Філософія Іншого у ХХ сторіччі: раса, нація, гендер

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

Філософія Іншого у ХХ сторіччі: раса, нація, гендер

Суковата Вікторія Анатоліївна

Харків 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Цехмістро Іван Захарович, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, завідувач кафедри теорії культури і філософії науки

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, Загороднюк Валерій Петрович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу філософської антропології

доктор філософських наук, професор, Дяченко Микола Васильович, Харківська державна академія культури, завідувач кафедри філософії та політології

доктор філософських наук, професор, Лозовой Віктор Олексійович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри культурології

Захист відбудеться «23» грудня 2009 р. о 15: 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 6, ауд. 2-53

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий «_23_ » листопада 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Українець Л.В.

1. Загальна характеристика роботи

культура раса гендер нація

Актуальність теми дослідження зумовлена як філософсько-культурними, так і суспільно-політичними передумовами. Проблема Іншого є однією з центральних тем досліджень у філософській і культурній антропології, етиці, теології, гендерній теорії другої половини ХХ століття. Якщо на початку минулого сторіччя категорії Іншого були присвячені фрагментарні роздуми в працях М. Гайдеггера, Е. Гуссерля, З. Фройда, то в останні півстоліття категорія Іншого стала центром уваги філософів різних напрямів - Ж. Дерріди, Ю. Кристєвої, І. Левінаса, З. Баумана, опинилась у фокусі досліджень неомарксистів і семіологів, психоаналітиків і культурних антропологів. Актуалізація теорій Іншого пов'язана з істотними цивілізаційними трансформаціями, що зумовили зміни культури, суспільної свідомості і, як результат, потребу в рефлексії над цими змінами. Проте, незважаючи на значну кількість праць на Заході, присвячених різним аспектам інакшості, понині категорія Іншого не стала предметом самостійного вивчення в української філософії культури. Більшість праць, що використовують категорію Іншого, звертаються до неї як до інструменту аналізу різних соціокультурних явищ, але не прагнуть дослідити саме природу категорії Іншого, еволюцію її функціонування у філософському і культурологічному дискурсах. Заповнити цю методологічну нішу є однією із цілей нашої роботи, що визначає її теоретичну актуальність.

Унаслідок того, що сучасна культура постійно ускладнюється, як змістовно, так і структурно, нові феномени і процеси потребують спеціальних категорій аналізу. Категорія Іншого є ефективним засобом дослідження, який відповідає сучасним потребам осмислення комплексних феноменів і багатоаспектних проблем. Отже, вивчення методологічного і культурософського змісту категорії Іншого, її джерел і сфер функціонування є важливим як з практичної, так і з науково-теоретичної точки зору. Прагнення України до зближення із західноєвропейськими культурними цінностями, входження України до Болонської системи освіти, спрямованість України до інтеграції із Західною Європою в різних сферах суспільного і культурного життя ставить питання про необхідність опанування того багажу гуманітарних ідей, що напрацьований західноєвропейською і американською філософією за останні півстоліття, в просторі якого живе сучасний західний інтелектуал або представник європейської культурної спільноти.

Ідеї расової, гендерної, національної рівності, мультикультуралізму, політичної емансипації, захисту прав мовних, релігійних, сексуальних меншин мають давні традиції в європейській історії (Т. Гоббс, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, Дж. Локк). Унаслідок того, що Україна, як і інші країни колишнього Радянського Союзу, упродовж тривалого часу залишалася за «залізною завісою» тоталітарного режиму, багато досягнень критичної думки Заходу виявилося поза увагою українських філософів. Проблеми, що виявлені під час аналізу таких категорій як «раса», «гендер», «сексуальність», «національна ідентичність», «феномен Іншого», нині репрезентують фокус найгостріших дискусій і входять до багатьох навчальних курсів північноамериканських і європейських університетів, проте залишаються поза увагою української вищої школи. Очевидна необхідність адаптації і внесення в українську філософію категорій і тем, які мають сталий інтерес в академічних колах Заходу. У ситуації інтеграції української вищої школи в європейську систему освіти неможливо ігнорувати успішний досвід студіювання Іншого, який є складовою культурної антропології в західній академії.

Дослідження проблеми Іншого мають не тільки філософсько-освітню, але й політичну цінність. Загальновідомим є стародавній вислів: «людина є тим, що вона читає». Можна стверджувати, що читання філософської критики, обговорення проблем гендерних, національних та інших меншин у публічному дискурсі сприяло зміцненню політичних свобод у західних країнах, причому не тільки на рівні державних інститутів, але й на рівні повсякденної свідомості, що зрештою сприяло як економічному, так і культурному розвиткові західних країн. Унаслідок того, що українська аудиторія впродовж тривалого часу не ознайомлювалася з класичними працями з гендерної і колоніальної критики, постмодерністської філософії, українські суспільні діячі часто позбавлені адекватної «мови» як інструменту обговорення злободенних проблем сучасності. Тому введення до українських суспільних наук методології дослідження культурних «інших», концептуального апарату, який сприяє розвиткові толерантності і гуманізму, є одним із завдань сучасної філософії. На наш погляд, демократична спрямованість теорій Іншого, їх зв'язок з концепцією прав людини, захистом прав меншин і боротьбою з дискримінацією, навчанням толерантності, викриттям ксенофобії, гомофобії, расизму, гендерних упереджень є важливим чинником, що визначає актуальність досліджень Іншого. Вивчення проблематики Іншого є відповіддю на виклики епохи, і українське академічне товариство не повинне залишатися осторонь від аналізу назрілої теми. Можна вважати, що специфіка пострадянського і східноєвропейського культурного досвіду сприяє створенню самостійних оригінальних підходів до цієї теми, і ці підходи зможуть збагатити як українську, так і світову філософію. Перелічені чинники зумовили актуальність нашого дослідження.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах наукової комплексної теми кафедри теорії культури і філософії науки філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна «Концепція цілісності: проблема духовності в науці і культурі», д/р UA 01008737Р.

Мета дослідження полягає у вивченні змісту категорії Іншого в культурній антропології і філософських дискурсах ХХ століття через семіотику репрезентацій раси, нації, гендеру, охарактеризувати джерела формування і функціонування даної категорії в сучасній культурній та науковій свідомості.

Поставлена мета передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

1) проаналізувати і типологізувати концептуальні підходи до феномена Іншого у філософії ХХ століття, виявити філософсько-методологічні дефініції і джерела формування категорії Іншого в культурософії ХХ століття;

2) визначити принципи репрезентації інакшості на тілесно-феноменологічному (через семіотику раси, гендера, сексуальності) і на дискурсивному (текстуально-семіотичному) рівнях;

3) вивчити структуру і понятійні зв'язки категорії Іншого в різних культурно-мовних свідомостях у синхронії і діахронії;

4) охарактеризувати культурно-історичні умови, які виявилися найпродуктивнішими у створенні дискурсів і тілесних типів Іншого, обґрунтувати причини актуалізації дискурсу Іншого в різні соціально-політичні періоди;

5) проаналізувати тілесні маніфестації і образи Іншого, репрезентовані в текстах міфології, релігії, візуальної культури, літератури, які вплинули на формування змісту моделей Іншого у ХХ столітті;

6) визначити зміст категорій раси, нації, гендера як засобів маркування Іншого, як практик, які перетворюють людину на «іншу» в другій половині ХХ століття;

7) довести, що певні події і тілесні практики ХХ століття (такі як війна, Голокост, комп'ютерні й біотехнології, кіно, телебачення, Інтернет) актуалізували звернення до семіотики Іншого у філософії і сприяли виробленню постмодерністської мови, в межах якої відбувається концептуалізація моделей Іншого в другій половині ХХ століття;

8) дослідити семантику дискурсів Іншого, що сформувалися у ХХ столітті, в контексті персонального досвіду й особистої історії фундаторів теорії Іншого, визначити рівень впливу психобіографії філософа (як представника покоління, певної національної або гендерної групи) на створення і розвиток різних концептуальних моделей Іншого;

9) вивчити культурно-антропологічні маніфестації тілесного буття Іншого в культурі, механізми формування соціокультурних хронотопів, які продукують культурних Інших;

10) увести в простір української філософії такі поняття як «тілесний Інший», «Інший у теорії геноциду», «Інший у теорії меншин», «Інший у теорії дизабіліті», «квір Інший».

Об'єктом дослідження є епістемологічний і культурологічний статус Іншого як «тіла», «дискурсу», філософської категорії, який досліджений на матеріалі філософських, літературних, міфологічних текстів.

Предметом дослідження постають дискурси і тілесні дефініції Іншого як носія певної расової, національної, гендерної, релігійної ідентичності.

Методи дослідження. У процесі дослідження методологічно важливими для нас були праці, які дозволили виділити різні підходи до Іншого в окрему теорію або об'єднати декілька концепцій в одному логіко-семантичному напрямі. Це дослідження М. Фуко, Р. Барта, Ю. Кристєвої, З. Баумана, І. Левінаса, М. Делі, С. Жижека. Це також праці філософів «сумніву»: Ф. Ніцще, В. Розанова, Ж. Дерріди.

Типологізуючи дискурси Іншого, ми ґрунтуємося на ідеях Ж.-П. Сартра, Б. Вальденфельса, С. де Бовуар, Ц. Тодорова, Ж. Ліотара, на концепціях психоаналітиків З.Фройда, К.Г. Юнга, Е. Фромма, Е. Еріксона, Ж. Лакана, В. Райха, Е. Канетті, а також російських філософів культури В. Проппа, О. Лосєва, М. Бахтіна, Л. Іоніна, В. Колесова, Ю. Степанова, І. Кона, В. Руднєва, О. Рябова, М. Липовецького.

Методологічного значення в роботі набули гендерна і феміністська критика в контексті ідей Дж. Батлер, Б. Хукс, Р. Брайдотті, С. Хардінг, Д. Харавей, Дж. Пласкоу, Е. Пегельс, М. Гімбутас, Д. Гальперіна, Т. де Лауретис, теорії нації і постколоніалізму Б. Андерсона, Н. Юваль-Девіс, Е. Саїда, Е. Хобсбаума, Е.Сміта, Ф. Фенона, Х. Бхабхі, Т. Снайдера, В. Тишкова, Г. Грабовича, а також дослідження геноциду і тоталітаризму в працях Т. Адорно, К. Ясперса, Х. Арендт, Б. Беттельхейма, К. Тхевеляйта, Д. Поспєловського, М. Беренбаума, А. Безансона.

Значний вплив на формування проблемного поля вивчення інакшості, збір первинного матеріалу здійснили культурні антропологи, що застосовували компаративістський і структурно-семіотичний аналіз: К. Леві-Строс, М. Еліаде, В. Тернер, А. Греймас, М. Мід, Е. Бенвеніст, а також ідеї представників московсько-тартуської семиотичної школи - Ю. Лотмана, Б. Успенського, В. Топорова, В.Вяч. Іванова, Т. Цив'ян, О. Панченка, О. Фрейденберг. У роботі набули висвітлення теоретиків візуальних мистецтв і масової культури П. Паві, Л. Малві, А. Каплан, Б. Крід, Т. Модлеські.

З поширенням ідей М. Бахтіна, С. Біблера, С. Аверинцева, М. Гаспарова, московсько-тартуської семіотичної школи, а пізніше - французького й американського постструктуралізму, фемінізму, деконструктивізму і психоаналізу категорія Іншого стала все частіше застосовуватися як інструмент дослідження в українських гуманітарних науках. Деякі підходи до вивчення Іншого були зроблені в працях В. Малахова, О. Забужко, Т. Гундорової, С. Гатальської. Українська культурологія в дисертації представлена також працями Г. Почепцова, Л. Смоляр, І. Жеребкіної, О. Кись, І. Михайліна, В.Загороднюка. У роботі використаний матеріал досліджень канадських, австралійських, голландських і американських україністів: М. Павлишина, М. Шкандрія, С. Карлинського, М. Молчанова, М. Богачевської-Хом'як, К. Беркгоффа.

Як метод дослідження застосовано полікритику - інтеграцію декількох підходів стосовно складного феномену культури на базі семіотики, гендерного і постколоніального аналізу, психоаналізу, структуралізму, деконструктивізму, теорії влади і теорії геноциду. Також використано методи порівняння, класифікації і типологізації з метою опису і систематизації існуючих концепцій Іншого. Необхідність використання міждисциплінарних підходів у рамках одного дослідження обґрунтовується специфікою матеріалу, особливостями епохи і самого феномена Іншого, який охоплює багато сфер суспільного життя - філософію і релігію, літературу і політику, міфологію і тілесні практики. Дисертація виконана на основі матеріалів численних джерел, основними з яких є філософські та релігійні тексти, літературні теорії, образи мистецтва, міфології, мови.

Наукова новизна результатів дослідження має як методологічну, так і практичну значимість і полягає в тому, що:

- у роботі вперше здійснено систематизацію і типологізацію існуючих методологічних підходів і концептуальних моделей Іншого;

- досліджено репрезентацію Іншого через семіотику раси, гендера, сексуальності, доведено, що категорії раси, нації, гендера традиційне суспільство використовує як маркери інакшості з метою утвердження норми, стандарту, ієрархії, домінування суспільних груп, що мають владу над групами, які позбавлені суспільного впливу;

- виявлено особливості функціонування концепту Іншого як теми, мотиву й образу в художніх епохах, сформульовано висновки про «текстопороджуючий характер» категорії Іншого, здатної продукувати власні теми, мотиви і поняття;

- вивчено понятійні зв'язки категорії Іншого в різних культурно-мовних свідомостях у синхронії і діахронії, вплив національних мов на семантику категорії Іншого в сучасному філософському дискурсі, доведено зв'язок міфологічного мислення і постмодерністської деконструкції в просторі семантики Іншого;

- висунуто концепцію, згідно з якою Друга світова війна, Голокост і геноцидальні практики другої половини ХХ століття актуалізували в суспільній свідомості проблеми культурних, політичних, релігійних, національних, гендерних «інших», потребу в толерантності і затвердженні прав меншин (які у ХХ столітті найчастіше постають як «тілесні Інші»), що сприяло формуванню мови Постмодерну і введенню у фокус культурософської уваги категорії Іншого в другій половині ХХ століття;

- проаналізовано вплив тілесного та ідентифікаційного досвіду суб'єкта як носія певної особистої (гендерної, расової) або культурно-соціальної травми покоління на актуалізацію і осмислення концепту Іншого як культурної проблеми;

- розроблено методологію, в рамках якої філософські ідеї (зокрема, категорія Іншого) осмислюються в контексті психобіографії їх творців і фіксують у філософських термінах зміну суспільних настроїв і актуальних соціально-політичних ситуацій;

- уперше розроблено й обґрунтовано типологізацію національно-хронологічних етапів і соціально-історичних джерел формування категорії Іншого у ХХ столітті, охарактеризовано концепції, що найбільше вплинули на формування дискурсів Іншого у ХХ столітті, вказані причини, через які певні історичні періоди стають джерелами продукування Інших;

- продемонстровано методологічні можливості нового для української культурософії методу дослідження - полікритики, основою якої є поєднання декількох концептуальних підходів (семіотики, гендерного аналізу, постколоніальної і феміністської критики, концептуального і логіко-семантичного аналізів), що надає можливість комплексного вивчення складного культурного феномена Іншого;

- легітимовано принцип послідовної інтердисциплінарності як методу дослідження у філософії і теорії культури, застосування якого є необхідним при вивченні багаторівневих і багатофункціональних феноменів, подібних категорії Іншого;

- аргументовано гетерогенну, плюральну і поліморфну структури Іншого в свідомості ХХ століття, визначено статус Іншого у свідомості постмодерної культури в контексті нових філософських напрямів кінця ХХ століття - теорії меншин, феміністської критики, теорії дизабіліті, теорії геноциду, квір-теорії, постколоніальної теорії, кібер-теорії;

- охарактеризовано зміст таких моделей інакшості в культурі ХХ століття як «тілесний Інший», «Інший у теорії геноциду», «Інший у теорії меншин», «Інший у теорії дизабіліті», «квір Інший»;

- розроблено принципи аналізу процесів культури за допомогою категорій Інший та інакшість, які вказують на особливий статус феномена на межі соціокультурної норми, традиції, легітимності, його «гібридність», «подвійність», «маргінальність», трансформативність або тип дискурсу;

- сформульовано концепцію гетеротопії як типу особливих соціокультурних хронотопів Іншого, в яких відбувається продукування ідентичностей і досвідів інакшості, що сприяють розширенню самосвідомості та меж культури, в яких інакшість розглядається як ресурс розвитку і трансформації.

Практична і теоретична цінність роботи зумовлена як академічними, так і соціокультурними потребами української гуманітаристики:

- поглиблення змістовного і методологічного потенціалу курсів соціально-гуманітарного та культурософського циклів;

- осмислення й адаптації західноєвропейського і північноамериканського академічного знання в українській вищій школі;

- розширення методологічної бази для подальших досліджень теорії Іншого, теорії меншин, теорії геноциду, теорії дизабіліті, квір-теорії і інших напрямів сучасної культурної критики, недостатньо представленої в Україні до нинішнього часу.

Виконане дослідження заповнює прогалину у сфері вивчення некласичної філософії, культурної критики і теорії Іншого в українській академії. Поєднання і зіставлення різних методологічних підходів (полікритика) стосовно феномена Іншого є достатньо інноваційним в українських гуманітарних науках, тому запропоноване дослідження може бути використане в подальшому як зразок інтердисциплінарного аналізу. У роботі легітимуються і розробляються концепти сучасної західної філософії, постколоніальної і гендерної теорій на українському і пострадянському матеріалі, що розширює базу компаративних досліджень в українській філософії і культурології. Матеріали дисертації можуть використовуватися як основа для навчального посібника для студентів і аспірантів зі спецкурсів «Теорія Іншого в постмодерністській філософії», «Критичні філософії ХХ століття», «Теорія й історія геноциду», «Квір-теорія як академічна дисципліна», «Жінка в популярній культурі: гендерний аналіз». Крім того, дисертація містить багатий методологічний та ілюстративний матеріал, окремі розділи можуть використовуватися в лекціях з української культури, філософії, етики, естетики, міфології, культури ХIХ і ХХ століть.

Апробація результатів дослідження. Перші апробації дисертаційних ідей здійснені на семінарах в університеті Гамбурга (Німеччина, серпень-вересень 2000 р.) і в міжнародній школі сучасних мистецтв «Обличчя Іншого» (Скоп'е, Македонія, червень 2000 р.). Основні ідеї дисертації доповідалися на міжнародних і українських конференціях, а також на відкритих семінарах, проведених у період зарубіжних стажувань автора: на публічному семінарі в університеті Вірджинії «Театр у період Голокосту: мистецтво в екстремальних ситуаціях» (США, 2008 р.); на міжнародній конференції з прав людини в Україні під егідою правозахисних організацій «Амністія» і німецької фундації «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» (Київ, 2008 р.); на міждисциплінарній конференції «Успіхи і трансформації європейських суспільств після Другої світової війни» в університеті Ювяскала, факультет історії та антропології (Фінляндія, 2007 р.); на міждисциплінарній конференції з юдаїки в Запорізькому національному університеті (Запоріжжя, 2007 г.); на міжнародній міждисциплінарній конференції «Сакральна географія в слов'янській і єврейській культурній традиції» в Інституті Слов'янознавства Російської академії наук (Москва, 2007 р.); на міждисциплінарній конференції "Голокост в Україні: нові дослідження і перспективи вивчення" під егідою Музею Голокосту (США), університету Сорбонна-IV і Меморіалу Шоа (Париж, 2007 р.); на міжнародній конференції «Відповідальність релігії і науки: екологія, високі технології і біоетика», Біблійно-богословський інститут імені Андрія Первозванного (Москва, 2005 р.); на міждисциплінарній конференції «Гендерні дослідження в сучасній Україні», на базі Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна й університету штату Айова, США (Харків, 2006 р.); на 6-й міжнародній конференції «Квір-дослідження в сучасній культурі» в Гуманітарному університеті в Бєльсько-Бяла (Польща, 2005 р.); на міжнародній конференції «Екуменізм в європейській культурі: філософська і богословська спадщина Павла Флоренського» в Біблійно-богословському інституті імені Андрія Первозванного (Москва, 2005 р.); на українській конференції «Наука і релігія в глобальних перспективах» у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна (Харків, 2005 р.); на ХХІХ міжнародній конференції «Література у взаємодії з іншими мистецтвами», факультет журналістики МДУ (Москва, 2003); на всеукраїнській школі «Гендер: реалії і перспективи в українському суспільстві» під егідою Державного комітету у справах сім'ї і молоді, Одеської адміністрації, Одеської національної академії харчових технологій (Одеса, 2003 р.); на міжнародній конференції «Філософський і релігійний спадок В. Соловйова і Всесвітня Церква» в Біблійно-богословському інституті імені Андрія Первозванного (Москва, 2003 р.); на міждисциплінарній конференції «Чоловіче в традиційному і сучасному суспільстві» (РАН, Москва, 2003 р.); на науково-практичній конференції «Формування гендерного паритету в умовах соціальних і економічних змін» (Київ, 2002 р.); на міжнародній конференції «Нові межі письма в Європі: мігруючі карти, культурні мандрівники, нові літератури» в університеті Амстердама (Нідерланди, 2001 р.); на міжнародній конференції «Постмодерністські тексти» в університеті Ерлангена (Німеччина, 2000 р.); на міжнародному семінарі «Гендер у драмі» в Російській театральній академії (Санкт-Петербург, 2001 р.); на конференції з візуальних мистецтв «Гендер у театрі і кіно» в університеті м. Лодзь, факультет театру і кіно (Польща, 1999 р.)

Частина ідей дослідження була представлена автором у лекціях з курсів «Архаїчна культура», «Культура ХIХ - початку ХХ століття», «Культура ХХ століття», «Крос-культурні дослідження», «Мова і культура», «Культурологія», «Етика» і «Естетика», які читалися для студентів філософського і фундаментальних факультетів ХНУ ім. В.Н. Каразіна в 1999-2008 р., а також у спецкурсах з «Гендерних аспектів культури», які автор викладала в ХНУ ім. В.Н. Каразіна і Харківській державній академії культури в період 1999-2004 років. Матеріали курсів, що викладалися, опубліковані в журналі «Соціологія: теорія, методи, маркетинг» (2007, № 3).

Основні теоретичні висновки дисертації викладені й обговорені на спеціальному науково-методичному семінарі кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Публікації. Дисертація є результатом десятирічної роботи автора над проблемою Іншого на матеріалі філософії, релігії, літератури, фольклору, міфології, кіно. Основні ідеї і положення дисертації відображені в індивідуальній монографії «Обличчя Іншого: тілесні образи Іншого в культурній антропології» (Харків, 2009 р., 520 стор.), а також у 80 публікаціях, присвячених темі дисертації, зокрема в 30 статтях, опублікованих у спеціальних виданнях, затверджених ВАК України («Філософська думка», «Практична філософія», «Соціологія: теорія, методи, маркетинг», «Людина і світ», «Tottalogy», у віснику Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, збірнику Харківської державної академії культури «Культура України», Харківського національного політехнічного університету, Харківського університету повітряних сил).

Деякі результати дослідження надруковано в російських, білоруських, польських академічних виданнях, а саме: «Філософські науки» (видання АН Росії), «Суспільні науки і сучасність» (видання АН Росії), «США і Канада» (видання АН Росії, Інститут США і Канади), «Космополіс» (видання МГІМО, Росія), «Людина» (видання АН Росії), «Вища освіта в Росії» (видання Міністерства освіти Росії), «Вільна думка», в збірках наукових статей університету м. Лодзь (Польща) й університету Білосток (Польща), в колективних монографіях Європейського гуманітарного університету (Мінськ, Білорусь), Біблійно-богословського університету імені Андрія Первозванного (Москва, Росія), Центру Слов'янознавства Російської академії наук, а також у колективному виданні Єврейського університету в Єрусалимі й українського національного університету «Києво-Могилянська академія». Ідеї дослідження містяться також у розділі «Гендер і релігія» навчального посібника «Основи теорії гендера» (Київ, 2004).

Структура дисертації. У рамках поставленої мети і завдань дослідження сформована структура дисертації, яка складається з вступу, семи розділів, 32 підрозділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації - 435 сторінок. Обсяг основної частини - 388 сторінок. Список використаної літератури містить 720 джерел, з них 186 - іноземними мовами.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовані актуальність теми дослідження, її зв'язок з науковими програмами і планами кафедри, визначена мета і завдання, об'єкт і предмет, методологія і методи дослідження. Розкриті наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, описані апробація, публікації і структура дисертації.

Перший розділ «Категорія Іншого як об'єкт філософського аналізу» містить три підрозділи і присвячений методологічному аналізу репрезентацій інакшості; встановлені понятійні зв'язки категорії Іншого з концептами раси, нації, гендера.

У підрозділі 1.1. «Моделі дослідження: Інший як тіло і як текст» проаналізовані базові моделі існування Іншого - Тіло і Текст. Розглядаються типи текстів «про Іншого», які реалізуються як: 1) концепти; 2) метафори (образи); 3) теми, мотиви; 4) тексти; 5) принцип логічного розрізнення і зіставлення. Тіло також може набувати статусу тексту у фокусі погляду, тоді тілесні контури - колір (раса), жести і форми (гендер) - семіотизуються, набувають культурно-ідеологічного змісту, стають доступними інтерпретації. З цієї позиції погляд набуває медіативного (об'єднувального) потенціалу, оскільки за допомогою погляду відбувається семіотизация тіл і текстів. У своїй роботі автор виходить з первинності тіла і тілесних практик у культурі, які зумовлюють виникнення певних дискурсів.

У підрозділі 1.2. «Раса, нація, ідентичність як категорії постмодерністської рефлексії» досліджено еволюцію концептів «раса», «нація», «гендер» і «сексуальність»: доведено, що ці категорії не мають фіксованого значення в культурній свідомості й слугують, перш за все, маркерами «відчуження» і «розрізнення» суб'єкта (групи «своїх») та Іншого (групи «чужих»). Обґрунтована необхідність застосування гендерних методів аналізу, які роблять акцент на політичному значенні наукової теорії, стверджується, що будь-яке наукове знання не є ідеологічно нейтральним.

У підрозділі 1.3. «Війна і тіло: актуалізація досліджень Іншого в сучасній антропології» проаналізовані причини актуалізації проблеми Іншого у ХХ столітті. Доводиться, що Друга світова війна, різні види воєнного і післявоєнного насильства, здійснені через практики тіла, стали найважливішими причинами актуалізації теми Інших і створення нової постмодерної мови в мистецтві і філософії кінця ХХ століття. Друга світова війна активізувала проблему Іншого в західній суспільній свідомості, перш за все, як проблему «вразливості» тілесного, расового, сексуального, національного Іншого (в роботах Ю. Кристєвої, Е. Саїда, І. Левінаса та ін.). Стверджується, що Друга світова війна і Голокост як центральні події у свідомості ХХ століття актуалізували проблему меншин. Расові, національні, сексуальні меншини через свою «марковану тілесність» виявилися «іншими» в рамках «нацистської расової утопії» (або післявоєнних геноцидів). Масштаби винищування расових та ідеологічних «інших» були настільки безпрецедентними, що привели західні суспільства до усвідомлення власної незахищеності перед політиками тілесного відчуження і знищення. Результати Другої світової війни змінили формат мови про Іншого: усвідомлення екзистенціальної провини перед «загиблими» значною мірою заполонило післявоєнну філософію, кіно, літературу, суспільні дискусії. Цього висновку можна дійти, аналізуючи праці Ж.-П. Сартра, Т. Адорно, К. Ясперса, Б. Беттельхейма, Х. Арендт, І. Левінаса, З. Баумана.

Другий розділ «Категорія Іншого в просторі мови: етимологія символів» містить три підрозділи, в яких аналізується концептуально-семантичне поле категорії Іншого в аспекті етимології в різних європейських мовах. Доведено вплив національно-мовної картини світу на ті змісти, які репрезентує категорія Іншого в сучасних дискурсах.

У підрозділі 2.1. «Концепт Іншого: лінгво-семантичний аналіз» показано, що понятійне поле Іншого має особливості значень у різних європейських мовах, і це пов'язано з унікальністю національної картини світу й особливостями культурного досвіду народу. Досліджено концептуально-логічне ядро Іншого (Other) у латині та його інтерпретації в західноєвропейських мовах. Доведено, що семантичне поле концепту Іншого формують такі значення як розщеплювання, розшарування, тріщина, згин, роздвоєння, суперечність, розрізнення, ворожість, гостинність. Стверджується, що кожна національна мова конструює свій тип Іншого в синхронії і діахронії. Таким чином, сучасна семантика концепту Іншого є суперечливою і гетерогенною вже на рівні мовної свідомості.

У підрозділі 2.2. «Образи Іншого в слов'янських старовинах» досліджена еволюція семантики концепту Іншого в східнослов'янських мовах. Показано, що для архаїчної свідомості Іншим є: 1) іноземець, гість, ворог, вигнанець; 2) персона, яка віддалена просторово або хронологічно, чия «мова» втрачена або тілесний досвід є неперекладним для суб'єкта; 3) шлюбний або сексуальний партнер, гендерний «інший». Проте в усіх національних культурах існують процедури, за допомогою яких Інший може стати «своїм»: побратимство, поріднення, шлюб, які реалізують на практиці семантику близькості, закладену в концепті Іншого разом із семантикою протиставлення. Це свідчить, що «інакшість» є ресурсом потенційного об'єднання. Стверджується, що хоча термін Інший адаптований до західноєвропейської філософії, проте, українська і російська мовна свідомість збагатили категорію Іншого власними емоційними і культурно-історичними конотаціями, чим зумовили певну різницю семантики Іншого в західній і східноєвропейській свідомості.

У підрозділі 2.3. «Символізм Іншого в постмодерністській перспективі» категорія Іншого розглянута в контексті особливостей міфологічного мислення. Доводиться подібність міфологічного циклічного мислення, відображеного в етимології слів, до принципу постмодерністської деконструкції на прикладі лексем кінець-початок (що історично сходять до єдиного кореня та відображають специфіку сприйняття стародавньою людиною часу як нерозривної циклічності), проблема (виклик і захист водночас) та ін. Унаслідок того, що концепт Іншого має таку саму автоантиномічну семантику, як і вищезгадані лексеми, і містить у згорнутій формі образи друга і ворога, свого і чужого водночас, його слід помістити в концепти, що зберегли міфологічний образ світу і тому здатні функціонувати як багатозначна категорія. Стверджується, що актуалізація концепту Іншого у ХХ столітті відображає прагнення філософії повернутися до міфопоетичних основ мислення у фокусі постмодерністської рефлексії. Важливість категорії Іншого в тому, що вона руйнує однолінійність культури, утворює «складки», «пустки», завдяки яким виникає можливість комунікації між культурами. Інший репрезентує простір «нічиєї території» і тому дозволяє кожній культурі розширювати власні межі.

Третій розділ «Інший як текст у перед-модерній історії: сліди на піску» містить три підрозділи і присвячений аналізу дискурсів та мотивів Іншого в міфології, релігії і теології, стародавній і середньовічній філософії. Як методологія аналізу використані гендерна і постколоніальна критика.

У підрозділі 3.1. «Образ Іншого в класичній міфології: Голова Медузи» проаналізовані образи і сюжети античної міфології з метою виявлення різниці між тілесними маніфестаціями Іншого в стародавніх міфологіях Греції, Єгипту, Скандинавії. Аналіз засвідчив, що найпоширенішими репрезентантами Іншого в античній міфології є жінка, чужоземець (людина іншої раси або нації), чудовисько (потвора), а основним маркером їх інакшості стає їх не-нормативне тіло. Обґрунтована ідея, що саме в період класичної античності відбулися перші встановлення епістемологічних стандартів. Конструювання персоніфікованих - гендерних, расових, моральних - Інших зумовлене прагненням до затвердження одноманітності «норми» й «істини». Фалічний культ, який змінив матріархальні поліцентричні культури, стандартизував пропорції чоловічого тіла як «норму» і визначив нижчий статус представників іншої тілесності. Епістемологічна «істина» й естетична «норма» стають часткою ідеології, що використовується для збереження домінуючого становища «нормативної більшості» й утиску прав меншин, які виявляються витісненими за межі «нормативної культури».

Оскільки антична філософія культури мала яскраво виражену маскулінну спрямованість, у міфології давніх греків широко представлені образи викривленого жіночого тіла або фантастичних чудовиськ, які демонструють жіночу природу. Формулюється висновок, що саме в античності вперше виникла опозиція «центру» і «периферії», де «центр» містив семантику домінуючого суб'єкта і чоловічої тілесності, тоді як «периферія» символізувала «вторинність», «жіночність» і «неправильне» тіло Іншого. Інший потребував приборкання або витіснення на околиці цивілізації, що можна розглядати як зародження глобалістської епістемології нерівності.

У підрозділі 3.2. «Тема Іншого в релігії і теології: гендерний аналіз» доводиться, що в релігійних образах і текстах, які понині впливають на суспільну свідомість, в образі Іншого набули закріплення гендерні, расові і сексуальні упередження, характерні для епохи Середньовіччя. Стверджується, що гендерний егалітаризм раннього християнства був витіснений пізнішими андроцентристськими поглядами, спрямованими на збереження влади «гегемонної маскулінності». Категорія тіла виявляється надзвичайно важливою при встановленні релігійної і культурної норми, оскільки душа невидима, тоді як раса, нація, гендер, сексуальність семіотизуються як зовнішні «знаки» душі, а відмінність націй і гендерів набуває не морального, а політичного значення утримання і легітимації влади. Усупереч теологічним доктринам, які архетипізують гендерні статуси як “онтологічні” і закріплюють «підлеглість» гендерного Іншого як «природне призначення», доводиться, що будь-яка підлеглість є соціально зумовленою.

У підрозділі 3.3. «Дискурс Іншого в стародавній і середньовічній філософії» досліджені тексти стародавньої та середньовічної філософії в аспекті репрезентації образів Іншого. Виконаний аналіз дозволяє стверджувати, що в перед-модерній філософії не існує єдиного концепту Іншого, проте Інший і інакшість набувають декількох виразних образів: 1) це представник іншого соціального або майнового класу, відносини з яким мисляться як антагоністичні (Гесіод, Платон); 2) «іноземець», «чужий», котрий позитивно конотований у тому разі, якщо його досвід, знання можна використати на благо «свого» (Платон); 3) жінка, дружина, яка персоніфікує чоловічий страх перед іншою тілесністю (Аристотель, Демокріт, Платон, Хома Аквінат); 4) раб, або людина, яка не має повноти юридичних або культурних прав; 5) носій нелегітимних моральних або ідеологічних цінностей - атеїст, опортуніст, до якого античні філософи радять застосовувати «найсуворіше покарання» (Платон); 6) в епоху Середньовіччя Інший є тваринним началом у людині; 7) співбесідник, необхідний для розвитку ідеї, самопізнання суб'єкта (епоха Відродження, Монтень); 8) Бог як Інший (Августин Блаженний); 9) друг, помічник (Платон, Епікур). Частина із указаних образів була відтворена в другій половині ХХ століття в концепціях Ю. Кристєвої, І. Левінаса, І. Валлерстайна, Е. Саїда.

Четвертий розділ «Тема Іншого в модерній історії» складається з трьох підрозділів, у яких вивчені джерела концепції Іншого в Новий час на матеріалі філософії, антропології, літератури як найвпливовіших форм суспільної свідомості.

У підрозділі 4.1. «Дискурс Іншого в класичній філософії» досліджуються ідеї європейської класичної філософії, які збагатили постмодерну концепцію Іншого. У результаті дослідження класичних філософських текстів виділено декілька рівнів інакшості: 1) Інший як логічний принцип розрізнення (Декарт); 2) Інший як принцип концептуалізації ідентичності суб'єкта (Фіхте); 3) Інший як антитеза, що дозволяє продовжити розвиток ідеї (Гегель). На рівні тілесних маніфестацій визначальним Іншим постає жінка, яка виключена з поля філософської суб'єктності; це також представник національної або релігійної меншини, котрий потребує захисту держави (Кант, Гоббс, Локк). Мотив Бога як Іншого виник у філософії ХІХ століття і набув продовження в релігійній філософії М. Бубера, І. Левінаса. Інший як носій класової свідомості розглянуто у філософії К. Маркса. Мотиви Іншого у філософіях модерного періоду заклали концептуальні підходи до розуміння Іншого в другій половині ХХ століття.

У підрозділі 4.2. «Культурна антропологія як «створення Іншого» стверджується, що в антропологічному дискурсі існувало декілька парадигм Іншого, які змінювали одна одну і були зумовлені суспільним світоглядом та соціально-політичними поглядами їх авторів. Висунута концепція, згідно з якою порівняльна антропологія пройшла декілька етапів у конструюванні Іншого: до-науковий (період античності і Середньовіччя), історико-літературний (Відродження і Просвіта), науковий етап (ХIХ століття - ХХ століття). До-науковий період конструює міфологічного, казкового Іншого (у творах Гомера, Тацита, Плутарха); для історико-літературного періоду (твори Монтеня, Монтеск'є, Руссо) характерні дискурси расово-географічного Іншого, коли акцент робиться на кольорі шкіри і місці мешкання, тобто зовнішніх, тілесних відмінностях, які конструюються поглядом. У ХIХ-ХХ століттях місце расово-чужого Іншого займає гендерний і колоніальний Інший, відмінності якого від європейця підкреслювалися перш за все на рівні сексуальної і моральної культури.

У кінці ХХ століття Інший перестав бути просто «об'єктом» дослідження, стало очевидним, що всі відмінності відносні і залежать від позиції суб'єкта. У формуванні антропологічного Іншого виділено декілька джерел впливу: «німецька модель Іншого» (І.Г. Гердер), «французька модель Іншого» (А. Руссо, Ш. Монтеск'є), «англійська модель Іншого» (Д. Дефо, Е. Тайлор), «американська модель Іншого» (Ф. Купер, М. Мід), кожна з яких відповідає різним ідеологічним завданням. На перших етапах формування антропології відмінності між європейцями і туземцями формувалися як між християнами, що мали «істинне знання» про світ, і язичниками, варварами, які потребували «виправлення». Це тип «колоніальної моделі» стосовно Іншого, який, на наш погляд, співвідноситься з англійською антропологією, а також літературними образами Д. Дефо, Р. Кіплінга. «Французька модель» порівняльної антропології сформувалася під впливом ідей французької революції: стосунки екзотичного Іншого і суб'єкта мислилися в парадигмі свободи та справедливості. У французькій антропології Іншого закони розуму і справедливості поширюються не тільки на суб'єкта, але й на того, з ким суб'єкт має взаємовідносини. З цієї точки зору екзотичний Інший у французькій літературі часто використовується як критичний дискурс існуючої системи влади.

Німецька «антропологічна модель» Іншого виходить з раціоналістичного дискурсу знання й істини, проте акцентує увагу на тому, хто це знання має. Здобуття знання надає право диктувати умови: це відносини «пана» і «раба». Зокрема, Гердер виділяє арійські народи як призначені володарювати «інші народи», називає «чужими» в Європі. Обґрунтовано точку зору, що саме німецькі антропологічні моделі Іншого стали концептуальною матрицею для формування «расової теорії» нацистів у ХХ сторіччі, в яких слов'янам був призначений статус «недолюдини», а євреїв і циган прирікали до знищення.

«Американська антропологія Іншого» почала формуватися в кінці ХIХ - початку ХХ століття під впливом філософії прагматизму і концепції прав людини. Революційними виявилися дослідження М. Мід, яка, по-перше, пов'язала гендер і расу, по-друге, показала умовність американо-європейських гендерних конструкцій суб'єкта й Іншого. У результаті виконаного дослідження формулюється висновок, що дискусії про природу расового або етнічного Іншого в антропології відображали боротьбу політичних ієрархій, а не «парадигм знання» про географічного, расового, гендерного, національного Іншого. «Екзотичний Інший» в антропології і етнографії до середини ХХ століття поставав як матеріал, зручний для ілюстрації соціальних теорій, що підтверджували переваги суб'єкта, тобто європейського дослідника і його культури.

У підрозділі 4.3. «Тема Іншого в мистецтві і літературі» вивчені образи Іншого в мистецтві і літературі, виділено п'ять культурно-естетичних світоглядів як джерел, що стали ресурсами формування філософій Іншого в другій половині ХХ століття. Це - романтизм, Середньовіччя, Бароко, фольклорний дуалізм, пригодницький роман ХІХ століття. Мистецтво подальших епох - Модернізму і Постмодернізму - розвивало вже існуючі теми і мотиви. Романтизм виявився епохою, яка створила найбільшу кількість іпостасей Іншого, символізм котрих зумовлений основами романтичного світогляду. Як Інші розумілися люди, що “випадали” з буденних відносин (художник, поет; шпигун, месник, утікач) або протистояли буржуазній моралі (революціонер, повстанець, богоборець). Середньовіччя концентрується на релігійному й національному Іншому, а також на Іншому, який персоніфікує диявола, звіра, спокусу. Епоха Бароко вводить мотив Іншого як маски, блазня, самозванця.

Аналізуючи репрезентації Іншого в художньому мистецтві ХІХ століття, можна знайти дві протиборчі лінії в зображенні і розумінні Іншого. Одна лінія екзотизує і маргіналізує релігійних і етнічних Інших, підкреслює відмінності Інших від європейців (Р. Кіплінг). Згідно з іншою лінією, яку умовно можна назвати ліберальною, європеєць перебуває в оточенні Інших, надаючи перевагу туземній моралі за вищий гуманізм (Ж. Верн). Очевидна еволюція в розумінні екзотичного Іншого, яка від зображення його як об'єкта зміщується до зображення суб'єктивності Іншого. Підсумовано, що образ Іншого в художніх епохах переданий декількома провідними мотивами, темами, сюжетами, які повторюються або варіюються в текстах однієї епохи; інакшість представляє рід «генеруючого» і «тексто-породжуючого» пристрою в сучасній культурі, основою якого є етико-естетичні уявлення романтизму, Бароко, Середньовіччя і ХIХ століття.

У п'ятому розділі «Тема Іншого як рефлексія персонального досвіду: «до» і «після» війни» вивчені й типологізовані теорії Іншого, які виникли в першій половині ХХ століття. Розділ складається з семи підрозділів.

У підрозділі 5.1. «Феноменологічний підхід до Іншого: відкриття теми» аналізується феноменологічний підхід до Іншого, тема якого актуалізувалася в свідомості західноєвропейського суспільства після Першої світової війни й осмисленні її моральних підсумків. У феноменологічних текстах виділяється три моделі Іншого, які відповідають феноменологічній «картині світу»: 1) Інший як джерело конституювання суб'єкта; 2) Інший як автономне тіло; 3) Інший, який має ненормативне тіло або інший гендер, сексуальність, расу, соціальний або віковий статус, тобто це жінки, діти, інваліди, психічно хворі, тобто всі ті, кого пізніше, в постмодерністській теорії, назвуть «культурними меншинами».

У підрозділі 5.2. «Психоаналітичні рефлексії Іншого: Зігмунд Фройд» розроблена концепція, згідно з якою на формування моделі Іншого у Фройда визначально вплинули його особистий досвід, відчуття своєї неординарності і травми зіткнення з антисемітизмом, що привело до актуалізації теми Іншого. У працях Фройда виділяються п'ять моделей Іншого, які були сприйняті постмодерністами: 1) Інший як частина особи самого суб'єкта, Воно; 2) тілесний Інший під поглядом суб'єкта; 3) Інший як утрачений об'єкт любові і захисту (Мати); 4) сексуальний або гомосексуальний Інший; 5) культурний, ідеологічний, національний Інший, усі ризики статусу якого випробував на собі Зігмунд Фройд.

У підрозділі 5.3. «Містицизм Іншого у філософії М. Бубера і П. Флоренського» доведено, що у філософіях першої половини ХХ століття, незалежно один від одного, в Росії і Німеччині, набувають розвитку подібні концепції Іншого в працях М. Бубера («Я і Ти»), російському символізмі («Імена» П. Флоренського) і психоаналізові К.Г. Юнга (теорія особи). Інший розуміється як зв'язок, що мав продовження в пізніших концепціях структуралістів і школи «діалогу культур». Підкреслюється вплив хасидизму, українських християнських сект і православних містиків на концепцію Іншого в Бубера, що надає підставу стверджувати: ситуація спільного мешкання і комунікації суб'єктів і спільнот, відмінних за своїм етнічним, релігійним, мовним складом на невеликій території Східної Європи, в багатоконфесійній Україні, провокувала європейських філософів на роздуми про гетерогенну природу Іншого.

У підрозділі 5.4. «Суб'єкт і Інший у М. Бахтіна» аналізується вплив концепції поліфонії і «діалогового мислення» Бахтіна на сучасні уявлення про статус опонента як Іншого в художніх і політичних текстах. Інший постає як точка відліку існування суб'єкта і визнання цінності його думки. Істина в концепції Бахтіна постає як перехрещення думок багатьох Інших, як плюральність інтерпретації, вона виникає в полілозі, розкладаючи, таким чином, принцип монологізму і одноосібного права на істину.

У підрозділі 5.5. «Проблема Іншого в школі Анналів» показано, що школа Анналів легітимувала суб'єктивність дослідника як один із елементів реконструкції минулого. Підкреслюється, що особисті історії теоретиків школи Анналів (зокрема, М. Блока), персональний досвід зіткнення з расизмом у період нацистської окупації тісно пов'язані з тими моделями Іншого, які були сконструйовані ними раніше. Конструкції Іншого, створені школою Анналів, дозволяли відрефлексувати екзистенційну травму «виключення» і ксенофобії представникам національних і соціокультурних меншин, які в позитивістській історії були позбавлені власної мови. У другій половині ХХ століття методологія школи Анналів і концепція «іншої історії» широко застосовувалися в чиказькій школі соціології, методах усної і «жіночої» історії.

У підрозділі 5.6. «Випадок Сартра: Інший і нарація «провини» стверджується, що Сартра справедливо вважають фундатором теорії Іншого, який легітимізував Іншого як філософську категорію. За Сартром, конфлікт з Іншим складає основу буття людини. Саме праці Сартра містять «зародки» майже всіх сучасних дискурсов Іншого: «ворожий Інший» («Буття і ніщо»), «гендерний Інший», «гомосексуальний Інший» («Святий Жене»), «єврей як Інший» («Роздуми про єврейське питання»), «расовий Інший» («Чорний Орфей»), «Інший як жертва і резистент» («Мертві без поховання», «Мухи»). Основою більшості моделей Іншого Сартра є ідея маргіналізації, «виключеності» і залежності Іншого від контролю влади або репресій держави.

Досвід війни як екзистенційна травма мав визначальний вплив на творчість Ж.-П.Сартра. Сартр розглядає Іншого перш за все як тіло, що зазнало морального, екзистенційного або фізичного насильства. На основі аналізу праць Сартра до наукового обігу введено термін «презумпція провини» - це фіксація в культурних формах (у літературі, кіно, філософії) етичного відчуття індивіда, що пережив війну, Голокост, загибель товаришів, але сам залишився жити. Стверджується, що Сартр конструює дискурс «провини» від імені тих, хто вижив в екстремальній ситуації, усвідомлюючи, що нічим не «кращі» за тих, які загинули.

На біографію Сартра значно вплинули специфічні досліди нації, раси, сексуальності ХХ століття, які Сартр відрефлексував у своїх працях. Саме тому життя Сартра можна розглядати як «універсальну біографію» західноєвропейського інтелектуала ХХ століття.

У підрозділі 5.7. «Інший як тіло у Філософії після Освенцима: дискурси «виживання» і «опору» доведено, що ті моделі Іншого, які створені в європейській філософії ХХ століття, багато в чому базувалися на тілесному знанні їх творців про те, що значить бути Іншим - расовим, національним, класовим, моральним, релігійним. Жах від Другої світової війни глибоко проник в європейське несвідоме і привернув увагу до проблеми Іншого як тіла (що зазнало репресій) і багатьох інших, що належать до меншин, чиє існування (або не-існування) після війни не можна було ігнорувати. Війна трансформувала уявлення європейського суспільства про власну ідентичність і рівень гуманізму, і це відобразилося в глибокому розчаруванні в ліберальних цінностях Модерну. Це також актуалізувало потребу зафіксувати післявоєнну травму в образах мистецтва, літератури, створення мови Постмодерну, яка дозволила передати біль і розкаяння суспільства після геноциду. Відчуття «провини» європейців перед мільйонами загиблих Інших стимулювало створення таких філософських моделей як етика-після-Аушвица, теологія-після-Голокосту, теорія геноциду. Філософія після Освенцима формувала нові дискурси Іншого, сконцентровані на темах «провини», «порятунку», «виживання», «опору».