Аксіологічні основи критики парадигмальної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 168:17:001.3

09.00.09 - філософія науки

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

АКСІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КРИТИКИ ПАРАДИГМАЛЬНОЇ НАУКИ

Савостьянова Марина Володимирівна

КИЇВ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та методології науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор ЧУЙКО Вадим Леонідович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії та методології науки.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор КИСЕЛЬОВ Микола Миколайович, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу філософських проблем природознавства та екології;

доктор філософських наук, професор РАТНІКОВ Володимир Сазонович, Вінницький національний технічний університет, професор кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор МАРЧУК Михайло Георгійович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри філософії.

Захист відбудеться 26 жовтня 2009 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, Україна, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий «22 » вересня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Шашкова



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Існування сучасного світу без науки неможливе. На сьогодні вона є не тільки основною продуктивною силою суспільства, фактором, що забезпечує економічну й політичну безпеку держави, але й найпотужнішим засобом ціннісного перетворення дійсності.

Сучасна наука має ряд специфічних рис, які не були властиві попереднім етапам її розвитку. Ці ознаки досить ґрунтовно досліджені вченими, які називають нинішній етап постнекласичним. Постнекласичну науку пропонується розглядати в контексті соціальних умов її буття, обґрунтовується допустимість і навіть необхідність урахування аксіологічних чинників при поясненні й описі складних системних об'єктів. Однак тут виникло, щонайменше, дві проблеми.

Перша полягає в такому. Характеристика сучасної науки як постнекласичної відображає зміни, що відбулися у світоглядних, онтологічних, гносеологічних, методологічних основах науки, ідеалах і нормах наукового дослідження, але не принцип структурування й функціонування науки як системи. Введення парадигмальної науки як об'єкта дослідження зумовлене потребою пошуку системоутворюючого принципу, який відсутній у наборі її характеристик як «постнекласичної» і розкриває нові грані розуміння того, що являє собою наука як феномен культури взагалі. При цьому акцент уваги переноситься з її якостей, що змінюються на кожному етапі розвитку, на незмінний принцип, за допомогою якого регулюється й саморегулюється наука, - принцип парадигми.

Сам термін «парадигмальна наука» зустрічається у філософській літературі вкрай рідко й позначає етап «нормальної науки», як його назвав Т. Кун у своїй «Структурі наукових революцій». Проте в Т. Куна поняття «парадигма» й «нормальна наука» не здобули достатнього прояснення, тому навіть якщо у свідомості вченого поняття «парадигмальна наука» ототожнюється з кунівською «нормальною» наукою», це все одно не сприяє розумінню цього феномена. Крім того, предикат «нормальна» занадто нейтральний для того, щоб стати онтологічним параметром підходу до вивчення науки. Предикат «сучасна» також не може бути дослідницьким параметром підходу до вивчення науки, тому що він дуже абстрактний, неконкретний й, по суті, не визначає об'єкта, не стає точкою відліку й не сприяє виявленню специфічних рис структурування й функціонування науки як системи.

Визначаючи як основний параметр вивчення науки парадигмальність, ми виявляємо незмінну сутнісну характеристику зрілої науки, яка наявна на всіх етапах її розвитку. Це дає підстави для введення нового об'єкта дослідження - парадигмальної науки, у розвитку якої вирішальна роль належить існуванню й функціонуванню такого складного теоретичного конструкту, як парадигма. Однак слід відзначити, що у сучасної філософії та методології науки існує багато проблем, пов'язаних з розумінням змісту поняття «парадигма»: не прояснена структура парадигми, принципи парадигми, механізми її функціонування на різних рівнях буття науки. Тому розв'язання цих та інших проблем теорії парадигм стає для філософії науки дуже актуальною задачею як у теоретичному, так і у методологічному відношенні.

Другою проблемою вивчення сучасної науки є проблема методу. У сучасній філософії науки особлива увага приділяється важливості аксіологічного вивчення як науки, так і інших людиномірних систем. Така увага до проблеми цінностей цілком виправдана, оскільки відсутність аксіологічної рефлексії є основою не лише світоглядної й гуманітарної кризи науки, але й будь-якої соціальної кризи взагалі. У процесі дослідження питання виявлено, що сьогодні аксіологія й аксіологічна методологія - поняття не тотожні. Аксіологічної методології фактично не існує, а тому виникають серйозні методологічні труднощі з аксіологічним вивченням науки, хоча воно надзвичайно важливе й необхідне. Але такий параметр підходу, як парадигмальність і такий об'єкт дослідження, як парадигмальна наука потребують саме аксіологічного методу дослідження. Така необхідність пов'язана з вирішальною роллю цінностей самого різного характеру (світоглядних, гносеологічних, епістемологічних, методологічних, соціокультурних) у виникненні, розвитку й функціонуванні самої парадигми як універсального регулятора наукового пізнання.

Це й зумовило інтерес дисертанта до розробки аксіологічної методології і застосування її до вивчення різних аспектів буття парадигмальної науки, а також до обґрунтування можливості й необхідності аксіологічної критики парадигмальної науки. При цьому сама критика розглядається у даному дослідженні як метод вияву обмежень, які накладаються на науку парадигмою, а не як оцінне судження чи оцінне ставлення, і не як обґрунтування чи підтримка ідей антісцієнтизма.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в межах досліджень, які проводить кафедра філософії та методології науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках комплексної наукової програми «Наукові проблеми сталого державного розвитку України» НДР № 06БФ041-01 «Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання».

Метою роботи є реалізація аксіологічного аналізу й критики парадигмальної науки з ціллю пошуку аксіологічних констант, які могли б сприяти виходу науки зі світоглядної й гуманітарної кризи.

Досягнення мети дослідження передбачає вирішення таких завдань:

- визначити параметр підходу до вивчення сучасної науки, що відображає її якісні характеристики й специфіку буття на сучасному етапі розвитку; парадигмальний гуманітарний аксіологічний наука

- проаналізувати фундаментальні основи формування й розвитку науки й парадигми;

- виявити головні проблеми теорії парадигм; прояснити структуру парадигми та її функції в розвитку науки; розглянути специфіку, причини й умови формування парадигмальної науки;

- вивчити методологічний потенціал аксіології; позначити сфери, у яких може бути застосована аксіологічна методологія дослідження науки;

- завершити розробку аксіологічної методології дослідження;

- обґрунтувати методологічні можливості й необхідність аксіологічної критики парадигмальної науки;

- дослідити взаємозв'язок зміни у цінностях суспільства і мотивації наукової творчості;

- визначити роль парадигмальної науки у створенні нових цінностей, реалій і міфологем інформаційного суспільства;

- проаналізувати вплив цінностей інтелектуальної еліти на розвиток сучасної науки; виявити специфіку зв'язку інтелектуальної й правлячої еліт інформаційного суспільства;

- визначити специфіку взаємодії гуманітарних наук з аксіологічним імперативом інформаційного суспільства; проаналізувати проблеми й перспективи розвитку гуманітарних наук.

Об'єктом дослідження є парадигмальна наука як соціокультурний феномен, предметом - аксіологічні аспекти її існування.

Методологія дослідження. Для вивчення специфіки буття парадигмальної науки було застосовано критичний, історичний, праксіологічний, структурно-функціональний, системний й міждисциплінарний підходи. Для цього були об'єднанні зусилля декількох філософських дисциплін: гносеології, епістемології, філософії й соціології науки, історії та теорії раціональності, філософської антропології, культурології, феноменології; залучені відомості не тільки з історії науки, але й із загальної історії, а також з політології й теорії інформаційного суспільства.

Був використаний синергетичний підхід, оскільки науку не тільки можна, але й необхідно розглядати як відкриту систему, що саморозвивається. Наука як система має високий рівень складності структурування її підсистем, які взаємодіють між собою та із зовнішньою по відношенню до науки реальністю.

Центральним методологічним підходом до проблеми існування парадигмальної науки стає аксіологічний, у межах якого головна проблема парадигмальної науки, яка неявно культивує принцип «Істини парадигми вищі за об'єктивну істину», виявляється з найбільшою очевидністю. Сама аксіологічна критика також розглядається як однин з методологічних підходів до вивчення парадигмальної науки.

Цінними в теоретичному і методологічному відношенні стали таки роботи вітчизняних і зарубіжних вчених.

Для реалізації мети дисертації було необхідним звернення до робот Т. Куна, І. Лакатоса, Г. Патнема, К. Поппера, Ст. Тулміна, П. Фойєрабенда, що дозволило виявити головні проблеми теорії парадигм.

Було проаналізовано також роботи, присвячені проблемам постнекласичної науки й постнекласичного типу раціональності К. Апеля, І. Добронравової, С. Кримського, Л. Мікешиної, В. Ратнікова, Л. Сидоренко, В. Стьопіна, В. Чуйка, завдяки чому були виявлені специфічні риси сучасної науки.

Дослідження проблеми основ науки базувалося на працях О. Больнова, В. Казютинського, В. Келле, А. Койре, У. Куайна та ін. Корисними виявилися ідеї екзистенціалістів М. Гайдеггера, Е. Гуссерля, Ж.-П. Сартра.

Теоретичною основою вивчення питань з аксіологічного підходу до науки стали роботи із соціології науки Е. Дюркгейма, М. Вебера, Р. Мертона. Важливе значення мають розробки, присвячені проблемам аналізу окремих аспектів науки з аксіологічних позицій М. Кисельова, Е. Ласло, Л. Лаудана, М. Марчука, О. Огурцова, А. Печчеї, А. Пуанкаре, М. Попова, Л. Уайта та ін.

Для розробки аксіологічної методології вивчено теоретичні основи побудови наукового методу, роль методологічних ідей, підходів і принципів у його структуруванні й функціонуванні. Особливо цінним у теоретичному й методологічному плані є розробки наукової школи П. Копніна, а також ідеї, висловлені в роботах Г. Гадамера, В. Голованова, І. Кузнєцова, Г. Підкоритова, Ю. Сачкова.

Необхідним було також звернення до робот, пов'язаних з проблемою цінностей Т. Адорно, В. Віндельбанда, Г. Вижлєцова, М. Гартмана, М. Кагана, Й. Канта, Р. Лотце, Г. Ріккерта, Г. Сковороди, В. Тугаринова, М. Шелера.

З метою вивчення специфіки формування й розвитку науки в інформаційному суспільстві проаналізовані роботи Д. Белла, У. Бека, Ю. Габермаса, Е. Тоффлера, А. Турена, Ф. Уебстера, та ін., а також праці вітчизняних і російських учених М. Ващекіна, В. Іноземцева, В. Ковалевського, Г. Несвіта, Ю. Нісневича, Б. Парахонського, Г. Почепцова, В. Розіна та ін.

Наукова новизна дослідження. Вперше у філософії науки виділено такий об'єкт дослідження, як парадигмальна наука; розроблено аксіологічну методологію; здійснено аксіологічний аналіз і аксіологічну критику парадигмальної науки. Наукова новизна конкретизується наступними положеннями, які виносяться на захист:

- обґрунтовано введення такого об'єкта дослідження, як парадигмальна наука. Для цього виділено новий онтологічний параметр підходу до вивчення науки - парадигмальність, який відображує її якісні характеристики як соціокультурного феномена. Парадигма є константним теоретичнім конструктом, який формується у взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів існування науки, й головним фактором впливу на розвиток науки. Розуміння парадигмальності як основної риси зрілої науки дає змогу вивчати науку й наукову діяльність в нетрадиційному ракурсі, визначити головні принципи структурування й механізми функціонування науки, а також характер її взаємозв'язку з іншими соціокультурними інститутами. Під парадигмальною наукою розуміється інституціалізована наука, що набула колективної природи і розвивається за сформованими правилами парадигми, у тісній взаємодії з іншими соціокультурними інститутами;

- зазначено групи параметрів, що задають системний стан науки в цілому, окремих наук або їхніх розділів, а також визначають зміни системних станів науки; такими параметрами є метафізичні, онтологічні, антропологічні, гносеологічні, епістемологічні, методологічні, аксіологічні й соціокультурні основи науки. Кожна з цих основ має свої незмінні функції і механізми. Вони конституюють структуру парадигми й впливають на зміну її змісту. Похідними взаємодії основ науки стають формування і зміна теорій, методів, наукової картини світу, зростання знання;

- виявлено базові поняття теорії парадигм, правило парадигми, принцип парадигми, її структура й елементи. Правило парадигми сформульовано так: елементами структури науки є зазначені основи науки; саме їх взаємодія породжує явища як «внутрішньої», так і «зовнішньої» історії науки. Принципом парадигми є регулювання функціонування науки на всіх рівнях її буття (діяльність окремого вченого, наукового співтовариства, дисциплінарної галузі, дисципліни й науки як соціокультурного інституту) й зв'язок цих рівнів в єдине ціле за допомогою конвенційних теоретичних конструктів. Здійснюється це регулювання за допомогою внутрішніх інститутів науки та її «внутрішніх» механізмів (гносеологічних, епістемологічних, методологічних та ін.), зумовлюється антропологічними характеристиками пізнання, метафізичними й онтологічними чинниками, а спрямовується іншими соціокультурними інститутами, і лише почасти - процесами, що відбуваються усередині самої науки (новими відкриттями, теоріями, методами й т.п.);

- визначено методологічний потенціал аксіологічного вивчення феномена парадигмальної науки. Для цього досліджено специфіку дії аксіологічних чинників і функціонування цінностей у всіх сферах буття науки: гносеологічній, епістемологічній, методологічній, антропологічній, соціокультурній, метафізичній, онтологічній. Показано, що аксіологічний аналіз парадигмальної науки зумовлений нерозривним зв'язком ціннісного й когнітивного ставлення людини до дійсності;

- запропоновано систематизовану аксіологічну методологію дослідження. Для досягнення цієї мети прояснено понятійний і категоріальний апарати аксіології; запропоновані базові аксіологічні підходи, ідеї й принципи, що мають методологічне значення; виділені онтологічне визначення поняття цінності як фундаментальної смислової основи людського буття, та функціональне - як основи цілепокладання й регулятору будь-якої дії через виявлення її кінцевих смислів;

- обґрунтовано поширення методологічних можливостей критичного підходу за рахунок застосування аксіологічної критики парадигмальної науки. Аксіологічна критика як метод дозволяє виявити, що парадигма накладає на функціонування науки такі обмеження: закріплює систему мовних каркасів, категоріальних і концептуальних структур, які є сукупністю інтелектуальних передумов дослідження; змушує інтелект працювати в рамках сформованих структур; ізолює вчених від тих соціально важливих проблем, які не можна подати в термінах її концептуального й інструментального апаратів; парадигма прагне не до пошуку інваріантності, а до створення предметизованих угод (конвенцій);

- визначено роль маргіналізації науки в трансформації ціннісної самосвідомості науки та її суб'єктів, в зміні ціннісної мотивації наукової творчості; вивчено механізми впливу парадигмальної науки як соціокультурного інституту на особистісні цінності вченого й мотивацію наукової діяльності за допомогою власних онтологічних, гносеологічних, епістемологічних, методологічних цінностей;

- виявлено нерозривний зв'язок парадигмальної науки з економічною, політичною й соціальною цілями інформаційного суспільства. Парадигмальна наука відтворює вирішальну роль у створенні нових міфологем інформаційного суспільства, які сприяють реалізації ідеї регулювання свідомістю й поведінкою людини за рахунок маніпулювання цінностями. Центром, навколо якого структуруються нові міфи інформаційного суспільства, стають цінності. Силу цим міфам надають, у тому числі, нові досягнення науки й посилання на її авторитет, який у масовій свідомості асоціюється з авторитетом Істини. Проте посилання на авторитет науки з часом втрачають свій зв'язок з науковою істиною й не можуть контролюватися навіть самою наукою;

- досліджено роль і функції сучасної інтелектуальної еліти (носіїв наукових знань) як особливого соціального класу (knowledge-class) у розвитку сучасного суспільства. Проаналізовано її інтереси й цінності, прояснено механізми й специфіку взаємодії інтелектуальної й правлячої еліт. Спростована теза про те, що нині «інтелектуали правлять світом», оскільки напрямок руху задає не інтелектуальна, а правляча еліта суспільства. Доведено, що у сучасному світі найважливішими стає питання «які цінності інтелектуальної й правлячої еліт», ніж питання «які можливості науки»;

- виявлено специфіку взаємозв'язку парадигм гуманітарних наук з аксіологічним імперативом інформаційного суспільства. Встановлено, що парадигмальні обмеження, які накладаються на розвиток гуманітарних наук реальністю інформаційного суспільства, обумовлені не тільки й не стільки змінами в онтологічних, методологічних, гносеологічних уявленнях, а моральними, ціннісними, світоглядними та ідеологічними приписами інформаційного суспільства. Можна стверджувати, що проблеми людини й завдання гуманітарного знання сьогодні починають дистанціюватися одне від одного.

Теоретичне і практичне значення роботи. Дисертація поширює діапазон і методологічну базу вивчення науки за рахунок введення нового параметру підходу (парадигмальності) і розробки аксіологічної методології, обґрунтовує новий напрямок вивчення філософських і методологічних проблем науки - аксіологію науки, пропонує розгляд парадигмальності як реалізацію онтологічного підходу в філософії науки.

Вводиться й вивчається новий об'єкт дослідження - парадигмальна наука. Прояснення структури та принципу парадигми дає можливість дослідити не тільки окремі проблеми науки, але й сам принцип її структурування й функціонування як системи, а також закономірності взаємозв'язку внутрішніх підсистем науки, її інститутів і їх взаємодії з іншими соціокультурними інститутами.

Завершено формування аксіологічної методології дослідження науки, яка дає нові точки відліку й розкриває нові можливості у вивченні не лише науки, але й інших людиномірних систем. Потреба в такій методології в філософії науки пов'язана з тим, що дослідження як сучасної науки, так і інших соціокультрних інститутів майже неможливі поза їх зв'язком з цінностями. На основі підходів ідей і принципів, виділених у рамках аксіологічної методології, аналізується наукова діяльність, наука як соціокультурний інститут, роль інтелектуальної еліти у виборі напрямків розвитку науки й суспільства, взаємодія цінностей науки з аксіологічними імперативами інформаційного суспільства. Такий підхід до вивчення науки має не тільки теоретичний, а й практичний вимір.

Результати роботи можуть бути використані при конструюванні моделей розвитку науки й суспільства в цілому, для демаркації реальних і декларованих цінностей науки, культури, окремих соціальних груп, політичної й економічної еліт суспільства. Дослідження створює передумови для прогнозування розвитку науки й попередження небажаних наслідків застосування її досягнень. Аксіологічний аналіз і критика парадигмальної науки сприяє розвитку ціннісної самосвідомості як суб'єктів науки, так і суб'єктів культури.

Матеріали й висновки дисертації можуть бути використані в навчальних курсах з аксіології, філософії й методології науки, соціології та культурології науки, історії й теорії раціональності, історії науки, теорії наукової творчості, етики, філософської антропології.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація є самостійною науковою роботою. Висновки та основні положення наукової новизни одержані автором самостійно, вперше.

Апробація результатів дослідження. Головні ідеї дослідження доповідалися дисертантом на двадцяти двох міжнародних та вітчизняних науково-теоретичних й науково-практичних конференціях. Серед них: Міжнародна наукова конференція «Людина. Світ. Суспільство» (до 175-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка) (21-22 квітня 2009 р., м. Київ); Міжнародна науково-практична конференція «Освітні інновації: філософія, психологія, педагогіка» (18-19 березня 2009 р., м. Суми); Міжнародна науково-теоретична конференція «Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність» (2-3 жовтня 2008 р., м. Чернівці); Міжнародна наукова конференція «Планетарна цивілізація. Наука. Освіта» (3-5 липня 2008 р., м. Суми); Міжнародна наукова конференція «Інтелігенція, її роль в пошуку громадянського взаєморозуміння в умовах суспільства перехідного періоду» (23-26 травня 2008 р., м. Сімферополь-Севастополь); Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету імені Тараса Шевченка». (16-17 квітня 2008 р., м. Київ); Міжнародна наукова конференція «Сучасні аспекти співвідношення філософії і науки» (8-9 лютого 2008 р., м. Львів); Міжнародна науково-практична конференція «Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри» (26-27 жовтня 2007 р., м. Чернівці); Міжнародна науково-теоретична конференція «Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності» (11-12 жовтня 2007 р., м. Житомир); Наукова конференція «Ломоносівські читання - 2007» (2-4 травня 2007 р., м. Севастополь); XXXVI наукова конференція професорсько-викладацького составу, аспірантів і студентів Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (24-26 квітня 2007 р., м. Сімферополь); Міжнародна конференція «Дні науки філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка» (18-19 квітня 2007 р., м. Київ); Наукова конференція «Філософська антропологія та сучасність» (6 квітня 2007 р., м. Київ, Інститут філософії НАН України ім. Г. С. Сковороди); Науковий семінар «Випадковість у сучасному світі: діалог науки, релігій, культури» (2 лютого 2007 р., м. Вінниця); Міжнародна наукова конференція «Наука і релігія в освітньому просторі» (16-17 листопаду 2006 р., м. Харків); ІІ Таврійські читання «Вітчизняна філософія: сучасні колізії» (13-19 вересня 2006 р., Донузлав); XXXV наукова конференція професорсько-викладацького состава, аспірантів і студентів (12-22 квітня 2006 р., м. Сімферополь); I Таврійські читання «Анахарсіс» (23-25 вересня 2005 р., Донузлав); IV Російський філософський конгрес «Філософія і майбутнє цивілізації» (24-28 травня 2005 р., м. Москва); Наукова конференція «Актуальні проблеми філософії: суспільство, політика, культура» (10-22 квітня 2005 р., м. Сімферополь); Науковий семінар «Наука і релігія: сьогодні і в майбутньому» (25-26 листопаду 2004 р., м. Харків); Міжнародний симпозіум «Розум в постнекласичну епоху: антропологічні перспективи» (21-24 травня 2003 р., Сімферополь).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 40 наукових роботах, серед яких індивідуальна монографія, 24 статті у збірниках, що затверджені ВАК України як спеціалізовані наукові видання, 15 тез виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Мета й завдання дослідження зумовили послідовність і логіку викладу матеріалу. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (13 параграфів), висновків і списку використаних джерел (405 позицій). Повний обсяг дисертаційної роботи - 442 стор., без бібліографії - 400 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, ступінь наукової розробленості, формулюються мета й завдання дослідження, наукова новизна положень, які виносяться на захист, викладаються методологічні основи дослідження і логіка структури роботи, обґрунтовується науково-теоретичне й практичне значення роботи.

У першому розділі «Парадигмальна наука як об'єкт філософського дослідження» вводиться новий об'єкт дослідження - парадигмальна наука. Виявляються елементи, які є фундаментальними основами формування як науки, так і парадигми. З'ясовується структура парадигми та її функції в розвитку науки. Розглядаються специфіка, причини й умови формування парадигмальної науки.

У першому підрозділі «Філософія науки про парадигму й парадигмальну науку» виділяється такій параметр підходу до вивчення науки, як парадигмальність, на підставі якого вводиться новий об'єкт дослідження - парадигмальна наука. Визначається зміст понять «парадигма», «парадигмальна наука», «парадигмальні зміни», «дисциплінарна матриця», які розглядали у своїх роботах Т. Кун, І. Лакатос, К. Поппер, Ч. Сноу, С. Тулмін, П. Фойєрабенд та ін. Вивчається еволюція поняття «парадигма» починаючи з праць Г. Ліхтенберга, який вперше застосував термін «paradigma», і Л. Вітгенштайна до поглядів постпозитивістів Р. Рорті, Г. Патнема й російських учених С. Борчикова, А. Майданова, Е. Соколова, В. Стьопіна і його наукової школи.

Аналізуються також роботи, присвячені проблемам постнекласичної науки й постнекласичного типу раціональності К. Апеля, У. Бека, І. Добронравової, М. Кисельова, С. Кримського, В. Лук'янця, О. Мамчур, Л. Мікешиної, В. Ратнікова, Л. Сидоренко, М. Полані, М. Поповича, В. Стьопіна, М. Фуко, В. Чуйка та ін.

Поняття «парадигма» досі не було прояснено задовільним чином, тому на сьогодні його зміст став настільки розмитим, що практично втратив свій операційний смисл. Такий стан справ виключав будь-яку можливість вивчення науки, виходячи з парадигмальності як її основної характеристики. Тому в підрозділі здійснюється поняття «парадигма», аналізується її структура й функціональний діапазон.

Під парадигмальною наукою в роботі розуміється інституціолізована наука, яка досягла певного рівня зрілості й розвивається за сформованими правилами парадигми, у тісній взаємодії з іншими соціокультурними інститутами. Під парадигмою - універсальний регулятор наукової діяльності, який виконує заборонну й проективну функцію та представлений у вигляді об'єднаних між собою і схвалених науковим співтовариством теоретичних конструктів. Парадигма діє на всіх рівнях буття науки, забезпечуючи її внутрішню цілісність, зв'язок з іншими соціокультурними інститутами, і є принципом демаркації наукового знання від ненаукового. Розглядається також пояснювальний потенціал парадигми, причини концептуальної, теоретичної замкнутості не тільки парадигми, але й породжуваного нею типу раціональності.

Завданням другого підрозділу «Методологічний потенціал аналізу основ науки» є вивчення метафізичних, онтологічних, антропологічних, гносеологічних, епістемологічних, методологічних, аксіологічних і соціокультурних елементів фундаменту, на якому розвивається наука й парадигма. Такий підхід до дослідження основ науки має методологічне значення, оскільки дає можливість з'ясувати передумови й принципи формування парадигми й парадигмальної науки. Саме специфіка взаємодії основ, на яких формується наука, окреслює наявність природних обмежень, накладених на наукову діяльність.

Метафізичні основи науки проявляються в її тяжінні до побудови однозначної, синкретичної й завершеної картини світу, у використанні метафізичних методів пізнання, у тому числі умоглядних.

Онтологічні основи науки припускають виділення об'єкта із загального поля фонового знання й наділення його статусом реально існуючого, використання категоріального апарату і виявлення категоріальної належності об'єкта. Це спричиняє приписування об'єкту певних властивостей і включення його в теорію або концепцію, а також визначає методологію його вивчення. Виявлення основних елементів категоріального апарату й категоріальних структур конкретної науки дозволяє розкрити логіку її розвитку, закономірності зміни змісту її понять.

Гносеологічними основами науки є взаємодія між предметом й суб'єктом пізнання. Суб'єкт пізнає й оформляє результати почуттєвого досвіду та умоглядних висновків категоріальним апаратом, фіксуючи й систематизуючи знання про світ. Предмет пізнання переводиться в стан знання. Людина моделює свої дії й визначає перспективи подальшого пошуку знань на базі тих знань, які вона має.

Епістемологічні основи науки характеризують причини й механізми зміни знання. Тобто, коли мова йде про епістемологічні основи науки, то мається на увазі не просте пізнання, а пізнання, що допускає зміну знань.

Методологічні основи пов'язані з неможливістю розвитку науки без сукупності прийомів і операцій теоретичного й практичного освоєння дійсності, а також з залежністю результату пізнання від методу дослідження. Методологія обумовлює закони буття системи знань, які є відмінними від законів природи. Але при вивченні комплексного об'єкта наявна принципова неповнота й невизначеність інформації. У такому випадку можна стверджувати, що методологія неможлива без парадигми, а парадигма без методології. Таким чином, методологічні основи парадигмальної науки є фундаментальними.

Антропологічні основи науки визначають можливості й обмеження, які накладають на пізнання специфіка функціонування людської свідомості, його психічні характеристики й існування людини в соціумі. Така риса людського мислення, як потреба у вербалізації, означає й потребу в наданні смислу, а також в інтелектуальній (теоретичній, концептуальній, світоглядній) ясності. Вищими функціями людської мови є дескриптивна й аргументативна. Разом з дескриптивною функцією мови виникає й регулятивна ідея істини. Аргументи ж критикують опис з погляду регулятивних ідей істини.

Аксіологічні основи включають цінності різного порядку. Найчастіше саме аксіологічні причини «внутрішньої» і «зовнішньої» історії науки стають найважливішими в її розвитку, тому зв'язок аксіологічного й праксіологічного аспектів буття науки є універсальним.

Соціокультурні основи науки передбачають взаємодію науки з іншими соціокультурними інститутами й феноменами культури, вплив на напрямки її розвитку соціального замовлення, комерціалізацію наукової діяльності, зміну мотивів наукової творчості та ін. Доля наукових програм не вирішується тільки в рамках самої науки. Культурний і парадигмальний контексти зміцнюють або послабляють імунітет наукових теорій.

У третьому підрозділі «Формування наукової парадигми й парадигмальної науки» ставляться такі завдання: визначити основні проблеми теорії парадигм; прояснити структуру парадигми; з'ясувати специфіку становлення й розвитку парадигмальної науки.

Основними проблемами теорії парадигм є: нез'ясованість самого змісту поняття «парадигма», понятійного апарату теорії парадигм; відсутність аналізу й опису елементів структури парадигми, специфіки їхніх стійких зв'язків і взаємодій, які забезпечують досліджуваному об'єкту (парадигмі) збереження його головних властивостей і характеристик навіть при наявності зовнішніх впливів і внутрішніх змін. Тому досліджуються й мотивуються базисні поняття теорії парадигм, а саме: основи парадигми; елементи парадигми, похідні від її основ і зумовлені їхньою наявністю й взаємодією; структура парадигми; зміст парадигми; принципи парадигми; механізми парадигми; функції парадигми.

Обґрунтовується методологічна доцільність уважати фундаментальними елементами структури парадигми названі основи науки, що сприяє системному вивченню парадигми на всіх рівнях буття науки. Взаємодія цих основ породжує явища «внутрішньої» історії науки (теорії, методи, постановку дослідницького завдання, вибір об'єкта дослідження, тип раціональності, прийняті способи аргументації) та «зовнішньої» (характер взаємозв'язку з іншими соціокультурними інститутами, соціальне замовлення тощо).

Усі основи парадигми присутні в її структурі завжди. Саму їхню наявність і взаємодію можна назвати правилом, без якого немає парадигми. Проте одні основи (метафізичні, антропологічні, епістемологічні) не змінюються, а інші (онтологічні, аксіологічні, методологічні, гносеологічні, соціокультурні) змінюють зміст, залежно від кількості накопичених у науці фактів і способів їхньої інтерпретації, а також від ціннісних пріоритетів науки й культури.

Парадигма має структуру й зміст. Зміст парадигми є динамічним. Структура ж парадигми, навпаки, завжди залишається постійною. Показано, що структура парадигми виникає у результаті самоорганізації її складових елементів і не виникнути не може.

Принцип парадигми в роботі визначається так: наукова діяльність на всіх рівнях буття науки зв'язана в єдине ціле й регулюється сукупністю тих факторів, які нами названі основами науки. Здійснюється це регулювання не лише за рахунок внутрішніх інститутів науки та її «внутрішніх» механізмів (гносеологічних, епістемологічних, методологічних та ін.). На нього впливають антропологічні, метафізичні й онтологічні чинники, а також інші соціокультурні інститути.

Виділяються такі рівні буття науки: діяльність окремого вченого, наукового співтовариства, дисциплінарної галузі, дисципліни й науки як соціокультурного інституту. Аналізується специфіка функціонування парадигми на різних рівнях буття науки.

Становлення науки як парадигмальної показано як конкретно-історичний процес, що має свої закономірності. З наростанням знання відбувається дроблення наукових дисциплін, звуження спеціалізації вчених. Але якщо це трапляється в зрілій, інституціалізованій науці, то це вже не може анулювати такої її ознаки, як парадигмальність, хоча може зробити її неявною.

Необхідність у другому розділі - «Аксіологія як методологія дослідження парадигмальної науки» зумовлена тим, що такий об'єкт дослідження, як парадигмальна наука, потребує адекватного методу дослідження. Відомих загальнонаукових і гносеологічних методів стає недостатньо. Найбільш плідним і результативним виявляється використання аксіологічного методу.

У першому підрозділі «Криза ціннісно-смислового змісту науки як осередок кризи сучасної культури» виявляються закономірності взаємозв'язку цінностей науки й цінностей культури. Ставши в ХХ ст. безперечною цінністю цивілізації, наука перетворюється в головного претендента на істину, формує світогляд епохи, і, впроваджуючи свої результати в життя суспільства, створює нову природну й соціальну реальність. Ці здатності й можливості науки виступають як її культуротворча сила, або культуротворчий потенціал.

Аксіологічний аналіз парадигмальної науки необхідний через нерозривне поєднання ціннісного й когнітивного ставлення людини до дійсності. У парадигмальній науці її постулати приймаються як аксіоми і є підставою для ціннісних і оцінних суджень з позиції правил, що діють у даної парадигмі. Будь-яке знання розглядається через призму інших цінностей (гносеологічних, епістемологічних, методологічних, антропологічних, соціокультурних, метафізичних, онтологічних). Питання про достовірність результатів пізнання стає пов'язаним з розумінням істинності як відповідності знання «системі цінностей», а не «об'єктивній реальності». Ціннісні орієнтації науки фіксуються в демаркації наукового й ненаукового, в ідеалах і нормах наукового дослідження, у розвитку методології й інструментальної бази емпіричних досліджень, у визнанні результату науковим співтовариством, а також у характеристиках предмета й завдань наукових дисциплін.

Показано, що основною причиною світоглядної й гуманітарної кризи сучасної науки є нерозвиненість її ціннісної самосвідомості. Відбувається відчуження людини й комерціалізованої науки від світу духовних цінностей, які, власне, і є істинно антропологічними.

У другому підрозділі «Діапазон можливостей аксіологічного підходу» відзначається, що ціннісні аспекти присутні в усіх площинах наукового знання - гносеологічній, епістемологічній, методологічній, антропологічній, соціокультурній, метафізичній, онтологічній. Виявлено такі аспекти їхнього прояву:

- у гносеології: уявлення про цінність пов'язане зі знанням; презентація будь-якого знання можлива лише в судженнях, які завжди оціночні; процес пізнання невіддільний від процесу ствердження або заперечення, тобто від відбору за якимсь критерієм, що виступає як гносеологічна цінність; пізнання спрямоване на одержання результату, тобто на реалізацію смислу і цілі, а смисл і ціль - поняття аксіологічні; будь-який факт є інформацією, яка відображає і самі явища, і їхнє значення для суб'єкта, який їх відображає;

- в епістемології: причини зміни знання розуміються як зміна пізнавальних цінностей, як співвідношення основ і причин у процесі інтелектуального відбору та ціннісного осмислення; будь-яке концептуальне нововведення поліпшує сприйняття в одних відношеннях і погіршує його в інших, тому рішення про його прийняття має характер вибору цінностей;

- у методології: підстави для вибору методу функціонують як цінності; цінність методів визначається їхньою здатністю обґрунтовувати знання, поглиблювати світогляд та розширювати практичний досвід; до внутрінаукових методологічних цінностей відносяться такі регулятиви пізнання, як об'єктивність, раціональність, доказовість, несуперечність, логічна узгодженість, емпірична перевірюваність, максимальна простота, конструктивність; до методологічних приписів, які мають аксіологічне значення, належать висловлення, що припускають орієнтацію на дію («потрібно», «правильно», «повинен» і т.д.);

- в антропології: цінності лежать в основі саморегуляції поведінки, мотивів і установок особистості та визначають структуру діяльності взагалі; учений соціалізований у певній науковій культурі і відноситься до наукового співтовариства з визнаною в ньому системою цінностей; будь-яка вербалізація (перетворення змісту поняття в його словесний еквівалент) означає надання смислу, а це неможливо без аксіологічної рефлексії; людській свідомості властиве створення прескрипцій (ціннісно-смислових опозицій); про наявність цінностей свідчить емоційна реакція, стійка перевага або відкидання судження; при міркуванні про що-небудь учений виявляється «зв'язаним» почуттям очевидності, безумовної необхідності висновку; наукове судження саме по собі стає визнанням результату міркувань цінністю;

- у соціокультурному контексті буття науки: учений не може бути вільним від власного світогляду й впливу тої картини світу, яку він поділяє, однак картина світу є результатом синтезу не лише наукових відкриттів, але й уявлень культури; під картиною світу ми розуміємо набір фактів, які мають статус істини й пов'язані певними закономірностями, під світоглядом - ціннісне ставлення до картини світу. Спектр можливостей нових ідей науки можна уявити собі тільки в тому випадку, якщо вони реалізуються в практиці, у суспільстві;

- у метафізиці: у пізнанні присутня метафізична потреба вийти за межі відомого, яка для вченого є самостійною цінністю; самостійною цінністю є також міркування про непізнане та метафізичні методи пізнання; «останні питання» метафізичного характеру мають цінність і значення для людини тільки в тому випадку, якщо подальші дії залежать від відповіді;

- в онтології: предмет пізнання - це завжди не абстрактна «річ у собі», а обрана цінність; вибір предмета пізнання визначається потребами й цінностями науки, культури, епохи; онтологізація об'єкта можлива тільки в рамках певної теорії, а отже, у межах певної системи цінностей; зміна віри в певний опис світу приводить до змін у концептуальній схемі; уявлення про онтологію окреслює тип раціональності.

У третьому підрозділі «Основні проблеми теорії цінностей» вказується, що основні труднощі аксіологічного вивчення науки полягають у відсутності розробленої теорії цінностей і аксіологічної методології. Аксіологія сьогодні являє собою не теорію цінностей, а лише вчення про цінності, що містить у собі історію питання, опис поглядів різних мислителів, варіанти класифікації цінностей, деякі ідеї й підходи до розуміння цінностей.

Назвати наявний комплекс учень про цінності теорією цінностей нема достатніх підстав, оскільки нез'ясованими залишаються саме поняття «цінність», а також понятійний і категоріальний апарат аксіології; відсутня чітка визначеність базових ідей і принципів; розмиті методологічні підходи.

Дослідження показало необхідність виділення аксіологічних категорій і понять. Аксіологічні поняття ми відділяємо від категорій з таких причин:

- поняття, як і категорії, узагальнюють властивості окремих предметів або процесів, мають зміст і обсяг. Але зміст і обсяг понять, можуть змінюватися залежно від наявного знання, належності до тої чи іншої теорії;

- на відміну від понять, категорії інваріантні, вони мають вищий рівень спільності, ніж поняття, і відображають більш універсальні закони, більш фундаментальні взаємозв'язки. Категорії - це організуючі принципи мислення або, якщо мова йде про певну галузь знання, організуючі принципи теорії, методу, підходу;

- існує тенденція або ототожнювати категорію «цінність» з аксіологічним поняттям, або через це поняття визначати зміст поняття «цінність». Стосовно аксіологічних категорій така помилка неможлива.

Проаналізовані й виділені основні аксіологічні категорії та поняття. До категорій ми відносимо такі: цінність; ставлення до цінностей; ціннісне відношення; оцінка; суб'єкт оцінки; об'єкт оцінки; засоби реалізації цінності. Головними аксіологічними поняттями є: істина, норма, мета, смисл, користь, благо, ідеал, потреби, інтереси, ієрархія цінностей, типологія цінностей.

Виділяється два види дефініції «цінність» - онтологічний і функціональний. Онтологічне визначення таке: цінність - це фундаментальна смислова основа людського буття, об'єктивний критерій по той бік усіх можливих об'єктів і суб'єктів. Це доцільність вищого, антропологічного рівня. Функціональне визначення: цінності - це кінцеві основи будь-якого цілепокладання, які, навіть будучи неусвідомленими, регулюють не тільки проміжні дії індивіда, але й кінцеві смисли будь-якої діяльності, у тому числі пізнавальної.

У четвертому підрозділі «Основні методологічні ідеї та принципи аксіології» обґрунтовуються методологічні ідеї, принципи й підходи до вивчення парадигмальної науки, які можливі в рамках аксіології як теорії цінностей.

Для розробки аксіологічної методології вивчено теоретичні основи побудови наукового методу, роль методологічних ідей, підходів і принципів у його структуруванні й функціонуванні. Особливо цінним у теоретичному й методологічному плані є розробки наукової школи П. Копніна, а також ідеї, висловлені в роботах Г. Гадамера, В. Голованова, І. Кузнєцова, Г. Підкоритова, Ю.Сачкова.

Науковий метод завжди пов'язаний з науковими принципами. Принцип - суто гносеологічний феномен. За словами В. Голованова, принцип - це закон у гносеологічній функції. Підхід же тільки вказує стратегічний напрямок дослідження, однак він також має методологічне значення. Принцип нерозривно пов'язаний з ідеєю. На думку П. Копніна, ідея за своєю логічною формою тотожна поняттю, а за гносеологічною функцією - ближча до принципу.

Виділено дві групи принципів аксіологічного аналізу - універсальні аксіологічні принципи й аксіологічні принципи, які можуть бути застосовані тільки для вивчення науки. До універсальних аксіологічних принципів відносимо такі:

- уявлення про цінності й ціннісна орієнтація нерозривно пов'язані з картиною світу або уявленням про окремий аспект реальності. При зміні картини світу або уявлення про реальність змінюється ціннісна орієнтація;

- логіка оцінок залежить від ціннісної орієнтації;

- практично не існує ціннісно нейтральної інформації. Інформація відображає не тільки самі явища, але і їхнє значення для суб'єкта;

- про наявність тих або інших цінностей свідчать не лише оцінні судження, але й емоційна реакція, стійкі переваги щодо одних аспектів реальності чи стійке відкидання інших;

- можна дозволити собі два взаємовиключні почуття, але не два взаємовиключні ціннісні судження;

- основна життєва цінність не може не бути предметом віри, переконання. Фактично будь-яке ціннісне судження є предметом віри;

- цінності завжди існують у комплексі. Одні цінності закономірно пов'язані з іншими;

- існують явні й неявні цінності, а також усвідомлені й неусвідомлені;

Виділено такі принципи аксіологічного аналізу науки:

- той або інший тип раціональності є в науці самостійною цінністю й має методологічне значення;

- цінність факту можна розглядати як цінність тої чи іншої інформації для розвитку науки;

- причиною феномена недостатнього розуміння між двома конкуруючими школами є найчастіше ціннісні та світоглядні мотиви;

- підстави для вибору методу функціонують як цінності;

- цінності відіграють вирішальну роль у науці не лише в періоди наукових революцій. Вони завжди визначають стратегії наукового пошуку й напрямку розвитку науки;

- постановка дослідницького завдання - це завжди знання плюс цінності;

- цінність істини полягає, насамперед, у тому, що вона неодмінно містить у собі прагматичний і праксіологічний аспекти, тобто виконує регулятивну функцію;

Методологічними підходами, доречними при аксіологічному вивченні парадигмальної науки, автор вважає аналіз інформації, представленої в культурі від імені науки, визначення кінцевих цілей і змістів будь-якої дії, а також прояснення такого ряду питань:

- які напрямки науки зазнали особливо швидкого зростання;

- хто фінансує ці напрямки;

- хто (держава, соціальний клас, група) одержує вигоди з розвитку цих напрямків у науці;

- реалізацію яких потреб і життєвих смислів припускають ті чи інші наукові розробки;

- як пов'язані цілі й цінності науки з цілями й цінностями інформаційного суспільства, інтересами світового ринку й процесами глобалізації;

- які соціальні, екологічні, духовні, загальнокультурні та інші наслідки можуть виникнути у випадку реалізації тих або інших пріоритетних напрямків у науці;

Пропонується низка ідей, які, на думку дисертанта, є корисними в контексті аксіологічної методології:

- маніпулювання різними описами реальності або перекручування інформації про реальність стає зрештою маніпулюванням ціннісною свідомістю.

- ідеологія - це теоретичне обґрунтування системи цінностей;

- онтологічне пояснення розподілу світу на «світ сущого» і «світ належного» полягає не в тому, що людська сутність не така, якою повинна бути, а в тому, що істинна сутність людини не тотожна її існуванню. «Належне», таким чином, отримує онтологічний статус, а «суще» - скороминучий екзистенціальний;

- загальнолюдські, або абсолютні, цінності мають характер добра в будь-яких відносинах і для будь-якого суб'єкта. Відносні ж цінності мають характер добра лише в якомусь відношенні або для яких-небудь окремих суб'єктів. В іншому відношенні й для інших суб'єктів такі цінності будуть або злом, або обов'язково пов'язані зі злом;

- критерієм визначення правильності вибору цінностей можна вважати найближчі і віддалені наслідки того або іншого ціннісного вибору;

- людина не просто оцінює ті чи інші речі й події, а співвідносить їх з тими цінностями, які вже існують у структурі свідомості, особистості, соціуму, окремих соціальних груп;

- поводження людини й будь-якої людиномірної системи більшою мірою зумовлене характером і ієрархією її потреб, ніж зовнішнім впливом. Однак потреби залежать від цінностей. Цінності - це аттрактор, що детермінує поводження системи в періодах між точками біфуркації;

- дотримуватися тих чи інших цінностей - значить іти певним шляхом, не обов'язково розуміючи при цьому - куди, навіщо та з якими наслідками;

- міркування з позиції «подобається - не подобається» не є ціннісною рефлексією. Наявність або відсутність ціннісної рефлексії, а також її світоглядний і теоретичний рівень можна визначити, відповівши на просте запитання «чому мені це не подобається?»;

- без розуміння цінностей науки неможливо зрозуміти смислу культури. І, навпаки, - без розуміння цінностей культури неможливо зрозуміти смислу науки;

- при зміні пріоритетів і цінностей науки змінюється її сутність. «Наука як ідея» починає суттєво відрізнятися від «науки як факту»;

- істинне й загальноприйняте в парадигмальній науці - різні речі, і досить часто не через гносеологічні, а саме через аксіологічні причини;

- вимога відділення гносеології від аксіології в науці появилася через те, що в певний момент виникла стратегічна необхідність у підміні питань навіщо, з якою метою питаннями чому і як;

- цінністю, або кінцевою основою цілепокладання, у парадигмальній науці найчастіше виявляється не істина, а проміжна точка, у якій з певної причини зупиняється дослідження (частковий результат, виконання замовлення тощо);

- у науці, як у будь-якій відкритій системі, наявні процеси як організації, так і самоорганізації, але з того моменту, як наука стає парадигмальною, процеси організації науки починають домінувати;

У третьому розділі «Аксіологічна критика соціокультурного контексту парадигмальної науки» показано, що головною підставою аксіологічної критики парадигмальної науки є принцип, який вона продукує: «Істини парадигми вищі за об'єктиву істину». Під критикою в цьому випадку ми розуміємо не виставляння аксіологічних чи моральних оцінок, а дослідницький метод. Аксіологічна критика як метод дозволяє виявити й проаналізувати деякі реалії парадигмальної науки, спектр її можливостей, а також характер обмежень, що накладаються на дослідницьку діяльність парадигмою «ззовні» і «зсередини».

У першому підрозділі «Структура й функціональний діапазон парадигмальної науки» відзначається, що структура парадигмальної науки - це структура зрілої науки. Вона включає: об'єкт і суб'єкт наукової діяльності; саму наукову діяльність; внутрішні інститути науки; систему освіти в єдності її концептуальних, інформаційних, організаційних, інституціональних аспектів. Об'єднуючим структуру принципом є принцип парадигми, який забезпечує їй цілісність, однорідність, дієвість і задає напрямок руху. Для усвідомлення функціонування цієї структури необхідно враховувати існування різних рівнів буття науки й буття парадигми.

...