Класична новочасна філософія: виміри тлумачення хиби

Ставлячи проблему пояснення феномена хиби, Р. Декарт тим самим здійснив гранично важливу для всієї подальшої філософії процедуру проблематизації розуму як такого. Ця проблематизація природи розуму, відбувається завдяки двом синхронним діям, якими стали: а) проблематизація достовірності ідей, б) доведення достовірності розумової здатності. Кінцевим результатом зазначеної проблематизації в філософії Р.Декарта стає не лише відкриття достовірної ідеї Бога та істинності судження про «існування мислячого я», але й фундаментальне утвердження достовірності самого розуму, який здатен здійснювати специфічні акти, в тому числі й щодо визначення достовірності тих чи інших ідей, включаючи й хибні ідеї.

У підрозділі 4. 2 «Афективна природа хиби в аспекті можливості раціонального обмеження її впливу» доведено, що Б.Спіноза запропонував цілий ряд принципово нових підходів до визначення феномена хиби та пояснення його сутності. Зокрема, аналізуючи зміст ідей розуму, він висловив тезу, що ідея хиби може бути охарактеризована як «неадекватна ідея». При цьому для Б. Спінози адекватність - це не відповідність «ідеї-як-образу» самій речі, образом якої вона є, а відповідність ідеї тій ідеї сутності речі, що існує в божественному розумі. Такий підхід у тлумаченні феномена хиби одночасно вирішує цілий ряд класичних проблем в обґрунтуванні хиби, коли хиба вже не редукується до банальної помилки сприйняття або ж помилки в послідовності суджень, та продукує нові, головна з яких полягає у необхідності чіткої артикуляції змісту божественних ідей речей, з якими ми потенційно повинні порівнювати ідеї речей, які формуються (виникають) в нашій душі.

Розбудовуючи методологічну основу для уникнення хиби та побудови істинного знання, Б. Спіноза обґрунтовує власний метод «очищення розуму». На відміну від всіх подібних до цього проектів, які було запропоновано до Б. Спінози, суть його методу полягає в проведенні суто логічної за своїм змістом процедури диференціації ідей, коли вони розподіляються на класи, з-поміж яких виділяються такі два основні класи як хибні та істинні ідеї. Головна проблема, з якою Б. Спіноза стикається при здійсненні процедури диференціації ідей, полягає в тому, що нам певним чином необхідно не лише знати відмінність між різними ідеями, але й мати здатність їх впізнавати чи розпізнавати. Тобто ми повинні не просто знати чим фіктивна, хибна, сумнівна ідея різниться від істинної ідеї, але й вміти ідентифікувати ту чи іншу ідею як фіктивну, хибну, сумнівну. Застосування подібної аргументації змушує Б. Спінозу визнати існування в людській природі поряд з однією досконалою ідеєю істини, таку ж саме досконалу ідею хиби або фікції. Тому, на відміну від істини, для якої дійсно, не потрібно жодного методу чи жодної здатності для її ідентифікації, для фіктивних-хибних-сумнівних ідей доконечно важливо мати здатність їх ідентифіковувати чи розпізнавати.

Таким чином, досліджуючи запропонований Б.Спінозою метод «очищення розуму», який складає необхідну частину загального процесу уникнення хиби та пізнання істини, ми доходимо висновку про те, що такою ж невід'ємною частиною цього методу має бути й метод пізнання хиби, або принаймні метод її чіткого розпізнавання та бодай тимчасового збереження.

У підрозділі 4. 3 «Тлумачення хиби як «помилки» в філософії Н.Мальбранша» обґрунтовується теза, що основною ідеєю Н.Мальбранша у визначенні статусу феномена хиби є його редукція до помилки. Як це впливає з усіх проаналізованих Н. Мальбраншем причин виникнення хиби, вона є не більш як «відсутністю». Тут не можна не провести аналогію з августинівським положенням про зло як «відсутність» добра. Відсутність чіткого розрізнення між судженням та відчуттям, між судженням та уявленням, і т. д. Тобто хиба виникає там, де немає достатньої методологічної обізнаності і де людина легко потрапляє в пастки, що можуть датися в знаки в процесі сприйняття, уявлення чи мислення, коли до того ж на волю, що виносить судження, впливають ще й схильності та пристрасті.

Разом з тим Н. Мальбранш досліджує проблему взаємовпливу пристрасті (афектів) та хиби. Він вказує на те, що розуміння пристрасті як одного з проявів домінування тілесних інтенцій над духовними наділяє її ознаками хибності не стільки за причини власної внутрішньої оманливості або ж хибності, скільки з огляду на той незаперечний й одночасно об'єктивний вплив, який вони мають на душу та на пізнавальний процес. Модель генезису хиби у Н. Мальбранша в контексті дослідження ним людських пристрастей відтворює все те, що було описано в перших книгах «Розшуків», коли хиба та омана, як її результат, тлумачаться в першу чергу з позицій зовнішнього впливу будь-чого на чисту пізнавальну здатність. Ґрунтуючись на зазначеній моделі пояснення пристрасті як причини хиби, Н.Мальбранш повністю відкидає прагматичну ідею Б.Спінози щодо корисного застосування енергії пристрастей, коли самі пристрасті спрямовуються на гідний об'єкт, яким є бог або ж благо. Адже, з одного боку, пристрасті завжди формують хибне уявлення та хибне судження, а, з іншого боку - поява певного «позитивного, не чуттєвого об'єкту пристрасті» є неймовірним явищем, оскільки ані Бог, ані благо, ані істина тощо не можуть бути об'єктом чуттєвого сприйняття.

Досліджуючи пристрасті Н. Мальбранш доводить, що проблема хиби займає в межах його онто-гносеологічної побудови одне з центральних місць. Якщо «хибить» не сама пристрасть, якщо хиба не є тією специфічною «гносеологічною інфекцією», що вноситься в чистий розум пристрасним потягом до всього того, що оточує людину і людське тіло, то тоді єдиним способом її ідентифікації і викриття стає аналіз механізму взаємодії душі і тіла, волі і розуму. Це є нічим іншим як однією з центральних і найбільш значущих проблем не лише філософії Н. Мальбранша, але й всієї новочасної традиції філософування.

Розділ п'ятий «Мовний вимір тлумачення хиби в класичній новочасній філософії» складається з двох підрозділів, в яких надається характеристика «лінгвістичному обрію» в інтерпретації феномена хиби.

У підрозділі 5. 1 «Взаємозв'язок хиби та мови в емпіричній філософії (Т.Гоббс)» обґрунтовується, що проблема істини та хиби займає одне з центральних місць у розбудові гоббсівської філософської теорії, оскільки метою філософії та науки він вважає «донесення правди про порядок, причини та наслідки речей». Здійснене Т. Гоббсом визначення хиби як одного з мовних артефактів, залишає цілий ряд серйозних проблем, які пов'язані з поясненням специфіки процесів розуміння. Адже, якщо ми заперечуватимемо можливість сприйняття мови як самодостатнього об'єкта на рівні з іншими об'єктами зовнішнього світу, який має свій внутрішній простір (в якому суто й конституюється хиба), то тоді зникає будь-яка можливість пояснення такої властивості хиби як транзитивність.

Не дивлячись на те, що факт існування хиби та хибних тверджень видається Т. Гоббсу очевидним, проблема з якою стикається цей мислитель, полягає не стільки у доведенні можливості хиби, скільки у можливості її ідентифікації. Тобто, якщо хибу не можна зрозуміти, то яким саме чином стає можливим розуміння того, що щось є хибою? Зазначена проблема постає як результат сенсуалістичного обґрунтування не лише досвідного процесу, але й актів розуміння. Таким чином, акт встановлення чи ідентифікації хиби, як випливає з міркувань Т.Гоббса, є специфічним когітальним актом, який, тим не менш, не є актом розуміння. У цьому сенсі, можна казати, що людині властива не лише здатність до розуміння, але й додаткова або компліментарна здатність до нерозуміння.

Єдиним способом зберегти можливість для пояснення феномена хиби, який включає у себе можливість хибити самостійно та вводити в оману інших, не надаючи їй онтологічного статусу та навіть найменшої претензії на самостійне існування, є онтологізація того середовища, в якому вона народжується, тобто - мови. Інакше кажучи, мова повинна набути такого ж статусу як і речі, стати не опосередковуючим феноменом, а такою ж реальністю як і всі ті предмети, що нею описуються. Саме до цього висновку і приходить Т. Гоббс, переводячи дослідження феномена хиби насамперед в простір аналізу мови та її функціонування.

У підрозділі 5. 2 «Хиба і комунікація: проект універсальної раціональної мови» доведено, що розглядаючи феномен «зловживання словами», самі випадки зловживань, та причини їх можливості Г.В.Ляйбниць фактично досліджує різноманітні ситуації пов'язані із помилковим вжитком слів та проблему хиби. Це пояснюється тим, що намагаючись пояснити феномен «зловживання словами» Г.В.Ляйбниць мав безпосередньо вступити до поля розгортання питання хиби. Таким чином, звертаючись до феномену «зловживання словами», Г.В.Ляйбниць вводить до кола свого дослідження таку важливу гносеологічну проблему, яка утворює своєрідний обрій значної кількості гносеологічних побудов новочасної філософії, як проблема хиби. Звісно, що сама хиба у переважній кількості випадків редукується ним до помилки, яка пояснюється необережністю, дурістю, пізнавальною неохайністю, нетерплячістю, методологічною необізнаністю, марнославством або будь-чим іншим. Однак, саме незадовільність будь-якого з наведених пояснень причин породження хиби (можливості зловживати словами), а точніше, - можливості хиби як такої, змушує нас з усією серйозністю ставитись до її аналізу, оскільки, як виявляється, знаходячись у межах як емпіричної, так і раціоналістичної парадигми, справжньою проблемою, яка незважаючи на всі пропоновані рішення продовжує залишатись нерозв'язаною, є не проблема істини, а проблема хиби та визначення умов її можливості. У цьому контексті, описаний Дж. Локком та досліджуваний Г.В.Ляйбницем феномен «зловживання словами» дозволяє до певної міри наблизити цей «обрій проблематичності» хиби та надати змістовного висвітлення цього феномена через його зв'язок з мовою.

Розділ шостий «Зв'язок класичної новочасної і просвітницької філософії в тлумаченні хиби» складається з двох підрозділів в яких аналізуються основні лінії рецепції у визначенні та дослідженні феномена хиби між філософією доби Просвітництва та класичною новочасною філософією.

У підрозділі 6. 1 «Обґрунтування хиби в філософії К. А. Гельвеція» доводиться, що в філософії К. А. Гельвеція, що також є характерним для переважної кількості представників французького і частково англійського просвітництва, феномен хиби визначається через концепт «помилки» чи «помилкової форми практичного застосування пізнавальних здібностей» людини. Подібна модель виникнення хиби, яку пропонує К.А.Гельвецій, хоча і може видаватися легкою ціллю для критики, але її в жодному разі не можна визначити логічно непослідовною. К.А.Гельвецію вдається зберегти три важливі для сенсуалізму посилки: первинність і основоположність здатності сприйняття, існування зовнішніх речей, наявність безпосереднього деретміністичного зв'язку між відчуттям та ідеєю. Визначивши можливі причини походження хиби, як їх бачить К.А.Гельвецій та просвітницька традиція в цілому, ми можемо констатувати, що всі його зусилля спрямовувалися на вирішення одного завдання: якомога далі відвести підозру від об'єктів та сприйняття шляхом заперечення будь-яких можливих об'єктивних джерел хиби у їх вірогідній причетності до появи хиби.

Вирішуючи проблему походження хиби К.А.Гельвецій, мав сформулювати своє ставлення щодо існування зовнішнього світу та об'єктивності його сприйняття. В цьому сенсі його теорія трьох джерел хиби видається спробою апологетики сенсуалізму, оскільки її основною метою є доведення суб'єктивного походження хиби. Тобто, ані наявність хибних думок, ані неадекватних уявлень жодним чином не стосується зовнішнього світу. Тому, всі спроби поставити під сумнів його існування є не більш як грою уму, і до того ж - хибною грою.

Таким чином, рухаючись в загальному руслі новочасного сенсуалізму К.А.Гельвецій а разом з ним і вся традиція французького просвітництва, пропонують доволі оригінальний спосіб вирішення питання щодо визначення специфіки феномена хиби та причин її виникнення. Звичайно, та увага, яку просвітницька філософія і зокрема К. А. Гельвецій приділяє цій проблемі не може вважатися достатньою, але на відміну від решти сенсуалістів, він, все ж таки, не приймає безумовну очевидність цього факту, так саме як і не звертається до банальних прикладів позичених зі сфери застосування здорового глузду, коли людина не сумніваючись оминає перешкоду на своєму шляху. В цьому плані, запропонована представниками просвітницької філософії аргументація може бути визначена як спроба «раціонального обґрунтування сенсуалізму», що вносить дещо несподіваний, але водночас надзвичайно цікавий тон в загальний розвиток як сенсуалістичної теорії в цілому, так і в досліджуваній нами частині щодо проблеми походження хиби та пояснення цього феномена.

У підрозділі 6. 2 «Вплив класичної новочасної традиції на інтерпретацію хиби в філософії Е. Кондільяка» аргументується, що важливим напрямком впливу класичної новочасної філософії на філософію доби Просвітництва в частині дослідження феномена хиби слід назвати аналіз природи самих суджень, а не зовнішнього світу, як основного і єдиного джерела походження хиби. Сенс зазначеної просвітницько-теоретичної моделі пояснення феномена хиби, яка репрезентована в філософії Е.Кондільяка, полягає в тому, що рух ідей та процес пізнання стимулюється знаками (словами), які є пов'язаними з ідеями і можуть спричиняти їх рух так само як і речі. Однак перевага і одночасно проблема будь-якого знаку полягає в його довільності. В тому, що він, на відміну від речі, має зв'язок з ідеєю не необхідний через «відчуття-відбитки», а встановлений самою людиною. Це не означає, що знаки можуть використовуватись цілком свавільно і що не існує жодних правил поводження зі знаками. З огляду на це знак є дзеркальним відбитком речі. Але, таким відбитком, який утворюється в «задзеркаллі» чи за тією поверхнею, яка представлена ідеями. Тому, зв'язок знаку і речі від самого початку несе в собі певне викривлення, яке викликане не тим, що знак є гарним чи поганим, прозорим чи непрозорим, правильним або помилковим, а тим, що він є знаком. Якби знак не був таким, то він не міг би спричиняти рух ідей, але, оскільки він є саме таким, яким він є (довільним), то він визначально є джерелом хиби. Подальші намагання Е.Кондлільяка пояснити хибу виключно на кшталт помилки при побудові суджень виглядають малопереконливими за тієї причини, що, насправді, хибними виявляються не ті чи інші знаки (їх сполучення), а сам знак (знакова активність, діяльність за допомогою знаків) як такий.

Теоретико-методологічна роль цього висновку полягає в тому, що тим даром, який після гріхопадіння отримала душа для того, щоб підніматись від чуттєвого досвіду до істини, виявляється хиба. Тобто, хиба у Е.Кондільяка та всієї просвітницької філософії породжується не пізнавальною діяльністю, а являє собою одну з сутнісних умов мислення, оскільки намагання позбавитись неї призводить до руйнації всієї пізнавальної діяльності та самого мислення. Фактично цей шлях до укорінення хиби в онтологічній структурі людської суб'єктивності виступив тією необхідної логічною ланкою, яка дозволила перейти він класичного новочасного способу визначення феномена хиби до традиції німецького ідеалізму та філософії ХІХ століття.

У висновках репрезентовано теоретичні підсумки роботи, які в узагальненому вигляді відображають мету, завдання і наукову новизну дослідження:

- Властивий новоєвропейській філософії спосіб тлумачення взаємозв'язку розуму і буття, однією зі своїх вихідних інтенцій мав заперечення як реальності, так і феноменальності хиби при спробі її маргіналізації та якомога більш послідовному опору визнанню за нею будь-якого онтологічного, онтичного чи гносеологічного статусу. Таке ставлення до хиби виступило зворотним боком визначення істини в термінах певного стану взаємозв'язку розуму і буття, як такої онто-гносеологічної структури, яка описує специфічний і визначальний для Нового часу характер взаємодії суб'єкта, що пізнає, та об'єкта, що пізнається. Причому, як для раціоналістичної, так і для емпіричної філософії, цей характер взаємодії описується через спільну для них обох систему предикатів: неперервності, континуальності, адекватності, необхідності, повноти, достовірності тощо, які не передбачають появи хиби.

- В процесі аналізу феномена хиби новоєвропейська філософія зазнала на собі відчутного впливу тих підходів в інтерпретації хиби, які були сформовані в межах античної та середньовічної традицій філософування. В цьому сенсі, необхідно вказати на дві парадигми інтерпретації хиби, які сформувались ще у межах античної філософії: онтологічну та гносеологічну. Для онтологічного способу інтерпретації хиби властива не лише демонстрація її спорідненості з сутнісними властивостями людської природи, але й те, що питання про хибу чітко корелює з перспективами розв'язання проблеми співвідношення буття та ніщо. Для онтологічної парадигми інтерпретації хиби властиве звернення до буття, його взаємодії з небуттям, природи людини, способу її буття тощо, тоді як в межах гносеологічної парадигми інтерпретації хиби ми визначаємо її виключно як феномен, який виникає на поверхні пізнання, в стихії пізнання і є зумовленим насамперед специфікою самих пізнавальних здібностей, або ж - характером та умовами їхньої взаємодії з іншими здібностями людини, якими є воля, пристрасті, почуття тощо.

- У порівнянні з античною філософією, в межах середньовічної мисленнєвої традиції, було запропоновано цілий ряд важливих положень, які дозволяють дослідити феномен хиби. Попри розмаїття різних філософських доктрин, які були породженні середньовічною традицію, для всіх них було характерне загальне намагання розбудувати теорію хиби в такий спосіб, щоби вона в жодному разі не виявилася специфічною «апологією хиби», а була радше теодицеєю, яка б надавала раціональне пояснення того, чому саме в душі людини існує як істинне, так і хибне знання, а також виводила Бога з-під підозри у тому, що він чи не надав людині достатньо потужної пізнавальної здібності, чи свідомо припустив існування хиби, а отже й можливості хибити.

- В процесі обґрунтування та конституювання специфічного простору розуму, як місця збування пізнавальних актів, в межах раціоналістичної філософії з часів Р. Декарта ствердилась у своєму існуванні домінантна для Нового часу та всієї новоєвропейської філософії тенденція до центрування всього достовірного, точного і ясного навколо незаперечної достовірності розуму. Це змусило ставити проблему хиби вже не стільки в площині пояснення можливих вад пізнавальної здібності як такої, скільки шукати певні альтернативні шляхи її пояснення. Основною причиною виникнення хиби, на думку Р. Декарта, є поєднання у людині нескінченої волі та кінцевого інтелекту, що дозволило йому, з одного боку, уникнути необхідності тлумачити здатність хибити виключно як випадковість, а з іншого - приписувати Богу «злі наміри» щодо людини. Способом уникнення хиби, за Р. Декартом, є правильне користування свободою, яке полягає в тому, щоб постійно запобігати намаганням волі випереджати у своїй діяльності інтелект.

- Одним з найбільш радикальних проектів редуктивної інтерпретації хиби в межах раціоналістичної філософії став проект Н. Мальбранша. За Н.Мальбраншем хиба виникає там, де немає достатньої методологічної обізнаності і де людина легко потрапляє у пастки, що можуть датися в знаки в процесі сприйняття, уявлення чи мислення, коли, до того ж, на волю, що виносить судження, впливають ще й схильності і пристрасті. В результаті чого, модель генезису хиби у філософії Н.Мальбранша в контексті дослідження ним людських пристрастей відтворює все те, що було описано в перших книгах його праці «Про пошук істини», коли хиба та омана, як її результат, тлумачаться, в першу чергу, з позицій зовнішнього впливу будь-чого на чисту пізнавальну здатність.

- В філософії Б.Спінози трансформація проблеми хиби з суто гносеологічної у практичну площину відтворює всі парадокси хиби та хибних ідей, з якими раціоналістична філософія стикається, намагаючись витлумачити хибу як неадекватність або ж як «нестачу знання». Разом з тим, в ході аналізу запропонованого Б. Спінозою методу «очищення розуму», який складає необхідну частину загального процесу пізнання істини, було продемонстровано, що невід'ємною частиною цього методу має бути й метод пізнання хиби, або принаймні метод її чіткого розпізнавання та бодай тимчасового збереження для того, щоби стала можливою процедура ідентифікації хиби. Це ж саме питання ідентифікації хиби рельєфно постає й у емпіричній філософії.

- Запропоноване в межах емпіричної традиції альтернативне пояснення хиби, яке виходить з постулату про поєднання активності судження із пасивністю відчуття розглядалось багатьма представниками цієї філософії як ключ до розв'язання чималої кількості гносеологічних проблем. Але, намагаючись розбудувати міцний зв'язок між судженнями і речами, сенсуалістична філософія стикається з проблемою хиби, яка вже самим фактом свого існування вказує на наявність певних вад самого пізнавального процесу, оскільки неможливість виникнення хиби на рівні речей, має бути компенсована визнанням єдиним джерелом хиби тієї специфічної здібності людини, яка лежить в основі всієї її пізнавальної діяльності.

- Розроблена Ф. Беконом модель науково-пізнавального процесу, яка була пізніше у тій чи іншій формі реципійована класичною емпіричною філософією, несе в собі властивості як деіндивідуалізації, так і десуб'єктивізації. В результаті чого, істина постає не тільки як неналежна розумові, але й як така, що є від природи чужорідною йому, оскільки лише завдяки процесові наукового пізнання, яке прямо сполучається із виправленням викривленої поверхні розуму, ця істина потрапляє до розуму і отримує можливість бути адекватно відтвореною в науковій системі. У цьому сенсі, цілком справедливим є висновок, що, за Ф.Беконом, розум хибить від своєї власної природи, і отримує істину рівно настільки, наскільки йому вдається від цієї природи відмовитись.

- Характерною властивістю класичної емпіричної філософії у її тлумаченні хиби стало перенесення акцентів на обґрунтування умов можливостей виникнення хибних ідей. Вперше цей крок було зроблено в межах філософії Дж. Локка. Починаючи від нього, проблематика хиби суттєво змінює свою форму і постає вже не стільки як питання про сутність хиби як такої, скільки у вигляді питання необхідності визначення того, що може бути охарактеризовано як «хибна ідея». Це пояснюється тим, що не припускаючи можливості будь-якого вихідного спотворення пізнавальної здатності, Дж.Локк, тим не менш, розглядає її процесуальну реалізацію виключно в контексті діяльності людського розуму та його продуктів. Свого розвитку зазначений спосіб інтерпретації хиби отримав в філософії Дж.Берклі. Своєрідність беркліанської інтерпретації хиби полягає в тому, що він жодним чином не може визнати за цією людською здатністю онтологічного статусу, тобто припустити її божественне походження.

- З-поміж розроблених новочасною філософією способів дослідження феномена хиби, необхідно звернути особливу увагу на виділення специфічного лінгвістичного поля, в якому стають можливими акти виречення хиби та хибного означення. Сама хиба, при цьому, у переважній кількості випадків редукується до помилки, яка пояснюється необережністю, дурістю, пізнавальною неохайністю, методологічною необізнаністю або будь-чим іншим. Однак, саме незадовільність будь-якого з наведених пояснень причин породження хиби в мовленевих актах та доволі широких можливостей зловживати словами змушує новочасну філософію з усією серйозністю ставитись до її аналізу.

- Сформульовані в межах філософії Нового часу питання, що були пов'язані з аналізом феномена хиби мали істотний вплив на подальший розвиток просвітницької філософії. Ключовими постатями, які дозволяють чітко відстежити трансформацію новочасної проблематики у праці мислителів доби просвітництва є К.А.Гельвецій та Е.Кондільяк. Рухаючись в загальному руслі новочасного сенсуалізму К.А.Гельвецій а разом з ним і вся традиція французького просвітництва, пропонують оригінальний спосіб вирішення питання визначення специфіки феномена хиби та причин її виникнення, який може бути визначений як спроба «раціонального обґрунтування сенсуалізму». Іншим важливим напрямом впливу класичної новочасної філософії на філософію доби Просвітництва в частині дослідження феномена хиби слід назвати аналіз природи самих суджень, як основного і єдиного джерела походження хиби.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографічні роботи, підручники, словники

1. Прокопов Д. Є. Інтерпретація хиби в європейській філософії XVІI - середини XVIII століть: Монографія / Д. Є. Прокопов. К.: Видавець ПАРАПАН, 2008. 428 с. (24,9 д.а.).

Рецензія на монографію: Огородник І. В. Актуальне дослідження новочасної філософії: історико-філософський вимір в аналізі феномена хиби / І. В. Огородник // Гуманітарні студії: Збірник наукових праць. 2008. Вип. 5. С. 3-5.

2. Історія філософії: Підручник / За ред. В. І. Ярошовця. К.: Видавець ПАРАПАН, 2002. С. 308-408. (6,5 д.а.).

3. Історія філософії: Словник / За ред. В. І. Ярошовця. К.: Знання України, 2005. 1200 с. (Частина 4 у співавторстві; Частина 6 - окремі статті). (5 д.а.).

4. Історія філософії: Підручник: У 2-х т. / За ред. В. І. Ярошовця. К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. Т. 1. С. 278-287, 325-457. (7,4 д.а.).

Навчально-методичні матеріали

1. Прокопов Д. Є. Навчально-методичний комплекс дисципліни «Історія зарубіжної філософії» (Частина І) для студентів філософського факультету спеціальності «Політологія» / Д. Є. Прокопов - К.: ДОПФФ, 2005. 62 с. (2,5 д.а.).

2. Прокопов Д. Є. Навчально-методичний комплекс дисципліни «Німецька філософія Нового часу» (Частина І) для студентів філософського факультету спеціальності «Релігієзнавство» / Д. Є. Прокопов. К.: ДОПФФ, 2005. 38 с. (1,3 д.а.).

3. Прокопов Д. Є. Навчально-методичний комплекс дисципліни «Німецька філософія Нового часу» (Частина ІІ) для студентів філософського факультету спеціальності «Релігієзнавство» / Д. Є. Прокопов. К.: ДОПФФ, 2005. 30 с. (1,2 д.а.).

Статті у наукових фахових виданнях

1. Прокопов Д. Є. Проблема визначення поняття та предмету історії філософії / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2001. № 24. С. 151-161. (0,5 д.а.).

2. Прокопов Д. Є. «Розшуки істини» та пояснення хиби: проблеми пізнання в філософії Н. Мальбранша / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2002. № 30. С. 39-51. (0,6 д.а.).

3. Прокопов Д. Є. Сенсуалізм К. А. Гельвеція в контексті проблеми доведення існування зовнішнього світу та походження хиби / Д. Є. Прокопов // Наукові записки НаУКМА. Серія: Філософія та релігієзнавство. К.: ВД «КМ Академія», 2003. Т. 21. С. 13-19. (0,5 д.а.).

4. Прокопов Д. Є. Проблеми легітимації історико-філософського дискурсу (історія філософії в інтерпретації Н. Мальбранша) / Д. Є. Прокопов // Sententiae. 2004. № 1 (10). С. 96-105. (0,6 д.а.).

5. Прокопов Д. Є. Філософування в контексті скептицизму в «Трактаті про людську природу» Д. Юма / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2004. № 43. С. 3-15. (0,5 д.а.).

6. Прокопов Д. Є. Історико-філософський текст і проблема «прагнення більшого» / Д. Є. Прокопов // Наукові записки НаУКМА. Філософія та релігієзнавство. К.: ВД «КМ Академія», 2004. Т. 25. С. 8-14. (0,5д.а.).

7. Прокопов Д. Є. Хиба та можливості її розуміння у філософії Т. Гоббса / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2004. № 41. С. 30-40. (0,6 д.а.).

8. Прокопов Д. Є. «Філософський mis-діалог» як предмет історико-філософського дослідження (Р. Декарт та П. Гассенді) / Д. Є. Прокопов // Sententiae. 2004. № 2 (XI). С. 72-82. (0,5 д.а.)

9. Прокопов Д. Є. Мова, зловмисність, помилка та хиба у Дж. Локка і Г.В.Ляйбниця / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2005. № 47. С. 11-23. (0,6 д.а.).

10. Прокопов Д. Є. «Істина буття», «істина висловлювання» та «істина відчуття» у філософії П. Гассенді / Д. Є. Прокопов // Філософські проблем гуманітарних наук. 2005. № 5. С. 181-188. (0,6 д.а.).

11. Прокопов Д. Є. Парадокси пояснення хиби в філософії Е. Кондільяка / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2005. № 49. С. 89-100. (0,5 д.а.)

12. Прокопов Д. Є. Проблема походження хиби та її статусу в «Метафізичних розмислах» Р. Декарта / Д. Є. Прокопов // Sententiae. 2005. №1 (ХІІ). С. 23-39. (1 д.а.).

13. Прокопов Д. Є. «Простір розуму» і конституювання достовірності в філософії Р. Декарта / Д. Є. Прокопов // Sententiae. 2005. № 2 (XIІІ). С. 20-29. (0,5 д.а.).

14. Прокопов Д. Є. Методологічні аспекти аналізу природи «хибних ідей» та їх тлумачення Дж. Локком / Д. Є. Прокопов // Філософські проблеми гуманітарних наук. 2006. № 8-9. С. 171-177. (0,6 д.а.)

15. Прокопов Д. Є. Пристрасті та хиба: питання співвідношення й взаємовпливу (Н. Мальбранш) / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2006. № 52. С. 53-63. (0,5 д.а.).

16. Прокопов Д. Є. Неадекватність хиби і проблема її універсальності / Д. Є. Прокопов // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. 2006. Вип. ХІІ. С. 413-422. (0,5 д.а.).

17. Прокопов Д. Є. Феномен хиби в межах аналізу взаємодії розуму і буття в філософії Нового часу / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2006. № 53. С. 19-29. (0,5 д.а.).

18. Прокопов Д. Є. Аналіз причин виникнення хиби в розумі та науці у «Трактаті про принципи людського знання» Дж. Берклі / Д. Є. Прокопов // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. 2006. Вип. 77. С. 85-89. (0,5 д.а.).

19. Прокопов Д. Є. Проблема причинності у Д. Юма і феномен «специфічної форми каузальності» / Д. Є. Прокопов // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. 2006. № 80. С. 38-42. (0,6 д.а.).

20. Прокопов Д. Є. Семіотичні аспекти критики Дж. Берклі теорії абстрактних ідей / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2006. № 58. С. 124-133. (0,5 д.а.).

21. Прокопов Д. Є. Новочасна модель «природи розуму» та її методологічний потенціал в аналізі пізнавального процесу / Д. Є. Прокопов // Українознавство. 2007. № 4 (25). С. 112-117. (0,6 д.а.)

22. Прокопов Д. Є. Проблема онто-гносеологічного статусу хиби в новочасній філософії / Д. Є. Прокопов // Мультиверсум: Філософський альманах. 2007. № 66. С. 85-95. (0,5 д.а.).

23. Прокопов Д. Є. Методологічні підвалини диференціації ідей в філософії XVII століття / Д. Є. Прокопов // Українознавство. 2008. Вип. 1 (26). С. 86-91. (0,6 д.а.)

Тези наукових доповідей

1. Прокопов Д. Є. Теорія пізнання Г. В. Ляйбниця: між раціоналізмом та емпіризмом / Д. Є. Прокопов // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. 2001. Вип. 36. С. 75-76.

2. Прокопов Д. Є. «Локк - Ляйбниць»: конституювання можливих світів філософського діалогу / Д. Є. Прокопов // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. 2002. Вип. 43. С. 167-168.

3. Прокопов Д. Є. Проблема опису сутності та причин виникнення фантастичних ідей в «Досліді про людське розуміння» Дж. Локка / Д.Є.Прокопов // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. 2003. Вип. 52. С. 64-65.

4. Прокопов Д. Є. «Критичні» елементи в аналізі розуму у філософії Дж.Локка / Д. Є. Прокопов // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень: Матеріали Міжнародної наукової конференції «Людина - Світ - Культура» (Київ, 20-21 квітня 2004 р.) - К.: Центр навчальної літератури, 2004. С. 49-50.

5. Прокопов Д. Є. Історико-філософський текст як проблема / Д.Є.Прокопов // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. 2004. № 67. С. 79-80.

6. Прокопов Д. Є. Феномен «зловживання словами» та його інтерпретація в «Нових дослідах» Г. В. Ляйбниця / Д. Є. Прокопов // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2005» (Київ, 26-27 квітня 2005 р.): Матеріали доповідей та виступів. К.: ВПЦ «Київський університет», 2005. Ч. 1. С. 32-35.

7. Прокопов Д. Є. Історія філософії: s'attendre aux «limites de la philosophie» / Д. Є. Прокопов // Історія філософії: теорія та методологія (до 110-річчя від дня народження В. Ф. Асмуса): Збірник наукових праць. К.: ВПЦ «Київський університет», 2006. С. 120-123.

8. Прокопов Д. Є. «Фактична редукція» істини в філософії К.А.Гельвеція / Д. Є. Прокопов // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2006» (Київ, 12-13 квітня 2006 р.): Матеріали доповідей та виступів. К.: ВПЦ «Київський університет», 2006. Ч. 1. С. 47-49.

9. Прокопов Д. Є. Хиба, що породжується загальною ідеєю буття: гносеологічні парадокси Н. Мальбранша / Д. Є. Прокопов // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2007» (Київ, 18-19 квітня 2007 р.,): Матеріали доповідей та виступів. К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. Ч. 1. С. 47-49.

10. Прокопов Д. Є. Феномен «немислення» в контексті проблеми раціональної мотивації волі (Г. В. Ляйбниць) / Д. Є. Прокопов // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2008» (Киїів, 16-17 квітня 2008 р.): Матеріали доповідей та виступів. К.: ВПЦ «Київський університет», 2008. Ч. 1. С. 44-46.

АНОТАЦІЯ

Прокопов Д. Є. Класична новочасна філософія: виміри тлумачення хиби. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2009.

В дисертації вперше досліджено хибу як специфічне явище в сфері пізнання й застосування пізнавальних спроможностей людини на матеріалі розвитку європейської філософії Нового часу. Виявлено значення дослідження хиби для історико-філософської реконструкції розвитку філософської думки доби Нового часу, доведено що проблема хиби складає один з основних предметів філософської рефлексії в процесі дослідження пізнавального процесу, а також при побудові запропонованих класичною новоєвропейською філософією моделей набуття достовірного та істинного знання. Досліджено запропоновану класичною новочасною філософією модель співвідношення розуму і буття з позицій пошуку логічних, онтичних та онтологічних умов можливості виникнення хиби.

В дисертації розкрито специфіку осмислення хиби в раціоналістичній та емпіричній філософії XVII - середини XVIII століть, проаналізовані основні концептуальні підходи до тлумачення хиби, визначено роль відчуття, пристрастей та мови в процесі виникнення хиби, досліджені процедури її нейтралізації, досліджено зв'язок між новочасною та просвітницькою філософією в аспекті розв'язання проблеми хиби.

Ключові слова: класична новочасна філософія, джерела хиби, істинне знання, вірогідність, пізнавальний процес, раціоналізм, емпіризм, розум, мова.

АННОТАЦИЯ

Прокопов Д. Е. Классическая философия Нового времени: измерения интерпретации заблуждения. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора философских наук по специальности 09.00.05 - история философии. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2009.

В диссертации впервые исследовано заблуждение как специфическое явление в сфере познания и применения познавательной способности человека на материале развития классической европейской философии Нового времени. Определено значение феномена заблуждения для историко-философской реконструкции развития философской мысли Нового времени, обосновано, что феномен заблуждения является одним из основных предметов философской рефлексии в процессе анализа процесса познания, а также в ходе разработки предложенных классической философией Нового времени моделей получения достоверного и истинного знания. Представлена характеристика предложенной философией Нового времени модели взаимодействия разума и бытия в контексте поиска логических, онтических и онтологических условий возможности возникновения заблуждения.

В диссертации раскрыта специфика осмысления феномена заблуждения в рационалистической и эмпирической философии XVII - середины XVIIІ века, анализируются основные концептуальные подходы в интерпретации феномена заблуждения, определена роль ощущения, страсти и языка в процессе возникновения заблуждения, исследованы процедуры его нейтрализации, а также связь между философией Нового времени и философией Просвещения с точки зрения решения проблемы заблуждения.

Автор обосновывает, что характерный для классической философии Нового времени способ интерпретации взаимосвязи разума и бытия, одной из своих исходных предпосылок имел отрицание как реальности, так и феноменальности заблуждения при попытке его маргинализации и как можно более последовательному сопротивлению в признании за заблуждением какого бы то ни было онтического или гносеологического статуса. Такое отношение к заблуждению конституировалось как обратная сторона определения истины в терминах одного из измерений взаимосвязи разума и бытия, как такой онто-гносеологической структуры, которая описывает специфический и одновременно определяющий для классической философии Нового времени характер взаимодействия познающего субъекта и познаваемого объекта. Причем, как для рационалистической, так и для эмпирической философии, это взаимодействие описывается с помощью общей для этих двух традиций системы предикатов: непрерывности, континуальности, адекватности, необходимости, полноты, достоверности и т.д., каждый из которых не допускает возможности для появления заблуждений.

Среди разработанных в классической философии Нового времени способов исследования заблуждения, особое внимание в диссертации уделяется анализу специфического «лингвистического поля», которое открывают философы XVII - середины XVIIІ века с целью обоснования возможности возникновения самого заблуждения и ложного обозначения.

Ключевые слова: классическая философия Нового времени, источники заблуждения, истинное знание, достоверность, процесс познания, рационализм, эмпиризм, разум, язык.

ANNOTATION

Prokopov D. Ye. Classical Modern philosophy: the dimensions of interpretation of false. - Manuscript.

Thesis for doctor of philosophy degree in specialization 09.00.05 - the history of philosophy. - Kyiv Taras Shevchenko National University, Kyiv, 2009.

The dissertation presents an investigation of false as a specific phenomenon in the sphere of knowledge and application of human's cognitive ability on a material of development of the Modern European philosophy. The importance of phenomenon of false for historical and philosophical reconstruction of Modern European philosophy development is determined by the fact that the phenomenon of false appears to be one of the basic subjects of philosophical reflection while the analysis of process of knowledge, and also in development of models of reception of authentic and true knowledge offered by Modern philosophy. The author proposes the characteristic of interaction model between reason and being, offered by Modern philosophy, in a context of search for logical, ontical and ontological conditions of false.

The dissertation analyses the specificity of understanding of a phenomenon of false in rational and empirical philosophy XVII - middle XVIIІ centuries, the basic conceptual approaches in interpretation of a phenomenon of false, determines the role of sensation, passion and language in occurrence of false, investigates the procedures of its neutralization, studies the correlations between Modern philosophy and the philosophy of late XVIIІ century (the period of Enlightenment) from the point of view of the problem of false.

Key words: classical Modern philosophy, sources of false, true knowledge, reliability, process of knowledge, rationalism, empiricism, reason, language.

Размещено на Allbest.ru