Уявлення про багатовимірне мислення, його прийоми та процедури

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 110.7 + 100.37

09.00.02 - діалектика і методологія пізнання

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

УЯВЛЕННЯ ПРО БАГАТОВИМІРНЕ МИСЛЕННЯ, ЙОГО ПРИЙОМИ ТА ПРОЦЕДУРИ

Богата Лідія Миколаївна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії та соціології Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського».

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор ДМИТРІЄВА Маргарита Степанівна, Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського», професор кафедри філософії та соціології.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор ЛАЗАРЄВ Фелікс Васильович, Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, професор кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор ЧУЙКО Вадим Леонідович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії та методології науки;

доктор філософських наук, доцент КОЧУБЕЙ Наталія Василівна, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, доцент кафедри соціології та культурології.

Захист відбудеться 20 червня 2011 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, Україна, м. Київ, вул. Володимирська, 64, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, Україна, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий « 20 » травня 2011 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. З початком XXI століття людство вступило в той етап свого розвитку, коли остаточно сформувалося розуміння марності пошуку найбільш правильного бачення світу або окремих його частин. Набули цінності різні точки зору, що розкривають ті або інші аспекти досліджуваного. З одного боку, ракурсна, позиційна різноманітність відкрила можливість більш глибокого проникнення до розуміння Цілого, з іншого - загострилося відчуття непереборної неповноти миттєвих прозрінь, що ведуть до посилення розділення людства.

Усвідомлення фрагментарності знань, що накопичуються, підсилює скептицизм людини, яка осягає світ. Наслідком зазначеного є формування складної пізнавальної ситуації, що все наполегливіше вимагає розуміння основ багатовимірності процесу пізнання.

Вивчення багатовимірності пов'язане зі спробами осягнення особливостей сучасних парадигмальних трендів. Свідченням виникнення фундаментального парадигмального зрушення є глибинні культурні трансформації, активним провісником яких можна назвати Е. Ласло. Саме йому належить уведення терміна макрозрушення для характеристики унікальних необоротних процесів, що відбуваються в сучасній культурі. Ще в 1995 році Ласло писав, що людство живе в століття найбільшої біфуркації, що кидає виклик творчим здібностям людини. Безпрецедентність цього виклику пов'язана з необхідністю переходу до глобального мислення, мислення в термінах «процесів, а не структур, динамічного цілого, а не частин». Це мислення формується в рамках нової народжуваної холістичної раціональності, усвідомлення якої багато в чому сполучене з переосмисленням уявлень про еволюцію, у якій слід розрізняти еволюцію екстенсивну та інтенсивну. Попередній шлях розвитку людства багато в чому був пов'язаний з розвитком уявлень про еволюцію екстенсивну. Інтенсивна еволюція у першу чергу вимагає глибокого переосмислення фундаментального поняттєво-категоріального апарату. Звичне набуває багатовимірного розгорнення, еволюціонуючи вертикально.

Парадигмальні зрушення, що відбуваються, багато в чому визначені глобальними змінами, яких зазнає сама людина. Своєрідність і певна складність сучасної культурної ситуації полягає в тому, що трансформації відслідковує людина, яка сама безперервно змінюється. Третя хвиля Відродження, про яку писали Е. Тофлер, І. Пригожин, В. Налімов, стала нагадувати переродження, у результаті якого у звичних формах проявляється щось принципово нове. У людини виявляються незвичайні здатності, приміром, здатності мислити по-новому. Думка формується вже інакше. Її появу стає складно пояснити правилами формальної логіки. Тому й виникає необхідність пошуку нових правил, відповідних новим способам мислення. Зміна культурної парадигми, з одного боку - визначає, з іншого боку - визначається появою нових мисленнєвих технік, які освоюються людством. І якщо класична парадигма ґрунтувалася на традиційному формально-логічному мисленні, то сучасна парадигма вимагає використання нових мисленнєвих практтик. Інтуїції про існування іншого, відмінного від формально-логічного способу мислення існували у філософії ще з часів Середньовіччя. Таке мислення називали тропологічним. У двадцятому столітті з'явилися нові термінологічні вирази: послідовне, імовірнісне, спонтанне, серіальное, символічне, організмічне, кліпове, глобальне, холістичне, складне, системне, полівалентне, нелінійне, багатовимірне мислення. Всі названі іменування підкреслювали ту чи іншу особливість нового, що проявлялося в мисленнєвих практиках, однак не розглядали це нове всебічно. Зазначене стимулювало розвиток уявлень про нові мисленнєві можливості людини. Саме тому у дослідженні розглядається багатовимірне мислення у сукупності його основних прийомів та процедур.

Міждисциплінарний характер і багатоаспектність досліджуваної теми вимагали опрацювання великого масиву літературних джерел з багатьох дисциплін. Загалом цю літературу можна розділити на такі пов?язані між собою блоки.

Проблеми постнекласичного етапу пізнання, аналіз різних версій розвитку синергетичних ідей представлені у роботах В. І. Аршинова, О. М. Астаф'євої, Л. Д. Бевзенко, В. Г. Буданова, С. М. Вовк, Ф. І. Гіренка, Г. Б. Гутнера, Ю. А. Данилова, М. С. Дмитрієвої, І. С. Добронравової, І. В. Єршової-Бабенко, Л. П. Киященко, М. С. Кагана, Є. Ю. Калініна, О. М. Князєвої, В. А. Конєва, Н. В. Кочубей, С. П. Курдюмова, В. С. Лутая, В. І. Мойсєєва, І. В. Ніжинського, І. Пригожина, В. С. Ратникова, Н. В. Спиці, Я. І. Свірського, Г. Хакена, В. О. Цикіна, Д. С. Чернавського та інших дослідників. Особливий шлях вивчення складних систем зазначений у роботах Е. Ласло, Ф. Капри, Є. Морена, у текстах А. І. Уьомова та представників його школи - Л. М. Терентьєвої, О. А. Цофнаса, які развивали основи параметричної теорії систем.

Наступний блок літературних джерел пов?язаний з дослідженням постструктуралістських традицій аналізу складних процесів, які відбувалися в мові, у суспільстві та в культурі. Зазначений підхід досліджувався на прикладах праць Ж. Бодріяра, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда У. Еко, М. Фуко, інших представників відповідної філософської традиції, а також з урахуванням робіт науковців, які намагалися прояснити суть постмодерністських пошуків - А. Бадьо, О. О. Грицанова, Ф. Джеймісона, Л. О. Маркової, В. Б. Окорокова та інших.

Особливу увагу в роботі приділено текстам, які формувалися на підгрунті діалектичного методу, але які багато в чому сприяли процесам «м'якої» адаптації доволі радикальних підходів, що з?являлися у складному континуумі новітньої філософської думки. До цього ряду текстів слід віднести роботи О. А. Івакіна, В. А. Лекторського, Л. О .Мікешиної, Н. В. Мотрошилової, С. С. Неретіної, О. П. Огурцова, В.Л. Петрушенко, О. О.Печінкіна, М. Поповича, В. Н. Поруса, Л. І. Сидоренко, В. С. Стьопіна, В. Л. Чуйка, О.Д.Шоркіна.

На розвиток уявлень про багатовимірне мислення суттєво вплинули праці, у яких досліджувалася свідомість як надскладний гносеологічний об'єкт. Серед таких робіт в першу чергу опрацьовувалися тексти А. Н. Арличева, Ф. І. Гіренка, С. Грофа, Д. Деннета, Д. І. Дубровського, О. Ф. Зотова, Н. А. Калюжної, І. Т. Касавіна, М. К. Мамардашвілі, М. Полані, О. М. П?ятигорського, С. Приста, Дж. Серла, К. Уїлбера, Д. Клаге, Е. Ласло, С. Л. Катречко, І. П. Меркулова, В. І. Молчанова, І. А. Муратової, П. А. Плютто, Ф. Пьорлза, Б. Рассела, М. Ю. Савельєвої, О. О. Соколової та роботи інших дослідників. Водночас з розробкою теми свідомості на формування уявлень про багатовимірне мислення істотно вплинули пошуки способів осмислення особливостей мисленнєвих та розумових актів, які актуалізуються в процесі роботи зі складними об'єктами. Важливі результати з цього приводу містяться в текстах Ф. Гваттарі, Ж. Дельоза, І. С. Добронравової, У. Еко, А. Карася, О. М. Князєвої, С. П. Курдюмова, Е. Ласло, С. С. Неретіної, В. В. Налімова, П. Флоренського, В. О. Шмакова, К. Г. Юнга та інших дослідників. Окрім вже зазначених програм, на розвиток уявлень про багатовимірність суттєво вплинула програма розгляду нових типів раціональності. Розвиток цієї програми пов?язаний з роботами Ю. А. Антоновського, О. В. Брушлинського, В. П. Візгіна, А. П. Возного, Щ. Є .Висоцької, Є. В. Вострикової, П. П. Гайденко, С. С. Гусєва, Г. Б. Гутнера, В. А. Лекторського, Л. А. Мікешиної, М. Ю. Опенкова, В. Н. Поруса, Т. Д. Суходуб, В. С. Швирьова, О. А. Яроша. Не менш важлива роль належить програмі дослідження онтологічної рівневості, що формується під впливом багатьох дослідницьких підходів, у тому числі під впливом праць М. Гартмана, О. М. Князєвої та О. Л. Алюшина, А. М. Фатенкова. Також вагому роль впливу на розвиток уявлень про багатомірність відіграла програма утворення метатеоретичних побудов, яка в проведеному дослідженні представлена роботами Ф. В. Лазарєва, М. К. Мамардашвілі, М. М. Новосьолова, О. М. П?ятигорського.

Наступний корпус текстів пов?язаний безпосередньо з висвітленням теми багатовимірності, яка у тому або іншому ракурсі представлена в працях В. Л. Алтухова, М. М. Амосова, О. М. Арличева, М. А. Барга, М. А. Дрюк, М. Гартмана, Б. М. Кедрова, В. Е. Кемерова, В. Ж. Келлє, М. М. Кисельова, М. Я. Ковальзона, Ф. В. Лазарєва, Т. В. Лютого, Г. Маркузе, Ю. А. Семенової, Є. А. Сидоренка, В. Ф. Турчина, В. Шмакова та інших дослідників.

У проведеному дослідженні послідовний розгляд багатовимірного мислення і його елементарних процедур здійснювався шляхом розвитку цілої низки уявлень, що дозволяють прояснити суть багатовимірних мисленнєвих актів. Серед зазначених уявлень особлива увага приділялася аналізу смислу, простору, концепту, ієрархії, споглядання, уявлення - найважливіших елементів будь-яких мисленнєвих актів. Розгляд смислу здійснювався з опорою на праці В. М. Алахвердова, Ю. Апресяна, В. І. Аршинова, В. А. Герасимчука, Е. Гусерля, В. Ю. Даренського, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі, О. О. Йосипенко, О. П. Ковальова, О. С. Кравця, Д. А. Леонтьєва, О. Ф. Лосєва, Л. А. Маркової, О. П. Назаретяна, В. В. Налімова, О. П. Нікіфорова, Я. І. Свірського, Г. Л. Тульчинського, В. Франкла, Г. Фреге та інших дослідників. Осмислення концепту відбувалося з урахуванням відповідних напрацювань, представлених у текстах П. Абеляра, Е. К. Войшвило, С. Г. Воркачова, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоза, І. Т. Касавіна, С. C. Неретіної, Ю. С. Степанова та інших дослідників. Роздуми про уявлення та з?ясування його ролі в багатовимірних ментальних практиках формувалися під впливом текстів Б. Больцано, Е. Гусерля, І. Гербарта, М. К. Мамардашвілі, Ф. М. Шемякіна. Переосмислення ієрархії здійснювалося з урахуванням міркувань про ієрархію, представлених О. Л. Алюшиним, В. І. Аршиновим, М. Бахтіним, Василем Великим, І. С. Жолудєвим, О. М. Князєвою, Ф. В. Лазарєвим, Дж. Ніколісом, Ф. Саймоном, Г. Сковородою, А. М. Фатенковим, В. Шмаковим, Б. Шулицьким. У розвитку уявлень про простір особлива увага приділялась відповідним працям М. Бахтіна, Б. Британа, М. Гайдегера, А. Грязнова, П. Флоренського, Х. П. Фраймана а також роботам інших дослідників.

Осмисленню багатовимірного мислення сприяли дослідження, у яких розглядалися нові погляди на сучасну парадигму, що знаходиться у стадії свого формування. З цього приводу опрацьовувалися відповідні тексти М. С. Дмитрієвої, В. І. Журавльова, Н. І. Мартишиної, Р. М. Нугаєва, Л. В. Озадовської, А. В. Толстоухова, Л. А. Шелєпіна. І, нарешті, загальне осмислення багатовимірної методології формувалося в контексті загальнометодологічних ідей, що представлені в роботах В. С. Біблера, В. П. Візгіна, П. П. Гайденко, Ф. Гваттарі, Д. П. Горського, А. Ж. Греймаса, Ж. Дельоза, І. Т. Касавіна, П. В. Копніна, С. Б .Кримського, В. А. Лекторського, М. К. Мамардашвілі, О. П. Огурцова, М. В. Поповича, Ж. П. Сартра, Ю. В. Сачкова, П. Фойєрабенда, Г. П. Щедровицького та інших дослідників.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідних тем кафедри філософії й соціології Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського «Інноваційність методології наукового й соціального пізнання» (номер державної реєстрації - 0109U000194) і кафедри філософії й основ природнонаукових знань Одеського національного університету імені І. І. Мечникова «Філолофсько-методологічні дослідження гуманітарного знання» (номер державної реєстрації - 245).

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертаційного дослідження є введення та аналіз уявлень про багатовимірне мислення, розгляд концепту й метаконцепту як його основних логічних форм, дослідження ряду елементарних багатовимірних мисленнєвих операцій і процедур, які формують основи багатовимірної методології в контексті багатовимірного підходу.

Досягнення зазначеної мети зумовило постановку й виконання таких дослідницьких завдань: багатовимірний мислення метаконцепт логічний

-виокремити локальні проблемні зони, що у своїй сукупності представляють проблему, яка стимулює розвиток уявлень про багатовимірне мислення. Зафіксувати й прояснити комплекс ідей, які сприяють проведенню досліджень багатовимірних мисленнєвих актів;

-виявити й проаналізувати джерела виникнення уявлень про багатовимірне мислення й багатовимірний підхід, що розуміється як сукупність дослідницьких програм, спрямованих на збагнення багатовимірності в різних її іпостасях;

-визначити основні напрямки розвитку багатовимірного підходу, оцінити значення для нього програми вивчення багатовимірного мислення;

-проаналізувати термінологічний базис дослідження, до складу якого, крім смислу, входить простір, ієрархія, концепт як елементарна форма багатовимірного мислення;

-дослідити онтологічний статус смислу з метою з'ясування його ролі в процесах багатовимірного мислення. Прояснити зв'язок смислу й уявлення; розглянути смисл у контексті найближчого сімейства понять, що включає знак, значення, число; виявити зв'язок смислу й близьких йому категорій;

-розглянути уявлення про простір у контексті дослідження специфіки організації багатовимірних мисленнєвих актів;

-обгрунтувати уявлення про особливу роль концепту та метаконцепту в практиці багатовимірного мислення, встановити методологічні можливості їх використання в багатовимірних мисленнєвих актах;

-концептуально визначити основні прийоми та процедури багатовимірного мислення. Дослідити акт споглядання як початок процесу багатовимірного мислення й встановити операційну роль гештальту в здійсненні багатовимірних мисленнєвих практик;

-продемонструвати можливі способи оперування смислами з метою встановлення певного процедурного порядку смислоопераційної діяльності, яка лежить в основі здійснення багатовимірних мисленнєвих актів;

-дослідити постструктуралістські інтуїції про полівалентне і серійне мислення в контексті уявлень про смислоопераційні практики;

-розкрити сутність та методологічні можливості еквівокаціі, тропів, тавтології, парадокса у якості способів утворення смислових співвіднесень, що відіграють фундаментальну роль у практиках багатовимірного мислення. Концептуально обґрунтувати доцільність уведення уявлень про процедуру бриколажу, яка узагальнює операційні можливості еквівокації, тропів, тавтології, парадокса.

Об'єкт дослідження: сучасні гносеологічні практики вивчення надскладних еволюціонуючих людиновимірних систем, що виявляють необхідність звернення до уявлень про багатовимірну методологію й нові способи багатовимірного мислення.

Предмет дослідження: багатовимірне мислення, яке проявляється в ментальних практиках оперування особливо складними гносеологічними об'єктами, у сукупності його елементарних прийомів, процедур і фундаментальних форм.

Методи дослідження. Вибір методів був обумовлений метою й завданнями дисертаційної роботи. Звернення у роботі до феноменологічного методу можна аргументувати словами М. К. Мамардашвілі про те, що «феноменологія є супутній момент усякої філософії». Вплив феноменологічних ідей Е. Гусерля виявився на етапі дослідження смислу, процесів сприйняття, споглядання як початку будь-якого розумового акту, при розгляді операції гештальту. Гусерлеві уявлення про ноему й ноезис стали надзвичайно важливими при осмисленні способів розвитку концепту, виявлення його архітектонічних особливостей. Феноменологічні інтуїції М. Гайдегера із приводу простору стимулювали пошук нових підходів до його більш глибокого розуміння. Звернення до робіт Б. Больцано, які суттєво вплинули на становлення феноменології Е. Гусерля, дозволило просунутися в розумінні того, що є «уявлення». Ідейний вплив процедур редукції й конституції виявився в розвитку уявлень про локальний простір смислів і термінологічний базис, за допомогою якого відповідний простір формується.

У роботі мають місце істотні впливи структурного методу. Ці впливи проявляються, у першу чергу, у розумінні терміна, що йменує концепт, як фундаментальної структури, розгортання якої здійснюється в практиці виявлення різних смислів, відповідних до концепту. Особлива роль терміна закріплюється одним із принципів багатовимірного мислення, а саме - «принципом примату терміна». Однак, на відміну від мети, якою керувалися структуралісти, у роботі відсутня установка на "звільнення від усякої антропологічної залежності" (М. Фуко), тому що нові смислові структури, які актуалізуються в результаті багатовимірних розумових актів, виникають саме завдяки діяльності суб'єкта пізнання, який проявляє смисл. Ще одним впливом структурного методу можна вважати введення уявлень про граматичний простір. Відзначені уявлення у певному ступені близькі міркуванням російських лінгвістів Р. Якобсона й М. Трубецького про фонологічний простір (напрямок структурної лінгвістики). Вплив структурного методу проявляється й в особливім ставленні до ідеї «переривчастості». Так, наприклад, у роботі окремі авторські концепти розглядаються як певні локальні переривчастості, що представляють розвиток того чи іншого концепту як такого. Як наслідок, особливого звучання набуває тема «зіткнення» різних авторських концептів у практиці оперування ними. У цьому зв'язку затребуваним виявляється вперше введений К. Леві-Стросом у дослідженнях зі структурної етнографії термін «бриколаж». У представленій роботі пропонується до розгляду прийом бриколажу, який відіграє фундаментальну роль у практиці багатовимірного мислення.

Звернення у роботі до постструктуралістських методологічних наробок визначене необхідністю урахування результатів фундаментальних досліджень, початих Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі в напрямку вивчення смислу, концепту, особливостей його формування й динаміки розвитку. Саме відзначені дослідження стимулювали розвиток думки в напрямку пошуку особливого способу мислення, який мав би прояснити, приміром, уявлення про полівалентне, серійне мислення, інтуїції Ж. Дерріда про художньо-літературне мислення, що розвивалися П. Бульозом, У. Еко, Ж. Дельозом, так само як і більш ранні інтуїції М. Гайдегера про мислення поетичне. Метод деконструкції тексту, що розвивав Ж. Дерріда, деконструкції, яка припускає наступне нове складання, знайшов відбиття в самій ідеї формування метаконцепту як якоїсь тимчасової, спонтанної цілісності, що існує фактично миті. Саме ці миті актуалізації метаконцепту дозволяють суттєво перетворити авторський концепт, що формується. Послідовності деконструкцій і наступних складань концепту, метаконцепту є фундаментальною особливістю багатовимірного розумового акту.

Використання в роботі синергетичного методу стимулювалося двома причинами. По-перше, сам об'єкт пізнання представав складною еволюціонуючою системою. По-друге, вимушена міждисциплінарність вимагала необхідності розгляду з єдиних позицій безлічі досить різних філософських і наукових концепцій, у яких висвітлювались теми багатовимірності, існування нових способів мислення. Синергетичні уявлення про атрактор виявилися важливими для розуміння природи смислоутворюючого конструкту й пов'язаних з ним практик смислоопераційної діяльності. Використання синергетичних уявлень про LS- HS- режими дозволило подивитися на ситуацію методологічного анархізму, що розбиралася П. Фойєрабендом, як на закономірний етап розвитку складної системи методів. Ієрархічність, як один з основних принципів синергетики, виявилася важливою для розуміння особливостей ієрархічного упорядкування смислів, які виникають у результаті багатовимірних розумових практик. З використанням синергетичних уявлень про перемикання режимів розвитку складних відкритих еволюціонуючих систем з'явилася можливість по-іншому подивитися на опис процесів споглядання, запропонований Е. Кассирером і П. Флоренським.

Опора на діалектичний метод і його принципи відбита в практиці взаємозалежного розгляду елементів термінологічного базису - смислу, простору, ієрархії, концепту. Кожний з відзначених елементів досліджувався шляхом максимально всебічного співвіднесення з елементами найближчого сімейства понять. Розгляд у єдиному дослідницькому контексті ряду практик мовної діяльності - тропів, тавтології, парадокса, еквівокації - з метою виявлення в них загальних і особливих рис, проводився в контексті діалектичних настанов на пошук загального й особливого. Діалектичний метод був затребуваним при вивченні запропонованого О. Ф. Лосєвим способу розгляду смислу в контексті найближчих категорій. Діалектичний принцип протиріччя виявив себе в трактуванні бриколажу як практики багатовимірного мислення, що використовується при оперуванні концептами в гіперпросторі смислів. Різні смислові плани, що співвідносяться в бриколажі, фіксують протиріччя, які вимагають подальших розв'язань.

У цілому, осмислення отриманих результатів з погляду «методологічної орієнтації» дозволяє відзначити, що виявлені в результаті проведеного аналізу елементи багатовимірної методології постають тісно пов'язаними з діалектичним методом, у певній мірі виявляючи собою його подальший розвиток.

Взагалі, розвиток багатовимірної методології тісно взаємопов?язаний з широким різноманіттям методологічного інструментарію, освоєного людством у практиці пізнавальної діяльності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській філософській традиції розроблена концепція багатовимірного мислення, в межах якої досліджені концепт та метаконцепт як елементарні форми багатовимірного мислення, встановлені та розглянуті фундаментальні прийоми й процедури багатовимірного мислення. Нова мисленнєва практика зафіксована в контексті багатовимірного підходу, що знаходиться в стадії формування. Головною метою багатовимірного мислення визначено - проникнення до суті мислимого через виявлення нових смислів мислимого шляхом формування й оперування метаконцептом в гіперпросторі смислів;

Проведена робота дає підставу сформулювати положення і висновки, що містять наукову новизну і виносяться на захист:

-у роботі вперше у сукупності представлені проблеми і специфічні ідеї, що сприяють формуванню й розвитку багатовимірного підходу, серцевиною якого є уявлення про багатовимірність і багатовимірне мислення. Серед позначених проблем розглядаються: проблема методологічного плюралізму, проблема «об'єктивного» і «особистісного» знання, проблема дослідження свідомості як надскладного об'єкта філософської інтенції, проблема осмислення багатовимірного мислення. До вищезазначених ідей віднесені ідеї: антиметанаративності, віртуальності, синхронічності, нелінійності, спонтанності;

-осмислення багатовимірного мислення вперше проведене з урахуванням численних інтуїцій із приводу існування способів мисленнєвих практик, відмінних від мислення формально-логічного. До такого роду інтуїцій віднесені інтуїції із приводу ймовірнісного й спонтанного мислення (В. В. Налімов); серійного (Ж. Дельоз); полівалентного (П. Бульоз); символічного (К. Г. Юнг, Д. Редьяр); організмічного (П. Флоренський), послідовного (В. Шмаков), кліпового (Ф. І. Гіренок); глобального, холістичного (Е. Ласло); складного (Е. Морен); системного (Ф. Капра); нелінійного мислення (І. С. Добронравова, С. П. Курдюмов, О. М. Князєва). Вперше з точки зору дослідження можливостей багатовимірної методології розглянуті інтервальна концепція Ф. В. Лазарєва і М. М. Новосьолова та метаконцепція свідомості М. К. Мамардашвілі й О. М. П?ятигорського;

-дослідження багатовимірного мислення вперше представлене як одна з найважливіших програм багатовимірного підходу. В сукупності позначений ряд близьких програм, що сприяють розвитку багатовимірного підходу. До вказаного ряду віднесені програми дослідження: нових типів раціональності, нових способів мислення, способів вивчення складних і надскладних (людиновимірних) об'єктів, онтологічної рівневості, метатеоретичних побудов, багатовимірних методологій, нової парадигми, яка формується;

-дістало додаткового обґрунтування положення про термінологічний базис дослідження, який в даній роботі розуміється як сукупність первинно виявлених і прояснених термінів, що використовуються для проведення смислоопераційної діяльності. Смисл, простір, ієрархію, концепт вперше розглянуто у якості основних елементів термінологічного базису дослідження багатовимірного мислення;

-отримали подальший розвиток уявлення про три можливі рівня існування смислу: смисли часткові, загальні й абсолютні. Вперше відзначено, що встановлення приналежності смислів тому чи іншому рівню дозволяє діагностувати ієрархічний статус смислів, які виникають як наслідок багатовимірних мисленнєвих практик;

-уперше в методологічній традиції уведені уявлення про локальний та гіперпростір смислів, які постають умовою здійснення багатовимірного мислення. У локальних смислових просторах відбувається формування й розвиток авторських концептів. При цьому гіперпростір смислів запропоновано розуміти як певну сукупність одночасно актуалізованих локальних просторів смислу. Відкриття гіперпростору смислів потрібно для оперування метаконцептами;

-елементарною формою багатовимірного мислення вперше запропоновано розглядати концепт, який розуміється як відкрита множина смислів, відповідних до терміна, що концепт іменує. Уперше вводяться уявлення про авторські й змішані концепти, про метаконцепт, що розуміється як спонтанне об'єднання окремих авторських концептів, ім'я яких збігається з іменем метаконцепту. Створення метаконцепту й оперування ним визначено в якості фундаментальної практики багатовимірного мислення;

-уперше у сучасній методологічній традиції здійснено комплексний концептуальний аналіз основних прийомів та процедур багатовимірного мислення, до яких віднесені: цикл смислопераційних процедур, операція гештальта, прийом бриколажа. Гештальт розглядається як одна з найважливіших операцій багатовимірного мислення, яка перериває процес споглядання та визначає особливість конструкції метаконцепту. Гештальт обумовлює появу смислоутворюючого конструкту, що відіграє важливу роль у практиці смислопроявлення;

-здійснено комплексний аналіз смислоопераційних практик і вперше вводиться уявлення про цикл смислоопераційних процедур, який представлений процедурами смислопроявлення, смислопрояснення, смислозакріплення, смисловживання;

-уперше на підставі уявлень про багатовимірне мислення проаналізовані особливості функціонування окремих елементів постмодерністської методології - колажів, серій, парадоксальних елементів, слів - гаманців. Відповідне осмислення виявляється можливим на тлі розвитку уявлень про багатовимірні мисленнєві акти.

-еквівокація, тропи, тавтологія, парадокс проаналізовані і вперше розглянуті в якості подібних процедур мисленнєвої діяльності. З урахуванням встановленного вперше вводиться уявлення про прийом бриколажу, який полягає в спонтаннім співвіднесенні різних смислових планів і відіграє важливу роль в практиках багатовимірного мислення.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертації складають методологічні підвалини для подальшого просування в напрямку розвитку багатовимірної методології шляхом освоєння багатовимірного мислення в сукупності його прийомів і процедур. Звернення до результатів дисертаційної роботи може бути ефективним у процесі здійснення міждисциплінарних досліджень, підготовки й проведення конференцій, семінарів, які носять міждисциплінарний характер, що робить доцільним звернення до багатовимірної методології. Будучи частиною багатовимірного підходу, який знаходиться в стадії формування, представлена концепція багатовимірного мислення покликана сприяти розвитку різних програм вивчення багатовимірності. Матеріали й висновки даного дослідження можуть одержати розповсюдження в навчальному процесі при розробці методологічних підстав для викладання ряду філософських і культурологічних дисциплін, стати основою смисловної частини спецкурсу, спрямованого на вивчення історії розвитку уявлень про мислення, його форми й види.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи. Висновки та основні положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри філософії та соціології Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського, на діючому при кафедрі філософії Одеського державного медичного університету міжвузівському семінарі «Пригожинские чтения». Головні ідеї, положення та практичні рекомендації викладені у тезах і доповідях автора на 24 міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових конференціях та філософських конгресах, серед яких: IV Російський філософський конгрес «Философия и будущее цивилизации» (24-28 травня 2005 р. м. Москва, РФ); V Російський філософський конгрес «Наука. Философия. Общество» (25-28 серпня 2009 р., м. Новосибірськ, РФ); міжнародні наукові конференції «Дні науки Філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка»: (12-13 квітня 2006 р., м. Київ), (16-17 квітня 2008 р., м. Київ), (21-22 квітня 2010 р., м. Київ); II, III, IV, VI Таврические чтения «Анахарсис»: (13-17 вересня 2006 р., м. Симферополь), (13-17 вересня 2007 р., м. Симферополь), (13-17 вересня 2008 р., м. Симферополь), (16-20 вересня 2010 р., м. Симферополь); міжнародна наукова конференція «Філософська і культурологічна думка в Україні в контексті сучасного світового соціокультурного процесу» (24-25 червня 2004 р., м. Одеса); міжнародна науково-практична конференція «Психосинергетика - на межі філософії, природознавства, медицини та гуманітарних наук» (16-19 вересня 2004 р., м. Одеса); міжнародна наукова конференція «Наука. Синергетика. Освіта» (22-23 вересня 2005 р., м. Суми); міжнародна наукова конференція «Современные проблемы изучения теоретического наследия М. М. Бахтіна» (30-31 жовтня 2005 р., м. Одеса); міжнародна наукова конференція «Інновації в технології та методології наукового пізнання» (26-27 жовтня 2006 р., м. Одеса); міжнародна наукова конференція «Треті пригожинські читання» (10-12 вересня 2005 р., м. Одеса); міжнародна наукова конференція «Сучасний філософсько-гуманітарний дискурс: напрямки та перспективи» (19-20 жовтня 2007 р., м. Черкаси); міжнародна наукова конференція «V Пригожинские чтения» (5-7 грудня 2007 р., м. Одеса); міжнародна наукова конференція «Планетарна цивілізація. Наука, освіта» (3-4 липня 2008 р., м. Суми); четверта міжнародна наукова конференція «Биографический метод в современном гуманитарном знании» (5-6 вересня 2008 р., м. Одеса); міжнародна наукова конференція «Традиція та інновація в науці та освіті» (2-3 жовтня 2008 р., м. Одеса); міжнародна конференція «Символ в российской культуре» (13-14 травня 2010 р., м. Краків); мiжнародна наукова конференцiя «Восьмые Пригожинские чтения. Философия и наука на постнеклассическом этапе: исследования человекомерности, диссипативности, сложности» (10-12 вересня 2010 р., м. Одеса); мiжнародна наукова конференція «Традицiп та iнновацiп в науці та освiтi ХХI століття» (30 вересня - 1 жовтня 2010 р., м. Одеса); мiжнародна наукова конференція «ESCHATOS: Философия истории в предчувствии конца истории» (30 вересня - 2 жовтня 2010 р., м. Одеса).

Публікації. Основні наукові ідеї і результати дисертаційного дослідження викладені в 33 наукових працях, серед яких дві індивідуальні монографії, 25 статей у збірниках, затверджених ВАК України як спеціалізовані фахові видання, тези виступів на науково-практичних всеукраїнських та міжнародних конференціях.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження. Структура та обсяг дисертації обумовлені метою і завданням. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять 16 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 411 сторінок, з яких основний текст дисертації складає 363 сторінки, список використаних джерел містить 476 найменувань на 48 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, представлений зв'язок роботи з науково-дослідними темами, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічна база. Дається аналіз ступеня наукової розробки теми на загальнофілософському рівні. Окреслюються основні напрямки дослідження багатовимірності й визначаються питання, що вимагають першочергового вирішення. У вступі формулюються положення, які відбивають наукову новизну дисертаційного дослідження, її наукове й практичне значення, наводиться інформація із приводу апробації результатів дослідження, характеру публікацій, визначається структура роботи, що відповідає її внутрішній логіці.

Перший розділ «Гносеологічні передумови виникнення уявлень про багатовимірне мислення» присвячений проблематизації ситуації, що стимулює необхідність уведення й розвиток уявлень про багатовимірність і багатовимірне мислення в тому числі. Досліджується ідейне тло, у контексті якого ці уявлення формуються. Представлено дві концепції, у яких були запропоновані підходи, що можуть тлумачитися як перші спроби здійснення багатовимірних методологічних практик. Уводиться уявлення про метаконцепт як елементарну форму, за допомогою якої багатовимірне мислення реалізується на практиці.

У першому підрозділі «Проблеми, які стимулюють роздуми про багатовимірне мислення» розглядається ряд проблемних локун, що потребують звернення до теми багатовимірності. Широко розвинута в роботах П. Фойєрабенда ідея доцільності методологічного анархізму, стимулювала виникнення та поширення проблеми методологічного плюралізму, яка, в свою чергу, вимагала розробки спеціальної багатовимірної методології для коректного врахування розмаїтості виникаючих методів. Проблема методологічного плюралізму тісно пов'язана із проблемою особистісного знання, тому що сама розмаїтість методів виникає як результат розмаїтості методологічних настанов, зумовлених специфікою особистісних дослідницьких ракурсів. Тема особистісного знання розглядається у дисертації на прикладі досліджень М. Полані, який особистісне знання переводив з розряду епістемологічних некоректностей у ряд найважливіших предметів гносеологічної інтенції. Розуміння особливостей формування особистісних пізнавальних ракурсів дозволяє просунутися по шляху збагнення можливих способів упорядкування виникаючої методологічної розмаїтості. Способи упорядкування, формування унікальних когнітивних патернів визначені особливостями функціонування свідомості. Саме тому проблема дослідження свідомості займає серед інших проблем, що стимулюють розвиток уявлень про багатовимірність, особливе місце. Кількість знань, накопичених із приводу свідомості, вимагає пошуку способів їхнього упорядкування. Ці способи повинні мати трансдисциплінарний характер. Вирішення подібного завдання також вимагає звернення до багатовимірної методології. Результати функціонування свідомості відбиваються на практиках мислення й тому проблема свідомості досить природно актуалізує проблему пошуку нових способів мисленнєвих практик, що доповнюють вже добре освоєну практику формально- логічного мислення. У якості одного з відзначених способів і розглядається багатовимірне мислення, що лежить у підвалинах формування багатовимірної методології.

Другий підрозділ першого розділу «Ідеї, що формують уявлення про багатовимірне мислення» присвячений розкриттю того ідейного тла, у якому формувалися відзначені вище проблеми. До найбільш важливих ідей, що стимулюють міркування про багатовимірне мислення, пропонується віднести ідеї нелінійності, імовірності, віртуальності, антиметанаративності, синхронічності, ієрархічності. Ідея нелінійності активно розвивалася у постнекласичній науці в межах дослідження динаміки розвитку складних відкритих нелінійних систем. Її розробка знайшла відбиття в роботах Г. Хакена, І. Пригожина, С. П. Курдюмова та їхніх послідовників. Ідея ймовірності, що активно розвивалася в період некласичного етапу становлення науки, одержала свій розвиток у суто філософській проблемі пробабілізму, осмислення якої дозволяє враховувати будь-яку висловлювану ідею, теорію, концепцію, метод, привласнюючи їм той або інший ступінь імовірності. У результаті використання ймовірнісних ідей відпадає необхідність виведення за рамки можливих розглядів тих гносеологічних наробок, які не зовсім уписуються в норми, прийняті існуючим інтелектуальним співтовариством. У підрозділі також розглядається ідея віртуальності, що не тільки сприяє розвитку сучасної віртуалістики, але й стимулює формування уявлень про ймовірнісне мислення (В. В. Налімов), яке можна розглядати як деякий прообраз мислення багатовимірного. Ідея антиметанаративності активно розвивалася у межах постмодерністської філософської традиції. Ії вплив на формування уявлень про багатовимірну методологію пов?язаний з тим, що заперечення метанаративів побічно призводить до визнання цінності кожної локальної дослідницької позиції, яка має навіть дуже малу ймовірнісну вагу. Ідея синхронічності, яка вперше виникла як наслідок психологічної рефлексії, запропонованої К. Г. Юнгом із приводу квантово-механічної теорії, знаходить особливу актуальність при дослідженні механізмів упорядкування виникаючих смислів.

Третій підрозділ першого розділу «Передбачення практик багатовимірного мислення» присвячений розгляду двох теорій, які, з погляду автора даного дослідження, значною мірою сприяли розвитку уявлень про багатовимірну методологію. Інтервальна антропологія, що була запропонована й розвивалася Ф. В. Лазарєвим, М. М. Новосьоловим, їхніми соратниками й послідовниками має вже більш ніж п'ятдесятилітню історію свого розвитку. Припущення існування різних інтервалів абстракції, кожний з яких представляється відносно незалежним результатом дослідження реальності, виконаним за допомогою специфічного дослідницького інструментарію, є плідним теоретичним положенням, розвиток якого може привести, приміром, до формування уявлень про локальний простір смислів, що відіграє ключову роль в розумінні практик багатовимірного мислення. Другою теорією, розглянутою в підрозділі, є метатеорія свідомості М. К. Мамардашвілі й О. М. П?ятигорського. У наведеній теорії немає прямих звернень до теми багатовимірності. Однак метатеорію свідомості, яку вибудовували Мамардашвілі й П?ятигорський, можна назвати метатеорією принципово нового типу. Вона відштовхується не від існуючих вже теорій свідомості, намагаючись стати їхнім абстрактним узагальненням, а виходить з метастатусу самої свідомості. Особливий гносеологічний статус свідомості полягає в тому, що свідомість, з одного боку, бере участь у процесах пізнання, з іншого боку - безупинно змінюється в ході цього процесу. Такі об'єкти Мамардашвілі й П?ятигорський називають прагмемами. Дослідження подібних об'єктів вимагає спеціального «символічного апарату». Автори вводять уявлення про метапредмет, прагмему, сферу свідомості, стани свідомості, структуру свідомості, світові події, світові об'єкти, світового суб'єкта. Осмислення відзначених уявлень сприяє розвитку думки із приводу існування особливих гіперпросторів, що дозволяють реалізовуватися багатовимірним ментальним актам.

У четвертому підрозділі першого розділу «Багатовимірне мислення в контексті багатовимірного підходу, що формується» у сукупності розглядаються ті дослідницькі програми, які формують розвиток багатовимірного підходу й багатовимірного мислення в тому числі. Відзначається, що інтерес до розвитку уявлень про багатовимірність став особливо проявлятися в останній чверті ХХ століття. У філософських, соціологічних, наукових текстах одержали поширення такі термінологічні висловлювання, як одномірне суспільство, багатовимірний універсум, багатовимірна методологія й т.п. Тема багатовимірності активно обговорювалася в середовищі радянських філософів, що займалися проблемами суспільствознавства (В. Ж. Келлє, М. Я. Кольвазон, В. Л. Алтухов). Необхідність звертання до багатовимірності виникала у зв'язку з осмисленням множинності та складності, які стали широко виявлятися. У сучасний історичний момент можна говорити вже не про одиничні звернення до теми багатовимірності, а про формування багатовимірного підходу, у якому поєднуються різні програми збагнення багатовимірності, до яких, у першу чергу, варто віднести: програму дослідження нових типів раціональності (С. Тулмін, В. Н. Порус, В. Л. Чуйко, С. І. Масалова та ін.), програму дослідження способів вивчення складних і надскладних об'єктів (І. Пригожин, Г. Хакен, С. П. Курдюмов, Е. Морен й ін.), програму дослідження онтологічної рівневості (М. Гартман, О. М. Князєва, А. Н. Алюшин та ін.), програму здійснення метатеоретичних побудов (М. К. Мамардашвілі, О. М. П?ятигорський та ін.), програму розвинення багатовимірних методологій (В. Л. Алтухов, Ф. В. Лазарєв, М. М. Новосьолов та ін.), програму дослідження нових парадигмальных трендів (Е. Морен, Е. Ласло та ін.), програму розгляду інтуїцій про нові способи мислення (П. Флоренський, В. Шмаков, Ж. Дельоз, К. Г. Юнг, Е. Морен, В. В. Налімов, І. С. Добронравова та ін.), програму вивчення багатовимірного мислення (В. Л. Алтухов, М. А. Дрюк та ін.). Представлені програми, вочевидь, не вичерпують всіх напрямків розвитку думки з приводу осягнення багатовимірності.

У п'ятому підрозділі першого розділу «До методології міркувань про багатовимірне мислення» розглядається процедура метаконцептного оперувания як фундаментальна процедура багатовимірного мислення. Термін метаконцепт є похідним від слова концепт. Сам же концепт у даному дослідженні розглядається як основна форма багатовимірного мислення, що дозволяє одночасно актуалізувати відкриту множину смислів, що відповідають терміну, який той або інший концепт йменує. У підрозділі вводяться уявлення про авторські концепти (безліч смислів, що відповідають терміну, що йменує концепт, зафіксовано в текстах, створених одним автором), змішані концепти (тому самому терміну ставляться у відповідність смисли, витягнуті із зовсім різних джерел). Метаконцепт визначається як сукупність декількох концептів, що мають одне ім'я, але створені різними авторами. Ці концепти водночас актуалізовані в тому самому багатовимірному просторі дослідження - гіперпросторі смислів. Оперування метаконцептами найбільш доцільне при розгляді особливо складних об'єктів, які досліджуються у межах зовсім різних підходів, методологічних настанов. Існування метаконцепту припускає розкриття смислового простору значно більшої вимірності, ніж при роботі з окремими концептами, які метаконцепт утворюють. Зазначене вимагає, безсумнівно, додавання значно більших когнітивних зусиль суб'єкта, який пізнає. Метаконцепт дозволяє водночас утримувати в розкритому стані більш широкі смислові різноманіття, ніж у випадку концепту, підвищуючи в такий спосіб не тільки ймовірність знаходження нових смислів, але й сприяючи збільшенню їхньої якісної розмаїтості. У підрозділі розглядається головна відмінність метаконцепту від концепту, яка полягає в вимірності смислових просторів, необхідних для їхнього існування. Практика оперування метаконцептами виявляється фундаментальною в розвитку уявлень про багатовимірне мислення.

Другий розділ «Смисл як ключовий елемент онтології мислення» присвячений аналізу смислу як ключового елемента будь-якого розумового акту в тому числі й мисленнєвого багатовимірного акту. Мислення й смисл виявляють найглибший онтологічний взаємозв'язок: думка розгортається, розпаковується смислами й, розчиняючись у цьому розтлумаченні, формує живильне середовище для виникнення думок нових. Смислоутворювання є найважливішою умовою мислетворчості. У наведеному дослідженні смисл розглядається в контексті найближчої родини понять. Вирішується дуже важливе для всієї роботи завдання - встановлення рівневих розрізнень смислу.

У першому підрозділі другого розділу «Про онтологічний статус смислу» розглядаються три парадигми дослідження смислу: словоцентристська, пропозиціональна й діяльнісна. Міркування про онтологію смислу пов'язані з послідовним розглядом зв'язку смислу й сутності. У контексті досліджень смислу, представлених Г. Фреге, розглядаються погляди Ж. Делеза із приводу розрізнення смислу й сутності. Формулюється висновок про те, що, незважаючи на істотне розходження позицій Г. Фреге й Ж. Дельоза із приводу смислу, два відзначених підходи визначають основні напрямки міркувань про смисл. Позиції Г. Фреге й Ж. Дельоза досить схожі, перш за все, в наступному: незважаючи на те, що смисл виявляє себе за допомогою слова, відсилаючи до тих або інших станів об'єктів виявленого світу, його не слід ототожнювати ні з тим, ні з іншим. Смисл існує в третьому світі, по Фреге, або у світі поверхневих ефектів, за Дельозом.

Другий підрозділ другого розділу має назву «Смисл і уявлення». У цьому фрагменті дисертаційного дослідження докладно розглядається уявлення як найважливіший елемент будь-якого розумового акту, прояснюється зв'язок уявлення й смислу. Уявлення досліджується шляхом його співвіднесення зі сприйняттям, образом, думкою, фактами свідомості. Слово розглядається як лінгвістична опора для уявлення. Слідом за первинними розробками Б. Больцано аналізується можливість існування часткових й загальних уявлень. Часткові уявлення розглядаються як своєрідний допоміжний матеріал для формування загальних уявлень. Досліджуються способи взаємодії уявлень між собою. Аналізуються представлені Й. Гербартом міркування про можливості злиття уявлень без втрати індивідуальних особливостей (за Гербартом - комплікація уявлень), а також варіант повного злиття уявлень. Смисли своїм проявом у мисленнєвих актах багато в чому зобов'язані уявленням. Саме уявлення як сили свідомості сприяють виявленню смислів. Смисли можна розглядати як деякі якісні утворення, які виникають у процесі мислення за допомогою уявлень і проявляються завдяки мовній діяльності.

Третій підрозділ другого розділу «Смисл у контексті найближчого сімейства понять» спрямований на послідовне співвіднесення смислу зі знаком і значенням. Завдяки розгляду відповідних позицій, представлених Ч. Пірсом, Г. Фреге, Е. Гусерлем, Ж. Дельозом прояснюється смисл термінів означення, позначення. Процедурою означення здійснюється закріплення смислу в мові, його фіксація. У результаті означення - висловлення, що представляють той або інший смисл, починають процес циркуляції у культурі. Означення відрізняється від позначення, яке розуміється як співвіднесення слова з позначуваною річчю (денотатом). У підрозділі розвивається думка про те, що в сучасній гносеологічній ситуації тлумачення смислу виявляється деяка невизначеність стосовно розуміння терміна значення. Відповідна невизначеність виникла, у першу чергу, через те, що в текстах Г. Фреге, трьохрівнева семантика якого одержала досить широке поширення, не проводиться досить чіткого розрізнення смислу й значення. Німецьке слово Sinn переводиться як «смисл», слово Bedeutung - як «смисл, значення», звідси й виникає необхідність більш послідовного розрізнення виникаючих семантичних нюансів. У проведеному дослідженні пропонується значення розглядати як найбільш імовірний, загальноприйнятий інтелектуальним співтовариством у даний історичний момент смисл, представлений тим або іншим знаком. Значення завжди є лише одним з можливих часткових смислів. Саме завдяки значенням формуються умови для однозначного тлумачення слова. Тим самим значення можна розуміти як смисл, але тільки смисл особливий, і ця особливість стає чітко проясненою.

У четвертому підрозділі другого розділу «Категоріальний прояв смислу» смисл розглядається в контексті з найближчими категоріями. Відповідний етап дослідження здійснюється з урахуванням поглядів О. Ф. Лосєва на природу смислу, представлених у його ранніх роботах. Співвіднесення смислу з категоріями спокою й руху дає підставу для введення уявлень про простір смислу. Смисл, розглянутий у контексті з категоріями тотожності й розходження, актуалізує уявлення про існування зв'язку смислу й симетрії. Співвіднесення смислу з категоріями якості й кількості, а також з уявленнями про симетрію може виявитися досить корисним при дослідженнях структури семеми слова, яка розуміється як сукупність часткових смислів, у якій виявляються ті або інші прояви порядку.

Категоріальний розгляд смислу дозволяє виявити особливості його рівневих розрізнень. В аналізованому підрозділі досліджується уявлення про абсолютні смисли, загальні смисли, часткові смисли. Абсолютні смисли пропонується розглядати як найвищий рівень існування смислів. Абсолютні смисли співвіднесені із числом та категоріями. Часткові й загальні смисли проявляються й фіксуються за допомогою мовних засобів, які використовує суб'єкт пізнання. Частковий смисл пропонується розуміти як той або інший аспект смислу. Що ж стосується смислу загального, то він є сукупність всіх часткових смислів, узятих як деяка єдність, що конституюється смислооперуючим суб'єктом.