Духовна культура України XVII – першої половини XVIII століть (історико-філософський аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С.СКОВОРОДИ

УДК 1 (091) (477)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Духовна культура України XVII - першої половини XVIII століть (історико-філософський аналіз)

спеціальність 09.00.05 - історія філософії

Йосипенко Сергій Львович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, у відділі історії філософії України

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор ЄРМОЛЕНКО Анатолій Миколайович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, завідувач відділу соціальної філософії

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор ТКАЧУК Марина Леонідівна, Національний університет “Києво-Могилянська академія” МОН України, завідувач кафедри філософії та релігієзнавства

доктор філософських наук, професор ВІЛЬЧИНСЬКИЙ Юрій Михайлович, Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана МОН України, професор кафедри філософії

доктор філософських наук, професор ХОМА Олег Ігорович, Вінницький національний технічний університет МОН України, завідувач кафедри філософії

Захист відбудеться 22 травня 2009 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська 4.

Автореферат розіслано 13 квітня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук Ситніченко Л.А.

духовний культура церковний реформа

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Інтерес до історії української філософії виникає на зламі ХІХ - ХХ століть під впливом становлення української національної самосвідомості, коли тягла історія української філософії починає вважатись невід'ємним елементом історії української культури. Саме з огляду на цю обставину, а також на специфіку функціонування філософської думки в Україні домодерного та ранньомодерного періоду, українська філософська думка упродовж всього її вивчення розглядалась крізь призму духовної культури України, а концептуальне бачення духовної культури визначало погляд на місце української філософської думки в культурі, на її зв'язок з європейською культурою та філософією та значення для сучасної української культури і філософії. Студії з історії української філософії XVII - першої половини XVIII століть, періоду від Берестейської унії до інтеґрації Лівобережної України в Російську імперію, зазвичай відбувались в межах концептуального бачення духовної культури, яке було результатом рефлексій, далеких від наукових засад - автори, що пропонували таке бачення, часто були передусім ідеологами на ниві історії культури. Через це поле дослідження історії української філософії ранньомодерного періоду завжди було ареною боротьби взаємовиключних альтернатив: від розгляду цієї філософської думки як незначного епігонства європейських філософських та релігійних рухів без самостійної вартості, до тлумачення її як оригінального і неповторного здобутку людства, рівноцінного усій світовій філософії; від абстрагування від релігійного контексту до повного зведення філософської думки до нього тощо.

Історико-філософський аналіз духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть шляхом дослідження концептів, у яких духовна культура, як контекст філософської думки, осягається в історико-філософських студіях, та філософських ідей, які її структурували, є необхідною умовою подолання описаних вище дилем і забезпечення науково-обґрунтованого підходу до української ранньомодерної філософської думки як історико-філософського явища в цілому. Такий аналіз невіддільний від розкриття особливостей перебігу в українському суспільстві XVII-XVIII століть перетворень, порівнюваних з тими, яких зазнавали сучасні йому західні суспільства, а відтак його здійснення сприяє не лише розв'язанню проблем дослідження української ранньомодерної філософської думки, а й розвиткові української історичної та культурної ідентичності сучасного типу: якщо в ранньомодерний період Україна переживала процеси, корелятивні модернізації на її ранніх етапах, якщо тут створювалися інтелектуальні інструменти, узгоджене та свідоме задіяння яких стало основою європейського Модерну, то сучасне українське суспільство потрібно розглядати не як традиційне, а як суспільство, що розвинуло власну версію європейської модерності.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Перші наукові нариси української духовної культури ранньомодерного періоду були здійснені мислителями кінця ХІХ - початку ХХ століть - І. Франком, М. Грушевським, М. Возняком, однак їхні підходи не були сприятливими для студій з української ранньомодерної філософської думки, показовим прикладом чого є їх неґативна оцінка філософської та загальнокультурної спадщини Києво-Могилянської академії. Нові перспективи вивчення української філософської думки відкрили роботи Д. Чижевського, в яких були поставлені наріжні проблеми історико-філософського аналізу духовної культури, зокрема вкоріненості філософської думки в культурі та інтелектуальних засад цілісності ранньомодерної культури. В останній третині ХХ століття історико-філософська наука значно просунулась у вивченні української ранньомодерної філософської думки: було встановлено ряд особливостей її функціонування, віднайдено, описано і вивчено чимало філософських ідей, творів, постатей, що стало поштовхом для концептуального осмислення ранньомодерної духовної культури. Зокрема більшість дослідників - В. Горський, Т. Закидальський, М. Кашуба, В. Литвинов, В. Нічик, І. Огородник, М. Попович, Я. Стратій, І. Шевченко доходять висновків про цілісний характер духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть, пропонуючи однак різні моделі функціонування в ній філософської думки, зокрема авторські колективи на чолі з В. Нічик та М. Кашубою наголошують на взаємному обміні та власному розвиткові ідей, тоді як В. Горський - на їх запозиченні та поширенні.

Ці дослідження стимулювали історико-філософську розробку теоретичних проблем аналізу духовної культури в її зв'язку з філософією в 1980-1990-х роках, зокрема культурологічних, світоглядних та інституційних аспектів історико-філософського дослідження (В. Горський, Н. Поліщук, М. Попович, Е. Соловйов, Н. Хамітов, О. Хома), структури історико-філософського знання (Ю. Кушаков, В. Лях, С. Пролеєв, М. Ткачук, В. Ярошовець), проблем розвитку філософії в системі культури, зокрема співвідношення національного та загальнолюдського в культурі (І. Бичко, Є. Бистрицький, В. Табачковський, В. Шинкарук), зв'язку філософії та мистецтва (І. Іваньо, О. Забужко), впливу на філософію політичних, правових, етичних традицій української культури (А. Єрмоленко, В. Лісовий, Л. Шкляр). Водночас, осягнення засад європейської модерності спонукає дослідників ХХ століття приділяти все більше уваги ранньомодерній добі, з огляду на визначальний характер процесів секуляризації цього періоду (М. Вебер, Г. Блюменберґ, М. Ґоше, К. Льовіт, В. Райнгардт, Г. Шилінґ), на винайдення в цей час інструментів сучасної політики (Е. Канторовіч, П. Манан, К. Шміт, Л. Штраус), на роль філософської думки у становленні європейської модерності (П. Азар, Ю. Габермас, М. Горкгаймер, Е. Касірер, Ч. Тейлор).

Розвиток окреслених напрямів і підходів уможливив дискусії щодо оцінки визначальних явищ української ранньомодерної духовної культури, зокрема релігійних реформ Петра Могили в контексті Реформації та контрреформації (Я. Ісаєвич, А. Колодний, В. Нічик, П. Меєндорф, С. Ярмусь), визначення релігійно-політичної ситуації першої половини XVII століття в Речі Посполитій, до якої входила Україна, з погляду становлення толерантності (А. Жобер, А. Жуковський, В. Нічик, Н. Яковенко), розуміння барокового характеру української ранньомодерної духовної культури (С. Кримський, А. Макаров, Д. Наливайко, Л. Довга, Л. Ушкалов). Звертаючись до окремих явищ та рис української ранньомодерної духовної культури, ці дискусії апелюють до єдиного концептуального бачення духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть, яке не було предметом спеціальних історико-філософських студій, що обумовило актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, де виконувалась дисертація, є безпосереднім. Робота над дисертаційним дослідженням пов'язана з виконанням планових тем “Філософська думка України в історико-культурному контексті XI-XVIII століть” (2001-2004 рр.), № 0101U001471; “Способи філософування в пам'ятках української думки княжої доби та ранньомодерного періоду” (2005-2007 рр.), № 0105U000544. Дисертант є автором окремих розділів зазначених тем.

Мета й завдання дослідження обумовлені окресленою вище науковою проблемою - на основі історико-філософського аналізу концептів, у яких осмислюється ранньомодерна духовна культура та ідей, які її структурують, розробити теоретичні засади концептуального бачення духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть та з'ясувати роль філософської думки цього періоду у створенні інтелектуальних інструментів, необхідних для процесів модернізації.

В межах реалізації цієї мети перед дисертаційним дослідженням постали такі завдання:

З'ясувати основні проблеми концептуального бачення духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть, які постають в дослідженнях української філософської думки ранньомодерного періоду, дослідити їх ґенезу та вплив на поле історико-філософського дослідження;

Розробити теоретико-методологічні засади історико-філософського аналізу духовної культури з огляду на розв'язання проблем концептуального бачення духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть;

Встановити теоретичні засади і спрямування основних підходів до вивчення інтелектуальних процесів, що відбуваються в духовній культурі України XVII - першої половини XVIII століть;

Розробити перспективу для оцінки церковних реформ, здійснених з ініціативи та під керівництвом Петра Могили, як чинника культурної, інтелектуальної та політичної модернізації;

Визначити основні інтелектуальні проблеми духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть, корелятивні релігійно-політичним перетворенням цього часу;

Встановити умови можливості історико-філософського аналізу творів українських церковних інтелектуалів в контексті інтелектуальної, політичної та культурної історії модерності;

Проаналізувати основні філософські проблеми та ідеї, що розглядаються у творах українських церковних інтелектуалів, у загальній перспективі духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть та оцінити їх значення для становлення модерності;

З'ясувати умови можливості та продуктивність концептуального бачення духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть як “доби Бароко” чи “доби раннього Просвітництва”;

Виокремити альтернативи духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть в контексті становлення модерності.

Об'єктом дослідження є духовна культура України XVII - першої половини XVIII століть, предметом дослідження - концепти, в яких осмислюється духовна культура України XVII - першої половини XVIII століть, та сукупність ідей, що її структурують і забезпечують її цілісність, передусім теолого-політичні вчення, розуміння історії та статусу знання в житті людини і суспільства, які розробляються у творах українських церковних інтелектуалів XVII - першої половини XVIII століть.

Специфіка предмета визначила методи дослідження, у виборі яких визначальним було розуміння методу як способу бачення предмета. Аналіз концепів, у яких мислиться духовна культура України XVII - першої половини XVIII століть потребував застосування методів історії понять, а аналіз ідей, що її структурують - компаративних методів. Необхідність встановлення цих ідей та концептів, особливості їх аналізу та потреба поєднати і взаємно узгодити два різні предметні й методологічні порядки в єдиному комплексному історико-філософському аналізі, визначила теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження, яке здійснювалося у жанрі філософської історії ідей.

Філософська історія ідей, концепт якої запропонував Ф. Азуві, розглядає “філософські” та “історичні” аспекти історико-філософського дослідження як взаємообумовлені та рівноцінні, і вивчає функціонування філософських ідей та концептів одночасно відповідно до їх “внутрішньої” та “зовнішньої” логік; це робить можливим вивчення трансформацій, які відбуваються з ідеями, коли вони обмірковуються, формулюються, висловлюються, сприймаються, та історичного досвіду, який артикулюється філософськими ідеями і, своєю чергою, обумовлює їх трансформації. Застосування такого розуміння історії ідей вимагає не лише аналізу ситуації та організації творчого процесу, який досліджується, але й аналізу ситуації та способу організації самого дослідження, що неминуче надає історико-філософському дослідженню характеру рефлексивної історії філософії; це визначило структуру теоретико-методологічних засад дисертаційного дослідження. Його рефлексивна складова включає два реґістри філософії історії, кожен з яких стосується відповідно філософського та історичного аспектів історико-філософського аналізу: філософію історії філософії, яка пропонує трансісторичне бачення історико-філософського процесу, та філософію історії, яка пропонує його історичне бачення і на яку історико-філософське дослідження спирається як будь-яке історичне дослідження. Перший з цих реґістрів у дисертаційному дослідженні спирається на окреслені вище принципи філософської історії ідей, другий - на критичну філософію історії, окреслену в роботах Р. Арона, П. Рікера, А. Рено, а також на трансцендентальний підход до історії, запропонований М. Ґоше. Критична філософія історії звертається передусім до аналізу історичної ситуації того, хто філософує та того, хто досліджує філософування минулого, а відтак є рефлексією інтерпретативного виміру історії та загроз, на які наражається її інтерпретація; її завданням є обґрунтування претензій інтерпретативної праці на об'єктивність та окреслення меж і умов можливості історичного пізнання; трансцендентальний підхід полягає у розгляді історичних феноменів під кутом зору умов їх можливості. Інструментальна складова дослідження включає компаративні методи і методи історії понять, однак межі та способи їх застосування визначаються рефлексією соціальної обумовленості творчості та інституційної обумовленості функціонування ідей, що здійснюється відповідно до принципів та методів соціології філософського знання, розробленої в роботах П. Бурдьє та Л. Пенто.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому, на основі сучасних розробок методології історії філософії, філософії культури, політичної філософії та філософії історії, сформульоване теоретично обґрунтоване цілісне бачення духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть, яке підсумовує та узагальнює досвід досліджень історії української філософії впродовж ХХ століття. В межах такого бачення в дослідницьке поле історії української ранньомодерної філософської думки вперше введено розгляд теолого-політичних проблем, формування модерних історичних настанов та просвітницьких ідей у релігійному контексті, аналіз інституційних механізмів функціонування філософських ідей та їх перетворення на соціальний капітал, а також розкрито значення ранньомодерної філософської думки як одного з чинників становлення української модерності.

Зазначений концептуальний підхід конкретизується у наступних пунктах:

Здійснено методологічний аналіз поля дослідження української ранньомодерної філософської думки, який виокремив основні проблеми, які структурують це поле: єдності історико-філософського процесу, зв'язку філософського та нефілософського, національного та універсального, співвідношення філософії та релігії. Доведено, що така структура поля дослідження обумовлена особливостями конституювання історії української філософії як наукової дисципліни, і що саме логіка розв'язання зазначених проблем впродовж 1980-90-х років робить духовну культуру визначальним контекстом історії української філософської думки;

Обґрунтовано продуктивність застосування підходу до релігії як до чинника політичного структурування суспільства для розкриття шляхів і способів створення концептуальних інструментів становлення модерності в духовній культурі України XVII - першої половини XVIII століть, зокрема леґітимації політики в межах теолого-політичної проблеми і релігійного виправдання політики, перегляду статусу знання в житті людини та суспільства і зміни їх історичних орієнтацій;

З'ясовано, що саме однобічні концептуальні підходи до духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть породжують взаємовиключні позиції істориків філософії з приводу значення релігійного контексту філософської думки, значення реформ Петра Могили та ролі Києво-Могилянської академії для її розвитку, барокового характеру ранньомодерної філософії та функціонування в ній ранньопросвітницьких ідей; обґрунтовано, що розв'язання цих історико-філософських проблем потребує цілісного історико-філософського аналізу духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть;

Встановлено взаємну обумовленість релігійних, політичних, соціальних та інтелектуальних процесів, що визначила парадоксальність процесу секуляризації з погляду розуміння історії як односпрямованого процесу, очевидну на прикладі наслідків церковних реформ Петра Могили; доведено, що намагання з утвердження єдності релігії обертаються обмеженням її соціального впливу, намагання релігійно обґрунтувати політику - розмежуванням релігійного і політичного, утвердження релігійності нового типу - становленням індивідуалізму модерного типу;

Шляхом інтелектуальної реконструкції теолого-політичної проблематики духовної культури України XVII - першої половини XVIII реконструйовано основні проблеми, обумовлені релігійно-політичними перетвореннями: єдності віри та церков, співвідношення політичного та релігійного суверенітету; доведено, що проблеми єдності віри та толерантності становлять два аспекти однієї й тієї ж теолого-політичної проблеми, а отже що в духовній культурі України XVII - першої половини XVIII століть конституювались необхідні, але недостатні умови для релігійної та світоглядної толерантності;

Проаналізовано малодосліджену проблему інтелектуального та соціального статусу українських ранньомодерних церковних інтелектуалів; доведено, що церковні інтелектуали є передусім соціальними дієвцями, наділеними здатністю перетворювати інтелектуальні практики на чинники релігійних, духовних і соціальних змін, через що репрезентативність їхніх творів як джерел історико-філософського дослідження обумовлена ранньомодерними моделями вченості, які вони репрезентують.

Встановлено інтелектуальні та соціальні мотиви і механізми, які забезпечили провідну роль українських церковних інтелектуалів у створенні інтелектуальних інструментів, необхідних для відокремлення політики від релігії та леґітимації її автономії, оформлення модерних історичних настанов та обґрунтування розуміння людини модерного типу; з'ясовано, що протистояння двох течій українських церковників, лідерами яких були Стефан Яворський та Теофан Прокопович, визначено їх теолого-політичними настановами, що не зводяться до суто ідейних, конфесійних чи цивілізаційних впливів;

Обґрунтовано цілісний підхід до ранньомодерної духовної культури на основі її розуміння як періоду інтелектуальної інструменталізації релігійно-політичних та культурних процесів, в перебігу якої поступ ідей стимулюється розв'язанням суперечностей, що виникають при узгодженні між собою даних різних царин знання та людської діяльності; в межах цього підходу встановлено, що використання концепту бароко без врахування логіки, закладеної особливостями його конституювання, призводить до нівелювання історичних перспектив ранньомодерної доби, зокрема унеможливлює розгляд еклектичних поєднань різнорідних елементів як основи раннього просвітництва - визначального в історичній перспективі доби інтелектуального руху;

Розроблено підхід до історії просвітництва, який, на відміну від філософій просвітництва, що мають на меті запропонувати когерентну та інваріантну модель просвітницького мислення, ґрунтується на врахуванні інтелектуальних та соціальних альтернатив ранньомодерної доби, з яких постає сам просвітницький проект; з'ясовано, що головна з цих альтернатив пов'язана з укоріненістю просвітництва в релігійно-політичних перетвореннях ранньої модерності та доведено, що ототожнення в ранньому поміркованому просвітництві прагнення до освіти та доброго використання даного Богом природного розуму з релігійною чеснотою стимулює рух “духовного просвітництва”, який є своєрідним дисидентством модерності, що протистоїть як просвітництву, так і ортодоксальному антипросвітництву.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Дисертація є першим в українській історико-філософській науці комплексним дослідженням духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть, в якому з позицій сучасних методології історико-філософського дослідження, філософії культури, філософії історії та політичної філософії аналізуються теоретичні засади та інструменти концептуального бачення української ранньомодерної духовної культури в її цілісності, багатовимірності та суперечливості, з'ясовується її значення в українській історії та місце в європейському контексті. Дисертаційне дослідження пропонує концептуальні інструменти для суттєвого коригування методології вивчення української ранньомодерної філософської думки та для розв'язання концептуальних проблем історії української філософії, відкриває нові напрями дослідження, що можуть служити основою для подальшого розвитку історико-філософського українознавства.

Результати і висновки дисертаційного дослідження заторкують ключові елементи української національної та історичної ідентичності і можуть бути використані при розробці державної політики в галузі формування національної та громадянської самосвідомості. Матеріали дисертації можуть використовуватись у викладанні історії української філософії, методології історико-філософського дослідження, української культури та філософії культури.

Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати дисертаційного дослідження отримані дисертантом самостійно. Переклад цитованих іншомовних джерел здійснено самостійно.

Кандидатська дисертація на тему “Етичне вчення Д.С.Туптала (св. Димитрія митрополита Ростовського) в контексті української духовної традиції” захищена у 1996 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Основні тези та ідеї дисертаційного дослідження апробовано на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема на Міжнародній науковій конференції “Україна XVII століття: суспільство, філософія, культура” (Київ, 2003), VI Міжнародному конґресі україністів (Донецьк, 2005), ХІІ Всеукраїнських сковординівських читаннях (Переяслав-Хмельницький, 2005), Міжнародній конференції “Україна та Білорусь - сусіди Європейського союзу” (Париж, 2006), Міжнародній науково-теоретичній конференції “Людина в культурі російського Бароко” (Москва, 2006), ХІІІ Всеукраїнських сковординівських читаннях (Переяслав-Хмельницький, 2007), Всеросійській науковій конференції з міжнародною участю “Людина та світ людини” (Рубцовск, 2007), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Проблеми сутності свободи: методологічні та соціальні виміри” (Київ, 2007), Франко-українській науковій конференції “Соціальна та персональна автономія” (Київ, 2008), VII Міжнародному конґресі україністів (Київ, 2008). Окрім того, результати дослідження оприлюднювалися у доповідях на засіданнях постійно діючих теоретичних семінарів відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, товариства дослідників Центрально-Східної Європи, науково-практичному семінарі “Функції та використання історії й історичної та культурної пам'яті” Школи вищих студій в соціальних науках (Париж), а також пройшли апробацію на лекційних і семінарських заняттях з курсу “Філософія Григорія Сковороди: європейський контекст”, який дисертант з читає в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. Дисертація обговорювалася на засіданнях відділів історії філософії України та історії зарубіжної філософії Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладені в індивідуальній монографії “До витоків української модерності: українська ранньомодерна культура в європейському контексті” (Київ, 2008) обсягом 20,5 д.а., у 26 статтях у фахових виданнях, наукових збірках, опублікованих тезах та текстах доповідей на наукових конференціях (загальний обсяг 14,5 д.а.).

Структура дисертації і послідовність викладу відповідають логіці дослідження, визначеній метою і завданнями дисертації. Робота складається із вступу, п'яти розділів, 18 підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків. Повний обсяг дисертації становить 394 сторінки, список використаних джерел складається з 480 позицій на 30 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його мету і завдання, об'єкт, предмет і теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи та її зв'язок з науковими програмами.

В розділі 1 “Основні проблеми історико-філософського аналізу духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть” аналізується стан дослідженості наукової проблеми, поставленої в дисертації, з'ясовуються ключові проблеми концептуального бачення української ранньомодерної духовної культури, що постають в історико-філософських студіях, здійснюється критичний аналіз розв'язань цих проблем в історико-філософській літературі, на основі якого встановлюються шляхи виконання завдань дисертаційного дослідження.

В підрозділі 1.1 “Історія української філософії: проблеми, дискусії та перспективи” здійснено ґенеалогічний аналіз проблем поля дослідження історії української філософії як наукової дисципліни, обумовлених специфікою її предмета та особливостями її становлення. В підрозділі встановлено, що дослідницький інтерес в цій галузі традиційно спрямовувався на пошук невідомої філософії минулого, яка відповідала б одночасно чинним для дослідника уявленням про філософію та доповнювала картину національної культури відповідного періоду. Саме ці інтереси, разом з інституційним становищем історії української філософії в системі філософської освіти та науки, визначають поширені сьогодні тенденції дослідження української ранньомодерної філософської думки. Аналіз цих тенденцій на основі класифікації історико-філософських жанрів, запропонованої Р. Рорті, та аналіз наукового становлення історії української філософії в межах радянського марксизму, здійснений на основі робіт Р. Арона, Г. Маркузе, Р. Запати, В. Табачковського, В. Лісового, дали змогу встановити визначальні проблеми історії української філософії як галузі дослідження - єдність історико-філософського процесу, співвідношення філософського і нефілософського та універсального й національного. Розгляд цих проблем відповідно до теоретичних реґістрів, на яких вони постають - історико-філософських “перспективи” та “теорії”, став основою аналізу поля дослідження історії української філософії ранньомодерного періоду.

У підрозділі 1.2 “Проблеми зв'язку філософії та культури в історії української філософії” здійснено критичний аналіз перетворень поля дослідження історії української філософії періоду “виходу з марксизму”. Зокрема встановлено, що В. Горський, Т. Закидальський, В. Нічик, М. Попович, В. Шинкарук, аналізуючи здобутки та проблеми дисципліни, пропонують її перебудову на основі звернення до культури як до визначального контексту філософської думки. Цей напрям був намічений уже в роботах Д. Чижевського, роботи якого продемонстрували проблематичність розв'язання у подібний спосіб проблем співвідношення національного й універсального та філософського і нефілософського, позаяк у кінцевому підсумку вони обертаються проблематикою оригінальності філософської думки, в основі якої лежить уявлення про “вічність” філософських ідей та “специфічність” їх прояву в національних культурах та окремих витворах культури. В дисертації встановлено, що зосередження на історії “національної” філософії актуалізує проблеми теорії історії філософії, зокрема зв'язку філософії, загальнонаукового знання та культури в цілому, імпліцитно присутні в будь-якому самовизначенні та дослідженні філософської думки; зокрема нормативні критерії для виокремлення власне філософського знання пропонуються вже у класифікаціях “професійного” та “непрофесійного” філософування І. Канта, “внутрішньої” і “зовнішньої” історії філософії Ґ.Ф.В. Геґеля; у ХХ столітті проблема зв'язку філософії та культури набуває вигляду зв'язку філософської рефлексії та життєвого досвіду (Е. Гусерль, Ж. Іполіт, П. Рікер), а соціологія знання пропонує альтернативні феноменології та герменевтиці методи дослідження цього зв'язку (П. Бурдьє, Л. Пенто).

Вплив концептуального бачення культури на історико-філософську перспективу ранньомодерної філософської думки є очевидним на прикладі історії звернення до філософської спадщини КМА, яка після переважно неґативних оцінок на зламі ХІХ - ХХ століть поступово інтеґрується в радянський історико-філософський канон. Ціною такого інтеґрування була модернізаторська оцінка філософської спадщини КМА, яка в післярадянський час змінюється на “медієвістську”, що засвідчують роботи В. Горського, І. Захари, М. Кашуби, В. Котусенка, В. Нічик, Я. Стратій, М. Ткачук, де підкреслюється значення схоластики для розвитку європейської філософії. Ця “медієвістська” перспектива, яка стає у ХХ столітті панівною в дослідженнях “шкільної” філософії ранньомодерного періоду завдяки авторитету неотомістів Е. Жільсона, Ж. Марітена та інших, сьогодні все більше піддається критичному перегляду з боку сучасних дослідників західноєвропейської ранньомодерної філософії В. Фрайгофа, А. де Лібера, С. Ван Дама, Е. Фая, які роблять об'єктивацію способів наділення нефілософських творів філософським значенням необхідною умовою дослідження.

Аналіз, здійснений в підрозділі 1.2 дає підстави твердити, що проблеми зв'язку філософії та культури стосуються як теорії, так і перспективи історії української ранньомодерної філософії, а разом з проблемою співвідношення філософії та релігії вони складають провідні проблеми концептуального бачення ранньомодерної духовної культури. Критичний перегляд розв'язань останньої проблеми в сучасній історико-філософській літературі здійснено в підрозділі 1.3 “Проблеми зв'язку філософії та релігії в дослідженнях української ранньомодерної філософської думки”. Зв'язок ранньомодерної духовної культури, релігії та філософії розглядається в роботах В. Горського, І. Захари, М. Кашуби, А. Колодного, В. Литвинова, В. Нічик, І. Паславського, С. Плохія, О. Сагана, Я. Стратій, М. Ткачук, Н. Яковенко та інших сучасних українських дослідників, які намагаються подолати панівне в радянський час зведення творчості та діяльності церковних інтелектуалів до суто політичних чи наукових чинників. В підрозділі встановлено, що погляд на релігію, політику та науку цієї доби як на взаємопов'язані, але самодостатні галузі людського життя, одну з яких дослідник може привілеювати відповідно до своєї спеціалізації чи світоглядних анґажувань, породжує методологічну проблему, розв'язати яку можна за допомоги розмежування, розробленого в політичній історії релігії М. Ґоше, між релігією як віруванням, тобто концепцією світу поруч з іншими концепціями, та релігією як чинником політичного структурування суспільства поруч з іншими чинниками, в тому числі й філософською думкою. Аналіз цих двох аспектів засвідчив, що саме в другому з них проблема співвідношення філософії та релігії заторкує ключові проблеми концептуального бачення духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть.

В підрозділі 1.4. “Концептуальне бачення духовної культури України XVII - першої половини XVIII ст. в історико-філософському українознавстві” аналізуються загальні підходи до розв'язання ключових проблем концептуального бачення української ранньомодерної духовної культури, що постають в історико-філософських дослідженнях В підрозділі встановлено, що хоча на цілісний характер духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть вказують більшість істориків філософії, характер її цілісності стає предметом дискусій та опозицій в різних аспектах: оцінки реформ Петра Могили з погляду Реформації та Контрреформації, оцінки їх наслідків з погляду становлення толерантності, розуміння барокового характеру української ранньомодерної духовної культури та її взаємодії з європейською культурою. Ці дискусії переконливо засвідчують тісний зв'язок між дослідженням філософської думки та цілісним поглядом на культуру, яка мислиться як контекст цієї думки. У Висновках розділу 1 обґрунтовано необхідність розв'язання окреслених проблем за допомоги історико-філософського аналізу духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть та намічено основні шляхи виконання цього завдання, зокрема підкреслено необхідність аналізу ранньомодерної духовної культури в контексті становлення модерності та секуляризації, встановлення співвідношення релігійної, інтелектуальної та соціальної історії, вивчення механізмів функціонування культури, передусім механізмів, що забезпечують загальнокультурні зміни, динаміку та обміни.

У розділі 2 “Методологічні засади історико-філософського аналізу духовної культури України XVII - першої половини XVIII ст.” розроблено теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження, зокрема обґрунтовано вибір методів роботи з концептами, в яких аналізується та осмислюється ранньомодерна духовна культура, встановлено принципи і підходи філософської історії ідей з огляду на її інституційні аспекти та філософсько-історичні засади, а також визначена культурно-історична перспектива історико-філософського аналізу духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть.

В підрозділі 2.1 “Предмет і методи історико-філософського дослідження духовної культури” аналізуються можливі способи визначення духовної культури, серед яких перевага надається принципу найменшого деномінатора, що дає змогу врахувати різні підходи до її розуміння та задіяти лінґвістичні, історичні, загальнокультурні, ідеологічні й філософські конотації цього поняття. Відповідно до вказаного принципу духовна культура визначається як найбільш загальне поняття, що охоплює всі характерні прояви певної культурної цілісності, якими позначені як матеріальні, так і нематеріальні елементи; це розуміння спрямовує історико-філософський аналіз не на весь обсяг феноменів культури, а на ідеї, які оформлюють соціальний, інтелектуальний, історичний досвід доби, і беруться як в теоретичному виразі, так і у всіх можливих аспектах їхнього становлення та функціонування в культурі. Жанр історико-філософського дослідження, заснований на вказаних підходах визначається в дисертації як філософська історія ідей, яка поєднує підходи “чистої” історії філософії, де ідеї вивчаються у позачасовому горизонті філософії, та соціальної історії ідей, методи якої дають змогу оцінити інтеґральний контекст філософської думки; їх поєднання уможливлює вивчененя функціонування ідей поза теоретичними теренами, надаючи історії філософії історичності шляхом включення в неї історії зародження, розвитку, сприйняття і застосування ідей та концептів.

Окреслене розуміння предмета і метода, а також їх зв'язку, визначило стратегію дисертаційного дослідження, яке полягає не в пошуку, відкритті чи описі такої філософії минулого, яка була б науково чинною з погляду сучасної номенклатури філософського знання, а в історико-філософському аналізі української ранньомодерної духовної культури в цілому, де те, що ретроспективно можна назвати філософською думкою, функціонує в якості елемента, що пов'язує та обумовлює думку і досвід, минуле і майбутнє, і де в центр уваги опиняється той, хто мислить, у якості багатовимірної, соціально структурованої, але вільної особистості. Застосування такої стратегії ставить ряд проблем теорії історії філософії, які розробляються в підрозділі 2.2 “Теоретичні засади філософської історії ідей як жанру історико-філософського дослідження”.

Історико-філософське дослідження є одночасно актом філософування та історичною оповіддю, відтак встановлення його методологічної структури пов'язане зі з'ясуванням його статусу в системі актуального філософського знання та описом історичної ситуації самого історика філософії. В дисертації з'ясовано, що в першому аспекті однією з визначальних проблем історії української філософії є її націленість на вивчення філософських ідей, вчень, постатей в контексті “національної філософії” - цілісності, репрезентантом якої зазвичай є сам історик філософії, що надає історико-філософському дослідженню характеру леґітимації чи делеґітимації певної історичної перспективи; з іншого боку, в такому пошуку філософська гідність визнається за будь-якими виявами культури, які відповідають потрібній перспективі. Проблематизація в філософській історії ідей кумулятивної моделі філософського знання, завдяки чому воно постає не як сукупність готових розв'язань окремих проблем, а як тяглість їх постановки, та аналіз філософської думки в межах форм її інституювання, об'єктивують інституційні примуси історії філософії та увиразнюють проблеми філософії історії, які їх породжують. В підрозділі встановлено, що ці проблеми обумовлені уявленнями про єдність історико-філософського процесу, які породжують погляд на історію як на феноменологію певного сенсу історії, заперечуючи історію у всій повноті її можливостей, зокрема випадковостей, непорозумінь чи неправильних розумінь; натомість обґрунтований у дослідженні трансцендентальний підхід, який спирається на критичну філософію історії, полягає у розгляді умов можливості історичного становлення у всій його повноті, неправильності, незавершеності, що включає як необхідність, так і випадковість, як проґрес та і реґрес, свободу та обумовленість.

У підрозділі 2.3 “Духовна культура України XVII - першої половини XVIII століть у контексті становлення модерності” розроблено перспективу дисертаційного дослідження та здійснено порівняльний аналіз методів і концептів, відібраних для його реалізації. В дисертації доведено, що перспектива становлення модерності увиразнює політичну роль релігії як чинника модерних перетворень, а політична історія релігії прояснює зв'язок ранньомодерної філософії та релігії, вписуючи ранньомодерну філософську та релігійну думку в інтелектуальну історію модерності. Водночас логіка історії осмислення модерності, яка полягає в поступовому переході від леґітимації модерності, виправдання її новизни стосовно минулого, до її осягнення самої по собі, вимагає при визначенні смислового поля поняття модерності, урахування досвіду двох сучасних дискусій. І перша з них, яку можна назвати сучасною дискусією “старих” і “нових”, яка засвідчує перехід від оптимістичного до песимістичного сприйняття модерності, і друга - щодо завершеності і завершення модерну, спонукають до прояснення сучасного стану європейського людства шляхом з'ясування інтелектуальних засад модерності, що сформувались в ранньомодерний період. Аналіз в дисертації різних підходів та класифікацій модерності дав змогу обґрунтувати загальну перспективу дослідження на основі теорії трьох “хвиль модерності”, запропонованої М. Ґоше, які розглядаються як три революції політичного, що послідовно обертають саме розуміння політики, способи її обґрунтування, а згодом і способи реалізації політики. У Висновках розділу 2 підсумовано теоретичні принципи дослідження духовної культури України - першої половини XVIII століть в жанрі філософської історії ідей - включення в історико-філософське дослідження соціальних та інституційних аспектів функціонування ідей в культурі, проблематизація єдності історико-філософського процесу, одночасний розгляд подієвої та інтелектуальної історії під кутом зору умов можливостей зародження та розвитку ідей та концептів, застосування яких визначає становлення модерності.

У розділі 3 “Релігійно-політичні перетворення XVII - першої половини XVIII ст. у контексті становлення модерності” проаналізовано теолого-політичні проблеми української ранньомодерної духовної культури та їх осмислення у творах українських церковних інтелектуалів.

В підрозділі 3.1 “Теолого-політична проблема і ранньомодерні релігійно-політичні перетворення” здійснено аналіз концептів секуляризації, реформації, контрреформації, що фіксують зміни політичного статусу і функцій релігії та розкривають роль релігійно-політичних перетворень ранньої модерності у становленні модерності; цей аналіз продемонстрував, що осмислення релігійно-політичних перетворень ранньомодерної доби завжди обумовлене власним досвідом секуляризації та модернізації кожної країни, і філософськими підвалинами, виробленими в межах цього досвіду. В підрозділі також з'ясовано, що під кутом зору теолого-політичної проблеми секуляризація є не односпрямованим процесом поступового “звільнення від релігії”, а складним процесом взаємного визначення та перевизначення релігії й політики, які в ранньомодерну добу не мисляться як самодостатні сфери, а їх зв'язок не зводиться до стосунків Церкви й держави, чи світської і духовної влад. Перебіг процесу перевизначення політики та релігії вивчається в дисертації на основі реконструкції в українській ранньомодерні культурі історичної проблематики, яку можна назвати теолого-політичною - це передусім проблеми єдності віри та церков, а також політичної та релігійної суверенності і автономії. Такий підхід визначив загальну перспективу дослідження - розгляд метаморфоз політичної теології в межах релігійно-політичних перетворень ранньомодерної доби, та дав змогу виокремити джерела, на яких побудований аналіз теолого-політичних проблем в українській духовній культурі - полемічні та догматичні твори українських церковних інтелектуалів, у яких розглядаються проблеми культу та організації Церкви, поведінки мирян та обов'язків духовенства, відмінності від інших конфесій та єресей, визначаються межі світської компетенції Церкви та духовної компетенції держави.

В підрозділі 3.2 “Реформи Петра Могили в контексті конфесіалізації” проаналізовані церковні реформи, що здійснювалися за ініціативи і під керівництвом Петра Могили в контексті релігійно-політичних перетворень ранньої модерності. В дисертації з'ясовано, що оцінки, які зазвичай даються цим реформам та їх наслідкам, найчастіше пов'язані з необґрунтованим наданням переваги окремо взятій церковній чи інтелектуальній історії, яка підштовхує до абстрактного оцінювання окремо взятих сторін церковних реформ. Натомість концепт конфесіалізації, розроблений в 1970-і роки Г. Шилінґом та В. Райнгардтом, пропонує поєднати підходи інтелектуальної, церковної, соціальної і політичної історій, і розглядати церковні реформи разом зі становленням модерної держави. В контексті конфесіалізації ранньомодерні реформи Церкви постають не просто як елемент міжконфесійної боротьби за правильне віровчення, а перетворюються на один з чинників соціальних та політичних зрушень модерності; зокрема паралельні впорядкування і чітка артикуляція елементів віровчення, їх узгодження з елементами культу, церковної організації, інструменталізація цього віровчення через заклади освіти і книговидавництва, запровадження моделей чіткої реґламентації поведінки людини з огляду на це віровчення, відбуваються в руслі індивідуалізації та соціальної раціоналізації. В підрозділі встановлено, що головними наслідками реформ Петра Могили в контексті конфесіалізації є автономізація сфери релігійного та формування нового типу духовності, який інструменталізується у відповідних соціальних, освітніх та світоглядних стандартах. Аналіз “Требника” Петра Могили, “Миру з Богом людині” Інокентія Ґізеля, проповідей та пастрологічних трактатів Іоанникій Галятовського, св. Димитрія Туптала та Теофана Прокоповича, виявив розробку в них елементів цього нового типу духовності та увиразнив значення висунутої М. Фуко тези про роль модерного пастирства у становлення людини модерного типу.

В підрозділі 3.3 “Проблеми єдності релігії та розмежування релігійного і політичного у творах церковних інтелектуалів” аналізуються корелятивні ранньомодерним релігійно-політичним перетворенням теолого-політичні проблеми. Встановлено, що названі проблеми є одним з основних мотивів “Каменя віри” Стефана Яворського та “Розгляду розкольницької бринської віри” св. Димитрія Туптала, “Правди волі Монаршої” та “Розгляду історичного” Теофана Прокоповича; ці твори розглядаються в дисертації в порівняльному контексті з “Теологічно-політичним трактатом” Бенедикта Спінози, “Левіафаном” Томаса Гобса, “Обґрунтованістю християнства” Джона Лока. В підрозділі з'ясовано, що процеси конфесіалізації роблять актуальними питання утвердження влади Церкви не лише у справах віри, а й у справах земного урядування - саме відстоювання духовного суверенітету Церкви перед обличчям держави спричинило написання названих творів Стефана Яворського та Димитрія Туптала; водночас у полемічних виступах проти єретиків та зазіхання держави на компетенцію Церкви відбувається інструменталізація проблем віри, тобто розробка інтелектуальних засобів та арґументів, які поступово стають самодостатніми і, підкоряючись власній логіці розвитку, створюють можливість їх використання проти духовного суверенітету Церкви. Відтак намагання обґрунтувати єдність релігійного простору шляхом визначення земного статусу релігії та форм земної організації релігійної спільноти, забезпечує перехід у творах політичних філософів і церковних ієрархів, зокрема у Теофана Прокоповича, до обґрунтування релігійних підвалин держави і релігійних аспектів покори державі, які стають фундаментом ранньомодерного абсолютизму і сприяють чіткому розмежуванню релігії та політики.

В підрозділі 3.4 “Ранньомодерні релігійно-політичні перетворення і проблема толерантності” здійснено аналіз різних типів толерантності та можливості їх застосування до оцінки української ранньомодерної духовної культури. Перші політичні засоби від релігійної нетолерантності - такі “конфліктні консенсуси” як Ауґсбурзький мир (1555), Варшавська конфедерація (1573), Нантський едикт (1598), були знайдені ще тоді, коли множинність релігій вважалась нелеґітимною чи напівлеґітимною, однак задля визначення інтелектуальних засад модерності важливим є передусім визначити релігійний зміст концепту толерантності, оскільки саме у світоглядній площині відбувається те “культурне зрушення”, яке на думку П. Рікера дає змогу перейти від політичного до теологічного виправдання толерантності. В підрозділі з'ясовано, що описана А. Жобером “толерантність задля об'єднання християн”, яка панувала в Речі Посполітій до повстання Б. Хмельницького, не є світоглядною толерантністю, вона є толерантністю суто політичною і компромісною, уможливленою сподіваннями на об'єднання Церков, хоча останні, залежно від політичних обставин, могли стимулювати як толерантне так і нетолерантне ставлення до інших релігійних рухів та конфесій. Саме провідне релігійно-політичне перетворення доби - конфесіалізація, переносить ці сподівання зі сфери політичних можливостей у сферу світоглядних реалій; зокрема реформи Петра Могили в Україні забезпечують розробку інтелектуальних засад становлення релігійності модерного типу, яка стає однією з передумов розвитку толерантності як світоглядної основи функціонування секулярного суспільства. У Висновках розділу 3 підсумовано концептуальне розуміння релігійно-політичних перетворень ранньомодерної доби і окреслено напрями дослідження корелятивних їм процесів, що відбуваються у сфері знання та вченості.

В розділі 4 “Метаморфози знання в духовній культурі України XVII - першої половини XVIII ст.” шляхом аналізу провідних інтелектуальних практик та проблем ранньомодерної доби, розкрито особливості творчості українських церковних інтелектуалів та їх роль у вироблення інтелектуальних інструментів становлення модерності.

Зокрема у підрозділі 4.1 “Українські ранньомодерні церковні інтелектуали і становлення модерності” на основі розгляду ранньомодерної моделі вченості та її порівняння з освітніми і науковими моделями античності, середньовіччя та модерного часу, встановлено основні ідейні, культурно-психологічні та соціально-історичні параметри творчої діяльності українських церковних інтелектуалів як окремого мисленного типу та як чинника соціальних і політичних перетворень. В дисертації встановлено, що поява ранньомодерних церковних інтелектуалів обумовлена функціонуванням конфесійних загальноосвітніх закладів, зокрема Києво-Могилянської академії, які на основі гуманістичної моделі вченості готували освічених служителів Церкви та держави. Міжконфесійна боротьба призводить до інструменталізації релігії в нових освітніх та релігійних практиках, а розвиток освітніх закладів - до появи нових інтелектуальних прийомів, що відрізняються від тих, які застосовувались середньовічним християнством; внаслідок цього конфесійні навчальні заклади помітно сприяють не лише поширенню загальної освіченості, але й становленню на її основі професійного знання у різних галузях, зокрема у філософії, шляхом інституюванні, леґалізації та професіоналізації філософського знання в межах прийнятих моделей вченості та духовності. В підрозділі продемонстровано, що напруження між принципами цих моделей та потребою прикладного застосування знань породжує проблеми особистої реалізації та анґажування інтелектуалів, що є носіями символічного капіталу знання як чинника перетворення особистого й соціального життя. З огляду на це, значення їх творів для історико-філософського дослідження духовної культури обумовлене їх задіяністю в загальнокультурному інтелектуальному обміні, визначеному міжконфесійними, політичними, філософськими та теологічними дискусіями того часу, а отже передусім прагматикою текстів, визначеною використанням символічного капіталу знання у соціальних, політичних чи релігійних перетвореннях.