Естетико-мистецтвознавчий аналіз міметичного способу художнього творення: історична динаміка класичного мистецтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 7.01: 111.852 (043.3)

спеціальність 09.00.08 - естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ЕСТЕТИКО-МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ МІМЕТИЧНОГО СПОСОБУ ХУДОЖНЬОГО ТВОРЕННЯ: ІСТОРИЧНА ДИНАМІКА КЛАСИЧНОГО МИСТЕЦТВА

Юхимик Юлія Віталіївна

КИЇВ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії культури Національної музичної академії імені П.І.Чайковського.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Левчук Лариса Тимофіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри етики, естетики та культурології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Личковах Володимир Анатолійович, Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, завідувач кафедри філософії та культурології

доктор філософських наук, професор Поліщук Олена Петрівна, Житомирський державний університет імені І.Франка, завідувач кафедри естетики, етики та образотворчого мистецтва

доктор філософських наук Шульга Раїса Петрівна, Інститут соціології НАН України (м.Київ), провідний науковий співробітник відділу соціології культури й масової комунікації

Захист відбудеться 14 квітня 2011 р. о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ім.М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий “12” березня 2011 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Живоглядова І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У колі традиційних проблем естетики одне з центральних місць займає спектр питань, покликаних дослідити глибинну сутність мистецтва та специфіку творчої самореалізації в ньому людини. У намаганні сформулювати засадничі принципи функціонування мистецтва естетична думка різних періодів постійно констатує різноаспектну присутність у ньому міметичного принципу. Сам термін «мімезис», вперше залучений античністю для означення специфіки художнього творення, позначив центральну проблему першої естетичної концепції мистецтва, представленої у V ст.до н.е. Арістотелем, визнавши міметичний принцип важливою творчою засадою становлення художнього образу. Наступні естетичні інтерпретації, деформувавши початкове античне трактування, призвели до звуження розуміння суті міметичного принципу лише як певного способу художнього творення в образотворчому мистецтві та ототожнення його із майже прямим формальним наслідуванням сприйнятої людським зором матеріальної реальності. Наслідком стало закріплення за поняттям відтінку догматичної обмеженості, не сумісної з духовною свободою творення і сформувало в історії естетики та мистецтвознавства дві полюсні щодо нього точки зору: безумовного визнання мімезису основним принципом образного творення (класичне мистецтво) та не менш одностайного заперечення художньо-творчого його потенціалу (некласичне мистецтво). Разом з тим, естетичний аналіз історичної специфіки мистецтва призводить до необхідності визнання міметичного принципу засадничим в усі періоди існування мистецтва - проте принципу не догматично закостенілого в єдиному наочно-незмінному варіанті, а відкритого до різного роду трансформацій та доповнень, обумовлених світоглядними особливостями культурно-мистецької доби. Історична динаміка мистецтва виявляється внутрішньо цілісним процесом з потужним естетичним фундаментом у вигляді художньо-міметичного принципу, який типологічно трансформується у кожній новій культурно-мистецькій ситуації. У зв'язку з цим очевидною є необхідність естетичного дослідження як суті мімезису в його початковому варіанті при становленні власне мистецтва, так і подальшої типологічної його еволюції. Історична динаміка мистецтва виявляє розширення художньо-формальної площини міметичних інтерпретацій різних аспектів людського буття: кількісних та якісних характеристик явищ природного та трансцендентного світів; процесів та результатів пізнавальної діяльності людини; уявлень про внутрішню сутність і причинність явищ; емоційних переживань з приводу конкретних подій чи абстрактних ідей тощо. Введення кожного наступного аспекту на відповідному етапі художньо-культурного сходження, не заперечуючи попередньо існуючих, стверджує засадничий для образного творення характер мімезису. Наслідування як визначальна здатність людської психіки і важливий фактор культурогенезу, і мімезис, як окремий його варіант: а) становлять необхідну основу творчості, у тому числі й художньої; б) є базовими для збереження і функціонування мистецтва як специфічної духовно-практичної сфери людського буття; в) переходячи на нові щаблі типологічного розвитку, визначають художньо-естетичну специфіку стилів мистецтва. З огляду на це, виникають всі підстави розглядати мімезис в якості важливого елементу системи базових естетико-мистецтвознавчих категорій.

Однак при всій принциповій важливості проблема мімезису не отримала належної ґрунтовної розробки, зберігаючи і в сучасному науковому контексті відчутну неоднозначність та неправомірну звуженість інтерпретації. Уже початковий етап постановки і дослідження проблеми був позначений суперечливістю та полюсністю підходів і трактувань (Платон, Арістотель). Окремі аспекти проблеми привертали увагу філософів та митців Середньовіччя (Плотін, І.Дамаскін, Ф.Студит, Діонісій Ареопагіт), Відродження (Леонардо да Вінчі, М.Фічіно), Нового часу (Н.Буало, І.Вінкельман, Г.Вьольфлін, Г.Ф.Гегель, Б.Грасіан-і-Моралес, Е.Тезауро). У сучасній естетиці проблеми дослідження історичної динаміки мистецтва та художньо-образного творення, їх обумовленості соціокультурною специфікою, входять до сфери наукових інтересів ряду західноєвропейських (Р.Коллінгвуд, Г.Кьоллер, Д.Лукач, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Панофскі, В.Татаркевич) та російських (С.Аверинцев, В.Бичков, О.Лосєв) науковців. Естетико-філософський аналіз широкого кола мистецьких проблем ґрунтовно представлений у доробку українських естетиків (М.Бровко, Л.Левчук, В.Личковах, Л.Мізіна, С.Овчаренко, О.Оніщенко, В.Панченко, О.Поліщук, Р.Шульга). Окремі аспекти проблеми мімезису досліджено працями західноєвропейських естетиків Е.Ауербаха (мімезис у контексті літературної творчості), М.Кемпа (ренесансний розвиток античної міметичної теорії), Г.Кьоллера (естетична специфіка античного розуміння мімезису), В.Татаркевича (мімезис у контексті історії естетичної думки); російських естетиків Н.Нікітіної та О.Дубової (антично-ренесансні аспекти міметичної теорії).

Разом з тим, можна констатувати безумовно недостатній рівень теоретичного аналізу зазначеної проблеми в новітній естетиці. Необхідність наукової реабілітації міметичного принципу як засадничого в контексті культурно-мистецької діяльності людини і поглиблення тим самим загальноестетичної теорії творчості, залучення його на новому теоретичному рівні у систему визначальних категорій естетики та мистецтвознавства зумовлюють актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.

Метою дисертаційного дослідження є створення на сучасному науково-теоретичному рівні цілісної естетико-мистецтвознавчої концепції мімезису як засадничого принципу художньо-образного творення в контексті історичної динаміки класичного мистецтва.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати специфіку прояву наслідувальної здатності в контексті культуротворчої діяльності людини;

- з'ясувати функції наслідування-мімезису в контексті мистецтва як: а) системи художньої комунікації, б) системи специфічних видів діяльності, в) сфери художньо-образного творення;

- дослідити естетичну сутність міметичного принципу художнього творення та його роль у становленні образної сфери мистецтва.

- визначити ступінь залежності дії міметичного принципу від видової специфіки мистецтва;

- з'ясувати роль мімезису в генезі мистецтва;

- виявити та проаналізувати типологію міметичних проявів образного творення, зафіксованих історичною динамікою класичного мистецтва;

- дослідити різноманітність прийомів міметичного способу творення (натуралістична імітаційність, схематизація, типізація, ідеалізація, символізація) та особливості їх прояву в різних типологічних моделях;

- провести аналіз теоретичної естетико-філософської розробки проблеми мімезису, зафіксованої класичною естетичною думкою різних культурно-історичних періодів;

- довести доцільність застосування інтегративного естетико-мистецтвознавчого підходу до розв'язання проблеми мімезису як важливого елементу системи художньо-творчої проблематики;

- прослідкувати особливості функціонування міметичного принципу образного творення у сакральному мистецтві (стародавній Єгипет, візантійське середньовіччя);

- обґрунтувати універсальний категоріальний статус мімезису як засадничого принципу функціонування мистецтва;

Об'єкт дослідження: мімезис як засадничий принцип культуротворчої діяльності людини.

Предмет дослідження: історична динаміка становлення і розвитку типологічних моделей художнього мімезису та естетичної думки щодо них у контексті класичної художньо-естетичної парадигми.

Методи дослідження. Мета та завдання роботи зумовили застосування наступних методів дослідження: історичного - при аналізі історичної типологічної динаміки міметичних проявів; аналітичного - при з'ясуванні естетичної сутності та логіки формування концептуальних підходів до дослідження проблеми; порівняльного - у виявленні трансформацій різностильових теоретичних тлумачень мімезису та конкретного художнього матеріалу, що їх репрезентує; узагальнення - при з'ясуванні універсальних культурно-мистецьких засад функціонування мімезису; систематизації - при виявленні типологічних основ варіантів теоретичного тлумачення мімезису в межах однієї культурної доби та конкретно-художніх представлень міметичного типу в одному стильовому контексті; комплексний естетико-мистецтвознавчий підхід зумовлений темою дисертаційного дослідження та необхідністю визначення ступеня адекватності теоретичних концепцій реаліям мистецької практики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській естетиці здійснена спроба створення й обґрунтування на сучасному теоретичному рівні цілісної естетико-мистецтвознавчої концепції мімезису як засадничого принципу існування класичного мистецтва.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у наступних положеннях: мімезис художній мистецтво наслідувальний

- проаналізовано й узагальнено специфіку конкретного прояву та теоретичного дослідження системою гуманітарного знання універсальної наслідувальної здатності людини в контексті її культуротворчої діяльності; дістало подальшого розвитку теоретично-філософське її осмислення, стверджено виняткове її значення в якості важливого інтегративного, адаптивного, ідентифікуючого, відтворюючого фактора в культурогенезі як окремого індивіда, так і цілісних соціальних систем;

- з'ясовано функції наслідування у художньо-мистецькій діяльності людини; вперше констатовано, що у цій площині специфічним інваріантом універсальної наслідувальної здатності виступає мімезис, який виявляється:

1) фундаментальним інтегративно-відтворюючим фактором функціонування мистецтва як особливого виду культуротворення, забезпечуючи сталість існування різних його рівнів як системи: а) специфічної художньої комунікації; б) художніх видів, жанрів, форм; в) художніх стилів, течій, напрямків; в) оригінальних художньо-діяльнісних моделей;

2) засадничим художньо-формотворчим принципом становлення образної системи творів мистецтва класичної естетичної парадигми;

- вперше досліджено естетичну сутність міметичного принципу художньо-образного творення як єдності двох нероздільних аспектів: наслідувального використання формальних характеристик та логіки співвідношення цілісних форм чи окремих формальних елементів упізнаваних явищ об'єктивної реальності як основи конструювання художнього образу з одночасним унаочненням певного ідеального смислу, випродукованого авторською свідомістю; встановлено безумовну пріоритетність ідейно-смислового рівня образного творення та його визначальний вплив на вибір, специфіку представлення та можливу модифікацію вихідних параметрів наслідувальної природної основи, що безумовно виводить мімезис із площини механічно-буквального копіювання, забезпечуючи йому статус універсального засадничого фактора художнього творення;

- визначено ступінь залежності дії міметичного принципу від видової специфіки мистецтва; вперше встановлено, що видова специфіка зумовлює очевидну варіативність прояву міметичного принципу: формальною базою образного творення у «зображальних» мистецтвах є наслідувальне використання формально-конструктивних ознак матеріальних об'єктів оточуючого світу; у «незображальних» - наслідування динамічно-смислових характеристик соціальних, світоглядних, психологічних феноменів людського буття; виявлено, що як «зображальні» (живопис, скульптура), так і «незображальні» (архітектура, музика) види становлять площину безумовної дії мімезису, що дозволяє стверджувати універсальний його статус як важливого чинника існування мистецтва;

- з'ясовано роль мімезису в генезі художньої діяльності людини, вперше стверджено, що фундаментом становлення мистецтва стала реалізація ідеї наслідувального відтворення формальних характеристик природних явищ оточуючого світу в системі якісно відмінних виражально-конструктивних художніх засобів (ліній, кольорів, звуків, об'ємів, рухів тощо); констатовано, що в добу ранньої образотворчої діяльності кристалізувались основні прийоми міметичного образного творення: імітаційність, типізація, схематизація, символізація, ідеалізація, - які зумовили багатоманітність представлення художньої образності наступного мистецтва;

- вперше виявлено і доведено, що стильову динаміку класичного мистецтва зумовлює становлення і послідовна зміна типологічних міметичних моделей образного творення: утилітарно-магічний тип (рання образотворча діяльність), конструктивно-магічний тип (Стародавній світ), космологічно-антропометричний тип (антична Греція), експресивно-психологізований тип (римо-еллінізм), трансцендентно-символічний тип (візантійська доба), ідеалізований антропоцентрично-перцептивний тип (Відродження), суб'єктивно-формалістський тип (маньєризм); проаналізовано художньо-естетичну специфіку зафіксованих міметичних типів; з'ясовано, що культурно-історичними передумовами типологічних трансформацій мімезису виступають: зміна світоглядної парадигми, духовно-ціннісних пріоритетів, естетичної свідомості доби, трансформація та розширення системи художньо-матеріальних засобів мистецького творення під впливом досягнень науково-технічного прогресу;

- дістало подальшого розвитку дослідження натуралістичної імітаційності, типізації, схематизації, символізації, ідеалізації як основних прийомів власне міметичного образного творення; виявлено, що вони, будучи початково кристалізованими в ранній образотворчій діяльності, виявляють варіативність конкретної реалізації у різних типологічних міметичних моделях та зумовлюють наступну різностильову багатоманітність представлення художньої образності; утвердження певного міметичного типу визначає домінування і найбільш відповідного до нього прийому міметичного творення;

- проаналізовано й узагальнено особливості теоретичної розробки проблеми мімезису, представлені естетико-філософською думкою відповідних досліджуваних періодів класичного мистецтва; виявлено, що проблема мімезису усвідомлюється в якості однієї з центральних у художньо-творчій проблематиці усієї класичної доби; найбільш плідними з точки зору естетичної її розробки виявилась доба грецької античності (становлення естетико-філософської традиції її дослідження та формулювання основних концептуальних положень), італійського Відродження (подальший розвиток у контексті свободи творчої самореалізації митця) та візантійського середньовіччя (віднаходження нової ідеально-трансцендентної сфери міметичних зразків); римо-елліністична та маньєристська філософсько-естетична думка виявляють вторинність, частково розвиваючи окремі положення античної та ренесансної теорії;

- вперше у дослідженні проблеми мімезису застосовано інтегративний естетико-мистецтвознавчий аналіз, який забезпечив: створення достатньої доказової художньо-теоретичної бази дослідження мімезису; визначення ступеня адекватності теоретичних узагальнень стосовно проблеми мімезису особливостям реальної мистецької практики; виявлено, що естетико-філософські узагальнення є лише частковим теоретичним осмисленням окремих реалій та стильових новацій мистецької практики; нові аспекти теоретичного трактування міметичного принципу кожного наступного періоду є наслідком формування нових способів та прийомів міметичного творення та естетичного їх осягнення; констатовано відсутність цілісної міметичної теорії, адекватної виконуваній ним і зафіксованій художньою практикою людства засадничій функції;

- вперше прослідковано особливості функціонування мімезису в площині сакрального мистецтва: а) наслідувальне використання формальних характеристик природних об'єктів є базовим принципом творення сакралізованого художнього образу; б) в якості безумовно реальної для релігійної свідомості площини існування міметичних першообразів визнається сфера трансцендентно-божественна; в) художнє представлення явищ трансцендентного світу можливе лише в умовно-символічному ракурсі, покликаному активізувати асоціативне осягнення ідеального смислу через сприйняття специфічно сконструйованої матеріальної основи - художньо-сакрального символу; г) художньо-сакральний образ-символ конструюється шляхом наслідування формальних ознак природного світу, відповідно трансформованих через призму уявлюваного трансцендентного ідеалу; д) для даного світоглядного контексту неодмінним виявляється запровадження художньо-естетичного канону - системи чітко визначених і обов'язкових для строгого дотримання правил відбору природної формальної першооснови з наступною її модифікацією через застосування специфічної, не властивої для реалій природного світу логіки її представлення;

- вперше обґрунтовано універсальний статус мімезису як важливої естетико-мистецтвознавчої категорії, що позначає засадничий принцип функціонування класичного мистецтва; доведено наукову доцільність залучення її на якісно новому теоретичному рівні у науковий обіг естетики та мистецтвознавства.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані як важливий елемент загальної теорії людської творчості; при аналізі специфіки соціокультурної динаміки людства; при дослідженні проблем та тенденцій розвитку мистецтва; у практиці викладання основних курсів та спецкурсів з естетики, історії мистецтва, культурології.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у процесі обговорення на науково-методологічних семінарах та засіданнях кафедри теорії та історії культури Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського, кафедр культурології й етики та естетики Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, через оприлюднення на наукових конференціях, серед яких: наукова конференція «Іван Франко і національне відродження» (Львів-Криворівня, 1991 р.); міжнародна наукова конференція «Духовна діяльність та її специфіка» (Запоріжжя, 1993 р.); науково-практична конференція «Духовність як критерій розвитку особистості та спосіб спілкування з оточуючим світом» (Чернівці, 1996 р.); науково-практична конференція «Українська культура: реалії та виклики ХХІ ст.» (Чернівці, 2002 р.); міжнародна науково-практична конференція «Соціальна політика і механізми інтеграції українського суспільства» (Одеса, 2002 р.); Ш і ІУ фестивалі релігійного мистецтва «Толерантність через красу» (Київ, 2008-2009 р.); міжнародна наукова конференція «Молодь у сучасному світі: філософсько-культурологічні виміри» (Київ, 2009 р.); міжнародна наукова конференція «Людина. Світ. Суспільство» (Київ, 2009 р.); міжнародна наукова конференція «Сучасна молодь і проблема життєвих цінностей: філософські та етико-культурологічні виміри» (Київ, 2010 р.); міжнародна наукова конференція «Прекрасне у духовному потенціалі людства» (Київ, 2010 р.), міжнародна наукова конференція “Феномен діалогу: традиція і сучасність” (Київ, 2010 р.).

Публікації. Основні ідеї дисертації викладені у монографії (Мімезис: естетико-мистецтвознавчий аналіз засадничого принципу класичного мистецтва. - Київ: ВПЦ «Експрес», 2005. - 11,4 д.а.) та у 29 наукових публікаціях, з них - 22 у відповідних фахових виданнях з філософії, затверджених ВАК України.

Кандидатська дисертація на тему «Проблема асоціативності в мистецтві» захищена у грудні 1990 року. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використовуються.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, дванадцяти підрозділів, висновків, списку використаної літератури (371 найменування). Загальний обсяг становить 391 сторінку, основного тексту - 359 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано проблему, проаналізовано ступінь її наукової розробленості, визначено мету, основні завдання, об'єкт, предмет, основні методи дисертаційної роботи, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подані дані щодо апробації дослідження, публікацій та загальної структури роботи.

Перший розділ - «Теоретичний дискурс проблеми мімезису» - складається з двох підрозділів, у яких розглянуто історичну традицію наукового осмислення заявленої проблеми та різноаспектність її дослідження в колі гуманітарних наук, роль наслідування у природних і культурних процесах.

У підрозділі 1.1. - «Проблема мімезису в історії гуманітарного знання» - висвітлюється історичний аспект інтелектуального осмислення наслідування-мімезису, що віддавна акцентується як проблема особливого значення у загальнокультурній та художньо-мистецькій практиці людства.

Науковий інтерес до різних аспектів мімезису виявляють психологія, соціологія, історія, філософія, естетика, мистецтвознавство. В історії гуманітарного знання найбільша увага приділена дослідженню наслідування: а) інстинктивного, реалізованого у природному світі (К.Делез, Е.Канетті, Л.Леві-Брюль, К.Леві-Строс, К.Лоренц, Г.Тард, З.Фрейд); б) соціалізованого, виявленого у суспільному становленні людини - у навчально-виховній діяльності (А.Бандура, Л.Виготський, Д.Ельконін, В.Ларцев, С.Міллер, Д.Норман, Ж.Піаже); у контексті дослідження масової свідомості (Е.Канетті, З.Кракауер, Г.Тард); у контексті філософії історії (В.Беньямин, Ф.Ніцше, А.Тойнбі, О.Шпенглер); в) культурно-мистецького - саме цей аспект проблеми має найбільш тривалу історію дослідження.

Аналіз художнього мімезису починають грецькі мислителі, трактуючи його як: а) наслідування екстатичних станів людської психіки (рання античність); б) наслідування способів дії природи (Демокріт); в) вторинне наслідування ідеї (Платон); г) вільне формування художніх образів на основі сприйнятих формальних ознак природних явищ (Арістотель).

Римо-елліністична доба (Псевдо-Лонгін, Максим з Тіра, Сенека, Горацій, Філострати, Лукрецій Кар) вдається до спадщини попередників, не виробляючи власних оригінальних концепцій, однак приділяючи дещо більшу увагу суб'єктивним чинникам міметичного творення. Середньовічна точка зору на мімезис як на наслідування в мистецтві ознак Божественного світу представлена судженнями Плотіна, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Іоана Дамаскіна, Феодора Студита. Ренесансний світогляд, що трактує мімезис як наслідування не лише природи, але й ідеальної античної спадщини та манери визнаних митців, перетворює його на центральну естетичну проблему доби (Альберті, Дж.Вазарі, да Вінчі, Л.Гіберті, М.Фічіно, Ф.Цуккарі) з відчутним акцентом на пізнавальному аспекті. У постренесансний період мімезис трактується важливим, визнаним способом художнього відтворення об'єктів світу - природного і, особливо, культурного (Ш.Батте, Н.Буало, Дж.Віко, Й.Й.Вінкельман, Г.Ф.Гегель, Й.В.Гете, Д.Дідро, І.Кант, Г.Е.Лессінг, Н.Пуссен). Нові ракурси тлумачення мімезису через призму ідеї художньої правдивості виявляє ХІХ ст. (брати Гонкури, Е.Золя, І.Тен, Ф.Фішер, М.Чернишевський). ХХ ст. поляризує погляди на мімезис - від визнання його важливою засадою творення (Б.Гайл, Ф.Екман, Дж.Сантаяна) до повного заперечення його мистецької доцільності (Т.Адорно, В.Кандінський, К.Малевич, Х.Ортега-і-Гассет). Найбільш грунтовне дослідження історико-філософських аспектів міметичної проблеми представлене у творах В.Бичкова, О.Лосєва, Д.Лукача, В.Татаркевича. При цьому дослідницька увага зосереджена на часткових художньо-естетичних аспектах проблеми в межах локальних культурно-історичних періодів - передусім, Античності та Ренесансу, що призводить до нівелювання дійсного значення універсальних міметичних засад функціонування мистецтва.

Термін «мімезис» сучасною естетикою визначається дуже узагальнено як неоднозначно трактований термін античної естетики, що позначає суть мистецтва як засобу відтворення дійсності. Існує цілий синонімічних понять (відтворництво, копіювання, імітація, віддзеркалення, відображення тощо), в яких досить варіативно представлені смислові акценти явища стосовно співвідношення наперед заданої програми дій та творчої свободи митця. Разом з тим, неправомірним є розповсюджене ототожнення художнього мімезису з прямим копіюванням природних форм.

Підрозділ 1.2. - «Наслідування як основа природних та культурних життєвиявів людини» - присвячений аналізу проявів наслідувальної здатності у природному та культурному середовищі.

У науковій літературі проблема наслідування розглядається звужено - передусім, у контексті природного життя; в соціально-культурному середовищі увага акцентується у переважній більшості на локальному, художньо-мистецькому прояві мімезису. Дійсний же масштаб дії наслідувальної здатності надає їй статус універсального природно-культурного феномену. У природній сфері наслідувальна здатність виступає важливим і ефективним регулятором процесів тваринного світу, в соціумі вона формує плідну базу подальшої творчої активності та самореалізації як окремої особистості, так і людства в цілому. Так, мімезис: а) виявляється важливою засадою культурного становлення та самовияву людини, художня практика при цьому є лише окремою частиною універсальної площини реалізації міметичного принципу; б) є основою збереження різновидової специфіки соціально-практичної діяльності людини; наслідування та самонаслідування виступають базою формування індивідуального способу життя, звичок, навичок; механізми наслідування, реалізуючись у формах культурних норм, зразків, традицій, свят, звичаїв, обрядів, ритуалів, моди тощо, сприяють формуванню та збереженню цілісності соціокультурних організмів різних рівнів, гарантують як збережуваність важливих культурних форм, так і послідовність їх розвитку; в) є одним з найвагоміших факторів культурогенезу, забезпечуючи переведення творчих індивідуальних та групових новацій на рівень загального культурного надбання; г) є основою системи трансляції культурного досвіду, забезпечуючи культурну спадкоємність поколінь; д) сприяє соціалізації та інкультурації нових членів соціуму, є необхідним фактором культурної адаптації, важливим чинником ефективного розвитку психологічних властивостей та вольових якостей особистості; е) забезпечує можливість її культурно-соціальної (національно-етнічної, статевої, вікової, класової, професійної, світоглядної) ідентифікації та самоідентифікації, збереження культурної ідентичності та самобутності, внутрішньої інтеграції соціуму. Акцентовано на негативних аспектах культурного наслідування, що призводять до явищ особистісної індиферентності, конформізму, тоталітаризму. Важливу проблему становить вибір міметичного зразка; у сучасній соціокультурній ситуації вона актуалізується та загострюється з огляду на агресивно-деструктивну діяльність ЗМІ, що нав'язують жорсткі стереотипи життя, моделі поведінки, сприяють домінуванню примусово-шаблонних форм над творчими. Розглянуто різні типи наслідувальної діяльності: мимовільне, вольове, негайне, відтерміноване, точне, варіативне, статичне, динамічне; причини їх актуалізації та моральний - позитивний чи негативний - характер результату. Підкреслено, що у переважній більшості випадків втілення наслідувального принципу в контексті культурної діяльності людини невіддільне від творчого її компоненту. Наслідування у цьому сенсі не є незмінно-механічним повторенням - скоріше це збереження визначальних параметрів і ознак певного об'єкту чи виду діяльності, що допускає чи, навіть, передбачає певний діапазон варіацій. Творчість і наслідування виявляються не сутнісними антагоністами, а послідовними рівнями єдиного цілісного процесу культурного поступу людства.

Другий розділ - «Міметичні засади існування мистецтва» - складається з двох підрозділів, у яких розглянуто специфіку різноаспектних проявів художнього мімезису як особливого інваріанту зумовленого наслідувальною властивістю людської психіки соціально-культурного феномену і, одночасно, важливої засади функціонування мистецтва.

У підрозділі 2.1. - «Проблема наслідування мімезису в контексті художньої діяльності людини» - наголошується на необхідності спростування поширених уявлень про мімезис лише як про певний жорстко детермінований спосіб образного творення, що прагне до максимально точного відтворення художніми засобами реально існуючих об'єктів. Доводиться, що художній мімезис несумісний з буквальним копіюванням чи механічною імітаційністю, оскільки неодмінно передбачає виникнення нової образної сутності. Художнє наслідування і творчість виявляються не взаємовиключаючими, а взаємодоповнюючими способами формування образної сфери, творячи цілісну основу становлення, існування та розвитку мистецтва. Стверджується необхідність розширення традиційного кола розгляду художнього мімезису, оскільки він функціонує на різних рівнях художньої системи як важливий чинник: становлення власне мистецтва як способу специфічного художньо-образного представлення вражень від явищ оточуючого світу; збереження видової, родової, жанрової, стильової специфіки мистецтва; існування мистецтва як специфічно-умовної цілісної системи певних видів і способів діяльності митця; необхідного оволодіння художнім «ремеслом» у його фаховій підготовці; дотримання певних правил функціонування різних ланок мистецтва як специфічної комунікативної системи (автор, виконавець, глядач) з метою збереження її цілісності та оригінальності; належної інтерпретації авторського задуму у виконавських видах; адекватного сприйняття авторського задуму глядачами, слухачами, читачами; образного творення у системі різновидових засобів художньої виразності. Художні образи і сам спосіб художнього мислення нерідко відіграють роль прямих чи опосередкованих міметичних зразків для сфери раціонального мислення і наукової діяльності. Представлене нове трактування мімезису - не як способу прямого копіювання зовнішньоформальних ознак матеріального світу, а як принципу конструювання смисловизначальних характеристик різнопланових явищ буття за допомогою впізнаваних, асоціативно пов'язуваних з широким понятійно-емоційним колом форм, об'єктів, явищ буття. Обраний міметичний зразок використовується при цьому як вихідна базисна форма, здатна адекватно представити ідеальний авторський задум та відповідну емоційну палітру переживань. Виокремлено міметичні варіанти образного творення, представлені у проаналізованих творах мистецтва різної видової, жанрової та стильової спрямованості: тематично-змістовий - з метою передачі необхідної об'єктивної інформації; психологічно-емоційний - з метою навіювання реципієнту відповідних переживань; смисловий - з метою представлення внутрішнього сенсу ідеальної сутності явища, здебільшого передаваного через деякі знаки чи символи. Дія міметичного принципу виявляється у сталому використанні відомих сюжетів та образів (міфологічних, біблійних, епічних, історичних), стилізації, цитуванні, у застосуванні прийомів авторської зовнішньоформальної та емоційно-психологічної самоідентифікації тощо. В цілому ж, мистецтво можна розглядати як спосіб художнього наслідування уявлень людини про цінності, орієнтири та рушійні сили буття.

У підрозділі 2.2. - «Специфіка міметичних проявів у «незображальних» вида мистецтва» - розглянуто особливості дії мімезису в «незображальному» контексті архітектури та музики, який традиційно вважається мінімально відкритим для дії наслідувального принципу.

Цілісне й пряме архітектурне наслідування зустрічається досить рідко, здебільшого часткове наслідування виявляється в окремих конструктивних елементах, оскільки очевидно неможливо віднайти у природі готову форму, яка б відповідала усьому комплексу естетичних і практичних вимог людини. При становленні архітектури саме форми природного оточення нерідко відіграють роль зразків для зведення споруд. Площина міметичних запозичень розширюється при залученні допоміжних іншовидових (скульптурних, живописних, графічних) елементів. Поширені випадки прямого та опосередкованого наслідування антропоморфних форм і пропорцій. Центральним же міметичним зразком в архітектурі виступає космогонічна модель світу. Архітектурний мімезис постає результатом художньо-практичного освоєння людиною складних просторово-часових закономірностей буття, об'єднуючи кілька міметичних різновидів: природний, космогонічний, соціально-антропоморфний. Архітектура здатна результативно відтворити морально-духовний характер доби, створюючи цілісний образ певної культурно-історичної спільноти; пряме наслідування форм культурного середовища є винятком для архітектурного мімезису. Приклад жорсткого закріплення міметичного зразка в якості неодмінного до використання у спорудах певного типу становлять різностильові архітектурні канони, найбільш повно розроблені у сфері культової архітектури. Неодноразове їх повторення у наступні періоди призводить до появи псевдостилів. Із міметичним зверненням до еталонних форм минулого пов'язане архітектурне «цитування». Розповсюджене явище наслідування архітектурних форм з іншокультурних стильових систем. Архітектурний образ твориться шляхом складного міметично-асоціативного опосередкування характерних ознак певного важливого у морально-духовному, сакральному, космічному сенсі явища чи представленої ідеї. Одночасно архітектурна форма актуалізує відповідну міметичну модель поведінки.

Подібно до архітектурного, неправомірно звужені можливості музичного мімезису. Найдавніші теорії походження музики прямо вказують на неї як на мистецтво наслідування гармонійних співзвуч всесвіту та унаочнену копію закону існування всесвіту, виявлену у досконалих вібраціях, ритмах та гармоніях. Музичний мімезис виявляється у сутнісно-діяльнісній площині, передбачаючи оперування звуками стало визначеної висоти, оволодіння чітко зафіксованими прийомами інструментального чи вокального виконавства, знання строгих правил створення та розкодовування нотно-графічних музичних записів, дотримання діяльнісних моделей на різних рівнях функціонування системи музичної комунікації. У сфері ж образного творення констатовано наступні міметичні різновиди: імітаційне наслідування звукових природних явищ, опосередковане наслідування динаміки соціальних процесів та внутрішнього духовно-емоційного світу людини, наслідування феноменів та закономірностей існування художньо-мистецької сфери. Особливою є роль ритмо-мелодичних інтонацій, що виникають як трансформоване наслідування інтонацій мовлення. Музичний мімезис насамперед спрямований на відтворення динамічних характеристик духовно-емоційних явищ. Міметичний принцип складає основу існування музики як чітко структурованої системи підвидів, жанрів, форм. Ступінь жорсткості наслідувальної вимоги є досить варіативним у різних випадках, коливаючись від строгої канонічності (поліфонія строгого стилю, класична гармонія, додекафонія, серіальність) до значно вільнішої імпровізаційності (форми романтичної музики, алеаторики). Міметичний принцип виявляється у феномені музичних нео-стилів та створює саму можливість існування музичного мистецтва не у вигляді одноразово виконаних опусів, а у численних виконавських інтерпретаціях та записах.

Третій розділ - «Мімезис як основа формування класичної моделі мистецтва» - складається з чотирьох підрозділів, у яких розглянуто основні міметичні засади становлення мистецтва класичної парадигми.

У підрозділі 3.1. - «Специфіка утилітарно- та конструктивно-магічного типів об'єктивного мімезису ранньої образотворчої діяльності» - увага приділена міметичній специфіці становлення художньої діяльності людини у початковий та ранній період кам'яного та бронзового віків - бази формування власне мистецтва у його класичному варіанті.

Численні зразки наскельної ізографії, скульптури, орнаменту є наочним свідченням першого рівня формування об'єктивного мімезису як важливого у подальшому принципу художньо-образного творення. Винайдення міметичного зображення стало революційним досягненням давньої культури. Міметична спрямованість давніх скульптурних і наскельних зображень кам'яного віку класифіковано як магічно-утилітарну з домінуючим буквально-імітаційним компонентом. Прослідковано процес виникнення міметичного графічно-живописного зображення з форми натуралістично-імітаційної скульптури, проаналізовано причини абсолютного домінування у ранній період зооморфної тематики. Утилітарно-магічний мімезис представляє першу унаочнену форму художньо-естетичної реакції давньої людини на сформовану нею картину світу, образної фіксації нею тогочасної системи цінностей буття, обмежених колом матеріально-природної утилітарності та проторелігійних уявлень. Оволодіння більш складними просторово-часовими та динамічно-діяльнісними характеристиками буття призводить до трансформації раннього буквально-імітаційного натуралізму в мімезис схематизований та умовно-символічний. Трансформації мезо- та неоліту стають наслідком розвитку естетичної свідомості: принциповим досягненням художньо-естетичного мислення стає синтезування об'єктивного мімезису з творчим конструюванням художньої форми шляхом свідомого введення у зображення естетично освоєних давньою людиною формальних характеристик. Динаміка міметичних трансформацій при збереженні об'єктивної утилітарно-магічної основи зумовлена змінами світосприймання: нові варіанти мімезису стають художньо-естетичною реакцією на відповідно різні варіанти картини світу - художньо-статичну, динаміко-смислову та декоративно-смислову (Н.Скурту).

Наступний етап розвитку мімезису розглянуто в контексті художньої практики стародавнього Єгипту. Поглиблена система смисложиттєвих уявлень асоціативно та опосередковано переплавляється у систему специфічної художньої образності на основі об'єктивно-конструктивного мімезису. Цей тип фіксується характерним художньо-естетичним каноном, творячи особливий варіант подвійного мімезису, що супроводжує всю давньоєгипетську історію, перериваючись лише на короткий період Амарнського мистецтва. Прослідкована логіка формування давньоєгипетського канону як методу передачі об'єктивних характеристик оточуючого світу, що стверджує оригінальний синтез неодмінного наслідування сталих об'єктивних характеристик предметів та явищ світу і свідомого уникнення передачі оптичних ілюзій людського бачення як неприпустимо спотворюючих суть явищ. Вказано на приклади збереження попередньої натуралістично-міметичної традиції в зооморфних та рослинних образах при одночасному їх використанні в якості магічних символів. Мистецька традиція Єгипту в якості вихідного принципу обирає мімезис об'єктивно-конструктивного типу, творячи художню форму, здатну передати максимум об'єктивної інформації про зображуваний об'єкт. Посилення акценту на аспекті творчого конструювання універсально-досконалої та одночасно впізнаваної за аналогією з реальними природними прообразами естетичної форми стали основою наступного типу художнього мімезису, зафіксованого мистецтвом Античності.

У підрозділі 3.2. - «Проблема художнього мімезису в античній естетиці» - розглянуто становлення естетичної думки античної доби щодо проблеми мімезису.

Досягнення якісно нового рівня філософської рефлексії виявилось і в намаганні осмислити процеси художнього творення, характеристикою якого було визначено художнє наслідування - мімезис. Початки осмислення проблеми знаходимо у докласичний постгомерівський період; відносну завершеність і концептуальну цілісність проблема одержує у теоретичній спадщині Арістотеля.

Об'єктом філософського осмислення мімезис стає в ранньоантичній космології: природний космос як матеріально-чуттєвий результат наслідування світу ідей. Космологічний мімезис трактує наслідувальний принцип визначальним у творенні світопорядку, у збереженні ієрархічності його проявів, нижчим рівнем якого є мімезис художньо-мистецький з його ілюзорністю результатів. Протиріччя між низькою філософською оцінкою суті художньої практики і зростанням реального інтересу до неї з боку соціуму стимулює подальший розвиток її теоретичного дослідження. Саме поняття «мімезис» виникає у ритуальній практиці діонісійського культу, позначаючи наслідування оргіастично-афективних станів божественних істот. Міметичне екстатичне наслідування виявляється у формах «триєдиної хореї» (Ф.Зелінський), пізнішим варіантом якої стає антична трагедія; пластичні мистецтва не розглядаються в якості площини дії цього принципу. До початку V ст. поняття мімезис стає об'єктом теоретично-філософського осмислення.

Досліджено уявлення про природу мімезису Геракліта, піфагорійців, Демокріта, Горгія - зокрема, з точки зору його емоційно-психологічного, катартичного впливу на людину. Класична доба відкрила нове поле дослідження мімезису - як наслідування сутнісних ознак предметів засобами пластичних мистецтв. Ця сократівська ідея була розвинута у принципово відмінних інтерпретаціях Платона та Арістотеля. Трансформацію власних поглядів на суть мімезису демонструє Платон: початково - мімезис як наслідування динамічних експресивних станів, згодом - мімезис як формотворчий принцип драматичної та епічної поезії (на відміну від ненаслідувальної урочисто-піднесеної) та, нарешті, - і пластичних мистецтв. Встановлено деформації оригінальних поглядів Платона щодо мімезису наступними інтерпретаторами його творчості; критика Платона спрямована не загалом проти міметичної засади як такої, а проти розважально-імітаційного наслідування (фактично - пародіювання) буденно-брутальних явищ, позбавлених важливого позитивно-морального фактора. Позиція Платона стосовно мімезису перебуває в руслі загально-критичного ставлення до мистецтва як до явища, не здатного бути істинним джерелом пізнання і морального вдосконалення. Міметична концепція Арістотеля є більш послідовною, схвальною щодо мистецтва загалом і мімезису зокрема та позбавленою платонівського ригоризму. За Арістотелем, художній мімезис ніколи не ототожнюється з механічно-буквальним копіюванням, а є формою художнього творення, здатною піднятися до показу загальних, типових властивостей речей об'єктивного світу, і єдиним універсальним принципом художнього творення, що результативно варіюється у різних видах мистецтва. Акцентовано визнання Арістотелем потужного творчого потенціалу міметичного творення і права митця, що послуговується цим принципом, на власне авторський образ реального явища. Осмислення проблеми пов'язане з дослідженням впливу художньо-міметичної сфери на морально-емоційний стан її реципієнтів. Проаналізовано оцінку мімезису, сформульовану античними філософами: негативну у Платона (нездатність морального оздоровлення) та позитивну в Арістотеля (можливість отримання духовно-естетичної насолоди та катартичної гармонізації). Встановлено зв'язок міметичних концепцій Античності з дослідженням проблеми катарсису. Досліджено кристалізацію ідеї стосовно мімезису як певного універсально-об'єднавчого принципу усієї художньої сфери (Арістотель) і важливу класифікаційну засаду видової системи мистецтв.

У підрозділі 3.3. - «Втілення засад космологічно-антропометричного мімезису в мистецтві Античності» - проаналізована специфіка реалізації класичного античного міметичного типу в мистецтві цієї доби.

Античне мистецтво є безпосередньо орієнтованим на наслідувальний принцип, а безумовними прототипами виступають при цьому реалії природного світу. Античний мімезис чуттєво фіксує важливі результати інтенсивної духовно-пізнавальної діяльності людини, наочно являючи піднесені ідеали її світовідчуття - уявлення про красу як абсолютну гармонію та міру у всіх сферах буття: красу як глобальну характеристику і закон існування космосу (докласичний період), персоніфіковану красу, виявлену в антропоморфному образі богів і людей (класичний період).

Базою мистецтва античної класики є мімезис ідеалізований, що художньо унаочнює ідею абсолютної краси (Фідій, Поліклет, Пракситель) і співвідноситься з закономірностями власне людського сприймання. Домінуючим у грецькому мистецтві стає ідеалізований антропоморфний образ, міметичним прообразом при цьому обирається людина як вершина можливого космічного вияву краси. Людина фіксується у різних її проявах - як динамічна, діяльна, вольова, емоційна істота (музика, поезія, трагедія); і як досконала природно-космічна форма (пластичні мистецтва).

Ідеалізований мімезис підкріплюється об'єктивними основами математичних знань, оскільки прекрасне, на думку грецьких філософів, визначається і якісними, і кількісними показниками, закріпленими в античному каноні досконалої форми. Проаналізовано шлях становлення ідеалізованого скульптурного мімезису, послідовно представленого формами ксоанонів, куросів і кор, класичної скульптури. Для грецького мімезису не властива індивідуалізація обличчя, акцент робиться на пластичній передачі досконалої цілісної фігури, що перебуває у стані абсолютної внутрішньої врівноваженості, та вишуканого драпірування одягу. Важливою метою ідеалізованого мімезису є передача внутрішньої життєвої динаміки живої, ідеально пропорційної цілісної фігури, представленої на основі детальних математичних правил формотворення, з одночасним відтворенням стану абсолютної внутрішньої гармонії споглядаючої істоти, персоніфікації стану калокагатії, прояву найвищої досконалості людської істоти.

Виявлено поступове утвердження антропометричної тенденції класичного мімезису як у сфері образотворчого мистецтва, так і у сфері ордерної архітектури та містобудування (пропорції, назви, загальний візуальний характер елементів та цілісних форм). У вазописі, декоративно-прикладному та пластичному мистецтві розвиваються основи різних жанрів - анімалістики, натюрморту, пейзажу, що перебувають у руслі «ілюзіоністського» мистецтва, ґрунтованого на максимальній міметичній достовірності зображуваного, яка, однак, не припускає порушення художньо-естетичної міри і перетворення на змертвілу реальність. У теоретичних і поетичних творах доби переважає позитивна оцінка міметичного мистецтва сучасниками.

Домінуючим у мистецтві античної класики слід визначити ідеалізований космологічно-антропометричний мімезис - вище досягнення класичного мистецтва; міметичні різновиди, що паралельно існують у цей час, виявляючись, насамперед, у музиці та театрі - експресивний, побутово-природний, ідеальний мімезис - одержать плідну розробку в художній спадщині наступного часу.

У підрозділі 3.4. - «Експресивно-психологізований мімезис римо-елліністичного мистецтва» - розглянуто причини, естетичні закономірності формування та особливості художнього прояву міметичних засад римо-елліністичного мистецтва.

Естетична думка доби, продовжуючи попередню класичну традицію, визнає мімезис базовим принципом існування мистецтва, не продукуючи, однак, при цьому власної оригінальної концепції. Використовуються розробки попереднього періоду, в які вводяться лише незначні доповнення. Разом з тим, мистецтво ІV ст. до н.е. - ІV ст.н.е. свідчить про наявність уже кількох векторів художньо-міметичної орієнтації: продовження і завершення лінії класичного ідеалізовано-антропометричного мімезису; збереження традиції «ілюзіонізму»; формування нового експресивно-психологізованого міметичного типу, зумовленого значними соціально-культурними зрушеннями. Відзначена полівекторність стає наслідком драматичного розщеплення цілісного раніше образу людини, яка з одного боку усвідомлюється як герой, з іншого - все більше асоціюється з лірично-інтимною, драматичною та побутовою сферами, що свідчить про руйнування світоглядної гармонії та наростання відчуття драматичного дисонансу між людиною та світом.

Елліністична доба безумовно визнає художні здобутки грецької класики і естетичну значущість класичного мімезису. Одночасно на зміну вимозі об'єктивного природного наслідування поступово приходить ідея важливості суб'єктивної волі, уяви, фантазії, натхнення, вигадки автора як засобів наслідування не лише видимих, але й уявлюваних експресивно-динамічних характеристик явищ та зв'язків між ними. З цим пов'язана поступова зміна акцентів: досконалість природи виявляється не в її об'єктивній красі, а в мірі подібності до мистецтва. У філософсько-естетичний обіг вводяться нові поняття, що поступово творитимуть основу майбутньої філософії художньої творчості - уява, фантазія, експресія, натхнення. Стверджується ідея необхідності наслідування у мистецькій діяльності деякого індивідуального внутрішнього взірця, визначальним фактором стає суб'єктивна воля творця.

Виняткової популярності набуває живопис з його можливостями найтоншого нюансування у передачі форм світу та психологічних станів людини; з'являються перші живописні станкові портрети («фаюмський» портрет). Особлива увага до живописного мімезису зафіксована працями Філостратів (П-Ш ст.н.е.). Серед міметичних новацій елліністичного живопису відзначені багата колористична палітра, особлива увага до точного малюнку, контррельєфний спосіб передачі просторової глибинності.

Трансформація суспільних ідеалів призводить до ряду міметичних новацій: нормою стає гіпертрофована монументальність, утверджуються нові жанри (тріумфальний, побутовий, психологізованого портрету), популярними стають динамічно-експресивні багатофігурні зображення як образне наслідування різних аспектів драматичних діалогічних співставлень людина-людина, людина-природа, людина-соціум; посилюється драматичний психологізм, нівелюється попередня неодмінна ідеалізація образу. Домінуючим стає мімезис, орієнтований на показ загострено-афективних психічних станів людини. Введення численних зооморфних образів опосередковано представляють непідвладні людині стихійні природні та соціальні сили. Наслідком цих процесів стає втрата мистецтвом колишньої гармонізуючо-катартичної здатності, спрямованість його на вражаючу видовищність.