Філософські дискурси маргінальних хронотопів

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

УДК 13.130.1

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ФІЛОСОФСЬКІ ДИСКУРСИ МАРГІНАЛЬНИХ ХРОНОТОПІВ

КУЗНЕЦОВ

Анатолій Юрійович

Київ

2008

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана в Національному аерокосмічному університеті ім. М.Є. Жуковського „Харківський авіаційний інститут".

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Байрачний Ким Олексійович,

Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського „Харківський авіаційний інститут", професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Степико Михайло Тимофійович,

Національний інститут стратегічних досліджень, вчений секретар;

доктор філософських наук, професор

Розова Тамара Вікторівна,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки, радник директора;

доктор філософських наук, професор

Култаєва Марія Дмитрівна,

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, завідувач кафедри філософії.

Захист відбудеться 29 січня 2009 року о 14.00 годині на засіданні вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 9-й поверх, зала засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий 29 грудня 2008 року. Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.С. Горбунова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена суміжністю часів, що пропонує нові проблемні поля в період завершення відомої монометодологічної монополії. Крах соціальних утворень, які довгий час вважалися традиційними і такими, що доповнюють один одного; зміни технологічної зовнішності світу, що аж ніяк не вирішили проблем соціуму, а якоюсь мірою, зокрема, посилили нерівність шляхом формування ситуації цифрового розриву між членами суспільства; структурні кризи політичних систем, що приводять, на прикладі нашого державного досвіду останніх років, до девальвації легітимності та делегітимізації соціальних інститутів; фрагментаризація суспільних рухів, що веде до розмивання загальнозначущих тенденцій - все це штовхає як індивідів, так і соціальні групи на пошуки підстав, здатних дати хоча б мінімум, але визначеності, що характеризує наявність сенсу в їх існуванні. Початкова розгубленість філософського співтовариства, обумовлена нібито анонімністю і свавіллям діючих соціальних сил, з часом еманувала характеристики абсолютно нових соціальних тенденцій, детермінованих маргінальним типом суспільства.

Сучасне загострення глобальних проблем (демографічних, екологічних, технологічних) вимагає адекватного аналізу суперечливих тенденцій чергового етапу глобалізаційних детермінат - "розкриття" раніше "закритих суспільств". Експоненціальний характер темпів загального соціального руху вступає в протиріччя з нерівномірністю розвитку конкретних суспільств, що обумовлює зіткнення родоплемінних, народнісних, національних і інтернаціональних інтересів. Стихія зіткнення інтересів приводить до неоднозначної оцінки соціальних тенденцій. Ці тенденції неможливо науково пояснити, а мотиви наших власних дій важко зрозуміти, не звертаючись до граничних абстракцій соціальної філософії і філософії історії.

І в подібній ситуації немає нічого дивовижного в тому, що філософське співтовариство України з неминучістю звертається до фактів свого минулого і сьогодення, прагнучи описати їх в контексті соціальних реалій, що змінилися, навіть якщо останні і проявляють себе напівнатяками. Зневага ж до натяків здатна викликати втрати, про які згодом можна жалкувати.

Як і філософія в цілому, соціальна філософія має власний концептуальний апарат. Існують і ієрархії категорій, якими оперує соціальна філософія. Сформульовані проблемні поля актуалізуються також низкою нових для ареалу філософствування феноменів сучасного соціального буття: особливості часу і місця філософствування, виражених поняттям "хронотоп"; суміжність як часу (fatum millenium), так і філософем, що характеризується поняттям "маргінальність"; особливості як концептуальних каркасів співіснуючих філософем, так і специфічності дискурсу, що детермінує їх; ціннісний вимір маргінального в контексті методологеми "аксіосфера".

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження тісно пов'язана з науково-дослідними програмами гуманітарного факультету і кафедри філософії Національного аерокосмічного університету ім. М.Є.Жуковського "Харківський авіаційний інститут" .

Окремі положення дисертаційного дослідження були сформульовані в рамках республіканської міжвузівської комплексної науково-дослідної програми 1986 - 1990 рр. "Філософія-природознавство - нова технологія. Підпрограма 4.1.2.2"

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є осмислення особливого в концептах і методологемах, що описують зміни соціокультурної реальності.

Завдання, які необхідно вирішити для досягнення заявленої мети, формулюються наступним чином:

- здійснення ретроспективного аналізу методологічних підстав дослідження соціальної динаміки;

- субординація понять "ідентичність" та "автентичність" в дослідженні соціокультурних реалій;

- характеризування особливостей філософських підстав у дослідженні соціокультурних реалій;

- розгляд особливостей генезису концепту "дискурс" та експліціювання суті концептів "дискурс" та "дискурсивність";

- з'ясування елементів особливого в понятті "філософський дискурс";

- виділення контекстів філософського дискурсу маргінальних хронотопів;

-обґрунтування особливості методологічного контексту філософського дискурсу маргінальних хронотопів;

-характеристика гносеологічного контексту філософського дискурсу маргінальних хронотопів;

-аналіз елементів аксіологічного змісту у філософських дискурсах маргінальних хронотопів.

Об'єктом дисертаційного дослідження є динаміка соціокультурної реальності.

Предметом дослідження - маргінальні хронотопи в контексті філософської дискурсивності

Методологія і методи дослідження. Теоретико-методологічні підстави дисертаційного дослідження обумовлені контекстом, який припускає декілька відносно самостійних вимірів, що супроводжуються власними генезисом та історією. Так, стосовно експлікації понять дискурсу і дискурсивності дослідження спирається на компаративний підхід, який дозволяє проаналізувати домінуючі міждисциплінарні парадигми в інтерпретації вказаних понять. Проблема маргінального вирішена виходячи з методологем, які склалися на соціологічному, психологічному та соціокультурологічному рівнях в контексті синергетичного досвіду дослідження відкритих систем, до яких віднесені і маргінальні хронотопи. Основоположне значення для вирішення сформульованих завдань мали принципи сходження від абстрактного до конкретного, кумулятивності наукового знання, єдності історичного та логічного. В дисертації широко використаний досвід роботи авторів, як українських, так і зарубіжних, які розглядали філософсько-методологічну проблематику соціального пізнання.

Наукова новизна отриманих результатів.

На основі експлікації парадигмоутворювальних концептів дискурс, маргінальність, хронотоп, автентичність пропонується теоретична модель дослідження соціальних феноменів у контексті їх наступництва. Наукова новизна отриманих результатів полягає в наступних положеннях, які виносяться на захист:

- основними рисами кризи дослідницьких програм в соціології на сучасному етапі є: надмірний вплив методологем негуманітарних або білягуманітарних наук (зокрема, синергетики); абсолютизація авторської саморефлексії в інтерпретації соціальних явищ, що призводить до різночитань однакових результатів; дрібнотемство; багатозначність концептуальних сенсів та інше;

- доведено, що поняття "автентичний" необхідно позиціонувати з концептом "ідентичність", в контексті чого можна говорити про те, що автентичність є результат рефлексії соціального суб'єкта, перш за все щодо себе, в той час як ідентичність виступає результатом класичних операцій формальнологічного ряду;

- виявлено, що в сучасному соціологічному знанні поняття дискурсу не стільки змістовно визначилось, скільки диверсифікувалось у своїх сенсах в залежності від предметного контексту знання. В роботі дано визначення дискурсу як сенсопороджувального комунікативного явища в сукупності всіх можливих форм артикуляцій, що детермінуються особливостями соціальної динаміки;

- неологізм "хронотопи дискурсу" предикатує дискурс з боку його логіко-філософських форм, інваріантом для яких виступає ситуація маргінальності. Тут маргінальність розуміється як, з одного боку, визначена місцем і часом ситуація, з іншого - як результат попередньої місце-часової визначеності;

- не тільки ідеалізовані поняття, але й самі теорії як форма контексту сутнісні тільки щодо власних ідеалізацій. На етапі ж генезису теорій, у тому числі й соціальних, відбувається селекція визначень, виходячи з нових реалій соціальної організації буття - аксіологічного, гносеологічного і методологічного;

- будь-яка область знання прагне як до компаративного аналізу понять, так і до створення інструментарію для уточнення власних понять, що в контексті виникнення нових концептуальних каркасів особливо актуально для соціологічних теорій. Звільнення від хаосу понять припускає експлікацію тих же понять. Інструментом уточнення понять виступає такий спосіб наукового аналізу, як класифікація. Саме процес створення нових понять і їх первинна класифікація можуть виступати як одна з проблем дослідження соціальних феноменів;

- феномен соціокультурної маргінальності виступає чинником розриву світоглядного наступництва (один з епіфеноменів маргінальності) між історичними (не родовідними) поколіннями людей, що і приводить, напевно, до зміни фундаментальних понять;

- епістемологічна невизначеність дискурсивних практик соціокультурного перелому детермінує особливий період історичного розвитку. Така форма соціокультурної ізоляції "суб'єкта-суспільства" (розрив дискурсивних практик) названа маргінальною дискурсивністю, припускаючи, що маргінальна дискурсивність провокує раціональну (опосередковану, доцільну) зміну фундаментальних понять;

- проміжне, гранично суперечливе положення маргіналів у товаристві обумовлює не тільки їх схильність до девіантно-інноваційних форм соціальної адаптації, але й успішну реалізацію цих форм. Наявність цієї ідеї, по-перше, дозволяє досліджувати ціннісне поле співтовариства, супроводжуючи загальнотеоретичні висновки емпіричним матеріалом, накопиченим в області соціології; по-друге, є спробою спрогнозувати перспективи спрямованості культури нашого суспільства в постмаргінальний період, спираючись, зокрема, на аналіз окремих соціальних інститутів.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Результати дослідження містять певну методологічну базу для подальшої розробки проблеми соціокультурної реальності, що змінюється. Основні висновки можуть бути використані в програмах філософських дисциплін (основи філософських знань, соціальна філософія, філософія науки і техніки), а також інших гуманітарних циклах (політологія, психологія, літературознавство).

Дисертаційне дослідження може бути корисне для науковців, викладачів і аспірантів як методологічна підстава при розгляді феноменів соціокультурної динаміки.

В рамках викладацької практики зміст дисертаційного дослідження може послужити основою окремого спецкурсу для аспірантів або магістрів.

Особистий внесок здобувача

Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи автора. У тексті дисертації використані матеріали публікацій, що підготовлені автором. У спільній статті "Аксіологічні засади в контексті світ-системних теорій" автором сформульовані і аргументовані методологічні засади так званих "теорій світових систем". У статті "Ціннісний диспозитив в умовах маргінальної топіки: зміст, форма, функціонування" проаналізовано особливе у функції ціннісного диспозитиву. У статті "Постмодернізм і марксизм у контексті сучасної соціальної філософії" автором експлікований евристичний потенціал постмодерністської і марксистської соціально-філософських методологем. У статті "Фактор маргінальності у системі комунітаристських засад" претендентом показана необхідність включення в методологічний лексикон соціально-філософського знання поняття маргінальності. У статті "Маргінальна дискурсивність як фактор концептуальних змін" автором автореферату уточнені межі застосування поняття маргінальної дискурсивності при вирішенні теоретичної проблеми концептуальних змін.

Апробація результатів дослідження.

Основні положення, результати і висновки дисертаційного дослідження були апробовані на: международной конференции "Teoreticke a prakticke problemy ideologie." ЧССР. Presov, november 1989.; 20^th World Conference on open learning and distance education. Dusseldorf, Germany, 01-05 April 2001; 3-rd International Conference on Information Technology Based Higher Education and Training. July 4-6, 2002, Budapest, Hungary; First world olympic congress of philosophy in Greese. Athens-Spetses: 27^th june - 4^th july 2004; 20^th International Political Science Association (IPSA) World Congress. Fukuoka, Japan, 10-13 July 2006; республиканской научно-методической конференции "Методологические и методические основы влияния научных исследований на сферу производства". Киев, 19-21 сентября 1986 г.; республиканской межвузовской комплексной научно-исследовательской программе "Философия-естествознание-новая технология. Подпрограмма 4.1.2.2" Київ УОН Минвуза УССР, 1986-1990 р.; всесоюзной научной конференции " Перестройка, компьютер, общество." Часть 1. Москва, 28-29 сентября 1990 г.; межвузовской научно - методической конференции " Инженерное образование - единство технического и гуманитарного образования." Харьков, 1993; Міжнародної конференції "На пути к открытому обществу". Донецк,1993; Міжнародної науково-практичної конференції "Трансформація культури в сістемі вищої технічної освіти." Харьков,23 - 24 травня 1995 р.; III Міжнародної науково-практичної конференції "Гуманізація вищої освіти: філософські виміри", Суми-Бердянськ, 4-7 липня 2003.; IV Міжнародної науково-практичної конференції "Людина, культура, техніка в новому тисячолітті". Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського "ХАІ". Керiвництво секції "Фiлософiя". 2003; V Міжнародної науково-практичної конференції "Людина, культура, техніка в новому тисячолітті". Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського "ХАІ". Керiвництво секції "Фiлософiя". 2004; Міжнародної науково-теоретичної конференції: "Украіна в контексті евроінтеграції". Суми, 1-3 грудня 2005 р.; VI Міжнародної науково-практичної конференції "Людина, культура, техніка в новому тисячолітті". Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського "ХАІ". Керiвництво секції "Фiлософiя". 2005; VII Міжнародної науково-практичної конференції "Людина, культура, техніка в новому тисячолітті". Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського "ХАІ". Керiвництво секції "Фiлософiя". 2006; III Міжнародної наукової конференції: "Фiлософiя космiзму та сучасна авiацiя", Київ, 12-13 квiтня 2007 р.; VIII Міжнародної науково-практичної конференції "Людина, культура, техніка в новому тисячолітті". Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського "ХАІ". Керiвництво секції "Фiлософiя". 2007; IX Міжнародної науково-практичної конференції "Людина, культура, техніка в новому тисячолітті". Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського "ХАІ". Керiвництво секції "Фiлософiя".2008

Результати дослідження пройшли апробацію на засіданнях і теоретичних семінарах кафедри філософії Національного аерокосмічного університету ім. М.Є.Жуковського, а також використовувалися викладачами кафедри в читанні курсу "Основи філософських знань" і спецкурсу "Філософія науки і техніки." Окремі висновки дисертаційного дослідження апробовані при читанні курсу філософії в рамках підготовки аспірантів до складання кандидатського мінімуму.

Деякі положення дисертації генерувалися і обмірковувалися в процесі підготовки до захисту кандидатських дисертацій, де автор виступав як науковий керівник: кандидатська дисертація Гордієнко-Митрофанової І.В. на тему "Інваріанти аксіосфери маргінального (на прикладі пенітенціарних організацій)", 1999; кандидатська дисертація Чернієнко В.О. на тему "Методологічні підстави соціальної філософії маргінальних періодів", 2000; кандидатська дисертація Свящука А.Л. на тему "Феномен маргінальності в генезисі мережевого суспільства", 2006; кандидатська дисертація Данильяна В.О. на тему "Становлення і розвиток інформаційного суспільства в епоху глобалізації (соціально-філософський аналіз)", 2006.

Публікації. Основні ідеї і результати дослідження викладені в монографії "Методологічні контексти сучасного гуманітарного знання", 69 статтях, із них 21 стаття у наукових спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України, 18 міжнародних і вітчизняних конференціях.

Структура дисертації

Структура дисертації визначена метою, логікою, характером основних завдань дослідження і складається зі вступу, п'яти розділів (12 підрозділів), висновків і списку використаних джерел із 518 найменувань. Об'єм дисертації 378 стор., з них 342 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі характеризується проблема зміни фундаментальних понять в соціологічних теоріях, обґрунтовується актуальність вибраної теми, її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовані мета і завдання дослідження, визначені об'єкт і предмет дисертаційного дослідження, наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, представлена апробація результатів і структура дисертаційного дослідження.

У першому розділі "Генезис проблеми філософських дискурсів маргінальних хронотопів" акцентується увага на контексті дисертаційного дослідження, що має декілька відносно самостійних вимірів, кожен з яких супроводжується власним генезисом і історією. Мова йде про проблеми генезису дискурсу і дискурсивності, маргінальності, хронотопу як у світовій філософській традиції, так і в дослідницькій практиці кандидатських і докторських дисертацій на Україні. Окрема увага приділена науковим дослідженням аспірантів, які виконані під науковим керівництвом автора дисертаційного дослідження.

У другому розділі "Аналіз основних методологем дослідження соціального", що включає в себе три підрозділи, аналізується особливість методів дослідження соціальних феноменів, перш за все їх філософські підстави. Характеризуються особливості основних парадигм у дослідженні соціального. експлікація автентичність сенсопороджувальність дискурс

У першому підрозділі "До автентичності методів дослідження соціального" розглядається проблема формування адекватних методів дослідження процесів розвитку соціального на основі експлікації низки понять. Відзначається, що будь-яка сфера знань прагне до компаративного аналізу понять і створення інструментарію для уточнення власних понять, що особливо актуально для соціологічних теорій.

Проаналізовані культурно-історичні концепції еволюційного типу. Відзначається, що всі представники класичного еволюціонізму припускали можливість виділення універсальних стадій розвитку культури, що є загальними і необхідними. Евристичність подібного роду ідей полягає в емануванні гіпотези про єдність людської культури при всій її різноманітності і оригінальності.

Визначаються поняття "ідентичність" і "автентичність", де під автентичністю пропонується трактувати справжність, те, що витікає з першоджерела, а під ідентичністю - тотожність, однаковість. Розглянуті етимологічні сенси концептів.

Особливо виділено розгляд концепту "автентичність" у контексті маргінальних станів суспільного розвитку, що змінюються. Оскільки дане поняття носить міждисциплінарний характер, розгляд його генезису зведений до розгляду низки предметних концептуальних каркасів, зокрема психотерапевтичних. Також аналізується теорія психо-соціального розвитку Е.Еріксона, в рамках якої форми егоідентичності корелюються з поняттями ідентичності та автентичності.

Проаналізовані сенси поняття "колективна ідентичність" і "національна ідентичність", актуальність яких для української соціокультурної дійсності важко спростувати. У цьому контексті особлива роль відводиться проекту формування "Я" соціального суб'єкта відносно самоідентифікації "інших", тобто образу "іншого" у визначенні автентичності соціальних утворень.

У другому підрозділі "Філософські підстави дослідження соціального" в контексті структури філософських підстав дослідження виділяється проблема методологічних підстав, від переваги яких залежить як сьогодення, так і майбутнє в дослідницькому пошуку, що претендує на науковість. Детально проаналізовані нормативний і дескриптивний типи методологічного знання, а також уявлення про типи і рівні методологічного знання, що склалися в монометодологічній парадигмі. Особлива увага в розділі приділена проблемі демаркації метафізичних і наукових понять і взаємовідношенням науки і метафізики.

У розділі ставиться питання про "втрату" власне предметної суверенності елементів соціальної філософії, що предикатовані як соціальні. Звідси виникає проблема по демаркації предметного змісту соціальної філософії як від жорсткого монізму істматовського напряму, так і від методологічних "симулякрів" постмодерністських інтенцій. Характеризуються ознаки дослідницьких програм.

Констатується, що уникаючи прямого і частого вживання понять "метод" і "методологія", адепти деяких сучасних культурологічних методологем, зокрема постмодернізму, апелюють до особливого, розглядаючи його як випадкове, те, що флуктуює. Флуктуації нібито і визначають спосіб розгляду. Проте самі постмодерністські способи розгляду мутували в певний алгоритм, підтвердженням чому служить вже достатньо розгорнений глосарій постмодернізму. В той же час, однією з характеристик методу і може бути постійно вживаний в дослідженні алгоритм. Таким чином, з одного боку, філософський метод детермінується типом пізнавальної діяльності, а з іншого - предметом діяльності. Проте метод як знаряддя дослідження не визначає предмет або тип пізнаваної діяльності.

У третьому підрозділі "Особливості сучасних парадигм дослідження соціального" констатується, що після завершення методологічної монополії тривалий процес самовизначення філософії актуалізує завдання дослідження генезису теоретичних моделей соціальної філософії, що зарекомендували себе і критичним, і евристичним потенціалом. Підкреслюється, що існують різні способи доказу істинності або неістинності мислення. Звернення до тих чи інших підстав при розгляді соціальної динаміки неминуче призводить до питань, які вимагають скрупульозності дослідження, що перш за все припускає критичну ґрунтовність тих методологічних інтенцій, якими навантажуються дані підстави.

В той же час відзначається, що питання про перевагу тих чи інших методологем обумовлює питання про перевагу їх філософських підстав, а пошук адекватної аргументації в обґрунтування логіки світової історії і історичних альтернатив є актуальним науково-філософським завданням.

Відмічено, що суперечлива практика стихійності зіткнення національних інтересів позначає ряд наднаціональних тенденцій, а саме: поглиблення міжнародного розподілу праці; утворення світового економічного і фінансового ринку; змішування народів, націй і культур; розвиток засобів глобальної комунікації; загострення глобальних проблем; екстраординарна соціальна мобільність, міграція і маргіналізація величезних мас людей. Саме в цьому контексті недостатньо вивчена історично прогресивна роль процесів маргіналізації у становленні наднаціональної самосвідомості. Відмічено, що сучасна екстраординарна соціальна динаміка зумовила переміщення інтересу фахівців від абстрактних соціальних теорій з телеологічними підставами, до синергетичної загальнонаукової теорії, здатної адекватно відобразити процеси соціальної нестійкості і безповоротності, лінійності і нелінійності, еволюції і катастроф, порядку і хаосу, дисипації і самоорганізації.

Третій розділ дисертації "Природа дискурсу і дискурсивності" присвячений генезису дискурсивної проблематики, а також особливостям інтерпретації категорії "дискурс" у філософії.

У першому підрозділі "Генезис понять дискурс і дискурсивність" розглядається ряд категорій, які і вчора, і сьогодні знаходяться під протекторатом авторів постмодерністських есе. Перш за все це відноситься до категорії дискурс. Зазначається, що на відміну від інших постмодерністських "новоязів", за даною категорією стоїть тривалий період еволюції. І якщо історико-філософські плани генезису понять дискурсу і дискурсивності розглянуті в першому розділі дисертаційного дослідження, то в даному розділі мова йде більш про генезис змістових планів категорії "дискурс". Розглядається проблема епіфеноменальних детермінат на становлення даної категорії.

Звертається особлива увага на напрями дослідження дискурсу у французькій школі аналізу дискурсу, достатньо відомою у нас по збірці "Квадратура сенсу", в якому презентується синтез лінгвістики, марксистської філософії і психоаналізу. Оскільки подібна еклектика для академічної філософії пострадянського хронотопу є проблематичною, то вона і вимагає академічного ж виправдання.

Основною метою даного розділу виступає розгляд таких різних для монометодологічної традиції інтелектуальних умов виникнення школи аналізу дискурсу. Зазначається, що введене в академічний обіг Альтюссером поняття "суб'єкт ідеології" можна інтерпретувати як зв'язку між індивідуальною своєрідністю і абстрактною універсальністю. Сформульовані в рамках школи аналізу дискурсу основні проблемні поля дозволили М.Фуко в ролі пріоритетів акцентувати увагу на встановленні позиції того, хто говорить щодо інших суб'єктів висловлювання. Звідси тенденція, що цілком імпонує нам, до визначення дискурсу як певного типу висловлювання, властивого певній соціально-політичній групі або епосі.

Особливо відмічено, що немало авторів, які працюють в проблемних полях, пов'язаних з дискурсом, прагнуть дати вичерпний перелік визначень дискурсу. Серед переважної маси подібного роду спроб неважко виділити основні джерела, що є класичними і, напевно, необхідними в корпоративному полі дослідників проблеми. Таким чином, можна говорити про сформоване проблемне поле генезису поняття дискурс. Наявна історія становлення поняття корелюється з деякими методологічними підставами, що характеризують діалектику розвитку поняття. У даному дослідженні дискурс розуміється як комунікативне явище, яке породжує сенси, в сукупності всіх можливих форм артикуляцій, що детермінуються особливостями соціальної динаміки.

У другому підрозділі "Типологія дискурсів" констатується, що як парадигмоутворювальне поняття дискурс достатньо недавно введений в академічний апарат філософії і через це насторожує вихованих в монометодологічних традиціях акторів філософських мізансцен, для яких новий концепт є можливим початком ревізії есенціональних сенсів. Проте і монометодологізмам доводиться позиціонуватися з новими поняттями, високий ступінь дискусійности яких вимагає визначеності.

Розглянуті відмінності в інтерпретації типологічного аналізу дискурсу у французькій, американській, німецькій і російській традиції. Відзначається, що в останній у ролі підстав типології дискурсу запропонована низка ситуаційних мізансцен, серед яких виділяються комунікативна, функціональна і змістова. Щодо мети дискурси характеризуються ієрархією цілей і підлеглістю всіх проміжних цілей основній, прикладом чому приводяться гіпотаксичні і паратаксичні дискурси. Характеризуються дискурси і по ступеню спільності - сингулярні і такі, що генералізують, і по дистанціюванню - ті, що передують, одночасні, подальші.

Акцентується увага на тому, що для побудови методологічної типології дискурсу можливе додання до пари "текст-дискурс" додаткової пари - "контекст" і "сенс". Як випливає з викладеного вище, консервація дискурсу перетворює його на текст, що є ресурсом для подальших дискурсів. Умовою ж здійснення дискурсу є його артикуляція. Таким чином, щодо тексту дискурс може іменуватися як текстуальний. У ньому знаходить реалізацію процес виробництва сенсів всередині соціуму, лінгвістично він виражається в інтер- та інтратекстуальній взаємодії, а його основною метою є повідомлення знання або певного емоційного стану. Комбінування ж текстів виступає універсальним методом ведення дискурсу. Слід також розрізняти "ситуаційний дискурс", сфера якого - соціальна практика, і інтерпретативний дискурс як результат визначення дискурсу щодо сенсу.

У третьому підрозділі "Філософський дискурс як особливе" відзначається, що складовою частиною даного дослідження виступає експлікація поняття "філософський дискурс".

Відзначається, що аналізувати вказане поняття можна як щодо філософічності дискурсу, так і дискурсивності філософії. Акцентуючи увагу на предикаті філософський, слід перш за все відокремити даний феномен від феноменів релігійності і науковості. Те, що відрізняє філософський дискурс від решти, і буде особливим філософського дискурсу. Виділення демаркаційних критеріїв видових відмінностей дискурсивних практик обумовлюється можливістю підміни філософського дискурсу яким-небудь іншим типом дискурсу. В принципі, по відношенню до філософії можливі три типи дискурсу: науковий, власне філософський (метафілософський) і релігійний. Науковий дискурс, у свою чергу, може бути розділений на природничонауковий і історико-культурологічний. У першому випадку філософія, по аналогії з "фізикою", розглядається як набір (філософських) дисциплін, кожна з яких займається своїм проблемним полем. У другому випадку, існує спокуса підмінити філософський аналіз історичним, або культурологічним. Наприклад, власне філософію - історією філософії (філософських вчень). Або культурологічним аналізом "зовнішніх" по відношенню до філософії чинників, що впливають на її існування і розвиток. Проведений компаративний аналіз розуміння релігійного дискурсу двох кандидатських дисертацій - української і російської. Констатується, що найбільш диференційовані проблемні поля політичного дискурсу, а специфічні політологічні дискурси стають предметом самостійних наук. Аналізуються метафоричні ряди політичного дискурсу стосовно суб'єкта, що "говорить". Особлива роль відведена "історії визначеності", досвіду визначення понять, який здатний породити деякі ілюзії точності. Розглянуті деякі історичні спроби визначення, зокрема М.Фуко.

Серед безлічі інтерпретацій поняття "філософський дискурс" виділяється постійна тенденція розмежування понять метафізичний і філософський дискурс. Перший піддався принизливій критиці не тільки аналітичної філософії. Особливо ненависний так званий "метафізичний дискурс" став постмодернізму за свою теоретичність і концептуальність мислення, що нібито нав'язує світу свої норми і правила. Відзначаються дві можливості аналізу поняття "філософський дискурс". Можливий аналіз даного поняття через специфіку філософської діяльності, де дискурс визначатиметься як предметом, так і методом філософії. Залежно від цього слід відокремити філософську діяльність від інших соціокультурних феноменів. Друга можливість пов'язана зі специфікою дискурсу, в нашому випадку філософського. Тут мова повинна йти перш за все про феномен дискурсу і про відмінності стосовно видових визначень дискурсу. Деякими авторами запропоновано вирішити дану проблему введенням додаткового визначення - простір дискурсу, результатом чого може виступити вітгенштейновська констатація того, що межі філософії визначаються межами дискурсивного простору.

Четвертий розділ дисертації "Хронотопи філософського дискурсу" розглядає проблему єдності часу і місця відносно філософського дискурсу як особливого.

У першому підрозділі "Поняття хронотопу" розглянуті філософо-історичні уявлення про певну єдність місця і часу в грецькій і римській філософській традиції, есхатологічних надіях християнської історії і шпенглеровських парафразах.

Припущено, що в соціальній історії можливе виділення періодів, в яких маргінальним є не тільки яке-небудь окремо взяте відношення, але й переважна частина отаких. У своїх роботах ми неодноразово мотивували інтерес до маргінального тим, що "колишнім радянським" доводиться переживати ці "переходи" і нам немає необхідності дрейфувати в пошуках островів соціальної нестабільності.

Припускається, що неологізм "хронотопи дискурсу" предикатує дискурс з боку його логіко-філософських форм, інваріантом для яких виступає ситуація маргінальності. Тут маргінальність розуміється як, з одного боку, визначена місцем і часом ситуація, з іншого - як результат попередньої місце-часової визначеності. Так, генезис іудаїзму має чітко виражені координати місця (Ур, Єгипет, Іудео-Ізраїльське царство) і часу. Стверджується, що єдність часу і місця певної події і є хронотоп даної події. Маргіналізація часів, маргіналізація індивідів, маргіналізація методологічних підстав - можливо, це звичайне положення епохи зміни тисячоліть.

Особлива увага присвячена генезису поняття хронотоп як формально-змістової категорії літератури, на яку вказав М.М.Бахтін, в той же самий час враховуючи, що в інших сферах культури дана категорія можлива в інтерпретаціях власне предметних областей. Відзначається, що при однозначних заявах Бахтіна про те, що його не цікавлять сенси хронотопу в теорії відносності, в певному контексті він посилає читача в область математичного природознавства, а саме до теорії відносності Ейнштейна. Хронотоп запозичується ним "майже як метафора", що в той же час розуміється "як формально-змістова категорія", і визначається як "істотний взаємозв'язок часових і просторових відносин, художньо освоєних в літературі".

У другому підрозділі "Хронотоп класичного дискурсу" підкреслюється, що різноманіття норм еманує необхідність виявлення авторитетних джерел. Звідси витікає проблема субординації віри і розуму, яка і розглядається в підрозділі.

Відзначається, що багато в чому результат дослідження даної проблеми, як і взагалі філософської проблематики, залежить від тих методологічних установок, які приймає дослідник. Надзвичайно важливо відзначити в зв'язку з цим, що незалежно від методологічних переваг неможливо вирішити проблему за рахунок тільки методології у випадках, коли не виконана робота по побудові адекватного предмету понятійного апарату, а також коли вибрану методологію накладають суто зовнішнім чином на побудований раніше за законами іншої методології предметний зміст. Вкрай небажана однопорядковість у виборі методологій. Образно виражаючись, людина, що має один годинник, твердо знає, котра година; що має декілька, не впевнений ні в чому.

Слід підкреслити, що дуже легко дослідникам працювати в рамках однієї методологічної і гносеологічної парадигми, як це було в нашому недавньому минулому. Ті, хто діє в рамках загальної концептуальної схеми, без труднощів досягають згоди щодо фактів, що розстилаються перед ними. Факти, що не укладаються в подібного роду моністичні схеми або ігноруються, або утрируються. Сьогодні, у зв'язку зі змінами соціального контексту, є можливість істотних варіацій значень наукових тверджень, враховуючи при цьому, що соціальний і інтелектуальний контексти взаємодетерміновані.

Аналізуючи особливості хронотопу класичного філософського дискурсу, слід зазначити, що класичний філософський дискурс, який традиційно розуміється, пов'язаний не тільки з європейською інтелектуальною традицією, але також має і явно виражене коріння, яке йде вглиб античного способу філософствування.

Раціональність іноді асоціюють з класичною формою філософствування, що проіснувала достатньо довго і змінилася некласичними філософськими штудіями, які у свою чергу послужили підставою для критики форми і методів класичного філософствування. Сьогодні критика гносеологічних, методологічних, аксіологічних підстав у філософії, соціальній філософії, філософії науки, політичній філософії і етиці ведеться з позицій критики їх раціональної обтяженості. І це не може бути випадковістю, бо безліч новацій мислення, що двоє останніх сторіч визначали розвиток всієї західної культури, а не тільки філософії, і піддаються сьогодні принизливій критиці, позиціонуються перш за все з так званим "Проектом Просвіти". Даний проект жорстко корелюється з ідеями свободи, рівності, братерства, звільнення від тиску зовнішніх і соціальних обставин та розробкою раціонального знання. Через саме дану кореляцію отримане в парадигмі раціональності знання апелює до гуманності і прагне до етико-культурного статусу. Всі процеси, починаючи від технічних застосувань науки і закінчуючи виникненням ліберально демократичних рухів, розглядаються як дорога до все більш повного звільнення, а методом даного руху повинна виступати раціональна критика того, що протистоїть розуму і раціональності у формі міфу, релігії, марновірства, забобонів та інших "віджитих" форм думки і дій.

У підрозділі третьому "Хронотоп сучасного дискурсу" відзначається, що якщо раніше підстави самовизначення філософії формулювалися як альтернативна аргументація, то сьогодні, при очікуваній поліметодологічності філософської рефлексії, визначеності більше не стало. У зв'язку з цим актуалізується проблема самовизначення суті філософії щодо різного роду дискурсів, зокрема наукових і владних. Перш за все, це знов стосується методологічних підстав філософського вчення, бо інституції філософії як були, так і залишилися одержавленими, а філософствування, швидше стиль філософствування, як були особистою відповідальністю члена корпорації, так і залишилися. І якщо кумулятивність організаційна не викликає сумнівів, то відсутність такої в змістових претензіях філософії вимагає певних ступенів доказовості і, тим самим, є проблемою. Будь-яка форма самовизначення припускає вирішення проблеми вибору. І якщо локальні хронотопи апелюють до автохтонних методологопарадигм, то глобальні кризи чекають свого розв'язку в альтернативних стратегіях розвитку культур і цивілізацій.

В історії культурних метаморфоз виділені маргінальні хронотопи. Але у всіх цих випадках поряд з магістральним, таким, що розуміється як автентичність, існуванням аксіосфери, з'являються і співіснують культурні феномени, які можна було б назвати епіфеноменами, якби численна практика не доводила нам, що епіфеноменальність часто є тим індикатором, який демонструє недостатність освячених традицій, оголяючи їх обмеженість і суперечливість. Присутність подібних індикаторів є тією підставою, яка згодом дефрагментує соціальний універсум. У методологічному плані надзвичайно цікаво було б проаналізувати природу виникнення подібних індикаторів, бо саме тут можна говорити про відсутність владних детермінант, на яких так детально зупиняється Фуко, і які заслуговують пильнішої уваги при дослідженні феноменів культури, буде це наука, філософія або релігія.

Аналізуються претензії постмодернізму на фундаментальність власного дискурсу, який вона розуміє як характерний для певної частини культури тип філософствування, що в достатньо явній формі дистанціюється не тільки від класичного типу філософствування, розглянутого нами раніше, але також і некласичних форм філософствування і тим самим додатково позиціонується з пост-сучасністю і постнекласичністю. В цілому ж спрямованість всіх цих робіт, філософем і напрямів зводиться до того, щоб дезавуювати через низку концептуальних неологізмів і класичну філософську онтологію, і суб'єктно-об'єктну гносеологічну парадигму, сформульовану в рамках ранньої традиції кантіанства.

Таким чином, постмодерністська чутливість цілком доречно акцентувала основну увагу своєї авторської позиції на предикатах, що епіфеноменально сприймаються класичною культурною традицією, основного концепту раціоналізму - Логосу. Критика даного концепту, яка примножується, природно привела до утрирування всіх наявних в контекстному ареалі сенсів даного концепту. У полі елімінації сенсів опинилися не тільки художні контексти, але також і методологеми хронотопів, у тому числі і модерністського. За висновок же із вищевикладеного можна вважати наступне твердження: вихід з тих, що склалися в результаті постмодерністських критик проблем, що постійно прописуються в полі філософської методології, слід шукати, згідно постмодернізму, в методологемах самого ж постмодернізму, зокрема в неодетерміністських версіях інтерпретації феномену детермінізму в сучасній культурі, що в першу чергу фундують відмову від жорсткої каузальності.

У п'ятому розділі дисертації "Структура філософського дискурсу маргінальних хронотопів" розглядаються методологічний, гносеологічний та аксіологічний контексти.

У першому підрозділі "Методологічні контексти філософського дискурсу маргінальних хронотопів" підкреслюється, що будь-який вид діяльності припускає ті чи інші, залежно від специфіки самої діяльності, способи досягнення поставленої мети, тому що діяльність і виступає як рух до певної мети, цілеспрямований рух. В рамках філософських підстав принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності досліджуються в контексті підстав, що отримали назву методологічних. Однією з основних проблем пізнання будь-якої предметної області є з'ясування власного методологічного інструментарію, в тому числі і сукупності дослідницьких засобів, необхідних для вирішення предметних проблем.

Відзначається, що феномен маргінальності виступає фактором "розриву" світоглядного наступництва, чинником метаморфоз світоглядів. У історичному контексті фактор маргінальності (поряд з іншими істотними факторами: економічним, політичним, технологічним, та ін.) обумовлює прогресивно-поступальну зміну світоглядів: від родової і племінної самосвідомості, через народнісне і національне, до планетарної самосвідомості - самосвідомості людства. Слід зазначити, що соціальні науки неодноразово зверталися до аналізу маргінальних дискурсів, очікуючи як результатів цього звернення вдосконалення методологічних підстав наукового аналізу. Констатується, що при розгляді методологічних підстав філософського дискурсу маргінальних хронотопів, слід в черговий раз звернути увагу на соціологічну версію критичної соціальної теорії, що виникла в контексті ревізії аксіоматики попередньої соціологічної традиції і становленні нових концептуальних парадигм в дослідженні соціальної динаміки. Осмислення реальності, що вивчається соціологією, викликали необхідність вивчення проблемної ситуації всередині соціології. Оскільки соціальна теорія спиралася перш за все на теоретичні підстави, емановані зсередини суспільств модернового типу, то наступний крок ревізії власних підстав соціальної теорії був угаданий наперед - необхідність експлікації феномену зниклої реальності - модерну. Дві парадигмальні методологеми, що сформувалися в зв'язку з цим, - постмодерністська і неомодерністська - відповідно різним чином і спробували переосмислити феномен модерну. І якщо перша приймає форму спекулятивного емпіризму і наполягає на прийнятті тези про "завершення модерну", то нам більш імпонує друга, що радикалізує переосмислення модерну.

Тут же слід завважити, що в деяких роботах постмодернізм розуміється як деяка культурологічна картографія, яка описує мозаїку сучасних теоретичних дискурсів по вибору суб'єктивістських переваг всіх, хто позиціонує себе з постмодернізмом, і яка не претендує на методологічні буде це в соціології, філософії або культурології аванпости. Проте, виростаючи з культурологічних претензій, явно або неявно всім своїм категоріальним апаратом постмодернізм епатує раніше прийняті, в тому числі і методологічні, норми доказовості і аргументації, тим самим претендуючи на методологічний же статус.

У другому підрозділі "Гносеологічні контексти філософського дискурсу маргінальних хронотопів" підкреслюється, що критика історицистських методологічних схем, переконливо доводячи малу ефективність телеологічної складової методологічного інструментарію, майже співпадає за часом з розквітом антиметафізичної компанії класичного позитивізму, в рамках якої одним з основних питань виступила проблема існування метафізичних понять як таких. Звинувачення метафізики в гносеологічному "безплідді" спонукали методологів науки до тверджень про безглуздя і повну відсутність евристичності в епістемологічних претензіях класичної філософії. Теорії значення і референції повинні були переконливо показати, що метафізика просто безглузда, бо позбавлена значення. Проте треба віддати належне учасникам обговорення даної тези - всередині співтовариства представників аналітичної філософії були сформульовані аргументи, достатні для дезавуювання основних посилок антиметафізичних критик. Прикладом сказаному приводяться обставини краху теорії верифікації і долі її модифікацій - заміна принципу верифікації підтвердженням, а потім принциповою підтверджуваністю; введення системи понять редукційних тверджень; розв'язних тверджень; прийнятних тверджень і так далі.

Цілком природно, що претензії критичної теорії, яка апелює до зміни місця метафізики у всіх її проявах, - гносеологічних, аксіологічних, методологічних, - були направлені в бік співіснуючих як крайнощі соціальних конструктів. Зокрема, епістемологічний суб'єкт опиняється в ситуації протиставлення, амбівалентності своїх власних підстав і зовнішньої децентралізації. Амбівалентність же в сучасних постмодерністських інтенціях іноді трактується як підстава шизофренічного світогляду. При всьому нашому негативному відношенні до введення в контекст дослідження психологічних мотивів, слід підкреслити, що в даному випадку конотації розколеного світогляду цілком доречні. Ілюзія того, що мислення є єдина форма конструювання дійсності, досить крихка при компаративному аналізі співіснуючих "дійсностей". Таким чином, маргінальний період позбавляє епістемологічного суб'єкта автохтонності, претензій на привілеї "конституювання світу". Виявляється, подібного роду претензії реалізуються поза екзистенцією суб'єктів, що відчували себе харизматиками, монастирем яких стає сама маргінальність. Слід зазначити, що раніше домінуючі підстави, як би пристрасно вони не дезавуювалися, кумулятивно конвергують у первісно аморфний концептуальний простір. Табуювання понять здійснюється по ступеню одіозності останніх в нових концептуальних парадигмах. Як би не розрізнялися вимоги до наукової форми теорій, у тому числі і соціальних, крім критичних ескапад вони повинні відрізнятися від профанних декларацій рефлексії, що постійно витає тінню і охороняє флер академічності. Першим же знаком цієї академічності виступають визначення, частку остенсивності або вербальності яких задає сам дослідник. Проте відомо, що жодна теорія не обходиться тільки вербальними визначеннями.

У третьому підрозділі "Аксіологічні контексти філософського дискурсу маргінальних хронотопів" констатується, що філософські дискурси кінця XX століття відмічені зацікавленістю маргінальними явищами, область дослідження яких вже давно не обмежується дескриптивним контекстом етносоціальних процесів. Предметом наших досліджень в даному розділі є перш за все аксіологічні підстави маргінального. Тут під маргінальністю ми розумітимемо соціокультурний феномен, який характеризує стан суспільства в умовах розпаду раніше домінуючої аксіосфери і, одночасно, в умовах формування нової системи способів реалізації цінностей і форм їх презентації в соціокультурній реальності. У зв'язку з цим актуалізується необхідність аналізу маргінальної свідомості, оскільки проміжне, гранично суперечливе положення маргіналів в суспільстві обумовлює не тільки їх схильність до девіантно-інноваційних форм соціальної адаптації, але й успішну реалізацію цих форм. Ймовірно, маргінали здатні грати особливу роль в процесі зміни фундаментальних понять. У цьому контексті одним із шляхів вирішення цієї проблеми, як нам здається, є вивчення аксіологічних основ маргінального періоду. Наявність цієї ідеї, по-перше, дозволяє досліджувати ціннісне поле співтовариства, супроводжуючи загальнотеоретичні висновки емпіричним матеріалом, накопиченим в області соціології; по-друге, є спробою спрогнозувати перспективи спрямованості культури нашого суспільства в постмаргінальний період, спираючись, зокрема, на аналіз окремих соціальних інститутів.

У роботі визнається множинність підходів до проблеми цінності, а також множинність критеріїв оцінки явищ у ролі цінності. Підкреслюється, що тільки тоді, коли при вирішенні проблеми центральним моментом стає побудова моделі поняття, яке відтворює всю сукупність наявних дефініцій, і враховуються всі різноманітні приватні підходи до об'єкту рефлексії, відкривається можливість позитивного конструювання поняття. В контексті актуалізації проблеми підкреслюється, що перехід, який відбувається від "буття порядку" до нового змісту буття, приводить до іншого осмислення історії і культури, історії неявного; імпліцитного; історії дифузного і розмитого; історії, хронологічні рамки якої не визначені. Для нас же актуальність маргінального питання обумовлена наступними моментами: положенням України, яка, з одного боку, переживає перехідний період від одного типу ціннісної свідомості до іншого, що вимагає регулювання внутрішніх взаємодій. З іншого боку, її положення посилюється переходом людства від тієї моделі дискурсу, яка склалася в європейській культурі Нового часу, до іншої, нової. У зв'язку з цим виникає необхідність в такій концепції маргінальності, яка могла б адекватно експліціювати аксіосферу культури суспільства і дозволяла б прогнозувати і впливати на негативні процеси, що мають місце в соціальній реальності. Особливе значення такий підхід займає в процесі реконструкції і трансформації соціальних інститутів в Україні. Це обумовлено, зокрема, тим фактом, що в розвитку сучасної соціальної філософії все більше місця займають питання, пов'язані із з'ясуванням динаміки пізнавальних проблем, схем діяльності, які відтворюють соціальне буття, і створені людьми умови для його відновлення. У полі аналізу виявляються проблеми повсякденної сфери діяльності, світ людського спілкування, поведінка. Увага соціальної філософії до схем повсякденно-побутової поведінки і мислення пояснюється, передусім, тим, що в повсякденному досвіді перестали грати колишню роль традиції. Повсякденність, як "масовий модус суспільного буття", також переживає маргінальний стан. Другим моментом виступає відсутність на сьогоднішній момент загальноприйнятої всеосяжної концепції історичного розвитку. У цьому плані перспективним може стати відродження напряму в соціальній філософії, який розглядає історію як розвиток і зміну соціокультурних форм. І, як нам здається, одним з іманентних джерел соціокультурного розвитку виступає маргінальність. Хоча наявність численних зацікавлених теорій свідчить про реальність ситуації, проте, маргінальність не має парадигмальної дефініції. Третім моментом у сфері соціальної прагматики відзначається необхідність для сучасної національної свідомості рефлексії феномену маргінального як перверсії, вираження специфічності ситуації, і, одночасно, як загальної закономірності в історичній біографії суспільства, в періоди, коли воно намагається виявити продуктивні зв'язки старого і нового, а його зусилля спрямовані на збереження і відновлення соціокультурних форм. Оскільки всі сутнісні компоненти аксіосфери, певною мірою, рівноцінні, питання про їх евристичність частково знімається питанням про їх стійкий консенсус, про з'єднання цих компонентів і механізмів їх взаємодії. У цьому плані реконструкція культурних стереотипів і домінуючих орієнтацій в маргінальних хронотопах має неповторний культурний зміст і особливу пізнавальну цінність.