Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Одеський національний університет ім. І. І. Мечнікова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Спеціальність 09. 00. 02 - діалектика і методологія пізнання

МЕТОДОЛОГІЯ СТРУКТУРАЛІЗМУ І ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМУ В ДИСКУРСІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

(генезис, засади, принципи)

ПОВТОРЕВА Світлана Михайлівна

Одеса - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю філософського аналізу і подальшого розвитку методології сучасного пізнання, виразним виявом якої є структуралізм і постструктуралізм. Методологічні засоби структуралізму, впроваджені в цілому ряді гуманітарних галузей знань, істотно сприяли розширенню сфери застосування точних наукових методів. Це стало проявом тенденції наукового мислення, згідно з якою основна увага концентрується не на конкретній природі окремих елементів досліджуваної множини, а на системі взаємозв'язків між ними. Сформований як метод спочатку на базі лінгвістики і математики, втілений в інші галузі знань структуралізм почав розглядатися як філософський напрям, один з домінуючих дискурсів новітньої доби. Він вже не вкладається в рамки класичної раціональності, її ідеалу жорсткої методології, ґрунтованої на принципах несуперечливості, незмінності, постійності тощо. Вагоме місце в методологічному апараті структуралізму посідають принципи системності, структурності, функціональності та ін., що не відповідають позиції об'єктивності, раціоналістичного детермінізму. Питання методології ставляться в іншому ракурсі: провідний характер у пізнанні все більше займає інтерпретація, залежна від суб'єктивних чинників, цінностей конкретної культури. Інтерсуб'єктивність, тобто визнання іншими суб'єктами певних знань, а не існування якогось незалежного від суб'єкта об'єкта стає однією з домінуючих тенденцій сучасного наукового пізнання.

На категоріальних засадах структуралізму і водночас під впливом критики його філософських (і наукових) аспектів виникає постструктуралізм (неоструктуралізм) - відображення напружених пошуків філософської думки, сформованої на презумпціях західного раціоналізму, але з виразним намаганням відійти від найбільш одіозних його форм, віднайти нові принципи пізнання. Поступово формується інша методологія. Осмислення філософських проблем здійснюється не лише з позицій природничо-наукового пізнання, але більшою мірою гуманітарного. Об'єкт цього пізнання суперечливий, змінний, нестабільний, він не відділений від суб'єкта. Активна присутність суб'єкта в процедурах пізнання вимагає методів дослідження індивідуалізованих, одиничних явищ, їх переходів з одного стану в інший. Мовою нової методології все більше стає не позбавлений відтінку суб'єктивності формально-логічний дискурс, а скоріше образні, метафоричні мовні утворення, близькі до засобів художньої літератури та риторики. У філософському дискурсі західної культури завдяки працям представників постструктуралізму осмислююся найбільш виразні явища і процеси сучасного світу - комп'ютеризація, інтенсивний розвиток інформаційних мереж, глобалізація, демократизація багатьох раніше авторитарних суспільств, рухи за права пригноблених верств населення і постколоніальна реальність деяких регіонів світу.

Методологічні засади постструктуралізму значною мірою лишилися структуралістськими. Водночас відштовхування від них, критичне осмислення тенденцій до редукціонізму (коли все феноменальне розмаїття зводиться до структур) і перебільшень щодо пізнавальних можливостей структуралізму, сумніви в його здатності докорінно змінити світобачення західного світу дали потужні імпульси для розширення сфери раціонально пізнаваного і наближення у пізнанні до меж раціонально непізнаваного. Як структуралізм, так і постструктуралізм виробили підходи, що долають дисциплінарні кордони окремих галузей знань і у зв'язку з медіативним (посередницьким) характером свого інтелектуального інструментарію здатні сприяти виробленню інтегрального способу мислення і світогляду. Філософське осмислення основних засад і принципів структуралізму і постструктуралізму (як методологічного підґрунтя постмодернізму) є важливим чинником розвитку європейської духовної культури, а отже повинно бути гідно представлене в українському філософському дискурсі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає науковому напряму кафедри філософії Національного університету „Львівська політехніка", її держбюджетній тематиці: „Філософсько-світоглядні та методологічні засади державотворчого процесу в Україні” (№ державної реєстрації 0107u010430), затверджена на засіданні Вченої ради Національного університету „Львівська політехніка” (протокол № 21 від 24 березня 2009 р.)

Мета дослідження: розкриття загальних методологічних засад і принципів структуралізму і постструктуралізму як провідних дискурсивних систем і практик в інтелектуальному просторі Європи (і європейсько орієнтованих країн), визначення найбільш істотних характеристик та пізнавальних функцій структуралізму в порівнянні з постструктуралізмом, виявлення конкретного змісту цих характеристик, принципів і функцій на матеріалі новітніх філософських дискурсів, соціально-екологічних досліджень, наукових досягнень представників зарубіжної і вітчизняної гуманітаристики.

Завдання дослідження:

- розглянути передумови, історичні і логічні аспекти генезису методології структуралізму, перетворення його на загальнонауковий спосіб пізнання і філософський напрям, його трансформації постструктуралізмі в європейському та європейсько орієнтованому дискурсивному полі;

- розкрити парадигмальні особливості структурної лінгвістики як лідера сучасного гуманітарного пізнання;

- на основі компаративістського аналізу виявити онтологічні підвалини структуралізму і постструктуралізму;

- визначити основні гносеологічні засади структуралізму і постструктуралізму;

- показати зв'язок методології структуралізму і постструктуралізму з діалектикою Гегеля;

- в узагальненому вигляді розкрити основні форми практичного застосування структурної методології, продемонструвати можливості її використання в дискурсивних практиках антропології, етнології, лінгвістики, літературознавства, психології, семіотики, текстології, релігієзнавства;

- показати взаємозв'язок соціальної екології зі структурною методологією в дискурсі сучасної європейської культури;

- в розмаїтті гендерних студій встановити їх спільну основу - методологію структуралізму і постструктуралізму;

- з'ясувати схожість і відмінність функціонування принципів структуралізму і постструктуралізму в західноєвропейській філософії життя;

- виокремити елементи структурної методології в українському гуманітарному дискурсі.

Об'єкт дослідження: європейська філософія та сучасний гуманітарний дискурс.

Предмет дослідження: вплив методології структуралізму і постструктуралізму на європейську філософію та інші гуманітарні ділянки пізнання.

Методологія та методи дослідження. Дослідження грунтується на принципах діалектики, а саме: розвитку, взаємозв'язку, взаємодії історичного і логічного, суперечностей, стрибка стосовно нового рівня складності. Використання методологічного інструментарію системного, структурного і функціонального підходів (принципів структурності, діахронії синхронії, бриколажу) дозволило розглянути окреслену проблематику комплексно і цілісно. Компаративістські підходи сприяли виявленню відмінностей застосування методології структуралізму і постструктуралізму в антропології, гендерних студіях, літературознавстві, релігієзнавстві, соціальній екології. Крім того, аналізуючи тексти різного рівня складності і жанрової специфіки, автор спиралася на принципи доповнюваності, мозаїчності, діалогічності, альтернативності, семіологічний, герменевтичний методи. Попри традиційні процедури дедукції, індукції, аналізу, синтезу, абстрагування і генералізації, застосовуються деякі аспекти багатозначної логіки і логіки парадоксів.

Використання сукупності окреслених методологічних засад зумовило визначення та обґрунтування категоріального апарату, який дає можливість досліджувати і впроваджувати в гуманітарних студіях принципи і світоглядні орієнтації, адекватні дискурсивним практикам сьогодення.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше у вітчизняній філософії виділена як предмет філософського дослідження і цілісно розглянута методологія структуралізму і постструктуралізму в єдності діахронічного і синхронічного аспектів; з'ясування генезису цієї методології доповнюється компаративістським дослідженням її онтологічних, логіко-гносеологічних і праксеологічних особливостей. Наукова новизна дослідження полягає і в здійсненні порівняльного аналізу класичних і сучасних концепцій, пов'язаних зі структурним світобаченням; виявляється їх співвідношення і актуальність, розглядаються можливості, нові, раніше невідомі форми і види включення їх методологічних здобутків у сучасний гуманітарний дискурс.

Елементи новизни:

- інакше, ніж досі в літературі, розглядається проблема визначення етапів генезису структурної методології в дискурсі європейської філософії; вперше виділено такі етапи: а) виникнення і становлення протоструктурного підходу; б) конституювання конкретного наукового (структурного) методу в лінгвістиці і математиці; в) осмислення методологічного значення структурних досліджень, систематизація структурної методології і виникнення нового напряму некласичного раціоналізму у філософії - структуралізму; г) поява структурного підходу як загальнонаукового засобу пізнання; д) критика методології структуралізму і його онтологічних претензій; е) формування постструктуралізму як системи філософсько-методологічних засобів дослідження явищ, що перебувають за межами ієрархічної структурності, порогів мислимого, і перехід на позиції ірраціоналізму;

- на основі принципу взаємозв'язку історичного і логічного запропоновано і переконливо доведено положення про генетичний зв'язок способу мислення структуралізму і постструктуралізму (вчення Ф. де Соссюра), вперше констатується існування філософсько-методологічної школи в широкому розумінні, засновником якої є швейцарський вчений, і виділено її відмінні характеристики; системно розкривається проблема методологічного лідерства лінгвістики в ділянці сучасної гуманітаристики; з'ясовано сутність радикального повороту від раціоналізму до ірраціоналізму в європейському філософському дискурсі під впливом лінгвістики;

- вперше проведено порівняльний аналіз особливостей структуралізму і постструктуралізму в системі філософських принципів і категорій; показано, що структуралізм у своїй інтерпретації структури грунтується на класичній європейській онтології присутності, ствердженні наявності універсальної структури структур, а постструктуралізм виходить з позиції онтології відсутності, заперечення першоструктури, антиосновності, антифундаментальності, релятивності, віртуальності буття;

- на основі дослідження гносеологічних засад структуралізму та постструктуралізму вперше засвідчено і аргументовано доведено, що головними в системі цієї методології є принципи структурності (для постструктуралізму деконструкції), лінгвоцентричності, виділення фундаментальних структуротвірних відношень, елементарних відношень (клітинок структурного аналізу), різниць тощо, які у сукупності і взаємозв'язку становлять специфіку структурної методології, обумовлюють її відмінності від інших засобів пізнання;

- вперше у вітчизняній філософії проведено порівняльний аналіз діалектики Гегеля з методологією структуралізму і постструктуралізму; показано, що гегелівська діалектика сприймається подвійно: з одного боку, критично (адекватнішими для пізнання і практики у структуралізмі і особливо постструктуралізмі вважаються емпіричні методи, інтуїтивні підходи); з другого боку, представники структурної методології активно запозичують категорії і принципи гегелівського діалектичного методу;

- на підставі вперше проведеного компаративістського аналізу з'ясовано, що методологія структуралізму позитивно оцінюється як засіб створення (моделювання, конструювання) теорій, проміжний спосіб зв'язку між теорією і практикою, філософією і конкретними науками, оскільки орієнтація структуралізму на відношення, а не на субстрат чи атрибути об'єктів долає кордони, створені їх специфікою; а постструктуралізм ставить під сумнів науку і науковість як атрибут теорій;

- на різноманітному матеріалі конкретних гуманітарних галузей (гендерних студій, літературознавства, психології, релігієзнавства, соціальної екології, філософської антропології та ін. гуманітарних дисциплін) вперше обґрунтовано, що структуралізм як форма некласичного дискурсу, започаткувавши відхід від класичної раціоналістичної епістемології, і постструктуралізм з його антилогічними, антираціоналістичними методологічними установками є відповіддю на виклики сьогодення, сучасною дискурсивною практикою;

- інакше, ніж досі в існуючій літературі, освітлюється зв'язок структурної методології із соціально-екологічними дослідженнями, вперше продемонстровано особливості використання структурної методології в соціально-екологічному дискурсі;

- проведене оригінальне синхронічне дослідження методології структуралізму і постструктуралізму в контексті гендерної проблематики; вперше доведено, що гендерні студії у своїх витоках і на сучасному етапі істотно ґрунтуються на засадах структурної методології;

- вперше у вітчизняній філософській літературі продемонстровано застосування принципів постструктуралізму (диз'юнктивного синтезу, вічного повернення, діалогізму, релятивації, різниць, медіації, складки, трансцендентального емпіризму тощо) у західноєвропейській філософсько-антропологічній проблематиці;

- на основі дослідження українського філософського дискурсу вперше виявлено елементи структурної методології в творчості українських мислителів минулих часів (С.Балея, О.Потебні, Г.Сковороди), що переконливо свідчить про спільність генезису і взаємодію української і західноєвропейської культури в єдиному дискурсивному полі.

Теоретичне значення одержаних результатів. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані в дослідженнях тенденцій, які істотно впливають на дискурсивні практики сучасного європейського і європейсько орієнтованого світу. Принципи структуралізму і постструктуралізму завдяки своїй спрямованості на подолання міждисциплінарних кордонів придатні для розробки методики дослідження проблематики таких синтетичних галузей знань, як культурологія, соціальна екологія, естетика, етика, гендерна проблематика, психолінгвістика, структурна психологія, психологія релігії, релігієзнавство тощо. На основі проведеного дослідження створена можливість впровадження структурної методології в різні за предметами ділянки гуманітарного знання. Виявлення традицій застосування структурної методології в дискурсі слов'янської культури дає можливість спрямувати увагу вітчизняних дослідників у напрямі уважного вивчення методологічної спадщини українських філософів та вчених, використовувати ці здобутки у науково-теоретичній та освітній діяльності.

Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їх використання в роботі вищих навчальних закладів: при підготовці підручників і навчальних посібників, програм навчальних курсів з етнології, культурології, логіки і методології науки, історії світової і вітчизняної філософії, психології, релігієзнавства, філософії (розділів: епістемологія, онтологія, соціальна філософія, філософська антропологія) та інших гуманітарних галузей знань. Оскільки методологія структуралізму і постструктуралізму генетично і в подальшому розвитку грунтується на засадах лінгвістики, то результати дисертаційного дослідження можуть бути впроваджені в курси лекцій і в практичні заняття з мовознавства, психолінгвістики, літературознавства, теорії перекладу тощо. Матеріали дисертації дають можливість підготувати ряд спецкурсів з філософії і методології науки ("Структурна методологія в контексті сучасного наукового пізнання", "Структуралізм та постструктуралізм: від раціоналізму до ірраціоналізму", "Структуралізм і постнекласична філософія" та ін.), з філософських проблем лінгвістики ("Структурна лінгвістика і сучасний гуманітарний дискурс", "Філософські основи структурного дослідження в лінгвістиці"), з проблематики гендеру ("Методологічні аспекти сучасного гендерного дослідження", "Структуралізм та постструктуралізм в контексті гендерних студій") тощо.

Дисертація має значення для тих, хто займається вивченням проблем сучасної антропологічної, гендерної, релігієзнавчої і соціально-екологічної проблематики: культурологів, педагогів, психологів, релігієзнавців, соціологів, спеціалістів із соціальної роботи, філософів. Результати дослідження можуть бути цікавими не лише викладачам, але й студентам вищих навчальних закладів, корисними в роботі студентських філософських гуртків, підготовці виступів студентів на студентських наукових конференціях, текстів студентських наукових робіт для участі в конкурсах.

Дослідницькі результати, репрезентовані в дисертації, використовуються авторкою в її практичній викладацькій діяльності, увійшли у видані посібники з етики та естетики, культурології, логіки, релігієзнавства, філософії.

Особистий внесок дисертантки полягає у систематизації основних принципів структуралізму і постструктуралізму, встановленні їх субординаційного і координаційного взаємозв'язку, в проведенні порівняльного аналізу особливостей структуралізму і постструктуралізму в системі філософських принципів і категорій, розробці і впровадженні в дослідженні концепції філософсько-методологічної школи, заснованої на засадах структурної лінгвістики, і її методологічного лідерства в сучасній гуманітаристиці; з'ясуванні сутності радикального повороту від раціоналізму до ірраціоналізму в європейському філософському дискурсі під впливом структурної методології; теоретичному обгрунтуванні доцільності її осмислення і використання у вітчизняних наукових дослідженнях з філософської антропології, психології, лінгвістики, соціальної екології, релігієзнавства, гендерної проблематики. Під час роботи над дисертацією використані не перекладені української мовою монографії, статті, джерела Інтернету, художні твори та інші матеріали. Ідеї, висновки, концептуальні положення роботи належать її автору. Використані праці інших дослідників оформлені відповідними посиланнями.

Апробація результатів дослідження здійснена в публікаціях, зокрема в одноосібній монографії, статтях, текстах доповідей, тезах, навчальних посібниках з етики та естетики, культурології, логіки, релігієзнавства, філософії. Вихідні, проміжні і кінцеві результати дослідження мають тривалий термін апробації: вони обговорювалися і знайшли схвалення на таких Міжнародних, всеукраїнських, регіональних та міжвузівських наукових конференціях, семінарах, симпозіумах, читаннях, круглих столах: „Філософські проблеми науки и техніки: (Суми, 3-5 березня 1986 р.); „Системний аналіз наукового пізнання (Одеса, 11-12 листопада 1986 р.); „Людина і духовні цінності” (Тирасполь, 7-9 липня 1991 р.); „Природа і культура” (Луцьк, 9-10 вересня 1992 р.); „Методологічні проблеми інженерної діяльності” (Вінниця, 3-4 жовтня 1993 р.), „Місто і околиці” (Тулуза, Франція, 7-11 липня 1997 р.); „Подорож” (Лувен, Бельгія, 26-30 липня 1999 р.); ХУ читання пам'яті К.Твардовського „Інформація, комунікація, суспільство” (Львів, 11 лютого 2003 р.); ХУ1 читання пам'яті К.Твардовського „Феномен філософської школи: питання виховання та навчання” (Львів, 11 лютого 2004 р.); „Степан Балей і проблеми становлення сучасної культури виховання: філософія, культурологія, психологія, педагогіка” (Одеса, 24 червня 2005 р., Львів, 1-2 липня 2005); Міжнародний екуменічний симпозіум теологічного факультету Католицького університету (Кошіце, Словаччина, 3 травня 2005 р, 2-3 травня 2006 р., 3 травня 2007 р., 3 травня 2009 р.); ХУШ читання пам'яті К.Твардовського „Філософ і філософія в сучасному світі: форми присутності та відповідальність” (Львів, 10-11 лютого 2006 р.); „Декартова антропологія: чого не можна вимагати від людини” (Львів, 7-8 квітня 2006 р.); „Дні науки філософського факультету-2006 КНУТШ”: міжнарод. наук. конф. (Київ, 11-14 квітня 2006 р.); „Психоаналіз в Україні” (до 150-річчя від дня народження З.Фройда)” (Львів, 12-13 травня 2006 р.); Х1Х читання пам'яті К.Твардовського „Філософія і життя: форми і шляхи взаємовпливів” (Львів, 10-11 лютого 2007 р.); Міжуніверсит. конференція, присвячена 200-річчю публікації твору Гегеля „Феноменологія духа” (Львів, 23 червня 2007 р.); „Гуманізм. Людина. Раціональність” (Дрогобич, 12-13 жовтня 2007 р.); „Сучасний філософсько-гуманітарний дискурс: напрями та перспективи” (Черкаси, 19-20 жовтня 2007 р.); „Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії” (Львів 29-30 листопада 2007 р.); ІІ Міжнар. наук.-теор. конференція „Учення Григорія Сковороди про дух, духовність та істину: історія і сучасність” (Суми, 3-5 грудня 2007 р.); „Сучасні аспекти співвідношення філософії і науки” (Львів, 8-9 лютого 2008 р.); „Суспільно-політичні виміри релігійних процесів в Україні (Чернівці, 17-18 квітня 2008 р.); „Проблема смислу у філософії та культурі російського Срібного віку” (Дрогобич, 15-17 травня 2008 р.); „Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність” (Чернівці, 2-3 жовтня 2008 р.); „Філософія гуманітарного знання: після Вільгельма Дільтея" (Чернівці, 16-17 жовтня 2009 р.); XVIII, ХIХ, ХХ Міжнародні наукові конференції „Історія релігій в Україні” (Львів, 12-15 травня 2008 р., 12-15 травня 2009 р., 12-15 травня 2010 р.); „Філософія мови: текст, образ, реальність” (Суми, 30-31 березня 2009 р.); „На шляху до синтезу філософії, науки і релігії” (Львів, 10-11 квітня 2009 р.); I Міжнародний науковий конгрес „Креативність і творчість” (Київ, 28-29 травня 2009 р.); „Феномен Мартіна Хайдеггера в контексті фундаментальних особливостей сучасної філософії” (Львів, 26 вересня 2009 р.); ХХП читання пам'яті К.Твардовського „Філософія і наука за умов формування інформаційного суспільства: морально-етичні та світоглядні проблеми” (Львів, 9-11 лютого 2010 р.); „Людина та її поняття” (Івонич, Польща, 17-19 червня 2010 р.), III Міжнародний фестиваль філософії "Дельоз - Дерріда - Фуко" (Ольштин, Польща, 6-11 вересня 2010 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано у 52 працях (з них 43 написані без співавторів), зокрема в одноосібній монографії, 24 статтях у фахових наукових виданнях, 27 статтях, тезах у збірках наукових праць та журналах, збірниках матеріалів конференцій, розділах посібників. Загальний обсяг - 41,02 авторських аркушів (961 с.). У цих публікаціях повністю викладені основні положення та результати роботи.

Кандидатська дисертація на тему „Діалектико-матеріалістичний аналіз структурного підходу в науковому пізнанні” (спеціальність 09.00.01 - діалектичний та історичний матеріалізм) була захищена в 1989 році, її матеріали використано в історико-оглядовій частині тексту докторської дисертації не більше, ніж на 12 %.

Структура дисертації визначається специфікою теми, метою і основними завданнями дослідження, містить вступ, 5 розділів (13 підрозділів), загальні висновки, список літератури. Загальний обсяг роботи - 411 с., з них - 365 с. основного тексту та 46 с. використаних джерел (524 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальнiсть теми, визначений її зв'язок з науковим напрямом досліджень кафедри філософії Національного університету „Львівська політехніка”, де виконувалася дисертація, вказано об'єкт і предмет дослідження; окреслено методологічні засади дослідження, визначені мета, завдання і новизна одержаних результатів, розкривається теоретичне і практичне значення роботи, подаються відомості щодо її апробації.

У першому розділі „Генезис структурної методології” окреслюються основні історичні і логічні етапи розвитку наукової думки, завдяки якій формувалася структурна методологія, подається характеристика робіт дослідників, які тією чи іншою мірою розглядали близькі проблеми. Формування і застосування структурної методології на кожному етапі її історії здійснювалося в складному переплетінні ідей, серед яких окреслено найбільш потужні. В дисертації показано взаємовплив концепцій різних мислителів, які здійснили істотний внесок у структурне світобачення, що практично не привертало уваги вітчизняних дослідників.

Підрозділ 1.1. "Передумови та історичні етапи розвитку структурної методології" присвячено розгляду ряду праць видатних європейських мислителів, які прагнули виявити реляційний каркас явищ світу і намагалися через мову науки виробити раціональні процедури пізнання. Історично структурний метод почав свідомо застосовуватися у 20-і роки ХХ ст., проте фактично він використовувався значно раніше. Його витоки можна знайти в працях античних логіків і математиків, перших спробах формалізації і математизації знання (силогістика Арістотеля, „Начала” Евкліда). Історичні аспекти становлення структуралізму і постструктуралізму певною мірою розглядалися в роботах Н.С.Автономової, Є.М.Ананьєва, Р.Барта, У.Еко, В.П.Зінченко, С.Іселінг, В.І.Ярошовця.

На першому етапі - виникнення і становлення протоструктурного підходу - ідеї структурності знайшли найбільш концентрований вираз у працях Г.В.Ф.Гегеля, Р.Луллія, Р.Декарта, Г.Лейбніца та ін. Зроблено висновок, що попри розмаїття філософських поглядів і конкретних наукових зацікавлень їх об'єднує прагнення розробити єдиний універсальний метод пошуку нового знання. Важливими для дисертаційного дослідження виявилися ряд положень інших видатних представників класичної і некласичної філософії, яких цікавили проблеми генезису, методології і логіки пізнання (А.Бергсон, Р.Інгарден, І.Кант, О.Кожев, Ф.Ніцше, Ж.-П.Сартр, Б.Спіноза, М.Хайдеггер, Г.Шпет).

В процесі аналізу другого етапу генезису структурної методології - конституювання конкретного наукового (структурного) методу в лінгвістиці і математиці - особливу увагу в дисертації приділено працям спеціалістів в ділянці мовознавства, семіотики та математики. Методологія структуралізму і постструктуралізму ґрунтувалася і далі розвивається на вихідних засадах ряду лінгвістичних вчень (Е.Бенвеніст, І.А.Бодуен де Куртене, В. фон Гумбольдт, Ф. де Соссюр, А.Хомський, О.Потебня, Н.С.Трубецькой, П.Флоренський, Р.Якобсон та ін.), тому розгляд їх зв'язку зі структурними методами становить чималий блок філософської і спеціальної літератури (Н.С.Автономова, В.С.Баєвський, В.В.Бібіхін, Ю.Вільчинський, Т.М.Любимова, Ж.Старобінські, Р.Тімоті, Н.І.Толстой, В.Л.Шульц, та ін.). Підґрунтям дослідження структурної методології також слугували праці із семіотики (Дж.Ділі, В.М.Вандишев, Б.Гок, У.Еко, Вяч.Вс.Іванов, І.Е.Касавін, Є.Є.Лапін, Ю.Лотман, М.Мамардашвілі, Л.Павлюк, Ч.Пірс, М.Петров, К.А.Свасьян). Аналізуються роботи, в яких показано внесок математики у формування структурної методології, розглядаються процеси зміни акцентів сучасного пізнання, розширення сфери раціонального, роль ірраціонального у структурі пізнання (А.Гжегорчик, В.Декомб, О.І.Кедровський, О.Д.Лаута, О.Ліннебо, Ф.МакБрін, В.С.Ратніков, В.Рижко, В.Скотний, О.М.Соболь та ін.).

Третій етап розвитку ідей структурності має назву: осмислення методологічного значення структурних досліджень, систематизація структурної методології і виникнення нового напряму некласичного раціоналізму у філософії - структуралізму. Важливими для філософського аналізу методології структуралізму є роботи всесвітньо відомих представників західноєвропейської філософії і конкретних наук, а також мислителів з країн, генетично пов'язаних з Європою (Л.Альтюсер, Р.Барт, Ж.Батай, М.Бланшо, Х.Блум, Ж.Бодрійяр, Ф.Гваттарі, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда, Ф.Джеймісон, У.Еко, П.Клосовські, Ю.Крістева, Ж.Лакан, Е.Левінас, К.Леві-Строс, Ж.-Ф.Ліотар, П. де Манн, М.Мерло-Понті, Д.Х.Міллер, Р.Рорті, Е.Рудинеску, П.Слотердайк, Ц.Тодоров, М.Фуко, К.Харт та ін.). До кола дослідників, в чиїй творчості застосовувалася структурна методологія, належить ряд вихідців зі слов'янських країн, (М.М.Бахтін, А.Бєлий, Л.С.Виготський, Ю.В.Кнорозов, Ю.Лотман, С.А.Мороз, В.Я.Пропп, Ю.Н.Тинянов, В.Б.Шкловський, Г.Шпет та ін.).

На четвертому етапі генезису структурного світобачення - поширення структурних принципів у гуманітаристиці, набуття структурним підходом статусу загальнонаукового засобу пізнання - відбувається перенесення принципів і дослідницьких процедур структурної методології на ряд нетрадиційних для європейської науки сфер - міфи, культурні традиції, обряди, вірування тощо. В дисертації розглядаються праці, в яких йдеться про застосування структурних методів в окремих науках гуманітарного циклу зарубіжних (Н.С.Автономова, Т.В.Борисова, Н.Мулуд, Р.Нич, Т.Сахарова, Н.Райт, Т.Г.Румянцева, І.М.Чубаров) та українських дослідників (О.Йосипенко Л.Карачевцева, А.О.Карпенко, Н.Колощук, В.Ю.Науменко, В.Омелянчик, О.Переломова та ін.). Особливу групу джерел становлять роботи, де аналізуються проблеми епістемології, особливості традиційної і новітньої методології (Н.Г.Алєксеєв, В.В.Будко, М.М.Верніков, О.О.Гріцанов, В.П.Лисий, В.Л.Петрушенко, Д.Суска, Л.Н.Терентьєва, В.Л.Чуйко, Ж.Чаффі та ін.).

Конструктивні для даного дослідження ідеї містяться в роботах (що набули популярності в СРСР останніми десятиліттями його існування) представників СМД-методології та їх послідовників в Україні, присвячені загальнонауковим підходам і категоріям сучасного наукового пізнання (І.В.Блауберг, В.С.Готт, Ю.Громико, М.С.Каган В.С.Лутай, А.А.Малиновский, М.Мамардашвілі, В.П.Мельник, В.Н.Садовский, Е.П.Семенюк, Е.К.Сороко, В.С.Тюхтін, А.І.Уйомов, А.Д.Урсул, І.З.Цехмістро, Г.Щедровицький, Е.Г.Юдин та ін.). В дискусіях 70-80 рр. виділено найістотніші ознаки загальнонаукових підходів, зокрема структурного. Ці дослідники ще у 1960-і рр. розробляли методологічні проблеми найсучаснішого рівня („знаку”, „кінця філософії”, „технічного і технологічного прогресу”, „смерті суб'єкта”, „фіналізації науки” тощо).

Наступним етапом генезису структурної методології є критика методології структуралізму і його онтологічних претензій. В дисертації здійснено аналіз змісту праць зарубіжних і вітчизняних дослідників, які з позицій конструктивної критики розглядали методологічні засади структуралізму і постмодернізму (Н.С.Автономова, Є.М.Ананьєва, Т.А.Апінян, Б.Банасяк, А.М.Беляєва, Ю.В.Бистров, І.М.Бобков, Дж.Е.Вейс, Є.В.Волкова, Д.Л.Гелпі, Л.О.Гоготішвілі, О.О.Гріцанов, О.Н.Гурко, І.С.Добронравова, М.Енафф, А.М.Желнова, Ю.Жицінський, В.Зенба, В.П.Зінченко, І.І.Ільїн, І.Іселінг, О.Йосипенко, І.Карцев, І.Т.Касавін, А.С.Колесніков, Г.Косіков, С.В.Куцепал, А.Є.Лебідь, М.Г.Марчук, М.О.Можейко, В.І.Молчанов, П.Морріс, Н.Мулуд, О.Павлова, Л.Т.Ретюнських, Т.А.Сахарова, П.Серіо, Д.Скопін, С.Скоропанова, О.М.Соболь, С.Тарадайко, Н.А.Терещенко, С.Л.Фокін, О.Хархордін, Т.М.Шатунова, А.В.Ямпольська та ін.).

На останньому етапі генезису структурного світогляду відбувається формування постструктуралізму як системи філософсько-методологічних засобів дослідження границь - явищ, що перебувають за межами структурності, порогів мислимого, і перехід на позиції ірраціоналізму.

Попри тенденцію постструктуралізму дистанціюватися від методології як напряму досліджень, наголошувати принципову антиметодологічність сучасного пізнання чимало робіт представників як структуралізму (А.Альтюсер, Р.Барт, К.Леві-Строс, Ю.Лотман, Р.Якобсон та ін.), так і постструктуралізму (Ф.Гваттарі, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда, Ж.Лакан тощо) мають виразно методологічний характер. Понятійний апарат структурної методології містить нетрадиційні для філософії категорії і конструкти, найбільш вживаними серед яких є „гра”, „дискурс”, „діахронія-синхронія”, „медіація”, „наратив”, „парадигма”, „поверхня”, „означник-позначене”, „система”, „складка”, „структура”, „трансгресія”, „функція” тощо. Цим концептам присвятили розвідки М.Абрамс, О.В.Аронсон, О.Герасимова, Ж.Куллер, Ж.Ліотар, В.Я.Погребна, К.Помян, І.П.Проценко, А.Рудд, представники СМД-методології, М.Фуко, Й.Хейзинга та ін.).

Проведений історично-оглядовий аналіз джерел засвідчує, що зарубіжні і вітчизняні дослідники створили необхідний грунт для філософського опрацювання і систематизації категоріального апарату структурної методології. Водночас, хоч структуралізму і постструктуралізму присвячено чимало праць західноєвропейських, американських, польських, російських філософів, в Україні дослідженню методологічного аспекту цього феномену науки і культури не було приділено належної уваги. В публікаціях, котрі з'явилися останнім часом з цієї проблематики, відсутнє повне і докладне розкриття системного характеру структурної методології та її впливу на розвиток гуманітарного пізнання. Запропоновані наукові розробки мало пов'язані між собою. Головну увагу приділено практичному застосуванню методологічних засобів з арсеналу структуралізму і постструктуралізму в окремих галузях гуманітарного пізнання.

В підрозділі 1.2. "Логічні засади трансформації структурної методології у структуралізмі і постструктуралізму" на підставі виразно сформульованих критеріїв показано різницю між історичними та логічними етапами розвитку структурної методології. Історичний аспект відображає зовнішні (часові, територіальні, особистісні, ін. чинники), а логічний - внутрішній шлях розвитку предмету. За вихідний пункт визначення основних логічних етапів становлення методології структуралізму і постструктуралізму взято їх спільне базове поняття - „структура”. Головними при визначенні категорії „структура” є поняття „множина”, „відношення”, „система”, „функція”, а також запозичені зі структурної лінгвістики поняття „означник-позначене”, „синхронія-діахронія". Опозиція „означник-позначене” вказує на зв'язок методології будь-якого дослідження з моделлю лінгвістики Ф. де Соссюра, а пара „синхронія- діахронія” відбиває своєрідні підходи до історії методу та її перегляд. З урахуванням цих моментів виділено такі логічні етапи структурного дослідження: визначення єдності в різноманітності; релятивація (виявлення відношень хоча б між двома елементами досліджуваної множини), визначення системної цілісності об'єкта дослідження, структуралізація (виділення способів взаємозв'язку між відношеннями) системи, деконструкція системи (в постструктуралізмі). Виникнення постструктуралізму можна вважати закономірним, оскільки він логічно визріває в надрах структуралізму, відповідає логіці розвитку в напрямі пізнання структурності світу. Поява і поширення постструктуралізму свідчать про відновлення інтересу до структурних методів та їх здобутків.

У другому розділі „Взаємозв'язок методології лінгвістики і семіотики зі структуралізмом і постструктуралізмом” доводиться, що структуралізм являє собою певну єдність філософсько-методологічних засад, які дозволяють говорити про філософську школу в широкому розумінні, засновником якої є швейцарський лінгвіст Ф. де Соссюр. На це вказують певні ознаки, що характеризують школу - формування традиції, створеної видатним її засновником, генієм; початкова регіональність (в даному випадку це французька лінгвістична наука) і подальше поширення, подолання регіональних меж. Найбільш відомі представники структуралізму усвідомлюють витоки способу свого мислення і недвозначно вказують на структурну лінгвістику, в якій створено методологію вивчення будь-яких предметів.

У підрозділі 2.1."Фердинанд де Соссюр і школа структуралізму в дискурсивному полі європейської філософії: методологічний аспект" обґрунтовується парадигмальний статус структурної лінгвістики в сучасному європейському дискурсі, адже вона сьогодні, за висловом Ю. Крістевої, є лоцманом гуманітарних наук. Структурна лінгвістика завдяки Ф. де Соссюру першою з гуманітарних дисциплін стала строгою наукою. В його творах містяться положення, які пояснюють як спорідненість структуралізму і постструктуралізму, так і суперечності в їх основоположеннях. „Курс загальної лінгвістики” Ф. де Соссюра не виходить за межі раціоналізму і загалом орієнтується на його ідеали, що закладено у структуралізмі. Натомість „Анаграми” орієнтовані на ту межу, де раціональне не діє, втрачає свій потенціал. Цей аспект продовжено і розвинуто у філософії постструктуралізму. Отже і постструктуралізм у своїх витоках пов'язаний з творчістю Ф. де Соссюра.

Роль лінгвістики в сучасному епістемологічному полі, на думку М.Фуко, значно вагоміша і відповідальніша, ніж це колись належало біології і економіці як знанням про людину. Її функція полягає не тільки в об'єднанні гуманітарних наук. Вона дозволяє здійснити структуралізацію і форм, і змістів. Лінгвістика - не просто певний теоретичний перегляд знань інших галузей чи інтерпретація вже здійсненого прочитання. Вона є принципом їх початкового розшифрування. Інші галузі з позицій лінгвістики чинні, коли постають елементами системи означників. Лінгвістичний аналіз сам вибудовує власний об'єкт.

Проведений у підрозділі 2.2."Онтологічні категорії лінгвістики і методологія структуралізму та постструктуралізму" аналіз засвідчив, що не тільки Ф. де Соссюр, але й інші видатні лінгвісти ХIХ-ХХ століття (Е.Бенвеніст, О.Потебня, М.Трубецькой, П.Флоренський, А.Хомський та ін.), розвиваючи його ідеї, водночас критично сприймаючи ряд положень його вчення, йдучи паралельними шляхами, сприяли змінам методології гуманітарного пізнання в структурному напрямі. Категорії лінгвістики („випадок”, „внутрішня форма”, „діахронія-синхронія”, „зовнішня форма”, „означник-позначене”, „парадигма”, „поверхня”, „структура мови і мовлення” та ін.) увійшли в апарат цілої низки гуманітарних наук. Водночас лінгвістика надає нового смислу традиційним філософським категоріям („суб'єкт”, „об'єкт”, „творчість”, „єдність”, „тотальність”, „тотожність” та ін.), конкретизує їх зміст, відновлює для філософії її конститутивні ядра (категорії, відношення, семантика, смисл, та ін.).

Структуралізм, що був наслідком розвитку лінгвістики, врешті решт конституювався як плідний засіб гуманітарного пізнання, сприяв поширенню нових форм раціоналізму. В галузях застосування методології структуралізму значно зріс теоретичний рівень знань, був наведений порядок в нагромаджених емпіричних фактах, внесені системні чинники в їх організацію. Це спричинило появу нових галузей науки. Теоретизація цих галузей знання, в свою чергу, змусила звернути увагу на взаємопов'язаність гуманітарних і природничих наук з тими ділянками людської діяльності, які традиційно вважалися ненауковими (міфологією, модою, релігією, художньою творчістю, повсякденним життям). Посередницькі, міждисциплінарні (медіативні) можливості структуралізму, його орієнтація на практику отримали широкий резонанс.

Уявлення, пов'язані зі структурною лінгвістикою, доволі суттєво міняють властиві європейському мисленню акценти в розумінні онтологічного статусу мови і мовлення, головні опори європейського філософського дискурсу загалом. В некласичних філософсько-лінгвістичних вченнях відбувся поступовий поворот від позицій про сталість мовних структур, існування початкових духовних засад мови і мислення до висновків про релятивність, віртуальність, змінність, хаотичність і випадковість як онтологічні засади не тільки мови і мовлення, але й життя людини. Під впливом лінгвістики виникає нова філософія, в межах якої особливої уваги набуває проблема суб'єкта в позанаукових дискурсах. В контексті постструктуралістської поетики поширюється думка, що в художній творчості (особливо поезії) проступає первинна структура людського життя, містяться ритм, смерть і майбутнє як людські екзистенціали. Носіями істини оголошуються діячі мистецтва, які й творять смисли. Підкреслюється також, що мова істотно закорінена в акті сигніфікації, здійснюваному суб'єктом в його суспільно-історичному бутті. Соціальність і суб'єктивність на основі методології постструктуралізму органічно входять у дискурс сучасної гуманітаристики.

У третьому розділі „Компаративістський аналіз засад і принципів структуралізму і постструктуралізму: онтологічні і гносеологічні аспекти” систематизовано онтологічні, гносеологічні, праксеологічні характеристики структуралізму та постструктуралізму.

В підрозділі 3.1. "Онтологічні засади структурного дослідження" здійснюється аналіз особливостей структурної методології в системі філософських принципів і категорій. Спираючись на філософську онтологію і конкретизуючись на загальнонауковому рівні, вона знаходить застосування в конкретно-наукових методах дослідження. Структуралізм позитивно оцінюється як проміжний спосіб зв'язку філософії з конкретними науками, адже його спрямованість на відношення, а не на субстрат чи атрибути об'єктів долає кордони, створені їх специфікою.

Постструктуралізм, ґрунтуючись на категоріальній системі структуралізму, позиціонує себе як філософський напрям. Своєрідна трансформація категорій „буття”, „відношення”, „зміст”, „модель”, „смисл” „структура”, „форма”, та ін. у постструктуралізмі ставить під сумнів науку і науковість. Виразним є намагання переосмислити також ряд інших традиційних категорій онтології - „єдине”, „індивідуальне” „множинне”, „одиничне”, „подвоєння”, „різниця”, „суперечність” „тотожність” тощо. Багато понять і концепцій введені представниками постструктуралізму в дискурсивне поле європейської культури вперше, інші є оригінальним прочитанням традиційних концептів („ексцес”, „маска”, „надмірне”, „повторення”, „трансгресія та ін.). Бажаючи підкреслити інноваційний характер мислення постструктуралістів, їх іноді називають філософами бурі, хоч цей революційний поворот в онтології не такий вже глибинний; традиційні поняття онтології під іншими назвами знову займають чільне місце в дискурсі європейської філософії.

В підрозділі 3.2. "Гносеологічні характеристики структуралізму і постструктуралізму: їх взаємозв'язок" проаналізовано ряд основоположних принципів структуралізму, які отримали розвиток у постструктуралізмі. Базовим можна назвати принцип структурності. Цінність структуралізму як загальнонаукового засобу пізнання, що створює його специфіку, полягає в тому, що саме відношення є головним предметом дослідження. Вивчення будь-яких об'єктів відбувається з позицій цілості, і саме структура створює цілість і функціонування об'єктів як систем, визначає сталі характеристики, що дозволяють відрізняти системи від об'єктів іншого ґатунку. Структуралізм збільшив коло застосування поняття „структура”, поширив його на ділянки, які являли собою накопичення емпіричного матеріалу. Методологія структуралізму має на меті передусім зберегти пов'язаність та повноту кожної сукупності на її власному рівні, забороняє розглядати будь-яку конфігурацію або її частину як незавершену, недосконалу. До набутків структуралізму відносять і те, що концентрація уваги на структурі відображає складну ситуацію сучасної епістемології, дозволяє аналізувати кризові явища. Постструктуралізм виник і формувався значною мірою в суперечках навколо поняття структури.

Істотною характеристикою як структуралізму, так і постструктуралізму є принцип лінгвоцентричності. Постструктуралісти, як і представники структуралізму, визнають своїм основоположником Ф. де Соссюра. Метод структурної лінгвістики став вихідним для значного перетворення предмету дослідження цілої низки інших наук. Але у тлумаченні природи лінгвістичних структур різниці між цими напрямами доволі виразні. Специфікою структуралізму є використання онтологічних особливостей мови і деяких способів її вивчення як основи науковості в інших ділянках гуманітарного знання або розуміння інших феноменів за аналогією з мовою як знаковою системою. Те, що структура може бути подана в термінах опозицій і різниць, позначеного і означника незалежно від того, які саме елементи заповнюють валентності, утворені в системі опозицій і різниць, зробило структуралістську методологію придатною до того, щоб зв'язувати різні об'єкти, аналізувати структурні цілості. Постструктуралістська критика цього принципу грунтується на тому, що структуралізм постулює наявність незалежного від мови, єдиного самототожного позначеного (об'єктивної реальності, присутності), що передує будь-якій означувальній діяльності і зовні спрямовує останню. Трансцендентне позначене, за класичними уявленнями, на яких продовжує перебувати і структуралізм, ставиться ієрархічно вище за множинний означник.

Адекватним методом відшукування смислу натомість оголошується аналіз на рівні означників, який розкриває витоки породження смислу в процесі гри мовних форм, записаного слова, граматичних структур. Замість інтерпретації пропонується викреслювання як метод антиінтерпретації. Викреслювання, будучи операцією зі структурами, є однією з головних процедур принципу деконструкції, запропонованого Ж. Дерріда і поширеного серед інших представників постструктуралізму. Вона логічно продовжує і радикалізує хайдеггерівський принцип деструкції західно-європейської метафізики. Головне спрямування деконструкції - практична робота з текстами, їх нові інтерпретації, переклад, виявлення прихованих підвалин, виведення на поверхню таємниць. Деконструктивний аналіз має справу з бінарними структурами, властивими кожному текстові. В межах деконструкції здійснюється інтерпретація смислу опозицій. Наступним кроком є надання обом її членам рівноправного смислу, що виключає будь-яку ієрархічність. Третім етапом є оцінка доцільності опозицій і висновок щодо правомірності їх функціонування в культурі.

Важливим принципом структуралізму є вимога виділення фундаментальних структуроутвірних відношень. Початковим пунктом такого дослідження є виявлення „клітинки”, одиниці аналізу, елементарного структуротвірного відношення даного об'єкту. Початок цьому покладено лінгвістикою Ф. де Соссюра, в якого елементарним структурним відношенням є фонема. К. Леві-Строс започаткував поняття „міфологема” як вихідне при дослідженні міфів. М. Фуко в „Археології знання” як елементарну одиницю дискурсу обгрунтовує висловлювання. Своєрідною одиницею аналізу в структуралізмі є порожня клітинка всередині структури, що порушує цілісність структурності, приводить її до руху. Така клітинка під різними назвами (місце короля, сліпа пляма, плинний означник, нульова цінність, відсутність причини тощо) фігурує в концепціях більшості структуралістів і являє собою важливий аспект його гносеології. Саме структуралізм виявив цю клітинку, наявність і поведінку якої важко пояснити з позицій класичного раціоналізму, оскільки її змінність, парадоксальність, суперечливість, містичність наштовхують на межу, де починається дія позараціонального.

Одним з базових у структуралізмі і особливо постструктуралізмі оголошується принцип відмінності (різниць). Філософський дискурс (до нього належать структуралізм, постмодернізм, постструктуралізм), який використовує структурну методологію як вихідну, іноді іменують філософією відмінності. Цей різновид постнекласичного філософствування протиставляється класичному як „філософії тотожності”. За допомогою принципу відмінності проводяться дослідження не лише в лінгвістиці та філософії, але й у релігієзнавстві, теології, літературознавстві тощо. Постструктуралістська відмінність - це позиція антиесенціалізму, антиосновності, антиреалістичності. Визнається внутрішня спорідненість, взаємна залежність і відкрита структура мереж значень нашого пізнання та суспільного буття.

У підрозділі 3.3. "Діалектика Гегеля в постструктуралістському дискурсі" проведено компаративістський аналіз діалектики Гегеля і методології структуралізму та постструктуралізму. В працях Ж.Лакана, Ж.Дельоза, Ю.Крістевої, П.Слотердайка, Ф.Берто, Д.Гаревей, Е.Сісу та ін. представників західноєвропейської філософії зустрічаємо чимало текстів, назва і зміст яких свідчать про зв'язок з філософією Гегеля. Для представників постструктуралізму характерною є особлива увага до методу Гегеля, який сприймається більшою мірою критично. Ж. Дельоз на противагу Гегелю розвиває свій метод як антидіалектиктичний. Більш істинними для пізнання, адекватними реальності в постструктуралізмі вважаються емпіричні методи (зокрема, трансцендентальний емпіризм Ж. Дельоза), що відображають досвід індивіда, інтуїтивні підходи. Водночас в апарат цих методів істотно включаються категорії, діалектичні принципи і концепти Гегеля.

Розгляд гегелівської методології в контексті структуралізму і постструктуралізму призводить до висновку, що спадщина видатного німецького мислителя є багатим і далеко не повністю опанованим сучасною філософією джерелом ідей і прозрінь щодо процесу пізнання, природи істини, сутності людини, суспільства, їх взаємозв'язку і майбутнього. Тому попри критичне ставлення окремих сучасних філософів до спадщини Гегеля як раціоналіста, а до його позиції як дискурсу пана, гегелівські твори лишаються зразком західноєвропейського типу мислення і опорою подальшого розвитку філософії. "Доля гегелівської системи... здалеку видається примарними руїнами ідеалістичної метафізики”, однак „гегелівські руїни привертають до себе увагу все нових і нових самовільних переселенців” (П.Слотердайк).

У підрозділі 3.4. "Взаємозв'язок теоретичного і практичного у структуралізмі і постструктуралізмі" показано, що структуралізм є новою формою раціоналізму, адже дозволяє встановити відношення між теорією і практикою. Структура ніколи не поставала в межах даного напряму лише теоретичним поняттям, а від початку була методологічним засобом, призначеним для того, щоб в деякий спосіб збирати в певний корпус значення, розпізнавати теми, впорядковувати постійні елементи та факти відповідної ділянки знань. Саме практичну інтенцію поняття структури має на увазі Ж. Дерріда, коли говорить про ультраструктуралізм, оскільки структура іноді всупереч теоретичному наміру свідчить про якусь роботу як внутрішню єдність деякої конструкції, керовану систематизуючим принципом.