Історія як предмет соціально-філософської рефлексії (український дискурс на рубежі століть)

Проте багатовекторність, як показано у роботі, аж ніяк не означає рівновекторності й зовсім не припускає рівнозначності всіх її складових. Серед багатьох векторів завжди виділяються ті, що є пріоритетними, головними, які, власне, й визначають стратегію зовнішньої політики держави, її стратегічних партнерів.

Історичний розвиток народу і культури безпосередньо пов'язаний з вихованням історичним знанням, розвитком історичної науки й освіти. Виховання історичним знанням розглядається в дисертації як проблема єдності поколінь, єдності історії, освіти і культури. Підкреслюється, що історична освіта допомагає засвоїти загальнолюдські і національні цінності, зрозуміти оточуючу дійсність, здобути упевненість у завтрашньому дні. Автором зазначається, що виховання історією можна розділити принаймні на два напрямки: виховання історичним знанням та виховання власне процесом історії.

У розділі наголошується, що формування історичної свідомості молоді є одним з найбільш складних завдань, які стоять перед українським суспільством у сучасний період.

Автор показує, що у процесі осмислення історичної реальності формується ставлення людини до неї, до минулого, до історії. Ставлення включає в себе оцінку історії. Воно розглядається як елемент історичної свідомості й як підґрунтя до вироблення практичної мотивації діяльності людини у суспільстві, бачення нею свого майбутнього. Таким чином, знання - ставлення - мотивація є тією формулою, яка в загальних рисах відображає структуру історичної свідомості та стає джерелом формування її у молоді.

У зв'язку з цим зазначено, що самоідентифікація молоді на фоні історичної спадкоємності окреслює сьогодні зародження і розвиток власної молодіжної ідеології. Її характерною особливістю є направленість не проти старшого покоління, а перш за все, на зміну існуючого стану речей. Нагадується, що розпочинаючи з 90-х років XX ст. відбулись трансформації суспільної історичної свідомості, а одночасно із цим зміна пріоритетів у історичній свідомості молоді. Відбулась переоцінка історичних цінностей, подій та історичних особистостей.

Аналізуючи стан сучасної історичної освіти, автор зазначає, що головне покликання національної історичної освіти органічно випливає з пізнавальної та світоглядної функції історії як науки і навчальної дисципліни і полягає в тому, щоб дати людині систему наукових знань з історії як всього людства, так і українського народу, допомогти їй засвоїти повчальний історичний досвід предків, опанувати вміннями об'єктивно оцінювати події і факти минулого і на цій основі впевнено орієнтуватися в сучасному житті та бачити його перспективи.

Наголошується на необхідність впровадження українознавчого підходу до історії, що стимулюватиме її саморозвиток, сприятиме інтеграції історичних знань в українознавчу систему, значно посилить пізнавальну та світоглядно-виховну функцію історії. Неодмінною умовою підвищення виховної ролі історії є утвердження системи національної історичної освіти, пов'язаної з філософською освітою і побудованої за принципами системності, безперервності та наступності. У цьому плані, на думку автора, конструктивна співпраця філософів, істориків та українознавців сприятиме послідовній реалізації націє- і державотворчого потенціалу історичної науки та освіти.

Автор формулює низку конкретних рекомендацій і пропозицій щодо подальшого утвердження національної системи історичної освіти й посилення пізнавальної та світоглядно-виховної функцій історичного знання, які адресуються насамперед Міністерству освіти і науки.

Четвертий розділ «Світова історія в контексті сучасного українського соціально-філософського дискурсу» присвячений аналізові впливу світової історії на суспільно-історичну та політичну думку сучасної України, дискурсу українських мислителів стосовно таких світових процесів, як глобалізація та євроінтеграція.

Характеризуючи сучасну філософію історії, автор приходить до висновку, що дати однозначну оцінку пізнавальній ситуації в цій галузі філософського знання неможливо. Це пов'язано з тим, що галузь філософії історії на сучасному етапі існування характеризується декількома різноспрямованими, а найчастіше і взаємовиключними пізнавальними тенденціями, і, як наслідок, відсутністю загальновизнаної типології предмета досліджень, що включає все різноманіття варіантів філософії історії. Сучасне мислення розвивається в рамках класичних, модерністських і постмодерністських уявлень про історію.

Аналізуючи роботи прихильників стадійного бачення всесвітньої історії, відзначається, що в рамках цього підходу панує, як правило, детермінізм, і усілякі фактори називаються в якості основних: природні умови (клімат, географічний регіон тощо), народонаселення, розвиток продуктивних сил, розвиток науки і її впровадження в усі сфери життя, розвиток техніки тощо. Стадійне бачення всесвітньої історії неминуче припускає ідею прогресу людства. Це, у свою чергу, впливає на світовідчуття людей, вносить у нього оптимістичне начало.

Звертаючись до праць прихильників цивілізаційної парадигми (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, О. Тоффлер та ін.), дисертант підкреслює, що найбільш поширеними є концепти циклів соціальних організмів, тобто циклічні теорії. Цивілізаційне бачення історії базується, як правило, на культурному підґрунті. Суть їх концепцій складається в частковому запереченні єдності людства і людської історії, у роздробленні людства на зовсім унікальні, несхожі один на одного одиниці, які самостійно розвиваються, а тим самим і в розкладанні історії людства на безліч зовсім незалежних один від одного потоків. Така позиція не співвідноситься із сьогоднішніми глобальними процесами, які доводять єдність людства.

Зазначається, що, вичерпавши частково власний ресурс, цивілізаційна парадигма пізнання почала розвиватися дещо в інших напрямках. Наприкінці XIX ст. і в історичній, і в етнологічній, і в соціологічній науках унітарно-стадіальні концепції або відступили на задній план, або були цілком витиснуті. На зміну їм прийшов або чистий емпіризм, відмова від яких би то не було теоретичних побудов і взагалі скільки-небудь широких узагальнень, що знайшло своє вираження в працях представників баденської школи неокантіанців (В. Віндельбанд і Г. Риккерт), або плюрально-циклічний підхід до історії.

З'ясовано, що, починаючи з 40-х років, становище почало змінюватися. Унітарно-стадіальний підхід до історії став відроджуватися і поширюватися, захоплюючи все нові і нові галузі суспільних наук. В історії філософської та соціальної думки виникає знову ідея лінійної, стадіальної концепції розвитку суспільства, головною з яких постала теорія постіндустріального (а потім інформаційного) суспільства.

У розділі тлумачиться зміст концепції постіндустріального суспільства. Наголошується на взаємозв'язок утвердження ідей постіндустріального розвитку та процесу «реідеологізації». Разом з тим, підкреслюється, що в умовах переходу суспільства до постіндустріального розвитку на зміну класової ідеології надходить нова, технократична (не політична) - «постідеологія» з елементами науковості під впливом науки та техніки.

Показано, що ідея постіндустріального суспільства є не конкретним прогнозом майбутнього, аж ніяк не черговою умоглядною концепцію майбутнього людства, яких останнім часом з`явилося безліч, а теоретичною побудовою, заснованою на ознаках нового суспільства, що зароджуються. Зазначається, що не лише використання цього поняття для соціального аналізу, а і його соціальна роль усередині національного та глобального контексту заслуговують на подальше дослідження.

Дисертант, розглядаючи поняття та основні риси «інформаційного суспільства», висновує, що поняття «інформаційного суспільства» звучить як обнадійлива нота серед настрою загальної рецесії. Водночас, автором розглядаються перспективи і місце України в сучасних інтеграційних та технолого-інформаційних процесах. Висновується, що ці процеси можуть мати як позитивні, так і негативні наслідки для розвитку суспільства.

Зазначається, що кожна епоха має свій центральний дискурс, який визначає різноманітні форми буття та стає лейтмотивом діяльності всієї людської цивілізації. Більш ніж півстоліття сучасна цивілізація під впливом багатьох унікальних, не знайомих попереднім епохам факторів, входить в епоху глобалізації.

Найкоротшим та повним визначенням глобалізації, на думку дисертанта, є наступне: вона являє собою багатофакторний синергетичний процес зі створення глобальних економічних, фінансових, комунікаційних та інформаційних мереж, які пронизують увесь планетарний простір та інтегрують цивілізацію в єдину цілісну систему. Це означає, що паралельно з ущільненням локальних та регіональних просторів ущільнюється і глобальний простір, у якому вже діють з неоднаковою силою й масштабами різні фактори. Іншій рівень соціально-філософської рефлексії полягає у пошуках адекватних відповідей на виклики глобалізації.

Відстоюється теза, що в науковій літературі поки що не знайдено відповідей на багато політичних питань, породжених глобалізацією, оскільки основна увага авторів зосереджена на її економічній та культурній складових. Важливим залишається питання про внутрішню сутність глобалізації: центри глобалізації, наслідки глобалізації для слаборозвинутих країн, перспективи розвитку людської цивілізації і т. ін.

Підкреслюється, що у діалектичній єдності з глобалізацією знаходиться антиглобалізація - об'єктивний процес, спрямований на збереження національно-культурної ідентичності окремих народів та держав.

Автор стверджує, що інтеграція України з її інтелектуально-освітнім й економічним потенціалом у європейську співдружність має бути одним з головних пріоритетів розвитку держави. Вона має ґрунтуватися на чотирикомпонентній базі: реальному стані, можливостях, пріоритетах економіки і суспільства України; національно-культурних особливостях, які мають глибокі історико-генетичні й ментально-етичні джерела; загальнокультурних і цивілізаційних умовах і чинниках, які впливають на сучасну світову економіку; великій відповідальності як з боку національного уряду, так і з боку міжнародних інститутів щодо відвернення негативних наслідків євроінтеграції.

Висновується, що однією з проблем творення нової історії країни є подолання світоглядно-ціннісного і політичного розколу еліти і населення. Тому важливим питанням історико-філософських досліджень залишається теоретичне обґрунтування історичного вибору України у тісному зв'язку з характером внутрішньонаціонального розвитку.

соціальний філософський цивілізаційний історичний

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення проблеми цілісності соціально-філософської реконструкції історичного знання як відображення реального стану буття людства, єдності всесвітнього і національного процесів в українському культурологічному дискурсі рубежа ХХ - ХХІ ст. Це дозволило запропонувати комплементарну концепцію інтерпретації історії України як складного процесу організації і самоорганізації людських спільнот у світовому соціальному часі та просторі.

Головні наукові і практичні результати дослідження є такими:

1. Філософія історії є окремою галуззю філософського знання і підпорядковується загальнофілософським процедурам осмислення світу. Об'єктом філософії української історії є увесь масив історичних фактів і закономірностей, які характеризують українське економічне, політичне, етнічне і духовне життя. Предметом філософії історії щодо України є аналіз знань як про загальні і первісні витоки і причини української історії, так і про сьогодення та майбутнє України.

2. Комплексне соціально-філософське дослідження сутності поняття історія свідчить про тлумачення його в контексті вітчизняного світорозуміння насамперед як оповіді про життєдіяльність людей у світі. Аналіз тенденцій інтерпретації історії, вироблених вітчизняною філософською думкою з часів Київської Русі і до сьогодення, дозволяє твердити про доцільність трактування історії як сукупності наявних фіксованих і нефіксованих (усних) оповідей про світоустрій та життєбудівництво.

На рубежі XIX - XX ст. в українській філософській думці відбувається поворот від узагальнено-метафізичного визнання національної зумовленості історії як оповіді про життя людей до універсально-національного її тлумачення. Історія стала розумітися як пізнання конкретних національно-культурних типів (народів), котрі по-різному осягають свій світовий суспільний статус, а тому й мають не однакову світоорієнтацію.

Дослідження філософських тлумачень історії вченими початку XX ст. дає можливість констатувати, що змістовно вони занадто віддалились від філософських установок середини XIX ст. Значно відійшовши від орієнтацій на національну філософію як теорію українського буття, надавши перевагу «фактичності» і тим самим «реалістичному» аналізу матеріалів і документів, а далі - емпіричному соціологізму, «історія істориків» в Україні на рубежі XIX - XX ст. виявилася дистанційованою від української філософії. Надалі, в радянські часи, репресивними методами впроваджується створена Й. Сталіним та його оточенням «марксистсько-ленінська» філософія.

3. Всесвітня та українська історія без всебічного, системного аналізу і синтезу, без узагальнень стає сукупністю фактів, які можна складати в будь-яку картину, як у калейдоскопі. Маніпулювання фактами, складання їх у довільні конфігурації були звичайною практикою радянської історичної науки. Сучасна історична наука не може йти цим шляхом. І в цьому їй повинна допомогти філософія. Особливо у сфері методології, в удосконаленні системи принципів, прийомів і процедур формування і використання методів історичного пізнання. Логіка і теорія наукового пізнання є однією з ключових проблем філософії історії та інтерпретацій історичного процесу.

4. Соціальна філософія як концептуальний спосіб дослідження історії дозволяє класифікувати типи цивілізацій, суспільств, розвитку країн через пошук загальних рис. Якими б не були унікальні окремі суспільства, країни, вони мають загальні риси, етапи, результати розвитку або занепаду. У історичному пізнанні мало загальнотеоретичних досліджень, оскільки теорією історії завжди займалася філософія. Звідси розходження в постановці і розв'язанні дослідницьких проблем. Пізнавальна проблема в історії розв'язується шляхом формування фактологічної основи дослідження, постановку проблеми через вибір відомих постулатів методології історичного аналізу, де методи аналогії, порівняльного аналізу відіграють головну роль. У філософії пізнання починається з постановки (формування) проблеми і викладу основних підходів при її розв'язанні. Отже, теорія і методологія філософського дослідження займає перше місце, а фактологічна сторона - історія людства в різних сферах (економічній, політичній, культурній тощо) - є полем «роботи» теорії і методології філософії.

5. Незважаючи на усю важливість історичного факту, історія не задає жорстко філософії вектор філософського пізнання і філософської інтерпретації. Навпаки, філософська парадигма пізнання скеровує вектор історичного дослідження та історичного розвитку. Хоч історичний розвиток не завжди іде за філософськими догмами. Лише в тоталітарних суспільствах (нацизм, фашизм, більшовизм, теократичні диктатури) історія «твориться» за філософськими догмами. Одночасно філософія через використання історичного пізнання і знання збагачує свій пізнавальний і фактологічний арсенал. У соціальній філософії філософські проблеми зрощуються з історичними, що «працює» і на філософію, і на історію, і на політику. У результаті філософсько-історичного і філософсько-політичного осмислення історичного процесу здійснюється пізнання (реконструкція і конструювання) так званої «картини» історії. При цьому важливо, щоб філософія не підміняла концептуальні основи історичного пізнання, а тактично пропонувала різні варіанти наукового пошуку.

6. Філософія переважно реалізується як історико-критична парадигма, рефлексія світу. Вона імпліцитно включає у себе як аксіому ідею варіативності моделей суспільств. У філософії історії, як однієї з форм соціальної філософії, існує багато типів дискурсів, які базуються на різних методологіях дослідження історії та її інтерпретації. Зокрема, богословські інтерпретації походження людини і суспільства, науковець, який стоїть цілком на раціоналістичних позиціях, повинен врахувати як фактор суспільного життя. І тут не може бути мови про обмеження і догматизацію одного типу філософсько-історичної рефлексії. Питання в іншому, який тип методології здатен не просто оперувати абстрактними поняттями і категоріями, уявленнями про історію і межі її пізнання, а виходить на рівень реального філософсько-історичного дослідження настільки, наскільки це взагалі можливо для фундаментального гуманітарного знання і реальної суспільної практики.

7. Сучасна українська історія - це не нова хронологія подій, починаючи з факту проголошення незалежності України, і не банк фактів, інтерпретованих згідно з цілями державотворення. Це є результат багатогранного і суперечливого життя людей у найрізноманітніших формах суспільного розвитку. Це повинно бути відображено як в інтерпретаціях історії України, так і в формах та методах історичної освіти та державних стандартах. Українознавчий підхід до історії як науки і навчальної дисципліни стимулює її саморозвиток, сприяє інтеграції історичних знань в українознавчу систему, значно посилює пізнавальну та світоглядно функцію історії. Конструктивна співпраця філософів, істориків та українознавців сприятиме послідовній реалізації націє- і державотворчого потенціалу історичної науки та освіти.

8. Негативним фактором конфліктогенності в країні є спроби певних політичних сил фальсифікувати історію, небезпечно грати на ідеях і принципах федералізації й автономізації всупереч Конституції України, яка проголошує унітарність нашої країни. Варто прийняти спеціальні закони, які б захищали єдність країни й нації і були б пересторогою для політичних авантюристів. Різна ментальність населення окремих частин країни, зумовлена історично, буде латентним конфліктогенним фактором ще деякий час. Головне - не дозволити використовувати його в політичній конкуренції й демагогії, зменшувати диспропорції в матеріальному, культурному, духовному становищі регіонів.

9. Аналіз розбудови «відродженої держави», світового контексту розгортання сучасної історії України, особливо у плані входження нашої країни у світові глобальні процеси і здійснення курсу на євроінтеграцію вимагає підвищеної уваги до історичної спадщини. Одночасно автор прийшов висновку, що не потрібно жорстко пов'язувати сьогоднішні проблеми державотворення із цією спадщиною, оскільки сьогодні інші об'єктивні і суб'єктивні умови творення історії, інші підходи до внутрішньої і зовнішньої політики, інші друзі і вороги України, інші характеристики світової і національної суспільної думки. Проте аналіз концепцій і доктрин минулого дозволяє дослідити специфіку розвитку українського суспільства, менталітету українського населення, виокремити риси, які притаманні країні загалом, окремим групам народу та з'ясувати: чи збереглися вони незмінними попри всі історичні колізії та враховувати це в науці та політиці.

10. Дослідження стану українського суспільства, тенденцій розвитку політичної ситуації та загострення зовнішньополітичних факторів вимагає не тільки вчасної та науково-обґрунтованої відповіді на виклики сучасності, але і потребу пошуку цивілізаційної ідентифікації України, свого шляху у все більш глобалізованому світі. Історичний досвід свідчить про те, що некритичне перенесення, впровадження у життя чужого досвіду без урахування національного ґрунту може привести до негативних наслідків у становленні України як сучасної економічно та політично розвиненої держави.

11. Розгляд змісту концепції постіндустріального суспільства свідчить про те, що ідея постіндустріального суспільства є не конкретним прогнозом майбутнього, аж ніяк не черговою умоглядною концепцією майбутнього людства, яких останнім часом з'явилося безліч, а теоретичною побудовою, заснованою на ознаках нового суспільства, що зароджуються. Утвердження ідей постіндустріального розвитку перебуває у взаємозв'язку з процесом «реідеологізації». Разом з тим в умовах переходу суспільства до постіндустріального розвитку на зміну класовій ідеології надходить нова, технократична (не політична) - «постідеологія» з елементами науковості під впливом науки та техніки.

12. Для сучасного періоду розвитку України характерна світоглядно-ціннісна і політична розколотість населення, яка не випливає з його історичного менталітету, а провокується деякими групами еліти, які реалізують свої вузькоегоїстичні інтереси. У найближчі роки важливим завданням є синхронізація трьох взаємопов'язаних процесів в Україні: державотворення згідно з історичним вибором народу, який він здійснив на референдумі 1 грудня 1991 року; консолідації української політичної нації навколо ідеї демократичної, правової, соціальної держави і європейського цивілізаційного вибору; забезпечення етнонаціональної злагоди. Тому актуальним питанням суспільствознавчих досліджень залишається теоретичне обґрунтування історичного вибору України у тісному зв'язку з характером внутрішньонаціонального розвитку та пошуком оптимальної форми держави. При цьому історична пам'ять народу повинна слугувати основою для розбудови сучасної української незалежної держави.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія:

1. Мельник А. І. Історія як предмет соціально-філософської рефлексії (український дискурс на рубежі століть) / А. І. Мельник. - Чернігів: ЧДІЕіУ; К.: Ін-т вищої освіти АПН України, 2008. - 360 с.

Статті у фахових виданнях:

1. Мельник А. Реальна історія і гуманітарна етика / А. Мельник // Людинознавчі студії: зб. наук. праць Дрогобицького держ. пед. ун-ту ім. Франка - Дрогобич: НБЦ «Каменяр», 2002.- Вип. 6. - С. 24-33.

2. Мельник А. І М.Лазаревський - біограф козацької старшини / А. І. Мельник, Л. О. Фицик. // Сіверянський літопис. - 2002. - № 1 (43). - С. 51-55.

3. Мельник А. І. Вища школа і проблема законів історії / А. І. Мельник // Вища освіта України. Теорет. та наук.-метод. часопис Ін-ту вищої освіти АПН України - К.: «Педагогічна преса», 2003. - № 3 (9). - С. 85-90.

4. Мельник А. І. Чи можлива нелінійна методологія історії? / А. І. Мельник // Практична філософія. Наук. журнал Благодійної організації «Центр практичної філософії» та Ін-ту філософії ім. Г. С. Сковороди HAН України. - К.: ПАРАПАН, 2003. - № 1 (7). - С. 207-211.

5. Мельник А. І. Проблема пізнання законів історії в українській філософії другої половини XIX століття / А. І. Мельник // Філософсько-антропологічні студії 2004: Спецвип. - К.: «Стилос»; Д.: РВВ ДНУ, 2004. - С. 439-447.

6. Мельник А. І. Погляди на історію та її закони в українській філософії XI-XVI ст. / А. І. Мельник // Філософські обрії. Наук.-теор. часопис Ін-т філософ. ім. Г. С. Сковороди НАН України та Полт. держ. пед. ун-ту ім. В. Г. Короленка. - Київ-Полтава, 2004. - Вип. 11. - С. 120-132.

7. Мельник А. І. Поняття «історія» в українській філософській думці XI-XVIII століть / А. І. Мельник // Вісник Дніпропетровського ун-ту. Філософія. Соціологія. Політологія. Вип. 11. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського ун-ту, 2004. - № 9. - С. 67-74.

8. Мельник А. І. Проблема законів історії в українській філософії XVII-XVIII ст. / А. І. Мельник // Людина і політика. Укр. соціально-гуманітарний наук. журнал. - К.: «Поліс-К», 2004. - № 1 (31). - С. 127-133.

9. Мельник А. І. Синергетичні тенденції філософії історії П.Куліша / А. І. Мельник // Філософські обрії. Наук.-теор. Часопис Ін-ту філос. ім. Г. С. Сковороди НАН України та Полт. держ. пед. ун-ту ім. В. Г. Короленка.- Київ-Полтава, 2005. - Вип. 13. - С. 157-169.

10. Мельник А. І. Проблема законів історичного розвитку у філософії М. Драгоманова. / А. Мельник // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К.; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2005. - Вип. 7. - С. 212-220.

11. Мельник А. І. Погляди на історію у філософській думці України кінця XIX- початку XX століть / А. І. Мельник // Українознавство. Наук. сусп.-політ. культурно-мистецький релігійно-філософ. пед. журнал НДІУ МОН України. - К.: «Міленіум», 2005. - № 1. - С. 75-80.

12. Мельник А. І. Варіативність тлумачень історії в європейській філософії XIX ст. / А. І. Мельник // Філософські обрії. Наук.-теор. часопис Ін-ту філос. ім. Г. С. Сковороди НАН України та Полт. держ. пед. ун-ту ім. В. Г. Короленка.- Київ-Полтава, 2005. - Вип. 14. - С. 42-55.

13. Мельник А. І. Інтерпретація історії в українській філософсько-освітній думці XIX століття / А. І. Мельник // Філософія освіти. Наук. часопис - К.: Майстер-клас, 2005. - С. 152-161.

14. Мельник А. І. Стан дослідження законів історії в новітній філософсько-історичній думці України / А. І. Мельник // Українознавство. Наук. сусп.-політ. культурно-мистецький релігійно-філософ. пед. журнал НДІУ МОН України. - К.: «Міленіум», 2006. - № 3. - С. 91-94.

15. Мельник А. І. Проблема законів історії в сучасній українській соціально-філософській думці / А. І. Мельник // Українознавство. Наук. сусп.-політ. культурно-мистецький релігійно-філософ. пед. журнал НДІУ МОН України. - К.: «Міленіум», 2006. - № 4. - С. 149-155.

16. Мельник А. І. Методологічні підходи аналізу історії в працях українських філософів в ХІХ-ХХ століттях / А. І. Мельник // Науковий часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова. - Серія № 7: Релігія. Культурологія. Філософія: зб. наук. праць. - К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2007. - № 16 (29). - С. 184-192.

17. Мельник А. І. Виховання історією: проблема єдності історії, освіти і культури / А. І. Мельник // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. - Серія № 7: Релігія. Культурологія. Філософія: зб. наук. праць. - К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2008. - № 18 (31). - С. 178-189.

18. Мельник А. І. Методологічні підходи аналізу історії в працях М. Грушевського / А. І. Мельник // Гілея (наук. вісник): зб. наук. праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. - К., 2008. - Вип. 16. - С. 255-263.

19. Мельник А. І. Класична соціально-філософська думка про закономірності і цілі історії / А. І. Мельник // Українознавство. Наук. сусп.-політ. культурно-мистецький релігійно-філософ. пед. журнал НДІУ МОН України. - К.: «Міленіум», 2007. - № 4. - С. 148-152.

20. Мельник А. І. Культурно-цивілізаційна концепція історії як альтернатива ідеї єдності історичного процесу / А. І. Мельник // Гілея (наук. вісник): зб. наук. праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2009. -Вип. 20. - С. 214-223.

Публікації в інших виданнях:

1. Мельник А. І. Історія України / А. І. Мельник: навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 88 с.

2. Мельник А. І. Виховання історією / А. І. Мельник // Сучасні тенденції розвитку економіки, освіти та науки в контексті євроінтеграції розвитку: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., 3-4 квітня 2008 року. - Чернігів: ЧДІЕіУ, 2008. - С. 127-129.

3. Мельник А. І. Визначення поняття глобалізація в сучасній науковій літературі / А. І. Мельник // Освіта, наука та виробництво у регіональному розвитку: матеріали Міжнар. інноваційного форуму, 21-23 травня 2008 року. - Чернігів: ЧДІЕіУ, 2008. - С. 147-149.

4. Мельник А. І. Тлумачення поняття суспільство у філософсько-освітніх поглядах П.Куліша / А. І. Мельник // Українська освіта у світовому часопросторі: матеріали Другого міжнар. конгресу, НДІУ МОН України, м. Київ, 25-27 жовтня, 2007 р. / Упоряд. О. Б Ярошинський. - К.: «Рада», 2007. - Кн. 1. - С. 348-350.

5. Мельник А. І. Теоретичні засади розуміння історії / А. І. Мельник // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К.: «ІНТАС», 2009. - Вип. 40. - С. 54-65.

Размещено на Allbest.ru