Еволюція світоглядно-філософських засад українського образотворчого мистецтва на рубежі ХІХ – ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 1(4)“18/19”(091):7.035(477)93

Еволюція світоглядно-філософських засад українського образотворчого мистецтва на рубежі ХІХ - ХХ ст

Спеціальність 09.00.05 -історія філософії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

СКРИННИК - МИСЬКА ДАРИНА МИХАЙЛІВНА

ЛЬВІВ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент Сінькевич Ольга Борисівна, доцент кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Бичко Ада Корніївна, професор кафедри суспільних дисциплін Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого

кандидат філософських наук, доцент Довга Лариса Михайлівна, в. о. професора кафедри історії і теорії культури Національної музичної академії України ім. Петра Ілліча Чайковського.

Захист відбудеться “24” лютого 2009 року о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано “23” січня 2009 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02

кандидат філософських наук, доцент О.Б. Сінькевич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Актуальні проблеми нашої доби, які перебувають у центрі уваги сучасної філософії, як-от: раціоналізація людських стосунків, дегуманізація, відчуження людини, зведення її буття до виконання ролевих функцій, криза особистісної ідентичності, втрата ціннісних орієнтирів тощо уперше починають всебічно усвідомлюватися європейським суспільством у кінці ХІХ - на початку ХХ ст., тому саме цей період обраний для дисертаційного дослідження. Для сучасного українського суспільства, що як член європейської спільноти має розв'язувати ці світоглядні проблеми стосовно умов та особливостей власного національного світу, їх осмислення ускладнене, як і для інших пострадянських країн, аморфним, несформованим станом національної свідомості. Отож, ці реалії з необхідністю актуалізують інтерес до національної філософської культури як основи для формування нових цінностей.

Ментальним середовищем, в якому була свідомо поставлена і значною мірою реалізована мета розбудови “духовної вітчизни” в Україні, були здебільшого не академічні філософські концепції, а філософсько-світоглядні ідеї, генеровані в літературних текстах та в рамках художньо-образної системи мистецтва. Про це свідчать чисельні й глибокі історико-філософські дослідження, зокрема, українського романтизму не лише як мистецького стилю, але й як стилю філософського мислення (для прикладу згадаймо працю М. Поповича “Романтизм як стиль та ідеологія”). Однак така історично значуща система художньо-образного осмислення фундаментальних проблем національного буття як мистецький модерн не став у відповідній мірі предметом історико-філософського аналізу, хоча в ньому були витворені важливі концептуальні підходи до реалізації сформованої романтизмом програми національного відродження, орієнтовані на світоглядні ідеї некласичного філософського мислення.

Актуальність періоду на межі ХІХ-ХХ ст. для відтворення повномасштабної картини розвитку філософської думки в Україні, на наш погляд, посилюється іншою, проте, пов'язаною з попереднім аспектом проблемою - це зміна філософської та культурної парадигм. Цей масштабний духовний процес не пройшов осторонь української філософської думки, як це могло б здаватися, якщо брати історію філософії лише як “історію філософів” (В. Горський), проте він знайшов свій вияв у специфічній формі. Він був реалізований не стільки у сфері теоретичного філософського дискурсу, скільки у семантичній системі образів-символів, витворених у суміжних з філософією площинах духовно-культурного процесу, зокрема, і в образотворчому мистецтві. Світогляд митців українського модерну саме на межі ХІХ - ХХ ст. став важливим ретранслятором універсалій світової філософської культури у систему національного світобачення.

Зокрема світоглядна еволюція цієї доби знайшла свій вираз у формі свідомої спроби витворення якісно нового мистецького стилю - модерну як національного стилю художньо-образної рефлексії ХХ ст. Світоглядний потенціал модерну, як і в цілому національної духовно-культурної спадщини, в Україні ХХ ст. ще не був достатньою мірою освоєний і реалізований внаслідок відомих історичних причин. Ці причини вже в минулому. Сучасні історико-філософські дослідження розкривають широкий спектр світоглядних моделей українського національного буття, сформованих у літературі та мистецтві. Проте дослідники значно частіше звертаються до джерел класичної доби від Київської Русі до романтизму, аніж до історично ближчих та екзистенційно актуальніших феноменів української культури кінця ХІХ - початку ХХ ст. Це означає, що спосіб реалізації інваріантних структур національного світосприйняття у цей надзвичайно складний час ще не освоєний достатньою мірою у вітчизняній філософській думці.

Український модерн у науковій літературі репрезентований фрагментарно - як мистецький чи літературний феномен, або ж як аналіз діяльності окремих мислителів. У зв'язку з цим ми вважаємо важливим дослідити це явище цілісно, як стилю мислення конкретного і дуже напруженого історичного періоду. Щоб розкрити роль мистецького модерну в засвоєнні українською інтелектуальною елітою провідних ідей європейського філософського мислення цього часу, ми прагнемо виявити його ідейні зв'язки із західноєвропейською традицією.

Досліджувана в дисертації межа ХІХ - ХХ ст. - це в Україні доба, яка підготувала і перший за кілька століть прорив до національної державності, і поразку цього історичного чину. У наступний за нею період українська культура та філософська думка зазнала великих втрат. До таких втрат можна віднести і творчу спадщину видатних представників українського модерну. Зрозуміло, що їх твори були знищені або занедбані не з естетичних міркувань, а як носії певного світогляду. Світоглядна спрямованість українського нового стилю зумовлена саме характером перехідної епохи - це, по-перше, прагнення встановити лад у зруйнованих кризою кінця ХІХ ст. системах сприйняття та ставлення до світу і, по-друге, спроба створити модель реалізації національної ідеї за умов переходу від класичної до некласичної парадигм у філософії та культурі. Ці процеси в кінці ХІХ - на початку ХХ століть мають багато спільних рис зі світоглядними пошуками українського суспільства наших днів, зі спробами відродити духовний вимір українського світу ХХІ століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи є складовою частиною наукових досліджень кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка та пов'язана з держбюджетною темою кафедри, над якою працює колектив з 1999 р. - “Українська духовна культура: особливості становлення та розвитку” (ЗФ-41ЗБ), а також “Українська духовна культура в контексті трансформаційних процесів” (№ держреєстрації 0107Y007412). Тема дисертації є складовою досліджень кафедри історії філософії, зокрема наукових програм з курсу “Історія філософії” (теми “Історія української філософської думки: традиції та перспективи розвитку”; “Філософія України в ХХ ст.”), що передбачає дослідження філософсько-світоглядних ідей, які функціонують і в нефілософській формі, зокрема, в мистецтві українського модерну.

Мета і завдання дисертаційної роботи. Мета дослідження полягає у виявленні концептуальних характеристик українського мистецького модерну як стилю мислення та духовно-культурної течії, що засобами образотворчого мистецтва виразила напрям і зміст світоглядно-філософської еволюції в духовному житті України в добу зміни філософської та культурної парадигм.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

· окреслити сутнісні риси модерну як стилю мислення та цілісної семантичної підсистеми в українській та західноєвропейській філософській культурі;

· з'ясувати світоглядно-філософські передумови та хронологічні межі формування українського та західноєвропейського модерну, їхні спільні та відмінні риси;

· виявити зміст світоглядних змін у переживанні базових цінностей життєвого світу української людини у добу модерну;

· показати нову національну модель діалектики “соціум - особа” в художньо-образній рефлексії мистецтва модерну;

· розкрити філософські основи українського національного відродження в художній інтерпретації модерну;

· експлікувати механізм трансформації смислів європейської та української філософської культури в художні образи мистецтва модерну.

Об'єкт дослідження - світоглядно-філософська еволюція в духовному житті України на межі ХІХ - ХХ ст.

Предмет дисертаційної роботи - специфіка вираження філософсько-світоглядних ідей в образотворчому мистецтві українського модерну.

Методологічну основу дослідження складає низка як філософських, так і загальнонаукових методів. Це історико-компаративний метод, застосований для розкриття специфічних рис розвитку європейської та української філософської думки кінця ХІХ - початку ХХ ст. Діалектичний метод дозволив розкрити світоглядну систему модерну як внутрішньо суперечливий процес духовного саморозвитку суспільства та особистості. Герменевтичний метод використаний для аналізу творів філософів та митців, щоб виявити в них інваріантні смисли життєбачення доби, народу, нації. Семіотичний метод використаний для розкриття знакової природи мистецьких творів та аналізу закладених у них смислів. Принцип системності дозволив розглянути модерн як цілісне соціокультурне явище. Залучено також міждисциплінарний підхід, що дав можливість здійснювати дослідження українського мистецького модерну в якості комплексного предмету як історико-філософського, так і культурологічного, естетичного, психологічного, мистецтвознавчого. У дисертації використані загальнонаукові методи (аналіз та синтез, абстрагування, індукція та дедукція, метод узагальнення тощо) як необхідний інструмент розкриття кожної теоретичної проблеми. філософський модерн діалектика мистецтво

Наукова новизна дисертації зумовлена концептуальним підходом до світоглядно-філософських ідей українського мистецького модерну як історичного стилю художньо-образної рефлексії, що виявив важливі аспекти національно специфічного способу осмислення зміни філософської та культурної парадигм у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. До основних положень, які мають наукову цінність та становлять елемент новизни, належать такі:

· Доведено, що зміна філософської та культурної парадигм у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. дістала своє осмислення та відображення в українській культурі у формі національного варіанту стилю модерн.

· Обґрунтовано, що інтелектуальна інновація модерну за умов світоглядної кризи полягала у свідомій спробі зберегти цілісність та впорядкованість картини світу через накладання універсальної системи значень та логічних схем на художньо-образне світосприйняття.

· Розкрито вплив ідей провідних філософів ХІХ - початку ХХ ст., зокрема А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фройда, А. Берґсона, В. Дільтая на світоглядні виміри європейського та, зокрема, українського мистецтва кінця ХІХ - початку ХХ ст. З'ясовано вплив світоглядної системи романтизму (Новаліс, Л. Тік, Ф. Шлеґель) на формування ідейних основ мистецького модерну.

· Виявлені гносеологічний, антропологічний, онтологічний виміри художньо-образного осмислення буття людини в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. у їх взаємозв'язку з європейським модерном як цілісним світоглядно-культурним феноменом. Експліковано зміст сформованих модерном концептів: новий образ дійсності, “базова” особистість доби, цілісність особи та цілісність життєвого світу людини, перетворення суспільства засобами “естетичної революції”.

· Доведено, що в добу модерну прагнення відновити зруйновану систему цінностей спричинило підвищений інтерес до міфу як методології художнього конструювання дійсності. Виявлено особливості переосмислення функцій міфу у суспільній свідомості європейців та, зокрема, українців ХХ ст. у світлі нових філософських учень, яке кардинально відрізнялося від класичного підходу до міфології.

· Обґрунтовано методологічну роль опозиції “космос - хаос” для символічного реконструювання світу в світоглядній системі модерну. Розкрито принципові відмінності вияву цієї опозиції в художньо-образній рефлексії мистецтва Західної Європи та України.

· З'ясовано особливості експлікації української ідеї в символічно-образній системі мистецтва модерну. Аргументовано, що, на відміну від космополітичного європейського модерну, в Україні він став еквівалентом національного світоглядного стилю, де тісно переплітаються національне та сакральне.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній виявлені сутнісні характеристики українського мистецького модерну як цілісного культурного феномену, який художніми засобами виразив еволюцію філософсько-світоглядних засад буття української людини в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. З'ясовано закономірності та особливості включення української філософської культури в загальнолюдську та загальноєвропейську цілісність за посередництвом єдиної художньої мови модерну. Виявлено особливості обґрунтування українською мистецькою елітою національної ідентичності через осмислення національних вимірів мистецького процесу.

Практичне використання матеріалів дисертаційного дослідження можливе при підготовці та викладанні у вищій школі курсів історії української філософської думки, історії світової філософії, філософії, культурології, філософії мистецтва, естетики, історії мистецтва, а також у діяльності культурно-мистецьких закладів, спрямованій на вивчення та популяризацію вітчизняної та світової культурно-історичної спадщини.

Особистий внесок здобувача. Проблема поставлена, комплекс завдань визначений і розв'язаний дисертантом одноосібно і самостійно. Зокрема, доведено, що український модерн, на відміну від космополітичного європейського, виробив на основі національних філософсько-світоглядних засад власний стиль, який поєднав національне й сакральне. Українське мистецтво на зламі ХІХ-ХХ ст. художньо-образними засобами стверджує історіософську ідею української національної самодостатності. За темою дослідження видано без співавторів п'ять наукових статей.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації викладені у п'ятьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, визначених ВАК України. Також основні положення роботи були висвітлені у 9-ти виступах на конференціях, зокрема: Міжнародна наукова конференція “Цінності громадянського суспільства і моральний вибір: український досвід”. 3-4 червня 2005 року, м. Київ; Науково-практична конференція “Духовні виміри європейської цивілізаціїУ виклики ХХІ ст.” 20-21 жовтня 2005 року, м. Львів; Науково-практична конференція “Contemporary art - нові території”. 20-23 листопада 2005 року, м. Київ; Науково-практична конференція “Духовна культура як домінанта українського життєтворення”. 22-23 грудня 2005 року, м. Київ; Науково-практична конференція “Філософія: нове покоління”, 22-24 лютого 2006 року, м. Київ; Міжнародний науковий конгрес “Іван Франко: дух, наука, думка, воля”. 27 вересня - 1 жовтня 2006 року, м. Львів; Міжнародна наукова конференція “Всемирные преобразователи естествознания. М.Планк. ХХІ философские чтения”. 23-24 листопада 2006 року, Білорусь, м. Мінськ; ІІІ міжнародна наукова конференція “Традиція і культура. Культурний набуток людства у свідомості нових поколінь”. 8-9 червня 2007р., м. Київ; Міжнародна науково-практична конференція “Мистецька освіта у культурній політиці держави ХХІ ст.” 24-25 травня 2007 р., м. Львів. Апробація результатів дослідження відбувалась також на щорічних науково-звітних конференціях та теоретичних семінарах кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура дисертації зумовлена її метою, концептуальною основою та конкретними завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 239 сторінок. Обсяг основного тексту 182 сторінки. Список використаних джерел містить 191 позицію (з них англомовних 3, польською мовою 10). Додатки на 38 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження; визначено зв'язок роботи з темою наукових досліджень кафедри історії філософії та кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету ім. І. Франка; вказано об'єкт та предмет дослідження; окреслено методи дослідження; сформульовано мету і завдання; визначено наукову новизну положень, що виносяться на захист; розкрито теоретичне та практичне значення роботи; подано відомості про апробацію дослідження та його структуру.

У першому розділі “Джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження” підкреслено, що одним із важливих принципів підходу до аналізу української філософської думки в роботах сучасних істориків філософії є положення, що масив філософських ідей та їхня еволюція може бути розглянута не тільки лінійно - через спадкоємність категоріально-поняттєвого апарату та філософських систем - але й через функціонування світоглядно-філософських ідей в текстах культури. У першому підрозділі “Джерельна база та стан науково-теоретичного опрацювання теми” дано коротку оглядову характеристику духовного життя України кінця ХІХ - початку ХХ століть як періоду активного формування національної самосвідомості, характерною рисою якого є перехід від “збирання” культурних цінностей до пошуків реальних шляхів витворення української ідеї (безперечно, заснованого на традиціях та здобутках попередніх епох). Виділимо низку праць І. В. Бичка та А. К. Бичко, в котрих експлікована концепція, за якою художня образність є специфічним вираженням світогляду своєї доби. Дуже корисною була праця В. Горського “Біля джерел”, де дістала глибоке методологічне обґрунтування проблема співвідношення і взаємодії української філософської думки з іншими сферами духовної діяльності, що утворюють склад культури.

У сучасній вітчизняній науковій літературі філософська інтерпретація творів образотворчого мистецтва не дістала широкого розповсюдження, тому закладений в них світоглядний потенціал нерідко залишається поза межами філософського дискурсу. Проте методологічна спрямованість ряду публікацій вітчизняних та зарубіжних філософів стала достатньою джерельною базою для аналізу тієї семантичної системи, якою є мистецтво українського та європейського модерну. В обґрунтуванні філософської значущості образотворчого модерну як стилю (та навіть і в обґрунтуванні доцільності його історико-філософського дослідження) важливим був підхід М. Поповича до романтизму як історичної форми ментальності, яка через мистецтво та літературу втілила принцип сакральної угоди між живими, мертвими і ненародженими ґенераціями - праця “Романтизм як стиль та ідеологія”. Як свого часу “Романтизм як явище художньо-стильове означав поворот до життя як конкретності, безпосередньої чуттєвої реальності” (М. Попович), так само мистецький модерн як стиль художнього світосприйняття на межі ХІХ - ХХ ст. означав новий поворот, глибоку зміну світоглядних орієнтирів, і при цьому першу спробу витворити ці орієнтири в рамках некласичної парадигми.

В огляді джерел показано, що фактором, який спричинив переосмислення світоглядних підвалин західноєвропейської культури на межі ХІХ - ХХ ст., стали філософські ідеї цього часу та попередніх періодів, тому важливою складовою частиною джерельної та методологічної бази дисертації є твори А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фройда, К. Юнґа, А. Берґсона, М. Гайдеґґера. У дисертації проаналізовані також джерела, що висвітлюють вплив названих філософів на представників європейської та української мистецької еліти. Світоглядні трансформації у сфері образотворчого мистецтва досліджував також неотомізм, зокрема в дисертації використані висновки праці Ж. Марітена “Творча інтуїція в мистецтві та поезії”. Неотомізм сформувався як цілісна світоглядна система в період, коли модерн уже був цілком сформований, проте ідеї мислителів цього напряму дозволили глибше зрозуміти специфіку світоглядних змін, які виявив мистецький модерн, і подальші тенденції духовної еволюції, яку він розпочав.

В Україні філософське осмислення закономірностей, природи та ролі мистецького процесу в житті індивіда та народу в досліджуваному часі здійснював І. Франко. В дисертації наголошено, що в праці “Із секретів поетичної творчості”, випереджаючи тогочасні загальноприйняті в середовищі української інтелігенції погляди на природу творчої інтуїції, Франко звертається до проблем взаємодії “верхньої” та “нижньої” свідомості, ролі підсвідомого у творчому акті, символізації художнього сприйняття дійсності.

Під час роботи над дисертацією використане широке коло праць сучасних дослідників української філософської думки. Як уже наголошено, дослідження українського романтизму М. Поповичем стимулювало вироблення авторської концепції історико-філософського аналізу мистецького стилю в аспекті сформованих ним світоглядних ідей. Роботи Л. Довгої, в яких виконано філософський аналіз барокової ментальності українців, дозволили розробити принципові засади для аналогічного дослідження ментальності модерну в Україні. У подібному ключі були опрацьовані дослідження М. Кашуби, зокрема “Український преромантизм і романтизм як філософська проблема”, М. Скринника “Наративні практики української ідентичності: доба Романтизму”, низка публікацій О. Сінькевич. Цінними були міркування О. Забужко у праці “Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки” щодо інтелектуальної атмосфери в Україні в добу fine de siecle, а також її підхід до роду і жанру в мистецтві не як суто до питань поетики, а як до вираження способу ціннісно визначеного бачення світу та його ідеального перетворення. Принциповою для дисертаційного дослідження є теза О. Забужко, що “за кожною жанрово-родовою інновацією стоїть в історії нова якість художнього мислення”. Такий підхід характерний і для С. Кримського, який у роботі “Під сигнатурою Софії” наголошує на дуже важливому для нашого дослідження моменті: світоглядно-філософська парадигма кожної доби орієнтує культуру за тією чи іншою проекцією людської сутності - раціональністю або ірраціональністю, що виражається як у тематичному ряді мистецьких творів, так і - головне - в їх стильових особливостях, проаналізованих на широкому історико-культурному матеріалі.

Важливу роль у джерельній базі дослідження відіграли роботи А. І. Пашука; зокрема монографія “Українська церква і незалежність України” дозволила з'ясувати причини поєднання національного та сакрального в українському модерні. Робота В. С. Мовчан “Духовність: моральнісні виміри” була корисною в аспекті з'ясування такої риси українського модерну, як його посилений акцент на морально-етичних вимірах людського буття.

Однією з найбільш співзвучних досліджуваній темі є монографія В. Г. Табачковського “Полісутнісне homo: філософсько-мистецька думка в пошуках “неевклідової рефлексивності”, зокрема його масштабний аналіз взаємозв'язку “події філософської думки” та “події художнього образу” в духовному акті, що еквівалентний філософському доведенню “я мислю, я існую”. Корисними були також міркування філософа про збігання у нашому світосприйнятті західного та східного методів осягнення реальності - цю тему детально розглянуто в дисертації.

Аналіз смислової системи художніх творів у дисертації здійснено на методологічній основі досліджень символіки та структури міфу, які знаходимо у працях О. Потебні, М. Еліаде, Ю. Лотмана, О. Забужко, Г. Грабовича, Я. Поліщука. Вибір саме такого ракурсу семіотичного аналізу творів образотворчого модерну зроблено у зв'язку з тим, що, на нашу думку, звернення мистецтва модерну до міфологічного світосприйняття у пошуках екзистенційних основ буття людини та соціуму має принциповий характер, воно виростає із магістральної настановленості: навести лад у системах національних та загальнолюдських цінностей.

Цілісно модерн як ментальну систему розглянули російський дослідник Д. Сарабьянов, український мистецтвознавець Ю. Бірюльов, австрійський дослідник К. Шорске. Для виявлення специфіки впливу художнього твору на світосприйняття людини у дисертації використані праці С. Даніеля, Р. Арнхейма. На основі праць сучасного українського дослідника О. Боднара, російського науковця Л. Мочалова, німецького дослідника З. Вічмена розглянута взаємозалежність світоглядних вимірів мистецького та фізичного простору, які були піддані перегляду у досліджуваний період: “розщеплення атома відгукнулося в мені як раптове знищення цілого світу... Наука видавалася мені знищеною: її головна основа була всього-на-всього оманою, помилкою вчених” (В. Кандінський). Взаємозв'язок світоглядних засад та художньої мови модерну розкритий у працях З. Вічмена, англійця Дж. Кіссіка, австрійського дослідника Г. Фар-Беккера. Проблему формування української школи модерну розкривають О. Ріпко, О. Лагутенко, Р. Яців, Л. Волошин, В. Овсійчук. Проте ми наголошуємо, що сучасні праці, присвячені новому стилю, розглядають це явище в основному як мистецький феномен. Як приклад аналізу модерну у філософському контексті можна відзначити праці С. Яковенка, присвячені процесові формування західноукраїнського літературного модерну у світлі романтичних традицій та польських впливів, роботу А. Бичко “Леся Українка: Світоглядно-філософський погляд”, а також згадувану вище працю О. Забужко, спрямовану на філософське прочитання “найбільш “філософічного” в цілій модерній літературі автора” - Лесі Українки.

Окремим блоком у джерельній базі дисертації виступають монографії, присвячені творчості та життєписам окремих митців, які дозволяють простежити подібність та відмінність їхніх світоглядних та творчих позицій. Це праці В. Овсійчука, Л. Волошин, Л. Соколюк, Д. Горбачова, Б. Певного, П. Мусієнка, М. Кіні, Е. Кріспіно, Дж. Ніколетті тощо. Важливий матеріал для дослідження становили текстові джерела, написані самими художниками, що дають розуміння духовної атмосфери та світоглядних векторів того часу: критичні статті І. Труша, педагогічні настанови М. Бойчука, нотатки О. Новаківського, П. Холодного, статті К. Малевича, О. Архипенка, теоретична праця В. Кандінського “Крапка та лінія на площині”.

У підрозділі 1.2. “Філософсько-методологічні аспекти аналізу мистецтва модерну як форми відображення дійсності” наголошено на методологічній настанові В. Горського, що аналіз культури, в якій не репрезентовано системи достатньо чітко вирізнених філософських теорій, має враховувати породжувану цим станом значну змістовно-філософську насиченість кожного компоненту цієї культури. На нашу думку, такий підхід повністю може бути застосований до дослідження української філософської думки періоду кінця ХІХ - початку ХХ ст. Образотворче мистецтво опинилося на вістрі духовної еволюції цього періоду, оскільки воно виявилося найбільш сприйнятливим до нового світоглядного стилю, що став у Європі відповіддю на виклики доби. У підрозділі висвітлено методологічний смисл концепту “світоглядний стиль”, який ми вживаємо в тому його значенні, яке випливає з вимоги О. Ф. Лосєва розкривати єдність світогляду як предмету філософської думки та стилю мислення. Саме цей аспект мистецького модерну як стилю художньо-філософського мислення ми прагнемо дослідити в роботі. При цьому особливою методологічною проблемою в дослідженні семантики художньо-образної системи модерну є переклад з нефілософської мови образотворчого мистецтва на філософську.

Для дослідження модерну як стилю ми вважаємо правомірним застосувати методологічні моделі, розроблені М. Поповичем для аналогічного історико-філософського аналізу романтизму. Це, по-перше, розрізнення й певне дистанціювання аналізу філософських аспектів художнього стилю, з одного боку, як світогляду та, з другого боку, його естетичних якостей як явища мистецького. По-друге, це виділення трьох рівнів характеристики художнього стилю: як стилю мислення, як стилю художньої культури та як стилю поведінкової культури. При цьому ми розглядаємо стиль як спосіб експлікації цілісної картини світу у свідомості певної доби і наголошуємо, що відмова від категорії стилю в пізнішу добу постмодернізму веде до фрагментації дійсності в світосприйнятті людини та відмови від основоположних категорій - суб'єкт, об'єкт, істина, смисл, історія, репрезентація тощо. Таким чином, обравши предметом історико-філософського дослідження мистецький модерн, ми прагнемо розкрити не просто світоглядні особливості певного художнього стилю чи особливості зміни однієї мистецької концепції на іншу. Ми наголошуємо, що таким чином у формі художньо-образної рефлексії знайшла свій вияв зміна філософської парадигми.

У підрозділі дано характеристику стилю модерн як предмета дисертаційного дослідження: під модерном ми розуміємо культурно-мистецьке явище, яке мало місце в більшості країн Європи та в Америці, у тому числі й в Україні, в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. й відобразило у формі художньо-світоглядної рефлексії кризу традиційних цінностей та зміну філософської та культурної парадигм цієї доби.

Як було зазначено вище, предмет і ракурс дисертації зумовили широке застосування в ній історико-компаративного методу. Характеризуючи методи дослідження, ми також підкреслюємо: позаяк для мистецтва світ набуває значущості завдяки неповторній індивідуальності речей, явищ, подій, людей, то в його історико-філософському аналізі правомірно звернутися до індивідуалізуючого методу. Тому цей метод, запропонований Баденською школою, постає в дисертації одним із провідних. В аналізі символіки мистецької творчості ми звертаємося до герменевтичного методу, застосовуючи принцип герменевтичного кола. У філософській думці ХХ ст. помітною стала тенденція формування філософської рефлексії в контексті художнього твору, як це притаманно для творчості Ж. П. Сартра, А. Камю, Т. Манна, Г. Гессе, Х. Борхеса, У. Еко. Аналогічно ми послуговуємося способом філософування, що властивий вітчизняним мислителям і притаманний українській духовно-культурній традиції - це звернення до символів та смисло-образів національної культури.

У розділі другому “Картина світу та світогляд на межі ХІХ - ХХ ст. крізь призму художнього світосприйняття мистецтва модерну” розкрито зміст внутрішньої суперечливості у європейській філософії та культурі на зламі ХІХ та ХХ століть, яка відобразилася у художньо-образній рефлексії модерну. Зміна світоглядної парадигми з класичної на некласичну стала поштовхом до розбудови кардинально нових стосунків людини зі світом. Широке розповсюдження ідей філософії життя, їх глибокий вплив на світогляд митців призводить до формування у семантичній системі модерну двох взаємопов'язаних, та водночас протилежних орієнтацій, що втілюють експліковану Ф. Ніцше у світоглядній системі цієї доби опозицію діонісійського та аполлонівського первнів. З одного боку, це смисло-образи стихійного життєстверджуючого пориву, прагнення упорядкувати життєвий світ на основах ствердження волі до життя, а з другого - ірраціональна ущербність, мотиви вмирання, безвиході, передчуття Апокаліпсису. Ця внутрішня суперечливість світоглядних засад знайшла своє художнє втілення, з одного боку, в конструктивному модерні, а з іншого - декоративному.

Стан песимістичного світовідчуття, властивий модерну, схиляє людину перейматися більше смислами речей, явищ дійсності, а не проникненням у їх сутність, і тому мистецтво бере на себе роль одного з головних способів розуміння світу. Воно постає найвищою людською інстанцією в інтерпретації дійсності, що відкрита до трансцендентного, а митець посідає місце посередника, через якого розкривається трансцендентне (А. Берґсон).

Характерний для кінця ХІХ - початку ХХ ст. розпад усталеної картини світу призвів до переосмислення базових цінностей, що супроводжується десакралізацією, втратою відчуття присутності священного в світі. Десакралізація переживається індивідом як руйнування світоглядних орієнтирів та порушення розумного порядку життя, утрата можливості спілкування з трансцендентним. Єдиним способом зв'язку із трансцендентним постає творчість. Художник сприймає себе як творця вищої реальності. Своєрідною альтернативою такого бачення стало формування філософії мистецтва в неотомізмі, зокрема його екзистенціальному варіанті, який шукає для людини шлях до трансцендентного через найвищий синтез пізнання та віри, гостре переживання особистої причетності до сакрального і, таким чином, повернення до першопочатків буття не як до проблеми, а як божественної таїни.

Особливість художнього переживання настроїв доби українським мистецтвом полягала в тому, що, на відміну від космополітизму західноєвропейських митців, вони акцентували увагу на порушеному порядкові українського життя, а не світу взагалі. Його представники здебільшого втілювали нове світовідчуття в образах не абстрагованих від реальності, а через власну історію, актуальні для нації проблеми, що загрожували її фізичному існуванню.

Тему діонісійського початку, природності життя українські митці інтерпретують через сюжети із народного побуту. Ці сюжети трактуються не етнографічно, а як прояв підпорядкування людини природному плинові Єдиного, Абсолюту, позаяк селянин у новому раціональному світі залишався носієм міфологічного, а не раціонально-логічного сприйняття буття, що виражається через зв'язок селянства з релігією та землею. Духовно-культурна спадкоємність мистецтва модерну виявна в інтерпретації романтичної ідеї, що Абсолют в народі виявляється через його (народу) національну ідентичність. Модерн в Україні можна розглядати як спробу здійснення витвореної романтизмом програми, що виходила із потреби обґрунтування власної національної ідентичності через реактуалізацію архетипів національного життєбачення, які об'єднують націю, звідси - звернення до тем язичницької міфології, казки, народної творчості, стародавньої символіки, іконопису.

Спільною міфологізованою схемою світобачення у європейському та українському модерні виявилася опозиція “космос - хаос”. Проте тут є й суттєва відмінність. Для свідомості західноєвропейських суспільств стан хаосу притаманний світові як такому. Натомість в Україні, що впродовж багатьох століть була змушена протистояти зовнішнім ворогам, відчуття хаосу пов'язане із вторгненням зовнішніх ворогів у межі “свого світу”. Якщо в Європі звернення до архаїчного міфу відбувалося на тлі десакралізації, то специфіка українського модерну полягає в тісному переплетінні національного та сакрального. Це знайшло вираз у підвищеному інтересі українських митців, зокрема М. Бойчука та його школи, до художньої мови іконопису. Використання художньо-пластичної мови ікони було оптимальним для вираження “священності” часу, подій та персоналій. Призначення ікони - через одержання реципієнтом враження єдності системи “людина - світ” витворити переконання в упорядкованості світу.

Особливість українського модерну полягає в тому, що у витворенні цілісного середовища в ньому на першому плані стоїть розмежування “свого” та “чужого” світу за допомогою внесення у нього системи знаків національної символіки як специфічних орієнтирів. Такими знаками, зокрема, є постаті української історії, образний ряд народної творчості, використання художньо-пластичної мови української ікони.

Спроба національного самоусвідомлення відбувається не лише через звернення до власних коренів, але і через діалог з Іншим: Захід - Схід, Україна - Польща, Україна - Європа. Почуття абсурдності буття та втрати орієнтирів спричинило звернення до непорушних підвалин культури, а саме до архаїчного цілісного сприйняття простору й часу, яке європейські художники наново відкривають, зокрема, у мистецтві Далекого Сходу. Освоєння західноєвропейською культурою, а через неї й українським модерном семантичних принципів далекосхідного мистецтва було сприйняттям іншої моделі стосунків людини зі світом. Найважливішими ознаками цих зрушень у світогляді українського модерну є деактуалізація пізнавальної функції мистецтва, відмова від тривимірності простору, символізація художньо-образної системи. Місце наслідування дійсності (мімезис) посіла символізація як спосіб зв'язку із трансцендентними засадами буття. Твір мистецтва відтак постає не ілюзією дійсності, а новою реальністю, іншим буттям.

У розділі третьому “Діалектика “людина - соціум” як об'єкт художньо-образної рефлексії в мистецтві українського та європейського модерну” показано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. переконання у другорядності інтелекту й раціонального пізнання спричинили демонізацію уявлень про людину, артикуляцію її відчуження від самої себе, роздвоєності її природи. Доктрина Фройда справила величезний вплив на культурну ситуацію доби, унаслідок чого в мистецькому осмисленні сутності людини центр ваги переноситься на пошук таємниці буття у площині підсвідомого, ірраціонального життя індивіда.

Разом з тим покликана до життя філософією Ніцше тема “надлюдини” втілилася в образотворчому мистецтві в образі людини органічно природної, цілісної, позбавленої суперечності “Іd - Super Ego”. Таку цілісність мистецтво модерну знаходить в міфологічному герої, що тягне за собою зростання популярності міфу та активізацію інтересу до національного епосу. Мотиви Ероса і Танатоса знайшли вираження в темах чуттєвого кохання, забороненого кохання, Синівського бунту проти Батька, переосмислення людського тіла (зокрема жіночого), новому образі жінки, яка постає втіленням стихійних інстинктів, гріха, спокуси, таємниці, в якій поєднуються кохання та смерть.

В українському мистецькому житті еротичний акцент модерну не виявився такою мірою, як у країнах Європи. Образи жінки - Матері та Дівчини - зберігають традиційні смисли відповідно Матері-Батьківщини та Батьківщини, що потребує захисту, Берегині-Заступниці роду, моральної чистоти. Це свідчить про глибоку вкоріненість та значущість такого сприйняття жінки у колективній свідомості української спільноти на зламі століть.

Стрижнем нової міфології стає міф про “золотий вік” як втілення туги за ідеальною реальністю, причому теми національної міфології насамперед актуалізуються у національних варіантах модерну в тих країнах, які тривалий час були позбавлені державності. І хоча західноєвропейський модерн виник як міжнародний рух, що заперечував усе національне, однак саме там, де рушійною силою змін був патріотизм, з'явилися видатні досягнення цього стилю.

В Україні, як і в західноєвропейському варіанті модерну, ідея “органічної людини” втілюється в образах первісної гармонії людини і природи, тому новий стиль відроджував основи давньослов'янського світогляду, цілісне природне сприйняття дійсності, мотиви ідеалізації первісного життя та побуту. У цьому контексті слід розглядати також протиставлення міста й села, однак, якщо для Західної Європи зміст антитези полягав у протилежності індустрії та природності, то в Україні таке протиставлення базувалося на переконаності в тому, що село, на відміну від зденаціоналізованого міста, залишається носієм національної культури. Для України “золотий вік” - це передовсім відродження “давньої слави”, що можливе лише через звернення до власних коренів.

Прагнення повернути людині цілісність та гармонію, розв'язати конфлікт між людиною та світом ініціює пошук “модерного героя”, “базової” особистості доби. Характерні риси витвореної модерном моделі особистості - це звільнення від традиційної моралі, схильність до стихійних поривів, домінування інтуїції, велика життєва сила, але відсутність вольового стрижня. Звільнення людини від суспільно-ортодоксальних обов'язків виявилося не цілістю, а лише часткою тієї індивідуальної свободи, що її потребує особистість нової епохи. Таким чином, пафос визволення людини доби модерну парадоксально збігається з пафосом її загублення в самій собі.

В Україні спроби витворення вольового самодостатнього героя вилилися в образ “цілого чоловіка” І. Франка. Модель українського модерного героя має докорінні відмінності від західноєвропейської засадничо асоціальної “базової” особистості. Основною відмінністю можна вважати аегоїстичну свідомість: герой утримує себе від егоїстичного бунтарства проти суспільства та суспільних норм, переносячи енергію сильної особистості на користь громади. За умов складної політичної ситуації тогочасна свідомість українського суспільства потребувала персоніфікації цього героя. Тоді як у живописі європейського модерну герой як збірний ідеальний образ відсутній, в українському живописі можна говорити про візуалізацію образу модерного героя у низці портретів політичних та культурних діячів. Це свідчить про перенесення акценту в українській культурній атмосфері того часу на індивідуальну свідомість - ця риса яскравіше була виражена в західній культурі - на противагу “Ми-свідомості”, яка домінувала в українській ментальності у попередні періоди.

Ситуація кризи актуалізувала певні проблеми у сфері соціального буття: модерн, слідуючи курсом філософських шукань, пропонує свою відповідь на те, яким має бути нове суспільство, нове соціальне життя людини. В зв'язку з цим на перший план виходить поняття естетичної революції, що є однією з підвалин філософсько-світоглядних засад мистецтва модерну. Характерною його рисою є розуміння краси як чинника, що здатний поліпшити суспільство, а також трактування особи митця як того, хто здатний удосконалити світ засобами краси та мистецтва, поєднати мистецтво та етику. Філософсько-світоглядні зміни, що випливали з цієї настанови, отримали назву “естетичної революції”. Засобом такого перетворення мало б стати створення комплексного соціального середовища, організованого за принципами гармонії та краси, які б проявлялися у кожному елементі оточення людини - інтер'єрі, одязі, міському середовищі, поліграфії, тощо. Тому сутнісна риса нового стилю, що виступає у всіх країнах, де він проявив себе, - це ідея так званого синтезу мистецтв. Звідси логічно випливає образ художника-універсала, що може створити комплексне художнє середовище як цілісний твір мистецтва.

Синтез мистецтв був центром стильової програми і в Україні, де провідною ланкою у становленні синтетичного мистецтва стала архітектура. Вона була тим середовищем, що об'єднує твори різних видів мистецтва та організовує їх світоглядний вплив на людину, фокусуючи їх на витворення певного узагальненого типу в мистецтві - “синтетично-українського”. На відміну від західного стилю, де художня мова постає втіленням суб'єктивного світосприйняття митця, в українському модерні простежується настановленість на таке узагальнення зображуваного предмету як знаку, що орієнтоване на “впізнавання” його смислу, ідентифікацію з українською культурою.

Виникнення самобутнього мистецького феномену, що отримав назву “львівська сецесія”, є виявом іншої тенденції: це пошук Я-свідомості через діалог Україна - Польща. Українсько-польський варіант сецесії можна вважати реалізацією міфу слов'янської єдності на західноукраїнських землях.

Діалог культур Україна - Європа за посередництвом єдиної художньої мови модерну зробив можливим порозуміння, включення української філософської культури в загальнолюдську та загальноєвропейську цілісність. Представники українського модерну сприймали мистецтво як те середовище, в якому має відбутися синтез духовної енергії новопосталих на Сході націй з інтелектуальними традиціями Європи, що спричинить небачений розквіт української нації. З іншого боку, в цьому діалозі формується усвідомлення своєї відмінності від інших, національної ідентичності та самобутності.

На нашу думку, найглибшою відмінністю українського модерну від західноєвропейського був витворений ним образ історії. У тогочасній Європі мало місце своєрідне перенасичення історичними знаннями, що спричиняло критичне переосмислення історії. Це виливалося в підміну загальновідомої “історії факту” іншою парадигмою - так званою “історією смислу”, символічною метафоризованою оповіддю-міфом. Пригноблена і зденаціоналізована Україна у цей період, навпаки, відчувала гостру потребу в наукових концепціях національного минулого, позаяк на той час етноісторична парадигма українства тільки формувалася. Тому українське мистецтво, на відміну від західноєвропейського, уникло деконструкції власної національної історії. Проте, попри тяжіння до сакралізації історичного минулого, воно не змогло ще створити художню концепцію “монументальної” історії (за Ф. Ніцше), як це зробили, наприклад, митці польського модерну.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовано основні результати дисертаційного дослідження, які можна звести до таких позицій:

У дисертації запропоновано розв'язання важливої історико-філософської проблеми - виявлення національних особливостей трансформаційних процесів в українському духовному житті при переході від класичної до некласичної парадигми філософії та культури у кінці ХІХ - на початку ХХ століть. Оригінальність підходу до проблеми полягає в специфічному ракурсі дослідження духовної атмосфери цієї доби - виявленні її філософсько-світоглядних ідей через їх художній вираз в європейському та українському образотворчому мистецтві. Проведене дослідження дає підстави для таких висновків:

1. Тенденція взаємодії філософії та мистецтва притаманна всій історії культури. Проте, якщо в попередні епохи у філософії переважали логіко-дискурсивні підходи, то з середини ХІХ ст. на тлі гострого протистояння раціоналістичних та ірраціоналістичних тенденцій відбувається достатньо інтенсивне інтелектуальне збагачення філософії художньо-образною формою рефлексії. Теоретизування поєднується з інтуїтивним осягненням таких сторін духовного життя людини, які були недосяжними для логіки та раціонального розуміння.

2. Філософське знання, як і мистецтво, є формою ціннісної свідомості; тому, як і мистецтво, філософія звернена до суб'єктивних смислів, що наповнюють собою життєвий світ людини. Правомірним і евристично продуктивним є звернення філософії не лише до категоріальних структур, але й до притаманних мистецтву образів-понять, образів-метафор, символічного способу передачі життєвих смислів. Для дослідження світоглядних вимірів українського життя такий підхід зумовлений ще й ментально-психологічними особливостями, що характерні для української культури й позначились на способі філософування, властивому вітчизняним мислителям.

3. У кінці ХІХ - на початку ХХ ст., на тлі світоглядної кризи та зміни філософської та культурної парадигм, адекватною формою вираження світовідчуття цієї доби став модерн - глобальний художній рух зі свідомо визначеною світоглядною програмою, який на зламі століть отримав безпрецедентно широке розповсюдження в країнах Європи та в Америці, охопив майже всі види творчості, створив своєрідну інтегральну культуру, зумів комплексно організувати життєве середовище людини.

4. Є всі підстави стверджувати, що існує принципова спільність ментальних векторів, яка дозволила Україні через художньо-світоглядну семантичну систему модерну повноцінно включитися в загальноєвропейський процес глибокої духовної еволюції.

5. Формування світогляду модерну пов'язане з однією із провідних тенденцій у філософії цього періоду - а саме з визнанням волі до життя, на противагу розумові, єдиною універсальною основою всього сущого. Праці А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, а також З. Фройда, А. Берґсона були визначальним фактором, що спричинив переосмислення підвалин західноєвропейської культури і заклав теоретичні засади модерну як світоглядного стилю.

6. У семантичній системі витворів модерну ми виокремлюємо дві взаємопов'язані та водночас протилежні світоглядні орієнтації: з одного боку, стихійний життєстверджуючий порив і екстаз та, з другого - ущербність, перенапруження, розпач, передчуття Апокаліпсису. Руйнування класичної картини світу як втілення розумної доцільності й порядку та поширення ірраціоналістичних філософських ідей сформували смисло-образ життя як тяжкої драми.