивними підходами у визначенні базисних засад метафізики в смисло-життєвих вимірах, що становить теоретико-субстанційну основу дослідження надбань метафізичної думки у ціннісних контекстах.

Розв'язання конкретних завдань сприяло досягненню мети й підтвердило наукову новизну отриманих результатів, яка сформульована в таких положеннях.

Уперше:

· на основі визначення проблемної ситуації, що зумовила потребу дослідження некласичного метафізичного знання в новій методологічній площині, яка інтегрує знання феноменології, метафізики, аксіології, з одного боку, онтології, гносеології, феноменології, когнітології, з іншого -- розроблена концепція антропологічних смислів метафізики у контексті інтелектуальних інтенцій, західноєвропейських стратегій мислення. Унаслідок цього показано мономірну обмеженість суто діалектико-матеріалістичних методологічних реконструкцій історико-філософського процесу й доведено необхідність їхнього аксіологічного виміру;

· репрезентовано предметну сферу дослідження у системних моделях окремих культурно-історичних епох, котрі визначаються певним набором граничних очевидностей, що визнають ту чи іншу парадигму мислення в його онтологічних параметрах;

· здійснено інтелектуальний та компаративний аналіз класичних концепцій метафізики порівняно з теоретичними позиціями представників некласичної метафізики. На цій підставі обґрунтовано та запропоновано етапи розвитку метафізики як системи знання: епоха античності -- формування й обґрунтування ідей класичної метафізики; епоха Середньовіччя -- розвиток ідей теологічної метафізики на основі вчення про трансцендентний Абсолют; епоха модерну -- ствердження основних принципів класичної метафізики; епоха неокласичних стратегій мислення, де відбувається перехід від раціональної (об'єктивної) до ірраціональної (суб'єктивної) парадигм мислення;

· визначено, що сутність культурно-історичної «епохи мислення» з необхідністю постає як стала схема взаємодії декількох фундаментальних інтелектуальних стратегій мислення, котрі забезпечують узаємодоповнюваність одна одної в створенні певної картини світу, де людина знаходить систему ціннісних смислів життя;

· установлено витоки аксіологічно-антропологічних смислів у класичних і некласичних метафізичних концепціях у процесі компаративного аналізу різних виявів метафізичного знання в конкретних культурних та інтелектуальних традиціях. Проаналізовано і доведено, що відповідний синтез ідей (та еволюція світогляду) детермінувалися трансцендентним виміром буття людини, зокрема теолого-ірраціоналістичними тенденціями;

· показано, що фундаментальні стратегії метафізичного мислення не можуть безпосередньо редукуватися до ідеологічних схем, оскільки завжди є синтезом декількох інтелектуально-духовних чинників -- раціональних, ірраціональних, онтологічних, феноменологічних, екзистенційних та ін.; у такому випадку коректно розглядати лише ті доктринальні утворення, що в той чи інший спосіб відображають мисленнєві стратегії певної культурної епохи, не ототожнюючись з ними.

Уточнено:

· в аспекті виявлення релевантних підходів до дослідження антропологічних смислів метафізичного знання загалом обґрунтовані методологічні пріоритети функціоналізму, насамперед у дослідженні взаємозв'язку аксіологічних, моральних, екзистенційних пріоритетів, які спираються на єдність комунікативної, номінативної, когнітивно-гносеологічної функцій, що передбачає врахування розмаїтої кількості духовних чинників і подає ширшу картину відображення ціннісних смислів буття;

· закономірні форми самоідентифікації некласичної метафізики у множині персоналізованих філософських систем західноєвропейських мислителів, прямий та зворотний інтелектуальний і культурологічний взаємозв'язок поміж ними; ці закономірності виявляють загальноцивілізаційні цінності, що обґрунтовуються у різних традиціях та світоглядних орієнтаціях, доведено їхню концептуальну тотожність, культурну співмірність і духовну спадкоємність;

· процес осмислення дійсності через субстанційну онтологічність метафізичного знання в історії філософії постає предтечею аксіологічної трансцендентності та формує образ поліфункціональної істини як особистісного буття людини у метафізичних методиках осягнення сфер її існування.

Отримало подальший розвиток:

· узаємокореляція антропологічного й аксіологічного, реалізована в символічній триєдності ідеалу морально-ціннісного буття («Бог» -- «людина» -- «розум»), формує закономірності переходу в розвитку некласичної метафізики від «наук про дух» до класичного екзистенціалізму та філософської антропології в смислотворчих концептах «вільний дух», «свобода мислення», «ціннісне самовизначення»;

· сутність метафізичного осмислення особистістю власного існування визначається духовно-аксіологічною спрямованістю до реалізації персоналізованих сенсів життя як умови подолання абсолютизації трансцендентних (позамежових) і трансцендентальних (помежових) аспектів буття людини.

Практичне значення одержаних результатів полягає в їхній методологічній спрямованості, що орієнтує дослідження на коректний і концептуально орієнтований аналіз, феноменує метафізичного мислення через визначення антропологічно зумовлених очевидностей останнього. Концепція дисертаційного дослідження, його методологічні результати й філософсько-антропологічні, аксіологічні розвідки сприяють розв'язанню вагомих проблем сучасної метафізики та філософської антропології - сутності метафізичного мислення і знання, статусу антропологічних вимірів історичних форм мислення, детермінуючих інтелектуалізм кожної епохи, антропологічно-екзистенційної інтерпретації історико-філософського процесу, перспективи наповнення некласичної метафізики ціннісними смислами.

Результати дисертації можна використовувати у спеціальних, міждисциплінарних і філософських дослідженнях, у процесі викладання курсів філософії, основ метафізики, історії філософії, філософської антропології, культурології, під час підготовки підручників, навчально-методичних матеріалів, навчальних посібників, довідкової літератури з проблем інтелектуального розвитку, культури мислення, когнітології, аксіології, етики, антропології, а також у різних формах навчально-освітньої роботи, що сприяє оновленню сучасного педагогічного мислення, розвитку сучасної філософської методології.

Підсумки дослідження дають змогу ставити не лише метафізичні, а й методологічні, евристичні, праксеологічні акценти в історико-філософських студіях і минулого і сучасного. Наукові положення, репрезентовані в цій роботі автор уже давно використовує у викладацькій, педагогічній, практично-політичній, науковій діяльності. Практичне застосування результатів дослідження може бути здійснено в культурологічній, політичній, духовно-виховній і мистецькій діяльності, розробці педагогічних концепцій і програм, у сфері освітянства.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь розробленості проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено теоретичну та методологічну основу, новизну й науково-практичну й теоретичну значущість, а також положення, що виносяться на захист.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи та джерельна база дослідження» висвітлено місце, значення і роль проблеми метафізики у класичній і некласичній філософії в контексті ціннісних самодетермінацій людини, класифіковано джерела, визначено теоретичні основи, методологічні принципи і методи дослідження.

У підрозділі 1.1. «Стан наукового опрацювання проблеми» на основі аналізу філософської літератури автор дійшов висновоку, що метафізика як спосіб відношення до світу формується в античності, перетворюючись у подальшому на всеоб'ємні інтелектуальні стратегії пізнання і визначення смислу життєдіяльності людини.

Теоретичну основу дослідження становили праці представників класичної метафізики: Платона, Арістотеля, Т. Аквінського, Н. Кузанського, Ф. Бекона, Р. Декарта, Г. Лейбніца, Х. Вольфа, Дж. Локка, І. Канта, Г. Гегеля, Х. Субірі, Ф. Шеллінга, Н. Мальбранша та ін. Різні напрями некласичної метафізики репрезентовані дослідженнями М. Гайдеггера, Е. Гуссерля, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, Г. Ріккерта, Н. Гартмана, Х. Плеснера, В. Віндельбанда, Ж.-П. Сартра, Л. Вітгенштейна, Б. Рассела, А. Бергсона, Х.-Г. Гадамера, Г. Маркузе, Ю. Габермаса, Е. Фромма, М. Шелера, К. Ясперса. Їхні дискурси у виявленні основних вимірів буття світу і людини висунули завдання дослідити сутність метафізики у співмірності з іншими аспектами філософського знання.

Вітчизняна традиція метафізичного мислення у контексті православної теології та ціннісних самовизначень особистості репрезентована філософськими розвідками Г. Сковороди, П. Юркевича, М. Бердяєва, Б. Вишеславцева, В. Ерна, А. Лосєва, В. Соловйова, П. Флоренського, Л. Шестова, Г. Шпета та ін.

Дотичними до розв'язання проблем у дисертації стали концепції З. Фрейда, Т. Адорно, Ж. Дерріди, К. Лоренца, П. Рікера, В. Вельша, Ж. Дельоза, М. Фуко, Е. Фромма, конкретизовані у працях К.- О. Апеля, Р. Рорті.

Важливе значення у розкритті сутності метафізики в процесі її історичного розвитку мають теоретичні праці Г. Аляєва, А. Богомолова, І. Бичка, А. Буткевича, В. Возняка, В. Горського, В. Гусєва, П. Гайденко, А. Іванова, М. Кашуби, В. Кемерова, Е. Корета, Ю. Кушакова, В. Ляха, В. Миронова, Н. Мотрошилової, Т. Ойзермана, А. Пашука, В. Шинкарука та ін. Специфіка дослідження вимагала змістовного зіставлення паралельних пошуків нових філософських парадигм і методів знаходження передбачень та прогнозів в історичному розвитку метафізичного знання.

Авторські підходи до нового осмислення філософської антропології в контексті некласичної метафізики репрезентують праці І. Блауберга, Т. Васильєвої, І. Вдовіної, Р. Габітової, П. Гайденко, Т. Кузьміна, А. Кротова, Н. Мудрагея, З. Оруджева, В. Толстих, М. Суботіна, В. Соколова, В. Табачковського, Г. Тавризяна, Г. Тульчинського.

З'ясування значення метафізичних смислів у співмірності з антропологічними й аксіологічними дискурсами присвячені спеціальні розвідки А. Абишевої, Є. Андроса, А. Бичко, М. Бубера, В. Варави, Г. Вдовіної, А. Геворкяна, О. Гомілко, П. Гуревича, А. Доброхотова, І. Євлампієва, В. Захарова, М. Кагана, Г. Кнабе, В. Кутирьова, А. Лоя, М. Мамардашвілі, О. Назарова, С. Пролеєва, Н. Солодухо, С. Хоружого, В. Шохіна та ін.

Вагомим теоретичним підґрунтям у виявленні специфіка некласичної метафізики в ціннісному вимірі стали праці В. Андрущенка, Л. Губерського, В. Кременя, С. Кримського, А. Конверського, Є. Бистрицького, М. Булатова, А. Єрмоленка, В. Ільїна, В. Мельника, М. Михальченка, В. Окорокова, Л. Ситниченко, З. Скринник, М. Скринника, В. Скотного, В. Петрушенка, М. Поповича, О. Хоми.

Аналіз наукової розробки теми дослідження дав змогу дисертантові дійти висновку, що попри існування значного масиву літератури, все таки стан її теоретичного осмислення не можна визнати достатнім, оскільки низка вузлових, кардинальних моментів залишається поза увагою дослідників. На усунення цих недоліків і спрямована реферована дисертація.

В підрозділі 1.2. «Характеристика джерельної бази дисертаційної роботи» проаналізовані теоретичні основи дисертації, внаслідок чого було визначено коло осіб, котрих можна вважати за носіїв і творців класичної та некласичної метафізичної традиції. Охарактеризовано обсяг їхньої інтелектуально-духовної спадщини, здійснено класифікацію теоретичних джерел.

Відповідно до останньої виокремлено п'ять груп. Перша - оригінальні твори представників класичної і некласичної метафізики. Друга - фундаментальні праці дослідників цієї проблеми. Третя - авторські й колективні наукові праці. Четверта - окремі розвідки дотичних концепцій. П'ята - статті у фахових часописах, а також щорічники, біографії, спогади, публіцистика, дискусійні питання в матеріалах філософських конференцій, симпозіумів.

Під час характеристики джерел автор застосовує метод контент-аналізу: кожна група джерел розглядається в їхній логічній послідовності; обґрунтовуються цінність або недоліки тих чи інших виділених теоретичних положень, форми й особливості метафізичних концепцій в історико-філософському розвитку. Аналіз персональних ідей, поглядів, теорій представників європейського метафізичного мислення конкретизує проблему дослідження й уможливлює розгляд їхнього функціонування в реаліях сьогоденної культури і аксіологічних самовизначень людини.

Такий підхід обумовив необхідність вивчення дотичних джерел, котрі дають змогу створити ширше поле уявлень для визначення змістовності й життєздатності досліджуваної проблеми. З огляду на це автор звертається до розробок вітчизняних та зарубіжних філософів, культурологів, істориків, релігієзнавців, котрі вивчають питання співвідношення сфери метафізики і культури в їхніх аксіологічних інтенціях: метафізика у гуманістично-ціннісних контекстах; релігійно-теологічний аспект формування метафізичного мислення, співвідношення культури та ціннісно-духовного буття і под. У дисертації зазначається, що окремою, по-своєму унікальною формою існування інтелектуальної спадщини є філософська есеїстка, невіддільна від розвитку метафізики. Вона у символічній, образно-конкретній, інтелектуально-інтуїтивній формі передає метафізичний зміст інтелектуальних ідей, здійснює специфічний, послідовний аналіз і характеристику синтезу раціонального й ірраціонального через ціннісний світ особистості.

Отже, взаємопов'язане використання різних груп джерел і окремих досліджень дає змогу виявити комплекс аксіологічних принципів та ідей упродовж історичного розвитку метафізики - взаємопереплетених, але інколи й антиномічних. Вичленення їх із різнорідної сукупності текстів забезпечило дослідження концепції метафізичних смислів буття людини в процесі історико-філософського розвитку.

У підрозділі 1.3. «Методологічні основи та принципи дослідження» дисертант показує розмаїття застосованих методів і методологічних підходів у дослідженнях класичної та некласичної метафізики і доходить висновку, що метафізична рефлексія аксіологічних смислів буття людини полягає в додатковому акцентуванні на взаємозв'язку його виявів у нових інтелектуальних парадигмах. Інтегральна складність об'єкта вивчення обумовлює виокремлення тих методологічних принципів та методів, які найадекватніше розкриють його сутнісні ознаки.

Дотримуючись цього, дисертант використав загальнонаукові принципи історизму, системності й світоглядного плюралізму у вивченні та узагальненні джерельної бази дослідження. Для визначення сутності генези класичної метафізики у реальній співмірності з духовно-ціннісними досягненнями конкретних історичних епох застосовано конститутивний метод. Предметно-регулятивний аналіз змісту історії класичної та некласичної метафізики здійснено за допомогою методологічних дискурсів класичної філософії, екзистенціалізму, герменевтики, філософської антропології, феноменології, ірраціоналістичної філософії, що конкретизувало поняття метафізичних смислів ціннісного підходу до аналізу буття. Для виявлення трансцендентних і трансцендентальних основ індивідуальних структур духовного світу людини у співмірності з її цілераціональними самовизначеннями застосовано концептуально-феноменологічний метод. Теоретико-синтетичне поєднання темпоральних та континуальних смислових особливостей інтелектуальних надбань некласичної метафізики з традиціями європейських мисленнєвих стратегій досліджено методом компаративного аналізу. Це дало змогу ідентифікувати особливості в рефлексіях ціннісних домінант сучасного інтелектуалізму. Системно-структурний підхід сприяв кореляції методологічних принципів, що допомогло виявити специфіку парадигми аксіологічного розуміння антропологічних смислів і значень як детермінантів цілісності метафізичного знання в аспекті морально-екзистенційних самовизначень особистості.

Функціональний підхід сприяв розгляду історико-філософського матеріалу в соціокультурних узаємозв'язках, комунікативному й антропологічному аспектах. Когнітивна методологія дисертації орієнтована на принципи антропоцентризму, котрі виявили зовнішні впливи та внутрішню активність духовних енергій тієї чи іншої епохи. Завдання дослідження такого складного предмета як метафізика в її різних виявах навряд чи було б здійсненим без урахування теоретико-методологічних досягнень синергетики, феноменології, семіотики тощо, тобто різних принципів ідеалізації предмета і специфічної компетенції.

У другому розділі «Основні теоретичні моделі метафізичного розуміння світу: етапи і зміст» досліджуються історичні етапи становлення і розвитку класичної метафізики. Їх визначення має вирішальне значення для розуміння способу мислення кожної культурної епохи і формування її світоглядних орієнтацій.

У підрозділі 2.1. «Тематизація об'єктів метафізичного освоєння дійсності в трансформаціях філософської свідомості» досліджено проблему об'єктів метафізичного пізнання. Якщо традиційно під об'єктом розуміється те, що гносеологічного протистоїть суб'єктові, то для метафізики сферою пізнавального інтересу є непросторово-позачасова сфера абстрактного, або ідеального у відмінності від сфери фізичного.

Основні об'єкти метафізичного освоєння дійсності - це визначені у класичний період «суще» і «єдине», котрі є найважливішим напрямом руху європейської метафізики, що вводить категорію буття у поле своїх досліджень як єдність смислових моментів. Грунтуючись на цьому, метафізика досліджує граничні концепти, які мають ідеальний статус. Буття метафізичних («трансцендентальних») сутностей помежове, і самі вони перебувають на межі абстрактного і конкретного, ідеального та матеріального, раціонального та ірраціонального тощо. Відмінність наукового дискурсу від метафізичного обмежує його сферу, але водночас відкриває можливості для обґрунтування метафізики як особливого типу раціонального дискурсу. Для метафізичних об'єктів можна застосовувати всі характеристики, виявлені під час аналізу сущого (буття). Природа метафізичного знання універсальна, вона обумовлює зміну парадигм метафізичного мислення, від чого залежить зміна об'єктів метафізичного пізнання. Воно відбувається завдяки синтезу ідей, що дає змогу збільшувати свій запас знань і виходити за межі можливого досвіду, а це і становить суть метафізики. Можливість метафізики як інтелектуально-раціональної діяльності ґрунтується на мисленні «людини метафізичної». У новій філософії, сформованій у некласичній епосі, саме окрема людина, у всій її індивідуальній своєрідності, стала головною проблемою. Антропологічний поворот у некласичній метафізиці визначив необхідність переосмислення змісту аксіологічних орієнтацій. Із цим і пов'язана сутність та специфіка метафізики як сфери мисленнєвої діяльності.

У підрозділі 2.2. «Прафеномени становлення субстанційних начал буття» автор зазначає, що шлях становлення метафізики починається з виокремлення міфології. Від міфу метафізика успадковує проблему буття як вічну проблему, котра не має вичерпних, раз і назавжди даних відповідей. У такому розумінні вона є вченням про першооснови сущого. Водночас у давньогрецькій філософії предметом міркувань постає загальне й нескінчене у бутті. Відповідно розвиваються різні варіанти пошуків першооснови буття, становлення онтологічної проблематики.

Відтак дисертант наголошує: філософія - це прагнення до абсолютного, яке ніколи не завершується. Цим пояснюється формування метафізики, що гармонійно сполучає у собі раціонально теоретичні й ціннісно-емоційні компоненти пізнання світу. Метафізичне мислення цього періоду об'єднує кожну сутність і кожну сферу існування разом з іншими сутностями в єдину універсальну сутність. Категоріальні оцінки вчення про буття приводять онтологічну думку в зв'язок з категоріями існування, сутності й відмінності. На цій основі класична філософія спрямовується до пошуку єдиного, всезагального первоначала як першопричини, першосутності всього, що виникає в світі.

Як безумовне знання метафізику обґрунтовує платонізм. З діалектичного обґрунтування розуму й експлікації його іманентної категоріально-смислової структури, подані Платоном в діалогах, починається європейська метафізика. Квінтесенцією античного філософського мислення є метафізика Арістотеля. Розмірковуючи про сутності, котрі становлять субстанціальність, що об'єднує матеріальне й формальне начала, мислитель поділяє їх на три види. Перше - це сутності, до яких зводяться конкретні чуттєві речі. Друге - сутності, до котрих зводяться абстракції математики. Третє - сутності, що існують поза чуттєвістю й абстрактністю. Це сутності трансцендентні. Всі три основні сутності й становлять філософію. Абсолютне знання - це першоначало або система першоначал, якими перша філософія, або метафізика.

В підрозділі 2.3. «Онтос Бога і людина в трансценденціях середньовічного реалізму» автор показує, що розвиток метафізичної проблематики в епоху теоцентризму стає можливим у межах схоластичної філософії. Метафізичне мислення яскраво виявляє себе у ранній схоластиці в таких напрямах схоластичної філософії, як номіналізм і реалізм. Однак, найбільшого розвитку середньовічна метафізика набула в творчості Томи Аквінського. Його метафізика складалася з двох основних елементів: загального вчення про суще та природної теології. Першопричиною і кінцевою метою сущого є найвища трансцендентність -- Бог, завдяки якому встановлюється система ціннісного відношення людини до світу.

Сутність Бога полягає в тому, щоб існувати. У створених же речах сутність та існування не збігаються. Отже, пізнати Бога як сутність через певні модуси конкретного існування ми не можемо. Її там немає. Ми лише знаємо: Бог є, але в якому вигляді й що це таке - ми знати не можемо. Це -- предмет віри. І, навпаки, пізнання існування та конкретних предметів -- цілком можливо. Це положення простежуємо в загальній онтологічній позиції Томи Аквінського. Бог - саме буття. Він простий і з нічого більше не складається. А все, що сотворене, є складовим. Досягнення середньовічної метафізики, зазначає дисертант - це розробка фундаментальних понять «логічно суще», «реальне суще», «есенція», «істинність всього сущого», «все суще є благо» та ін. Вони стали вагомою передумовою подальшого розвитку метафізичного пізнання дійсності, звідси виникає антропологічна орієнтація - концепція людини як «мікрокосму».

В підрозділі 2.4. «Соціокультурні передумови формування класичної метафізики» показано, що кожне інтелектуальне явище чи подія можуть відбутися лише в певному культурному середовищі. Метафізика класичного періоду стала результатом розвитку ренесансного гуманізму, який виступив проти середньовічної схоластики. На відміну від неї ренесансна філософія перебуває в тісній взаємодії з прогресивними явищами життя і з багатьма аспектами гуманістичної культури. Поновивши практично всі основні вчення, ідеї метафізики й науки античності, ця філософія збагатила їх і власними ідеями, котрі виникали у контексті нової культури, в процесі осмислення нової людини, народжуючи тим самим нову систему цінностей.

Одночасно дисертант зауваджує: антисхоластичну спрямованість ренесансної філософії не потрібно розуміти такою, яка повністю заперечувала проблематику релігійної метафізики Середньовіччя. Ця проблематика часто містила в собі устояні поняття, від котрих не могла відмовитися і нова філософія в процесі осмислення метафізичних проблем та формування нового метафізичного мислення. Однак культура цього періоду становила розмаїття нових ціннісних смислів, що привело філософію до висновку про принципову установку на раціональну пізнаванність світу. Завдяки розвитку науки традиційні метафізичні питання про сенс життя і його цінність, можливості пізнання, призначення людини набувають зовсім іншого звучання. Виникають нові форми філософської рефлексії, які в суперечності з традиційною метафізикою стають умовою виникнення нової проблематики для інтелектуального осмислення.

На основі зазначених процесів у світ думки проникають ідеї гармонії, доцільності об'єктивного природного порядку, утворились підстави для виникнення нової системи цінностей -- інтелектуальних, культурних художніх, що спрямували людину на формування нових метафізичних смислів життєдіяльності.

У підрозділі 2.5. «Онтологія раціоналізму та гносеологія емпіризму в новочасових стратегіях мислення» досліджено ціннісні значення класичної метафізики епохи модерну. Передусім, наголошує дисертант, необхідно визначити раціоналістичну метафізику, подану в філософських системах Р.Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца. Картезіанська метафізика демонструє комплекс ідей -- вчення про мислення, «вроджені ідеї», «інтелектуальну інтуїцію», що стало підставою дуалізму. Метафізика спінозизму виявляє себе у вченні про єдину субстанцію, атрибутами якої постають протяжність і мислення, виявляючи себе у нескінченних модусах (речах). Особливе місце в метафізиці спінозизму посідає вчення про свободу необхідності. Метафізика Г. Лейбніца акцентує на вченні про монади та концепції наперед установленої гармонії. Бог мислиться деїстично: як трансцендентна, але водночас достатньо абстрактна істота з невиразними особистісними рисами. У раціоналістично-деїстичній концепції Г. Лейбніца досягнута максимальна десенсуалізація божественної істоти в її діяльності.

Важлива роль у формуванні нової системи ціннісних орієнтацій, на думку автора дисертації, належить узаємодії метафізичного мислення зазначеного періоду з наукою. Остання в цей період інтенсивно розвивається, що приводить до низки відомих досягнень. Світ і його вивчення набули нових параметрів, а це натомість визначило нові напрями метафізичної думки.

Продовжує лінію новочасової метафізики лінія емпіризму й сенсуалізму. Критерієм цінності постають почуття, котрі дають змогу значно ближче підійти до істини, аніж розум. З позицій сенсуалістичної гносеології заперечується раціоналізм метафізики дуалізму, пантеїзму та монадології. У сенсуалістичній метафізиці вагоме значення має вчення Дж. Локка про внутрішній і зовнішній досвід, а також вчення про ідеї. Подальший розвиток сенсуалістична традиція набуває у метафізичних рефлексіях суб'єктивного ідеалізму.

В підрозділі 2.6. «Метафізичні смисли вчень просвітницького раціоналізму про свідомість і пізнання» вперше у вітчизняній літературі здійснються дослідження філософії епохи Просвітництва з позицій антропо-аксіологічних орієнтацій мислення, заснованих на ідеї про особливу роль знань у соціальному розвитку. «Просвітницький раціоналізм» ґрунтується на уявленні, що світ - це єдине ціле, пов'язане об'єктивними законами. Розумна поведінка людини і суспільства як організму -- це дотримання законів природи, пізнання котрих оголошується однією із найвищих цінностей людського суспільства. Тим самим закладаються витоки послідовної матеріалістичної метафізики, в якій її логіко-спекулятивна частина практично повністю розчиняється у філософії природи.

Автор уперше досліджує метафізичне мислення в оказіоналізмі Н.Мальбранша і метафізичних роздумах Мін де Бірана. У першому випадку відстоюється онтологічний аргумент. Згідно з ним ідеї нескінченності, присутньої в людському розумі, достатньо для доказу буття Бога. Положення про існування Бога настільки ж очевидне, наскільки очевидні метафізичні принципи доказу існування через мислення. У концепції Мін де Бірана вагоме значення надається проблемам свідомості та самосвідомості. Головну ж частину його «дійсної», «наукової» метафізики становить учення про «ідеї рефлексії». Вони є основними поняттями метафізики, які можуть бути отримані з почуттів, а також на основі внутрішньому досвіду, за допомогою безпосередньої аперценції, з'являючись завдяки первинному факту -- свідомості. У такий спосіб стверджується метафізико-спіритуалістична традиція в епоху Просвітництва. Поряд з цим важливою рисою проаналізованої епохи є «просвітницький атеїзм», ґрунтований на тезі про «випадкове» і «закономірне» виникнення релігії.

У третьому розділі «Диференціація метафізичного знання в тотожності та відмінності «буття духу» і екзистенції «сущого» дисертант аналізує подальший розвиток метафізики у процесах її переосмислення і критики, що обумовлено кризою абстрактного раціоналізму з його спекулятивними та натурфілософськими побудовами, які не підлягають перевірці.

У підрозділі 3.1. «Розсудок і розум в способі мислення епохи» досліджено внесок у розвиток метафізичного знання родоначальника німецької класики І. Канта. З його погляду, проникнути в сутність понять «Бога», «свободи волі», «душі» тощо можна лише завдяки метафізичному мисленню. Серед досвідних предметів їх немає, але розум постійно звертається до них. Кожна відповідальна моральна дія, кожне визначення людиною власної свободи, кожна людська саморефлексія вже містить собі вихід за межі досвіду.

Вагоме місце у теоретичних роздумах німецького філософа посідає питання про розум, який постає у двох формах: «чистий» теоретичний розум і «чистий» практичний розум. Здатності першого полягають в умінні мислити та пізнавати предмети, а практичного - в умінні їх виробляти і створювати. Критика «чистого» розуму, здатності розуму взагалі стосовно всіх знань, до котрих він може прагнути незалежно від будь-якого досвіду, є розв'язанням питання про можливості або неможливості метафізики.

Антропологічний акцент міркувань І. Канта полягає у визначенні соціальних і психологічних зусиль суб'єкта. Мислитель стверджує і відстоює творчий, активний, самодіяльний характер людського пізнання та діяльності. Поряд з розумом існує розсудок, спрямований на досвід або конкретний предмет. Розум спрямований на розсудок і опосередкований ним, без розсудку й окремо без чуттєвості він не існує. На відміну від розсудку розум, зазначає дисертант, не має відповідних предметів у досвіді. Метафізично обробляючи досвід і знання, розум створює певну картину буття.

У підрозділі 3.2. «Онтологія духу як діалектика Абсолюту» показано, що в гегелівській системі німецька класична філософія продовжує розгляд метафізичної проблематики. Дотримуючись тези про тотожність логіки й онтології, спекулятивна метафізика німецького мислителя відрізняється від попередників послідовним панлогізмом. Критикуючи класичну метафізику за догматизм і розсудковий характер, зазначає автор, мислитель виокремлює одну з головних проблему самосвідомості. Через неї дух здійснює перехід до розуму, що розглядається в трьох іпостасях - спостерігаючий, діючий і досягнувший вищого втілення в індивідуальності.

Головним предметом метафізики Г. Гегеля, зазначає дисертант, є Абсолют. Його розуміють як божественне в його вічній сутності, як істина сама собою. З цього виводиться розподіл філософської науки на логіку як науку про ідею «в собі» і «для себе», філософію природи як науку про ідею в її «інобутті», філософію духу як науку про ідею, що повертається «в саму себе» з «свого інобуття». Сутність виробленого розуміння логіки полягає в її констатації як основоположної, фундаментальної науки. Звідси випливає далекоглядний висновок, що перекреслює кантівську агностичну деструкцію онтологічних притягань метафізики. Логіка збігається з метафізикою, наукою про речі, котрі осягаються в думках.

Упродовж всієї «науки логіки» розробка діалектичного способу мислення здійснювалася в органічній єдності з побудовою системи «абсолютного ідеалізму». В процесі гегелівської критики «розсудкових» визначень попередньої метафізики їх неадекватність у кінцевому підсумку вбачалася у невідповідності предметам, які осмислюються. Відтак, наголошує дисертант, метафізика гегелівської системи полягає в сукупності понять, котрі є суттєво важливим визначенням Абсолюту. Цей розвиток відбувається через діалектичну тріадичність, тобто руху від тези до антитези та їхнього синтезу, який стає тезою нової тріади. Завдання логіки полягає в тому, що мислення в процесі руху утворює ступені пізнання самого себе, яким вони осягаються і доводяться.

У підрозділі 3.3. «Ієрархічні моделі буття в некласичних версіях метафізики» показано перехід до нової парадигми мислення, що спричинило кризу онтологічних основ класичної метафізики. Своєрідним поворотом до нової метафізики стала концепція «нової онтології» (нової метафізики) Н.Гартмана. Визнаючи сутність своєї філософії як реалізм, мислитель акцентує на розумінні мислення як «трансцендентного акту», що означає власне метафізичне пізнання. У кожний даний момент воно збільшує повноту й глибину «схоплювання» дійсності. Водночас, розширяючи власні межі, метафізичне пізнання розширює й межі реальності.

Дисертант зазначає, що вагомим пунктом метафізики Н. Гартмана є теза про онтологічну єдність світу, яка полягає в його багатоступеневості (ієрархічності). Вищі рівні виникають на основі нижчих і не зводяться до них. Усяка гносеологія повинна бути заснована на онтології, що робить її суттєвим відношенням між «сущим об'єктом» і таким самим «сущим суб'єктом». Натомість об'єктивне, багатомірне буття немовби чинить опір і абстрактному субстанціалізму класичного типу, і сваволі пізнаючого суб'єкта. Завдання нової онтології - дати аналіз категорій як фундаментальних визначень буття всередині кожного з рівнів і розкрити їхні метафізичні взаємозв'язки та співмірності.

Характерною рисою метафізичних роздумів Н. Гартмана є теза про цінності, сфера буття котрих органічно випливає з сфери «теоретично ідеального». Друга ознака аксіологічного аспекту пов'язана з «сущим» і «належним». Теорією практики реалізації цінностей постає «рефлексивна деонтологія». Цінності є гарантом єдності творчого й морального в людині, оскільки аксіологія відіграє роль «вербалізованої» метафізики. У подальшому стратифікаційна модель метафізики в ієрархії буття продовжена у множині варіантів антропологічних підходів, що вплинули на подальший розвиток некласичної метафізики.

У підрозділі 3.4. «Феноменологічний аспект метафізики «буття свідомості» проаналізовано гуссерлівську феноменологію, орієнтовану на «звільнення» з-під влади логіки, предметом якої є найуніверсальніші сутності, або ейдоси.

У феноменології, зауважує дисертант, широкого застосування набуває інтенційність свідомості, котра стала одним з основних принципів гуссерлівської філософії. Метафізичність принципу інтенційності свідомості полягає в тому, що будь-який акт свідомості спрямований на певний об'єкт. Наша свідомість постає у двох вимірах: один - це сама спрямованість (інтенція) її актів, другий - зміст такої спрямованості. Питання про метафізичний статус інтенційних об'єктів, відповідність їм будь-якої трансцендентної стосовно свідомості реальності вирішується на етапі трансцендентальної феноменології.

Метафізичний смисл інтенційних актів обумовлюється їхніми трьома основними характеристиками - сигнітивними, інтуїтивними та змішаними. Конституювання інтенційних об'єктів відбуваються у «внутрішньому часі» суб'єкта, який незворотний. Але до конституйованих об'єктів повернутися можна: потік внутрішнього часу суб'єкта не веде їх за собою. Повернення до інтенційного об'єкта виявляється можливим через особливий вид здатності, властивій свідомості. Це здатність пізнавання об'єктів, або їх ідентифікації за допомогою свідомості. Реальність людської свідомості перевіряється за допомогою феноменологічної редукції, метод якої - в утриманні від судження («eпoxe»). Воно полягає у винесенні за «дужки» всіх класів предметів, існування котрих сумнівне (емпіричне «Я», трансценденція Бога, природа ейдетичного знання).

Феноменологія Е. Гуссерля є метафізикою у значенні визнання апріорності буття відносно реальності та факту. Акцент на свідомості - це шлях до антропології нового бачення людини та системи нових цінностей. Завдяки феноменології філософія ХХ ст. повернулась від психологізму й ірраціоналізму до метафізичних версій некласичної метафізики, зокрема в екзистенційних концепціях.