Класична новочасна філософія: виміри тлумачення хиби

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК: 1(091):165.023.2

Класична новочасна філософія: виміри тлумачення хиби

09.00.05 - історія філософії

а в т о ре ф е р а т дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ПРОКОПОВ ДЕНИС ЄВГЕНОВИЧ

КИЇВ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор ЯРОШОВЕЦЬ Володимир Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор ТКАЧУК Марина Леонідівна, Національний університет «Києво-Могилянська Академія» МОН України, завідувач кафедри філософії та релігієзнавства;

доктор філософських наук, професор ШАБАНОВА Юлія Олександрівна, Національний гірничий університет, завідувач кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор ХОМА Олег Ігорович, Вінницький національний технічний університет, завідувач кафедри філософії.

Захист відбудеться «15_» червня 2009 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий «14_» травня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. В. Караульна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблеми історичного розвитку класичної новочасної філософії становлять один з найважливіших предметів дослідження сучасної історико-філософської науки, оскільки в цей період було сформовано не лише філософські традиції, які визначили на тривалий час розвиток світової філософії, але й було надано нове змістовне тлумачення базовим філософським категоріям, які задають структуру філософського мислення і визначають ті обрії, що можуть йому потенційно відкритись.

Актуальність дослідження специфіки та вимірів тлумачення хиби в класичній новочасній філософії зумовлена тим, що цей феномен відіграє важливу роль не лише в процесі побудови гносеологічної теорії у філософських рефлексіях мислителів XVII - XVIII століть, але й в тій специфічній «онтології розуму», що кладеться в основу загальної реконструкції властивої Новому часу картини світу. При цьому традиційне намагання маргіналізації тих чи інших філософських концептів, як переконливо демонструє М. Фуко, часто спричиняється не стільки їх малою значимістю, скільки небажанням та неможливістю їх адекватного осмислення в межах класичної філософської парадигми. В цьому сенсі, переорієнтація сучасної історії філософії, розширення її методологічної основи, передбачає звернення до тих проблем, які раніше чи не ставились взагалі, чи маркувались як «виворітні» історико-філософські питання. Більше того, говорячи про виміри тлумачення хиби, не можна не погодитись з тим, що для самої класичної новочасної філософії хиба завжди залишалася актуальною проблемою (як для емпіричної, так і для раціоналістичної традиції), яка лише згодом була віднесена до групи явищ, позбавлених автономної теоретичної значимості.

Також актуальність дослідження вимірів тлумачення хиби зумовлена тим, що поза відповіддю на це запитання залишатиметься неповною й загальна гносеологічна картина цього історико-філософського періоду. Адже, властивий класичній новочасній філософії пошук достовірної наукової істини абсолютно чітко корелює з чисельними проектами викорінення хиби починаючи від Ф.Бекона з його теорією ідолів та Р.Декарта з його методом пошуку абсолютно очевидного і достовірного знання, і закінчуючи Г.В.Ляйбницем, К.А.Гельвецієм, Е.Кондільяком, Д.Дідро та іншими представниками Просвітницької філософії. Актуальність розробки дисертаційної теми підтверджується тим, що саме через аналіз вимірів тлумачення хиби стає можливим поставити та дослідити цілий ряд проблем, які постали в добу Нового часу і потім набули подальшого розвитку в філософії ХІХ - ХХ століть. Це уможливлюється завдяки тому, що в межах дисертаційного дослідження ми дещо переносимо акцент в питанні «Що є хиба?», і формулюємо його не стільки в термінах «значення хиби» (до цього способу запитування про хибу ми відносимо і вітгенштейнівське запитання про умови правильності називання чогось «хибним»), скільки як процедуру визначення тих умов, в яких, виходячи з завданої Новим часом моделі співвідношення людини і світу, стає можливим пояснити хибу та обґрунтувати процес її конституювання і генезису. Тому до сфери даного історико-філософського дослідження потрапляє не тільки суто логічна тематика фіксації чіткого значення окремих термінів, які застосовувались в даний історико-філософський період, але й цілий ряд важливих питань, які пов'язані з осмисленням формування класичної новочасної наукової картини світу, становленням основних концепцій, які дозволяють пояснити процедури взаємодії суб'єкта та об'єкта пізнання тощо.

Аналіз вимірів тлумачення хиби в класичній новочасній філософії дозволяє також дослідити ще й такі два важливі питання як проблема істини та проблема пізнавальних здібностей людини. Стосовно пізнавальних здібностей, слід наголосити, що практично вся класична новочасна філософія містить в собі аналіз хиби у формі дослідження можливостей пізнавальних здібностей хибити й перспективи уникнення цих хиб. В цьому плані, в одному ряду можна назвати імена Р.Декарта та Дж.Берклі, Н.Мальбранша та Дж.Локка, Б.Спінози та К.А.Гельвеція. І хоча самі пізнавальні здібності душі можуть тлумачитись у різний спосіб, але однією з ключових тем класичної новочасної філософії було своєрідне «випробування» пізнавальних здібностей (відчуття, уявлення, розсудку, розуму, інтелекту) на «хибу» чи на «хибність», оскільки такі питання як «Чи хибить розум?» та «Чи хибить відчуття?» ставились у межах майже всіх без винятку філософських систем цього періоду. Разом з тим, маємо зазначити, що намагання відокремити проблему хиби від аналізу пізнавальних здібностей людини є штучною та малопродуктивною науковою гіпотезою, оскільки, зважаючи на «гносеологізм» класичної новочасної філософії, майже будь-які філософські проблеми вирішувались в загальному контексті дослідження процесу пізнання.

Також, важливим елементом обґрунтування актуальності дослідження вимірів тлумачення хиби в класичній новочасній філософії є те, що воно відкриває перспективи для побудови нових моделей історико-філософської реконструкції новочасної філософії в контексті застосування парадигмального підходу до історико-філософських досліджень.

Зв'язок роботи з науковими темами, програмами. Робота виконана на кафедрі історії філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України», науково-дослідної роботи філософського факультету № 06БФ041-01 «Філософія і політологія в структурі сучасного соціогуманітраного знання».

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є аналіз вимірів тлумачення хиби як специфічного явища в сфері пізнання й застосування пізнавальних здібностей людини, як він досліджувався в класичній новочасній філософії.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення ряду взаємопов'язаних дослідницьких завдань:

- визначити витоки формування проблеми хиби в історії філософської думки починаючи від доби Античності і до початку XVII століття, здійснити теоретичну демаркацію між різними концептуальними моделями аналізу хиби, які можуть бути окреслені як онтологічна та гносеологічна інтерпретації хиби, виявити античні і середньовічні джерела впливу на осмислення хиби в добу Нового часу;

- охарактеризувати запропоновану класичною новочасною філософією модель співвідношення розуму і буття з позицій пошуку логічних, онтичних та онтологічних умов можливості виникнення хиби, продемонструвати, що класична новочасна модель «достовірності розуму» передбачає філософську маргіналізацію проблеми хиби, коли предметом аналізу стає не хиба як така, а саме пояснення її можливості;

- виявити значення проблематики дослідження хиби для історико-філософської реконструкції розвитку філософської думки доби Нового часу, довести що тлумачення хиби складає один з основних предметів філософської рефлексії в процесі дослідження пізнавального процесу, а також при побудові запропонованих класичною новоєвропейською філософією моделей набуття достовірного знання;

- розкрити специфіку тлумачення хиби в межах становлення і розвитку емпіричної філософії XVII - середини XVIII століть, проаналізувати основні концептуальні підходи до тлумачення хиби у працях представників класичного емпіризму, довести значущість процедури «нейтралізації хиби» як вихідної умови побудови системи достовірного наукового знання в роботах Ф.Бекона, Дж.Локка, Дж.Берклі та Д.Юма;

- розкрити специфіку філософської рефлексії хиби в межах класичної раціоналістичної філософії, визначити роль Р.Декарта та Н.Мальбранша у формуванні властивої для раціоналістичної філософії парадигми тлумачення хиби, проаналізувати специфіку визначення хиби як результату взаємодії розумової та вольової здібностей в людині;

- з'ясувати роль афектів та їх вплив на пізнавальний процес з погляду спричинення появи неточного і недостовірного знання на прикладі філософії Б.Спінози, встановити основні причини та результати запропонованого Г.В.Ляйбницем проекту створення універсальної раціональної мови як засобу уникнення хиби і хибних знань;

- довести положення, що запропоновані класичною раціоналістичною та емпіричною новочасною філософією підходи до тлумачення хиби, не зважаючи на фундаментальні методологічні відмінності, стикаються при обґрунтуванні і поясненні хиби з практично однаковими проблемами, дослідити причини подібних аналогій у тлумаченні хиби двома різними філософськими традиціями;

- встановити основні зв'язки між формуванням «теорії хиби» і лінгвістично-семіотичною теорією, яка розроблялась в дослідженнях Т.Гоббса та Дж.Берклі, визначити роль «мовного фактору» у поясненні можливостей генезису хибного знання, ідентифікації та викорінення помилкових, неточних, непевних знань;

- обґрунтувати зв'язок в теоретичному осмисленні хиби між класичною новочасною та просвітницькою філософією, виявити основні напрями рецепції новочасних способів інтерпретації хиби у просвітницькій філософії (на прикладі французького Просвітництва).

Об'єктом дослідження є тлумачення хиби як невід'ємний складовий елемент філософського осмислення буття і процесу пізнання в класичній новочасній філософії. розум буття онтологічний хиба

Предметом дослідження є філософські концепції представників класичної новочасної філософії, в яких формулюється проблема хиби, аналізується її вплив на процес пізнавальної діяльності, обґрунтовуються засоби її нівеляції.

Теоретико-методологічну основу дослідження складає поєднання принципів логічного, історичного і компаративного підходів, які дають змогу розкрити основні етапи формування та осмислення хиби в класичній філософії Нового часу. Серед основних методологічних принципів, на які спирався автор слід назвати насамперед принципи об'єктивності та неупередженості аналізу, принцип критичного осмислення досліджуваного матеріалу, принцип логічної послідовності викладу та аргументованості основних положень, а також інші наукові принципи, які складають основу наукових досліджень в галузі історії філософії.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на фундаментальних ідеях теоретиків світової та української історико-філософської науки, працях сучасних вітчизняних і закордонних науковців, зокрема тих, в яких аналізуються проблеми методології історико-філософських досліджень, конкретні питання, пов'язані з аналізом новочасної філософії (О.Алєксандрова, Г.Аляєв, Є.Бистрицький, І.Бичко, А.Бичко, В.Горський, А.Єрмоленко, А.Конверський, С.Кримський, С.Куцепал, А.Лой, В.Лях, М.Мокляк, І.Огородник, О.Панич, М.Попович, Є.Причепій, Л.Ситніченко, В.Табачковський, М.Ткачук, Н.Хамітов, О.Хома, Ю.Шабанова, В.Шинкарук, В.Ярошовець). Таким чином, залучення широкого масиву праць теоретичного і методологічного характеру дозволило визначити основні методологічні напрями дисертаційної праці, уникнути недолугостей та небажаних елементів суб'єктивізму в ході дослідження вимірів тлумачення хиби в класичній новочасній філософії.

Серед основних методів, які дозволили реалізувати сформульовану в дисертації мету маємо назвати наступні: системний (він став базисом для цілісного дослідження тлумачення хиби в загальній системі гносеологічних та онтологічних ідей і теорій, які визначають специфіку класичної новочасної філософії), історичний (з його допомогою було досліджено послідовність та головні закономірності розвитку класичної новочасної філософії щодо тлумачення хиби в її історичному контексті), структуралістський (він використовувався в процесі визначення основних ідей та понять, а також структурних зв'язків між ними, які застосовувались представниками класичної новочасної філософії при тлумаченні хиби), діалектичний (з його допомогою було виявлено внутрішні суперечності, що властиві розумінню хиби в класичній новочасній філософії, а також продемонстровано діалектичну єдність процесів розв'язання проблеми хиби та розвитку загальної теорії пізнання), компаративний (він дозволив здійснити порівняльний аналіз різних теоретико-методологічних підходів та концепцій у тлумаченні хиби в працях представників класичної новочасної філософської думки), герменевтичний (він використовувався при аналізі змісту текстів конкретних філософів, а також для встановлення специфіки розуміння сутності хиби в дослідженнях представників класичної новочасної філософії). Кожен з цих методів застосовувався для вирішення конкретних дослідницьких завдань.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація надає перше в Україні комплексне дослідження вимірів тлумачення хиби в класичній новочасній філософії. Аналіз осмислення хиби в філософії XVII - середини XVIII століть дозволяє з нових позицій дослідити класичну модель історико-філософського висвітлення гносеології в межах емпіричної і раціоналістичної традицій філософування. Дослідження вимірів тлумачення хиби дозволило представити більш повну картину обґрунтованої в класичній новочасній філософії пізнавальної моделі та вписати її в контекст процесу формування і розвитку властивого Новому часу типу раціональності.

У результаті дослідження обґрунтовано ряд положень, що характеризуються науковою новизною:

- Вперше доведено, що відмова від редуктивного методу інтерпретації хиби з необхідністю ставить три важливі проблеми, які має розв'язати історико-філософська наука і які стосуються: визначення онто-гносеологічного статусу хиби, аналізу причин виникнення хиби в речах, відчуттях та розумі, знаходженні способів нейтралізації впливу хиби та хибності в процесі розбудови універсальної системи наукового знання. Ці проблеми є тісно взаємопов'язаними, і від успішності їх розв'язання в межах новочасного проекту філософування безпосередньо залежить те, наскільки реалізованою виявляється запропонована класичною новочасною філософією модель пізнавального процесу, яка описується загальною формулою «розум мислить світ»;

- З нових позицій обґрунтовано, що модель «дзеркального відображення», яку вперше описав Ф. Бекон, передбачає, що хиба не повинна мати будь-яких необхідних основ ані в структурі буття, оскільки в ньому не повинно бути нічого непрозорого й такого, що заважає реалізовувати пізнавальні акти, ані в структурі розуму. Останнє є неможливим, оскільки тлумачення хиби як певної природної вади розуму ставить під сумнів не лише необмежені перспективи істинного пізнання, але й побудову «паноптичної» конструкції пронизаного світлом розуму, а отже й контрольованого на практиці, світу;

- Встановлено, що очевидність мислення для філософії ХVІІ - середини ХVІІІ століття виявляється від самого початку роздвоєною, оскільки в реальності ми маємо справу не з універсальним та загальним мисленням, а з мисленням подвоєним, яке є істинним та хибним, в якому містяться як істині, так і хибні ідеї. Тому, найбільш прийнятним для класичної новочасної філософії стало осмислення хиби як специфічного прояву людського типу буття. Але цей шлях тлумачення хиби виявися для класичної новочасної філософії проблематичним, оскільки будь-якої специфіки «буттєвості людини» вона не визнає. Цей крок буде зроблено лише в межах німецького ідеалізму, разом із запропонованою цією традицією інтерпретацією феномена суб'єктивності;

- Вперше з історико-філософських позицій проаналізовано специфіку античного і середньовічного тлумачення хиби. Продемонстровано, що в межах античної філософії було запропоновано два способи пояснення феномена хиби, які в дисертації було охарактеризовано як «онтологічна» і «гносеологічна» парадигми. Доведено, що для онтологічного способу інтерпретації хиби (Платон) властива не лише демонстрація її спорідненості з сутнісними властивостями людської природи, але й те, що питання про хибу чітко корелює з перспективами розв'язання проблеми співвідношення буття і ніщо. Натомість, в межах гносеологічної парадигми інтерпретації хиби (Арістотель) вона характеризується як феномен, що виникає на поверхні пізнання, в стихії пізнання і є зумовленим насамперед специфікою самих пізнавальних здібностей, або ж характером та умовами їхньої взаємодії з іншими здібностями людини, якими є воля, пристрасті, почуття тощо;

- Доведено, що у своєму прагненні розбудувати прозорий зв'язок між судженнями і речами, класична емпірична філософія стикається з проблемою хиби, яка самим фактом свого існування вказує на наявність певних вад самого пізнавального процесу, оскільки неможливість виникнення хиби на рівні речей, має бути компенсовано визнанням єдиним джерелом хиби тієї специфічної здібності людини, яка лежить в основі всієї її пізнавальної діяльності;

- Вперше обґрунтовано, що починаючи з філософії Дж. Локка проблематика хиби суттєво змінює свою форму і постає не стільки як питання про сутність хиби як такої, скільки у вигляді питання про необхідність визначення того, що може бути охарактеризовано як «хибна ідея». Це пояснюється тим, що не припускаючи можливості вихідного спотворення пізнавальної здатності, Дж.Локк розглядає її процесуальну реалізацію тільки в контексті діяльності людського розуму та його продуктів;

- Встановлено, що тенденція тлумачити хибу виключно як гносеологічний феномен, яка проявляється у Р.Декарта та Н.Мальбранша в їх неодноразових твердженнях про «нереальність хиби», призводить до того, що вона поступово набуває онтологічних властивостей через свою вкоріненість у людині. Тобто, не маючи своєї основи ані в Богові, ані в речах, хиба формує підстави для виділення людини як особливого сущого, яке вступає у характерне лише для неї відношення до Бога та сущого;

- З нових позицій проаналізовано специфічну роль афектів та їх вплив на пізнавальний процес з точки зору спричинення виникнення неточного і недостовірного знання. На прикладі філософування Б.Спінози досліджено процес переведення проблематики хиби з теоретичної у практичну площину. Доведено, що зазначений методологічний прийом у тлумаченні феномена хиби відтворює всі парадокси хиби та хибних ідей, з якими класичний раціоналізм стикається, намагаючись витлумачити хибу як неадекватність або ж як «нестачу знання»;

- Вперше обґрунтовано, що важливою проблемою як для класичного раціоналізму, так і для класичного новочасного емпіризму виступило питання ідентифікації хиби. З'ясовано, що для раціоналізму метод «очищення розуму», який складає необхідну частину загального процесу пізнання істини, має бути доповнено спеціальним методом пізнання хиби, або методом її чіткого розпізнавання, який є запорукою правомірності застосування процедури ідентифікації хиби. Для класичної емпіричної філософії проблема ідентифікації хиби формується як результат сенсуалістичного обґрунтування не лише досвідного процесу, але й актів розуміння. В результаті чого акти встановлення чи ідентифікації хиби постають як специфічні когітальні акти, які, тим не менш, не є актами розуміння у точному значенні цього терміну.

Практичне значення дослідження. Результати дослідження допоможуть більш глибокому розумінню специфіки розвитку філософії в добу Нового часу, дозволять побудувати більш повну й широку історико-філософську панораму генезису властивого цій добі способу сприйняття та аналізу пізнавальної діяльності людини, методологічних підвалин розбудови науково-філософської картини світу, осмислення природи людини, в якій знаходять свою основу як інтенція до істини, так і пояснення причин виникнення хиби. Отримані в ході дисертаційного дослідження результати мають науково-теоретичне й навчально-методичне значення.

Представлений в роботі матеріал можна використовувати для вдосконалення курсів з історії філософії Нового часу, а також підготовки ряду спецкурсів для студентів та аспірантів філософських факультетів вищих навчальних закладів України.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним дослідженням. Всі опубліковані праці дисертанта за темою докторської дисертації (монографія, частини та розділи в підручниках і словниках, навчально-методичні комплекси, статті і тези) написано без співавторів.

Апробація результатів дослідження здійснена при обговоренні на кафедрі історії філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, під час проведення теоретичних і методологічних семінарів для викладачів кафедри, аспірантів і докторантів. Важливі для роботи узагальнення були оприлюднені під час участі автора в Міжнародних та Всеукраїнських наукових конференціях: «Дні науки філософського факультету» (м. Київ, 2001 - 2009 рр.), «Дні науки Національного університету «Києво-Могилянська академія» (м. Київ, 2001 - 2007 рр.), «Філософія та історія філософії» (м. Київ, 22-23 травня 2003 р.), «І. Кант і сучасність» (м. Полтава, 14 квітня 2004 р.), «Філософія та історія філософії: до 110 річчя з дня народження В. Ф. Асмуса» (м. Київ, 17 листопада 2004 р.), «Пізнання. Свобода. Екзистенція» (м. Київ, 22 вересня 2006 р.), «Філософські читання пам'яті П. В. Копніна» (м. Київ, 28 вересня 2006 р.). Окремі результати дисертаційного дослідження були використані автором під час читання лекційних курсів у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з навчальних дисциплін: «Німецька філософія Нового часу» (на відділеннях філософії та релігієзнавства), «Історія зарубіжної філософії» (на відділенні політології), а також в ході проведення семінарських занять з цих дисциплін.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено у монографії «Інтерпретація хиби в європейській філософії XVII - середини XVIII століть» (24,9 др. арк.). Окремі результати дослідження увійшли складовими частинами до підручників з історії філософії, членом авторських колективів яких був дисертант, до словника «Історія філософії», а також використовувались при підготовці 3 навчально-методичних комплексів. З теми дисертації опубліковано: 23 статті у фахових виданнях та 10 тез, виданих за результатами участі автора у наукових і науково-практичних конференціях.

Кандидатська дисертація на тему «Проблема істини в філософській думці Григорія Сковороди» була захищена у 1998 році, її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувались.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, які об'єднують 16 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 400 сторінок без врахування списку використаних джерел. Список використаних джерел займає 29 сторінок і містить 526 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється мета й завдання роботи, об'єкт і предмет дослідження, визначаються методи й наукова новизна дисертації, теоретичне і практичне значення дослідження, наводяться дані про публікації та апробацію наукових досліджень.

Розділ перший «Теоретико-методологічна та джерельна база дослідження хиби в історії філософської думки» складається з двох підрозділів і присвячено аналізу джерельної бази дослідження феномена хиби в європейській філософії Нового часу, характеристиці основних методологічних підходів до розв'язання проблеми хиби в історії філософської думки.

У підрозділі 1. 1 «Огляд літератури за темою дисертації» вказується, що філософія доби Нового часу ставала предметом змістовних науково-теоретичних досліджень вітчизняних і зарубіжних представників історико-філософської науки. В цьому сенсі, можна назвати як імена цілого ряду авторів монографічних досліджень (В.Асмус, А.Суботін, І.Нарський, Б.Биховський, Б. Кузнєцов, Б. Меєровський, Г. Майоров, В.Соколов, В.Лях, І.Бичко, О.Хома, О.Панич, В.Гусєв, В. Горський, Т.Кононенко), так і цілий ряд цікавих публікацій у вигляді статей, що виходили у вітчизняних наукових виданнях (Р.Димирець, С.Секундант, В.Баранов, С.Таранов, О.Гомілко, В.Терлецький, А.Баумейстер). Що ж до європейських та американських історико-філософських досліджень, то цей ряд також може бути представлений переліком відомих імен (Е.Жильсон, Е.Кассірер, Ж.Марітен, К. Ясперс, Б. Рассел, В. Дільтей, Г. Паркінсон, Р. Зохер, Б.Рошо, В.Гловер, Р.Ледан, М. Грин, Б. Фессінгтон, і т. д.).

Предметом ретельної історико-філософської уваги ця епоха стає вже на початку - в середині ХІХ століття, коли розділи присвячені новочасній філософії з'являються в дослідженнях Д. Тідемана та В. Г. Теннемана. Після цього, вони потрапляють до викладу історії філософії К. Л. Рейнгольдом, Ф.В.Й. Шеллінгом, Й. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегелем. Причому, до кінця ХІХ століття формується не просто загальна галузь історико-філософських досліджень, яка вивчає філософію Нового часу, але й з'являються окремі дослідницькі напрями, які займаються безпосереднім аналізом поглядів і концепцій окремих представників новочасної філософії.

Доволі ґрунтовано дослідження новочасної філософії були представлені й у працях дореволюційних російських філософів. Це насамперед роботи Вол.Соловйова, Л.Лопатіна, В.Серебреникова, В.Преображенського, А.Введенського, Е.Радлова, С.Франка, В.Яковенка, І.Ягодинського, М.Бердяєва, П.Флоренського, П. Новгородцева, Л. Шестова, Є.Трубецького, Г.Шпета, М.Лосського. Утім, навіть з огляду на доволі широкий масив аналітичних джерел, які присвячені філософії Нового часу в цілому, маємо зазначити, що як така проблема осмислення феномена хиби в класичній європейській філософії Нового часу ще не ставала предметом спеціальних історико-філософських досліджень, на відміну від аналізу феномена істини, якому було присвячено декілька монографічних робіт. Таким чином, аналіз тлумачення хиби відкриває новий аспект дослідження класичної новоєвропейської філософії і дозволяє в дещо відмінній від традиційної перспективі, розглянути процес історичного розвитку філософської думки періоду XVII - середини XVIII століть.

У підрозділі 1. 2 «Теоретичні та методологічні основи дослідження» зазначається, що в процесі аналізу феномена хиби класична новоєвропейська філософія зазнала на собі відчутного впливу тих підходів в інтерпретації хиби, які були сформовані в межах античної та середньовічної традицій філософування. В цьому сенсі, необхідно вказати на дві парадигми інтерпретації хиби, які сформувались ще у межах античної філософії: онтологічну та гносеологічну. Не зважаючи на свій безумовний зв'язок, кожна з них має характерні властивості та специфіку. Так, для онтологічного способу інтерпретації, питання про хибу чітко корелює з перспективами розв'язання проблеми співвідношення буття та ніщо. Прикладом обґрунтування «онтологічної парадигми» в інтерпретації хиби виступає філософія Платона. Її суть полягає у тому, що хиба інтерпретується саме як один з буттєвих феноменів, який має свою зумовленість універсальною структурою буття і знаходить свою основу в загальній конструкції світу як «місця сполучення буття і небуття». Водночас, характерною властивістю онтологічної парадигми інтерпретації хиби є те, що вона дозволяє продемонструвати вкоріненість хиби в способі буття людини або в її природі.

В межах гносеологічної парадигми інтерпретації хиби ми визначаємо її виключно як феномен, який виникає на поверхні пізнання, в стихії самого пізнання і є зумовленим насамперед специфікою самих пізнавальних здібностей, або ж - характером та умовами їхньої взаємодії з іншими здібностями людини, якими є: воля, пристрасті, почуття тощо. Для неї хиба є наслідком реалізації пізнавального процесу і має лише опосередковане відношення до буття, оскільки простором її існування є людська суб'єктивність, сфера пізнавальної діяльності, в якій ми маємо справу з відчуттям, уявленнями та судженнями, що стають хибними чи самі по собі, чи внаслідок їх співвіднесення з зовнішніми речами. Таким чином, застосовуючи поняття «гносеологічна парадигма», доцільно розглядати її не як звичайну форму заперечення онтологічної парадигми, а як систему певних ідей.

У порівнянні з античною філософією, у межах середньовічної мисленнєвої традиції, було запропоновано цілий ряд важливих положень, які дозволяють дослідити феномен хиби. Зокрема, попри розмаїття різних філософських доктрин, які були породженні середньовічною традицію, для всіх них було характерне загальне намагання розбудувати теорію хиби в такий спосіб, щоби вона в жодному разі не виявилася специфічною «апологією хиби», а була радше теодицеєю, яка б надавала раціональне пояснення того, чому саме в душі людини існує як істинне, так і хибне знання, а також виводила Бога з-під підозри у тому, що він чи не надав людині достатньо потужної пізнавальної здібності, чи свідомо припустив існування хиби, а отже й можливості хибити. У цьому сенсі, вже у самих джерел формування середньовічної філософії питання про можливість хиби тісно переплітається з питанням про можливість зла.

Розділ другий «Новочасна модель «достовірного розуму» з позицій пояснення можливостей хиби» включає в себе два підрозділи і надає аналіз загальних онтологічних і гносеологічних передумов формування проблематики хиби, а також характеризує те, в яких термінах, на яких рівнях, в який спосіб феномен хиби тлумачиться в раціоналістичній та емпіричній традиціях філософування.

У підрозділі 2. 1 «Розробка проблематики співвідношення мислення і буття в європейській філософії Нового часу» аргументується, що характерне для новочасної філософії визначення такого онтологічно та гносеологічно домінантного регіону сущого як «sub-jectum», змінило не лише загальний спосіб осмислення типу співвідношення мислення і буття, але й те, в який спосіб ця нова онтологія суб'єктивності зумовила протікання пізнавальних процесів. Така нова інтерпретація людини віднайшла її сутність не в бутті, а в пізнанні, внаслідок чого, буття стало представлено людині у вигляді предмету пізнання, певного об'єкту, що протистоїть їй як суб'єкту і чия об'єктивність, разом із достовірністю, конституюється в сукупності суб'єктивних когітальних актів. Ця тенденція спричинила те, що ще від часів Р. Декарта замість онтології на місце першої філософії стало претендувати дослідження знання чи епістемологія, коли внаслідок глибинних зрушень на рівні осмислення взаємозв'язку розуму і буття вся філософія Нового часу поступово перетворилась на теорію пізнання. Якщо раніше основою та умовою сущого виступало чи саме це суще чи Бог, то для Нового часу такою основою стало мислення (cogitatio) як вихідна даність, що існує для себе і сенс якої полягає у цій зустрічі з самим собою.

Виходячи зі своїх власних ідей, мислення в добу Нового часу саме в собі віднайшло прообраз та зразок для всієї реальності, а розум привласнив собі такий статус, що може бути охарактеризований як володіння всіма обставинами справи та всією повнотою реальності. В результаті чого, саме розум та суб'єкт, як носій розумових якостей, отримав роль основоположної достовірності буття та став тією точкою відліку, від якої ведеться оцінювання - в тому числі й в термінах істини та хиби - буття. Водночас знання стало не стільки простором, в якому суще дискурсивно розкривається людині, скільки таким простором, в якому суб'єкт може зайняти позицію, щоби вести мову про об'єкти, з якими він має справу в своєму дискурсі. Це зробило гранично рельєфною бінарну опозицію істини і хиби.

У підрозділі 2. 2 «Раціоналістична та емпірична філософія в контексті аналізу джерел хиби» доводиться, що починаючи від Ф.Бекона та Р.Декарта, і продовжуючи всіма подальшими філософсько-науковими розшуками новочасної філософії ми можемо спостерігати різні варіації однієї й тієї ж моделі взаємозв'язку між мисленням та сущим, в якій суще відцентровується навколо суб'єкта і отримує свою достовірність від нього та його здібностей. В результаті чого феномен хиби стало доволі проблематично тлумачити і як неадекватність судження стану речей, і як логічну помилку в судженні, і як свідоме спотворення порядку виведення суджень.

Засновуючись на тезі «розум мислить буття», новочасна філософія цілком логічно приходить до висновку про природну чистоту істинного знання, яке має своїм джерелом нерозривність та неперервність континууму «розум - буття». Описуючи характерне для філософів Нового часу розуміння проблеми пізнання можна зробити висновок, що як раціоналістів, так і емпіриків поєднує загальне ставлення до істини як до певного стану, чи як до специфічної телеологічно завданої структури. В цьому сенсі відмінність між раціоналістичною та емпіричною філософією полягає лише в тому, що для першої розум - це насамперед система раціонально побудованих когітальних актів, тоді як для іншої - це сукупність ідей, що породжені відчуттями та комбінуються на основі чуттєвого досвіду.

Властиве новочасній раціоналістичній та емпіричній традиціям в філософії паралельне конституювання двох рядів достовірності (достовірність пізнання, з одного боку, та достовірність світу - з іншого) породила проблему аналізу феномена хиби, яка попри свою очевидність не тільки не отримала жодних підстав для свого існування, але й взагалі - не повинна була характеризуватись через будь-які предикати існування. За цієї причини хиба як для представників раціоналістичної, так і для адептів емпіричної філософії Нового часу, характеризується не стільки як певний стан речей, властивість пізнавального процесу або ж суб'єкта пізнання, скільки як один з наслідків ієрархічної світобудови, який дається в знаки для людини через усвідомлення об'єктивної неможливості ототожнити досконалість Творця з досконалістю творіння.

Властивий новоєвропейському типу раціональності спосіб тлумачення взаємозв'язку розуму та буття, у якості однієї зі своїх вихідних інтенцій мав заперечення як реальності, так і феноменальності хиби при спробі її всілякої маргіналізації та якомога більш послідовному опору визнанню за нею будь-якого можливого онтологічного, онтичного чи гносеологічного статусу. Таке ставлення до феномена хиби виступило зворотним боком визначення істини в термінах певного стану взаємозв'язку розуму і буття, як такої онто-гносеологічної структури, яка описує специфічний і визначальний для Нового часу характер взаємодії суб'єкта, що пізнає, та об'єкта, що пізнається. Як для раціоналістичної, так і для емпіричної філософії цей характер взаємодії описується через спільну для них обох систему предикатів неперервності, континуальності, адекватності, необхідності, повноти, достовірності, які не залишають хибі теоретичної можливості обґрунтувати власну очевидність. За цієї причини практично всі способи пояснення феномена хиби в новочасній філософії мають редукціоністський характер, коли вона визначається у термінах помилки чи випадкового збігу обставин

Розділ третій «Виміри тлумачення хиби в емпіричній традиції філософування ХVІІ - середини ХVІІІ століть» включає в себе два підрозділи.

У підрозділі 3. 1 «Хиба та перспективи її нейтралізації в процесі універсалізації наукового знання» доводиться, що проблема хиби відіграє в емпіричній філософії одну з ключових ролей, оскільки загальний проект розбудови достовірного й заснованого на досвіді наукового знання, коли істинні властивості речей передають і відображаються через істинні та правильні відчуття та ідеї, змушував представників цієї традиції з'ясовувати причини виникнення хиби та її джерела. Одним з перших цю проблему максимально чітко сформулював Ф. Бекон. В межах запропонованого ним обґрунтування хиби її джерелом є не лише відсутність необхідних засобів отримання та належного утримання променів, які йдуть від світу, але й неякісні характеристики суб'єкта, як тієї інстанції, що замикає на собі всі промені пізнання, що йдуть від світу речей. При цьому Ф. Бекон має на увазі не хибність здатності сприйняття, а хибність самого розуму, в якому «від природи» самого розуму, а також від природи тих соціальних обставин, в які він занурений, утворюються специфічні ідоли, основним призначенням яких є породження хиби внаслідок специфічного гносеологічного викривлення тих об'єктивних властивостей речей, які сприймаються людиною в процесі її емпіричної та раціональної пізнавальної діяльності.

Досліджуючи феномен хиби Ф. Бекон пропонує застосовувати теоретичний конструкт «пастки», в яку випадково та невільно потрапляє розум в процесі своєї пізнавальної діяльності. Всього він нараховує чотири типи подібних пасток чи чотири типи причин, що зумовлюють виникнення хиби. Утім, як випливає з представленого Ф. Беконом аналізу всі описані ним «пастки» є рівною мірою природними і кореняться в самій природі пізнавальної здатності, а також в природі людської суб'єктивності. В цьому сенсі, здолання хиби є своєрідною протидією людській природі. Тому, описуючи, так зване, «природне сприйняття» людини, Ф. Бекон уподібнює його не чистій та гладкій поверхні, а радше смутному та погано відшліфованому дзеркалу. Тому діяльність науковця Ф.Бекон описує в термінах відображення, яке реалізується абсолютно досконалою та гладкою дзеркальною поверхнею. Таким чином від самого початку своєї філософії Ф.Бекон будує визначально анти-природну модель розуму, який шляхом свого вдосконалення за допомогою боротьби з ідолами та правильного наукового методу, видозмінює свою природу і елімінує з неї усе, що може дати підстави для визначення розуму як однієї з властивостей будь-якого суб'єкта.

Головним питанням, яка постає в контексті практичної реалізації процедури очищення від хиби і вдосконалення наукового, а отже й істинного, відображення полягає в тому, що в результаті її втілення унеможливлюється процедура ідентифікації дзеркально-розумової поверхні пізнання не лише як свідомості того чи іншого конкретного науковця, але й як свідомості певного суб'єкта взагалі, оскільки вона є настільки досконалою у своїх властивостях віддзеркалення, що в ній вже не можна виділити тієї «суб'єктивності», яка б відрізняла її від об'єкту її дослідження. Лише в системі таких «досконалих дзеркал-суб'єктів» можна без зайвих зусиль реалізувати беконівський проект розбудови цілісної та завершеної системи наукового знання.

Підрозділ 3. 2 «Дослідження хиби в працях представників класичного новочасного емпіризму» складається з трьох частин:

- 3. 2. 1 «Аналіз ідеї хиби Дж. Локком», в якій автор доводить, що Дж.Локк обґрунтував відмінне від беконівського, але не менш характерне для емпіричної філософії тлумачення хиби як невірності чи неправильності. Фактично, починаючи з Дж.Локка, сама проблематика хиби в емпіричній філософії суттєво змінює свою форму і постає вже не стільки як питання про сутність хиби як такої, скільки у вигляді питання необхідності визначення того, що може бути охарактеризовано як «хибна ідея». Це пояснюється тим, що не припускаючи можливості будь-якого вихідного спотворення пізнавальної здатності, Дж.Локк, тим не менш, розглядає її процесуальну реалізацію виключно в контексті діяльності людського розуму та його продуктів. На відміну від досконалої, хоча й не всесильної, пізнавальної здатності, людське сприйняття конституйовано в такий спосіб, що воно діє за певними законами і правилами, які не тільки не дають можливість сприймати все і одразу, але й часто змушують нас обмежуватись сприйняттям лише окремих речей в їх конкретних станах. Але ані на рівні пізнання як такого, ані на рівні сприйняття, Дж.Локк не вбачав можливості для існування хиби. Тому загальна постановка питання про хибу реалізується ним у формі розв'язання проблеми про можливість появи хибних ідей.

Характеризуючи хибу як специфічний «змішаний модус», Дж.Локк зазначає, що цей моду складається з чотирьох простих ідей. По-перше, хиба - це такі звуки, які можуть бути не лише висловлені, але й сприйняти. По-друге, хиба - це сукупність визначених ідей в розумі того, хто висловлює свої думки чи описує свої сприйняття. По-третє, хиба - це конкретні слова, які висловлюються з метою позначення чи виразу певних ідей. По-четверте, хиба - це розбіжність між порядком поєднання чи роз'єднання слів-знаків та порядком поєднання чи роз'єднання ідей в розумі того, хто ці слова-знаки промовляє. Таким чином, замість того, щоб досліджувати складний змішаний модус хиби за Дж.Локком, правильніше звернутись до цих чотирьох простих ідей. Такий аналіз змішаного модусу хиби виявляє свою плідність насамперед з огляду на необхідність її точної ідентифікації. Процедура ідентифікації хиби виявляє свою значимість за тієї причини, що саме чіткість в ідентифікації хиби виступає, за Дж.Локком, однією з основних запорук успішності боротьби з нею.

- 3. 2. 2 «Хиба і проблема сприйняття в філософії Дж. Берклі», в якій продемонстровано, що в процесі беркліанського аналізу джерел походження хиби можна вказати на наявність двох її основних причин, які обидві коріняться в людині. Перша причина - це припущення існування несприйманого світу, чи такого реального світу за яким би ми визнавали власне, незалежне від нашого власного сприйняття існування. Наслідком, подібного хибного уявлення є скептицизм, який завжди заповнює собою лакуну, що утворюється в зазорі подвійності існування: між інтелегібельністю та реальністю. Інша причина походження хиби - це віра в абстрактні ідеї, які штучно затьмарюють процес пізнання і сприяють непорозумінню між вченими. У цьому плані той спосіб пояснення виникнення хиби, який пропонує Дж.Берклі є надзвичайно своєрідним продовженням беконівської лінії. Спільним з цією традицією є те, що для Дж. Берклі, хиба виникає виключно як наслідок певної характерної для людині властивості. Своєрідність же беркліанського пояснення феномена хиби полягає в тому, що він принципово не визнає за цією людською здатністю онтологічного статусу.

Аналіз вчення про абстрактні ідеї дозволяє також чітко представити основні відмінності між емпіризмом Дж. Локка та Дж. Берклі. На відміну від Дж. Локка, для Дж. Берклі основною причиною виникнення хиби в пізнавальній діяльності було існування в розумі специфічного класу ідей, якими є абстрактні ідеї. В цьому сенсі викорінення хиби в проекті Дж.Берклі поставало як нейтралізація впливу абстрактних ідей. В ході критики абстрактних ідей та обґрунтування неможливості їх існування Дж.Берклі одночасно окреслює пізнавальний процес не лише як природну потребу означати індивідуальні ідеї завдяки тим чи іншим загальним знакам, але й як невід'ємну складову формування «світу ідей» або, інакше кажучи, - того оперативного простору, на якому розум здатен здійснювати свої рефлексії. В результаті чого процес вивільнення людини від хиби в теорії пізнання Дж.Берклі постає як двохетапна дія, що включає в себе: а) правильну ідентифікацію вже існуючих абстрактних ідей, а також швидке впізнання тих абстрактних ідей, що можуть породжуватись розумом в майбутньому; б) відмову від вжитку абстрактних ідей та суцільне заперечення будь-якої їх гносеологічної валідності

- 3. 2. 3 «Хиба і пізнавальна здатність в скептицизмі Д. Юма», в якому обґрунтовується теза про те, що продовжуючи загальний напрям дослідження хиби як «хибної ідеї», що було задано Дж. Локком, Д.Юм рішуче відмовляється від намагання описати хибу як неадекватну чи абстрактну ідею. Натомість він зазначає, що єдиним способом правильно означити хиби є її дефініція як незрозумілої ідеї. Тобто це така ідея, яка знаходячись в розумі, не може бути ним в певний спосіб ідентифікованою чи шляхом певних логічних операцій, чи шляхом пошуку таких первинних вражень, які б відповідали даній ідеї. При цьому, Д. Юм відходить від того шляху, який дозволяв тлумачити хибу як розбіжність між перцепцією та ідеєю, оскільки факт подібної розбіжності не є ані хибним, ані істинним. Це означає, що для хибної ідеї принципово неможна віднайти відповідної їй перцепції. Вона суперечить реальному сприйняттю в тому смислі, що не спричиняється і не обґрунтовується ним. В результаті чого, аналіз хибних ідей набуває в філософії Д. Юма певного логічного завершення, коли проаналізувавши всі можливі варіанти тлумачення хибних ідей та їх генезису, він приходить до висновку про неможливість відповіді на це запитання. Тому, для нього, виявляється справедливим не лише визначення будь-чого незрозумілого як хибного, але й вихідна дефініція хиби як незрозумілості.

Розділ четвертий «Тлумачення хиби в раціоналістичній філософії Нового часу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4. 1 «Аналіз хиби в дослідженнях Р. Декарта: проблема співвідношення здатності пізнання та воління» автор доводить, що об'єктивація феномена хиби як необхідного предмету філософського аналізу відбувається вже у самих джерел новочасної раціоналістичної філософії. Це зумовлюється тим, що вихідне визначення цілей пізнання та розробки необхідного для їх реалізації методологічного апарату передбачало пояснення того стану, в якому знаходиться людський розум перед тим, як розпочинається наукове методологічно скероване пізнання сутності речей. Цей стан характеризується як недосконале знання, в якому переважають гадка та хиба. В результаті чого подібна актуалізація феномена хиби, який описує не просто ті чи інші знання, але й певний стан людського розуму, що ще не озброєний надійним науковим методом, змусила представників раціоналістичної філософії активно досліджувати як причини виникнення цього феномена, так і можливі шляхи його подолання в процесі розбудови цілісної системи наукового пізнання. Таким чином до аналізу феномена хиби звертаються всі без виключення представники раціоналістичної філософії, починаючи з Р. Декарта.

Проблема хиби, як вона розглядається Р.Декартом, відіграє в його філософії важливу роль з огляду на те, що надаючи пояснення здатності людини не помилятися, яка була б неможливою, якщо б людина від природи була такою істотою, яка все сприймає ясно та адекватно, він обґрунтовує поняття свободи людини, переводячи поняття свободи з практичної у теоретичну площину. Здатність людини хибити фактично утворює основу специфічного положення людини у світі (medium quid inter Deum et nihil), яке описується поняттям суб'єктивності, оскільки сама суб'єктивність стає можливою як індивідуальне ставлення до істини. В результаті чого суб'єктивність постає як пізнавальний рух чи постійне прагнення істини, яке збувається завдяки хибі. Основною причиною виникнення хиби, на думку Р.Декарта, є поєднання у людині нескінченої волі та кінцевого інтелекту, що дозволяє йому, з одного боку, уникнути необхідності тлумачити здатність хибити виключно як випадковість, а з іншого - приписувати Богу «злі наміри» щодо людини. Водночас, намагання описати хибу виключно як гносеологічний феномен, яке проявляється у Р. Декарта в його неодноразових твердженнях про «нереальність хиби», призводить до того, що вона набуває онтологічних властивостей через свою вкоріненість у людині. Тобто не маючи своєї основи а ні в Богові, а ні в речах, вона формує підстави для виділення людини як особливого сущого, яке надаючи місце збування хибі вступає у характерне лише для неї відношення до Бога та сущого.