Українська діаспора: досвід культуротворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 130.2:061.2(1-87)(=161.2)

Українська діаспора: досвід культуротворення

спеціальність 09.00.12 - українознавство (філософські науки)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Кривда Наталія Юріївна

КИЇВ -2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української філософії та культури філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Левчук Лариса Тимофіївна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри етики, естетики та культурології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Горбаченко Тетяна Григорівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, провідний

науковий співробітник філософського факультету

доктор філософських наук, професор,

заслужений діяч науки та техніки

Крисаченко Валентин Семенович,

Національний інститут проблем

міжнародної безпеки РНБО України, радник

доктор філософських наук, професор

Мозгова Наталія Григорівна,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова, професор кафедри філософії

Захист відбудеться 30 грудня 2009 р. о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ім. М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий «30» листопада 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.І. Предко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Розбудова Української держави та її інтеграція у світовий простір супроводжується значними зрушеннями у науці та гуманітарній сфері, адже процес державотворення вимагає не лише зміцнення демократичних інституцій, розбудови громадянського суспільства, сприяння культурній самореалізації нації, а й вимагає від кожного усвідомлення свого минулого, причетності до духовної спадщини, визначення власного місця у складному соціокультурному просторі. З огляду на це, особливої значущості набуває концептуалізація розвитку української національної культури та узагальнення досвіду культуротворення в Україні з урахуванням усіх його складових, у тому числі культурних процесів в українській діаспорі. Аби поняття «діаспора» не поповнила список соціокультурних міфів, осмислення діаспори має відбутися у вимірах багаторівневого аналізу (діаспора як теоретична категорія, як культурний проект, як екзистенційний проект, як особливий тип онтологізації, як суспільний інститут тощо).

В умовах транскордонного та мультикультурного розвитку цивілізації темпи та масовість процесів міграції інтенсифікуються надзвичайно: сьогодні від 150 до 180 мільйонів людей перебувають за межами країн свого походження, за кордонами України перебуває до 20 млн. українців. Україна почала активно інвестувати неоцінений людський ресурс в економіку і культуру світу ще з

ХІХ ст., проте зараз цей процес не може не хвилювати - до 8 млн. осіб складає тільки трудова міграція. Така ситуація призводять до глибинних соціально-політичних, економічних, структурно-інформаційних та культурних зсувів у світі. Уніфікація культурних кодів через осмислення універсальності діаспорного досвіду постає серед самих актуальних проблем науки.

Одним з наріжних питань вітчизняного українознавства є визначення української етнокультурної ідентичності, яке неможливе поза урахуванням надбань українських культурних осередків, що існують у багатьох країнах. Внаслідок об'єктивних причин ці осередки були розділені упродовж значного історичного періоду та відокремлені від материкової культури, вони набули специфічних особливостей завдяки еволюційним та функціональним розбіжностям у культуротворчих процесах і обумовлені самобутністю їх історичного розвитку. Кожний осередок створював непересічну систему цінностей, неповторність якої перевищувала звичайні відмінності культурного регіоналізму. Реальність цих відмінностей переконливо демонструє формування численних осередків української діаспори в Канаді, Північній та Південній Америці, Австралії, Франції та Німеччині, що накопичили достатній потенціал для пошуку самостійних шляхів розвитку, які не лише герметизували минуле чи асимілювали діаспору з культурою нової батьківщини, а й мали самостійне значення. Підтвердженням цього є розвиток мистецтва - потужної складової будь-якого культурного процесу. Не викликає сумнівів факт високого рівня розвитку в діаспорі не лише самодіяльної творчості, а й професійного мистецтва: літератури, живопису, хореографії, музики та ін. Існування меморіального та актуального типів культурних процесів в діаспорі стає предметом культурологічного аналізу. Концептуалізація проблеми, яка заявлена в дисертації, ґрунтується на визнанні формування в українській культурі фактично двох гілок розвитку: в Україні та у діаспорі.

В дисертації українська діаспора оцінюється як унікальне соціокультурне явище в межах національної культури, що виконує подвійну функцію, виступаючи, з одного боку, окремим комплексом загального українського культурного процесу, а з другого - відтвореннях національно-культурної ідентичності діаспори. У такому контексті актуалізується необхідність діалогу материкової та діаспорної культури, який стимулюватиме введення до широкого наукового обігу в Україні як теоретичного, так і художнього досвіду діаспори.

У дослідницькій літературі відсутній аналіз української діаспори як самостійного ціннісно-процесуального феномену, що складався протягом тривалого історичного періоду - від першої до четвертої хвилі еміграції. Цей рух об'єднує життєві й творчі долі низки конкретних персоналій - політичних й громадських діячів, філософів, культурологів, митців, пересічних українців, сукупні зусилля яких і створили самобутню культуру діаспори. Це і зумовило актуальність теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами темами. Робота виконана на кафедрі української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах комплексної наукової програми «Наукові проблеми сталого державного розвитку України», науково-дослідної теми філософського факультету № 06БФ041-01 «Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання».

Метою дисертаційного дослідження є розробка та обґрунтування філософської та соціально-психологічної моделі української діаспори, що відтворює логіку культуротворчих процесів протягом чотирьох хвиль еміграції.

Для досягнення поставленої мети сформульовані такі завдання:

* здійснити культурологічний та філософський аналіз культурного простору та соціодинаміки української діаспори та різноманітних сфер її життєдіяльності;

* обґрунтувати евристичні можливості осмислення української діаспори у модусі ціннісно-процесуальної природи феномену як методологічного принципу;

* розглянути та проаналізувати структуру формування діаспори та специфічні функції її життєдіяльності на різних етапах;

* проаналізувати характер і особливості ідентифікаційних процесів в українській спільноті за кордоном;

* розкрити специфіку цивілізаційно-культурної та мистецької самоідентифікації та збереження колективної ідентичності української діаспори;

* провести компаративний аналіз різноманітних форм буття української діаспорної спільноти, в тому числі формування філософської, літературної та мистецької традицій;

* з'ясувати сенс діаспори як культурного проекту в межах якого відтворюється етнонаціональна та культурна ідентифікація членів спільноти;

* проаналізувати площину етнокультурного розвитку діаспори та зміст етнічності в епоху транскордонного та мультикультурного розвитку, вплив процесів глобалізації на основні детермінанти української діаспори;

* виявити мистецький модус відтворення ідентичності та особливості різних видів мистецтв у діаспорі;

* розглянути проблеми марґінальності у контексті формування четвертої «хвилі» української еміграції;

* здійснити аналіз змісту діалогу української діаспори з сучасним соціокультурним простором України.

Об'єкт дослідження: соціокультурна історія української діаспори від кінця XIX - до початку XXI століття, її модифікації й трансформації у дискурсі становлення глобалізованого світу.

Предмет дослідження: досвід культуротворення і структура культуротворчих процесів в українській діаспорі як багатовимірного уособлення соціокультурної дійсності.

Методологічна і теоретична основа дослідження. Мета і завдання роботи вимагали зосередження уваги не тільки на предметному полі дослідження - досвід культуротворення і структура культуротворчих процесів в українській діаспорі, - але й на самих «носіях ідеї» культуротворення - мільйонах українців, які залишилися поза материковою культурою. Це зумовило застосування таких методів дослідження: історичного - у вивченні та реконструкції «образу» української діаспори протягом кінця XIX - початку XXI ст., у накопиченні первинних даних, отриманих із першоджерел та критичної літератури; аналітичного - у вивченні концептуальних підходів, на яких ґрунтуються сучасні моделі культуротворення; компаративного - у виявленні специфіки діалогу між материковою та діаспорною культурою та між географічними культурними осередками; біографічного - у вивченні життєвого й творчого досвіду відомих діячів різних періодів української діаспори, спадщина яких концептуалізує процес культуротворення і є його змістом, у вивченні автобіографічної та мемуарної літератури.

Для вирішення поставлених завдань автор дисертації спирався на загальнонаукові методи й принципи досліджень, якими є принципи діалектики, єдності історичного і логічного, об'єктивності, методи компаративного та структурного аналізу. Інтерпретуючи тексти культури та культурні події, автор спиралась на загальний принцип філософської герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання, метод персоніфікації та фактичної кумуляції відомостей про явища діаспорної культури. Важливу роль в осмисленні процесу культуротворення в українській діаспорі відіграло використання міжпредметного підходу.

Синергійний характер самого феномену діаспори та міждисциплінарний характер його вивчення виявляє в історії науки кілька інтелектуальних традицій - філософську, суспільно-політичну, історико-культурну, мистецтвознавчу, етнографічно-фольклорну, а значить виявляє необхідність інтеграції наукових досягнень. Теоретичним підґрунттям загально філософського рівня у вивченні культури стали роботи українських (Кримський С., Павленко Ю., Попович М., Пролеєв С., Шинкарук В.М.) та російських дослідників (Баткін Л., Біблер В., Іонін Л., Каган М., Лотман Ю., Мамардашвілі М., Флієр А.) До аналізу залучені роботи “батьків” культурософії Е. Гуссерля, Е. Кассірера, М. Фуко та інших.

Саме міжпредметність дозволяє виявити не лише зовнішні складності процесу культуротворення в діаспорі, а й внутрішні суперечності. Формування теоретичних засад осмислення української діаспори у модусі «ціннісно-процесуального феномену» потребувало звернення до досліджень сучасних українських філософів В. Андрущенка, Є. Бистрицького, С. Бондаря, В. Бондаренка, Т. Горбаченко, В. Горського, Л. Губерського, А. Конверського, Л. Конотоп, В. Крисаченка, Л. Левчук, Г. Лозко, В. Лубського, Н. Мозгової, М. Обушного, І. Огородника, В. Панченко, О. Предко, М. Рибачука, М. Русина, П. Сауха, М. Стадника, Є. Харьковщенка, В. Цвиха.

Емпіричну базу дослідження складають роботи загальноісторичного, соціологічного енциклопедичного характеру, що стосуються окремих сегментів українського світу за кордоном, тих самих унікальних форматів буття - меморіальних чи актуальних, через які прозирають універсальні людські цінності (І. Ванат, М. Василик, Л. Васильєва, І. Винниченко О. Войценко, Р. Гром'як, В. Євтух, Є. Камінський, О. Ковальчук, П. Кравчук, М. Куропась,

С. Лазебник, Б. Лановик, М. Лупул, О. Мартинович, В. Маруняк, М. Марунчак, Н. Павлюченко, А. Попок, Я. Петришин, Р. Смаль-Стоцький, Ю. Стечишин, І. Тесля, Л. Толопко, В. Трощинський, А. Шевченко та багато інших).

Дослідженню феномену української діаспори передували вивчення питання феномену «нація», що традиційно лежить у центрі наукових розвідок як політологів, так і філософів. У вітчизняній інтелектуальній традиції інтерес до проблем націй і, відповідно, національної культури як складової націєтворення, має значну історію: від класичних робіт Д. Грушевського, Д. Донцова, В. Липинського, Ю. Вассіяна, Ю. Бойко, О. Бочковського, С. Рудницького, В. Старосольського, І. Лисяка-Рудницького та ін. до сучасних досліджень істориків Я. Грицака, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Г. Касьянова, З. Когута, В. Лісового, П. Магочія, А. Пономарьова, В. Смолія. Філософське підґрунтя проблеми націєтворення та культуротворення розглядали І. Огородник, О. Пріцак, О. Субтельний, М. Тарнавський, Б. Цимбалістий, М. Шлемкевич, В. Янів та інші. Питання та виклики націєтворення, парадигми культурної та політичної асиміляції є, серед інших, предметом вивчення сучасних дослідників М. Рябчука, Р. Шпорлюка.

Проблеми етнічних діаспор вперше починають досліджуватися на початку ХХ ст. в США, фактологічне та історичне вивчення діаспори як етнічної меншини здійснювали Ю. Бачинський, В. Маркусь, М. Марунчак, М. Мушинка, А. Цеглинський, Л. Ясінський. Системне соціокультурне дослідження української еміграції та діаспори у вітчизняній науці починається лише з кінця ХХ століття (М. Брайчевський, М. Вівчарик, Ф. Заставний, В. Євтух, В. Капелюшний, І. Курос, Ю. Левенець, А. Попок, Ю. Римаренко, В. Трощинський).

Важливе теоретичне навантаження в процесі аргументації концепції дисертації має проблема само ідентифікації. Осмисленням процесів культурної-цивілізаційної ідентифікації в межах української діаспори займалися як філософи І. Мірчук, О. Кульчицький, О. Пріцак, В. Янів, так і культурологи, мистецтвознавці та критики - Б. Бойчук, Г. Грабович, Ю. Липа, Ю. Луцький, О. Тарнавський, Ю. Тарнавський, Ю. Шевельов (Шерех). Як соціокультурний феномен опрацьовують ідентичність сучасні вітчизняні вчені Т. Воропай, О. Дергачов, Н. Костенко, В. Малахов, І. Семенко, В. Цупик, М. Шульга.

Аналіз культуротворення - одна з найпомітніших тем в науковій літературі, соціо- та антропокультурним проблемам присвячені роботи Є. Андроса, С. Гатальської, В. Мазепи. Значний теоретичний, а особливо емпіричний шар напрацьований в межах філології, літературознавства, мистецтвознавства (В. Агеева, І. Дзюба, М. Жулинський, П. Кононенко, Р. Корогодський, М. Новікова, В. Овсійчук, С. Павличко, А. Погрібний, Д. Степовик, В. Шевчук, Л. Череватенко, В. Яременко). Традиційна для діаспори історико-культурна проблематика (Д. Антонович, М. Голубець, В. Голубничий, М. Грушевський, І. Крип'якевич, В. Кубійович, З. Кузеля, С. Наріжний, В. Петров, М. Семчишин, Д. Чижевський). Авторитетними дослідниками теорії мистецтва в діаспорі були мистецтвознавці та митці В. Авраменко, В. Верховинць, Б. Зайцев, С. Гординський, Я. Гніздовський, Р. Клімаш, І. Книш, П. Мегик, А. Нахачевський, В. Січинський. Саме міжпредметність дозволяє виявити не лише зовнішні складності процесу культуротворення в діаспорі, а й внутрішні суперечності. Історія та особливості українського театру завжди цікавили дослідників, варто згадати Б. Береста, О. Білецького, В. Блаватського, М. Возняка, І. Волошина, М. Гарбузюка, В. Грібінського, В. Гайбадури, Л. Дражевську, О. Кисіля, Б. Козака, О. Курочкіна, Г. Лужницького, В. Рєзанова, М. Рудницького, Н. Чечель, С. Чорній та інших. Розвиток літератури - як україно-, так і англомовної - в діаспорі становить предмет прискіпливого вивчення, адже мова є одним з найголовніших інструментів ідентифікації особи та онтологізації буття (Т. Галай, Г. Грабович, Е. Падольски, А. Істхоуп, Я. Славутич, Д. Струк, Г. Тіханов, М. Хаас, Б. Дж. Шелхорн, тощо)

Дисертант здійснює персоніфікацію дослідницького матеріалу, наслідком чого є відтворення життєвих й творчих доль низки видатних діячів діаспори, творча спадщина яких стала надбанням усього українського народу: В. Авраменко, О. Архіпенко, Д. Бурлюк, Й. Гірняк, Я. Гніздовський, М. Левицький, С. Лифар, Ю. Луцький, Б. Стебельский.

Аналіз концепції “чужий / інший” дають змогу під нетрадиційним кутом зору подивитися на соціально-психологічні та етичні проблеми «четвертої хвилі» еміграції. Проблеми «чужого/іншого» у історико-філософський перспективі представлена роботами Б. Вальденфельса, Е. Гуссерля, Ю. Кристєвої, Е. Левінаса та інших. Філософську зацікавленість маргінальністю демонструє французький структурализм та постструктуралізм (Р. Барт, Ф. Гваттарі, М. Фуко), класичними є роботи М. Бахтіна, Р. Парка, Е. Стоунквіста, Т. Шибутані, відзначимо дослідження Л. Баннікової, Н. Мельникової, М. Новікової, І. Попової. В психологічному аналізі маргінальності (міграційної зокрема), ми звернулися до робіт Г. Андрєєвої, А. Асмолова, А. Бодалєва, Л. Кулікової, А. Лєонтьєва, Н. Хрустальової.

Глобалізація суттєво змінила характер та інтенсивність транснаціональних зв'язків, що інтенсифікує міжнародний дискурс концептуалізації феномену діаспори: Б. Андерсон (походження спільноти та націоналізм), Р. Бразіл, П. Вербнер, Дж. Кліффорд, та З. Чоу (осмислення феномену діаспори, її структури), С. Вертовец (аналіз визначень діаспор), К. Тололян (діаспора та національна держава), Б. Едвардз (соціальні аспекти вивчення діаспори), Ф. Фенон (проблема меншин та самоідентифікації), А. Флерас (етнічна динаміка в Канаді), П. Гілрой (модерність та подвійна свідомість), Н. Глейзер та Д. Моніхан, В. Ісаїв та В. Кумлічка (етнічність), В. Сафран та В. Коннор (діаспори в модерному суспільстві), Р. Коен (напевно, найвідоміше дослідження діаспори), Г. Шеффер (політика існування діаспори), П. Ван дер Веєр (міграції та діаспори), С. Холл (культурна ідентичність), Н.-Г. Шиллер (транснаціоналізм), М. Хеллер (білінгвізм), М. Кіртз (мультикультурність та трансформація етнічності), Дж. К. Кулик (від мультикультурного минулого та транскультурного майбутнього), С. Лаві, Т. Сведенберг, А. Арджан, К. Брекенрідж, Д. Міллер та Ф. Сисин (національна ідентичність), М. Уотерс (глобалізм та діаспори), А. Уілсон (українці: неочікувана нація) та багато інших. Варто зазначити, що більшість цих робіт вперше частково перекладено та введено автором у науковий обіг.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в сучасному українознавстві створена модель культуротворення в українській діаспорі протягом кінця XIX - початку XXI ст. з урахуванням специфіки взаємодії материкової культури та діаспорних культурних осередків, з виявленням суперечностей ідентифікації, самоідентифікації, збереження колективної ідентичності та творчими інтенціями мистецтва в умовах діаспорного культурного простору.

У результаті вирішення поставлених у дисертаційній роботі завдань обґрунтовано положення, що мають наукову новизну:

- вперше здійснено цілісний соціально-філософський аналіз науково-теоретичної, мистецькознавчої та мемуарно-епістолярної спадщини української діаспори, з виявленням розбіжностей та суперечностей у методологічних підходах та принципах досліджень, що обумовлено відсутністю розуміння діаспори як цілісного феномену. Це дало можливість розглянути українську діаспору як динамічну спільноту з власною системою ціннісних орієнтацій, певними комунікативними технологіями та «життєвими проектами» (Е. Гуссерль), яка історично склалася в результаті внутрішніх і зовнішніх процесів;

- обґрунтовано, що українську діаспору слід розглядати як систему, що складається з підсистем (регіональна, локальна діаспора), кожна з яких має власний, неповторний напрям культуротворчих процесів, що з часом набирають рис самостійності; осмислення діаспори у модусі ціннісно-процесуального феномену дозволило окреслити світоглядну функцію, яка здійснюється за рахунок синергії діаспори як системи, що здатна, з одного боку, відокремити запозичені, але не перетворені цінності та настанови, а з іншого - забезпечити здатність власної культури корелюватися з еволюцією навколишнього світу;

- вивчено фрагментованість українського культурного простору, яка склалася як відбиття специфічного історичного розвитку (асинхронність через наявність чотирьох хвиль українського еміграційного потоку та поступова втрата гомогенності) і набула складного, багаторівневого вигляду: відсутність лінійної ієрархії, розвиток субкультурних комплексів, які належать українському етносу, та субетнічних груп; показано, що гармонізація культуротворення йде через взаємодію зазначених рівней;

- визначено, що суб'єкти діаспори позначені культурною, лінгвістичною, етнонаціональною гібридністю, яка визначає культурну діалогічність й відіграє ключову роль у внутрішньому дискурсі в діаспорі щодо ідентифікації всієї спільноти та самоідентифікації її окремих суб'єктів; доведено, що в діаспорі поле визначення ідентичності окреслюється етнонаціональними та культурними складовими; етнонаціональний складник є суб'єктивним та виступає провідним на рівні відтворення індивідуальної ідентичності або ідентичності локалізованих груп. Культурний складник є об'єктивним, відтворює динамічний характер ідентичності, забезпечує трансляцію зовнішніх культурних впливів та пов'язаний з колективними цілеспрямованими культуротворчими діями, що безпосередньо реалізують ідентифікацію діаспори у відповідних культурних або мистецьких дискурсах;

- доведено, що процес самоідентифікації української діаспори має усталений багаторівневий характер, від генерації до генерації йдеться про приналежність до українства, а самоідентифікація є не лише ознакою, але висвітлює системні зв'язки між людьми. Самоототожнення української діаспори відображає її цілісність як системи, що існує у свідомості людей. Поєднання в ідентичності діаспори традиційних національних та етнокультурних елементів з культурними конструкціями, які не є іманентними елементами національної ідентичності, визначає специфіку співвідношення складових ідентичності, подвійність самоідентифікації набуває статусу інваріанти культурно-цивілізаційного розвитку української діаспори;

- встановлено, що процес мислення в українській діаспорі відбувався і відбувається в контексті західноєвропейської соціокультурної традиції, під кутом зору таких цінностей, як демократія, громадянські свободи, ринкова економіка, завдяки чому діаспора і стала «громадянським суспільством - у собі» та «громадянським суспільством - для себе» (Гегель); соціальні форми спільності зумовлені «тимчасовими» (економічними, політичними) факторами, етнічна ідентичність є сталим елементом людської суб'єктивності й не залежить від соціальних ролей, політичних орієнтацій, оскільки етнічні форми буття більш вкорінені у свідомість; виявлено, що культура, релігійність, спосіб життя є духовно-практичними механізмами, що допомагають забезпечити життєдіяльність української діаспори, її колективну ідентичність упродовж сторіч;

- розглянуто українську діаспору не стільки як суспільний інститут, скільки як культурний проект, завданням якого є онтологізація та відтворення ідентичності членів спільноти; доведено, що ідентифікація відбувається на перетині національного та суб'єктивного чинників, що в умовах діаспорного існування призводить до виникнення подвійної ідентичності; ідентичність діаспори виступає як національний й одночасно мультикультурний феномен, мультикультурність породжує та забезпечує неконфліктну ідентичність в межах множинної ідентифікації;

- обґрунтовано сучасний проект формування теоретичних засад, методологічних принципів та механізмів існування соціокультурного буття діаспори в умовах глобалізації і доведено, що в процесі формування та розгортання системи соціокультурних координат головного змісту набувають аксіологічно-орієнтовані принципи життєдіяльності людини і спільноти (поліфонізм або гармонійне багатоголосся ідей, діалог як створення смислового простору співіснування думок тощо);

- компаративний аналіз материкової й діаспорної культури дозволяє стверджувати, що вони є двома гілками єдиного процесу розгортання смислів національної культури,; доведено, що українська діаспора володіє набором стрижневих символічних елементів, ці своєрідні символи заохочують лояльність членів української спільноти, конкретизують у них відчуття власної гідності, створюють моральну основу для сумісної діяльності, а мистецтво виявляє персоніфікацію в діаспорному культуротворенні та стає потужним імпульсом інклюзії позаетнічних ознак в конструкцію ідентичності;

- осмислено мистецтво та література як засоби відтворення ідентичності на тлі художніх шукань епохи, окреслено розбіжності в розумінні функціональності творчості; визначено, що проблема ідентичності української діаспори розгорталася в царині самовизначення окремих митців; обґрунтовано, що суперечність між «неокласиками», «традиціоналістами» та «європеїстами» призвела до кризи ідентичності в мистецькому середовищі діаспори в середині ХХ ст. і позначилися на логіці розвитку провідних літературно-мистецьких угруповань; розглянута синкретичність діаспорного мистецтва як феномена культуротворення етнічної групи та як частини загальнокультурного процесу країни перебування; багатокультурність визначено як самоцінний феномен; виявлено естетико-мистецтвознавчі засади «мовних» і «немовних» видів мистецтв. Принцип персоніфікації в аналізі діаспорного культуротворення дозволив довести, що на відміну від самодіяльної творчості, стимулом якої було збереження фольклорно-етнографічних традицій, професійне мистецтво в діаспорі мало самоцінне значення й виявилося потужним фактором в утвердженні українського мистецтва як цілісного феномену;

- окреслено проблему «чужий/інший» в культурі в контексті специфіки четвертої хвилі еміграції, для чого розглянуті історія формування та культурологічний аспект дискурсу «чужий/інший» в європейській традиції та доведено, що розрізнення між своїм та чужим - головний досвід людини від початку індивідуалізації, визначено, що на чужину проектуються нездійснені прагнення; "своя чужина" імпліцитно присутня в будь-якому суспільстві (культурно чуже, соціально чуже, "нормативно чуже"). “Інший” задає систему координат культури, діалог з “іншим” є життєво необхідним, здатність до культуротворення принципово визначається ефективністю комунікацій та якістю діалогічного досвіду;

- аргументована методологічна цінність вивчення маргінальності, яка полягає не тільки у дослідженні сучасних соціокультурних процесів/об'єктів маргіналізації (міграцій та мігрантів, етнічних меншин, субкультур тощо), - зона впливу маргінальних полів культури покриває титульні нації, системи цінностей, етнічні стереотипи; визначено креативний потенціал маргінальності, маргінал - це ключова особа/key-personality у контактах культур; показано, що головний герой діаспорного культурного простору, що функціонує на перетині культур - бікультурал, якому властива подвійна самоідентифікація та формування нової подвійної етнічності, яка передбачає актуалізацію різних етнічностей у різних контекстах; якщо служіння національній ідеї обирається не заради самоутвердження, а заради культури, тоді національне - один з аспектів, інколи визначний;

- доведено, що актуальним питанням сьогодення є відкритий діалог української діаспори з сучасним соціокультурним простором України на основі спільного культурного підґрунтя, що закладено у стереотипи свідомості українського народу в цілому; сучасність виявляє глибинні глобалізаційні й трансформаційні процеси, саме тому українська діаспора, залишаючись своєрідною системою з власною культурою, структурою цінностей, особливостями комунікаційних зв'язків та ін., може стати відправним пунктом транскордонного та міжкультурного діалогу в модерних умовах.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Вперше в українознавстві зроблено спробу системного аналізу процесів культуротворення в українській діаспорі протягом чотирьох хвиль її існування. Застосовані підходи й одержані з їх допомогою теоретичні положення та висновки дають змогу розкрити культуротворчі процеси в діаспорі під об'єктивним, неупередженим кутом зору. Матеріали дисертації можуть становити певну теоретичну та методологічну базу для подальшого вивчення діаспори щодо нових умов - існування державності в Україні.

Виходячи з практичної значущості досягнутих результатів, їх можна використовувати для збільшення меж дослідницького поля щодо соціокультурної динаміки культуротворення в українській діаспорі і специфіки взаємодії цих процесів з материковою культурою, а також при викладанні нормативних курсів, спецкурсів з українознавства, історії України, української філософії та української культури, культурології, естетики та мистецтвознавства.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею автора. Висновки та положення наукової новизни одержані автором самостійно на основі результатів, що отримані в процесі дослідження. Всі опубліковані праці автора за темою докторської дисертації (монографія «Українська діаспора: досвід культуротворення», статті, тези) написано без співавторства.

Апробація результатів дисертації здійснена при обговорені роботи на кафедрі української філософії та культури, кафедрі релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення й результати дисертаційної роботи викладені у монографії, у наукових статтях, у доповідях на наукових конференціях, а саме на

IV міжвузівському культурологічному семінарі «Некласична філософія моралі, мистецтва і культури» (м.Чернігів, 2004 р.); на Міжнародній науковій конференції «Людина - Світ - Культура» (м. Київ, 2004 р.); на науковій конференції «В.П.Петров (Домонтович, Бер) - видатний мислитель, учений, письменник» (м. Київ, 2003 р.); на VIII міжнародній науково-практичної конференції «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті» (м. Харків, 2007 р.); на Міжнародній науковій конференції «Наука и инновации» (Режим доступу: http:// www.rusnauka.com., 2007 р.) та ін.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені у індивідуальній монографії (16 др. арк.), у 20 наукових статтях, надрукованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України (10 др. арк), у 18 інших публікаціях та тезах доповідей у збірках міжнародних та всеукраїнських конференцій без співавторства (2,5 др. арк.), у двох підручниках (у співавторстві).

Кандидатська дисертація на тему «Самореалізація особистості художника в творчому процесі» була захищена у грудні 1992 році, її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура дисертації. Обрана тема, поставлена мета і завдання дослідження зумовили структуру дисертації, яка складається із вступу, семи розділів, висновків та списку використаних джерел (455 позицій). Обсяг основного тексту становить 413 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, аналізується ступінь розробленості та формулюється проблемна ситуація дослідження, визначаються об'єкт, предмет, мета, завдання, теоретико-методологічні засади, розкривається наукова новизна та формулюються положення, що виносяться на захист, визначено теоретичне та практичне значення роботи, апробація її результатів.

Перший розділ - «Аналітичний огляд джерел та методологічно-концептуальні основи дослідження» - присвячено розгляду методологічних підходів, на яких базується дослідження. Визначено, що творча природа особистості дозволяє не лише вирізнити її як дієвий чинник культуротворчого процесу, але й ототожнити людину та її особисту діяльність з процесом культуротворення в рамках всієї культури, із якою особистість себе ідентифікує. Виявлено, що особистісний аспект історико-культурного процесу має самостійне значення, динаміка цього взаємозв'язку полягає в опозиції культури як особистого творчого джерела історії та соціальності як надособистої регламентуючої сили. Обрання особистісного, суб'єктивного аспекту історії в якості об'єкту наукового вивчення культури в загальнолюдському вимірі особливо значуще у випадку діаспори. У вивченні фрагментованого осередку культури культуротворчий процес фактично може бути "подрібнено" до індивідуального, особистого рівня. Зазначено, що продуктивне дослідження культурного процесу (і материнського, і фрагментованого) може статися лише на перетині персоналістичного та соціокультурного дискурсів. В першому випадку матимемо справу з особистісним, інтимним світом митця, в другому - з світом зовнішньої феноменологічної об'єктивації, із світом опредметнених сутнісних сил людини. Ця екзистенціальна феноменологія репрезентує Людину, фіксує її історію, конституюється в культурі і виражає позачасові цінності історичного досвіду. Культура діаспори демонструє динамічний стан, де архетипічні форми розкриваються через конкретно цивілізаційні формати, опосередковані національними, становими, психоетнічними стереотипами. Дослідження соціокультурного буття діаспори здійснюється заради виявлення унікальних форматів соціального досвіду в унікальному просторово-часовому континуумі, через які проглядають загальнолюдські формати співіснування. У багатстві соціокультурних феноменів ми досліджуємо “прафеномени, архетипи буття в їх проявленості… в культурно-історичній дійсності” (С. Кримський). Розгортання означеного принципу як методології стає можливим у ситуації вироблення теоретичних засад осмислення української діаспори у модусі «ціннісно-процесуального феномену».

Другий розділ - «Соціо-культурний вимір формування та еволюції української діаспори» - складається з чотирьох підрозділів, в яких розглянуто онтологічні проблеми культуротворення, роль світоглядної функції, функціональні та соціокультурні завдання культуротворення в українській діаспорі. Окрім цього культура діаспори розглянута як «екзистенційний проект».

У підрозділі 2.1. - «Онтологічні проблеми культуротворення» - розглянуті різні аспекти онтологічних проблем культуротворення, показано, що в кожний історичний період при відтворенні картини світу в індивідуальній чи масовій свідомості онтологія виступає переважно в емпіричному прояві, оскільки елементи її аналізу реальні, історично зафіксовані в потоці еволюції суспільства, культури. В апараті онтологізації фактично не представлені наукове узагальнення та систематизація, які дозволили б вийти на теоретичну побудови поточної картини світу, а також відображення в ній специфічних культур та місця їх носіїв.

З точки зору виконання онтологічної функції культури процедурно важливим є інтракультурологічний аспект (М. Каган), що спостерігається в побудові самої культури, у її відносинах з іншими культурами та у характері й напрямі еволюції конкретної культури. Показано, що в онтології культура виступає керівною силою, створюючи об'єкти наукового дослідження, культура фактично відтворює картину світу. Наслідком цього процесу є принципове нове, синтезоване уявлення про світ. Відтак культура не просто виконує онтологічну функцію, а й завдяки їй реалізує нерозривний зв'язок індивідуумів та соціумів, які є її носіями, із оточуючим світом. Загальні параметри онтологічної функції культури та проблеми її реалізації в культуротворчому процесі визначають особливості онтологізації в конкретно-історичних умовах для певного культуротворчого процесу. У цьому сенсі специфічним феноменом культуротворення і виступає діаспора.

Аргументовано поліглотність культури, її здатність до успішного функціонування лише через активну взаємодію з іншими культурами, запозичення з них частково чи повністю символічних структур та ціннісних систем. Зростання поліглотності культури збільшує її здатність адаптації до навколишнього середовища, а отже значно збільшує ефективність онтологічної функції культури.

У підрозділі 2.2. - «Роль світоглядної функції в дослідженні культуротворчих процесів» - наголошено, що культура посідає важливе місце в системі світосприймання як окремої особистості, так і складних суспільних систем. Світоглядні установки культури набувають центрального значення на рівні особистому, у визначенні індивідуального світосприймання. Водночас культура виступає як зв'язок між особистістю та її суспільним оточенням, як спосіб існування людини в суспільстві (А. Флієр). Наголошено, що світоглядні установки в процесі культуротворення зумовлюються як відповідною традицією, так і конкретно-історичними, суспільними умовами, найзбалансованішим це співвідношення виступає на особистісному рівні. У такому вимірі культуротворчого процесу визначальним стає примат суб'єктності процесу культурного розвитку, який виступає системоутворюючим фактором культуротворчого процесу. Водночас підкреслено, що методологічна не безперечність обрання особистого, суб'єктивного аспекту історії, як об'єкту наукового вивчення культури з точки зору розвитку культури в загальнолюдському вимірі, має певні виправдані винятки, особливо значущі з точки зору світоглядної функції культуротворчого процесу. Для дослідження периферійних осередків культури такий підхід виглядає цілком виправданим.

Усе зазначене набуває специфічного зрізу в умовах діаспори, з одного боку, зберігаючи для особистості можливість культурної самореалізації, а з другого, - оскільки вона здійснюється поза межами власної культури спостерігається виродження культуротворення у процес відтворення - без урахування плину часу та розвитку оточуючого середовища - сталих культурних цінностей. Безпосередній вплив факторів існування особистості в діаспорі - місце та умови життя, особливості культурного оточення, мовне становище - щодо характеру та змісту культуротворчого процесу спричиняє зсув центру уваги культурних процесів і робить його експліцитні завдання та здобутки неоднорідними у різних культуротворчих процесах однієї культури. Відтак певний внутрішньо культурний дисонанс, що виникає, фактично проявляється у формуванні, окрім основної культури, ще й низки квазікультур. Підкреслено, що у межах квазікультур саме в світоглядній функції проявляються найбільші розбіжності.

У параграфі 2.3. - «Культуротворення в українській діаспорі: функціональні та соціо-культурні завдання» - відштовхуючись від засадничої тези М. Поповича, згідно якої культура є такою сферою життєдіяльності суспільства, в якій проявляється зв'язок із цінностями, створеними та спожитими протягом історії; простором, де проходить як життя окремої людини, так і життя всього суспільства, визначено, що проблема функціональності зарубіжної україніки нерозривна із загальними проблемами формування культурного простору української національної культури, із виокремленням специфічних, наразі й регіональних, підрівнів у цьому просторі, а також із співвідношенням між різними осередками української культури та ступенем внутрішньо культурного обміну в українській національній культурі. Відзначається, що категорія «національне» - одна з найбільш складних. Водночас категорія «національне» є складовою широкого спектра соціо-психологічних та соціокультурних проблем. Власний творчо-пошуковий характер виявляє комунікативна функція, яка слугує цементуючим чинником у збереженні цілісності і єдності культурного простору та процесу. В історичному плані культурний ареал української культури формувався в межах кількох цивілізаційних просторів (Ю.Павленко), чим і пояснюється більша здатність української культури до адаптації систем цінностей інших культур (внаслідок необхідності виробляти процедури та цінності, що інкорпорували ціннісні системи інших культур).

Зазначено, що культурні впливи, трансляції, культурні адаптації супроводжують будь-яку культуру протягом усієї її історії, і подекуди саме цими факторами пояснюються головні її особливості, зокрема, її самодетермінований характер.

У підрозділі 2.4. - «Культура діаспори як екзистенційний проект: до постановки проблеми», - відштовхуючись від ідей необхідності реструктурування цивілізації (А. Дж. Тойнбі) та перспективи духовної революції, яка виявляється наслідком кризи споживацького суспільства, показана необхідність вироблення «певної планетарної стратегії виживання». Відсутність чи фрагментарність певного історичного досвіду в Україні (ренесансної емансипації, протестантизму, досвіду буржуазного самоврядування, персоналістичного ставлення до Бога та ін.). призводить до поверхневого або неадекватного сприйняття Україною утилітарно-раціоналістичних цінностей західної моделі, а внаслідок географічної, історичної, ментальної, почасти конфесійної, близькості України до центрально-європейського варіанту цивілізації, визначення цивілізаційної причетності України виступає як суперечливий процес, особливо враховуючи її «російсько-радянську та пострадянську» історію. Культурно-ціннісна різноспрямованість громадян України є об'єктивною, історично обумовленою обставиною, що не може бути перейденою ні в одну зі сторін у близькому майбутньому.

Актуальною для України, 10 млн. жителів якої знаходяться у «великому світі», є проблема кризи суб'єктивності. Руйнація особистості, деградація моралі спричинена і стандартами масового споживання, що її плекає індустріальна модель суспільства. Постає проблема створення нової стимулюючої системи, яка б вела не до поверхових і егоцентричних цілей (влада, багатство), а й залучала б до творчості та розвитку, до свідомого ставлення до власного майбутнього. Мультикультурний світ потребує нового погляду на освіту та виховання, потребує соціалізації особи. Саме тут виявляє свої потужні можливості культура, а українські закордонні спільноти демонструють можливість дослідити історію існування й культурно-теоретичну спадщину як цілісний ціннісно-процесуальний феномен (А. Канарський).

Звертаючись до життя й творчості Т. Осьмачки, І. Багряного, В. Барки, Я. Гніздовського, В. Горбачевського, Б. Стебельського - яскравих представників української інтелігенції закордоном - підкреслюється їх здатність до самопобудови. Всі вони пройшли свою особистісну Голгофу, опинившись в еміграції не за власним бажанням, існуючи у світі ностальгічних спогадів та жорсткого, непримиренного ставлення до радянської влади.

Третій розділ - «Українська діаспора: структура культуротворчих процесів» - складається з трьох підрозділів, в яких наголошено на проблемах транснаціоналізму, фрагментованості українського культурного простору та соціо-культурній динаміці культуротворення в українській діаспорі.

У підрозділі 3.1. - «Транснаціоналізм та діаспора у соціокультурних вимірах» - розглянуто глобалізацію як чинник інтенсифікації транснаціональних зв'язків. Глобалізація спроможна не тільки кількісно збільшити обсяги транснаціональної взаємодії різних культур, а й змінити динаміку і структуру відтворення культурних процесів у межах етнічних чи релігійних меншин. Зазначено, що, спираючись на новітні технологічні досягнення в сфері комунікацій, глобалізація уможливила інтенсивний діалог з емігрантськими спільнотами й суспільствами країн, з яких вони емігрували. В цих умовах потужно змінюються і самі спільноти, набуваючи ознак транснаціональності.

Процес транснаціоналізації підкреслив значущість національних меншин у суспільних і культуротворчих процесах багатьох країн, спонукаючи водночас до аналізу не тільки походження діаспори, а й тієї ролі, яку вона відіграє в сучасному світовому соціумі. Саме це призвело до виокремлення таких проблемних ситуацій існування діаспори, які мають як теоретичне, так і практичне значення для сучасної культурології: 1. навмисний супротив асиміляції як шлях, що підтримує межі між діаспорою та оточенням; 2. внутрішня структура діаспори та її організації; 3. діаспора, що стає самостійним культуротворчим проектом, завдання якого - онтологізація як середовища її існування, так і світу в цілому. У такому контексті в діяльності діаспори органічно поєднується усвідомлення навколишнього світу і його перетворення; 4. специфіка процесів, внаслідок яких, з одного боку, еволюціонує діаспора як суспільно-культурне явище, а з другого, - результати її функціонування у політичній, суспільній, культурній площинах; 5. синкретизм діаспори, оскільки культурні феномени діаспора створює та відтворює не лише відповідно до традиційних етнокультурних кліше, а й шляхом трансформації останніх та адаптації їх до реального оточення.

Наголошено на значенні колективної пам'яті діаспори, завдяки якій, з одного боку, колективні спогади виступають як консолідуючі фактори й творять «міф Вітчизни», «міф золотого часу», а з другого, - є фрагментованими, оскільки ґрунтуються на уривчастих та суб'єктивних спогадах з перебільшенням позитивних уявлень про батьківську землю.

У підрозділі 3.2. - «Завдання культуротворення в контексті фрагментованості українського культурного простору» - стисло відтворено логіку історичних подій, які призвели до фрагментації українського культурного простору, система взаємодії між субкультурними комплексами в її межах набула складного, багаторівневого вигляду, в якому відсутня лінійна ієрархія, натомість ієрархія походження субкультурних комплексів розвивалась за двома окремими лініями, що тривалий час не перетинались: західноукраїнський та центрально-східноукраїнський. Поступово перший втратив творчу роль у формуванні контурів української національної культури, задовольнившись роллю етнонаціональної субкультури в межах української культури. На другому рівні - субкультурні комплекси, похідні або маргінальні відносно до двох основних. Серед цих комплексів є регіональні, місцеві субкультури, які цілком належать українському етносу і перебувають в органічному зв'язку з відповідним крилом української культури, так і субетнічні групи, що також відчувають переважний вплив з боку однієї з гілок української культури. Як такі субкультурні комплекси слід позиціонувати й культури українських діаспор, оскільки останні похідні не від усієї української культури, а від окремих її гілок, залежно від історичного періоду та географічного розташування осередків міграції, що спричинила формування тієї чи іншої діаспори.

Культурні осередки діаспори фактично не мали зв'язків з материковою культурою, необхідних для відтворення актуалізованої культурної єдності. Маргінальні групи української діаспори фактично асимілювалися в культуру країни їх перебування. Підкреслено, що для збереження культурної ідентичності діаспорі необхідно забезпечувати сталість ціннісних систем, які вони успадкували від своєї національної культури.

Відтак уся соціодинаміка в діаспорі забезпечувалася функціонуванням українських етнонаціональних субкультурних комплексів у взаємодії з культурою країн, де перебувала діаспора. Натомість підтримання власної національної ідентичності набуло консервуючого характеру, спрямованого на збереження та відтворення стану культури на час виходу діаспори, тобто культура української діаспори мала значно менші можливості відтворення автентичної соціодинаміки.

Наголошено, що в контексті фрагментованості українського культурного простору, у діаспорі було відтворено культуротворчий процес, який набув заглибленого меморіального характеру, гальмуючи оновлення культури.

У підрозділі 3.3. - «Соціокультурна динаміка та онтологізація культуротворення в українській діаспорі» - відтворено особливості формування діаспори, пов'язані з неоднорідністю її соціальної бази, часовою протяжністю самого процесу утворення діаспори, нестабільністю зв'язків між діаспорою та Україною, а також нерівномірністю інтересу щодо України й буття українського соціуму в різних верствах діаспори. Складна стратифікація діаспори суттєво уповільнила переростання осередків української еміграції в діаспору як якісно новий суспільний й культурний інститут, загальмували відтворення комплексних культуротворчих заходів. Відсутність єдиного суспільного простору діаспори, подрібненість її культуротворчого потенціалу стримували виникнення культуротворчого процесу в діаспорі як цілісного, специфічного, притаманного саме їй явища.

Відтворення процесу виникнення української діаспори як окремого суспільного інституту, дозволило визначити першою хвилею еміграції переселення значних мас етнічного українського населення з західноукраїнських земель в Австро-Угорській імперії до Північної Америки (західна Канада) з 60-х років XIX ст. й до початку Першої світової війни. Друга хвиля масової української еміграції, яка була спричинена історичними процесами першої чверті XX ст., мала яскраво виражений політичний характер і формувалася представниками інтелігенції, ветеранами армії УНР та тими українцями, які - з політичних чи економічних причин - шукали нове місце життя після розпаду Австро-Угорської та Російської імперій та опинилися за океаном чи осіли в Західній Європі. Третя хвиля української еміграції, яку спричинила Друга світова війна, остаточно сформувала українську діаспору як цілісний культуротворчий організм, спроможний не лише до перцепції оточуючого світу, а й до його переосмислення й відтворення власного світогляду та специфічної онтологізації. Третя хвиля еміграції, протягом якої лише в США та Канаді опинилося більше 200 тис. українців, уособлює найдраматичніший в історії української еміграції процес, зумовлений вимушеністю переміщення людей: біженці, військовополоненні, в'язні концтаборів, політичні емігранти та ін.