Здійснення людини індивідуально-особистісним буттям як проблема європейської парадигми культури

І все ж розум, як наріжний принцип європейської культури, зберігає свою парадигмальну значимість. Свідченням цьому є хоча б те, що його критичні рефлексії з приводу підвалин європейського способу буття у світі, що є характерною ознакою культурологічних пошуків ХХ ст., прояснюють шляхи подальшого культурного поступу, виводячи людину з глухих кутів, в які вона потрапила в результаті абсолютизації своєї здатності підпорядковувати собі суще.

Зростання могутності діяльності, цього боротьбистського начала в людській життєдіяльності і відповідне, по суті синхронне, зростання стражденності - є свідченням того, що боротьба, перетворення, безперервне прагнення до долання наявної даності буття вичерпало себе в якості власне людського способу здійснення буттям. Це не означає, що діяльнісне начало повинне бути подолане. Людина є і залишається діяльнісною істотою. Мова може йти лише про межі її діяльнісної активності.

У п'ятому розділі - «Європейська парадигма культури в ситуації постмодерну» - проаналізовані зміни, яких регулятивні принципи європейської парадигми культури зазнали в ситуації постмодерну. Робиться висновок, що постмодерн репрезентував новий образ упорядкованості - образ «ризоми» - образ безладно переплетених паростків, які непередбачено розростаються. Тут відсутній єдиний центр, що задає напрямок розгортання порядку. Тобто, постмодерн репрезентує плюралізм порядків, які розгортаються навіть не паралельно, а розгалужуються, переплітаються, накладаються один на одного. Така множинність порядків має ту особливість, що кожен з наявних та співіснуючих порядків завжди оточений іншими, розгортається з їх сукупності. Топос «ризоми» - це топос розлому, тріщини, провалу буття. Цей ризомний порядок, це хаосмос, тобто специфічне, неприродне поєднання космосу (власне порядку в його еллінському розумінні) та хаосу (в тому ж розумінні). Такий образ постмодерного порядку репрезентує все існуюче як невизначене та мінливе.

Про такий порядок не можна сказати, що він існує, або є в наявності, він завжди знаходиться в процесі становлення, а отже ніколи не може бути завершеним. У своїй незавершеності він завжди відкритий майбутнім, ще ніяк і ніким невизначеним перетворенням. Таким чином, якщо порядок в добу Модерну покладався на основі раціонально сконструйованих метанаративів, то в ситуації Постмодерну він покладається на основі «метанаративу» відсутності будь-яких наративів.

Такий ризомний порядок покладається іншим типом розуму ніж деревоморфний порядок Модерну, це ризоморфний, ризоматичний розум.

Постмодерн, піддає всебічній критиці розум в його модерній (законодавчій) формі. Можна сказати, що критика розуму складає одну з характерних рис постмодернізму. Постмодерн звинуватив законодавчий розум у диктатурі концептів, що задають жорсткі правила інтелектуальної діяльності у відповідності з одичними та незмінними законами, в намаганні анігілювати зі сфери знання суб'єктивні підстави суджень, оскільки вони формують необґрунтовані уявлення, що несумісні з наукою. З точки ж зору Постмодерну раціонально впорядкований світ є не, що інше, як його спрощення, а останнє є різновидом насильства. Насильство плюндрує світ, а не відкриває шлях до істини.

Піддавши критиці законодавчий розум Постмодерн не відмовився від розуму, як наріжного принципу європейської культури, адже він сам виник в її смисловому полі. Натомість був запропонований розум інтерпретуючий, який не прагне захопити об'єкт, оволодіти ним, і на відміну від законодавчого не стверджує, буцімто акт оволодіння робить об'єкт кращим та не приховує, що у процесі оволодіння він піддається перетворенням.

Як такий, інтерпретуючий (ризоматичний) розум не потребує постаті інтелектуала у її колишній формі - як законодавця інтелектуальних практик, у всякому разі робить її непереконливою. Потрібен не інтелектуальний законодавець, а гравець, здатний вести гру в ситуації невизначеності мети та орієнтирів її досягнення. Підґрунтям цих змін стали принципові зміни, що відбулись у світовідчутті, світосприйнятті та світорозумінні людини, а відтак і у її ставленні до світу. Була піддана сумніву віра в безмежні можливості розуму, а багатовікові традиції раціоналізму проголошені метафізичним непотребом.

Що стосується боротьби, то боротьбиське начало в ситуації Постмодерну постає не як боротьба «за» покладання, утвердження певного порядку світу, як то мало місце в добу Модерну, а як боротьба «проти», проти тої картини світу, що сформувалась на шляхах від «міфу до логосу».

Своє боротьбиське начало Постмодерн виявляє в акцентуванні підривних форм культури: пародії, іронії і т. п. Боротьба, як визначальний принцип європейської парадигми культури, в ситуації Постмодерну постає переважно у двох основних формах: іронії та деконструкції.

Отже визначальні принципи європейської парадигми культури зберігають свою парадигмальну роль і в ситуації Постмодерну, проте форми і способи їх вияву суттєво відрізняються від попередніх історичних преформацій.

У шостому розділі - «Людська індивідуальність у смисловому полі європейської парадигми культури» - аналізується проблемність соціокультурних визначеностей людини та граничні форми вияву індивідуального здійснення буттям європейської людини. Проведений аналіз привів до висновку, що проблемність соціокультурних визначеностей людини полягає в тому, що маємо справу з суперечливістю буття людини: з одного боку, необхідно враховувати вихідну залежність окремої людини від соціокультурних умов, в яких відбувалась чи відбувається її становлення як людини, а з другого, зважаючи на активний характер людської життєдіяльності, необхідно враховувати певну автономність у самовизначеності власного буття окремим індивідом. Мета даної самовизначеності - здійснення буттям, і як така, вона вимагає безперервних динамічних відносин з соціокультурним середовищем. Для підтримання їх динамічної рівноваги вона повинна вносити в середовище необхідний порядок, тобто виявляти свою активність, покладаючи в ньому смисли в горизонті яких вона здійснюється буттям. Її буття, як власне людське буття, не є даністю, воно задане і людина повинна постійно продукувати себе як людина. Те, що людина покладає себе в соціокультурному середовищі, зумовлює той очевидний факт, що у відношенні до неї воно постає результативною характеристикою її діяльності. Водночас його характеристики передзадані конкретному індивіду. Отже, людина покладає себе в соціокультурному середовищі не як особлива субстанція, а як активне творче начало, що організує взаємодії.

У цьому процесі людина виявляє свою активно-творчу сутність, «викликаючи» до дійсності можливості, потенційно наявні в соціокультурному середовищі, а в кінцевому рахунку і в універсумі в цілому. Людина постійно перебудовує наявний соціокультурний порядок, постаючи творчою та продукуючою силою соціокультурного світу.

У системі «людина - соціокультурне середовище» немає симетричної відповідності. Якщо останнє характеризується повнотою буття і завжди цілісне у своїх проявах, то людині притаманне постійне прагнення до повноти та цілісності. В цій ситуації індивідуальне розмаїття буття постає тим, що певною мірою компенсує дану невідповідність. Необхідність цього розмаїття зумовлена тим, що людина не має спадкової програми життєвої діяльності, а тому лише через індивідуальне розмаїття та активно-творче відношення до соціокультурного середовища вона здатна підтримувати динамічну рівновагу співвідношення з ним як умову свого індивідуального буття. Повна відповідність людини і соціокультурного середовища реалізується лише на рівні родового буття, на індивідуальному рівні це може досягатися лише частково. Проте саме на цьому рівні в наслідок невідповідності соціокультурного середовища та обраної конкретною людиною спрямованості здійснення буттям, розгортаються найбільш драматичні колізії людського існування.

У відношенні до середовища індивідуальне буття можна охарактеризувати як невизначеність, що змушує людину виявляти свою активно-творчу природу. В цій ситуації впливи соціокультурного середовища на індивіда не можуть бути спрямованими, тобто абсолютної відповідності мети і результату в спробах формувати певних індивідів суспільство досягти не може. Можливості соціокультурного середовища відносно індивіда лежать в іншій площині - створення умов та вияв меж здійснення людини індивідуальним буттям. В дійсності соціокультурне середовище визначене стосовно людини лише в кінцевому рахунку, як підґрунтя її буття. Але ж і людина не визначена стосовно нього. Її визначеність задана потенційно, а от якою мірою вона нею сповниться, питання відкрите.

До індивідуалізованих соціокультурних визначеностей людини належить віднести такі способи здійснення людини буттям, які охоплюються поняттями «індивідуальність» та «особистість».

У своїй дійсності особистість «замкнена» на наявні соціокультурні обставини, а отже самовизначається у смислових координатах сучасності, тобто в координатах усталеного буття, де однобічно згасла потенційність минулого. У своєму відношенні до соціуму, в його історичному поступі, особистість опосередкована сучасним, у смислових координатах якого продукується реальність її буття. Її продукування - творчість репродукції, а соціокультурне призначення - вияв потенційного розмаїття сучасного як необхідної умови динамічної рівноваги суспільства.

Якщо особистість «замкнена» на обставини, знаходить в них підґрунтя своєї буттєвості, то індивідуальність відключається від них, втрачаючи в них опору. Наявні соціокультурні обставини обезцінюються, втрачають значення причини і мотиву поведінки. Виникає ситуація зовнішньої неумотивованості.

Індивідуальність діє від себе і не в зовнішніх обставинах знаходить підвалини власного здійснення буттям. «Зраджуючи наявні» обставини, індивідуальність протистоїть їм, маніфестує незалежність від них. Усе це характеризує її як самодостатню цілісність, котра безпосередня у своїй буттєвості і одночасно завершена причина самої себе, оскільки ні перед нею, ні за нею нічого не стоїть, вона нікого не репрезентує. У своїй безпосередності індивідуальність немає глибини, затьмареної тінями сутностей. Сутність та існування у ній співпадають. Будучи такою, вона відкрита колізіям буття. Індивідуальність - це оголений, у своїй безпосередності, нерв соціуму. В такій іпостасі людина завжди незручна для суспільства і сприймається як аномалія.

У своїй невизначеності та аномальності щодо суспільства індивідуальність «розпаковує» майбутнє, відкриваючи можливі смислові горизонти буття соціуму. Покладаючи вектори можливого, індивідуальність виходить за дану соціокультурну ситуацію. Не пориває, а саме виходить (абсолютно порвати з наявними соціокультурними обставинами людина взагалі не може), і з цієї трансцендентуючої позиції відкриває нові смислові горизонти, які стають тими підвалинами, на яких індивідуальність формує свій спосіб буття, що об'єктивується в середовище її існування - культурну реальність.

Що стосується проблеми індивідуального буття, то це проблема самовиявлення та самоствердження людської індивідуальності як соціокультурної цілісності. Це становлення та самоутвердження індивідуального «Я» в конкретності існування індивідуально-особистісного світу, існування тут і тепер. Звичайно, на різних етапах соціокультурного поступу форми, в яких відбувалась індивідуалізація людського буття, були різними.

Можливості здійснюватись власним буттям мала місце уже в архаїчному суспільстві. Уже тут окрема людна усвідомлювалась як «об'єкт» певних санкцій, зумовлених порушенням норм, що окреслювали межі здійснення буттям певної спільноти. Це знаходило вияв у феномені остракізму, який у своїй суті позбавляв людину її родової визначеності, оскільки виштовхував за межі тих соціокультурних зв'язків, в системі яких вона отримувала свою людську визначеність. Індивідуальна визначеність людини мала тут негативний характер і здійснювалась на межі людського буття взагалі.

Для доби античності (Еллада періоду класики) така межа ґрунтувалась на поєднанні фаталізму та героїзму.

Героїзм, як зіткнення людського і божественного планів буття, передбачає вибір. Герой «обирає» свій життєвий шлях, тобто стає на межу даності, якою є доля. Здійснюючи «вибір», він розриває даність обставин та покладає новий план буття, обраний ним свідомо (швидше свідомо - імпульсивно). Цей новий план буття - це новий світ, світ свого особистого буття, в якому герой водночас і актор, і певною мірою автор своєї життєвої драми (і немає значення усвідомлює він це чи ні), а отже, він відповідальний за себе і перед собою. В своєму прагненні реалізувати свою мету він не спонукується зовнішньо - волею богів, а лише власною волею. Отже він перебуває в стані свободи, котра у своїй ідеальності така спокуслива, проте у своїй екзистенційній безпосередності обертається тягарем трагічності. Тягар підсилюється тим, що герой не розчиняється певною мірою у своїх вчинках, як і не є його повноправним творцем. Самодостатність світопорядку та мислення цілісності зумовлювали те, що як вибір, так і вчинок вписується в наявний світопорядок, над яким герой не володар і якому пасивно підпорядкований. Значення його вчинків, як і сенс зпродукованої ним соціокультурної ситуації, переважає його здатність їх усвідомлювати, вислизаючи кожен раз, коли здається, ніби він уже прояснений.

Інші форми здійснення індивідуальним буттям являло Європейське середньовіччя. Саме воно створило велике вчення про особистість.

Світ середньовічної людини - це хресний шлях, на якому «вертикалізм» благочестивих помислів про Бога і блаженне життя в потойбічному світі нерозривно був пов'язаний з «горизонталлю» існування у світі феодальної реальності з її станово-корпоративною ієрархією.

Отже, «хресність» життєвого світу середньовічної людини зумовлювала і «хресність» її самовизначення, а відтак і «хресність» у вияві форм здійснення індивідуальним буттям. Вагант і купець в обширі земного буття і чернець - аскет в обрії світу небесного - складали одне антитетичне ціле, у видноколі якого індивід міг явити свою самість, власну детермінованість індивідуально-особистісного буття. Та все ж дана детермінованість не була самодостатньою, оскільки опосередковувалась відношенням до трансцендентного Начала. В дійсності вона визначала трансцендентну, духовну у своїй суті, спрямованість індивідуального здійснення буттям.

Практика індивідуального буття ренесансної людини розгорталась в обширі від інтелектуала до ні в чому нестримного «борджізму», а наріжним каменем такого здійснення ставала творчість. Саме у творчості людина цієї доби відкривала для себе простір свободи. Але чим «заповнювався» він? Нічим не обмежена особистість здатна «видобути» з себе що завгодно - від видатних шедеврів, що свідчать про величезний злет естетичних пошуків до «звірячої естетики» (О.Ф.Лосєв). Творчість виявлялась пов'язаною з болісністю абсолютної свободи, яка у своїй дійсності обертається нічим нестримними самовиявами. Та все ж творчість стала способом самоствердження особистістю своєї самості; людина вперше усвідомлено продукувала світ власного буття, сповнений земними смислами. В ситуації творення вона здійснила прорив до Абсолюту, тобто ставала «співучасником Бога» у творенні світопорядку.

У соціокультурних умовах, коли здійснення людини буттям зводиться до співучасті в соціальному цілому, розвивається несамостійність індивіда. Як наслідок, виникає феномен «людини маси», який виявив свою соціокультурну сутність у ХХ ст. і був детально проаналізований у творі Х.Ортеги-і-Гассета «Бунт мас».

Як така, «людина маси» є концентрованим виявом тої світоглядної настанови, що світ улаштований раціонально, а його організація подібна людському інтелекту, точніше - такій формі людського розуму, як розум фізико-математичний, який на переконання новоєвропейської людини здатен пізнавати істинну сутність речей без будь-яких проблем. А оскільки соціальне ціле у своїх проявах теж раціональне («усе дійсне розумне ...», Гегель), то немає потреби у виході «на» чи «за» межі його даностей (буття лише тут і зараз).

Водночас переконаність в абсолютних можливостях розуму породила віру у необмеженість людського володарювання, необмежених можливостей влади як такої, влади як прагнення нав'язати свою волю і свої цілі первинним елементам природи і людського буття. Віра у необмежені можливості влади породжує прагнення до влади, а отже і «людину влади» як протилежну «людині маси» позицію здійснення індивідуальним буттям.

«Людина влади» не є творчою особистістю у повному розумінні цього слова, оскільки її діяльність не є самореалізацією. У своїй дійсності вона не самодостатня і, як така, передбачає «людину маси», а точніше доповнює її. Відповідно і «людина маси», котра у своєму «не прагненні» жити за власною ініціативою передбачає «людину влади», що здатна організувати її здійснення буттям і котра хоча б частково візьме відповідальність за це здійснення. Таким чином, як для «людини маси», так і для «людини влади» здійснення буттям означає бути часткою, бути співучасником соціального цілого. Стверджувати себе у цій ситуації означає стверджувати себе як частину цілого і вимагає від індивіда того, що П.Тілліх назвав «мужністю бути часткою». Але частковий індивід у своєму здійсненні індивідуальним буттям завжди залишатиметься в смисловому полі культурної тотальності соціуму, а отже індивідуальність його буття буде ілюзорною. Над усіма індивідуальними проявами його життя завжди будуть домінувати відчужені, знеособленні відносини соціуму.

Описані моделі індивідуальної буттєвості свідчать про вибірковість людини в продукуванні індивідуальної форми своєї буттєвості. Отже, у своєму здійсненні індивідуальним буттям вона не існує безпосередньо в усій системі соціокультурних обставин, що дані їй у своїй об'єктивній однозначності. І хоч вони несуть у собі можливість індивідуальної буттєвості, остання не дана безпосередньо, а задана і її перетворення в дійсність вимагає власних зусиль по продукуванню своєї «соціокультурної ніші» - культурної реальності, складові якої постають для індивіда не у об'єктивній байдужості, а у смисложиттєвій значимості, тобто, як реальності її і лише її буття.

Постмодерн робить спробу вийти за межі тих уявлень про людину, які вона сама ж сформулювала, знаходячись на етапі Модерну. Як наслідок, світ позбавляється сакрального виміру, а людина все більше втрачає вертикалізм своєї буттєвості.

Постмодер стає на шлях деантропологізації світу та підміни його речево-подієвої даності - артефактами, текстами, «слідами», знаками тощо. Як наслідок, все більш втрачається зв'язок знака та означуваного. Знаки все більше опосередковують самих себе, замикаються на самих собі, починають існування незалежне від мислеформ, що їх породили. Знаки остаточно підмінили собою «об'єктивну реальність». Світ дійсно постав як текст з необмеженою кількістю варіантів його інтерпретацій. Відтак починається і текстуалізація людини. Таким чином досить рельєфно означилася проблема здійснення людини індивідуальним буттям.

Умови здійснення людини індивідуальним буттям аналізуються у розділі сьомому - «Культурна реальність як умова здійснення людини індивідуальним буттям». Проведений аналіз приводить до висновку, що важливим чинником такого здійснення є продукування культурної реальності.

Поняття «культурна реальність» не є штучним. Воно відображає певні аспекти здійснення людини буттям, і його поява зумовлена кардинальними змінами, що відбуваються у людському існуванні протягом ХХ ст. Подібно до того, як XVII і XVIII ст. у зв'язку із зростанням гносеологічної проблематики активізували проблему об'єктивної реальності, що на той час співпадала з фізичною реальністю, так і в наш час у зв'язку з актуалізацією онтологічної проблематики, актуалізується проблема людського існування в цілому та індивідуального буття - зокрема. Постала проблема культури і такого її модусу, як культурна реальність. Культурна реальність - це форма організації життєвого світу, що фіксує особистісну визначеність людини як цілісності. Саме через неї вона набуває відносної самостійності особистісного існування як стосовно світу природи, так і стосовно колективних форм свого власного буття. Тобто, культурна реальність, опосередковуючи буття індивіда у світі, дозволяє зберегти йому свою самість та набути індивідуально-особистісної визначеності. Разом з тим, вона виявляє себе як принцип, що впорядковує особистісний життєвий світ, наповнюючи його певними смислами. У своїй безпосередності щодо людини та у своїй функції опосередковування, її відношення до світу культурна реальність виявляє не пасивність людського існування, а активність індивідуального здійснення буттям. Опосередковуючи відношення людини до світу, культурна реальність виявляє себе як смислові координати особистісного буття. У своїй дійсності вона постає як опосередковувана людиною самої себе і тим самим самоутвердження своєї самості.

Виходячи з усього сказаного, культурну реальність можна визначити як зпродуковану на основі смислів систему предметних та духовних цінностей, що окреслюють обшир індивідуального здійснення буттям. Це свого роду фортеця суверенного перебування індивіда в бутті. Вона «споруджується» з «цегли» навколишнього соціокультурного середовища у відповідності зі смислами, що виступають координатами індивідуальної життєдіяльності. Конкретні предмети, відносини та способи діяльності в їх єдності з людиною, для якої вони набули смисложиттєвого значення, складають зміст культурної реальності. Таким чином, культурна реальність - це складна ієрархізована система культурних феноменів у їх безпосередньому відношенні до людини.

Як своєрідний «будинок», «аура» людського існування, культурна реальність не може бути охарактеризована в термінах «наукова» - «ненаукова» - вона екзистенційна й повинна бути витлумачена і пояснена як умова індивідуального здійснення буттям.

Висновки

Проведений аналіз здійснення людини індивідуально-особистісним буттям в смисловому полі європейської парадигми культури, приводить до висновку, що сучасна європейська соціокультурна ситуація характеризується суперечливою єдністю двох протилежних тенденцій: зростанням ролі індивідуально-особистісного буття і водночас поглибленням тенденції до його уніфікації. Це зумовлено особливостями європейської культурної парадигми, засадничі принципи якої, з одного боку, визначили європейську культуру як діяльнісно-індивідуалістичну, а з другого, - у своєму кількісно-лінійному розгортанні зумовили зазначену колізію. Цей висновок спонукав до необхідності розгляду європейської парадигми культури, аналіз якої показав, що формотворчими принципами буття європейської людини у світі є упорядкування (переупорядкування) світу, розум (раціональність) як засіб цього упорядкування і боротьба як спосіб упорядкування. Засадничі принципи культурної парадигми зумовили онтологію європейської людини та стали підґрунтям її визначеностей. Проведений аналіз дозволив зробити висновок, що такими визначеностями є: відсутність наперед заданої визначеності у здійсненні буттям або, що одне й те ж, - соціокультурна невизначеність, яка має своїм наслідком творчий характер людської життєдіяльності; продукування власного способу буття - культури, яка водночас виявляється і «знаряддям» пристосування до навколишнього середовища й підпорядкування його своїм потребам, в результаті чого і середовище, і сама людина в ньому стають предметом постійної рефлексії.

Продукуючи культуру як спосіб і специфічно видове середовище, людина втрачає безпосередність існування у світі, відношення людини до світу стає опосередкованим; кожна людина приходить у світ уже готових форм і способів буття, що постають як об'єктивна даність, але заявляється вона не як тіло у фізичному просторі, а як активне начало у соціокультурному полі і як така, вона поляризує його, покладаючи смисли - орієнтири своєї буттєвості. Через покладання смислів індивід долає даність свого існування і трансцендентує себе у видноколі належного. Не просто освоює наявну соціокультурну даність, а на її підставі формує своє ставлення до світу, і як наслідок, - середовище свого індивідуально-особистісного буття, свою соціокультурну нішу - культурну реальність.

Аналіз наріжних визначеностей людини став підґрунтям спроби культурологічного прояснення таких форм здійснення індивідуальним буттям, які охоплюються поняттями «індивідуальність» та «особистість». В культурологічному плані особистість - це людина, що визначається у смислових координатах сучасності, тобто в обширі усталеного буття, де однобічно спалахнула потенційність минулого. Вона «замкнена» на обставини, знаходячи в них підґрунтя своєї буттєвості. Функціонально особистість створює необхідний рівень індивідуального розмаїття як умову повноцінного існування соціального цілого.

На відміну від особистості, індивідуальність втрачає в них опору, «відключається» від них. Наявні соціокультурні обставини обезцінюються для неї, втрачають значення причини і спонуки поведінки. Індивідуальність здійснюється буттям у ситуації зовнішньої невмотивованості. Вона безпосередня у своїй буттєвості, і, як така, - завершена причина самої себе. Вона безпосередньо відкрита колізіям буття, а у своєму здійсненні звекторована тим, чого ще нема, тобто майбутнім. Покладаючи вектори можливого, індивідуальність виходить за дану соціокультурну ситуацію, відкриваючи нові смислові горизонти. Нове смислове видноколо стає підґрунтям, на якому індивідуальність формує свій спосіб буття, що об'єктивується у середовище її існування - культурну реальність.

У плані реалізації наріжних визначеностей людини індивідуальність - це резерв невизначеності. Згусток неявлених, але потенційно можливих способів буття, необхідних суспільству, щоб бути готовим до змін у кризові моменти історичного процесу. Соціокультурна необхідність та значущість індивідуальності полягає у покладанні нових горизонтів здійснення буттям, в той час як особистість робить їх дійсністю.

Виходячи з того, що наріжні визначеності людини реалізуються автономним і неповторним чином, в роботі виділені та проаналізовані історичні форми здійснення людини індивідуально-особистісним буттям. Так, для доби античності такою формою постає герой - здійснення буттям всупереч визначенням долі. Середньовіччя явило форми індивідуальної буттєвості, пов'язані з випаданням із наявної суспільної ієрархії, що уособились в образах купця та ваганта. Проте середньовіччя знало ще одну форму індивідуальної буттєвості, зумовлену «вертикалізмом» благочестивих помислів про Бога, це чернець-аскет. Вагант і купець в обширі земного життя, а чернець-аскет в обрії світу небесного - становили одне антитетичне ціле, у видноколі якого середньовічна людина могла явити свою самість, власну детермінованість у здійсненні буттям.

Доба Відродження створила соціокультурну ситуацію, в якій життєва практика індивідуального буття розгорталася в обширі від інтелектуала до ні в чому нестримного «борджізму».

Нові часи у своєму історичному розгортанні породжують такі форми здійснення індивідуальним буттям, як «людина маси» та «людина влади». Між ними розгортається цілий спектр індивідуальної буттєвості, який з усією очевидністю був явлений ХХ століттям. У процесі дослідження були розглянуті такі з них, як Абсурдист, Діяч, Творець та Фантаст. Між цими моделями індивідуальної буттєвості немає непрохідних граней, людина може змінювати їх протягом життя, відчуваючи та усвідомлюючи неможливість набути бажаної з її точки зору індивідуальної визначеності або сповнюючись певною з них такою мірою, що перехід у протилежну стає неминучим. Та все ж можна говорити про відносну співвіднесеність їх із базовими для новітнього часу формами індивідуального здійснення буттям. Так, Абсурдист безпосередньо тяжіє до «людини маси», у той час як Діяч - до «людини влади». Що ж стосується Фантаста, то гіпертрофованість ненависті до питання про смисл буття, може зблизити його з Абсурдистом, а отже, втягти у спосіб буття «людини натовпу». Як зазначалось, Творець може наблизитись до моделі Діяча, а відтак постати у смисловому полі «людини влади».

Описані моделі індивідуальної буттєвості свідчать про вибірковість людини у продукуванні індивідуальної форми свого буття. Отже, у своєму здійсненні індивідуальним буттям вона не існує безпосередньо у всій системі соціокультурних обставин, що дані їй у своїй об'єктивній однозначності. І хоч вони несуть у собі можливість індивідуальної буттєвості, остання не дана безпосередньо, а задана, і її перетворення у дійсність вимагає власних зусиль щодо продукування своєї соціокультурної «ніші» - культурної реальності, складові якої постають для індивіда не в об'єктивній байдужості, а у їх смисложиттєвій значущості, тобто як реальність її і лише її буттєвості.

Отже, аналіз особливостей здійснення людини індивідуальним буттям у смисловому полі європейської культури дозволяє дійти висновку, що здійснення людини індивідуальним буттям залежить від здатності продукувати свою соціокультурну «нішу» - культурну реальність. У своїй дійсності вона являє собою систему предметних і духовних феноменів, що окреслюють обшир її індивідуальної буттєвості. Основу культурної реальності становлять покладені смисли, що постають координатами індивідуально-особистісного здійснення буттям.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені у таких публікаціях автора

Моногафія:

1. Зайцев М.О. Особистісне буття в смисловому полі європейської культури: [Монографія] / М.О.Зайцев. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2008. - 200 с.

Статті у фахових видання:

2. Зайцев М.О. Європа як культурний феномен / М.О.Зайцев // Наукові записки. Національний університет «Києво-Могилянська академія». Т. 18. - Частина 1. - К.: Видавничий дім «КМ Academia», 2000. - С. 64 67.

3. Зайцев М.О. Наріжні визначеності людини: до проблеми становлення / М.О.Зайцев // Наукові записки. Національний університет «Києво-Могилянська академія». Т. 20. - Частина 1. - К.: Видавничий дім «КМ Academia», 2002. - С. 99-103.

4. Зайцев М.О. Європейський вибір України як проблема соціокультурної інтеграції / М.О.Зайцев // Нова парадигма: [журнал наукових праць] / Гол. ред. В.П.Бех. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2007. - Випуск 65. - Ч. 1. - С. 168-173.

5. Зайцев М.О. Здійснення людини індивідуально-особистісним буттям як проблема сучасної соціокультурної ситуації / М.О.Зайцев // Вісник Черкаського університету. Серія: Філософія. - Черкаси, 2007. - Випуск 110. - С. 68-74.

6. Зайцев М.О. Людська індивідуальність в ситуації постмодерну / М.О.Зайцев // Нова парадигма: [журнал наукових праць] / Гол. ред. В.П. Бех; Нац. пед. ун-т імені М.П.Драгоманова; Творче об'єднання «Нова парадигма». К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2008. - Випуск 74. - С. 11-19.

7. Зайцев М.О. Криза антропоцентризму і проблема людської індивідуальності / М.О.Зайцев // Філософська антропологія та сучасність (пам'яті В. Г. Табачковського) // Філософсько-антропологічні студії. 2008. - К.: Стилос, 2008. - С. 179-185.

8. Зайцев М.О. Людина і Бог - взаємність реальності / М.О.Зайцев // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. - 2008. - № 16. - С. 149-152.

9. Зайцев М.О. Становлення формотворчих принципів європейської парадигми культури / М.О.Зайцев // Вісник Черкаського університету. Серія: Філософія. - Черкаси, 2008. - Випуск 130. - С. 97-104.

10. Зайцев М.О. Сучасна соціокультурна ситуація та проблема здійснення людини індивідуально-особистісним буттям / М.О.Зайцев // Сіверянський літопис: Всеукраїнський науковий журнал. - 2008. - № 3(18). - С. 180-185.

11. Зайцев М.О. Принципи європейської парадигми культури в системі світоглядних координат Західноєвропейського середньовіччя / М.О.Зайцев // Наукові записки. Серія «Філософія». - Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2008. - Випуск 3. - С. 15-29.

12. Зайцев М.О. Осягнення людської індивідуальності як соціокультурна проблема / М.О.Зайцев // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - Житомир: Вид-во ЖДУ імені І. Франка, 2008. - Випуск 41. - С. 3-6.

13. Зайцев М.О. Індивідуально-особистісне самоствердження людини в світоглядних координатах Ренесансу / М.О.Зайцев // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Філософські науки. - 2008. - № 12. - С. 135-140.

14. Зайцев М.О. Європейська людина в ситуації ерозії духовних підвалин буттєвості / М.О.Зайцев // Мультиверсум. Філософський альманах: [зб. наук. пр.] / Гол. ред. В.В.Лях. - К., 2009. - Випуск 81. - С. 50-62.

15. Зайцев М.О. Індивідуально-особистісне самоствердження людини в смислових координатах середньовіччя / М.О.Зайцев // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури: [зб. наук. пр.]. - Дніпропетровськ: «Пороги», Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, 2009. - С. 69-74.

16. Зайцев М.О. Індивідуально-особистісні визначеності людини в культурологічному вимірі / М.О.Зайцев // Історія. Філософія. Релігієзнавство. 2009. - № 2. - С. 20-25.

17. Зайцев М.О. Криза раціоналізму чи історичні межі розуму? / М.О.Зайцев // Гуманітарний часопис: [зб. наук. пр.]. - Харків: ХАІ, 2009. - № 2. - С. 5-11.

18. Зайцев М.О. Людська індивідуальність в системі християнського світобачення / М.О.Зайцев // Наукові записки. Серія «Філософія». - Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2009. - Випуск 5. С. 189-194.

19. Зайцев М.О. Культурна реальність як безпосередність людського буття М.О.Зайцев // Наукові записки. Серія «Філософія». - Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2010. - Випуск 6. - С. 236-245.

20. Зайцев М.О. Античність як форма розгортання регулятивних принципів європейської парадигми культури / М.О.Зайцев // Наукові записки: Серія «Філософія». - Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2010. - Випуск 7. - С. 243-247.

21. Зайцев М.О. Європейська людина в індивідуалізованих визначеностях (Від Ренесансу до Нового часу) / М.О.Зайцев // Мультверсум. Філософський альманах: [зб. наук. пр.] / Гол. ред. В.В.Лях. - К., 2010. - Випуск 2(90). - С. 50-62.

Статті в інших наукових збірниках та матеріали конференцій:

22. Зайцев М.О. Індивідуальне буття як соціокультурний феномен / М.О.Зайцев // Філософія як складова сучасної педагогічної освіти: [зб. наук. статей]. - К.: УДПУ імені М. П. Драгоманова, 1996. - С. 54-57.

23. Зайцев М.О. Проблеми культурної ідентичності в ситуації модернізації М. О.Зайцев // Наукові записки. Серія «Культурологія». - Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2006. - Випуск 1. - С. 66-70.

24. Зайцев М.О. Стражденність як характерна риса світу буття української людини / М.О.Зайцев // Українознавчий альманах. Випуск: Український образ світу: особливість у світовому контексті. - К., 2009. - С. 114-117.

25. Зайцев М.О. Людська індивідуальність у смисловому полі християнства та ісламу / М.О.Зайцев // Філософсько-антропологічні читання: творча спадщина В.І.Шинкарука та сьогодення (до 80-ліття від дня народження). Частина 1. (Інститут філософії НАН України ) // Філософські діалоги'2010: [зб. наук. пр.]. - К., 2010. - С. 241-247.

26. Зайцев М.О. Культурні традиції та проблеми національної ідентичності в ситуації глобалізації / М.О.Зайцев // Традиція і культура: Міжнародна наукова конференція, 8-9 грудня 2006 р., м. Київ: Матеріали. - К., 2006. - Ч.1. С. 18-20.

Анотації

Зайцев М. О. Здійснення людини індивідуально-особистісним буттям як проблема європейської парадигми культури. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук зі спеціальності 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. -.Київ, 2011.

Дисертація присвячена дослідженню феномену людської індивідуальності шляхом концептуалізації умов здійснення людини індивідуально-особистісним буттям.

У дослідженні визначено формотворчі принципи буття європейської людини у світі. Доведено, що ці принципи зумовлюють онтологію європейської людини. Здійснена соціокультурна інтерпретація таких способів здійснення людини індивідуальним буттям, які охоплюються поняттями «індивідуальність» та «особистість». Визначено історичні форми здійснення людини індивідуально-особистісним буттям.

Проінтерпретовано культурну реальність як складну ієрархізовану систему культурних феноменів у їх безпосередньому смисловому відношенні до людини.

Ключові слова: культура, парадигма культури, європейська парадигма культури, наріжні визначеності людини, індивідуальність, особистість, культурна реальність, здійснення людини індивідуально-особистісним буттям.

Зайцев Н.А. Осуществление человека индивидуально-личностним бытием как проблема европейской парадигмы культуры. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Национальный педагогический университет имени М.П.Драгоманова. - Киев, 2011.

Диссертация посвящена исследованию феномена человеческой индивидуальности путём концептуализации условий осуществления человека индивидуально-личностным бытием.

В исследовании определены формотворческие принципы бытия европейского человека в мире. Доказано, что эти принципы определяют онтологию европейского человека. Осуществлена социокультурная интерпретация таких способов осуществления человека индивидуально-личностным бытием, которые охватываются понятиями «индивидуальность» и «личность». Определены исторические формы осуществления человека индивидуально-личностным бытием. Проинтерпретирована культурная реальность как сложную иерархизированная система культурных феноменов в их непосредственном смысловом отношении к человеку.

Ключевые слова: культура, парадигма культуры, европейская парадигма культуры, краеугольные определения человека, индивидуальность, личность, культурная реальность. осуществления человека индивидуально-личностным бытием.

Mykola Zajcev The human accomplishment by individual and personal being as problem of the European cultural paradigm. - Manuscript.

Dissertation for receiving a scientific degree of a Doctor Hab. of Science in Philosophy, specialty 09.00.03 - Social philosophy and philosophy of history. - National Pedagogical Dragomanov University. - Kyiv, 2011.

The dissertation has been devoted to researching a phenomenon of human individuality in the context of the European socio-cultural situation in the end of the 20th - beginning of the 21st centuries through conceptualization of the conditions of a human's accomplishment by individual and personal existing.

The form-building principles of a European person's existing in the world have been determined. Among them: a) regulation of the world (creating certain, historically concrete order), b) intellect as a mean of this regulation, and c) struggle as a way to implement this created order. The paradigm character of the mentioned principles have been grounded, and their sources, reaching the antiquity times where movement from the Chaos to the Space hab been comprehended as a necessary condition of a general human's accomplishment through existing, have been determined. It has been shown that the mentioned form-building principles of a European's accomplishment in their historic development acquire, according to the epoch, special manifestations but preserve their defining meaning.

It has been approved that the form-building ideas of the cultural paradigm have been causing ontology of a European person and becoming the basics for the person's ancestral and individualized determinations. The new terms of the «European cultural paradigm» and «determining definitions of a person» have been introduced. It has been shown that a person not only assimilates the existing socio-cultural grounds but forms own attitude to the world on their basis and as a result, the environment for their individual and personal existing. The philosophical and cultural interpretation of the ways of accomplishment the individual existing of a person which include terms «individuality» and «personality» have been fulfilled. Functionally, a personality creates a necessary level of the individual diversity as a condition of the full existing of social integer.

Individuality as the one «unpacking» their future in vagueness and opening possible vectors of the social existing has been interpreted. It has been shown that by directing the possible vectors the individuality in their opposition to the existing goes beyond the given socio-cultural situation and opens new mental horizons from this transcendent position. It has been determined that the new horizons in their reality to the individuality mediate the individuality's attitude toward the existing socio-cultural circumstances and become value criteria from the position of which they are evaluated, transforming to the grounds on which the individuality is forming their lifestyle that modifies into the environment for their existing - cultural reality. The methodological potential of the «individuality» concept as a reserve of uncertainty which is a core of hidden but potentially possible ways of existing, needed for a society to be ready for changes during crisis moments of the historical process, has been presented. The concept's heuristic content and theoretical meaning for socio-cultural researches have been shown. The historic forms of accomplishing a person by the individual and personal existing have been determined.

In the present work it is interpreted the cultural reality as mode of living world's organization that fixes the individual determination of human as continuum. The cultural reality mediates the human being and gives a possibility to safe his essence and to achieve the individual and personal determination. In her spontaneity concerning the human and in her function of mediation concerning the world, cultural reality manifests not passivity of human existence, but activity of individual accomplishment by being. All of these gives a possibility to define the cultural reality as system of objective and spiritual values, that is constructed on the basis of senses. The system of these values determines the spaciousness of individual accomplishment by being. That's why, the cultural reality is complicated hierarchic system of cultural phenomena in their immediate relation to human.

Individual is the system creative origin of culture, which comprehends the sense of objects and spiritual phenomena and defines the importance of them for his being. In other words, individual attaches meanings to objects and phenomena that determines the horizon of individual accomplishment by being.

Key words: culture, paradigm of culture, European paradigm of culture, determining definitions of a person, individuality, personality, cultural reality, the human accomplishment by individual and personal being.

Размещено на Allbest.ur