Типологія сучасної системи філософії історії

Актуальність теми дослідження. Сьогодні філософсько-історична проблематика пронизує всі рівні суспільної свідомості. Історія і філософія історії розглядаються як один з улюблених об'єктів критики і дискусій, причому не лише фахівцями, але усіма мислячими людьми. Підсумки обговорення проблем сенсу, ідеї, напряму розвитку історії, її єдності чи множинності, механізму функціонування і способів пізнання випліскуються на сторінки періодичної печаті та в інші засоби масової інформації. В цілому це не дивно, адже філософія історії є унікальним взаємопроникненням загального і окремого, всесвітньої історії і життєвої долі окремого індивіда, загальнолюдських моральних, соціальних, культурних ідеалів і духовності, розчиненої в структурах повсякденності.

Актуальність дослідження обумовлена тим, що філософія історії як специфічний розділ філософського знання є недостатньо вивченим проблемним полем: не повною мірою прояснений її статус як самостійної філософської дисципліни, нечітко окреслений предмет дослідження, недостатньо вивірений категоріальний апарат.

Дискурс про «кінець» і кризу історії належить до загальних місць сучасної філософської думки - він став настільки загальноприйнятим, що більшість авторів останнім часом вже починають уникати прямого посилання на нього, вважаючи його самим собою зрозумілим. Але навіть останні новини з часом застарівають. Повідомлення про «кінець історії» також втратило свою новизну.

Перегляд методологічних основ філософсько-історичних досліджень у середині ХХ ст. був пов'язаний з «антропологічним поворотом», що став наслідком становлення і розвитку історії ментальностей. Незважаючи на визнані позитивні оцінки антропологічного повороту, багато дослідників вже давно почали помічати його мінуси: фрагментація досліджень, ухил до наративу і втрата загального, зменшення пояснення за рахунок опису.

Нинішню кризу, на відміну від попередніх, зв'язують з «викликами» постмодерну, звично виділяючи серед них «лінгвістичний поворот» і залишаючи в тіні його антропологічний вимір.

Потреба в дослідженні проблем філософії історії витікає також з того факту, що за рідкісним винятком, фахівці-історики не схильні концентруватися на осмисленні специфіки свого ремесла, його методологічних особливостей, «переадресовуючи» ці питання філософам науки. В результаті виходить, що дві близькі за своєю природою дисципліни - філософія історії і історична наука - існують майже в ізоляції одна від одної: з одного боку, це фахівці-історики, які розроблюють свою конкретну проблематику; з іншого - філософи історії, які займаються осмисленням методологічних і світоглядних питань історичного пізнання.

У такій інтелектуальній ситуації необхідно критично проаналізувати і осмислити провідні тенденції сучасної філософії історії, систематизувати круг нових проблем, які перед нею виникли, осмислити нові, нетривіальні способи конструювання історії і відношення до історичних джерел.

Наукова проблема полягає у філософському осмисленні нової історичної свідомості, здатної адекватно сприйняти зміни, що відбулися і здійснюються у світі, критично подолати європоцентристську перспективу, у створенні в цьому світлі нової історичної культури і нового образу історичної науки. Очевидно, що збереження за ремеслом історика гідного суспільного статусу неможливе без осмислення усіх наслідків різноманітних «поворотів», без створення нових теоретичних моделей і відновлення синтезуючого потенціалу історичного знання на новому рівні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах планової наукової теми кафедри філософії та соціології Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського» «Інноваційність у методології і технології наукового й соціального пізнання» (№0109U000194 затверджена на засіданні вченої ради університету, протокол №5 від 25.12.2008) та в рамках тематики наукових досліджень кафедри всесвітньої історії «Інноваційні методології історичних досліджень» (№0109U000195 затверджена на засіданні вченої ради університету, протокол №5 від 25.12.2008), керівником та виконавцем якої є дисертантка.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у системній типології сучасної філософії історії та у розкритті на цій основі тенденцій її розвитку, які зв'язують воєдино її ключові підсистеми.

Реалізація поставленої мети передбачає формулювання та вирішення науково-дослідницьких завдань:

- дослідити стан теорії філософії історії у вітчизняній та зарубіжній науці у сучасному ідейному контексті;

- здійснити позиціонування філософії історії як самостійної наукової дисципліни, визначити об'єкт і предмет філософії історії;

- охарактеризувати філософію історії з позицій системного підходу та виділити ключові підсистеми сучасної філософії історії;

- надати розгорнуту характеристику і конструктивну оцінку науково-дослідницькій та методологічній діяльності історичної школи «Анналів», спрямованої на розуміння ментальності як основи пізнавальної теорії;

- окреслити основні сучасні напрямки дослідження історичної реальності, що склалися в історичній антропології;

- проаналізувати специфіку когнітивної стратегії антропологічної методології вивчення історичних процесів у межах некласичної ментальної підсистеми філософії історії;

- прояснити сутність і механізм постмодерністських інновацій в філософії історії, реконструювати загальний рух думки провідних теоретиків постмодернізму в процесі обґрунтування основ нової підсистеми філософії історії;

- показати особливості теорії і практики постмодерністської деконструкції та конструкції історії, межі й можливості застосування постмодерністського підходу до дослідження історичних процесів;

- виявити специфіку предмета й дослідницької стратегії постмодернізму з позиції «піднесеного історичного досвіду»;

- співвіднести методологічні протиріччя і точки перетину між класичним трактуванням історичного процесу, некласичною ментальною та постмодерністською підсистемами, довести можливість виведення «серединної позиції» в процесі формування постнеокласичної підсистеми філософії історії;

- розкрити нові підходи до вивчення історичної реальності, що склалися в постнеокласичній філософії історії;

- обґрунтувати існування когнітивної стратегії постнеокласичної підсистеми філософії історії.

Об'єктом дослідження є сучасна філософія історії, яка розглядається у системному вимірі.

Предмет дослідження - типологія сучасної системи філософії історії.

Методологічні основи та методи дисертаційного дослідження. Робота виконана в руслі системного підходу, розробленого в межах параметричної загальної теорії систем. Його використання надало можливість запропонувати типологію системи філософії історії взагалі та системи сучасної філософії історії зокрема. Системний синтез дозволив здійснити концептуальну інтерпретацію некласичної ментальної, постмодерністської й постнеокласичної підсистем сучасної системи філософії історії, охарактеризувати виділені підсистеми у відповідності з системними дескрипторами.

В якості методологічної основи виступає також когнітивний підхід і принцип парадигмального оформлення наукового знання. Дослідження було проведене в контексті тих уявлень про наукове історичне пізнання, згідно яким його розвиток супроводжувався не плавним кумулятивним накопленням історичних знань, а когнітивними проривами, зміною парадигм, одних стилів наукового мислення іншими, появою нових моделей наукового дослідження, їх конкуренцією й домінуванням на етапах історії. Однак відповідно до філософсько-історичної спрямованості дисертаційного дослідження термін «наукова революція» замінюється на тотожне йому поняття «повороту» (антропологічного, лінгвістичного).

Парадигмальне бачення розвитку наукового знання доповнюється у роботі теорією його історичних етапів, фіксуючі наявність класичного, некласичного та постнекласичного періодів розвитку науки. Методологічною основою дослідження є також принцип плюралізації еталонів науковості, згідно якому дослідницькі практики в історичному пізнанні не можуть бути зведені до одного стандарту, однак можлива їх наукова типологія.

В дисертаційній роботі були використані такі конкретно-наукові методи: метод порівняльно-історичного аналізу для дослідження ідей, що виникли в ході розвитку філософії історії від пропедевтичного до сучасного стану; метод логіко-теоретичного аналізу для вивчення внутрішньої структури ключових підсистем сучасної філософії історії; метод логіко-історичної реконструкції в аспекті прояснення принципіальних положень різних підсистем з метою їх подальшого співставлення; метод синтетичної редукції для виведення системних компонентів постнеокласичної підсистеми.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській філософії історії на основі системного підходу запропонована типологія сучасної філософії історії, виокремлено її основні підсистеми.

Вперше:

Публікації. Основні положення дисертації висвітлені у монографії дисертантки «Філософія історії: типи та моделі» (13,49 др. арк.), 22-х статтях у фахових виданнях, затверджених ВАК України (1 у співавторстві), (11,2 др. арк.), 4-х підручниках та навчальних посібниках (2 у співавторстві), 24-х статтях в інших наукових збірках та матеріалах конференцій. У спільних публікаціях внесок співавторів рівновеликий.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, зв'язок роботи з науково-дослідницькими темами, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет, охарактеризовані методологічні основи та основні методи дослідження, розкрита та деталізована новизна одержаних результатів, їх практичне значення, наведені дані про апробацію та публікацію результатів дослідження, окреслюється структура та обсяг роботи.

У першому розділі «Методологічні основи дослідження філософії історії» надається розгорнута характеристика філософії історії як самостійної філософської дисципліни, розглянуті абстракції філософії історії різних рівнів узагальнення, запропоноване визначення об'єкту та предмету філософії історії, здійснений аналіз філософії історії з позиції системного підходу.

Підрозділ 1.1. «Розробка теорії філософії історії у вітчизняній та зарубіжній науці» надає аналітичний огляд стану розробки теорії філософії історії в українській та світовій практиці.

Осмислення проблем історичного пізнання, його теоретичних і методологічних аспектів, відрізняється значною різноплановістю. Вітчизняним науковим співтовариством була проведена серйозна дослідницька робота, створені узагальнюючи праці з філософії та методології історії, в яких увага була сконцентрована на вузлових питаннях теорії історичного процесу і пізнання. Серед радянських вчених, які плідно працювали у цій галузі, потрібно відзначити імена М. А. Барга, А. В. Гулиги, В. А. Дьякова, І. Д. Ковальченко, Е. М. Лооне, А. І. Ракітова, Б. Г. Могильницького.

Сьогоднішня ситуація в філософії історії обумовлена необхідністю комунікації, інтелектуального обміну зі світовою філософською традицією, націлена на вдумливе осмислення притаманних їй здобутків та недоліків. Саме такий підхід продемонстрований у працях, створених за останні десятиліття. До їх числа можна віднести праці В. П. Візгіна, І. А. Гобозова, А. Я. Гуревича, Г. І. Зверєвої, М. Є. Копосова, О. М. Медушевскої, В. М. Межуєва, О. С. Панаріна, А. В. Полетаєва, Л. П. Репіної, В. І. Стрелкова, К. В. Хвостової.

Українська традиція філософсько-історичної думки представлена передусім І. В. Бойченко. Він виділяє класичну, некласичну та постнекласичну парадигми філософії історії. В рамках останньої виокремлюються дві основні версії: тоталогічна, засновником якої є В. В. Кизима, та монадологічна, започаткована у працях І. В. Бойченка.

Увага української філософської думки зосереджена на проблемах осмислення витоків сучасної цивілізації, української долі в світовій історії та «кінця історії», що плідно розглядаються такими авторами, як М. В. Попович, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський, В. І. Шинкарук, Т. І. Ящук. При формулюванні характерних рис нової постнеокласичної філософії історії значну роль для дисертаційного дослідження зіграли новітні доробки українських філософів. Головні напрямки розвитку науки на межі ХХ - ХХІ століття, зміни у методології наукових досліджень сформульовані у працях А. І. Кавалерова. Структурна системність суспільствознавчих наук доведена М. М. Мокляком. Проблеми постнеокласичної раціональності як форми рефлексивного осмислення наукового пізнання висвітлюються у роботах О. П. Пунченко. Філософський аналіз напрямків сучасних трансформацій методологічної свідомості, запропонований В. В. Ільїним, був використаний для формулювання обріїв нової історичної свідомості. Питання постнеокласичної метафізики історії розроблені О. В. Халапсісом.

При аналізі можливостей застосування синергетичних концепцій у філософії історії використовувались роботи М. С. Дмитрієвої, в яких висвітлені багатопланові аспекти наукової парадигми, що інтенсивно розвивається та перебуває в процесі становлення. Особливу роль зіграв порівняльний аналіз моделей синергетики та історії розвитку науки, здійсненний в дусі новітніх прийомів сучасної методології. Необхідними для розуміння основних принципів методології синергетики в філософії, а також стратегії вивчення людської діяльності стали праці І. В. Єршової-Бабенко.

Наукова література, присвячена осмисленню ідейної спадщини ментальної філософії історії, зумовила напрямок та поле дисертаційного дослідження. Передусім це праці засновників школи - Марка Блока та Люсьєна Февра, а також їх послідовників другої та третьої генерації істориків ментальностей. Серед них були використані роботи Ж. Ле Гоффа, Ж. Дюбі та А. Бюргьєра, в яких містяться роздуми про професію історика, природу та завдання історичної науки, спроби рефлексії та самоаналізу. Значна увага була приділена конкретним прикладам втілення антропологічної методології у дослідженні історичних процесів. Аналіз праць Е. Леруа Ладюрі, Н. З. Девіс, Р. Дарнтона, К. Гінзбурга надав можливість виокремити загальні та унікальні методи історичного дослідження, які пропонує ментальна філософія історії. Також була використана література, присвячена історії «Нової історичної науки», розгляду еволюції її методів. У цьому ракурсі можна виділити роботи А. Я. Гуревича, Ю. Л. Безсмертного, П. Берка, М. Крома. Апологія ментальної філософії історії доповнена окремими критично-спрямованими розумами, оскільки незважаючи на загальновизнані позитивні оцінки антропологічного повороту, багато вчених вже звертали увагу на його «мінуси».

Вагомий блок наукової літератури пов'язаний з осмисленням феномену постмодернізму. В першу чергу це праці творців цього інтелектуального руху - Х. Уайта, Х. Келлера, С. Банна, Л. Госсмана, Д. Ла Капра, Ф. Анкерсміта. Серед багатьох досліджень, які аналізують постмодернізм, найбільшу роль для роботи зіграли праці П. Козловскі та І. Хассана. Російські дослідники І. П Ільїн, М. О. Кукарцева, В. І. Стрелков, Є. Г. Трубіна висвітлюють проблематику постмодернізму в різних, у тому числі й історіографічних ракурсах. В Україні нещодавно з'явилась низка досліджень Ю. В. Павлова, О. Н. Перепелиці, К. В. Кислюка, присвячених різним аспектам постмодерністської парадигми.

Завершальним блоком літератури по темі дослідження були праці, присвячені осмисленню синтетичних тенденцій в сучасній філософії історії. Ідея міжпарадигмального синтезу в філософії історії ще нова та не отримала розгорнутого обґрунтування. Однак її постановку можна знайти в роботах, у яких розглядаються аспекти міждисциплінарності в історичній науці і проблематика історіографічного синтезу. В цьому плані слід виділити праці А. Я. Гуревича, О. М. Медушевської, Л. П. Репіної, Дж. Тоша. В них закладаються основи міждисциплінарної кооперації в сфері соціально-гуманітарного пізнання, обговорюється тематика «історичного синтезу».

Огляд стану розробки теорії філософії історії у вітчизняній та світовій практиці дозволяє стверджувати, що історико-філософський аспект філософії історії розроблений в науковій літературі достатньо широко. Разом з тим історичне дослідження як когнітивна діяльність в рамках різних соціокультурних контекстів, типів наукової раціональності та стилів історичного мислення, поки ще не стало предметом філософського осмислення. Методологічні сюжети, які мають відношення до теми дисертації, розглядаються багатьма дослідниками неоднозначно, що створює в сучасній філософії історії проблемне поле інтелектуальної напруги.

Підрозділ 1.2. «Тематизація проблем філософії історії у світлі системного підходу» здійснює визначення об'єкту та предмету філософії історії з позицій системного підходу. Суть системного підходу розуміється як напрям дослідження від властивостей і стосунків як особливого роду речей до власне речей. Стосовно визначення системи це означає, що системний підхід припускає послідовне дослідження концепту системи, її структури і елементів. Система розуміється як річ чи безліч речей, на якій реалізовано якесь відношення із заздалегідь фіксованими властивостями. Задається система філософії історії і системи її різних типів.

Система філософії історії є відкритою і варіативною, здатною включати нове знання на рівні субстрату, структури чи концепту. Зберігається деяка «не цілком визначеність» в змістовному відношенні для структури, субстрату і концепту цієї системи. Вона поступово знижується по мірі заповнення новою інформацією системних компонентів. В ході цього процесу система філософії історії набуває змістовної точності й повноти. Формування підсистем різних типів філософії історії не лише надає змістовну точність і повноту системі філософії історії, але й ілюструє пересічні процеси диференціації та інтеграції філософського знання.

Обґрунтовано, що філософія історії є самостійною філософською дисципліною, яка підкоряється характерним для філософії правилам осмислення світу. Абстракції філософії історії бувають різних рівнів узагальнення: чим вище рівень філософської рефлексії, на який виходить дослідник, тим більше абстрактною стає історична реальність. Разом з тим, абстракції філософії історії бувають різних форм вираження: шукати ідею історії при дотриманні абсолютної суворості пояснювальної теорії можна в будь-якому сегменті об'єктивної або суб'єктивної реальності, в області міфологічного або езотеричного знання.

Філософія історії бівалентна: вона є концептуальною побудовою онтології, гносеології і аксіології історії і, одночасно, емпіричне узагальнення даних інших наук. Об'єктом філософії історії виступає тотальність історичних фактів і закономірностей. Предмет філософії історії - знання про загальні, первинні витоки і причини всесвітньої або будь-якої локальної історії; знання про сенс, фундаментальну періодизацію і процесуальну форму історії; знання про методологію пізнання історії. Змістом предмета філософії історії є взаємно детерміновані процеси філософського пошуку, що закономірно змінюються від загальних філософсько-історичних понять і підстав, які дозволяють міркувати про історію в специфічних термінах стадій і фаз історичного розвитку, до формування і дослідження специфічної мови історії.

Задається поділ системи філософії історії на онтологічну, епістемологічну та аксіологічну підсистеми. Ці підсистеми виконують в системі філософії історії функції адаптації системи до нового знання, поглинання знову виниклого знання, розвитку, стабілізації. Онтологічна підсистема філософії історії має своїм концептом встановлення суті, сенсу і логіки буття історії як фрагмента об'єктивної (суб'єктивної) реальності, тобто створення загальної теорії історії на основі єдиного пояснювального принципу; структурою - онтологічне відношення; субстратом - загальний план і процесуальну форму тотальності історичного. Епістемологічна підсистема філософії історії має своїм концептом пізнання законів і тенденцій минулого, сьогодення й майбутнього історичного; пізнання можливих евристичних принципів історичного дослідження; структурою - гносеологічне відношення; субстратом - пізнавальну «якісність» тотальності історичного. Аксіологічна підсистема філософії історії має своїм концептом встановлення цінності історії і в історії; структурою - оцінне відношення, субстратом - ідеал і належне тотальності історичного. Кожна задана підсистема філософії історії містить в собі аспекти інших типів філософії історії. Зберігаючи сутнісну приналежність до своєї системи, кожна підсистема обирає специфічну домінанту дослідження історії та реалізує себе в особливих філософсько-історичних категоріях. «Якість» створюваних філософсько-історичних концепцій і отриманих результатів аналізу залежить не лише від типу, але і від рівня філософської рефлексії, доступної дослідникові.

У підрозділі 1. 3. «Основні риси сучасної системи філософії історії» доводиться, що основним визначальним моментом сучасного філософсько-історичного знання є перехід області досліджень від модернізму до постмодернізму, поєднання останнього з історією ментальностей, історичною антропологією та складання контурів нової постнеокласичної парадигми.

Методологія філософії історії як особливий спосіб бачення і організації дослідження зачіпає релевантні сфери філософії й історії та утворює область їх перетину. Властивості об'єкту філософії історії (мінливість, вплив суб'єкта, інтенціональний характер поведінки суб'єкта, його ментальність, здатність до саморефлексії, багатофакторність природи соціуму, дія зворотних зв'язків) роблять його дуже пластичним і визначають способи його пізнання. Через це філософія історії завжди повинна дотримуватися загальних правил: надавати можливість природно упорядковувати емпіричний матеріал відповідно до доведених філософських викладень; створювати теорії і теоретичні інструменти, в цілому адекватні специфіці історичної дійсності; релевантні епістемологічні теорії повинні не лише описувати історичні структури, що взагалі не є обов'язковим у філософсько-історичних конструкціях, але розкривати глибинну динаміку цих структур.

У другому розділі «Некласична ментальна підсистема філософії історії» проаналізована ментальна філософія історії з позицій системного підходу. Констатована сутність «антропологічного повороту», здійсненого ментальною підсистемою філософії історії, яка може бути зведена до поєднання трьох головних ідей: критики традиційного класичного співвідношення між істориком, історичним пам'ятником і фактом історії; намаганням створити тотальну історію, яка мала б об'єднувати всі аспекти діяльності людських суспільств; міждисциплінарною практикою, яка активно втілюється в тканину історичної науки.

У підрозділі 2.1. «Ментальність як основа пізнавальної теорії» розглянутий процес становлення та еволюції однієї з провідних онтологічних підсистем сучасної системи філософії історії - ментальної філософії історії, що розробляється школою «Анналів» та її послідовниками. Аналізуються ключові теоретичні та практичні розробки засновників ментальної філософії історії. Її виникнення було своєрідною реакцією на позитивістські погляди на історію, тому головним завданням її представників, починаючи з М. Блока та Л. Февра, стало обґрунтування нових, контрпозитивістських принципів історичного пізнання. З цією метою історики-анналісти вели невпинні «бої за історію», за «нову історичну науку» в їх розумінні - «науку про людину». Стрижнем всієї їх творчої діяльності стало повернення історичному знанню втраченого ним гуманістичного змісту, насичення історії проблематикою, пов'язаною з життям сучасного суспільства, диктованою корінними, глибинними запитами цивілізації, до якої належить історик.

Створена анналістами «нова історична наука» несла в собі первинний потужний антропологічний заряд. Вона виходила з визначальної тези, що історія не відбувається поза людиною, без її безпосередньої участі. Трактована таким чином історична наука кардинально переорієнтувалася у своїх дослідницьких цілях та преференціях. Вона перестала бути наукою, яка вивчає «мертві тексти» або «спорохнілі речі». Вона тепер не займалась «вивченням минулого», а перетворилась на спеціалізовану «науку про людину» - людину у суспільстві, у соціальній групі, людину у часі.

Іншою відмітною рисою ментальної філософії історії стала відмова її представників від традиційної «історії-оповідання», при якій минуле якби спонтанно «розповідається» самими джерелами на користь проблемної історії-інтерпретації. «Історія-проблема» - таким є дослідницьке кредо анналістів. Їх поєднує розуміння того, що вчений починає свою працю зовсім не зі збору «сирого» матеріалу, а з формулювання проблеми. Постановка проблеми - це початок і кінець будь-якого історичного дослідження. Де немає проблем, там немає історії.

Таке домінування проблеми передбачає необхідність розуміння, але розуміння не в сенсі «вжиття» в «дух епохи», а в сенсі дослідницького проникнення в суть досліджуваного явища. Шлях до осягнення минулого йде не через пасивне перерахування історичних фактів, пов'язаних між собою лише хронологічною послідовністю, а через інтенсифікацію пізнавальних зусиль вченого-історика. Ніяке нове дослідження неможливе без його інтелектуальної активності. Цілеспрямований пошук нової, багатообіцяючої проблематики складає квінтесенцію його творчості.

Головною метою філософсько-історичних досліджень «Анналів» стає створення картини «тотальної» історії. Від поверхні явищ до незвіданих глибин колективного несвідомого (чи неусвідомленого) - такий магістральний шлях анналістів. Вони створили онтологічний варіант філософсько-історичної картини світу в його ментальній підсистемі, концептом цієї системи є виявлення суті тотальності історичного на основі застосування принципу історичної ментальності. Структурний компонент цієї підсистеми амбівалентний: відношення може бути задане як рух від об'єкту до суб'єкта і від суб'єкта до об'єкту. Відповідно до структури змінюється і субстрат: колективні уявлення М. Блока, розумовий інструментарій Л. Февра, час великої тривалості Ф. Броделя.

У підрозділі 2.2. «Сучасні теоретичні пошуки історичної антропології в межах від макро- до мікроісторії» встановлюється наявність щонайменше двох трактувань або двох програм історичної антропології в сучасній науці. Одне трактування пов'язане з традицією школи «Анналів», для нього характерно бачити в історичній антропології «нову історичну науку» в цілому, а сам її предмет представляти у вигляді стійких, існуючих в тривалій часовій протяжності структур повсякденності. Інший варіант розуміння історичної антропології представлений прибічниками мікроісторії, а також дослідниками історії повсякденності. У цій версії історична антропологія постає лише як один з напрямів соціальної (соціокультурної) історії, а в якості інструменту дослідження пропонується «соціальний мікроскоп». В обох трактуваннях історичній антропології властиві загальні риси: міждисциплінарний характер, плідна взаємодія з соціальними науками, установка на відкриття інакості минулих епох, несхожості їх одна на одну і на наш час, специфіка у сфері проблематики, особлива увага до символіки повсякденного життя, манер поведінки, звичок, жестів, ритуалів і церемоній.

У підрозділі встановлено, що історична антропологія як методологія вивчення минулого пропонує внутрішньо надзвичайно динамічну субсистему філософії історії. Складові та об'єкти конкретних досліджень цієї субсистеми можуть змінюватися, однак типологічні ознаки залишаються стійкими. Можна стверджувати, що історична антропологія створила власну субсистему онтологічної підсистеми філософії історії. Концептом цієї системи є інтерпретація соціальної взаємодії в суспільстві в термінах норм і категорій цього суспільства. Структура може бути визначена як історія повторювальних та унікальних звичок (соціальних, символічних, побутових). Субстратом стають поняття картини світу і «соціального мікроскопу».

Підрозділ 2.3. «Антропологічна методологія вивчення історичних процесів» узагальнює основи пізнавальної теорії ментальної філософії історії.

Трактування ментальності як основи пізнавальної теорії створює комплекс протиріч. Перше протиріччя - співвідношення усвідомленого і неусвідомленого. Вони або зливаються, або протиставляються один одному. Усвідомлене - всяке явне, неусвідомлене - всяке неявне. Явне - означає кимось зрозуміле. Якщо зрозуміле, то суб'єктивне. Якщо суб'єктивне, то ідеологічне. Неусвідомлене - ірраціональне, суперечливе. Воно ще не зрозуміле і тому позбавлене ідеології. Відсутність ідеології означає правдивість. Таким чином, протиставляється брехня усвідомленого і правда неусвідомленого. Протиріччя полягає в тому, що «справжня» людина відкривається поза осмисленим нею досвідом. Таким чином історична антропологія в сучасному вигляді вивчає не людину, а її відсутність.

Друге протиріччя полягає у відношенні між джерелами і історичною реальністю. Ставиться мета - відтворення справжньої історичної дійсності. Спиратися потрібно на джерела, але їм немає довіри. Виникає «гносеологічна петля»: без джерел не можна, але і з ними не вирішується проблема відтворення реальності минулого. Вихід з цієї ситуації історична антропологія бачить в тому, щоб мислити історію як проблему. Тобто, справжня історія розкривається у позаджерельному знанні.

Третє протиріччя - у відношенні між питаннями історика і відповідями джерел. Питання історика - від сьогодення, відповіді джерел - від минулого. Але історик не може знати відповіді від минулого. В питаннях історика вже допускається перед-знання цих відповідей. Таким чином, пряма система запитань-відповідей історичної антропології - це своєрідний рух по колу. Він повторюватиметься до тих пір, поки існує минуле як апріорна даність.

Основною пізнавальною трудністю сучасної історичної антропології стає суб'єктивізм в теоретичному методі. Історична антропологія стає близькою досвіду постмодернізму

У третьому розділі «Постмодерністська підсистема філософії історії» виявляються три круги взаємозв'язаних проблем постмодерністської філософії історії: розуміння тексту як мовного явища і як об'єктивної реальності; співвідношення об'єктивної історичної реальності й реальності тексту історичного наративу; співвідношення художньої реальності та об'єктивної реальності.

У підрозділі 3.1. «Основи постмодерністської філософії історії Х. Уайта» досліджуються епістемологічні характеристики тропологічної теорії історичного пізнання. Хейден Уайт пропонує карту фундаментальних змін в структурі історичної уяви XIX ст., за допомогою якої можна орієнтуватися в гігантському універсумі історичного дискурсу і виявляти можливі стилі історичного мислення. Карта складається з 5 рівнів концептуалізації і особливого рівня тропологічної стратегії. П'ять рівнів історичної концептуалізації - це хроніка, оповідання (розповідь), сюжетний аргумент (естетика), пояснювальний аргумент (наука), ідеологічна імплікація (етика). Перші два рівні Х. Уайт називає примітивними, але необхідними елементами історичного дослідження. Ці елементи здійснюють процеси селекції і обробки історичних даних для того, щоб історичне джерело стало більш релевантним сучасній читацькій аудиторії. Історична робота з цих позицій є спроба свого роду медіації між полемічним характером історичного дослідження, необробленим історичним свідоцтвом і читачем.

Х. Уайт стверджує, що історики конструюють історичне поле так само, як лінгвіст конструює нову мову. Історик конструює лінгвістичний протокол, наповнений поняттями, що дозволяють характеризувати історичне поле і його елементи в його власних термінах і підготувати його до релевантної репрезентації, пояснення та інтерпретації. Операція пре-фігурації як пре-когнітивна і пре-критична - це поетичний акт свідомості історика, він утілюється у вербальних моделях історичного пояснення та репрезентації і є тропологічною стратегією. Цей акт конституює концепцію майбутнього дослідження: створює об'єкт аналізу і модальність стратегій цього аналізу. Таких стратегій Уайт виділяє чотири і називає їх тропами по аналогії із тропами поетичної мови. Чотири тропи (метонімія, синекдоха, метафора, іронія) дозволяють виробити характеристику шуканих історичних об'єктів в різних типах образного дискурсу. Х. Уайт вважає, що вони потрібні для розуміння операцій, за допомогою яких зміст історичного досвіду, що чинить опір опису у великих масивах прозаїчної репрезентації, може бути пре-фігуративне організований і підготовлений для свідомого дослідження. Для «реалістичної» репрезентації і інтерпретації дійсності необхідно передусім визначити домінуючий поетичний троп, в якому протікає дискурс. Тропи керують роботою дослідника від початкового аналізу до фінального тексту.

Х. Уайт ототожнює роботу історика з роботою художника. Історик повинен побачити в історичному процесі ритм, тему, інтонацію, побудову, тобто певний поетичний троп. Тропологічна стратегія трактується як основа історичної інтерпретації. Наративні тексти постмодерністської філософії історії мають метафізичне відношення до самих себе і стимулюють процедури інтерпретації історії. Наративні інтерпретації взаємно визначають одна одну і ідентифікуються як «інтертекстуальні стосунки». Максимальна ясність досягається множинністю історичних інтерпретацій. Немає історії у власному значенні слова, яка одночасно не була б філософією історії; усі моделі історіографії є формами поетичних інсайтів (тропів), які неусвідомлено передують темі філософсько-історичного дослідження і визначають стратегію історичного пояснення; немає підстав проголошувати перевагу однієї з вказаних дослідницьких моделей над іншою як найбільш реалістичною. Уайт створив особливу субсистему епістемологічної постмодерністської підсистеми філософії історії. Концептом цієї субсистеми виступає літературознавчий принцип дослідження текстів, структурою - тропологічна заданість методу, субстратом - ті категорії, які виходять у результаті: пре-фігурація, тропологічна стратегія. Субстанцією, предметною областю є текст. Реалізується складний міждисциплінарний синтез філософії й літератури, підсумком якого стають тексти історичних наративів, що розуміються одночасно як дискурс, аналіз історії та оповідання.

Підрозділ 3.2. «Постмодерністський підхід до дослідження історичних процесів та подій» аналізує трактування постмодерністською філософією історії проблем референціальності і риторичності історичного тексту, співвідношення тексту і контексту, історичної репрезентації, професійної ідентичності історика. Текстуалістський аргумент, перетворення значної частини референціальної сторони історії виключно на її репрезентативну і наративну (інтерпретаційну) сторони стає загальною основою у працях постмодерністських філософів історії Х. Келлнера, С. Банна, Д. Ла Капра та Л. Госсмана.

Постмодерністський підхід сконцентровується на тому, щоб зберегти референціальність, якій під впливом наростаючого інтересу до риторики загрожує майже повне зникнення. Ханс Келлнер виходить зі встановленої Уайтом дистинкції історії й хроніки: на відміну від хроніки історія завжди має бути оформлена наративно, тобто мати відому структуру «початок-середина-кінець»». В наративі відбувається необхідна селекція і організація фактів, а опис фактів фігуративне закодований так, що їх інтерпретація стає «жнивами» їх значень. Х. Келлнер вважає, що сучасна філософія історії повинна здійснити загальну ре-атестацію риторичної філософії історії, що структуризація риторичних кодів є фундаментальною характеристикою дискурсивної роботи історика. Він балансує на межі дистинкції історії і літератури, факту і вигадки та підкреслює, що постмодерністська філософія історії, вивчаючи питання історичної репрезентації, об'єднана інтересом до тексту історії, а текст може бути отриманий тільки завдяки «викривленню» історії. Текст повинен розглядатися як засіб історичного аналізу, що вимагається історичним дискурсом, і одночасно як пристосування, яким дискурс проголошує себе репрезентованим реальності. Філософія історії Х. Келлнера є риторичною субсистемою епістемологічної постмодерністської підсистеми філософії історії. Її концептом виступає риторичний підхід до філософсько-історичних досліджень, структурою - літературознавчі когнітивні структури, субстратом - категорії «письмо читача» та авторська інтенція.

Лайонел Госсман приходить до висновку, що історичний наратив конституюється не на самій реальності й не на враженнях від неї, а на тих значеннях, які історики власними діями трансформують в символи. Тезу Л. Госсмана продовжує Стівен Банн, який стверджує, що немає помітнішої риси тексту, ніж референціальність, вона гарантує дистинкцію історії і вигадки. Якщо ж ця дистинкція зникне, то вигадка і історія перетворяться на колапс і будуть невід'ємні одна від одної. Так само як і Х. Келлнер, С. Банн підкреслює риторичний характер історичного наративу, але, на відміну від Х. Келлнера, не здійснює свої дослідження на межі знищення референціальності, а ретельно піклується про її наявність. Філософію історії Госсмана-Банна можна класифікувати як референціальну субсистему епістемологічної постмодерністської підсистеми філософії історії. Її концептом виступає референціальний підхід до філософсько-історичних досліджень, структурою - раціональність історичного аргументу, субстратом - миттєво-емоційний контакт.

Домінік Ла Капра приходить до нової редакції ролі історичного наративу в інтерпретації історії. Він вважає, що контекст - це рід тексту і не може бути основою редукціоністського прочитання тексту. Контекст провокує існування проблем, аналогічних проблемі «текстуальності», а вирішення загальної проблеми історичного розуміння є поле обговорення взаємин тексту і ланцюга доречних контекстів. Д. Ла Капра заперечує поняття контексту як синхронічного цілого, розташованого у визначеному місці й часі. Він наполягає на «інтерактивному контексті», тобто переважному відношенні «текст - читач». Д. Ла Капра бачить основне питання в тому, як саме текст приходить до узгодження зі своїм контекстом та вважає, що каузальні структури не повинні вистроюватися в напрямі «контекст - текст», об'єкт історичного дослідження не вміщується в контекст історичної роботи. Тут доречне «інтертекстуальне» прочитання, якому чуже редукціоністське спрощення перетворення контексту на домінантну структуру тексту або навпаки. Д. Ла Капра пропонує, щоб усі джерела тексту були не просто документованими елементами: документи (образи реальності) не мають бути просто «випотрошені» в цілях отримання максимального об'єму корисної інформації. Інтерпретація минулого здійснюється не лише текстом історичного наративу і не лише автором цього тексту і його інтенцією. Тут зв'язок «текст - автор» другорядний, важливіше інтелектуальні зусилля самого читача, процес читання тексту. Твердження Д. Ла Капра цілком відповідає тезі постмодерністської філософії історії про повну інтелектуальну самостійність читача, «перед-розуміння» читачем операцій, здійснюваних автором тексту. Д. Ла Капра виразив дослідницьку інтенцію деконструкції постмодерністської філософії історії: мова гнучка і летюча, вона не тільки дзеркало реальності, вона - частина цієї реальності. Його модель філософії історії можна назвати деконструктивістською субсистемою епістемологічної постмодерністської системи філософії історії: концепт - деконструкція когнітивних принципів історичного знання, структура - переінтерпретація, контекстуалізація, субстрат - сформоване знання: текст, контекст.

Підрозділ 3.3. «Парадигма постмодернізму з позиції «піднесеного історичного досвіду» містить аналіз філософії історії Франкліна Анкерсміта, який пропонує теорію інтенсіональної природи історичного тексту: модель сприйняття тексту будується за принципом «сенс - текст», тобто текст породжує суб'єкт, який говорить чи пише. Якісний аспект тексту формується під впливом мети повідомлення, а просторова організація вибирається відповідно до сенсу. Текст притягує увагу читача до своєї форми, а не до відображеної в ньому реальності, тобто не до змісту. Минуле не має сенсу поза тією мовною формою, за допомогою якої воно демонструється. Результатом стає постмодерністське розуміння поняття історичного досвіду. Об'єктом історичного досвіду є об'єкти історії ментальностей, що мають надприродні здібності одночасно бути усередині людини і поза людиною, як би деоб'єктивуючи минуле, розуміючи його як частину нашої ідентичності. Тут об'єктивується не само минуле, а розрізненість між минулим і сьогоденням, вона також стає об'єктом історичного досвіду. В ході пізнання історії ми не «пристосовуємо» світ під себе, а досліджуємо те, що було частиною нас самих, але стало раптом дивним, чужим і невідомим. На думку Ф. Анкерсміта, тут постмодерністська філософія історії й вся філософсько-історична наука взагалі виходять на якісно новий рівень досліджень, що залишає позаду наративізм і акцентує увагу на аналізі персонального досвіду і його наслідку - колективному історичному досвіді. Філософія історії Ф. Анкерсміта може бути класифікована як розрізнювальна субсистема епістемологічної постмодерністської підсистеми філософії історії. Концептом цієї субсистеми виступає безперервна зміна історичного об'єкта, структурою - ностальгічне переживання минулого, субстратом - історичний досвід.