Історія як предмет соціально-філософської рефлексії (український дискурс на рубежі століть)

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

ІСТОРІЯ ЯК ПРЕДМЕТ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ

(УКРАЇНСЬКИЙ ДИСКУРС НА РУБЕЖІ СТОЛІТЬ)

МЕЛЬНИК АНАТОЛІЙ ІВАНОВИЧ

Київ - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Значення історії для становлення України як молодої незалежної держави переоцінити неможливо. Історія є відкриттям справжніх духовних цінностей минулого, засобом імплікації культурних надбань попередніх поколінь у життєдіяльність нинішнього суспільства. Звернення до витоків буття народу є запорукою подолання кризових явищ сучасної соціальної ситуації в Україні, налагодження ефективного діалогу українського суспільства з оточуючим світом.

Історія як оповідь, як процес перебігу змін у житті суспільства, як минуле, як наука вабить дослідників таємницею прихованості істини, горизонтом нових знань. Вона є об'єктом і предметом досліджень філософів, соціологів, політологів, економістів, управлінців, етнографів, мовознавців тощо. У даній роботі історія розглядається як предмет філософського дослідження, зокрема під кутом зору соціальної філософії і філософії історії.

Актуальність даного дослідження зумовлена низкою теоретико-методологічних та суспільно-практичних чинників. Зокрема, потребою реакції на теоретико-методологічну кризу у сфері суспільствознавства, викликану відмовою від методології марксизму-ленінізму та класичних процедур історичного пізнання. Вимагає осмислення також упровадження в історичну сферу постмодерністських методів і процедур, які виявились придатними для літературознавства та мистецтвознавства, однак малоефективними в царині філософії історії.

Історія людства, історичний процес у глобальному і регіональному вимірах можуть бути осягнуті лише у філософських формах знання, у контексті певних правил і процедур усвідомлення світу: теоретичності і концептуальності, системності і конкретно-історичності, раціональності і парадоксальності історичних подій і дій людей, зовнішній телеологічності історії і нескінченності варіантів історичного розвитку. Таку думку висловив відомий суспільствознавець П. Гардінер ще у 1952 р., який у статті «Природа історичного пояснення» показав дихотомію історичних питань і осмислення проблем історії як суспільного явища. Вчений влучно відзначив, що філософи не тільки розробляють методологічні питання інтерпретації історії, але й сприяють формуванню категоріально-понятійного апарату історичної науки, логічно вплетеного у систему суспільствознавства.

У той же час варто враховувати позицію частини істориків, які заперечують право філософів на «вторгнення» їх в історичну науку, що зумовлено насамперед двома факторами: по-перше, неправильним тлумаченням філософських інтерпретацій історії як її ідеологізації, коли ідеологи нав'язують історикам штучні схеми періодизації історії (це наполегливо робив марксизм-ленінізм); по-друге, розглядом історії як суми її проблем та ігноруванням фундаментальних якостей історичної реальності, єдності і суперечливості історичного процесу. Подібні дискусії актуалізують потребу оновлення «теорії історії», модернізації гносеологічних підходів до її осягнення. Свідченням інтенсифікації цього процесу є поява у науковому вжитку таких понять, як «мікроісторія», «макроісторія», «універсальна історія», «історія повсякденності», «раціональна історія», «статистика історії», «динаміка історії» тощо.

Важливе значення на сучасному етапі має осмислення історії України, яка в роботі є предметом теоретико-філософських, політико-ідеологічних дискусій, що фіксує реальні факти не тільки наукового життя у нашій країні, але й політичного, і духовного. Дискусії про науковість і ненауковість різних інтерпретацій історії України, використання цієї історії в політичній та ідеологічній боротьбі прибічників європейської та євразійської орієнтації української держави, застосування різних моделей інтерпретації історичного процесу в освітній і виховній роботі з молоддю (наукових, однобічно-ідеологічних і повністю фальсифікованих) - усе це реальність українського суспільного життя, яку вже ігнорувати не можна. Важливим завданням української суспільної науки є не тільки дати історичну картину українського життя у ретроспективі і перспективі максимально наближену до істини, але й зробити наукове знання засобом освіти і виховання.

Отже, ґрунтовних соціально-філософських та історіософських досліджень потребують як загальнотеоретичні, так і конкретно-історичні питання історії, проблеми ґенези окремих держав і країн, зокрема України. Відтак важливим аспектом роботи став аналіз світового контексту розгортання сучасної історії України, особливо у плані входження нашої країни у світові глобальні процеси та здійснення державного курсу на євроінтеграцію. У реалізації цього аналізу автор не міг уникнути розгляду процесу творення сучасної української історії як єдності теорії і практики.

Дослідження історії в соціально-філософському плані як процесу і результату передбачає розгляд широкого кола історико-філософських та історіософських джерел, які відображають погляди на історію людства, на етапи становлення наук про історію.

Перші системні, хоч і наївно-міфологічні, уявлення про історію можна знайти у Геракліта, Сократа, Платона, Аристотеля, Протагора. Під впливом релігійних догм формувалися погляди на історію таких представників середньовічної філософії, як Аврелій Августин, Фома Аквінський та ін.

Більш раціоналістичні, хоч інколи й метафізичні та механістичні уявлення про історію містять праці представників Нового часу - Ф. Бекона, Р. Декарта, Т. Гоббса, Дж. Локка, Д. Дідро, К.-А. Гельвеція, А. Вольтера, Ж.-Ж. Руссо. Найбільш глобально новий раціональний підхід до історії як суспільного феномена, осягненого в думці, представлений у працях представників німецької класичної філософії - І. Канта, Г. Гегеля, Ф. Шеллінга, Й. Фіхте.

Для осмислення історії як процесу і результату значну роль мають праці таких філософів і соціологів, як А. Бергсон, Ф. Бродель, М. Вебер, І. Валерстайн, Е. Гартман, Е. Гуссерль, Н. Данилевський, Ф. Енгельс, С. К'єркегор, Р. Колінгвуд, О. Лосєв, Г. Маблі, К. Маркс, Ф. Ніцше, П. Новгородцев, Х. Ортега-і-Гассет, Г. Плєханов, К. Поппер, Б. Рассел, У. Ростоу, В. Соловйов, П. Сорокін, П. Тейяр де Шарден, А. Тойнбі, А. Тоффлер, Л. Фейєрбах, З. Фрейд, Ф. Фур'є, О. Шпенглер, С. Хантінгтон, М. Хайдеггер, К. Ясперс та інші.

Значний внесок в інтерпретацію історії, зокрема української і російської, зробили українські дослідники і публіцисти - В. Антонович, Д. Багалій, М. Грушевський, М. Драгоманов, Д. Дорошенко, С. Єфремов, П. Куліш, І. Франко, Д. Чижевський та ін.

Проблемам осягнення історії людства як суперечливого, діалектичного процесу в усій його багатоманітності присвячені роботи сучасних українських дослідників: В. Андрущенка, В. Баранівського, Ф. Барановського, О. Білоруса, В. Беха, І. Бойченка, В. Кременя, В. Крисаченка, П. Кравченка, С. Кульчицького, М. Лукашевича, В. Мадіссона, М. Михальченка, І. Надольного, М. Недюхи, С. Пирожкова, М. Поповича, М. Розумного, К. Ситника, В. Танчера, В. Ткаченка, В. Шинкарука, В. Шевченко, В. Ярошовця, О. Яценка, Т. Ящук та ін. Однак варто відзначити, що в українських дослідників немає єдиної точки зору щодо розуміння історії. Діапазон розбіжностей її тлумачення починається від марксизму-ленінізму або дещо оновленого постмарксизму до постмодернізму.

Включення українського суспільства у світову модерну і глобалізаційну ситуацію збігається з утвердженням державно-політичної незалежності, що актуалізує філософське переосмислення національно-культурної спадщини, у тому числі історичних знань. Останні віки українська спільнота боролася, по суті, за право на власну історію, відібране у неї чужинською владою та її офіційними істориками. Тепер, в умовах Української незалежної держави, зростає вагомість національної самосвідомості, а філософський аналіз розуміння українськими вченими історії методологічно сприяє національній консолідації та визначенню оптимальних шляхів включення українського народу в постіндустріальний, модернізаційний світовий процес.

Визначення сучасного періоду розвитку людської цивілізації й етапів, на яких знаходяться конкретні суспільства, наприкінці ХХ століття були предметом широкої дискусії як зарубіжних суспільствознавців, так і українських. У ХХІ столітті, з утвердженням плюралістичної методології у світі і в Україні, ця дискусія почала вщухати. Сучасний період історичного процесу визначають у багатьох поняттях: «постіндустріальний», «модерний», «постмодерний», «епоха інформаційних суспільств», «епоха глобалізації» тощо. Кожне з визначень у якійсь частині охоплює сутність сучасного історичного процесу у світовому масштабі і по відношенню до України. Історичний етап розвитку України нині конкретизується в різних поняттях: «постсоціалістичний», «перехідний», «транзитний» тощо. Така понятійно-категоріальна різноманітність ускладнює суспільствознавчі дослідження, однак є невід'ємною ознакою сучасної пізнавальної ситуації в царині історії. Соціальне пізнання, як і країна, знаходиться на перехідному етапі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертаційного дослідження відповідає науковому напрямку «Вища освіта України як фактор цивілізаційного визначення молоді» (державний реєстраційний номер 0106U002013) Інституту вищої освіти АПН України в межах теми: «Модернізація системи вищої освіти: соціальна цінність і вартість для України» (державний реєстраційний номер 0103U000959) та є складовою частиною цільової комплексної програми Чернігівського державного інституту економіки і управління «Філософсько-освітня думка Лівобережної України» (державний реєстраційний номер 0105U001870).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є системний соціально-філософський аналіз історії як реального процесу життя людства і знання про цей процес у вигляді теорій, концепцій, гіпотез та специфіка інтерпретації історії в українському суспільстві.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв'язання таких дослідницьких завдань:

? здійснити комплексний соціально-філософський аналіз сутності поняття «історія»;

? виявити методологічні підвалини соціально-філософського осмислення історії в контексті українського дискурсу;

? визначити теоретико-методологічний інструментарій соціально-філософського осмислення історії в працях українських філософів та істориків у ХІХ - ХХ століттях;

? проаналізувати процес зміни парадигм соціально-філософської рефлексії історії в Україні на рубежі ХІХ - ХХ ст.;

? розкрити специфіку ідеологічної боротьби навколо історії України під час розпаду СРСР і в пострадянський період;

? здійснити систематизацію різних підходів до історії України в контексті світоглядно-цивілізаційних протиріч в нашій країні;

? вивчити особливості процесу виховання історичним знанням на сучасному етапі модернізації системи освіти і розвитку культури в Україні;

? показати специфіку інтерпретації світової історії в контексті сучасного українського соціально-філософського дискурсу і завдань творення нової української історії;

? з'ясувати альтернативні моделі геополітичної діяльності України на сучасному етапі;

? на підставі аналізу світових та європейських інтеграційних процесів виявити особливості сучасної стратегії творення історії, здатної забезпечити поступальний рух України до громадянського суспільства.

Об'єкт дослідження - всесвітній історичний процес у всій його багатоманітності форм, змістів, проявів.

Предмет дослідження - історія в соціально-філософській інтерпретації українського дискурсу на рубежі ХХ - ХХІ століть.

Теоретико-методологічними засадами дослідження є праці зарубіжних і вітчизняних філософів, істориків, суспільствознавців, фахівців у галузі соціальної філософії та філософії історії. Для розв'язання поставлених загальнофілософських завдань використано фундаментальні загальнонаукові принципи - історизму, об'єктивності, системності, світоглядного плюралізму.

Автор дисертаційного дослідження враховував сучасні досягнення в галузі методології соціального пізнання, зокрема, трансформаційний (В. Андрущенко, Л. Губерський, В. Крисаченко, М. Михальченко), модернізаційний (В. Євтух, О. Погорілий, В. Танчер, С. Цимбалюк), синергетичний (Л. Броннікова, Л. Горбунова, І. Добронравова, В. Лук'янець, В. Лутай, І. Предборська, О. Соболь, В. Шевченко), і соціокультурно-цивілізаційний (І. Бойченко, С. Кримський, В. Лях, М. Михальченко, Х. Ортега-і-Гассет, М. Попович, В. Табачковський, В. Шинкарук) підходи, що дозволило виявити специфіку докорінних соціальних змін у сучасній Україні, а також розглянути конструктивні і деструктивні дії соціальних сил, які творять історію нашої країни.

Методологічні підвалини дисертації базуються також на філософії поступу, розробленій у творах українських мислителів (М. Драгоманов, С. Єфремов, П. Куліш, І. Франко, П. Юркевич та ін.). Важливе методологічне значення для розв'язання поставленої проблеми мали теоретичні положення про сутність історії, держави, політики, геостратегії, процесів державотворення, інтеграції, глобалізації, викладені в дослідженнях В. Андрущенка, Е. Афоніна, Ф. Барановського, В. Беха, В. Горбача, В. Коллонтая, П. Кравченка, В. Пазенка, С. Пиріжкова, Ю. Перова, К. Сергєєва та ін.

У роботі були враховані постмодерністські філософські пошуки зарубіжних (Д. Белл, І. Валерстайн, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, П. Козловськи, Ж.-Ф. Ліотар, О. Тофлер, М. Фуко) та вітчизняних (Г. Заїченко, В. Лук'янець, Г. Носова, О. Соболь) вчених.

Методологічний плюралізм дозволив розглянути предмет дослідження всебічно і поглиблено.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в цілісній соціально-філософській реконструкції історичного знання як відображення реального стану буття людства, єдності всесвітнього і національного процесів в українському культурологічному дискурсі рубежа ХХ - ХХІ століть. На основі переваг і недоліків різних теорій, конструктів, гіпотез осмислення історії і соціокультурного контексту їх застосування запропонована комплементарна концепція інтерпретації історії як складного процесу організації і самоорганізації людських спільнот у світовому соціальному часі та просторі, де наша країна є внутрішньою складовою сучасної світової цивілізації.

Наукова новизна результатів міститься у таких положеннях:

? з'ясовано, що термін «історія» витлумачується в сучасній суспільно-гуманітарній думці неоднозначно, зумовлюючи тим самим співіснування різноманітних теоретико-методологічних підходів та дослідницьких методик у царині історичного пізнання. У методологічному плані доцільним є трактування історії як сукупності наявних фіксованих і нефіксованих (усних) оповідей про те, як люди розуміли і розуміють світ, його устрій, про їхні способи життєбудівництва і світобудівництва. Причому під фіксованою оповіддю розуміється не лише письмовий текст, але і все, що є знаково-символічним утіленням людської думки і слова. Тобто до історії належить усе, що предметно або документально свідчить про присутність людства на нашій планеті, про його діяльність, світогляд, умови життя тощо;

? подано нову інтерпретацію історичного процесу в єдності раціональної та ірраціональної форм його пізнання, що залежить як від загальноцивілізаційних (територіальних, демографічних, геоекономічних, геополітичних, ідеологічних тощо), так і від конкретно-історичних умов формування і функціонування нації чи держави та рівня розвитку суспільствознавства, вцілому, та історіографії, зокрема, в країні;

? показано, що на рівні соціально-філософських тлумачень світової та української історії відбивається неподолана методологічна криза не тільки в філософії та історії, а в усьому українському суспільствознавстві, коли був зроблений «стрибок» у постмодернізм не тільки з позицій марксизму-ленінізму, а й через ігнорування класичних і некласичних пізнавальних методологій, які виправдали себе як надійний інструментарій пізнання і передбачення розвитку історичних процесів. Сьогодні існує пізнавальне завдання формування плюралістичної філософської методології аналізу історичних процесів, яка б поєднала як класичні методологічні, так і сучасні трансформаційний, модернізаційний, синергетичний і цивілізаційний підходи;

? уперше в українській соціально-філософській думці розкрито специфіку інтерпретацій історії українськими вченими на зламі ХІХ - ХХ століть, яка в методологічному аспекті значною мірою зумовила не тільки сплеск громадсько-політичної думки в Україні, але й соціально-політичних рухів у боротьбі за незалежність України в 1917-21 роках. Разом з тим аналіз філософських тлумачень історії вченими початку ХХ ст. дає можливість констатувати, що змістовно вони занадто далеко відійшли від філософських настанов середини ХІХ ст., а це істотно позначилося на практичній політиці;

? як заперечення тези, що синергетичний підхід був «ввезений» в Україну з Заходу в ХХ столітті, в дисертації показано, що творчість П. Куліша суттєво перегукується з новітньою філософсько-методологічною течією в Україні і за кордоном, орієнтовану на принципи синергетики. Останні дають йому можливість в умовах другої половини ХІХ ст. підійти до розуміння організації суспільства як нестабільної системи, хоча у філософії, теорії суспільного розвитку тоді безроздільно панували ідеї класичної динаміки;

? трансформація соціально-філософської рефлексії історії в Україні на рубежі ХХ - ХХІ століть пов'язана з виходом за межі ідеологічних і політичних концепцій імперського типу та світової пролетарської революції, які за суттю не були соціально-філософськими. У роботі доведено, що сучасні філософські концепції історії в Україні більш повно відображають складний процес організації і самоорганізації людських спільнот у світовому соціальному часі і просторі та по-новому розглядають історію України в контексті розгортання світової історії, де наша країна є частиною сучасної світової цивілізації. Водночас відхід від жорстких класових схем марксизму-ленінізму нерідко веде не стільки до наукового плюралізму, де дискусії ведуться суто науковими засобами, скільки до історичного волюнтаризму та появи в сучасному суспільствознавстві України утопічних концепцій про етногенез та історію українців;

? уперше історія України розглядається як предмет не тільки теоретико-філософських, ідеолого-політичних дискусій щодо минулого країни, тих або інших зиґзаґів її історії, але й як поле сучасної політичної боротьби різних соціальних сил, зокрема у сфері зовнішньополітичних і економічних стратегій України. Одночасно в роботі показується, що переосмислення світової і вітчизняної історії в контексті деміфологізації історії, яка пов'язана з докорінними змінами економічного і політичного ладу на пострадянському просторі й утвердженням плюралістичного підходу в оцінці альтернатив історичного процесу, веде не тільки до утвердження раціональних оцінок історії України, але й до формування нових міфів та ірраціональних схем про майбутнє країни в слов'янському і європейському світах;

? у роботі набула подальшого розвитку методологічна позиція, що кожна система світогляду прагне визначити зміст і мету історії, тому що не може обійти долю людства (особливо у духовному або технологічному вимірах), протистояння людини і влади (за великим рахунком протистояння людини і держави), походження і цілей людської історії. На погляд дисертанта, філософія історії, стосовно України, повинна підпорядковуватися характерним для філософії правилам формування свого предмета й об'єкта, правилам застосування логічного, наукового категоріально-понятійного апарата, який побудований на раціональній основі. Історія України є частиною світового історичного процесу, який би сегмент його вона не складала. Об'єктом же філософії історії в цьому плані є український історичний процес у цілісності і тотальності історичних фактів і закономірностей;

? з'ясовано, що з точки зору історичного пізнання потреба політичного вибору відображається у пошуку цивілізаційної ідентифікації України, створенні у ній повноцінного відкритого суспільства. Потреба політичного вибору постає і проблемою соціальної практики, адже Україна повинна відстоювати свої національні інтереси, вирішувати проблеми безпеки, економічного та соціального розвитку;

? у роботі доводиться теза, що переосмислення світової історії в контексті сучасного українського соціально-філософського дискурсу є методологічною підставою входження України в глобалізований світ, у той же час актуалізує і драматизує ціннісно-цивілізаційну дискусію різних соціальних сил в українському суспільстві. Пошук нових форм національної організації й самоорганізації підвищує конфліктогенність у сферах економіки, міжетнічних відносин, в інформаційній сфері, у регіональному зрізі тощо. Завданням українського соціуму є не тільки констатувати ці проблеми, але постійно шукати шляхи подолання конфліктів.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в тому, що робота спрямована на розв'язання актуальної теоретичної та практичної проблеми переосмислення історії України і визначення пріоритетів українського державотворення.

Методологічні підходи, теоретичні положення та висновки можуть бути використані в науково-дослідній роботі фахівцями з філософії, політології, культурології, історії для подальшої розробки соціально-філософської і філософсько-історичної проблематики. Результати дисертаційного дослідження також можна використовувати у навчальному процесі для оновлення методик викладання ряду філософських, історичних, політологічних, культурологічних дисциплін, при розробці спецкурсів для студентів гуманітарних факультетів.

Теоретичний аналіз історії в контексті історичного дискурсу на рубежі століть дає можливість визначити основні стратегії та шляхи практичної реалізації політики державотворення, консолідації української політичної нації навколо ідеї європейського вибору України.

Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом їх обговорення на теоретико-методологічних семінарах кафедри українознавства Чернігівського державного інституту економіки і управління, при викладанні автором курсу «Історія України», «Історія української культури», а також на таких міжнародних, всеукраїнських та міжвідомчих науково-практичних конференціях і «круглих столах»: Науково-практична конференція «Вища освіта України і постнекласична наука; можливості синергетичного наближення» (м. Київ, 2002 р.); II Міжнародна конференція «Освіта для майбутнього розвитку» (м. Київ, 2002 р.); Міжнародний конгрес «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі» (м. Київ, 20-21 жовтня 2005 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Духовна спадщина Лівобережної України: соціально-філософський зміст природи суспільства, релігії та освіти» (м. Чернігів, 18-19 травня 2007 р.); Другий міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (м. Київ, 25-27 жовтня 2007 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Сучасні тенденції розвитку економіки, освіти та науки в контексті євроінтеграції» (м. Чернігів, 3-4 квітня 2008 р.)_; Міжнародний інноваційний форум «Освіта, наука та виробництво у регіональному розвитку» (м. Чернігів, 21-23 травня 2008 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Імперативи розвитку України в умовах глобалізації» (м. Чернігів, 24-26 вересня 2008 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Свобода особистості; філософсько-правове розуміння та механізми забезпечення» (м. Запоріжжя, 9 жовтня 2008 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Українознавство ХХІ ст.: нові вимоги, проблеми та методологія розвитку» (м. Київ, 21-22 жовтня 2008 р.).

Публікації. Основні положення, ідеї і висновки дисертаційного дослідження представлені в 1 монографії, у 25 статтях, 20 з яких опубліковані у фахових виданнях. Результати дослідження втілені в авторському навчальному посібнику «Історія України» для студентів вищих навчальних закладів з грифом МОН України.

Структура і обсяг дисертації зумовлені специфікою її предмета й логікою розвитку теми, а також метою та головними завданнями дисертаційного дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, чотирьох розділів, одинадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел (288 найменувань). Загальний обсяг - 426 сторінок, основний зміст викладено на 402 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження, показано зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкрито її теоретико-методологічні засади та джерельну базу, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист. Встановлено теоретичне і практичне значення дослідження, описано форми апробації його результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічний інструментарій соціально-філософського осмислення історії» висвітлюються питання, пов'язані з дослідженням ґенези соціально-філософських інтерпретацій світової й української історії, розкриттям змісту поняття «історія» та характеристикою методологічних підвалин і головних джерел аналізу історії як предмета соціально-філософської рефлексії в українському дискурсі.

Аналіз сучасної української філософської та історичної літератури дозволяє твердити про проблемність соціально-філософської інтерпретації історії, що виражається у співіснуванні різноманітних концепцій періодизації історії, моделей класифікації цивілізацій, підходів до витлумачення історичних джерел тощо. Така ситуація актуалізує потребу вирішення загальнотеоретичних та конкретно-історичних питань історії.

Автором здійснений ретроспективний аналіз особливостей осмислення історії в українській філософії. Зокрема, з`ясовано, що у Премодерну добу в Україні поширилась притаманна європейській традиції думка Аврелія Августина, згідно з якою історія - це процес, що здійснюється як оповідь про реалізацію Божого плану творення й керування світом. У зв'язку з цим у вітчизняній традиції було вироблене переконання в провіденційності та лінійній спрямованості історичного процесу «від початку до кінця». Якщо в контексті язичницької традиції історія поставала як міф про темні і світлі сили та опис їх боротьби, то з поширенням християнства на теренах Київської Русі історія почала тлумачитись як факти, що упорядковано виражають фіксоване датами й описане дієписцем життя людей.

Підкреслено, що у світлі суспільної нестабільності та невизначеності, притаманної буттю українського народу ХVІ - ХVІІ ст., увага мислителів цієї доби зосереджувалась на нових екзистенційних проблемах людського буття та спробах осмислити сукупність оповідей про нього. Попри відсутність спеціальних праць, присвячених питанням соціально-філософського тлумачення історії, в ренесансно-реформаційний період в Україні існували народний епос, агіографічні, мемуарні, літописні, полемічні, публіцистичні праці, які не лише містили факти про людське буття, але й містили спроби їх філософської інтерпретації.

Показано, що тлумачення історії в Україні ХVI ? XVII ст. пов'язувалося насамперед з уявленням про хаотичність, нестабільність, непередбачуваність світу. Зокрема, це виявилось у дослідженні особливостей створення історії, зробленому в другій половині ХVІІ ст. Іоаникієм Галятовським. Історію мислитель розглядав як «казання», створюючи яке, проповідник має знати природу, її складові, такі як географія, рослинний і тваринний світ, а також відомості із «кройнік», «гісторій» тощо, які стосуються теми оповіді.

Зазначено, що у вітчизняній літописній традиції ХVII - ХVIІI ст., представленій творами Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка, розробляється така версія історії, яка втілює спроби відтворення минулого у формах хронологічного нагромадження описів подій. При цьому питання методології історичного пізнання залишаються поза увагою дослідників, оскільки оповідь розгорталась лінійно-хронологічно.

Підвищення інтересу до пізнання історії пов'язане в Україні зі зміною соціокультурної ситуації, що припадає на ХVІІІ - ХІХ ст. і супроводжується зростанням інтересу передової громадськості до проблем національного самовизначення. Аналіз праць Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, І. Маркевича дозволяє висновувати, що історія витлумачується в них як лінійно-хронологічний опис подій. Загальні тенденції лінеарного розуміння історії переважають у творах вітчизняних мислителів цього періоду і стають філософсько-методологічною основою для опису подій суспільного життя в українській філософській думці першої половини ХІХ ст.

Тільки з другої половини XIX - на початку XX ст. у працях вітчизняних мислителів історія тлумачиться як плюралістичний опис подій, який включає в себе економічний, соціологічний, політичний, культурологічний, геополітичний, автохтонний та інші дослідницько-методологічні підходи.

На сучасному етапі, як зазначає автор, поняття «історія» широко використовується науковцями, політиками, педагогами, загалом представниками різних професій і громадянами із різним соціальним статусом. Проте філософська визначеність його змісту й пізнавально-методологічної значущості навряд чи задовольняє сучасне суспільство й науку, тому що поняття «історія» трактується неоднозначно. Зокрема, в одному випадку під історією може розумітися опис подій у природі і суспільстві, в іншому - історією вважається виключно «розвиток» суспільства (а така думка переважає), у третьому - це може бути фантастична оповідь, як-то М. Булгакова про «машину часу», що повернула царя Івана Грозного до Москви 30-х років XX ст. тощо.

Відмічено, що новітнє постмодерністське спростування детерміністично-цільового тлумачення історії сприяло модернізації пізнавальних підходів до історичного пізнання і до системи «історичних» понять, суттєво урізноманітнило «історичну» термінологію. У свою чергу це додало невизначеності інтерпретації історії, адже на зміну модерністський інтерпретації історії як лінійно-детерміністичного опису («реконструкції» чи «відображення») суспільних перетворень нині прийшло постмодерністське тлумачення її як міфу, що спонукає людей створювати нові міфи про сумнівне, маловідоме чи забуте. А тому вказано на необхідність повернення в науковому пізнанні до витоків формування головних підходів до розуміння історії, її інтерпретації такими видатними істориками та філософами, як Геродот, Платон Аристотель, Августин Блаженний, Гегель Маркс, Є. Кассірер, А. Тойнбі, М. Блок та іншими теоретиками «філософії історії» більш пізнього періоду.

Підкреслюючи багатоманітність суджень про історію у європейській та вітчизняній філософській традиції, автор дисертаційного дослідження стверджує, що історію доцільно витлумачувати як сукупність наявних фіксованих і нефіксованих (усних) оповідей про те, як люди розуміли і розуміють світ, його устрій, про їхні способи життєбудівництва і світобудівництва. Причому під фіксованою оповіддю в такому разі розуміється не лише письмовий текст, але і все, що є знаково-символічним утіленням людської думки і слова. До історії належить усе, що предметно або документально свідчить про присутність людства на нашій планеті, про його діяльність, світогляд, умови життя тощо.

Звертаючи увагу на суперечливість висхідного й опорного поняття «історії», автор наголошує на потребі оновлення «теорії історії», що може бути здійснено завдяки модернізації змісту низки основних понять. Водночас таке оновлення, на думку автора, неможливе без урахування націокультурного контексту. У зв'язку з цим у першому розділі розглядаються і методологічні підвалини соціально-філософського осмислення історії в контексті українського дискурсу.

Констатуючи загострення питань навколо методології осмислення історичних процесів у зв'язку з неподоланою кризою в усьому українському суспільствознавстві, дисертант послідовно виявляє евристичні можливості різнопланового розуміння історії, зокрема, як «суспільного перетворення», прогресу і розвитку, як вчення про поступ тощо. Підкреслюється, що вчення про поступ здатне слугувати тією концептуальною основою соціального пізнання, яка дозволяє подолати суперечності функціонування лінійно-хронологічних підходів до тлумачення історії і сприятиме виробленню адекватної інтерпретації історії України.

Автор висловлює переконання, що сьогодні існує пізнавальне завдання формування плюралістичної філософської методології аналізу історичних процесів, яка б поєднала як класичні методологічні, так і сучасні трансформаційний, модернізаційний, синергетичний і цивілізаційний підходи.

Загалом же вивчення стану розробки проблеми соціально-філософської інтерпретації історії в сучасній українській філософській думці дозволяє зробити висновок про те, що у науковій літературі майже відсутні цілісні, концептуальні дослідження історії як предмета соціально-філософської рефлексії в українському дискурсі на рубежі ХХ - ХХІ століть. Висновується, що тема належить до перспективних об'єктів філософсько-історичних та соціально-філософських досліджень.

Таким чином, у даному розділі аналізуються особливості соціально-філософського осмислення історії, охарактеризовано ступінь і якість джерельного забезпечення теми, визначено методологію та методи дослідження.

У другому розділі «Зміна парадигм соціально-філософської рефлексії історії на рубежі ХІХ - ХХ століть» аналізуються особливості утвердження теоретико-методологічного плюралізму пізнання історії в Україні наприкінці XІX і на початку XX століть, а також теоретико-методологічний конфлікт у соціальному пізнанні, що розгорнувся між марксистським і немарксистським баченням історії.

Наголошується, що важливим у плані пошуку альтернативних стратегій історичного пізнання був парадигмальний злам, що відбувся у вітчизняному науковому полі XIX - XX ст. Саме в цей період створювалася теоретико-методологічна основа вітчизняних інтерпретацій історії, закладались основи її сучасного бачення, відбувався конфлікт між лінійно-хронологічним та поліцентричним її розумінням.

На основі аналізу праць В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, М. Драгоманова, С. Єфремова, П. Куліша, І. Франка та інших вчених автор висновує, що на рубежі XIX - XX ст. в українській філософській думці відбувається поворот від узагальнено-метафізичного визнання національної зумовленості історії як оповіді про життя людей до універсально-національного її тлумачення. Історія стала розумітися як пізнання конкретних національно-культурних типів (народів), котрі по-різному осягають свій світовий суспільний статус, а тому й мають не однакову світоорієнтацію.

Для розкриття методологічних підходів аналізу історії у працях українських філософів ХІХ - ХХ ст. до уваги бралася творча спадщина П. Куліша. Її дослідження дало можливість стверджувати, що безпосереднє вивчення функціонування (прогресу) й еволюції суспільства він розглядав як основне завдання наукової історії та соціології, а філософське осмислення результатів їхніх досліджень вважав невід'ємним від науково-освітньої роботи у школі та за її межами. Крім того, орієнтація на еволюціонізм, розгляд П. Кулішем організації суспільства як нестабільної системи, дала йому можливість близько підійти до синергетики самостановлення і самоорганізації суспільства в Україні.

Здійснюючи аналіз праць М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, С. Єфремова та ін., автор висновує, що з другої половини XIX - на початку XX ст. у працях вітчизняних мислителів на перший план виходить не проблема достовірності знань, а спосіб створення самої «праці», методика її написання.

Показано, що праці М. Грушевського найвиразніше представляють світоглядно-методологічні основи «історії істориків» рубежу XIX - XX ст., характерні тенденціями витіснення або підміни філософії методом надання сукупній літературно оформленій оповіді універсальної значущості. Але якщо в 60-х-70-х роках XIX ст. повістярам (історикам) довелося певним чином відділяти наукову історію від історії ненаукової за допомогою філософської аргументації, то на рубежі XIX - XX ст. їм треба було вже вирішувати питання про співвідношення історії (оповіді) і науки, показувати, що оповідь, названа «історією», утворює особливу науку. Для цього розробляється «історичний метод», зрозумілий як процедури встановлення конкретного першоджерела, у якому нібито й захована ідея явищ одного і того виду.

Підкреслюється, протягом 20-х-30-х років XX ст. українські вчені почали розробляти історію української культури, під якою розумівся по можливості повний опис усього створеного в Україні протягом тисячоліть. Праці Д. Антоновича, Д. Дорошенка, І. Огієнка тих часів показують, що філософія в цьому варіанті історії розумілася як «окремий випадок» поряд із музикою, архітектурою, вишиванням тощо.

Визнаючи безперечну цінність цих досліджень, автор разом з тим зазначає, що література, навіть художньо-документальна, не може бути джерельною базою історії і не може замінити наукової історії українського народу і української державності.

Таким чином, протягом останніх десятиліть XIX ст. і упродовж перших десятиліть XX ст. в Україні складається ситуація, у якій розуміння (поняття) історії значно втрачає ознаки оповідно-філософського синтезу, що намітився ще із XVI - XVII ст. і продовжився в 60-х років XIX ст. творами В. Антоновича й М. Драгоманова.

Аналіз філософських тлумачень історії вченими початку XX ст. дає можливість констатувати, що змістовно вони занадто далеко відійшли від філософських установок середини XIX ст., а це істотно позначилося на практичній політиці. Все це разом узяте зумовило подальші розбіжності між фактологічно-культурологічною оповіддю (історією) про Україну і філософською оповіддю, заснованою на пізнанні змісту й способу українського буття в системі світобуття.

В розділі показана сутність марксистської та немарксистської теорії історичного пізнання, які були поширені в XX ст. в Україні. Аналізуючи роботи К. Маркса та Ф. Енгельса, дисертант звертає увагу на те, що на відміну від багатьох теорій, які існували до й після історичного матеріалізму, за вихідний пункт осягнення історії береться спосіб матеріального виробництва як головний, такий, що визначає усі інші сфери суспільного життя. Автор дослідження наголошує, що серед загальних положень історичного матеріалізму Маркса чільне місце посідає думка про роль класів в історії, яка яскраво демонструється у «Маніфесті Комуністичної партії». Окрім того, звертається увага, що Маркс, власне, як і Гегель, наполегливо доводив, що історія людства є не якимось певним числом різноманітних паралельних історій, економічних, політичних, мистецьких, релігійних тощо, а однією-єдиною історією.

Відзначається, що криза марксистського розуміння історії як зміни суспільно-економічних формацій зумовлена розумінням того, що формаційний підхід до історії не може претендувати на глобальну евристичну функцію в історичному пізнанні загалом, оскільки залишає за полем зору багато елементів і зв'язків суспільства, які тим самим не знаходять у моністичному погляді на історію свого адекватного пояснення. Принциповий інтерес представляють і сьогодні теоретичні міркування Маркса про трьохчленну періодизацію історичного процесу: у відносинах особистої залежності, речової залежності й вільної індивідуальності, що засновані на універсальному розвитку людини.

Немарксистське бачення історії в сучасній науці представлено концепціями таких відомих філософів минулого століття, як К. Поппер, Дж. Колінгвуд, Дж. А. Тойнбі, П. Сорокін, погляди яких є головними альтернативами марксистського трактування «історії».

К. Поппер, зокрема, відзначає автор, піддає критиці принцип історицизму й історицистську теорію, яка виходить з того, що засадничою метою історії та історичних наук є прогнозування, передбачення майбутнього, та здійснює спробу її вдосконалення. Розуміючи історицизм як «вчення про те, що історією правлять особливі історичні або еволюційні закони, відкриття яких надасть нам змогу пророкувати долю людини», К. Поппер намагається довести, що історицистський підхід до суспільних наук дає жалюгідні наслідки.

Автор звертає увагу на концепцію історії Р. Колінгвуда. Розділяючи раціоналістичний підхід до історії, філософ розуміє історію як проникнення в душі людей, вивчення їхнього погляду на ситуацію, у якій вони знаходились. Шукаючи відповіді на запитання, що являє собою історія, для чого вона потрібна, у чому природа історичного процесу у працях мислителів минулого й сучасності, філософ доходить висновку, що історичний процес є процес думок, і людина розглядається як єдиний суб'єкт історичного процесу тому, що саме її поведінка визначається думкою. Таким чином, історичний процес він протиставляє природним процесам, які є простою послідовністю подій.

Аналізуючи філософію історії А. Дж. Тойнбі, автор зазначає, що вчений, дотримуючись циклічної парадигми історії, глобальні ритми історичного процесу пов'язує з життєвими циклами цивілізації, які містять у собі етапи виникнення, висхідного розвитку, надлому й занепаду. Кожен з цих етапів реалізується через певну послідовність викликів і відповідей на ці виклики. Таким чином, усе існування цивілізації від її народження до смерті постає як своєрідна низка циклів «виклик-відповідь», й доти, доки цивілізація здатна адекватно і повноцінно відповідати на нові виклики середовища, вона йде по висхідній.

Не менш впливовою, як показує автор, є також концепція історії, представлена працями П. Сорокіна. Cпираючись на бачення історичного процесу як динаміки суперсистем, Сорокін обґрунтовує «основний закон історії», відповідно до якого відбувається перманентна флуктуація (коливання від середніх параметрів) як соціокультурних суперсистем, так і суспільств, рівно як їхніх конкретних сфер. Отже, типи політики, економіки, ідеології не є постійними й не розвиваються по висхідній лінії, а безупинно «гойдаються між полюсами тоталітаризму й суто вільних режимів».

На думку дисертанта, теоретико-методологічний конфлікт у соціальному пізнанні, породжений зіткненням марксистського і немарксистського бачення історії, має вирішуватися, шляхом вивчення й урахування усіх запропонованих філософсько-історичною думкою інтерпретацій розуміння історичного процесу. Усі проаналізовані вище альтернативи розуміння історії уособлюють собою основні парадигми історичного знання, які слід ураховувати, досліджуючи ті чи інші історичні події чи явища. Лише такий поліпарадигмальний підхід, вважає автор, наблизить до історичної істини.

Третій розділ «Історія України як предмет теоретико-філософських, ідеолого-політичних дискусій і поле політичної боротьби» присвячено аналізові інтерпретації історії як поля зіткнення та засобу боротьби політичних сил в умовах українського державотворення, звертається увага на європейський та євразійський вектори розвитку історії, а також у розділі розглядається проблема виховання історичним знанням.

Автор дослідження зазначає, що інтерпретації історії займають особливе місце у суспільствах перехідного типу, прикладом якого може слугувати наше сьогодення. В умовах кардинальної трансформації усіх сфер суспільного буття відбувається оновлення змісту історичної науки, звільнення її від нашарувань тоталітарного минулого, фальсифікацій і спотворень. Саме бачення минулого із теперішнього пояснює феномени ідеологізації і деідеологізації історії в наукових дослідженнях українських вчених кінця XX - початку XXI століття.

Аналізуються сучасні погляди на розуміння принципу партійності. Автор наголошує, що лише наукове позапартійне бачення історії, основане на об'єктивному, критичному ставленні до неї, дозволить усвідомити межі і головні засади свого цивілізованого буття. Історія у цьому вимірі виступає порадником, скарбницею ідей та думок, соціального досвіду, завдяки яким здійснюється фундаментальна закономірність суспільного прогресу - його спадковість.

У дослідженні підкреслюється, що інтерпретація історії України не може здійснюватися під гаслами примітивної деідеологізації і примітивної позапартійності. Деідеологізація історії як вивільнення її з «полону» класових ідеологій, які прагнуть однобічно трактувати історію України, - потрібна. У той же час країна повинна мати державницьку ідеологію, яка є основою Конституції України.

Показано, що полем зіткнення різних політичних сил є визначення головного вектора розвитку України. У цьому контексті історичний вибір європейського чи євразійського вектора розвитку української історії автором розглядаються як ознака світоглядно-цивілізаційного розколу України. Геополітичне положення України на межі двох великих цивілізаційних просторів - європейського і євразійського було й є одним з визначальних факторів її історичної і політичної долі. Історично й політично протягом щонайменше чотирьох століть значна частина України знаходилась під впливом євразійської соціально-культурної традиції, Російської, а пізніше - Радянської імперії. Автор зазначає, що розщеплення національної ментальності та, як наслідок цього, складність формування когерентної системи геополітичних пріоритетів, національних інтересів, єдиної національної стратегії чималою мірою зумовили невдачу спроб побудови національної державності України у XVII і на початку XX ст., сучасні труднощі становлення України як європейської держави.

Набувши певного політичного авторитету у рухливому середовищі сучасної Європи, Україна опинилася перед вибором альтернативних моделей геополітичної діяльності. Стверджується, що потреба політичного вибору постає як проблема історичного пізнання.

Аналізуючи сучасні геостратегічні дослідження, дисертант тримається точки зору М. Михальченка щодо можливих шляхів розвою вітчизняної історії: 1) євроцентристська орієнтація з поступовим еволюційним входженням в єдину Європу; 2) євразійська орієнтація з тісним контактом з Росією; 3) «вільного стрільця», який шукає свою удачу по всій планеті, з орієнтацією на світові центри економічного розвитку.

З'ясовуючи, який вибір найбільш перспективний, чому Україна досі балансує між Заходом та Сходом, автор виходить з того, що однозначної відповіді на це питання бути не може. По-перше, тому, що у 1991 році населення України у своїй більшості не було готовим політично, психологічно та ідеологічно до союзу з «західним імперіалізмом, що готується до світової війни». Діяли десятиліттями втовкмачувані в голови стереотипи, що Захід є нашим ворогом. По-друге, зруйнування двополюсного світу на початку 1990-х років не привело до обіцяного «відкриття дверей» на Захід для пострадянських країн, і, передусім, для Росії й України, оскільки вони були занадто великі для швидкої конвергенції (й інтеграції) із Заходом. Крім того, Захід застосував подвійні стандарти щодо пострадянських країн. Так званий західний демократичний універсалізм застосовується тільки для країн Заходу. Пострадянські країни опинилися в оцінному полі нового варіанту прозахідного ізоляціонізму, коли для них були застосовані жорсткі візові, квотні і гуманітарні стандарти, як і для так званих «недружніх країн». По-третє, курс «на Захід» не може бути реалізований без налагодження тісного співробітництва з НАТО, оскільки Україна більш цінна для НАТО, ніж для Європейського Союзу, для якого значна частина української продукції (особливо сільськогосподарської) - лише додатковий клопіт. Разом з тим Україна не готова виконувати обов'язкові вимоги для кандидатів до НАТО: досягнення досить високого рівня і пропорцій (на зброю, обмундирування і харчування, на військову інфраструктуру) фінансування Збройних сил; забезпечення визначеної чисельності армії; перехід на зброю, що відповідає стандартам НАТО, тощо. Четверте, європейський чи євразійський шлях України залежить не від політичної риторики, не від декларацій про наміри. Шлях у майбутнє залежить від темпів і якості перетворень, від бажання народу йти до Європи, до нормального цивілізованого життя або залишатися в «азійщині» - з тоталітаризмом, кримінальною державою, з безправною особою.

Таким чином висновується, що з точки зору історичного пізнання потреба політичного вибору відображається у пошуку цивілізаційної ідентифікації України, створенні у ній повноцінного відкритого суспільства. Потреба політичного вибору постає і проблемою соціальної практики, адже Україна повинна відстоювати свої національні інтереси, вирішувати проблеми безпеки, економічного та соціального розвитку. Виходячи з цього Україна прагне усвідомити себе в геополітичному просторі в контексті розвитку світової цивілізації, визначити свої пріоритети, реальні національні інтереси й виробити стратегію і тактику їхньої реалізації. Вирішення цих завдань призвело до вироблення науково обґрунтованої геостратегії, одним із головних принципів якої для України став принцип багатовекторності.