Духовна культура України XVII – першої половини XVIII століть (історико-філософський аналіз)

В підрозділі 4.2 “Релігія і політика в особистих анґажуваннях українських церковних інтелектуалів” розглянуто чинники особистої реалізації церковних інтелектуалів відповідно до суспільно-історичного контексту формування окремих поколінь. В дисертації продемонстровано, що Стефан Яворський (1658 р.н), так само як і Димитрій Туптало (1651 р.н), належать до третього покоління “могилянців”, це вчені ерудити свого часу, які добре засвоїли образ церковної ученості, орієнтований на зразки, культивовані єзуїтськими колегіями, та на той тип релігійності, який панував у контрреформаційній Польщі. Теофан Прокопович (1681 р.н.) належить до четвертого покоління, яке проблематизує моделі релігійності та вченості, покладені у основу могилянських реформ та ставиться до реформаторських задумів Петра І і до власної участі в них інакше, аніж українські церковники, що прибули в Росію десятиліттями раніше. В розділі з'ясовано, що в політичних виступах та памфлетах Прокоповича ці реформи поміщуються в контекст не міжконфесійних, а теолого-політичних дискусій ранньомодерної доби, зокрема він всупереч контрреформаційним політичним моделям наполягає на розумінні політики як мистецтва, а не науки, та в дусі ранньомодерного абсолютизму обґрунтовує автономію політики стосовно релігії шляхом релігійного виправдання політики. В питаннях оцінки володаря Прокопович віддає перевагу не відповідності класичним ідеалам, а реальним історичним масштабам звершень, що в контексті суперечки “Старих і Нових” позиціонує його як модерного мислителя.

Релігійний аспект суперечки “Старих і Нових”, яка є прикладом складності і неоднозначності ранньомодерних настанов щодо історії розглянуто у підрозділі 4.3 “Старе” і “нове” як релігійна проблема”. В дисертації встановлено, що ранньомодерні релігійні рухи протиставляють різні типи духовності, надаючи суто релігійним відмінностям історичного значення відповідно до різних часових моделей - саме в тодішніх явних чи неявних протистояннях партій прихильників “старої” та “нової” релігії кристалізувались ті настанови щодо історії, які уможливили конституювання історичних цінностей та ідентичностей в межах звичної сьогодні схеми їх сприйняття, де “старе” і “нове” асоціюється відповідно з тим, що належить минулому та з тим, що визначає майбутнє. З'ясовано також, що загальним тлом цих дискусій була “криза європейської свідомості” на зламі XVII та XVIII століть, коли перед філософською, теологічною і науковою думкою, які претендували на всеосяжність, тотальність і беззаперечність, постали дилеми руху й нерухомості, єдності й різноманітності, які були визначальними теолого-політичними проблемами пізнього середньовіччя та ранньої модерності. В царині релігії проблема старого і нового постає з самої можливості змін релігії, можливості того, що якісь її елементи можуть бути оцінені, доповнені, змінені людьми, що її певний аспект є справою “світу цього” і розуму людського, де розум може бути суддею у справах віри. Через це проблематика старого і нового, яка пронизує релігійну полеміку в Україні з кінця XVI століття, на зламі XVII - XVIII століть отримує нове значення, корелятивне європейській суперечці “старих” та “нових”. У творах українських церковних інтелектуалів, зокрема “Знаменні пришестя антихриста…” Стефана Яворського та “Розгляді розкольницької бринської віри” св. Димитрія Туптала, присвячених полеміці з російськими старообрядцями та традиціоналістами, “минуле”, “старе” набуває реальних історичних обрисів: воно характеризується тривалістю, яку можна описувати і рубрикувати, в ньому можна позиціонувати різні часи-моделі, в які поміщуються джерела віри. Відтак питання старої і нової віри переносяться таким чином зі сфери можливості/неможливості змін в галузь церковної історії, яка набуває все більшої історичності.

В галузі власне історії подібна зміна передбачає щонайменше два наслідки, які розглядаються в підрозділі 4.4 “Священна історія та історичний час. Секулярна та священна історії”. З одного боку утверджується “фізичне розуміння часу”, як однорідного і всепротяжного, відтак постає проблема стикування з цим фізичним часом як подій, описаних священною історією, так і всього створеного людством - проблема втискування в єдині хронологічні рамки часу численних історій в межах однієї історії людства; з іншого боку - відбувається становлення розуміння історії, яка робиться людьми на землі, сьогодні, а не в минулому, і означає в кінцевому підсумку не лише присвоєння, а й секуляризацію історичного часу. В підрозділі доведено, що в “Літописі…” св. Димитрія Туптала, присвяченого хронологічному впорядкуванню священної історії, саме суперечності різних історичних джерел стають перешкодою для їх використання у повчанні; однак взаємне позиціонування та узгодження фактів, подій та суджень священної історії виводять автора за межі декларованого дидактичного завдання цього твору і робить очевидним механізм зміни ставлення до історії. Якщо св. Димитрій Туптало переймається тим, щоб взаємно позиціонувати священну та світську історію, але саме у священній історії бачить джерело мудрості, то Теофан Прокопович у “Розгляді історичному” вже використовує їх на рівних, апелюючи до історії як до арбітра, ставлячи запитання про історичну істину. Подібна зміна розуміння історії ще не означає секуляризації теології історії, а лише створює таку можливість, вона ще не передбачає жодного автономного стану людства, залишаючись кількісною історією як такою - цю невизначеність земної історії згодом доповнять філософії історії, які вже в якості секуляризованих теологій історії оцінюватимуть якість часу і його спрямування, тобто сенс історії. У Висновках розділу 4 підсумовано наслідки ранньомодерних перетворень у царині знання: інструменталізація нового типу духовності в кінцевому підсумку призводить до перегляду настанов щодо історії, що, своєю чергою, призводить до перевизначення елементів власної ідентичності.

Історико-культурні координати, в яких визначається перспектива історико-філософських досліджень ранньомодерної філософської думки, стали предметом розділу 5 “Історичні перспективи духовної культури України XVII - першої половини XVIII ст.”

В підрозділі 5.1 “Бароко і раннє просвітництво як концепти, в яких осмислюється історична перспектива української ранньомодерної духовної культури” на основі порівняльного аналізу історії концептів бароко та просвітництва встановлюються межі та можливості їх застосування. В дисертації встановлено, що “леґітимація” застосування концепту бароко для характеристики стилю, а потім і світогляду доби, відбувається шляхом двох процедур: переходу від неґативної до позитивної характеристики барокового стилю у мистецтвознавстві кінця ХІХ - поч. ХХ ст., та від бароко як художнього стилю до його розуміння як “стилю мислення” чи “духу доби”, яскравим прикладом чого є роботи Д. Чижевського. Використання цього концепту в сучасних дослідженнях структурують дві наріжні проблеми: цілісності доби Бароко, а отже характеру барокового синтезу, та зв'язку світогляду доби Бароко з його інтелектуальними та мистецькими проявами. З'ясовано, що концепт бароко, який з самого початку містив значення “неправильності”, невідповідності єдиному ідеалові, зміг вмістити те, що намагалися іґнорувати Ренесанс, Просвітництво та класицизм, з їх претензіями на універсальність та рафінованість, передусім національні культури; проте зведення бароко до якоїсь єдиної основи, що перетворює його на рівноцінну цим епохам історико-культурну сутність, де неправильність бароко стає такою ж нормою, як і правильність та рафінованість класицизму, унеможливлює вивчення інтелектуальних еволюцій та метаморфоз ранньомодерної доби, зокрема зародження просвітницьких тенденцій та течій в добу Бароко.

В підрозділі 5.2 “Філософія просвітництва та його історія в контексті ранньомодерних релігійно-політичних перетворень” досліджено підходи до історії просвітництва та обґрунтовано можливість його історичної топології; зокрема встановлено, що філософія просвітництва, яка сформувалась в перебігу осмислення інтелектуальних засад європейської модерності, відводить історії зародження проекту просвітництва другорядну роль, нівелюючи таким чином його вкоріненість у релігійно-політичних перетвореннях ранньомодерної доби. В підрозділі проаналізовано підходи та класифікації історії просвітництва, побудовані на аналізі рівня радикальності просвітницьких настанов, соціальної інструменталізації просвітницьких ідей та власної динаміки ідей; у світлі таких класифікацій напрями раннього просвітництва демонструють складність поєднання просвітницьких настанов із соціальною відповідальністю, що обумовлює їх суперечливість. Суперечливість раннього поміркованого просвітництва з погляду подальших інтелектуальних еволюцій засвідчує постать Теофана Прокоповича: якщо політика, прихильником якої є Теофан, заперечує як античні моделі, так і моделі Відродження (мак'явелізм, громадянський гуманізм), що дає підстави визначити його як модерного політичного мислителя, то в царині словесності він є прихильником класичних античних зразків і відповідних історичних та риторичних настанов, а отже в суперечці “старих” та “нових” належав швидше до першої партії. Комплексний аналіз усіх аспектів творчості та діяльності Теофана як церковного інтелектуала, здійнений в підрозділі з урахуванням не лише інтелектуальних, а й особистих політичних, релігійних та загальнокультурних анґажувань та еволюцій у контексті альтернатив ранньомодерної духовної культури, виявив, що саме намагання поєднати та взаємно узгодити різні сфери з властивими їм логіками, вирізняє компромісні стратегії, властиві ранньому поміркованому просвітництву.

В підрозділі 5.3 “Альтернативи української ранньомодерної духовної культури”, на основі звернення до різних версій ранньопросвітницького руху, проаналізовано можливості подальших еволюцій, закладені ранньомодерніми релігійно-політичними альтернативами. В дисертації з'ясовано, що раннє просвітництво сприймає релігійну проблематику передусім з погляду “неправильного” використання розуму, до проявів якого зараховуються як забобони та новітня раціоналістична філософія, так і будь-яка аксіоматична та догматична філософія. Ця обставина пояснює парадоксальні з погляду пізніших інтелектуальних еволюцій та розмежувань ранньомодерні поєднанння та конфронтації, де одному й тому ж автору можуть належати твори чи тези, спрямовані на контестацію прероґатив Церкви і одночасно на спростування атеїзму, на обґрунтування можливості раціонального пізнання світу і, водночас, на підтримку чудес. В підрозділі зокрема доведено, що діяльність представників “етико-гуманістичного” напрямку раннього просвітництва можна кваліфікувати як рух “духовного просвітництва” як в межах Церкви, так і поза нею. Засадничо цей рух є своєрідним дисидентством модерності, яке протистоїть як просвітництву, так і ортодоксальному антипросвітництву чи традиціоналізму, та стимулюється побоюваннями, що панування розуму затьмарить окремі сторони духовного життя людини і передчуттям, що розум, вирваний зі свого духовного вмістилища стане загрозою для людини і суспільства. Відтак “духовне просвітництво” одночасно використовує щойно здобуту індивідуальну свободу задля критики суспільних інституцій в ім'я модерних релігійних принципів, і є альтернативою просвітницької критики цих інституцій, бо стимулюється побоюванням повного руйнування світу, який уособлюють останні. У висновках розділу 5 підсумовано взаємодоповнювальність ранньопросвітницьких та антипросвітницьких альтернатив ранньомодерної духовної культури, задіяних відповідними рухами, які забезпечили інтелектуальну інструменталізацію процесів релігійно-політичних перетворень та заклали основу становлення української модерності.

ВИСНОВКИ

У Висновках підбито підсумки дослідження та узагальнено здобуті результати історико-філософського аналізу духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть.

В дисертаційному дослідженні здійснена теоретична постановка та розв'язання наукової проблеми, яке відображено у висновку, що духовна культура ранньомодерного періоду являє собою еклектичне поєднання спадщини попередніх епох, визначене суспільно-історичною динамікою доби, яку в довгостроковій перспективі слід кваліфікувати як секуляризацію. Духовна культура України XVII - першої половини XVIII століть переживає не лише такі етапи європейської духовної історії, як Відродження, Реформацію, Бароко, а й релігійно-політичні процеси, які є основними шляхами першого етапу модернізації: конфесіалізацію, розмежуванням політики та релігії, перехід до абсолютизму, конституювання власне політичної сфери і модерних історичних настанов, а філософська думка відіграє важливу роль інструменталізації та концептуалізації цих перетворень. Ця еклектичність не може бути зведена до єдиної основи і саме вона, осягнута як “криза європейської свідомості”, є джерелом та механізмом подальшої інтелектуальної та соціальної еволюцїі модерності. У творчості українських церковних інтелектуалів цього періоду відбувається осмислення релігійних, філософських, історичних аспектів “кризи європейської свідомості” і розробляються інтелектуальні інструменти для подолання цієї кризи.

Розгляд духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть в перспективі політичної історії релігії встановив взаємну обумовленість політики та релігії в контексті становлення модерності та нового світського суспільства. Отримані результати дають підстави твердити, що адекватна оцінка реформ Петра Могили потребує поміщення їх не в контекст екуменізму чи запровадження толерантності як світоглядних ідей, а в контекст провідної теолого-політичної логіки ранньомодерної доби, відповідно до якої відбувається розбудова конфесійних ідентичностей; тільки на основі проблем співіснування таких ідентичностей в межах національної чи інтернаціональної політики постає тема модерної толерантності. Подібний підхід до церковних реформ уможливив визначення провідних чинників становлення модерності, які були наслідками згаданих реформ - створення нових стандартів релігійності та поведінки у світі, виникнення конфесійної ідентичності, поява прошарку церковних інтелектуалів, запозичення загальноєвропейських моделей ученості, розвиток яких створює необхідну, але недостатню умову для розвитку світоглядної толерантності.

В дисертації доведено, що духовність нового типу, створена в ході конфесіалізації - чіткий кодекс поведінки, який адресується людині як індивіду і спирається на раціональне обґрунтування, чітку конфесійну і політичну ідентифікацію людини, була підставою для формування людини модерного типу. Двозначність цієї духовності, покликаної забезпечити соціальний порядок шляхом звернення до внутрішніх чинників людської поведінки - розсудку, сумління, є основою альтернатив ранньої модерності - радикального просвітництва, яке акцентує раціональну складову цієї духовності, та духовного просвітництва, яке наголошує на внутрішній людині. Згадані перетворення позначаються передусім на розумінні людини, що проявляється одночасно і в теоретичній площині, і в площині інституційній, зокрема через суб'єктивну раціоналізацію релігійної практики та відповідну перебудову релігійних інститутів. Проблематика і навіть тональність проаналізованих творів українських церковних інтелектуалів другої половини XVII - початку XVIII століть засвідчує гостроту і драматичність переживання двозначності релігійно-політичних перетворень, яка відбивала двозначність релігії того часу: ми зустрічаємо тут одночасно заклики до порядку в церковних справах та обґрунтування заходів щодо посилення церковної ієрархії і її душпастирських функцій, та роздуми про остаточну мету цих заходів - переображення внутрішньої людини.

В дослідженні встановлено, що контрреформаційна реакція на постання модерного розуміння політики та громадянського гуманізму полягала передусім в обґрунтуванні релігійної мотивації політики, доведенні підпорядкування політики релігійним цілям, поведінки у світі - релігійній етиці, а також адаптації гуманістичних моделей вченості до потреб релігійного виховання; барокова ученість, яка давала змогу інтеґрувати старі й нові інтелектуальні практики, стала інструментом реалізації цих завдань. Однак напруження, створене цим поєднанням на інтелектуальному рівні спричинило подальший розвиток на основі власної динаміки ідей, прикладом чого є еволюція напрямів раннього просвітництва, де накопичена критична маса знання під тиском власної логіки постійно пропонує людям, які намагаються її опанувати, несподівані для них висновки. Інтелектуальні рухи доби постають на основі розв'язання основних її інтелектуальних проблем - зв'язку релігії та політики, єдності релігії, ролі знання в житті людини та суспільства, розуміння історії та історичного часу.

Здійснений аналіз дає підстави твердити, що оцінка історичної ідентичності ранньомодерної духовної культури в контексті доби Бароко не може розглядатись як самодостатня, позаяк вона (якщо дивитись на бароко не як на субстанціалізацію певних суперечностей доби, а як на основу, в межах якої мисляться ці суперечності) є своєрідним перехідним станом; барокова культура уможливлює зміни і, цим самим, подальшу модернізацію, що стає очевидним на прикладі політичних, історичних, наукових дискусій ранньомодерної доби. Учасники цих дискусій апелювали до цілком визначених історичних настанов, але для їх утвердження в галузі культури, релігії, знання, винаходились історіографічні практики, які стимулювали зміни цих настанов. Виявлено також, що інтелектуальна проблематика ранньомодерної доби визначена передусім зіткненням і нашаруванням різних історичних пластів культури. Вивчення історії виникнення та функціонування концептів ранього просвітництва і бароко як моделей, одна з яких виникає впродовж самої історії, а інша - в процесі пізнішого її осмислення, дало змогу з'ясувати обмеження аналізу постання тих історичних та культурних настанов, у яких ми сьогодні осмислюємо власну історію, зокрема нашого сприйняття гетероґенності культури “доби Бароко” чи різновекторності зачатків “доби раннього Просвітництва”, де плюралізм наявний ще не в сенсі відкритості іншому, а мирного чи драматичного співіснування, можливого за певних інтелектуальних умов.

Отримані результати відкривають нові перспективи як для переосмислення, так і для вивчення малодосліджених аспектів духовної культури та філософської думки України XVII - XІХ століть, зокрема подальшого розвитку духовного просвітництва та становлення романтизму в Україні, перебігу конститування української національної ідентичності та особливостей конституювання в Україні модерних ідеологій.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія

Йосипенко С.Л. До витоків української модерності: українська ранньомодерна духовна культура в європейському контексті / С.Л. Йосипенко. - К.: Український Центр духовної культури, 2008. - 392 с. (20,5 д.а);

Статті у наукових фахових журналах, збірниках наукових праць та матеріалах наукових конференцій

Йосипенко С. До питання про український модерн: проблеми історико-філософської перспективи / С. Йосипенко // Sententiae. - 2004. - ХІ (2/2004). - С. 137-145 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. До питання про український модерн: філософія та релігія / С. Йосипенко // Sententiae. - 2005. - ХІІ (1/2005). - С. 134-142 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. До питання про український модерн: концепт раннього просвітництва / С. Йосипенко // Sententiae. - XIII (2/2005). - С. 152-159 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. Теолого-політична проблема в ранньомодерній духовній культурі. Стаття перша: проблеми, підходи, перспективи / С. Йосипенко // Мультиверсум. - 2006. - Вип. 57. - С. 103-112 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. Теолого-політична проблема в ранньомодерній духовній культурі. Стаття друга: секуляризація / С. Йосипенко // Мультиверсум. - 2006. - Вип. 58. - С. 114-123 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. Філософські ідеї в духовній культурі / С. Йосипенко // Філософська думка. - 2006. - № 5. - С. 54-66 (0,6 д.а.);

Йосипенко С. Теолого-політична проблема в ранньомодерній духовній культурі. Стаття третя: толерантність та питання єдності Церков / С. Йосипенко // Мультиверсум. - 2006. - Вип. 59. - С. 170-179 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. До питання про український модерн: раннє просвітництво як релігійний феномен / С. Йосипенко // Sententiae. - XIV-XV (1-2/2006). - С. 123-132 (0,6 д.а.);

Йосипенко С. Філософія історії в історико-філософському дослідженні / С. Йосипенко // Філософська думка. - 2007. - № 1. - С. 3-12 (0,6 д.а.);

Йосипенко С. Теолого-політична проблема в ранньомодерній духовній культурі. Стаття четверта: реформи церкви, реформи суспільства / С. Йосипенко // Мультиверсум. - 2007. - Вип. 61. - С. 164-174 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. Історія філософії чи історія філософських ідей: інституційні аспекти / С. Йосипенко // Практична філософія. - 2007. - № 1. - С. 221-227 (0,6 д.а.);

Йосипенко С. Теолого-політична проблема в ранньомодерній духовній культурі. Стаття п'ята: релігійна леґітимація абсолютизму / С. Йосипенко // Мультиверсум. - 2007. - Вип. 62. - С. 166-175 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. Ранньомодерна українська духовна культура і європейське бароко / С. Йосипенко // Практична філософія. - 2007. - № 2. - С. 169-167 (0,7 д.а.);

Йосипенко С. Реформація, контрреформація, конфесіалізація і теолого-політична проблематика ранньомодерної духовної культури С. Йосипенко // Мандрівець. - 2007. - № 3. - С. 57-63 (0,6 д.а.)

Йосипенко С. Теолого-політична проблема в ранньомодерній духовній культурі. Стаття шоста: “старе” і “нове” як релігійна проблема С. Йосипенко // Мультиверсум. - 2007. - Вип. 63. - С. 149-158 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. Проблема єдності релігії у творах українських церковних інтелектуалів початку XVIII століття / С. Йосипенко // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. - 2007. - Вип. 19. - С. 177-183. (0,5 д.а.)

Йосипенко С. Теолого-політична проблема в ранньомодерній духовній культурі. Стаття сьома: священна історія та історичний час / С. Йосипенко // Мультиверсум. - 2007. - Вип. 64. - С. 179-189. (0,6 д.а.)

Йосипенко С. Філософське знання та вченість в дослідженні ранньомодерної духовної культури / С. Йосипенко // Мандрівець. - 2007. - № 5. - С. 61-67 (0,7 д.а.)

Йосипенко С. Проблема модерності та політична історія релігії Марселя Ґоше / С. Йосипенко // Філософська думка. - 2007. - № 6. - С. 49-63 (0,7 д.а.);

Йосипенко С. Українські церковні інтелектуали другої половини XVII - початку XVIII століть і становлення модерності / С. Йосипенко // Мультиверсум. - 2007. - Вип. 66. - С. 217-226 (0,5 д.а.);

Йосипенко С. Церковні реформи Петра Могили і становлення нової православної релігійності в другій половини XVII - на початку XVIII століть С. Йосипенко // Мандрівець. - 2008. - № 1. - С. 78-84 (0,7 д.а.);

Йосипенко С. Барокко и национальные традиции / С. Йосипенко // Человек в культуре русского барокко / Отв. ред. М.С. Киселева. - М.: Институт философии РАН, 2007. - С. 131-140 (0,6 д.а.);

Йосипенко С. Димитрій Туптало та етико-гуманістичний напрямок раннього просвітництва в Україні / С. Йосипенко // Україна XVII століття: суспільство, філософія, культура. Збірник наукових праць на пошану пам'яті професора Валерії Михайлівни Нічик / Ред.-упор. Л. Довга, Н. Яковенко. - Київ: Критика, 2005. - С. 118-127, (0,5 д.а.) [На матеріалах виступу здобувача на міжнародній науковій конференції “Україна XVII століття: суспільство, філософія, культура” (Київ, 2003 р.)];

Йосипенко С. Взаємини українського та російського Бароко: модель україно-російських культурних стосунків чи модель культури? / С. Йосипенко // Людина в культурі російського бароко: Міжнародна науково-теоретична конференція. Тези доповідей. - К.: Центр гуманітарної освіти НАН України, 2006. - С. 57-60 (0,2 д.а.);

Йосипенко С. Проблема свободи і топологія раннього просвітництва / С. Йосипенко // Проблеми сутності свободи: методологічні та соціальні виміри / Матеріали науково-теоретичної конференції 26 жовтня 2007 р. - К., 2007, (0,5 д.а.) [На матеріалах виступу здобувача на всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Проблеми сутності свободи: методологічні та соціальні виміри” (Київ, 2007)]

Йосипенко С.Л. Украинские церковные интеллектуалы XVII века как предмет историко-философского исследования / С. Йосипенко // Человек в пространстве и времени культуры / Сборник статей по материалам Всероссийской научной конференции с международным участием “Человек и мир человека”. - Барнаул-Рубцовск: Издательство Алтайского государственного университета, 2008. - С. 20-31 (0,8 д.а.).

АНОТАЦІЯ

Йосипенко Сергій Львович. Духовна культура України XVII - першої половини XVIII століть (історико-філософський аналіз). - Рукопис. - Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Інститут філософії імені Г.С.Сковороди Національної академії наук України. - Київ, 2009.

Дисертація є історико-філософським дослідженням духовної культури України XVII - першої половини XVIII століть як цілісного історико-культурного феномена, вираженого в ідеях, що її структурують та забезпечують її цілісність. На основі аналізу концептів, у яких осмислюється українська ранньомодерна духовна культура - конфесіалізації, бароко, раннього просвітництва, а також теолого-політичних і політичних теорій, розуміння історії та історичного часу, статусу знання в житті людини і суспільства у творах українських церковних інтелектуалів XVII - першої половини XVIII століть, в дисертації визначено інтелектуальний статус української ранньомодерної філософської думки, розкрито її роль в українській ранньомодерній історії та культурі і місце в загальноєвропейському контексті. В дисертації доведено, в цей період Україна, як і інші країни Європи, переживає процеси, корелятивні модернізації на її ранніх етапах, зокрема що релігійно-політичні перетворення цього періоду призводять до появи прошарку церковних інтелектуалів, у творах яких розробляються інтелектуальні інструменти, узгоджене та свідоме задіяння яких стане основою європейського Модерну.

Ключові слова: духовна культура, модерність, політична теологія, українські церковні інтелектуали, конфесіалізація, бароко, раннє просвітництво.

АННОТАЦИЯ

Йосипенко Сергей Львович. Духовная культура Украины XVII - первой половины XVIII веков (историко-философский анализ). - Рукопись. - Диссертация на соискание ученой ступени доктора философских наук по специальности 09.00.05 - история философии. - Институт философии имени Г.С.Сковороды Национальной академии наук Украины. - Киев, 2009.

Диссертация является историко-философским исследованием духовной культуры Украины XVII - первой половины XVIII веков как целостного историко-культурного феномена, выраженого в идеях, которые ее структурируют и обеспечивают ее целостность.

Рассмотрение духовной культуры Украины XVII - первой половины XVIII веков в перспективе политической истории религии установило взаимную зависимость политики и религии в процессах политической модернизации и становления светского общества. Полученные результаты позволяют утверждать, что адекватная оценка реформ Петра Могилы требует их рассмотрения не в контексте экуменизма или установления толерантности как мировоззренческих идей, а в контексте ведущей теолого-политической логики раннего Нового времени, в соответствии с которой формируются конфессиональные идентичности. Такой подход к церковным реформам позволил определить результати церковных реформ как факторы политической модернизации - создание новых стандатров религиозности и поведения в мире, возникновение персональной конфессиональной и политической идентичности, заимствование общеевропейских моделей учености. Амбивалентность созданной в процессе конфессионализации духовности нового типа, призванной обеспечить социальный порядок путем обращения к внутренним факторам поведения человека - разсудку, совести, является основой альтернативных течений раннего Нового времени - радикального просвещения, которое акцентирует рациональную составную этой духовности, и “духовного просвещения”, которое обращается к внутреннему человеку.

В диссертации показано, что духовная культура Украины раннего Нового времени переживает не только такие этапы европейской духовной истории как Возрождение, Реформацию, Барокко, но и религиозно-политические процессы первого этапа политической модернизации: конфессиализацию, размежевание политики и религии, переход к абсолютизму, конституирование собственно политической сферы, которые концептуализируются философской мыслью. Осуществленный в диссертации анализ дает основания утверджать, что оценку исторической идентичности духовной культуры раннего Нового времени как бароковой культуры нельзя считать достаточной, поскольку барокковая культура представляет собой своеобразное переходное состояние, эклектичное соединение, которое делает возможным изменения в направлении модернизации. Интеллектуальная проблематика раннего Нового времени определяется прежде всего соеденениями разных исторических пластов культуры: участники религиозных, политических, научных дискуссий этого периода аппелируют к определенным способам отношения к истории, для утверждения которых в сфере культуры, религии, знания, изобретались историографические практики, стимулирующие изменения этих отношений.

Изучение истории возникновения и функционирования концептов раннего просвещения и барокко как моделей, одна из которых возникает в ходе самой истории, а другая - в процессе ее последуещего осмысления, позволило установить ограничения анализа исторических и культурных процесов ранего Нового времени, опледелившых основания современной европейской цивилизации, в том числе нашего восприятия гетерогенности культуры “периода Барокко” или разновекторности “периода раннего Просвещения”, где плюрализм присутствует еще не как открытость другому, а как сосуществование, возможное только при определенных интеллектуальных и политических условиях.

Ключевые слова: духовная культура, модерн, политическая теология, украинские церковные интеллектуалы, конфессиализация, барокко, раннее просвещение.

ANNOTATION

Yosypenko Serhiy Lvovych. Spiritual Culture of Ukraine in XVII - beginning of XVIII Centuries (Historical-Philosophical Analysis). - Manuscript. - Thesis of the dissertation for a doctoral degree in philosophy, speciality 09.00.05 - History of Philosophy. - G.S. Skovoroda' Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2009.

In this thesis, the author investigates conceptual background of the spiritual culture of Ukraine in XVII - beginning of XVIII centuries as a holistic historical-cultural phenomenon represented with its formative ideas from the point of view of the history of philosophy. The author identifies intellectual status of Ukrainian Early Modern philosophical thought and the role it played in the history and culture of that period in Ukraine and Europe. This identification is drawn based on the analysis of the concepts representing the Ukrainian early modern spiritual culture - конфесіалізації, Baroque, and Early Enlightenment - as well as the analysis of theological-political and political theories, understanding of history, historical time, and knowledge in live of a person and the society as they represented in the writings of Ukrainian clerical intellectuals of XVII- beginning of XVIII centuries. The author argues that during that period, Ukraine, along with other European countries, experienced the processes correlative to early modernization. Particularly, he proves that religious-political changes occurred during XVII - XVIII centuries led to the formation of a group of clerical intellectuals who developed intellectual means that shaped the basis of European Modern.

Keywords: Spiritual culture, modernity, political theology, Ukrainian clerical intellectuals, Сonfessionalisation, Baroque, Early Enlightenment.

Размещено на Allbest.ru