Сутність і структура модерної традиції (соціально-філософський аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Олеся Гончара

Мірошников Олег Анатолійович

УДК 1:930:1

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА МОДЕРНОЇ ТРАДИЦІЇ (СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія

та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Дніпропетровськ - 2010



Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Окороков Віктор Брониславович.

професор кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Вікторов Віктор Григорович, завідувач кафедри філософи, соціології державного управління Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України;

доктор філософських наук, доцент Братанич Борис Володимирович, професор кафедри філософії освіти Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти;

доктор філософських наук, доцент Халапсіс Олексій Владиславович професор кафедри філософії Національної металургійної академії (м. Дніпропетровськ).

Захист відбудеться "08" жовтня 2010 р. в 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 з захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук при Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, к. 30

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8

Автореферат розісланий "07" вересня 2010 р.

В. о. вченого секретаря спеціалізованої вченої ради доктор філософських наук, професор С.В. Шевцов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Аналіз соціальних явищ й історичних викликів сучасності, проведений сучасними суспільствознавцями, дозволяє характеризувати суспільний прогрес як складний, суперечливий, важко передбачуваний. Питання про напрямок розвитку суспільства стає все більш актуальним для країн і народів, що перебувають у стані трансформації. У перехідних суспільствах, як складних нелінійних системах, яким властива нестійкість, різко зростає роль організаційного контролю над усіма сферами громадського життя з метою уникнути дезінтеграційних відцентрових процесів. Очевидною є необхідність наукового підходу до відповідної даним потребам перебудови суспільства, наукового осмислення історичних фактів, соціальних явищ і процесів, а також комплексно-системного вивчення розвитку суспільства.

Спроба проведення наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. в Україні й Росії прискорених реформ у дусі модернізації за зразком західної моделі поки не призвело до створення цивілізованих суспільств, консолідованих на основі загальнолюдських цінностей демократії й ринкової економіки. А, навпаки, обернулася розвитком процесів дезінтеграції, деіндустріалізації, деградації економіки й культури. До наслідків, які загрожують широкомасштабними соціальними конфліктами, приводить орієнтація на західноцентристську модель модернізації.

Актуальність теми дослідження визначається зверненням до нового дискурсу в розгляді традиційної для соціальної філософії проблематики. Відновлення підходів до вивчення сутності й структури традиції пов'язане з тим, що наукові установки некласичної філософії дозволяють аналізувати закономірності буття як визначальну життєдіяльність людини. При такому розумінні ролі традиції в історії головна увага приділяється смислоутворюючим можливостям її як форми, що впорядковує історико-комунікаційні процеси. Дослідження проблем традиції, у даних обставинах бачиться як безпосередній внесок у розвиток загальної теорії мислення.

Кожне суспільство вимагає єднання в рамках певної стратегії досвіду минулого, проблем сьогодення й моделей майбутнього. Це стосується, звичайно, й українського суспільства, для якого, у даному контексті, особливого значення набуває проект євроінтеграції. Чи є цей проект політичною справою, або ж у ньому бачити метафізичний вибір України? Якщо це дійсно метафізичний вибір, то його не можна звести до простого бажання жити в Європі, а треба передбачати відповідальність із боку українців за долю західної цивілізації через участь тих, у тому числі й світоглядних проблем, які перед нею постають. У зв'язку із цим необхідно визначити всесвітньо-історичні перспективи західної цивілізації. Але зробити це непросто. Можна констатувати, що Захід нині постав перед серйозною й небезпечною світовою кризою, пов'язаною з онтологічним розмиванням його культури.

Отже, актуальність теми даного дослідження обумовлена глобальною кризою, кризою суспільних наук, а також необхідністю всебічного осмислення сучасної цивілізаційної ситуації й вироблення відповідних стратегій розвитку.

Розвиток українського суспільства на сучасному етапі пов'язаний з досить значними перетвореннями. Ефективність цих перетворень залежить, крім іншого, від того, наскільки гармонійно вони сполучаються з існуючою традицією, наскільки, отже, вони цю традицію здатні (або не здатні) продовжити. При цьому мається на увазі як накопичена традиція, так і сам процес традиції, що включає в себе й збереження, і розвиток. Тому дана проблема є актуальною для розуміння розвитку як українського суспільства, так і світового співтовариства.

Ступінь наукової розробки теми дослідження.

Проблема дослідження традиції, традиційних суспільств була важливою для багатьох філософів у доступній для огляду історико-філософській традиції. Особливо інтенсивно цією проблемою почали займатися мислителі Нового часу. Але, ймовірно, найбільш значимі соціальні процеси, що визначили долю й стан сучасної культури, відбувалися в модерний період розвитку суспільства. Це й визначило ту велику кількість досліджень, які присвячені модерному періоду.

Серед них хотілося б виділити твори тих мислителів, які не тільки давали оцінку, але й брали участь у визначенні стану культури цього періоду, формували образ модерної традиції: Е. Бьорка, Дж. Віко, У. Вордсворта, Г. Гегеля, І. Гердера, Г. Гроція, В. Гюго, К. Гуго, О. Конта, Г. Ляйбниця, К. Маркса, Ж. де Местра, Ш. -Л. Монтеск'є, Новаліса, Ж. -Ж. Руссо, Г. Савіньї, Г. Спенсера, Ф. Шатобріана, Ф. Шеллінга, А. і В. Шлегелей, Ф. Шиллера, Ф Шлейєрмахера та ін.

Не менш значна кількість західноєвропейських мислителів ХХ ст. займалися вивченням традиції й можливістю застосування знання про неї до сформованої критичної (може бути, навіть кризової) ситуації в соціальному світі. Відзначимо цих мислителів: Т. Адорно, К.-О. Апель, Г. Арендт, Р. Барт, Ж. Батай, Ж. Бодрійяр, Д. Бьолер, М. Вебер, Ю. Габермас, Г. -Г. Гадамер, М. Гайдеггер, Ф. Гваттарі, Р. Генон, М. Горкгаймер, В. Гьосле, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, В. Дільтей, І. Дройзен, Е. Дюркгейм, Ю. Евола, Ж. Іполіт, А. Кожев, П. Козловскі, В. Кульман, Ж. Лакан, К. Леві-Строс, Т. Лукман, Н. Луман, Г. Маркузе, Л. фон Ранке, П. Рікер, Дж.Ролз, Р. Рорті, Ж. -П. Сартр, А. Тойнбі, Е. Тоффлер, З. Фройд, Е. Фромм, М. Фуко, Ф. Фукуяма, П. Ульріх, О. Шпенглер, К. Ясперс та ін.

Серед російських філософів, які займалися дослідження традиції цього періоду можна відзначити С. Аверінцева, М. Бердяєва, Л. Гумільова, О. Зинов'єва, М. Мамардашвілі, С. Франка, Г. Шпета та ін.

У той же час дослідженням сутності традиції займалися й багато сучасних російських філософів: Н. Автономова, І. Антонович, О. Ахієзер, Д. Володіхін, Л. Баткін, К. Бенедиктов, В. Біблер, Л. Борох, Ю. Бромлей, Л. Васильєв, А. Гуревич, К. Мегрелідзе, С. Переслегін, Д. Травин, О. Марганія, І. Фадєєва, І. Суханов, К. Чистов, Г. Єлфимов, А. Гулига, В. Плахов, М. Кіссель, А. Першиц, В. Капчеля, В. Глядков, Г. Померанц, М. Каган, О. Огурцов, А. Разумов, Б. Юдин, В. Колеватов, І. Кучмаєва, О. Еткінд та ін.

Серед українських мислителів, причетних до дослідження цієї проблеми, можна відзначити М. Поповича, В. Ляха, А. Єрмоленко, В. Табачковського, П. Гнатенко, В. Окорокова, В. Пронякіна, А. Єсипчука, Л. Газнюк, С. Кримського, С. Пролєєва, А. Бичко, В. Воловика, В. Капітона, В. Вікторова та ін.

Така кількість дослідників даної проблеми вказує на її актуальність як у сам період формування модерної традиції, так і в сучасний період. Сучасні російські, українські й західноєвропейські мислителі, намагаючись урятувати соціальний світ від глобальної кризи звертаються до розробок своїх попередників, шукають прийоми й підходи до формування стійкої традиції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з темою наукового дослідження кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара "Філософія науки і духовна культура на межі тисячоліття" (реєстраційний № 0199V001308).

Мета роботи полягає в дослідженні сутності й структури модерної традиції та можливості побудови її концептуальної версії як соціальної форми, що відтворює глобальні механізми стійкості буття суспільства.

Досягненню даної мети буде сприяти вирішення таких завдань:

розкрити можливості побудови нової моделі традиції, що відповідає модерному періоду суспільства;

намітити перспективи модифікованого застосування різноманітних філософських підходів до дослідження модерного суспільства;

визначити характер й аподиктичність наступності в онтологічному полі розгортання традиції й розкрити сутність наступності;

досліджувати умови й параметри стійкості буття традиційних і нетрадиційних модерних суспільств;

розкрити вихідні обставини, що забезпечують специфіку формування традиції в модерному суспільстві, вивчити її сутність, структуру;

за допомогою розгорнутого аналізу особливостей, властивих традиції, сформулювати визначення цих особливостей;

підходячи до традиції як складному, неоднорідному процесу, виділити його конструктивні складові й розглянути особливості кожної з них;

виявити специфіку підходів до визначення сутності традиції з позицій постнекласичної філософії;

показати ступінь впливу модернізації й революційних процесів на стійкість цивілізації як стабілізаційного параметра цивілізаційної динаміки;

допускаючи можливість традиції, відкритої майбутньому, визначити перспективи конструктивного варіанта модернізму;

з урахуванням можливості формування в доступному для огляду майбутньому єдиного глобального співтовариства, позначити проблемні супровідні обставини;

по-новому осмислити цінність традиції як фактора формування й забезпечення умов стабільності соціального універсуму;

відстежити хід розгортання модерної традиції у сфері влади, установлюючи при цьому мотиваційні параметри процесуальності;

у світлі оцінки щодо наявності конструктивного елемента в складі традиції сучасного українського суспільства позначити альтернативи його подальшого розвитку;

спираючись на теоретичний досвід сучасної соціально-філософської думки, просунутися в розкритті причин і пошуках можливих шляхів подолання кризи, з якою зіштовхнулася сучасна західна цивілізація.

Об'єктом дослідження виступає традиція як культурно-онтологічна підстава європейської цивілізації.

Предметом дослідження є специфіка, сутність і структура традиції в її модерний період.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є основні принципи соціально-філософського аналізу: комплексність підходу, повнота дослідження, аналіз джерел і генезис проблеми, порівняльний аналіз теорій та ідей провідних соціологів і філософів, компаративний аналіз динаміки соціальних змін, які дозволили виявити статус модернізації в комплексі категоріальних понять, визначити її місце в системі соціального знання. Методи дослідження засновані на реалізації діалектичного, герменевтичного, феноменологічного й системно-цивілізаційного підходів.

Досить значна роль відводиться в нашому дослідженні компаративному методу, що дозволяє порівнювати між собою різночасові елементи традиції. Такий підхід дає можливість досліджувати традицію як об'єкт, диференційований усередині себе, як об'єкт, що діє в рамках більш широкої системи, нарешті, у контексті історичної ретроспективи.

Діалектичний метод дозволяє виявити відкритий характер діалектичної пари «традиція - сучасність» у процесі модернізації, взаємодоповнюваність відносин домінування й підпорядкованості, тотожності й відмінності, конструктивного й деструктивного в цій дихотомії, а також розмежовує подібність і відмінність модернізму й постмодернізму як двох протилежних парадигм сучасної філософії, у межах яких розглядаються питання, пов'язані з модернізацією.

Феноменологічний метод дозволив з'ясувати сутність процесу формування понять, якими оперує соціальна філософія, орієнтуючи на виявлення фундаментальних основ модернізації й традиції.

Альтернативність соціальних процесів обумовила необхідність застосування соціокультурного підходу в рамках модернізаційної парадигми цивілізаційної концепції, що дало можливість детально описати нелінійність модернізаційних процесів й аргументовано обґрунтовувати унікальність перетворень кожного конкретного суспільства.

Найважливішим є соціокультурний аналіз соціальних трансформацій, що дозволив наблизитися до розуміння культурно-онтологічної природи соціальних перетворень, їхньої структурованості, спрямованості й умов реалізації.

З урахуванням складності дослідження феномена традиції можна говорити про неможливість однозначного тлумачення її сутності, тому неможливий й однозначний підхід до такого дослідження. Ми використаємо в нашій роботі ті методи, які виявляються найбільш відповідними конкретній пізнавальній ситуації.

Важливою основою нашого дослідження є принцип загального зв'язку. Зміна, що відбувається з одним із предметів або явищ, припускає також зміну й іншого об'єкту. Більше того, принцип зв'язку ми прагнемо конкретизувати чіткішим принципом системності, що припускає не тільки взаємозв'язок, але також цілісність, структурність, ієрархічність.

Наукова новизна роботи. У дисертації застосовується комплексний підхід до вивчення феномена модерної традиції, її сутності й структури, а також основних факторів її формування в соціально-філософському й історіософському аспектах; у результаті дослідження сформульовані такі положення й висновки:

- позначене методологічне поле дослідження традиції в сучасному соціально-філософському дискурсі; показане, що поліваріантність і структурованість соціальних дій вимагають використання комплексної методології; у порівнянні із класичним підходом, це дозволяє зробити розуміння історії, суспільства, людини багатомірнішим і всеохоплюючим;

- виявлена методолого-концептуальна обмеженість класичних моделей традиції як універсальних теорій; намічені перспективи модифікованого застосування різноманітних філософських підходів до дослідження модерного суспільства; у результаті комплексного аналізу сучасних досліджень постмодерністського типу встановлено, що мотиваційні рухи до поліваріантного бачення предмета (сучасного суспільства) обумовлені потребою змін у теорії соціальної модернізації; останнє пов'язане з неприйняттям ідеї універсалізму під впливом гуманістичної критики широкого соціокультурного плану й протестних рухів у суспільствах, що змінюються;

- визначений характер й аподиктичність наступності в онтологічному полі розгортання традиції. Показано, що в процесі свого становлення суспільство здобуває внутрішню цілісність і системність завдяки традиції, яка забезпечує первинний порядок потенційного розвитку. Традиція, що споконвічно представляє собою сукупність розрізнених інновацій, надалі оформляється структурно, у вигляді способів і форм матеріальної й духовної діяльності, які вже раніше підтвердили свою ефективність у ході тривалої практичної апробації. Традиція сприяє інтеграції соціального суб'єкта (її носія) і здійснює імперативний контроль у сфері суспільних відносин;

- досліджені умови й параметри стійкості буття традиційних і нетрадиційних модерних суспільств. Обґрунтована наявність загального й особливого в модернізаційних процесах суспільств відособленого культурно-історичного типу, обумовлених як конкретно-історичними умовами їхнього здійснення, так і розходженням в алгоритмах різних цивілізацій;

- у розвиток попереднього обґрунтування показано, що перехід західних суспільств від традиційного до сучасного стану обумовлюється глибинними соціокультурними процесами, властивими відповідному культурно-історичному типу; прояснені теоретичні обставини, що призвели до факту онтологізації окремої моделі розвитку в класичному дискурсі; установлене, що в результаті такого звуження концептуального пошуку сформувалася домінанта лінійного прогресу, що ігнорує альтернативність суспільного розвитку, що подає модернізацію як одноактний процес епохи модерну;

- з метою прояснення вихідних умов, що забезпечують специфіку формування традиції в модерному суспільстві, запропоноване використання терміна «модернізація» як конститутивне поняття соціальної філософії; у процесі конститутивного пошуку розкрито, що, здійснюючись у певних конкретно-історичних умовах, модернізація утворює (поряд з революцією) невід'ємну складову частину соціально-історичного процесу;

- сходження суспільства на якісно новий рівень системної організації представлений як наслідок функціонування й еволюції традиції;

- у результаті розгорнутого аналізу особливостей, що властиві традиції, обґрунтовано, що у фазисах стійких станів суспільства за допомогою традиції підтримується довгострокове регулювання й керування соціальними процесами шляхом створення відповідних інститутів, організацій й ін.;

- вивчення традиції як складного, неоднорідного процесу дозволяє зробити висновок, що в період модерну можна говорити про трискладу традицію. Як самостійні її частини виступають консерватизм, традиціоналізм і модернізм (останній може проявляти себе або як революціонізм, або як конструктивізм);

- у процесі аналізу впливу модернізації й революційних процесів на цивілізаційну динаміку, виявлено, що конструктивізм проявляється як модернізація. Будучи економічним процесом, модернізація неможлива без політичних перетворень. Модернізація може тривати (або перериватися) державними переворотами, що не утворюють, проте, революційного циклу;

- показано, що модернізація в рідких випадках відбувається в «чистому» вигляді. У тих випадках, коли провести модернізацію в «чистому» вигляді не вдається, відбувається революція. Саме модернізація є якісним переходом, «стрибком», у той час як революція є поворотом від висхідного розвитку до циклу. Революційний цикл, не будучи сам по собі модернізацією, підготовляє ґрунт для майбутньої модернізації;

- у ході наступного аналізу впливу модернізації й революційних процесів на цивілізаційну динаміку встановлено, що для революції, як і для модернізації, характерна боротьба політичних сил, але в принципово різних умовах, що й призводить до різних форм влади: переважно демократичної під час модернізації, переважно диктаторської під час революції;

- обґрунтовано, що перетворення, проведені в процесі революції, не слід розглядати як модернізацію, але як псевдомодернізацію, тому що необхідною умовою модернізації є наявність приватної власності й правової держави;

- з урахуванням можливості традиції, відкритої майбутньому, охарактеризований потенціал конструктивного варіанта модернізму; визначено, що конструктивізм здатний проявлятися в модернізації; при цьому модернізація повинна задовольняти як мінімум дві умови: по-перше, виступати як продовження, розвиток традиції; по-друге, представляти головним чином конструктивний варіант традиції;

- у результаті вивчення причин кризи, з якою зіштовхнулася сучасна західна цивілізація, зроблений висновок: тотальна раціоналізація буття, проведена Заходом починаючи з епохи модерну, виявляється приреченою на кризу, тому що на одних раціональних принципах неможливо побудувати ні життєздатну аксіологію, ні культуру в цілому; сучасна криза Заходу як культурно-історичної спільності збільшується процесом розмивання його власної ідентичності; якщо для Заходу конструктивна відповідь і можлива, то лише за умови відповідально-усвідомленого пошуку діючих ціннісних орієнтирів;

- у ході дослідження ще раз підтверджене положення про те, що в наш час українське суспільство стоїть перед альтернативою: або розвиватися конструктивно, або пройти ще один революційний цикл. Якщо в складі традиції є перевага конструктивного елемента, то це буде сприяти виходу з революційного циклу, переходу до висхідного розвитку.

Науково-практичне значення роботи. Положення й висновки дисертації дають можливість:

- брати діяльну участь у процесі формування метафізики нового - постнекласичного - типу;

- розширювати можливості розуміння сутності традиції як процесу;

- вирішувати актуальне в наш час завдання вивчення проблем ідентичності (національної й цивілізаційної);

- поставляти матеріал для концептуальної розробки геополітичної й культурної стратегії України;

- послужити джерелом для побудови працездатних моделей майбутнього й цілеспрямованого керування ним.

Матеріали дослідження можуть бути використані під час розробки курсів лекцій з філософії історії, соціальної філософії, культурології, геополітики, а також відповідних спецкурсів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були відображені в доповідях на таких конференціях: Міжнародна науково-практична конференція «Менеджмент організацій і управління людськими ресурсами» (м. Севастополь, 12 - 14 березня 2005 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток міжнародного співробітництва в галузі освіти в контексті Болонського процесу (м. Севастополь, 15 - 16 березня 2006 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток міжнародного співробітництва в галузі освіти в контексті Болонського процесу» (м. Севастополь, 15 - 16 березня 2007 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток освіти в умовах поліетнічного регіону» (м. Севастополь, 5 - 7 квітня 2007 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток освіти в умовах поліетнічного регіону» (м. Севастополь, 26 - 28 квітня 2006 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток міжнародного співробітництва в галузі освіти в контексті Болонського процесу (м. Севастополь, 5 - 6 березня 2008 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток міжнародного співробітництва в галузі освіти в контексті Болонського процесу (м. Севастополь, 5 - 7 березня 2009 р.).

Основні положення дисертації пройшли апробацію у виступах на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара й кафедрі філософії Кримського гуманітарного університету.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковані у двох монографіях й 24 статтях, опублікованих у спеціалізованих виданнях з філософії, затверджених ВАК України.

Структура дисертації визначається її метою й відповідає основним дослідницьким завданням. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які, у свою чергу, поділяються на підрозділи, висновків і списку використаної літератури. Основний зміст роботи викладений на 406 сторінках, список літератури включає 554 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Вступ. У вступній частині висвітлюється актуальність теми дослідження й ступінь розробки даної проблеми, формулюється мета й основні завдання, розкривається наукова новизна дисертації й можливість використання її результатів, наводяться дані про публікації й апробацію результатів дослідження.

Розділ 1. «Огляд літератури. Методологія й методика дослідження» присвячений розгляду ступеня розробленості теми, об'єкта, предмета дослідження, визначенню методичної й методологічної основи роботи.

У підрозділі 1.1. «Основні концепції дослідження традиції» визначаються основні етапи розвитку філософської думки щодо проблематики даного дослідження.

Щодо традиції як процесу можна говорити про п'ять концепцій підходу до її дослідження. Перша - лінійна - концепція представлена в нашому дослідженні роботами Аврелія Августина, І. Гердера, Г. Гегеля, К. Маркса, Ж. Батая, А. Кожева, Ж. Іполита, Ж. Лакана, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями, К. Леві-Строса, М. Фуко, Р. Барта, Ж. Дерріди, Ж. Бодрійяра, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі, Х. Борхеса, Р. Рорті, Р. Генона, М. Іовчука, Г. Єлфимова, А. Гулиги, В. Плахова, М. Кісселя, А. Першица, В. Капчелі, В. Глядкова, В. Біблера, В. Ляха, А. Єрмоленко та ін.

Друга - циклічна - представлена іменами Дж. Віко, Ф. Ніцше, О. Шпенглера, А. Тойнбі, К. Ясперса, М. Бердяєва, Л. Гумільова, О. Ахієзера, Д. Володихіна, К. Бенедиктова, Н. Іртеніной.

Третя концепція, названа автором природною, представлена іменами М. Монтеня, Г. Гроція, Т. Гоббса, Г. Лейбниця, Ж. -Ж. Руссо, О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, З. Фрейда, К. Юнга, Е. Фромма, Г. Маркузе, А. Скрипника, Н. Мойсеєва, Д. Угриновича, Ф. Блюхера, В. Воловика та ін.

Четверта - порівняльно-історична - концепція представлена Ш.- Л. Монтеск'є, М. Вебером, Г. Зіммелем, В. Зомбартом, Ф. Тьонісом, Е. Трьольчем, П. Тилліхом, Т. Лукманом, Н. Луманом, М. Горкгаймером, Т. Адорно, Ю. Хабермасом, Д. Бьолером, У. Кульманом, В. Гьосле, Г. Йонасом, П. Козловскі, П. Ульріхом, Н. Карсавіним, А. Ізгоєвим, Н. Автономовою, Л. Баткіним, Л. Васильєвим, А Гуревичем, К. Мегрелідзе, С. Переслегіним, Д. Травіним, О. Марганія, И. Фадєєвою, Л. Борохом, І. Сухановим, К. Чистовим й ін.

П'ята концепція - герменевтична - представлена в огляді літератури не тільки представниками власно герменевтики, але й їхніми історичними попередниками - західноєвропейськими романтиками, які в роботах головним чином літературознавчого плану й навіть у художніх творах, торкалися проблем традиції. Зрозуміло, цей перелік здебільшого включає дослідників із числа мислителів і вчених. Дана концепція представлена У. Вордсвортом, С. Колриджем, Ф. Шатобріаном, В. Гюго, А. і Ф. Шлегелями, Новалісом, Ф. Шиллером, Ф. Шеллінгом, Ф Шлейєрмахером, Ж. де Местром, Е. Бьорком, К. Гуго, Г. Савіньї, І. Дройзеном, Л. фон Ранке, В. Дільтеєм, М. Гайдегером, Ж.-П. Сартром, Г. Арендт, Г. -Г. Гадамером, П. Рікьором, К.-О. Апелем, Г. Шпетом, О. Лосєвим, Ю. Лотманом, С. Аверінцевим, М. Мамардашвілі, А. Зинов'євим, Г. Померанцем, Ю. Бромлєєм, М. Каганом, І. Антоновичем, А. Огурцовим, А. Разумовим, Б. Юдиним, В. Колеватовим, І. Кучмаєвою, А. Еткіндом, В. Табачковським, П. Гнатенко, В. Окороковим, В. Пронякіним, А. Єсипчуком, Л. Газнюком, С. Кримським, Г. Тунік, С. Пролєєвим, А. Бичко, В. Воловиком, В. Капітоном, М. Поповичем та ін.

Відзначається, що підхід до традиції як до гри можна зустріти вже в Г. Гегеля. Однак у класика німецької філософії як суб'єктів традиції, свого роду «учасників гри», виступають етапи суспільного розвитку, які як би передають один одному естафету, тим самим здійснюючи процес - традицію. Кожний з етапів при цьому повідомляє переданому щось своє, але робить це, керуючись свого роду «правилами гри» - законами суспільного розвитку.

Ця ідея традиції-гри розвивалася, трохи односторонньо, представниками різних напрямків некласичної філософії. У різний час через поняття гри (або ж просто використовуючи взяті із гри терміни) намагаються характеризувати традицію представники французького й, особливо, німецького романтизму, історичної школи права, пруської історичної школи, французького психоаналізу, структуралізму, постструктуралізму й постмодернізму. Але найбільшою мірою ця ідея відбита в герменевтичній філософії. Слідом за Ф. Шлейєрмахером і В. Дільтеєм, уже в ХХ ст. М. Хайдеггер, Х.-Г. Гадамер і П. Рікер розвивають концепцію ігрового підходу до традиції.

Підхід, що у більшому або меншому ступені близький до підходу перерахованих авторів, ми зустрічаємо також в окремих представників філософії й соціології, що належать до інших напрямків. Серед останніх можна вказати Г. Дебора, Г. Арендт й, особливо, А. Тойнбі. Такі поняття, як «Виклик-і-Відповідь», «мімесис», які несуть важливе сенсорне навантаження в концепції англійського історика, не тільки відображаються в термінах, пов'язаних із грою, але відображають самі властиві останній зв'язки й процеси.

Сучасний підхід до традиції, як у своєму класичному, так й у некласичному, варіантах має потребу в істотній переоцінці своїх положень. Адже як класична, так і некласична, його версії більше не відповідають обсягу й характеру завдань, що стоять зараз перед суспільством. Новий підхід повинен базуватися на такому розумінні традиції, що враховує її незавершеність, нестабільність і відкритість майбутньому.

У підрозділі 1.2. «Теоретико-методологічні основи дослідження» формулюється авторська стратегія, окреслюється концептуальний каркас роботи, визначаються методологічні принципи дисертації й визначається зміст використаних методів. Існуючі філософські підходи до дослідження модерного й сучасного суспільств не можуть бути визнані цілком задовільними. Філософія у своїй оцінці як сучасності, так і відносно недавнього минулого не може ігнорувати необхідність дослідження традиції. Щоб зробити таке дослідження можливим, необхідно насамперед визнати, що принципи самої соціальної філософії також змінюються в ході традиційного процесу. Ми зіштовхуємося з необхідністю використання нових філософських методів дослідження. Сама тотальність соціально-історичного буття з'являється з недавнього часу перед нашою думкою при погляді на традицію.

Дослідницька стратегія полягає в тому, щоб всю розмаїтість соціальних феноменів представити у вигляді певної моделі традиції як процесу й показати, як ця модель буде працювати на розв'язання актуальних проблем, що стоять перед сучасним людством.

Можливість реалізації подібної стратегії автор бачить у використанні герменевтичного, екзистенціального й діалектичного підходів, які визначають його базові установки.

Герменевтичний підхід дозволяє розкрити основну мету дослідження й сприяє вирішенню цілого ряду завдань: побудові нової моделі традиції, визначенню характеру й аподиктичності наступності, аналіз традиційних і нетрадиційних модерних суспільств, розкриття вихідних обставин, що забезпечують формування традиції в модерному суспільстві.

Екзистенціальний підхід дає можливість досліджувати особливості, властиві традиції, і виділити конструктивні складові традиції як процесу.

Діалектичний підхід дозволяє виявити специфіку традиції з позицій соціальної філософії, зіставити модернізацію з революційними процесами, розглядати можливості конструктивного варіанта модернізму, досліджувати проблеми глобалізації, дати аналіз ролі традиції у формуванні універсуму, досліджувати роль модерної традиції у сфері влади, досліджувати альтернативи в розвитку сучасного українського суспільства, розглянути шляхи подолання сучасної кризи.

Синергетичний підхід дозволяє виявити можливі альтернативи в розвитку сучасності й українського суспільства зокрема.

Конкретизуються дані підходи за допомогою принципів історизму, зв'язку, діалектичної суперечливості пізнання й об'єктивності.

Реалізації заявлених підходів і принципів сприяє використання відповідних методів: історичного, методів індукції й дедукції, сходження від абстрактного до конкретного, аналізу й синтезу, ідеалізації, абстрагування.

Методологічні основи дисертації ґрунтуються також на теоретико-методологічних досягненнях сучасної вітчизняної філософії, які представлені в роботах П. Гнатенка, В. Окорокова, В. Пронякіна, В. Табачковського, В. Халапсиса й ін.

Отже, автором позначене методологічне поле традиції в сучасному соціально-філософському дискурсі; показане, що поліваріантність і структурованість соціальних дій вимагають використання комплексної методології. Це дозволяє зробити розуміння історії, суспільства, людини більш багатомірним і всеохоплюючим.

Розділ 2. «Онтологічна єдність і цілісність соціального універсуму» присвячений обговоренню питань, пов'язаних із самовизначенням традиції й розробці стратегії її цілісності, єдності й подальшого розвитку.

У підрозділі 2.1. «Наступність як умова онтологічної єдності соціального світу» розглядається сучасний стан проблеми наступності, її статус, а також співвідношення наступності й традиції. Визначено, що для людства перші початки наступності кореняться в природних комунікативних властивостях людини. Ці властивості вибудовують фундаментальну структуру розвитку як людства в цілому, так й окремих людських спільностей. При цьому будь-яка нова людська дія відкриває нові можливості, одночасно відтинаючи від буття інші варіанти еволюції, що були раніше можливими. Однак ці можливості все-таки зберігаються в структурі всесвітньої історії, а тому можуть бути піддані герменевтичному аналізу.

Спадковість може бути розглянута як зв'язок й як процес. Якщо говорити про наступність як процес, то в цьому плані її сутність становить збереження тих або інших елементів цілого при зміні цілого як системи. Спадковість становить об'єктивну, необхідну, невід'ємну частину змісту будь-якого розвитку, відбиваючи діалектику взаємодії старого й нового й відтворення на новій основі деяких старих елементів систем, що розвиваються, та їхніх функцій.

Спадковість завжди буде конкретно відмінною для кожного даного процесу. Так, головною відмінністю спадковості в суспільному житті від спадковості в природі є та обставина, що остання не може бути зрозуміла поза свідомою діяльністю людей.

У підрозділі 2.2. «Інтегруюча роль традиції в суспільстві» зроблена спроба переглянути класичні уявлення про традиції. Традиція розглядається як гра. Образ гри, а також близький до нього образ драми, комедії й раніше вживався мислителями при розгляді традиції.

Критерієм життєздатності традиції виступає її здатність давати відповіді на виклики історії, особливо в таких ситуаціях, які можуть бути названі прикордонними. Традиція, даючи відповідь на виклик, не відмирає, а переборює певну обмеженість, властиву їй на даному етапі розвитку. Здатність традиції зберігати в змінах незмінність, а незмінність робити формою зміни наклала відбиток на основні властивості традиції.

Ряд висловлень М. Хайдеггера щодо розвитку народу дозволяє зробити висновок, що народ є культурно-історичний тип, якому властиві глибинні соціокультурні процеси, що представляють у сукупності традицію. Це представляється дуже важливим моментом. Не культура, не суспільство, не країна, але народ виступає в ролі традиції. Однак, прийняття подібного визначення створює вже свої проблеми. Народ є носієм мови. Мова - результат багатовікової діяльності думки як безособового процесу. Тлумачення полягає в тому, щоб рухатися від змісту до змісту, надаючи слову можливість «вступити в гру». Хайдеггер думає, на відміну від постмодерністів, що тлумачити треба не стільки тексти, скільки самі слова. Саме слова вступають між собою в гру, що і створює текст.

Особливість традиції - у тому, що вона функціонує, змінюючись, еволюціонуючи за рахунок зміни. Саме її функціонування виступає як прийом-передача генетично не наслідуваної інформації.

Ми нічого не можемо змінити в нашому минулому. Наша влада над майбутнім також представляється досить ілюзорною. Думаючи, що, принаймні, сьогодення належить нам, ми зіштовхуємося із труднощами при визначенні цього сьогодення. Якщо сприймати сьогодення, як межу між минулим і майбутнім, що постійно, буквально з кожною миттю змінюється, то подібне уявлення зовсім виводить його з гри як самостійного (поряд з минулим і майбутнім) партнера.

Тому, виступаючи від імені сьогодення, нам доводиться розглядати його, як відносно тривалий відрізок часу, а не просто як рухливу межу, що постійно переміщається. Сьогодення, являючи собою як би берегову крайку між материком минулого й океаном майбутнього - це ціла епоха, епоха модерну, що простягнулася від ХVІІ ст. до ХХІ ст. і поки що ще не завершилася. Можливо, серед нас уже зараз живуть люди наступної епохи, але вони поки ще не виявили себе як особлива спільність.

З переходом до епохи модерну з'ясувалося, що різкі зміни традиції (наприклад, революції) стають небезпечними не тільки самі по собі, але тому ще, що породжують зміни протилежної спрямованості (традиціоналізм, що буде докладно розглянуто далі).

Перехід суспільства на якісно новий рівень системної організації, з обліком розглянутого вище, може бути представлений, як наслідок функціонування й еволюції традиції.

Крім того, можна зробити висновок, що в процесі свого становлення суспільство здобуває внутрішню цілісність і системність завдяки традиції, що забезпечує первинний порядок потенційного розвитку. Традиція, що є спочатку сукупністю розрізнених інновацій, надалі оформляється як єдиний початок і сприяє інтеграції соціального суб'єкта (її носія), здійснюючи імперативний контроль у сфері суспільних відносин.

У той же час традиція - потік, який, однак, підкоряється певним законам, представляючи собою систему. Коли ця система досягає точки біфуркації, рух як би «зупиняється в роздумі» над вибором шляху. Як говорить І. Пригожин, у системи є вибір: вона може віддати перевагу одній із двох можливостей. У цей момент в історичному процесі в дію вступають здатність людини й людства робити вибір. Коли вибір уже зроблений, зміни, що відбулися здобувають незворотний характер.

У підрозділі 2.3. «Структура традиції. Парадигмальні процеси й форми» дається експлікація й обґрунтовується доцільність використання категорії «модернізація». Він присвячений визначенню специфіки підходу до традиції. Об'єктом при цьому виступає не окремий факт, а тотальність історичного буття.

У грі, що представляє собою традиція, нове постійно «стариться». Одночасно старе одержує можливість конкурувати з новим на рівних, оскільки воно виступає, як сучасне останньому. Перемоги старого над новим, які трапляються досить часто, зайвий раз підтверджують: традиція - це гра, у якій перемога слабкого гравця над сильнішим не є чимось із ряду геть вихідним.

У роботах ряду авторів, які пишуть про традиції, зіставляються поняття, що мають відношення до останнього, такі як «традиціоналізм» й «утопізм» (Є. Шацький), «традиціоналізм» й «консерватизм» (Е. Шилз), «консерватизм» й «модернізм» (С. Хантингтон). При всьому розходженні позицій даних авторів щодо того, що має відношення до приватних моментів традиції, можна відзначити певну близькість їхніх поглядів щодо сутності й структури традиції. Узагальнюючи властиві даним авторам підходи, ми вважаємо за можливе визначити складові частини традиції: консерватизм, традиціоналізм, модернізм, які в модерній традиції існують одночасно. Модернізм у соціальному (але не в соціокультурному) розвитку проявляється в альтернативних варіантах революціонізму (утопізму) і конструктивізму.

Традиціоналізм прагне ототожнити із собою всі частини традиції. Тому практично єдиним партнером по грі в нього міг бути тільки утопізм (революціонізм), що прагне до повного заперечення традиції.

Відносна простота традиції як процесу визначає її життєздатність. Те, що традиція створює на своєму шляху, згодом може бути зруйновано, може відмерти, але це, до певного моменту, не зачіпає самої традиції. У той же час, згідно з Хайдеггером, традиція - це подія, отже, маючи початок, вона повинна також мати кінець.

У модерний період традиція прагне виявити себе в не властивих їй раніше формах. Засобами реалізації такого прагнення, як буде показано далі, служить ідеологія, що бере участь у формуванні відповідних політичних сил.

Якщо вважати модерн певним етапом традиції як процесу, то модерна традиція повинна в якомусь ступені відбивати весь процес: елементи сучасності, які повинні переважати, а поряд з ними, залишки минулого й проекти майбутнього.

До модерної епохи традиція не знала відчуження. Створене не могло творити саме, не могло протистояти тому, що його створило. Так Едип не міг породити своїх власних братів, це міг зробити тільки його батько. Однак Едип, як відомо, порушив заборону. У модерний же період традиція, що творить, відчужує створену, сама при цьому стаючи консерватизмом. Едип, таким чином, є людиною модерної традиції, модерної епохи. Він порушив правила гри, зробивши відчуження й створивши, таким чином, розірваність. Традиціоналізм і революціонізм прагнуть до подолання відчуження. Вони обидва - за тотальність, але традиціоналізм бачить умовою тотальності повернення назад, а революціонізм - рух уперед. На ділі ж відтворення традиції як тотальної означає припинення її функціонування.

Виникла як результат відчуження розірваність визнається конструктивізмом і консерватизмом. Мета кожного з них - виграти, але при цьому не знищивши свого супротивника. Це означає, що гра між консерватизмом і конструктивізмом постійно відновляється, традиція продовжує функціонувати.

Отже, вивчення традиції як складного, неоднорідного процесу дозволяє зробити висновок, що в період модерну можна говорити про трискладову традицію. Як самостійні її частини виступають консерватизм, традиціоналізм і модернізм (останній може проявляти себе або як революціонізм, або як конструктивізм).

Розділ 3. «Сутність й основні моменти модернізації суспільства» присвячений обговоренню комплексу проблем, пов'язаних з виявленням форм прояву модерної традиції й складових її частин в історичному розвитку.

У підрозділі 3.1. «Влада й ідеологія в модерний період» розглядаються проблеми співвідношення різних аспектів традиційної діяльності. Автор говорить про еволюції суспільств, що припускає ряд змін як в економічній, так й у духовній сфері. Традиція здатна здійснювати контроль у сфері ідеології й влади. Говорячи про ідеології, ми класифікуємо їх як: а) консервативні, б) традиціоналістські, в) революційні, г) конструктивні (ліберальні). Подібна класифікація відповідає структурі традиції, що запропонована автором. Ідеології є, таким чином, у знятому вигляді частини традиції.

Епоха модерну починається з виклику. Протестантська етика виступає як відповідь на цей виклик. Ж. Бодрійяр визначає модерне суспільство, як побудоване на свободі. Однак, ця свобода припускає не тільки співіснування, але й боротьбу ідеологій. Розглянувши погляди К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Мангейма, Х. Арендт, Д. Белла, А. Гоулднера й інших, можна зробити висновок про зв'язок ідеологій з окремими частинами традиції.

Проаналізувавши погляди Ж. де Местра й і нших авторів, що писали про масові настрої, можна зробити висновок щодо впливу даних настроїв на традицію, а через неї - на соціальні зміни в суспільстві. У період модерну ентузіазм поступово зживає себе, переходячи в такий настрій, як лояльність. Від лояльності перехід до ентузіазму ускладнений.

Ентузіазм здатний матеріалізувати ідеології, згуртувавши навколо тієї або іншої з них політичну силу. У модерну епоху кількість політичних сил відповідає кількості ідеологій, хоча їхня організаційна оформленість (у партіях, рухах, організаціях, блоках, союзах) може створити враження, що їх менше, але (що буває набагато частіше) значно більше, ніж існуючих ідеологій.

Перехід західних суспільств від традиційного до сучасного стану обумовлюється глибинними соціокультурними процесами, властивими відповідному культурно-історичному типу.

Ідеології, пов'язані із цілями, які ставить перед собою та або інша частина традиції, визначають характер політичних сил модерної епохи, але не їхнє співвідношення. Останнє визначається характером народу й характером епохи. Для модерного періоду характерна боротьба політичних сил. Якщо традиція - це народ, то модерна традиція - це нації, частини традиції відповідають частинам націй (політичним силам), проявляючись як ідеології. На різних обріях має перевагу або одна, або інша частина націй, прагнучи закріпити цю перевагу в зручній для неї формі влади.

У результаті розгорнутого аналізу особливостей, властиві традиції, було обґрунтовано, що у фазисах стійких станів суспільства за допомогою традиції підтримується довгострокове регулювання й керування соціальними процесами, шляхом створення відповідних інститутів, організацій та ін. Принципово різні форми співробітництва й боротьби їх у різних країнах призводять до різних форм влади: диктатурі, демократії.

Підрозділ 3.2. «Кризові моменти модернізації й революційний цикл зміни суспільства» присвячений з'ясуванню метафізичних причин соціальних революцій і розгляду впливу їхніх наслідків на протікання модернізаційних процесів. З метою прояснення вихідних умов, що забезпечують специфіку формування традиції в модерному суспільстві, запропоноване використання терміна «модернізація» як конститутивне поняття соціальної філософії; у процесі конститутивного пошуку розкрито, що, здійснюючись у певних конкретно-історичних умовах, модернізація утворює (поряд з революцією) невід'ємну складову частину соціально-історичного процесу.

З урахуванням можливості традиції, відкритої майбутньому, охарактеризований потенціал конструктивного варіанта модернізму; визначено, що конструктивізм, що представляє найбільш високий рівень, здатний проявлятися в модернізації; при цьому модернізація повинна задовольняти як мінімум дві умови: по-перше, виступати як продовження, розвиток традиції; по-друге, представляти головним чином конструктивний варіант традиції.

Сходження суспільства на якісно новий рівень системної організації представлений як наслідок функціонування й еволюції традиції. Нові умови в епоху модерну породили й нові ігри, що поповнили арсенал традиції: революцію й модернізацію.

Виявлено, що конструктивізм проявляється як модернізація. Будучи процесом, що розгортається головним чином в економічній сфері, модернізація, проте, неможлива без політичних перетворень. Модернізація може тривати (або перериватися) державними переворотами, що не утворюють, проте, революційного циклу.

Проаналізувавши концепції П. Штомпки, Е.Тоффлера, Й. Гьойзінги, С. Гантингтона, П. Сорокіна, Р. Такера й інших авторів, котрі так чи інакше зачіпали дану проблематику, можна зробити такі висновки.

Модернізація виступає як прояв не модернізму в цілому, а конструктивізму, що виступає як партнер по грі консерватизму. Прихильники консерватизму, незважаючи на загальну свою спрямованість до збереження існуючого, виявляються схильними до модернізації. Їхня відкритість модернізації приблизно відповідає здатності традиції до зміни в «нормальних» умовах. На рішучі кроки в цьому напрямку вони (за рідкісним винятком) виявляються не здатні. Це є причиною того, що рано чи пізно, вони уступають ініціативу й владу. Але від того, хто виявиться їхнім спадкоємцем, залежить революційна або конструктивна спрямованість процесу надалі.

Власне революція найчастіше має характер майже замкнутого циклу, з поверненням у точку, близьку вихідній. Це пов'язане з ентузіазмом, що, виникаючи на початку революції, потім поступово йде на спад, як би повертаючи революцію до того рубежу, з якого вона починалася. Іншою причиною обігу революції назад є розкол революціонерів на утопістів і традиціоналістів. У цілому революцію можна характеризувати як результат помилки, допущеної у «Великій грі» - традиції.

Як гра революція є серією переходів влади від однієї політичної сили до іншої. Ці перевороти утворюють, у більшості випадків, практично замкнутий цикл. Модернізація є послідовною зміною у влади двох політичних сил - гру, що має початок, але не має видимого кінця.

Розгляд основних моментів революційних процесів в Англії, Північній і Південній Америці, Франції, Німеччині, Іспанії, Китаї й Росії дозволяє зробити певні узагальнення.

Перетворення, проведені в процесі революції, не слід розглядати як модернізацію, але як псевдомодернізацію (лжемодернізацію), тому що необхідною умовою модернізації є наявність приватної власності й правової держави.

Але є причина, що має більш глибинний характер, що визначає неможливість для революціонерів провести модернізацію. Модернізація - ширше поняття, ніж революція. При всьому своєму бажанні революціонери не можуть зробити багато чого з того, що роблять модернізатори, останні ж можуть зробити практично всі перетворення, що планувалися революціонерами й навіть набагато більше.

Глобалізація не є конструктивним проектом. Прогнозування майбутнього саме виступає фактором становлення майбутнього, причому пізнання майбутнього, на відміну від пізнання минулого, має на меті не стільки з'ясування істини, скільки конструювання ідеалу. Саме ретроспективно виявляються події.

Набір завдань, які намагається вирішити глобалізація, мимоволі буде значно менший, ніж перелік завдань модернізації: кількості вона жертвує якістю. Цей набір завдань стає тим меншим, чим ширше розгортається глобалізація. У перспективі він може дійти до обсягу навіть меншого, ніж завдання революції.

Через те, що стосовно майбутнього ретроспекція неможлива, його власна необхідність ще не визначена. Конструюючи майбутнє, варто враховувати можливу реакцію на дії суб'єкта інших учасників соціальних процесів, а також припускати наявність у них власних планів дій й, нарешті, той факт, що ніхто не може контролювати всі фактори, релевантні майбутньому.

У розділі 4. «Форми прояву традиції у владних структурах модерного періоду» досліджуються проблеми форм влади переважно як механізмів регулювання й керування соціальними процесами за допомогою традиції. При цьому досліджуються форми влади у фазисах щодо стійких станів суспільства.

У підрозділі 4.1. «Консервативні структури влади модерного періоду» досліджуються проблеми консерватизму у владі.

Взаємозв'язок консерватизму й конструктивізму носить діалектичний характер. Розходження позицій, займаних як тією, так й іншою ідеологією, позначається й на формах влади.

Конструктивізм може виступати за одних обставин як супротивник, за інших - як партнер консерватизму. Як партнери, вони можуть спільно протистояти представникам інших ідеологій. При наявності належного взаєморозуміння перемога одного з партнерів означає, у той же час, і перемогу іншого. Однак повною мірою подібне взаєморозуміння досягається при демократичній владі й про нього буде сказано далі.

Авторитарна влада найбільшою мірою втілює мету консервативної ідеології: залишаючи в основному все по-старому, вона прагне проводити нововведення, вигідні для неї, а разом з ними викликає пожвавлення в колах, орієнтованих на модернізм. Це може привести до модернізації, але може й до революції. Перспективам модернізації при цій владі важко дати однозначну оцінку. З одного боку, відносно твердий характер авторитарної влади виступає як своєрідна «страховка» у відношенні непопулярних у народі заходів, пов'язаних із процесом модернізації. Ця влада може придушити народне збурювання, викликане непопулярними мірами. Однак авторитарна влада все-таки не всесильна й її дії пов'язані із серйозним ризиком. Якщо проведені нею заходи щодо модернізації приведуть до розриву із традицією, результатом «неправильного поводження» авторитарної влади може бути революційний переворот і навіть входження в революційний цикл.

...