Онтологічні основи теорії правосвідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

УДК 340.112

ОНТОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ТЕОРІЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ

12.00.12 - філософія права

Автореферат на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

ЦИМБАЛЮК МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

Київ - 2009

Дисертація є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий консультант

доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри конституційного та міжнародного права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Гуренко-Вайцман Марина Миколаївна, Кримський юридичний інститут Одеського державного університету внутрішніх справ, завідувач кафедри теорії та історії держави та права;

доктор філософських наук, професор Ларіонова Вікторія Костянтинівна, Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника, завідувач кафедри філософії;

доктор юридичних наук, професор Тихомиров Олександр Деонисович, Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри теорії держави та права

Захист відбудеться 26 червня 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 в Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, пл. Солом'янська, 1

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ (03035, м. Київ, пл. Солом'янська, 1)

Автореферат розісланий “20” травня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л. Д. Удалова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Серед основних чинників актуальності проблематики, пов'язаної з дослідженням феномена правосвідомості в межах сучасного правознавства можна виділити як об'єктивні, так і суб'єктивні. До перших належать насамперед ті процеси демократизації суспільно-політичного життя, які стимулюють докорінні перетворення у сфері правосвідомості, спрямовані на її “автономізацію”, звільнення від державної монополії та підпорядкування загальнолюдським цінностям та ідеалам. Інші зумовлені численними прогалинами у розробці науково-теоретичного підґрунтя раціоналізації здійснення зазначених перетворень. Навіть сутнісний зміст згаданого феномена, його структура, форми реалізації та суспільно-буттєві функції сьогодні ще не мають свого однозначного узагальнюючого визначення; існуючі ж визначення та класифікації здебільшого містять логічні некоректності, що ускладнює оперування даними поняттями. Так, правосвідомість найчастіше асоціюється в сучасній літературі саме з розвитком громадянської правосуб'єктності, її осмисленням з позиції ідеалів правової держави, а також реалізації природних і невід'ємних прав і свобод людини та громадянина, що, звичайно, дуже звужує логічний обсяг цього поняття.

В результаті, коли йдеться не лише про специфічні риси правоусвідомлення в епоху демократичних трансформацій суспільного життя, але й про загальні характеристики даного явища (поширювані навіть на такі етапи історії правового регулювання, яким, навпаки, була притаманна домінанта “права сили” та “диктатури страху”), то при цьому доводиться апелювати до категорій “неправа”, “неправової свідомості” тощо. Ми поділяємо думку російського дослідника І. О. Ільїна, що “потворна правосвідомість все ж таки залишається правосвідомістю, але перекручує свій зміст; вона звертається до ідеї права, але бере від неї тільки схему, користується нею по-своєму, зловживає нею і наповнює її недостатнім перекрученим змістом”; і хоча при цьому, так би мовити, “виникає неправове право, яке все ж таки називається правом, компрометує у свідомості людей саму ідею права і підриває віру в неї”, воно, разом з тим, є результатом осмисленого відношення до права, а, отже, також являє собою певний модус правосвідомості.

Тож, дедалі очевиднішою стає потреба теоретичного узагальнення та систематизації уявлень про зміст, структуру, функції, внутрішню логіку упорядкування та механізми формування й реалізації регулятивних засад правосвідомості. Інакше кажучи, в руслі сучасних комплексних досліджень у сфері філософії права та ряду інших галузей теоретичного правознавства актуалізується проблема не просто узгодження та уніфікації такого роду уявлень, а наукової розробки цілісної теорії генезису й функціонування правосвідомості.

Незважаючи на досить широкий спектр концептуальних позицій щодо можливостей та напрямків побудови такої теорії, найбільш конструктивним у цьому плані, на думку здобувача, є підхід, що ґрунтується на дослідженнях онтологічних основ правоусвідомлення. Адже попри те, що правова належність, здавалося б, відноситься виключно до деонтологічного світу - світу бажаного, а не фактичного буття, будь-яке знання про таку належність можна вважати насправді науковим лише за мірою його узгодження з тією природно-суспільною реальністю, в контексті якої це знання має матеріалізуватися з метою здійснення даної належності. До того ж, у контексті сучасної теоретичної науки “онтологія доцільності” вже досить міцно закріпила за собою статус однієї з найважливіших концептуальних засад, згідно з якою сама доцільність тлумачиться не тільки як суто людський спосіб відношення до світу, але й як іманентний принцип самоорганізації останнього.

Такий підхід передбачає, по-перше, виявлення тих глибинних позасуб'єктивних підвалин, що обмежують міру “довільності” утворення правових смислів та нормативно-ціннісних орієнтирів; по-друге, такий аналіз дозволяє дослідити механізми кореляції кардинальних характеристик правосвідомості з організаційними особливостями буття людини в природному та суспільному світі (що, звичайно, є істотним у плані пошуку шляхів та чинників їхнього взаємоузгодження); по-третє, цей аспект дослідження сприятиме, вважає здобувач, вирішенню багатьох існуючих у сучасній юридичній та філософсько-правовій літературі суперечностей стосовно архітектоніки та векторів динаміки “деонтичного світу”, оскільки при цьому передбачається встановлення своєрідних “мостів” між світами належного та реального буття. Тим самим відкривається широкий діапазон можливостей подолання існуючих поляризацій об'єктивізму та суб'єктивізму, позитивізму та юснатуралізму, а також онтологізму й деонтологізму в сучасній теоретико-правовій науці.

Зрештою, за умов онтокорелятивного підходу до основ права та форм його усвідомлення зменшуватиметься простір для “утопізації” проектів реконструкції нормативного регулювання життя суспільства та формування дійсно демократичної правосвідомості: адже ідеали останньої можуть так і залишитися суто декларативними, якщо існуюча буттєво-організаційна реальність виявлятиме їхню практичну неефективність у плані забезпечення бажаної міри суспільної справедливості.

Досліджуючи проблеми теоретичної концептуалізації та системного оформлення уявлень про структуру, форми, функції, механізми генезису й реалізації правосвідомості як особливого явища суспільно-правової культури, не можна замовчати і піонерські розвідки в даному напрямку, що представлені в класичних працях М. М. Алексєєва, М. О. Бердяєва, І. О. Ільїна, Г. Єллінека, Б. О. Кістяківського, П. І. Новгородцева, Л. І. Петражицького, Й. О. Покровського, В. С. Соловйова, С. Л. Франка, О. С. Ященка та інших, в яких поняття правосвідомості починає чітко вирізнятися на тлі загальних уявлень про право як таке.

Серед сучасних українських та російських авторів, які здійснили істотний внесок у вивчення теоретико-правових та конкретноюридичних аспектів правосвідомості, потрібно назвати С. С. Алексєєва, В. Д. Бабкіна, Р. С. Байніязова, М. М. Гуренко-Вайцман, С. Д. Гусарєва, О. М. Джужі, Р. А. Калюжного, Д. А. Керімова, М. І. Козюбру, В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія, О. М. Костенка, М. В. Костицького, В. М. Кудрявцева, В. С. Кузьмичова, О. А. Лукашеву, Є. Д. Лук'янчикова, Ю. М. Оборотова, П. М. Рабіновича, В. М. Селіванова, А. П. Семітка, О. В. Скрипнюка, С. М. Стахівського, Р. К. Русинова, О. Д. Тихомирова, В. А. Чефранова, Ю. С. Шемшученка та ін.

Філософсько-правові аспекти дослідження правосвідомості (онтологічні, гносеологічні, аксіологічні, соціокультурні, логіко-методологічні, психологічні тощо) висвітлюються в роботах О. О. Бандури, В. А. Бачініна, М. Г. Братасюк, О. І. Гвоздіка, О. Г. Данильяна, К. К. Жоля, А. А. Козловського, В. К. Ларионової, С. І. Максимова, В. П. Малахова, О. Є. Манохи, О. В. Мартишина, В. С. Медведєва, О. О. Мережка, В. С. Нерсесянца, С. С. Сливки, В. Д. Титова, А. К. Улєдова, Б. Ф. Чміля, В. В. Шкоди та ін.

Феномен правосвідомості є одним з першорядних об'єктів сучасних теоретико-методологічних досліджень і в країнах “далекого зарубіжжя”. В цьому відношенні варто згадати таких відомих авторів, як Х. Арендт, В. Брюггер, Р. Дворкін, А. Кауфман, Д. Ллойд, Т. Пейн, К. Поппер, П. Рікер, Л. Фуллер, Ю. Хабермас, Ф. Хайєк, Г. Харт, О. Хьоффе, Р. Циппеліус, К. Ясперс та ін.

Водночас доводиться констатувати, що в теоретико-правових підходах до аналізу буттєвих основ правосвідомості помітно превалює зведення останніх лише до законодавчо-нормативної форми буття права. Тобто правосвідомість розглядається переважно як похідна від своєрідної “інтеріоризації”, індивідуально-суб'єктивного засвоєння норм чинного законодавства, а тому ключовим засобом бажаного впливу на неї при цьому визнається вдосконалення позитивного права. Однак, анітрохи не применшуючи значущості даної дослідницької площини правознавства, слід визнати істотну залежність механізмів суб'єктивного сприйняття та осмислення права не тільки від форм його законодавчої матеріалізації, але й від таких онтологічних чинників, як соціально-економічні, політичні, культурно-ціннісні, суспільно-комунікативні, антропологічні тощо. Тим більше, що самі правові смисли та регулятивні ідеї, що втілюються в нормах офіційного закону, в значній мірі детерміновані згаданими чинниками, систематизоване вивчення зв'язку та відношень яких з ключовими орієнтирами права розпочалося лише в другій половині ХХ ст. в межах міжгалузевих досліджень, відомих під назвою інтегративного правознавства. Останнє передбачає насамперед ряд парадигмальних трансформацій праворозуміння як такого, спрямованих на системну єдність логіко-філософських, юридико-соціологічних та теоретико-догматичних знань про право. При цьому інтерпретація права вже не може зводитися лише до тлумачень закону; навпаки - саме закон має узгоджуватися з тими нормами природного права та ціннісними орієнтирами, які формуються в інтерактивному середовищі самого суспільного буття і не повинні ставитись у залежність від будь-яких владно-законодавчих директив. Тут особливо варто відзначити тих вітчизняних і зарубіжних дослідників, які в своїх працях намагаються синтезувати різнопредметні та різнорівневі аналітичні площини вивчення правосвідомості в руслі розробки інтегративних підходів до праворозуміння. Йдеться, зокрема, про праці Г. Дж. Бермана, В. Брюггера, В. Г. Графського, В. Кравітца, Н. Лумана, А. В. Полякова, Р. А. Ромашова, Г. Тюбнера, М. Ван Хоека, Дж. Холла, В. Г. Шумихіна та ін.

У свою чергу, накреслення концептуальних основ інтегративної теорії правосвідомості, які б корелювали з онтодинамікою правової і взагалі суспільної реальності, потребує відповідного перегляду самих уявлень про систему людського буття згідно з принципами посткласичної філософсько-правової раціональності. Мається на увазі те, що криза класичного раціоналізму (для якого характерною була розірваність та поляризація суб'єктивного та об'єктивного, природного та людського, матеріального та ідеального) підтвердила необхідність синтезування нової “картини буття”, в котрій об'єктивно-матеріальний її аспект доповнювався б невід'ємним від нього суб'єктивно-ціннісним. Адже зміст буття людини у світі не можна визначати поза межами “людиномірності” як її власного самоусвідомлення, так і осмислення нею самого світу. Відповідним чином, розглядаючи людське буття як основу правосвідомості, варто підходити до нього як до системної ієрархії природно-антропологічного, суспільно-комунікативного та культурно-ціннісного онтологічних рівнів становлення й функціонування смислових орієнтирів правової належності, взаємодію та корелятивну динаміку яких можна описати за допомогою концептуально-методологічного апарату синергетики (оскільки згадана динаміка має переважно нелінійний характер).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках: Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженої Законом України від 18 березня 2004 р. № 1629-ІV; Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 р., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 р., № 344; Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр., затвердженої Указом Президента України від 13 грудня 2003 р. № 1433; тематики Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2004-2009 рр. (затвердженої Наказом МВС України № 755 від

05 липня 2004 р.); планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ на 2005-2009 рр. Тема дисертації включена до Переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права (Академія правових наук України, 2008, п. 751).

Мета і завдання дослідження. Метою пропонованого дисертаційного дослідження є виявлення таких організаційних залежностей між людським буттям та правосвідомістю (як на суспільному, так і на індивідуальному їх рівнях), які дозволили б раціоналізувати (шляхом узгодження з цими залежностями) теоретичні засади вивчення процесів формування і реалізації правових смислів, цінностей та ідеалів.

У плані досягнення цієї мети визначено такі дослідницькі завдання:

проаналізувати основні проблеми метатеоретичного характеру, пов'язані з альтернативами побудови інтегративної теорії правосвідомості та визначити місце й найдоцільніші напрямки онтологічного аспекту її аналізу в контексті сучасних філософсько-правових досліджень;

дослідити проблему побудови узагальнюючого визначення змісту правосвідомості та класифікації її форм;

окреслити структурно-функціональні характеристики правосвідомості як об'єкта комплексного (інтегрованого на базі логіко-онтологічного підходу) праворозуміння;

з'ясувати ієрархію форм реалізації та принципи динаміки буттєвого підґрунтя права як культурного феномена, а також способів його усвідомлення;

виявити онтологічні кореляти правового смислоутворення, на підставі яких можна було б обґрунтовано оцінювати соціокультурну релевантність регулятивів суспільної та індивідуальної правосвідомості;

виявити основні соціально-онтологічні чинники деформацій правосвідомості та окреслити шляхи протидії останнім;

визначити буттєві умови ефективної реалізації правових ідей та нормативних цінностей, так як далеко не завжди такі умови співпадають з онтологічними факторами формування суспільнозначущих орієнтирів правової належності;

дослідити механізми взаємозалежності динаміки правосвідомості та формування правового суспільства (зокрема, в Україні);

внести пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного законодавства в плані його сприяння підвищенню рівня правової культури населення та утвердження правових цінностей у суспільному житті.

Перелічені аналітичні площини зумовлюють структуру даної роботи, основна частина якої складається з п'яти розділів.

Об'єкт дослідження - правосвідомість як феномен суспільно-правової реальності та суб'єктивна основа права.

Предмет дослідження полягає в окресленні онтологічних основ побудови теорії правосвідомості.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети та завдань дисертації, її об'єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є діяльнісний та онтокорелятивний підхід, що полягає у встановленні принципів взаємоузгодження між організацією суспільно-правової реальності та орієнтирами правової належності (підрозділи 1.3, 2.4, 3.2-3.4, 4.1-4.6, 5.1-5.5). За допомогою компаративного методу виявлено низку суперечностей між існуючими теоретичними концептуалізаціями змісту, формування та функціонування правосвідомості, а також її відношення до суспільного буття (підрозділи 1.1, 1.2, 1.4, 2.1, 3.1). Зміст, структура та функції правосвідомості уточнювалися на підставі логічних критеріїв коректності побудови визначень та класифікацій, а також принципу соціокультурної релевантності такої побудови (підрозділи 2.1-2.4). Аналіз динаміки правосвідомості в контексті системи природно-суспільного буття здійснювався за принципами діалектичної єдності суб'єктивного та об'єктивного, онтологічного та гносеологічного, сущого та належного, логічного та історичного (розділи: 3, 4, 5). Здійснено спробу системного синтезу партикулярних аналітичних площин на базі інтегративного підходу до загальної концепції праворозуміння (підрозділи 1.2, 1.4, 2.1). З метою виявлення принципових рис, властивостей та відношень правових орієнтирів, а також накреслення теоретичних моделей їх формування і здійснення використовувалися методи абстрагування, ідеалізації та структурно-формального аналізу (підрозділи 2.1-2.4). Синергетичний підхід та метод системно-динамічного аналізу використано при дослідженні механізмів динаміки суспільно-правової реальності (підрозділ 3.5), буттєвої зумовленості правоосмислення (підрозділ 4.1) та практичної реалізації нормативних цінностей (підрозділ 5.1). Методами анкетування та статистичного узагальнення досліджувалася кореляція між основними орієнтирами правосвідомості та соціально-економічним статусом її носіїв (підрозділи 4.1-4.3, 5.1-5.5).

Емпіричною базою дослідження є результати анкетування 458 осіб Київського, Львівського та Полтавського регіонів (серед яких працівники бюджетної сфери економіки, комерційних структур, пенсіонери та непрацездатні особи).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

вперше:

запропоновано версію теоретичного узагальнення та систематизації уявлень про принципові механізми формування й реалізації суб'єктивних осмислень правової належності; в даному плані було введено термін “теорія правосвідомості”, зміст якого пов'язується з концептуальними засадами правонормативної деонтологізації відношення суб'єкта до суспільного буття і розкривається в міждисциплінарному контексті філософсько-правових, теоретико-правових та конкретно-юридичних досліджень;

сформульовано інтегративну концепцію правової онтології (в межах якої буттєві підвалини права та правоусвідомлення задаються функціональною ієрархією природно-антропологічних, суспільно-комунікативних та культурно-ціннісних факторів), а також представлено систему цих факторів у вигляді динамічної моделі, що підпорядковується (в міру взаємокомпенсації окремих різноспрямованих суб'єктивних прагнень в межах певного соціоінтерактивного загалу) нелінійним принципам, застосовуваним по відношенню до самоорганізовуваних системних утворень;

узагальнено зміст поняття “правосвідомість” до його розуміння не лише як “інтеріоризації чинного законодавства, що виражає волю владно-адміністративних структур та суб'єктів”, чи “форми усвідомлення власної індивідуальної правосуб'єктності” (через суттєву логічну вузькість таких дефініцій), а як будь-якого осмисленого відношення (з боку окремого індивіда, соціальної групи чи суспільства в цілому) до нормативного регулювання суспільних відносин державно-інституційними засобами;

у підходах до класифікації форм, рівнів та функцій правосвідомості розроблено та застосовано методику, що передбачає, крім оцінки логічної коректності виконання таких класифікацій (на підставі відповідних правил логіки поділу), також критерії їхньої “онтологічної доречності” (котрі визначаються буттєвими умовами конституювання відповідних структурно-функціональних аспектів правоосмислення) з метою запобігання “штучності” введення основ згаданих класифікацій та обмеження суб'єктивної довільності їх здійснення;

на підставі запропонованої концепції онтології правосвідомості визначено принципи подвійного буттєвого узгодження нормативно-ціннісних пріоритетів суб'єкта: як у плані актуальної (фактичної), так і потенційної дійсності (оскільки правова нормативність передбачає зменшення міри суб'єктивної невдоволеності першою з них у бажаних модусах іншої);

аналізуючи координацію динаміки суспільно-політичної історії з еволюцією основних правових цінностей (свобода, відповідальність, справедливість і невід'ємні природні права людини й громадянина), було виявлено та систематизовано ряд стійких залежностей, по-перше, між культурно-онтологічною організацією соціуму та суб'єктивними схильностями до відповідного правового смислоутворення, і, по-друге, - між місцем суб'єкта в даній організації та специфікою усвідомлення ним суспільно значущих орієнтирів права. Обґрунтовано також, що наявність таких залежностей зумовлена загальнобуттєвою тенденцією прагнення до рівноваги; при цьому правові цінності можна розглядати як онтологічно скорельовані “атрактори” суспільного балансу, що діють одночасно і через свої об'єктивовані форми, і через внутрішньосуб'єктивні орієнтири свідомості;

визначено теоретико-концептуальні засади та окреслено систему заходів щодо підвищення ефективності підходів до формування релевантних процесам демократизації суспільного буття рис правосвідомості населення (таких, як її автономізація, зорієнтованість на пріоритет права перед владою тощо), а також реалізації актуальних правових цінностей. В основу такої системи покладено принцип взаємоузгодження онтологічних механізмів, що сприяють генеруванню відповідних регулятивних ідей, з буттєвими чинниками активізації останніх на рівні правосвідомості громадян (оскільки базування цієї мети здебільшого на просвітницько-виховних заходах вочевидь виявляє свою неспроможність).

удосконалено:

методику подолання антиномізму між матеріально-природним та ідеально-ціннісним буттям у правовій онтології, а також між есенційно-онтологічним та екзистенційно-феноменологічним аспектами осмислення правової реальності;

концепцію комунікативної природи права та правоосмислення на підставі механізмів “інтерференції” та взаємообмеження ступенів індивідуальної свободи в контексті суспільних відносин;

систему онтологічних вимірів адекватності правоосмислення з точки зору прагнення належного балансу свободи та відповідальності;

концепцію “онтології справедливості” та її обґрунтування параметрами суспільно-буттєвої рівноваги;

методи узгодження логіко-нормативних підвалин правової раціональності з онтологією деонтичних модальностей, котра в багатьох відношеннях має визначати структурно-функціональну організацію логіки права;

антропологічний підхід до вирішення проблем конституювання права в суспільстві (через форми усвідомлення праворегулятивних цінностей на загальносуспільному та індивідуальному смислових рівнях).

Окрім того дістали подальшого розвитку:

обґрунтування предметно-методологічної обмеженості підходів до вивчення природи права й правосвідомості з позиції класико-раціоналістичної суб'єкто-об'єктної схеми; при цьому аргументовано, що в межах цієї парадигми праворозуміння утворюються невирішувані її власними засобами теоретико-правові суперечності між онтологізмом та деонтологізмом, позитивізмом та юснатуралізмом, суб'єктивізмом та об'єктивізмом тощо;

встановлення логіко-еволюційної кореляції між способами вирішення проблеми буття в історичних модусах філософської та правової онтології;

перегляд буттєвих основ права у напрямку органічного “вписування” до системи останніх (поряд з суто об'єктивними чинниками) також того ціннісного простору (представленого не лише певними матеріалізованими артефактами, але й домінуючими в суспільстві ідеями), що істотно впливає на формування й функціонування правосвідомості;

аргументація тези про “неуніверсальність” та еволюційно-динамічний характер “людської сутності”, а також виявлення залежностей інтерпретації та форм законодавчо-нормативного закріплення природних прав людини від зміни онтологічних характеристик соціокультурного контексту;

виявлення буттєвих корелятів деформацій правосвідомості на підставі систематизованих уявлень щодо соціокультурної зумовленості осмислення права (оскільки такою зумовленістю характеризуються не лише правоконструктивні, але й праводеструктивні ціннісні орієнтири);

окреслення заходів, спрямованих на подальшу розбудову інститутів громадянського суспільства як соціоонтологічних основ утвердження демократичної правосвідомості;

дослідження буттєвих “каталізаторів” укорінення ідеї верховенства права в суспільстві в умовах реконструкції влади згідно з пріоритетами правової державності;

визначення оптимальних напрямів реформування інституту власності в руслі загострюваних у демократичному суспільстві проблем автономізації правосвідомості (зокрема, в Україні, де розвиток інституцій такого суспільства ще й досі гальмується рудиментами тоталітарного менталітету);

аргументація тези, згідно з якою ідея побудови правового суспільства може бути реалізована лише в міру становлення онтологічних механізмів соціальної самоорганізації (основою яких є інститути народовладдя) та їх здатності виконувати функцію противаги щодо пріоритетності державно-владних інтересів перед громадянськими з метою досягнення справедливого балансу між ними (тобто такого, коли легітимація інтересів влади узгоджується з загальнолюдськими та комунітарними інтересами).

Практичне значення одержаних результатів вбачається в можливості їхнього застосування при визначенні оптимальних шляхів здійснення правової реформи, законотворчої діяльності та політико-економічних перетворень суспільного життя у напрямку його подальшої демократизації й підпорядкування правовим засадам.

Результати дисертаційного дослідження використовуються в практичній діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі - при вивченні суспільної правосвідомості і моральних відносин, регулюванні поведінки особи у суспільстві за допомогою усталених приписів, а також при розробці рекомендацій щодо регулювання колективної поведінки в процесі взаємного спілкування людей в усіх сферах суспільного життя

(Акт впровадження Національної експертної комісії з питань захисту моралі від 26 лютого 2009 р.).

Крім того, більшість отриманих результатів є достатньо адаптованими (за мірою чіткості їх формулювання й систематизації) до використання у навчальному процесі; зокрема, результати дослідження впроваджені у навчальний процес Київського національного університету внутрішніх справ при викладанні таких навчальних дисциплін як філософія, філософія права, соціологія права, теорія держави та права, право інтелектуальної власності. Монографія “Імпортування не надається… Формування правосвідомості громадян у процесі розбудови громадянського суспільства” (Київ, 2005) використовується у викладанні спецкурсу “Теорія правової політики” для освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр”. Монографія “Онтологія правосвідомості: теорія та реальність” (Київ, 2008) використана при розробці навчально-методичних матеріалів з філософії права для всіх форм навчання Київського національного університету внутрішніх справ по підготовці фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів “бакалавр”, “спеціаліст” і “магістр” за спеціальністю “Правознавство”. До кафедрального фонду кафедри філософії права та юридичної логіки передано фондову лекцію “Буття та усвідомлення права”. (Акт впровадження Київського національного університету внутрішніх справ від 26 лютого 2009 р.).

Результати дисертації можуть бути використані при підготовці навчально-методичних матеріалів, посібників і підручників з теорії та історії права, конституційного права, філософії права, політології, юридичної логіки, а також спецкурсу з правової методології.

На основі матеріалів даного дослідження можуть бути розроблені і спеціалізовані курси, які пов'язані з висвітленням сучасних проблем у галузях онтології, антропології та аксіології права.

Підтвердженням впровадження в навчальний процес наукових розробок здобувача можна вважати також написаний ним у співавторстві навчально-методичний посібник “Механізми взаємодії органів державної влади та неурядових організацій у протидії жорстокому поводженню з дітьми” (Київ, 2005), що використовується в багатьох навчальних закладах України юридичного профілю (Рекомендовано до друку Науково-методичною радою МОН України).

Особистий внесок здобувача полягає у підготовці і публікації навчально-методичного посібника “Механізми взаємодії органів державної влади та неурядових організацій у протидії жорстокому поводженню з дітьми” у співавторстві: з доктором юридичних наук, кандидатом філософських наук Шевченко К. Б. підготовлено § 4 теми 1 розділу IV “Органи внутрішніх справ”;

з кандидатами педагогічних наук Петрочко Ж. В. та Трубавіною І. М. - тему 2 розділу IV - “Проблеми та перспективи вдосконалення захисту дітей від жорстокого поводження”; з кандидатом педагогічних наук О. М. Федоренком - тему 6 розділу VI - “Методичні рекомендації для працівників Міністерства внутрішніх справ”.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані у виступах на наукових та науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції Національної академії внутрішніх справ “Актуальні проблеми підготовки кадрів і роботи з персоналом оперативних служб міліції” (м. Київ, 27 березня 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції Кримського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ “Адміністративна реформа та проблеми вдосконалення діяльності правоохоронних органів” (м. Сімферополь, 12-13 грудня 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького “Актуальні проблеми формування громадянського суспільства та становлення правової держави” (м. Черкаси, 5-6 червня 2008 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції Кіровоградського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ “Проблеми протидії злочинності неповнолітніх” (м. Кіровоград, 20-21 квітня 2006 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції Одеського державного університету внутрішніх справ “Шляхи та перспективи розвитку кримінального права України. Юридичні читання” (м. Одеса, 11 квітня 2008 р.); Науково-практичній конференції Київського національного університету внутрішніх справ “Право і держава сучасної України: проблеми розвитку та взаємодії” (м.Київ, 13-14 травня 2008 р.).

Публікації. За результатами дослідження дисертантом підготовлено і опубліковано 2 монографії, 24 статті у наукових виданнях, визнаних фаховими ВАК України, а також 6 тез доповідей у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Відповідно до визначених основних завдань дослідження, робота містить вступ, п'ять розділів, висновки та додатки (загальний обсяг основного тексту - 371 сторінка) та список використаних джерел (382 найменування). Загальний обсяг дисертації - 408 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми та ступінь опрацювання проблеми дослідження, сформульовано його мету, завдання, об'єкт, предмет, теоретико-методологічні засади; визначено наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, а також наведено дані про їх апробацію та відображення в публікаціях здобувача.

Розділ 1. “Метатеоретичні проблеми аналізу правосвідомості” включає чотири підрозділи, що зачіпають ряд наріжних питань, пов'язаних з концептуальними засадами та методологією побудови філософсько-правової теорії правоусвідомлення.

У підрозділі 1.1. “Світоглядно-методологічні альтернативи вивчення правосвідомості в сучасній філософії та теорії права” здійснено спробу окреслити ті “межі доцільності”, котрі б насамперед сприяли якомога більшій мірі визначеності діапазону застосовуваних підходів та методів, а також дозволяли обґрунтувати значущість основних предметних аспектів передбачуваного системно-теоретичного аналізу явища правосвідомості. Метою таких “метатеоретичних” міркувань є встановлення певних більш загальних орієнтирів, на підставі яких скеровувалася б методологія такого аналізу.

В цьому відношенні постає проблема надійності самих базових світоглядно-методологічних засад, оскільки на даному рівні теоретичних досліджень виникає чи не найбільша кількість важко вирішуваних та неоднозначно інтерпретовних питань (вже хоча б через гранично високий рівень узагальнюючих абстракцій, а, отже, максимальну віддаленість умоглядних побудувань від емпіричної наочності), що має своїм цілком закономірним наслідком досить широку диверсифікацію таких засад протягом усієї історії наукового пізнання.

Як засвідчує проведений в даному підрозділі аналіз таких альтернативних підходів до вивчення права й правосвідомості, як суб'єктивістський та об'єктивістський, раціоналістичний та ірраціоналістичний, онтологістський та деонтологістський, а також позитивістський та юснатуралістичний, кожен з них характеризується, з одного боку, своєю “невипадковістю” та певною науковою й практичною “виправданістю”; з іншого ж боку, жодному з них не вдається позбутися тих концептуальних суперечностей, що є наслідками їх абстрактного та абсолютизованого застосування. Отже, здобувач вбачає за доцільне здійснювати теоретичні рефлексії правосвідомості в руслі інтегративного підходу, який дозволив би подолати антиномізм згаданих методологій.

Відповідно, підрозділ 1.2. “Доцільність та шляхи побудови інтегральної теорії правосвідомості” присвячено аналізові та оцінці основних напрямків сучасного “синтезованого” праворозуміння, в межах яких правові явища вивчаються з позиції їхньої “різновимірності”. Зокрема з'ясовано, що для побудови інтегральної теорії правосвідомості необхідним є комплексне дослідження структури, функцій та динаміки останньої в плані багаторівневого її вивчення: філософсько-правового (що включає онтологію, логіку, гносеологію, антропологію та аксіологію осмислення й реалізації права), соціологічного, психологічного, культурно-історичного, теоретико-правового, системно-динамічного та ін. Однак, оскільки існуючі теоретичні рефлексії правосвідомості є досить розманітними (аж до цілковитої альтернативності), актуалізується проблема пошуку їх критеріальної та синтезуючої основи.

Оскільки феномен правосвідомості неодмінно пов'язаний з осмисленням наявного, потенційного та бажаного людського буття, здобувач вважає, що зазначену “синтезуючу основу” треба шукати передусім у сфері правової онтології. До того ж, апелювання до об'єктивно буттєвих основ формування, усвідомлення й реалізації смислів права сприятиме, зменшенню міри суб'єктивної довільності при концептуально-теоретичних відображеннях цього феномена.

У підрозділі 1.3. “Онтологічний аспект дослідження правосвідомості як умова об'єктивізації підвалин її теоретичної рефлексії” аналізуються основні напрямки в тлумаченнях буттєвих основ права та правоусвідомлення. При цьому обґрунтовується положення про те, що згадані основи мають не стільки субстанційно-атрибутивний, скільки реляційний характер: адже смислові орієнтири права (на відміну від формальних директив закону) формуються в інтерактивному середовищі суспільних комунікацій, є своєрідною “рівнодійною сумою” спрямувань індивідуально-суб'єктивних свобод. Відповідним чином, онтологія права має акцентуватися не стільки на формах його матеріалізації, скільки на вивченні організаційних співвідношень між суспільно-правовою реальністю та правоусвідомленням, крізь призму якого завжди відбувається правоздійснення. В даному розумінні онтологічний аспект досліджень права та правосвідомості передбачає кореляцію двох таких своїх площин: з одного боку, такі дослідження мають на меті виявлення тих буттєвих факторів, що спричинюють формування відповідних правових смислів та ідей; з іншого - вони призначені для окреслення діапазону онтологічних умов активізації останніх на рівні правосвідомості населення та їх реалізації шляхом встановлення певного правопорядку, що відповідав би як чинному законодавству, так і суб'єктивним уявленням про смислові цінності права.

Разом з тим, оскільки самі онтологічні підвалини права не є однорідними та однопорядковими, виникають істотні перешкоди й на шляху однозначності теоретичних концептуалізацій правосвідомості. Отже, підрозділ 1.4. “Дилеми буттєвих основ права та контроверзи стосовно теорії правосвідомості” присвячено аналізові витоків поляризацій даних основ на есенційні та екзистенційні, індивідуальні та загальносоціальні, матеріально-об'єктивні та ідеально-суб'єктивні, дійсні та належні, фактори свободи та фактори відповідальності тощо. Така дивергентність онтологічних підвалин права, врешті-решт, спричинює ряд фундаментальних дилем правової онтології (таких, як контроверзи між об'єктивістським та суб'єктивістським її напрямами, онтологізмом та деонтологізмом, метафізикою права та правовим реалізмом тощо). Проте ці дилеми можуть бути вирішені в разі трансформації онтологічної парадигми від традиційного протиставлення об'єктивно-природної та суб'єктивно-ціннісної форм буття права (а також есенційно-онтологічного та екзистенційно-феноменологічного модусів його осмислення) до такої інтегральної концепції, що подає ці аспекти як комплементарні складові єдиної та цілісної структури людського буття у природно-суспільному світі. Тобто за описаного підходу аж ніяк не передбачається “подолання” чи “викорінення” згаданих роздвоєнь усвідомлення права, оскільки вони спричинені двоєдиністю самого його онтологічного підґрунтя: в своєму суспільному бутті людина виступає одночасно і продуктом умов власного існування, і їхнім творцем. Відповідно, виміри належності її буття визначаються одночасно як її внутрішнім прагненням свободи, так і зовнішньою необхідністю розумного обмеження останньої (що досить чітко простежується в поляризаціях логіко-деонтологічної побудови приватного та публічного права: перше має переважно дозвільно-диспозитивний характер, а друге - заборонно-імперативний; при цьому вони є взаємодоповнюючими та взаємопідтримуючими, як відцентрові та доцентрові силові імпульси в гармонійно-рівноважному русі).

Однак, незважаючи на природність такого правового дуалізму, завжди актуальним є питання про засоби гармонізації нормативних вимог “внутрішньої” (суб'єктивної) та “зовнішньої” (об'єктивної) належності. Саме через цю обставину сучасна цивілізація все більше схиляється до демократичних форм правління, оскільки такі форми передбачають принаймні можливість узгодження законодавчих норм з волею якщо не кожного окремого громадянина, то, бодай, більшості з них. Вже самі спроби узагальнення та конституційного закріплення певного “мінімального” діапазону невідчужуваних прав людини (а, отже, кожної окремої особи) є показником прагнення поєднати загальнолюдський (есенційний) та індивідуально-особистісний (екзистенційний) моменти людського буття та правоусвідомлення.

Розділ 2. “Феномен правосвідомості з точки зору комплексного праворозуміння: сутність, структура та функції” складається з чотирьох підрозділів і має своїм предметом проблеми визначення загального змісту правосвідомості як теоретико-правової категорії, класифікації її структурних форм і рівнів, функцій та способів її входження до структури правової реальності.

У підрозділі 2.1. “Правосвідомість як теоретико-правова категорія: логіко-філософські засади узагальнюючого визначення” подано насамперед логічний аналіз (з точки зору критеріальних правил, що ставляться традиційною логікою до побудови дефініцій) основних найбільш поширених підходів до визначення змісту правосвідомості. При цьому з'ясувалося, що більшість таких визначень є або надто вузькими (коли правосвідомість асоціюється лише з орієнтирами побудови демократичного правового суспільства), або надто широкими (за умови її ототожнення з будь-якою соціальною нормативністю), або тавтологічними (при “самозацикленні” дефініцій правосвідомості шляхом ідентифікації останньої зі “свідомим ставленням до чинного права”).

Обґрунтовується також теза, що дотримання логічних правил визначення є хоча й необхідною, проте не достатньою умовою раціональності виконання даної процедури. Адже такі правила мають суто формальний характер і є безвідносними до “буттєвої істотності” вирізнюваних при цьому ознак (оскільки на перший план тут висувається виключно “операційна” вимога, щоб на підставі цих ознак можна було лише чітко відмежувати визначуваний тип явищ від усіх інорідних їх типів). Відповідно, у даному підрозділі застосовується методика поєднання логічних критеріїв побудови визначень з онтологічними. Зокрема, найзагальніший (категоріальний) зміст правосвідомості (поширюваний на будь-які форми її прояву) визначається як осмислене відношення (з боку окремого індивіда, соціальної групи чи суспільства в цілому) до нормативного регулювання суспільного буття публічно-інституційними засобами. При цьому дане загальне визначення набуватиме відповідних конкретно-змістовних модусів у різних соціокультурних умовах.

Підрозділ 2.2. “Суспільно-онтологічна адекватність та логічна коректність класифікації форм і рівнів правосвідомості” так само виходить на проблематику узгодження логічних та онтологічних критеріїв, але вже по відношенню не до визначення, а до поділу структурних компонентів та форм буття правосвідомості.

Здійснюється критичний аналіз ряду підходів до побудови таких класифікацій з позиції правил логіки поділу, в світлі яких, наприклад, піддається сумніву логічна коректність виділення традиційно “фахової” (професійно-юридичної) правосвідомості в одному ряду з теоретичною та буденною її формами (вже навіть через її екстенсиональний переріз з останніми, що суперечить вимозі повного взаємовиключення членів поділу). Не можна погодитись і з виділенням “масової правосвідомості” поряд з індивідуальною та груповою, оскільки при цьому матиме місце підміна основи класифікації, тощо.

Розглядувана класифікація, на думку здобувача, набуде більш логічно прийнятного вигляду, якщо “горизонтальний” поділ правосвідомості (за критеріями офіційної легітимованості) передбачатиме розрізнення інституційної та неінституційної її форм, а “вертикальний” поділ - буденного та теоретичного її рівнів (за мірою систематизації, узагальненості та наукової обґрунтованості).

У кількісному відношенні коректніше, очевидно, здійснювати поділ правосвідомості на індивідуальну, групову та суспільну (в плані категоріального відношення “одиничне - особливе - загальне”), де поняття “суспільна правосвідомість” виражає той “результуючий вектор” ідей, настроїв, оцінок та інших видів осмисленого відношення до нормативно-інституційного регулювання відносин в певному суспільно-культурному універсумі.

Кожна з виділених форм містить при цьому: 1) правові знання і досвід;

2) правові оцінки; 3) правові ідеали; 4) правові установки.

З метою уникнення “штучності” та онтологічної іррелевантності класифікацій форм і рівнів правосвідомості варто враховувати при їх поділі як формально-логічні засади виконання даної операції, так і буттєво-практичний зміст, що є основою цільових характеристик таких класифікацій.

Наприклад, мірою сучасних перетворень суспільно-політичного буття від тоталітарних форм його організації до демократичних стає все більш релевантною характеристика правосвідомості в плані її зорієнтованості на активну реалізацію громадянської правосуб'єктності. На цій підставі правосвідомість можна класифікувати насамперед на гетерономну (що поділяється, в свою чергу, на “інфантильно-патерналістську” й “нігілістичну”) та автономну (в межах якої можна вирізнити той її тип, де переважає орієнтація на виконання приписів та дотримання заборон правової нормативності, а також той, де спостерігається домінанта використання правових свобод та захист цінностей права).

Підрозділ 2.3. “Функції правосвідомості в плані співвідношення сущого і належного” містить аналітико-критичний огляд найбільш типових класифікацій та визначень таких функцій у сучасній філософсько-правовій та юридичній літературі, а також авторський підхід до вирішення цього питання. Специфіка останнього, на відміну від домінуючих абсолютизацій онтологістської чи деонтологістської парадигми виділення й оцінки функцій правосвідомості, полягає в синтезі площин сущого та належного при характеристиці й розрізненні цих функцій. Як і у вищерозглянутих випадках, тут також варто керуватися не самими лише правилами дефінітивно-класифікаційної логіки, а базуватися насамперед на онтології правової реальності, розглядуваної в кореляції площин фактичного та належного (з точки зору права) буття, що спонукає до буттєвого утвердження та реалізації цих функцій. Серед останніх доцільно, вважає здобувач, виділяти гносеологічну, проективну, оцінкову та регулятивну, оскільки вони забезпечують осягнення права, відповідно, в планах його дійсності, належності, “метанормативної” відповідності між дійсним та належним, а також спрямованості на усунення такої невідповідності. При цьому як площина фактичного буття права, так і площина його “бажаного буття” мають задаватися у вигляді циклу правової динаміки, що передбачає спрямованість смислоутворюючих імпульсів від інтерактивного середовища суспільної комунікації через кристалізацію цінностей природного права, їх матеріалізацію у позитивно-правових нормах та зворотну регулятивну дію на міжлюдські відносини шляхом встановлення відповідного законного правопорядку. Тим самим відкриватимуться можливості інтегрування онтологічного та деонтологічного, позитивного та природного, а також суб'єктивного та об'єктивного аспектів права і його усвідомлення.

У підрозділі 2.4. “Онтологія правосвідомості в структурі правової реальності” досліджується місце, буттєві чинники та принципи функціонування феномена правосвідомості в системі суспільного правопорядку.

Хоча зазвичай вирізняють три форми буття права - правові норми, правосвідомість та правові відносини, більш адекватним, очевидно (через входження нормативності права до змісту правосвідомості), буде поділ правової реальності не на три, а на дві сфери: 1) правосвідомість (куди увійдуть і правові знання, і регулятивні ідеї та цінності, і форми психологічного сприйняття права, і, певна річ, форми позитивно-нормативного вираження смислів права);

2) правореалізацію (включає не тільки форми здійснення чинного права та встановлення відповідного правопорядку, але й те суспільно-буттєве середовище, в якому генеруються онтологічні підвалини права, його реальна основа). Отже, правосвідомість можна назвати формою рефлексії, самоосмислення правової реальності, оскільки вона, як органічний компонент останньої, є водночас і засобом як гносеологічного відтворення форм реалізації права, так і креативного відношення до “віртуальної реальності” деонтичного світу - світу належного буття.

При цьому в межах правосвідомості можна виділити її, так би мовити, “ідеальний” (“суб'єктивний”) та “матеріальний” (“об'єктивований”) рівні. Тобто буття права й правосвідомості не можна однозначно віднести ні до суб'єктивної реальності (через наявність їх “зовнішньобуттєвих” корелятів та форм матеріалізації), ні до об'єктивної (через ідеально-деонтологічну сутність правових смислів). Оскільки право як таке онтологічно конституюється саме через взаємодію цих реальностей, воно не зводиться до жодної зі сторін даної взаємодії. Деонтологічний світ є саме тим каналом зв'язку між “світом належного” та “світом сущого”, в межах якого виявляється взаємна неадекватність останніх та формуються нормативні інтенції щодо усунення даної неадекватності. Отже, більш релевантним підходом до теоретичних рефлексій правосвідомості буде така її інтегративна концептуалізація, що дозволяла б синтезувати об'єктивно-онтологічну та суб'єктивно-деонтологічну площини правоосмислення.

Розділ 3. “Ієрархія та динаміка людського буття як основи правосвідомості” складається з п'яти розділів і має на меті систематизацію уявлень про онтологічне підґрунтя, на якому відбувається формування та реалізація смислових орієнтирів правової належності (оскільки комплексно-теоретичні рефлексії правосвідомості потребують системної картини їхніх буттєвих підвалин).

У підрозділі 3.1. “Проблема буття у філософській та правовій онтології: логіко-еволюційний аспект” досліджуються, по-перше, тенденції становлення й розвитку загальноонтологічної світоглядної парадигми, крізь призму якої відбувається осмислення сутності права; по-друге, на підставі виявлених залежностей між характеристиками філософської та правової онтології окреслюються контури уявлень про буття права в контексті сучасного - “посткласичного” - праворозуміння.

Проаналізувавши логіко-історичні тенденції еволюції проблеми буття у філософській та правовій онтології, можна пересвідчитись у тому, що сучасні парадигмальні зміни у підходах до цієї проблеми є не просто черговим “переворотом людської суб'єктивності”, а зумовлені також низкою об'єктивних причин. Найбільш глибинною серед них, мабуть, є та “вичерпаність” конструктивних ресурсів докласичного та класичного типів світоосмислення, побудованих на принципі “асиметрії” відношення між мисленням і буттям, суб'єктивним і об'єктивним, сущим та належним, що спонукала розвиток актуальних нині інтегративних процесів у теоретичній науці як такій і в правознавстві зокрема. Адже докласична світоглядна доба характеризується домінантою “зовнішньобуттєвого начала” (тоді як людині при цьому відводилося лише місце “слухняного учня” чи “підданого” по відношенню до “надлюдської волі”; відповідно, на рівні правосвідомості тут не могло бути й мови про якусь “правосуб'єктність”). Класична ера починається з обернення відношення між людським розумом та буттям: останнє постає вже як об'єкт раціоналізації людиною (а, отже, на тлі протиставлення об'єктивного та суб'єктивного людина починає відчувати й усвідомлювати себе, зокрема, і суб'єктом права). Посткласична ж світоглядна парадигма відома насамперед прагненням єдності буття та розуму, а не “підкорення” першого другим (що відображається в принципі “людиномірність світу”); тому сучасне праворозуміння тяжіє до тлумачення сутності права як “каналу” взаємозв'язку між онтологічним та деонтологічно-ціннісним.