Онтологічні основи теорії правосвідомості

Підрозділ 3.2. “Рівень перший: антропологічний базис конституювання й усвідомлення права” присвячено обґрунтуванню фундаментального характеру “людських вимірів” правової належності. В цьому плані аналізується становлення сучасних уявлень щодо “природності” останньої з точки зору правової антропології. Основою цих уявлень є положення про те, що “людська природа” (чи “сутність людини”) не є певною сталою характеристикою, а змінюється разом зі зміною соціокультурного середовища (в межах якого людина є одночасно і суб'єктом, і об'єктом перетворення), а тому характер людського начала в бутті та усвідомленні права необхідно оцінювати лише в контексті конкретно-історичної правової реальності.

Антропологічні фактори доцільно розглядати як фундаментальні в системній ієрархії буттєвих основ права й правоосмислення, оскільки вони задають “базові вектори” реалізації людської свободи, пов'язані з природними підвалинами людського існування, що передують будь-якій правовій регуляції та відображаються в таких основних і непорушних правах, як право на життя, свободу, власність тощо. Перелік та обсяг останніх визначається, з одного боку, колом і мірою спільності біологічних, соціопсихологічних і культурних потреб людини, а, з іншого, - потребами та можливостями суспільства в плані гарантування й законодавчого забезпечення таких прав. Зокрема, в даному підрозділі аналізуються форми та онтологічно доцільні напрямки гуманізації закону.

Підрозділ 3.3. “Рівень другий: буття права як суспільна комунікація та правопорядок” пов'язаний з визначенням тих соціобуттєвих механізмів, що приводять до нормативної організації людської правосвідомості. Адже саме такі механізми експлікують дійсну природу права як суспільно-інтерактивного феномена, що онтологічно конституюється в результаті взаємообмеження індивідуальних свобод. При цьому, якщо на антропологічному рівні детермінації права й правоусвідомлення генерується “відцентровий імпульс” трансцендування, постійного розширення міри суб'єктивної свободи, то в контексті міжсуб'єктних комунікацій онтологічно стимулюється визнання доцільності самообмеження в плані поширюваності таких свобод з метою забезпечення їхніх суспільно-правових гарантій. Відповідним чином, дійсно правовий характер законодавчих директив, що мають бути засобами такого гарантування, визначатиметься мірою їхньої співнаправленості з векторами тієї нормативності, яка формується в надрах людських взаємовідносин.

Отже, інтегративний підхід до правової реальності має грунтуватися на ідеї “двоєдиності” останньої: по-перше, - вона є суспільно-комунікативним середовищем, що фігурує як основа правового смислоутворення; по-друге, - це матерія закону та встановлюваний на його підставі правопорядок, котрі, з одного боку, мають орієнтуватися на інтерактивно генеровані в контексті згаданого середовища смисли права, а, з іншого, - самі долучаються до цього контексту і також стають факторами правоосмислення.

У підрозділі 3.4. “Рівень третій: ціннісний універсум як культурно-онтологічний контекст формування й функціонування правосвідомості” завершується структурний аналіз системи онтологічних чинників правоосмислення та обґрунтовується, що у якості найвищого рівня ієрархічної піраміди згаданих чинників слід розглядати той буттєво-ціннісний простір, в середовищі якого утворюються й реалізуються правові смисли (оскільки цей “поверхневий шар” людського буття виявляється менш дистанційованим від індивідуальної свідомості, ніж інші онтологічні основи права, а тому є “первинним каналом зв'язку” суб'єкта з правовою реальністю). Даний рівень представлений системою домінуючих у духовному житті суспільства деонтологічних орієнтирів, які є носіями морально-правової нормативності; онтологічна ж релевантність останніх визначається мірою їхньої узгодженості з тими первинними ціннісними установками, що сприяють комунікативному балансові конкретно-історичного соціуму.

Через те, що “сутнісні характеристики” правових (як, власне, і будь-яких інших) феноменів визначаються не стільки їхніми субстанційними якостями, скільки їхньою значущістю для людського суб'єкта, то, розглядаючи аксіологію права, варто зосередитись передусім на таких двох моментах: по-перше, на механізмах ціннісної зумовленості генерування правових смислів, що суттєво впливають на орієнтацію суспільної та індивідуальної правосвідомості і, тим самим, підносять право до рівня самостійної культурної цінності; по-друге, на принципах впливу системи регулятивних цінностей на реалізацію цих смислів та встановлення бажаного правопорядку. При цьому репрезентація суспільно сформованого ціннісного універсуму як онтологічного рівня правової реальності відкриває істотні можливості не тільки стосовно побудови інтегральної теорії права, але й вирішення ряду ключових проблем, спричинених дивергенцією “справедливості за законом” та “справедливості за совістю”.

Предметом підрозділу 3.5. “Динаміка суспільно-правової реальності у світлі синергетичної парадигми” є спроба “динамізації” розгляду накресленої в роботі системно-ієрархічної моделі буттєвого підґрунтя права, а також встановлення особливостей та меж доцільності використання методологічного потенціалу сучасної синергетики для дослідження правових явищ взагалі та формування й функціонування правосвідомості зокрема. В даному плані здійснено аналіз основних аргументів, що висуваються в сучасній літературі як прихильниками ідеї такого використання, так і її опонентами.

В результаті можна констатувати, що, зважаючи на істотну структурну складність і гетерогенний характер суспільно-правової реальності, через що її динаміку не можна описати суто лінійними закономірностями, до аналізу останньої іноді доцільно застосовувати світоглядно-методологічні засоби синергетичної концепції самоорганізації. І хоча використання даного інструментарію є релевантним лише у тих випадках, коли можна знехтувати впливами “суб'єктивного фактора” доцільної людської діяльності (через їх незначну “питому вагу” чи взаємонейтралізацію), однак врахування резонансних ефектів когерентної поведінки, кооперативних механізмів системної організації, параметрів домінантної атракції (характеристик потенційних станів, до яких система є найбільш “онтологічно схильною” або ж, коли йдеться про соціальні системи, найбільш “ціннісно зорієнтованою”) та ін. відкриває досить широкі можливості в плані гармонізації правових інституцій з динамікою їхніх суспільно-буттєвих підвалин.

Розділ 4. “Онтологія формування правових ідей, норм та цінностей” містить шість підрозділів, пов'язаних з деякими кардинальними проблемами встановлення буттєвої зумовленості тих деонтологічних орієнтирів, що становлять змістовну основу суспільної та індивідуальної правосвідомості.

У підрозділі 4.1. “Основні механізми буттєвої зумовленості правоосмислення” йдеться передусім про те, що, на відміну від стихійності й “чистої об'єктивності” форм природної організації, упорядкування суспільних відносин здійснюється виключно через суб'єктивний фактор моральної та правової свідомості. Однак, незважаючи на цю обставину, механізмам становлення порядку в природі та суспільстві притаманна і деяка спільність (вже хоча б через те, що організація соціуму відбувається в метасистемному контексті самоорганізації буття як єдиного та цілісного утворення). Зокрема, нормативні смисли права генеруються в міріадах інтерактивних зіткнень індивідуально-суб'єктивних векторів спрямування особистої свободи (аналогічно інтегруванню кооперативної поведінки елементів будь-якої природної системи шляхом взаємоврівноваження траєкторій їхньої динаміки) через комунікативне становлення певних результуючих “орієнтирів справедливості”, їх супільно-ціннісне закріплення та зворотний вплив на формування й функціонування правосвідомості індивіда. При цьому, як неважко переконатися, праворегулятивне смислоутворення не є суто суб'єктивним процесом, а, як невід'ємний від буттєвих умов людського існування атрибут, виявляє ряд досить стійких тенденцій своєї онтологічної зумовленості, врахування яких відкриватиме додаткові можливості в обґрунтуванні “природності” та соціокультурної “своєчасності й доречності” тих чи інших правових цінностей. Скажімо, незалежно від змістовних характеристик спрямованості цивілізаційних інституцій, спостерігається така формальна залежність: з мірою етатизації суспільного буття зростає міра інституалізації права та його осмислення не стільки як “природно-людської”, інтерсуб'єктивної, скільки як державно-владної нормативності. При цьому правове регулювання має здебільшого заборонно-приписний характер. І навпаки - в періоди деградації певних раніше тоталітаризованих структур політичної влади або втрати ними свого безроздільно панівного статусу (з розвитком інститутів громадянського суспільства) зазвичай помітним є посилення тенденції до відродження “природних” легітимацій права.

Підрозділ 4.2. “Буття та усвідомлення права як прагнення балансу свободи й відповідальності” присвячено виявленню первинних онтологічних підвалин правової нормативності та залежності останньої від соціокультурних характеристик контексту її становлення. Вже навіть усвідомлення змісту самого феномена свободи як субстанційної основи права, а також форм її суспільно-буттєвої реалізації мають свою “логіку історії”, а, отже, не є абсолютними. І наявність такої логіки (на противагу цілковитій хаотичності) свідчить, напевне, про онтологічну обмеженість “суб'єктивної довільності” їхнього осмислення. Адже ідея “особистої свободи” як однієї з ключових цінностей сучасного права, крізь призму якої здобуває свою легітимацію решта нормативних регулятивів, могла сформуватися та утвердитись у людській свідомості лише пройшовши ряд попередніх логіко-генетичних фаз свого визрівання, стимульованого, в свою чергу, тенденціями самоорганізації суспільного буття. Відповідно, демонструється, яким чином еволюція критеріальних вимірів та ступенів буттєвої свободи координує з формами та обсягами суспільної відповідальності.

До того ж, характеризуючи свободу як “онтологічну квінтесенцію” ідеї права, аргументується теза стосовно того, що свобода стає дійсною правовою цінністю лише в міру її “універсалізації” (у тому розумінні, яке передбачає її рівну доступність для кожного правосуб'єкта, навіть за умови нерівного розподілу мір її здійснення в суспільстві різними особами), а тому вона, так чи інакше, потребує розмежування (а, отже, відносного обмеження) “часток свободи” самим правом так, щоб будь-хто міг законно претендувати на певну, бодай, мінімальну “нішу” вільної самореалізації.

У підрозділі 4.3. “Суспільно-буттєва рівновага та онтологія справедливості” здійснено спробу узагальнення змісту поняття “справедливість”, що задає легітимаційну основу будь-якій правовій нормативності. Однак перед цим проаналізовано низку основних філософсько-правових концепцій щодо доцільності обґрунтування права з позиції критеріїв справедливості та еволюцію осмислення останньої в процесі розвитку людської історії.

За результатами цього аналізу, незважаючи на те, що визначення даного поняття наражається на суттєву перешкоду, пов'язану з культурно-історичною та суб'єктивно-екзистенційною відносністю його змістовних інтерпретацій, базові онтологічні підвалини самої ідеї (загального поняття) справедливості як концептуального фундаменту ідеї права варто шукати, вважає здобувач, в умовах досягнення рівноваги, по-перше, між суспільною значущістю та буттєвою свободою індивідуальної поведінки і, по-друге, між мірою дійсної (тобто, не тільки проголошуваної, але й забезпечуваної суспільством) свободи та мірою суспільної відповідальності, що передбачається при реалізації даної свободи. Зазначені “загальні виміри” справедливості є тими “змінними величинами”, котрі щоразу наповнюються відповідним специфічним змістом у кожній конкретній формі упорядкування соціокультурного буття.

У підрозділі 4.4. “Умови конституювання й нормативізації прав людини як пріоритетної гуманістичної цінності” обґрунтовується, що утвердження в суспільній та індивідуальній правосвідомості ідеї непорушності основних прав людини зумовлюється “онтологікою” прагнення перманентного розширення суб'єктивної свободи, а головне - динамікою підвищення буттєвих можливостей здійснення такого розширення. Адже мірою переходу історико-цивілізаційного процесу від фази безроздільного панування традиційних форм цивілізації (тобто таких, що ґрунтуються на пріоритеті ідеї державності) до фази так званої “ліберальної домінанти” (коли на перший план виступає не державний інтерес, а свобода самореалізації особистості) відбувається відповідне переосмислення самої сутності права: останнє перестало сприйматися виключно як “право влади” і поступово почало утверджуватися насамперед як право людини. При цьому цілком закономірно постало питання щодо розрізнення прав, які “даруються” волею владного суб'єкта, і прав, що мають статус “природжених”, а тому об'єктивних за своєю суттю і незалежних від будь-якої суб'єктивної волі.

Проте, попри досить давнє визнання “природності” згаданих прав, вони й досі в ряді аспектів залишаються суто декларативними. З метою їхнього забезпечення постійно розширюються та вдосконалюються (згідно зі зростанням соціобуттєвих потреб та можливостей) відповідні юридичні засоби (це простежується в становленні кількох “поколінь” законодавчої нормативізації прав людини). Специфіка ж онтологічної мотивації нинішнього покоління таких прав полягає насамперед у тому, що спрямованість на їх гарантування спонукається ще й глобально-інтегративними суспільними процесами, оскільки за даних умов актуалізується підхід до правового регулювання з позиції пріоритетності загальнолюдських цінностей перед вузькодержавницькими інтересами.

Підрозіл 4.5. “Онтологія деонтичних модальностей та логіко-нормативні підвалини правової раціональності” пов'язаний з дослідженням принципів організації раціонального рівня правосвідомості, визначення яких є суттєвим фактором адекватності нормативного оформлення регулятивів права та їхньої ефективності. Зокрема, торкаючись проблеми її логічного упорядкування, ми також стикаємося з потребою виявлення буттєвих чинників, що є об'єктивною основою останнього. В противному разі навряд чи можна застрахуватися від того суб'єктивізму, що є причиною багатьох утопічних проектів, зв'язок яких з реальною дійсністю здебільшого суто випадковий. Іншими словами, для об'єктивізації та раціоналізації ідей щодо нормативного характеру правосвідомості потрібно насамперед установити корелятивні “мости” між логікою формування та функціонування правових норм, з одного боку, і онтологічними механізмами їх виникнення та здійснення, - з іншого.

Коли йдеться про позитивно-нормативне втілення ідейно-ціннісних основ суспільної правосвідомості (або ж навіть такої волі законодавчої влади, яка не має нічого спільного з даними основами), то раціональність вираження орієнтирів права в матерії закону також визначається й обґрунтовується шляхом співвіднесення деонтичних модальностей з онтологією сфери їх потенційного використання та світобуття як такого. Саме ця обставина уможливлює існування загальної логіки норм та логіки права зокрема, принципові основи якої задають критерії оцінки прийнятності нормативних систем вже навіть на рівні суто формального аналізу.

У підрозділі 4.6. “Соціокультурна релевантність осмислення права та буттєві кореляти деформацій правосвідомості” аналізуються залежності між буттєвою організацією соціуму, способами входження до неї суб'єкта та характеристиками правоосмислення. Зокрема, досліджуються умови, за яких зазначені онтологічні чинники сприяють не лише формуванню конструктивних модусів правосвідомості, але й призводять до істотних деформацій останньої. Спрямованість же такого “онтологічного впливу” на процеси й результати індивідуального правоосмислення залежить насамперед від соціокультурної релевантності асимільованих суб'єктом регулятивних цінностей (їх функціонально-цільової відповідності та дієвості в предметному контексті їхнього застосування), а також від ціннісно-організаційних характеристик того “мікросоціуму”, в межах якого відбувається соціалізація індивіда та його включення до системи природно-суспільного буття.

В разі констатації суб'єктом невідповідності культивованих правових засад суспільним реаліям та їхньої неефективності в плані реалізації ідеї справедливості, ці засади навряд чи стануть основою його правосвідомості, “фундаментальний вакуум” якої робить її відкритою для псевдоправових смислів. Тим більше, що гуманістичний зміст права може сприйматися індивідуальною свідомістю лише настільки, наскільки органічно “вписується” вищезгаданий буттєвий мікросоціум суб'єкта в загал людської культури, а бажана гармонія “загального” та “особливого” тут спостерігається далеко не завжди. Очевидно, передусім із цих причин поряд з тенденцією до автономізації правосвідомості в умовах демократичних перетворень та розвитку інститутів громадянського суспільства людство, разом з тим, нерідко стикається з проявами гетерономії, правового нігілізму й трансгресивності.

Розділ 5. “Буттєві чинники реалізації орієнтирів правової належності” складається з п'яти підрозділів, присвячених дослідженню онтологічних факторів, що є своєрідними “каталізаторами” не лише формування, але й практичної дієвості норм та цінностей права.

У підрозділі 5.1. “Проблема взаємоузгодження онтологічних механізмів генерування та практичної реалізації нормативних цінностей” здійснено спробу виявити загальні тенденції буттєвої зумовленості правореалізації, а також визначити основні фактори взаємоузгодження онтологічного підґрунтя формування суспільно-правової належності з механізмами визнання останньої як “суб'єктивної бажаності” на рівні індивідуальної правосвідомості. Адже, як неважко пересвідчитись, онтологічні чинники становлення та реалізації правових смислів далеко не завжди збігаються, в результаті чого навіть такі орієнтири останніх, актуальність яких є досить очевидною, нерідко залишаються суто формальними деклараціями і не отримують свого втілення в межах дійсних правовідносин.

У цьому плані насамперед обґрунтовується, що під реалізацією права слід розуміти не тільки “вписування” суб'єктивної поведінки в рамки заданого юридичною нормативністю діапазону суспільної свободи, але й усі форми проникнення правової культури в надра суспільного буття як такого. Тобто правореалізація охоплює і стан чинного законодавства (його узгодженість з загальнолюдськими орієнтирами правової належності), і стан існуючого правопорядку (здійснення строгої законності), і стан правосвідомості в суспільстві (проникнення регулятивних ідей та цінностей права в надра суспільних та індивідуальних форм психології й світогляду), і ступінь правової культури міжсуб'єктних відносин, і характер діяльності юридичних органів, і, врешті-решт, міру практичного здійснення ідеї розбудови правового суспільства. При цьому узагальнюються, зокрема, ті буттєво-трансформативні фактори, що стимулюють одночасно як формування громадянської правосвідомості в сучасному демократичному суспільстві, так і активізацію здійснення її функцій за всіма зазначеними напрямками. Можливість такого узагальнення зумовлена тим, що індивідуально-ціннісні уподобання та переваги (у тому числі й у сфері права) визначаються насамперед мірою їхнього сприяння утвердженню людської гідності особистості в контексті буття того чи іншого соціуму.

Одержані теоретичні висновки щодо кореляції між основними орієнтирами правосвідомості та соціально-економічним статусом її носіїв підтверджуються проведеними соціологічними дослідженнями. Так, ідею лібералізації життя підтримало 68,9 % опитаних представників комерційних структур, 31,7 % - працівників бюджетної сфери економіки і лише 11,2 % пенсіонерів та непрацездатних осіб; тоді як співвідношення схвального ставлення до державного та суспільного забезпечення належних умов існування кожного громадянина було зворотним: його показники склали, відповідно, 34,8 %, 47,7 та 76,5 %.

Підрозділ 5.2. “Громадянське суспільство як фактор утвердження демократичної правосвідомості” підпорядкований аргументації положення про те, що, окрім сприйнятливості суспільно значущих норм правової належності на рівні індивідуальної правосвідомості, реалізація ідейних цінностей права неодмінно потребує й такого свого онтологічного підґрунтя, як налагодження ефективних механізмів суспільного правопорядку, створюваного для забезпечення перш за все невідчужуваних суб'єктивних прав. Саме такий правопорядок, здійснюваний на базі розбудови інститутів громадянського суспільства (що мають значно ширші можливості в плані безпосереднього вираження інтересів населення, ніж державно-владні структури), сприяє утвердженню демократичної правосвідомості. Однак при цьому доцільно чітко розмежовувати функції та законодавче регламентування відносин між громадськими інституціями (зокрема, органами місцевого самоврядування) й органами виконавчої влади: перші мають забезпечувати умови “самоорганізації” населення, активізувати ініціативу, що генерується “знизу” (а не надходить “згори”), та здійснювати відповідні контрольно-наглядові заходи по відношенню до діяльності владних структур; діяльність інших повинна полягати лише в гарантуванні й забезпеченні дотримання законних суб'єктивних прав та реалізації волевиявлення, підтримуваного більшістю населення.

В даному підрозділі також аналізуються інституційна структура громадянського суспільства в сучасній Україні, основні суперечності й проблеми його функціонування та розвитку, а також соціальні, політичні й правові засоби їх вирішення в контексті демократизації суспільного життя.

Підрозділ 5.3. “Онтологія становлення пріоритету права перед владою в умовах розбудови правової держави” спрямований на виявлення тих буттєвих чинників та механізмів, від яких загалом залежить сприйнятливість та реалізовність ідеї правової державності, а також специфіка її здійснення в нинішньому українському суспільстві.

Попри законодавче закріплення рівносуб'єктності держави та окремого громадянина, а також досить давню історію ідеї пріоритетності права перед силовим диктатом, все ще існують вагомі суспільно-онтологічні перешкоди на шляху розбудови правової держави (особливо на теренах постсоціалістичного простору). Так, за результатами проведеного анкетування, оптимістичне ставлення до побудови правової держави в Україні коливається серед різних верств населення від 12,4 до 39,8 %, а задоволеність існуючим рівнем реалізації своїх законних прав та свобод - від 8,1 до 44,6 %. Тому здійснення справжнього верховенства права над стихією влади потребує насамперед ряду трансформацій у соціально-інституційній, антропологічній та ціннісно-комунікативній площинах людського буття, спрямованих, відповідно, на створення необхідних життєвих умов для правореалізації всіх категорій фізичних та юридичних осіб, утвердження пріоритету людської гідності та стимулювання розвитку активних екзистенційних якостей людини як суб'єкта права, налагодження правового дискурсу та культивацію правових цінностей демократичного суспільства.

На тлі аналізу основних доктринальних позицій щодо доцільності й можливості побудови правової держави на теренах пострадянського та постсоціалістичного суспільства (у тому числі й скептичних) у даному підрозділі доводиться, що взаємоузгодження вищезгаданих перетворень правової реальності на трьох зазначених рівнях ефективно сприятиме автономізації правосвідомості, її позамежності по відношенню до диктатури влади, що, у відомому розумінні, є одночасно і метою, і засобом не тільки декларативного, але й дійсного утвердження верховенства права в суспільстві.

У підрозділі 5.4. “Напрями реформування інституту власності та проблеми автономізації індивідуальної правосвідомості” аналізуються основні “важелі” інтенсифікації здійснення суспільних перетворень у бік утвердження пріоритетності регулятивної ролі права. Оскільки самоорганізаційні механізми останнього здатні “працювати” лише за умови автономного характеру індивідуальної правосвідомості, а базисним буттєвим підґрунтям такої автономізації є власність як основний фактор суспільної свободи (а, отже, реального права) та відповідальності індивіда, то практичне втілення ідеї верховенства права має починатися з реформування саме інституту власності. Кардинальною орієнтацією такого реформування повинно стати, по-перше, збільшення питомої ваги приватної форми власності в системі багатоукладної економіки (оскільки з даною формою пов'язане індивідуально-людське начало суспільного буття та матеріальна основа особистісної автономії людини, її самодостатності й дійсної правосуб'єктності; наприклад, тезу про те, що ніхто, крім самої особи, не є відповідальним за її матеріальний та соціальний стан, підтримали 61,6 % опитаних підприємців, 32,3 - “бюджетників” та 8,2 % пенсіонерів і непрацездатних осіб); по-друге, забезпечення рівноправності усіх форм власності та усунення монополії її державної форми; по-третє, створення умов та налагодження правових механізмів законного набуття власності якомога ширшими масами трудового населення (адже ці умови та можливості здебільшого надто віддалені від декларованої законом рівності), прагнучи при цьому до справедливої (рівноважної) кореляції між суспільною корисністю діяльності та отримуваною за неї винагородою. Тим самим розширюватиметься та зміцнюватиметься той іменований “середнім класом” прошарок, що є основною (найбільш зацікавленою) опорою демократичних трансформацій суспільства.

Проаналізувавши основні особливості, проблеми та перешкоди на шляху реформування інституту власності в Україні, здобувач робить висновок про те, що його реорганізація передбачає багаторівневу систему заходів (соціально-економічного, політичного, правового, культурно-виховного плану тощо, оскільки цей інститут зачіпає самі підвалини людського буття), котрі б сприяли асиміляції особистих та суспільних мотивів зацікавленості. І хоча в умовах ринку залежність між цими факторами регулюється не стільки владними важелями, скільки динамікою суспільних цінностей (як стихійних, так і культивованих), причому багато з таких “розкручуваних” стандартів мають суто комерційну мету і розраховані виключно на споживацьку психологію, але ж сама їхня дієвість переконує і в тому, що не менш впливовими можуть стати й істинні гуманістичні та правові цінності. Варто лише переосмислити їх суспільну значущість не лише в категоріях економічного ефекту та сьогоденної вигоди.

Підрозділ 5.5. “Формування та реалізація ідеї правового суспільства у процесі розвитку інститутів народовладдя” пов'язаний насамперед з відстоюванням положення про те, що згадана ідея являє собою лише так званий “аксіологічний атрактор”, тобто такий ціннісний ідеал, який визначає тільки принципове переосмислення сутнісного змісту та ролі права в організації суспільного життя, однак не містить жодних ознак спрямування на побудову певного “ідеального суспільства”. Дійсно, досконалість суспільної організації визначається аж ніяк не самим лише правом, оскільки воно пов'язане зі створенням та забезпеченням можливостей суб'єкта в плані реалізації гарантованої законом міри його соціальної свободи, проте не з самою реалізацією останньої.

Вести мову стосовно прояву характеристик правового суспільства (а не лише демократичної правової держави) взагалі доречно і вчасно, оскільки в надрах людського буття розвиваються механізми самоорганізації та саморегулювання, альтернативні державно-владним формам суспільного порядку. Бути дійсним правом - означає, насамперед, стати буттєвою нормою міжлюдських відносин, спрямованою на забезпечення “онтологічної рівноваги” (а, тим самим, - гарантованості) індивідуальних свобод та свідомо піднесеною до рівня закону, а не “спущеною вниз” від суб'єкта верховної влади. Звичайно ж, спрямованість на практичне втілення зазначеної ідеї не має нічого спільного з утопічними проектами побудови “суспільства тотальної рівності” (вже хоча б через те, що прагнення рівності правової свободи аж ніяк не передбачає в якості необхідного логічного наслідку рівності фактичної). Однак, мабуть, рух суспільного буття саме у цьому напрямку супроводжуватиметься поетапним зменшенням міри “суб'єктивної невдоволеності”, неодмінно пов'язаної з несправедливою диспропорційністю свобод, і, відповідно, стане онтологічним підґрунтям усвідомлення справжньої цінності права. Зокрема, в межах даного підрозділу на цих підставах окреслюються шляхи оптимізації розвитку інститутів народовладдя в сучасному українському суспільстві.

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки проведеного дослідження буттєвих основ формування й функціонування феномена правосвідомості, можна сформулювати принаймні ті найбільш загальні висновки, що, на думку здобувача, можуть бути використані для подальших теоретичних концептуалізацій при вивченні даного об'єкта, а також у практиці утвердження правових засад у житті суспільства.

Результати аналізу основних тенденцій сучасного правознавства свідчать, що подальший розвиток останнього все помітніше тяжіє до тих його модусів, які задаються інтегративною парадигмою тлумачення самого феномена права та способів його суспільного й індивідуального усвідомлення.

Розглядаючи питання про синтезування в цілісну систему різних форм та рівнів праворозуміння як такого і, зокрема, про створення інтегральної теорії правосвідомості (яка б узагальнювала принципи й механізми осмислення правової належності та її реалізації в контексті суспільних відносин), базовим метатеоретичним підгрунтям такої інтеграції варто визнати дослідження в галузі онтології права, а особливо ті, що пов'язані з виявленням буттєвої зумовленості правових смислів та чинників їхньої практичної дієвості.

Дієвим засобом вирішення численних дилем праворозуміння, спричинених поляризацією онтологістських і деонтологістських підходів, є переосмислення буттєвих основ права таким чином, щоб ціннісний універсум правової належності органічно вписувався у систему природно-суспільної реальності, в надрах якої ця належність має здійснюватися. Тобто необхідною умовою ефективності інтегрального підходу до правознавства взагалі та побудови теорії правосвідомості зокрема є, відповідно, розроблення інтегративної концепції правової онтології, котра б уможливлювала взаємоузгодження сущого й належного.

З позиції зазначеної концепції, сутнісні характеристики правосвідомості доцільно шукати саме в контексті її відношення до буття (як природного, так і соціального), його нормативізації та суспільно-інституційного регулювання, оскільки саме у цій сфері генеруються та еволюціонують як сенс самого феномена права (тобто ідея права як така), так і всі можливі змістовні модуси правової культури людства.

У плані класифікації форм і рівнів правосвідомості варто виходити передусім із принципу єдності логічних та онтологічних підвалин їх виділення.

В даному разі в якості буттєвої основи таких класифікацій мають розглядатися не стільки різновиди “матеріальних носіїв” права та правоусвідомлення (оскільки не вони, врешті-решт, визначають диференціювання правової смислоспрямованості), скільки самі онтологічні умови, що сприяють “вертикальній” та “горизонтальній” диверсифікації осмислення права.

Здійснюючи аналіз визначень та поділу функцій правосвідомості, також доцільно методологічно узгоджувати критеріальний потенціал правил дефінітивно-класифікаційної логіки з загальноонтологічними та конкретно-історичними характеристиками правової реальності, що спонукає конституювання й реалізацію таких функцій в плані як дійсного, так і належного буття.

З точки зору комплексного праворозуміння, правосвідомість має аналізуватися невід'ємно від більш широкої структури правової реальності, до якої, крім способів та результатів правоосмислення, входять також форми правореалізації - модуси буттєвого втілення правової належності. Тим самим уможливлюватиметься виявлення онтологічних чинників та механізмів, що лежать в основі формування та активізації смислових орієнтирів останньої. Відповідно, дослідження цього аспекту “онтології правосвідомості” можуть стати теоретичним підгрунтям оптимізації процесів усвідомлення та здійснення права в суспільстві.

У плані таких досліджень потрібно насамперед враховувати ту обставину, що сучасні підходи до проблеми буття у філософській і правовій онтології зазнають докорінних парадигмальних змін, спричинених вичерпаністю конструктивного потенціалу докласичного та класичного типів світоосмислення, пов'язаних з асиметрією відношень між мисленням та буттям, суб'єктивним та об'єктивним, сущим та належним. Відтак, вищезгадувані інтегративні тенденції в теоретичних концептуалізаціях картини буття як такого та правової реальності зокрема актуалізуються самою логікою історії даної проблеми.

Цілісна концепція правової онтології (як синтезуюча основа теорії правосвідомості) повинна поєднувати в собі принаймні три рівні буттєвих факторів права: антропологічні, суспільно-комунікативні та аксіологічні (оскільки ними зумовлені, відповідно, основоположні природні спрямування реалізації людської свободи, інтерактивні механізми утворення правових смислів у результаті взаємообмеження індивідуальних свобод та ціннісні “атрактори” динаміки усвідомлення й здійснення права).

Незважаючи на те, що динаміка правової реальності не позбавлена впливу численних “людських” факторів, пов'язаних зі свободою індивідуального самовизначення, ця динаміка, разом з тим, у багатьох відношеннях зумовлюється кооперативними механізмами системної організації суспільного буття, що мають об'єктивний характер, а тому можуть слугувати “метасуб'єктивними” підвалинами теоретичних рефлексій правосвідомості.

Аналогічно об'єктивному тяжінню природних систем до рівноваги, генерування суспільної нормативності відбувається за принципами приведення до балансу векторів суб'єктивних свобод з метою стабілізації буття того чи іншого соціуму. Ці ж принципові механізми лежать в основі формування “природного змісту” правової належності, ступінь втілення якого в нормах позитивного права визначає міру їх культурно-онтологічної релевантності.

Філософсько-правову легітимацію змісту ключової для сучасного права ідеї “особистої свободи” доцільно здійснювати в контексті логіко-генетичного аналізу самоорганізації суспільного буття, в контексті якого критеріальні виміри цієї свободи онтологічно спрямовуються до їх узгодження з формами та обсягами суспільної відповідальності.

Онтологічні підвалини ідеї справедливості (як загального поняття, що завжди усвідомлюється в певних конкретних культурно-історичних змістовних модифікаціях та являє собою квінтесенцію самої ідеї права) полягають в умовах досягнення рівноваги, з одного боку, між суспільною значущістю та гарантованою буттєвою свободою індивідуальної поведінки, а з іншого - між мірою такої свободи та мірою відповідальності суб'єкта.

Постійне прагнення до розширення діапазону суб'єктивної свободи, а також поетапне зростання буттєвих можливостей здійснення такого розширення онтологічно зумовлюють конституювання основних прав людини та їх нормативне закріплення. При цьому кожне покоління даних прав онтологічно пов'язане з відповідними фазами розвитку політико-правової реальності.

Раціональність позитивного оформлення регулятивних основ суспільної правосвідомості передбачає узгодженість між волевиявленням, що репрезентується в юридичному законі, та об'єктивно-буттєвими критеріями реалізовності й доречності інтенцій правової належності. Відтак, нормативізація останньої має підпорядковуватися тій деонтичній логіці, принципові основи якої виявляють свою зумовленість онтологічно-організаційними підвалинами.

Деформації правосвідомості здебільшого спричинюються порушеннями балансу й ціннісного кореспондування між екзистенційним мікросередовищем, в межах якого відбувається соціалізація індивіда, та буттєвим загалом людської культури. Відповідно, шляхи взаємоузгодження цих рівнів суб'єктного входження до суспільного буття мають розглядатися як стратегічний базис протидії таким деформаціям.

Онтологічний аспект вивчення правосвідомості полягає у виявленні механізмів буттєвої зумовленості не тільки формування певних правових смислів, але й їхньої реалізації через переведення в режим “суб'єктивної автономії” та встановлення відповідного правопорядку. При цьому дослідження умов когерентності чинників усвідомлення та здійснення права в суспільному бутті є теоретико-онтологічною основою підвищення ефективності правового регулювання.

Базовим онтологічним підґрунтям утвердження нормативних основ демократичної правосвідомості є розбудова інститутів громадянського суспільства як модусів самоорганізації населення. Система таких інститутів має активізувати “висхідні імпульси” народної ініціативи та волевиявлення (на противагу етатистським моделям суспільного упорядкування), тоді як гарантування суб'єктивних прав та здійснення “волі більшості” доцільно закріпити за органами державної влади.

Досягнення дійсної пріоритетності права перед стихією сили й влади передбачатиме передусім такі перетворення у соціально-інституційній, антропологічній та ціннісно-комунікативній буттєвих площинах, результатом яких стало б забезпечення необхідних умов правореалізації усіх категорій населення, належний захист людської гідності й активізація якостей людини саме як суб'єкта права, а також стимулювання правового дискурсу в суспільстві та утвердження демократичних правових цінностей.

З огляду на те, що фактором дієвості таких цінностей є автономізація індивідуальної правосвідомості, здійснювана на базі розвитку інституту приватної власності, в даному відношенні доцільним буде збільшення питомої ваги цієї форми власності в системі багатоукладної економіки, забезпечення її рівноправності поряд з іншими формами, створення умов та налагодження правових механізмів законного набуття й використання власності широкими масами трудового населення.

Дійсність (а не лише формальність) права визначається тією нормативністю, що складається в надрах повсякденних міжлюдських відносин як своєрідний “ціннісний атрактор” онтологічної рівноваги індивідуальних поширень свободи (оскільки умовою гарантованості останньої для кожного окремого правосуб'єкта є її збалансованість та стабілізація для усього суспільного загалу). Відповідно, правове суспільство починається там, де механізми самоорганізації та саморегулювання людського буття конституюються не тільки як номінальні, але й як реальні альтернативи державно-владним формам суспільного порядку.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Монографії:

1. Цимбалюк М. М. Імпортування не надається… Формування правосвідомості громадян у процесі розбудови громадянського суспільства / М. М. Цимбалюк. - Острог : Вид-во нац. ун-ту “Острозька академія”, 2005. - 262 с.

2. Цимбалюк М. М. Онтологія правосвідомості : теорія та реальність : [монографія] / М. М. Цимбалюк. - К. : Атіка, 2008. - 288 с.

2. Статті, опубліковані в фахових вітчизняних виданнях:

Цимбалюк М. М. Цивілізаційна цінність права у демократичному суспільстві / М. М. Цимбалюк // Право України. - 2003. - № 2. - С. 65-69.

Цимбалюк М. М. Формування правосвідомості громадян у процесі реформування інституту власності / М. М. Цимбалюк // Право України. - 2003. - № 9. - С. 57-61.

Цимбалюк М. М. Розбудова українського суспільства : крізь призму бачення окремих проблем / Л. В. Кравченко, М. М. Цимбалюк // Право України. - 2003. - № 10. - С. 82-84 (частка дисертанта - 50 %).

Цимбалюк М. М. Особистість як головна умова існування громадянського суспільства / М. М. Цимбалюк // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 2. - С. 82-84.

Цимбалюк М. М. Громадянське суспільство як чинник формування особистості / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - К., 2004. - № 2. - С. 75-83.

Цимбалюк М. М. Право на захист буде. А правники? / М. М. Цимбалюк // Віче. - К., 2005. - № 6. - С. 12.

Цимбалюк М. М. Правосвідомість як філософсько-правова категорія : проблеми логічно коректного визначення / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2006. - № 4. - С. 42-48.

Цимбалюк М. М. Структура та форми правосвідомості у світлі класифікаційної логіки / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2006. - № 5. - С. 13-19.

Цимбалюк М. М. Функції правосвідомості та їх онтологічна інтерпретація / М. М. Цимбалюк // Право України. - 2006. - № 11. - С. 31-34.

Цимбалюк М. М. Онтологічний аспект дослідження права та правосвідомості / М. М. Цимбалюк // Право України. - 2007. - № 2. - С. 31-35.

Цимбалюк М. М. Реформування інституту власності як основа демократичних перетворень правосвідомості / М. М. Цимбалюк // Право України. - 2007. - № 3. - С. 60-65.

Цимбалюк М. М. Громадянське суспільство як фактор утвердження демократичної правосвідомості / М. М. Цимбалюк // Право України. - 2007. - № 11. - С. 21-25.

Цимбалюк М. М. Правова реальність та онтологія правосвідомості / М. М. Цимбалюк // Право України. - 2007. - № 12. - С. 22-26.

Цимбалюк М. М. Об'єктивізація прав людини як філософсько-правова проблема / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2007. - № 2. - С. 9-16.

Цимбалюк М. М. Буття та усвідомлення права як прагнення балансу свободи й відповідальності / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2007. - № 3. - С. 18-25.

Цимбалюк М. М. Суспільнобуттєві корелянти деформації правосвідомості / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2007. - № 4. - С. 9-16.

Цимбалюк М. М. Аксіологічний аспект утворення та реалізації правових смислів / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2007. - № 5. - С. 14-21.

Цимбалюк М. М. Громадянське суспільство як фактор утвердження демократичної правосвідомості / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2007. - № 6. - С. 10-17.

Цимбалюк М. М. Буття прав та правова антропологія / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - Львів, 2007. - Вип. 1. - С. 184-193.

Цимбалюк М. М. Онтологія становлення пріоритету права над владою в умовах розбудови правової держави / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - Львів, 2007. - Вип. 2. - С. 366-375.

Цимбалюк М. М. Онтологія діонтичних модульностей та логічні підвалини правосвідомості / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2008. - № 1. - С. 12-18.

Цимбалюк М. М. Синергетичний підхід до вивчення динаміки суспільно-правової реальності / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2008. - № 2. - С. 8-15.

Цимбалюк М. М. Правосвідомість у контексті “дилеми” екзистенційного та есенційного аспектів людського буття / М. М. Цимбалюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2008. - № 3. - С. 9-16.

Цимбалюк М. М. Михайло Цимбалюк “Надзвичайно ціную розум і професіоналізм” / М. М. Цимбалюк // Віче. - К., 2008. - № 23. - С. 33-35.

3. Навчально-методичний посібник:

Механізми взаємодії органів державної влади та неурядових організацій у протидії жорстокому поводженню з дітьми : навч.-метод. посіб. / за ред. К. Б. Левченко, І. М. Трубанової. - К. : Юрисконсульт. - 2005. - 425 с.

4. Тези доповідей та виступів на науково-практичних конференціях:

Цимбалюк М. М. Формування правосвідомості юриста-оперативника / М. М. Цимбалюк // Актуальні проблеми підготовки кадрів і роботи з персоналом оперативних служб міліції : тези доп. міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 20-21 березня 2003 р.). - К. : Вид-во Нац. акад внутр. справ України, 2003. - С. 82 - 84.

Цимбалюк М. М. Формування демократичної правосвідомості в контексті взаємодії інститутів громадянського суспільства та держави / М. М. Цимбалюк // Адміністративна реформа та проблеми вдосконалення діяльності правоохоронних органів : тези доп. міжнар. наук.-практ. конф. ( Сімферополь, 12-13 грудня 2007 р.). - Сімферополь : Вид-во Крим. юрид. ін-ту, 2007. - С. 65-68.

Цимбалюк М. М. Проблема єдності законодавчих та соціально-економічних чинників правопорядку / М. М. Цимбалюк // Актуальні проблеми формування громадянського суспільства та становлення правової держави : зб. наук. праць (Черкаси, 5-6 червня 2008 р.). - Черкаси : Вид-во Черкас. нац. ун-ту ім. Богдана Хмельницького, 2008. - С. 120-125.

Цимбалюк М. М. Актуальні проблеми протидії злочинності неповнолітніх в умовах розвитку демократії в Україні / М. М. Цимбалюк // Проблеми протидії злочинності неповнолітніх : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Кіровоград, 20-21 квітня 2006 р.). - Кіровоград : Вид-во Кіровоград. юрид. ін-ту, 2006. - С. 3-7.

Цимбалюк М. М. Гуманізація кримінального законодавства та особливості покарання неповнолітніх / М. М. Цимбалюк // Шляхи та перспективи розвитку кримінального права України. Юридичні читання : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Одеса, 11 квітня 2008 р.). - Одеса : Одеський держ. ун-т внутр. справ, 2008. - С. 97-99.

Цимбалюк М. М. “Правова” чи “соціальна” держава? / М. М. Цимбалюк // Право і держава сучасної України : проблеми розвитку та взаємодії : тези доп. наук. - практ. конф. (Київ, 13-14 травня 2008 р.). - К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2008. - Ч. II. - С. 178-180.

АНОТАЦІЯ

Цимбалюк М. М. Онтологічні основи теорії правосвідомості. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.12 - філософія права. - Київський національний університет внутрішніх справ, Київ, 2009.

У дисертації здійснено дослідження змісту, структури, функцій, механізмів формування та динаміки феномена правосвідомості в контексті посткласичної парадигми праворозуміння.

Пропонується авторське бачення теоретичних концептуалізацій у галузі правової онтології та інтегральних підходів до вивчення форм буття та осмислення права. Відповідно, в роботі розроблено варіант побудови комплексної теорії правосвідомості, синтезованої на основі інтегративної концепції правової реальності, що поєднує в собі соціально-онтологічні, антропологічні та ціннісно-комунікативні буттєві фактори правової належності.

Виявляються та систематизуються принципові механізми онтологічного впливу, з одного боку, на формування нормативних цінностей та смислових орієнтирів права (як на суспільному, так і на індивідуальному рівні правосвідомості), а з іншого - на характер, способи та ефективність їхньої реалізації в системі суспільних відносин. При цьому обґрунтовується практична значущість такого підходу до права та правоусвідомлення в плані утвердження пріоритетності правових засад в організації людського буття.

Робота містить пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення правових засобів стимулювання демократичних перетворень як у сфері соціально-економічних та політичних основ життя суспільства, так і в царині громадянської правосвідомості.

Ключові слова: правосвідомість, інтегральне праворозуміння, онтологія права, теорія правосвідомості, правова реальність, онтологія правоосмислення, онтологія правореалізації.

АННОТАЦИЯ

правосвідомість суспільство парадигма посткласичний

Цимбалюк М. М. Онтологические основы теории правосознания. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.12 - философия права. - Киевский национальный университет внутренних дел, Киев, 2009.

В диссертации проведено исследование сущности, структуры, функций, механизмов формирования и динамики феномена правосознания в контексте постклассической парадигмы правопонимания.

Обосновывается целесообразность указанного исследования с позиций онтологически ориентированного подхода, поскольку именно в сфере человеческого бытия возникают те рассогласования и дисбалансы, на устранение которых устремлены нормативные смыслы и ценности права; к тому же, данное устранение предполагается не только в “идее права”, но, по возможности, и в самой социально-правовой реальности.

В силу наличия существенных разногласий между онтологическим и деонтологическим направлениями в толковании сущности права и правосознания, а также возникающих при этом трудностей теоретического осмысления последних, в работе предлагается авторское видение как обобщающей систематизации правовой онтологии, так и построения на её основе варианта интегральной теории правосознания. В этой связи разработана трёхуровневая модель правовой реальности, синтезирующая антропологические, социально-онтологические и ценностно-коммуникативные факторы, влияющие на смысловую направленность правового долженствования, что позволяет, по мнению автора, преодолеть дуализм вышеупомянутых подходов (так как органическое “вписывание” универсума ценностей, в том числе и деонтологических, в систему онтологии человеческого бытия снимает жесткое разграничение сущего и должного, открывая “каналы” их координации).

В рамках данной теории прежде всего сквозь призму принципиальных оснований постклассической рациональности переосмысливаются содержание, формы осуществления, место в структуре правовой реальности и функциональная динамика правосознания. Кроме того, здесь выявлены и систематизированы некоторые общие механизмы онтологического влияния, с одной стороны, на формирование нормативных ценностей и смысловых ориентиров права (как на общественном, так и на индивидуальном уровне правосознания), а с другой - на характер, способы и эффективность их реализации в системе общественных отношений. Демонстрируется, что такого рода механизмы, связанные с объективными факторами осмысления и осуществления права, могут служить методологическими основаниями при решении проблем оптимизации правового регулирования.