Українська діаспора: досвід культуротворення

Проаналізовані спроби представників, передусім, третьої хвилі еміграції вибудувати «квазі - Україну» на землях інших держав та відтворені розбіжності щодо засад культуротворення в діаспорі: неокласики, традиціоналісти, європеїсти, космополіти та ін.

Четвертий розділ - «Формування ідентичності в культуротворенні української діаспори» - складається з трьох підрозділів, в яких проаналізовані проблеми ідентичності, само ідентифікації та культурної ідентичності в сучасному культуротворчому полі діаспори.

У підрозділі 4.1. - «Нація та націє творення в контексті творення культури» - визначено, що проблеми національно-культурної ідентичності тісно переплітаються з розумінням таких ґрунтовних категорій як етнос, етнічність, нація, націє творення тощо. Автор зазначає, що варто визначати «етнічність» через сінергію соціальних та культурних ознак. Етносу достатньо бути асоційованим з територією, берегти згадку про неї, нація ж повинна плекати спільні міфи та історичну пам'ять, володіти спільною економікою, мати компактною територією проживання, контролюючи її та зв'язуючи членів нації через певні юридичні інституції. Етнічна група формується через бінарну опозицію ми/ не ми або свій/чужий, що є суто міфологічним механізмом та комунікацією, нація ж культивує себе, мобілізуючи спільне історичне минуле та певним чином його інтерпретуючи. Важливою є проблема кореляції національного та художнього в культурі. Фольклор і традиційна культура пов'язані з племінною спільністю, канонічне мистецтво представляє народність (етнічність), нація репрезентована у динамічній художній культурі з потужним особистісним забарвленням.

В підрозділі здійснюється розгляд концепцій становлення нації у зв'язку з концепціями культуротворення (В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький, Р. Шпорлюк та інші), культуротворення є частиною процесу формування нації й, водночас, відбиває процеси творення націїі. Для культуротворення, укоріненого в певній етнічній традиції, трансформації відповідних етнічних груп у націю стають засобом онтологізації усвідомленого у відтворені в реальних суспільних та політичних процесах. Зараз формування української нації відбувається як формування нації передусім політичної, а не етнічної. Етнічна, мовна, конфесійна й інша різнорідність українського населення ускладнює процес націє- і державотворення, проте ця ж таки різнорідність парадоксальним чином сприяє стабільності, спонукуючи практично всі політичні сили в сьогоднішній Україні до поміркованості, розсудливості, постійного врахування інтересів протилежної сторони, себто пошуку своєрідного консенсусу, зазначає Р. Шпорлюк. Український проект націотворення був спробою трансформації периферій декількох націй, які у свою чергу являлися периферіями Заходу, в суверенні спільноти, здатні безпосередньо входити в контакти з світом.

Визначено, що для націєтворчого проекту ключовою тезою стала ідея соборної України, над якою свідомо й цілеспрямовано працювали представники української національної еліти як на Заході, у Наддніпрянщині, так й у діаспорі: вони прагнули створення єдиної стандартизованої мови, єдиного культурного, а згодом і політичного простору. Для успіху державотворення Україні надзвичайно важливо й надалі відстоювати принцип, згідно з яким українська нація насправді є багатоетнічною політичною, а не етнічно-мовною спільнотою.

У підрозділі 4.2. - «Проблема ідентичності діаспори: національні й культурні аспекти» - аргументовано, що вивчення ідентичності відбувається у широкому гуманітарному полі колективними зусиллями філософів, психологів та культурологів, які визначають індивідуальну й групову ідентифікацію різних рівнів: цівілізаційно- інституйований, соціально-психологічний, культурний. В діаспорі особливої актуалізації проблема ідентичності як проблема культуротворення набула в повоєнні роки, коли, по-перше, відбулося кількісне й якісне збагачення діаспори, що створило передумови для відтворення в діаспорному середовищі належного дискурсу щодо проблеми ідентичності, а по-друге, сформувалися нові об'єктивні умови структурування діаспори як відносно цілісного інституту.

Розглянуто суперечності між об'єктивною ідентифікацією групи як складника більш широких культурних процесів та суб'єктивною ідентифікацією членами групи як належними до неї через загострення тенденцій ізоляції культури або одного з її осередків від загального оточення, загальнолюдської культурної традиції, відсторонення від течій культуротворення в інших, сусідніх культурах. Похідним від цього стає закріплення продукту «самоізольованого» культуротворення й відтворення хибних напрямів розвитку суспільної думки або окремих напрямів розвитку культури. Наслідком цього є перебільшення значущості власних ідей, провінціалізація культурного процесу, розвиток конформістських тенденцій, що врешті решт призводить до культурної кризи. Наголошено, що ідентифікація діаспори та її окремих суб'єктів відбувається саме на підґрунті національного діаспорного простору як окремої категорії культуротворчого процесу, істотною ознакою якого є спроможність відтворювати національну ідентичність у межах діаспори. Феномен діаспори фактично пересувається до центру процесу зв'язків між культурами та народами, а також стає ключовою категорією у визначенні змісту поняття «ідентичність».

У підрозділі 4.3. - «Самоідентифікація і збереження колективної ідентичності у процесі формування повоєнної української діаспори» - відтворено складний характер самоідентифікації, притаманний українській діаспорі, витоки якого сягають материкової України з властивими їй етнокультурними та релігійними розбіжностями, багатовимірністю впливів на формування світоглядних установок у різних частинах країни. Показано, що пошук джерел самоідентифікації в минулому притаманний як суспільно-політичній, так і культуротворчій українській традиції, яка сягає часів XVII ст. - періоду першої спроби здобуття незалежності. Відтоді використання національних історичних та культурних символів розглядається як засіб розбудови колективної ідентичності та масової мобілізації задля здійснення чергового етнополітичного чи етнокультурного проекту. Спираючись на позицію Є. Маланюка, визначено, що політизація проблеми ідентичності в культуротворчому процесі й навіть в мистецтві також політично актуалізована.

Зазначено, що традиціоналізм залишився в ідеології діаспори основою для вирішення питання ідентичності, а ознакою міжвоєнної української еміграційної культури стає націєтворчий, державницький компонент («Празька школа» та «Літературно-науковий вісник», 1933-1939 - «Вісник»). Важливим мотивом дискурсу ідентифікації в мистецькому середовищі виступає ставлення до Заходу як джерела ідентичності (Ю. Косач, І. Костецький, В. Підмогильний). Водночас питання самоідентифікації й збереження колективної ідентичності з протилежних позицій вирішувалися неокласиками й народниками, а творчість В. Домонтовича-Петрова за зображення розпаду особистості, краху звичного буття й гуманістичних ідеалів класифікувалася як «європеїстська». Суперечності між шляхами розвитку мистецтва призвели до кризи ідентичності в середовищі діаспорної інтелігенції. У цьому контексті виявлена роль МУРу, який став першим публічним форумом для формування загальної мистецької позиції як невід'ємного елемента суспільного дискурсу в діаспорі. Зазначена також роль й такого значущого творчого проекту щодо розв'язання проблеми ідентичності в українському діаспорному мистецтві як «Велика література» та популяризація концепції «національно-органічних стилів» (Ю. Шерех). Загальною метою цих та інших починань було намагання організаційно-творчими заходами подолати стагнаційні явища та певний провінціалізм українського мистецтва на теренах діаспори.

У підрозділі 4.4. - «Культурна ідентичність в сучасному культуротворчому полі діаспори» - відзначено, що високі ступені соціальної, професійної, освітньої й навіть етнокультурної диверсифікованості української діаспори визначають як основну площину процесу ідентифікації фактично весь її культурний простір. Недостатня динамічність процесу ідентифікації у мистецькому дискурсі української діаспори зумовлює і неспроможність останнього задовольнити потреби діаспори у відтворенні ціннісних структур діаспорної ідентичності. Неспроможність мистецького шару діаспори стати джерелом чинників ідентифікації повертає саму проблему ідентичності суб'єктів діаспори на переважно суб'єктивний рівень артикуляції. Перевага суб'єктивного складника самоідентифікації зумовлює суттєве підвищення ролі етнонаціональних елементів самоідентифікації при з'ясуванні індивідуальної ідентичності окремих суб'єктів діаспори. Проаналізовано стан понятійно-категоріального забезпечення в сучасній культурології проблеми співвідношення суб'єктивних та об'єктивних чинників ідентифікації на індивідуальному рівні відображення через поняття «нова етнічність», яке поступово витісняє категорію «етнос».

Еволюціонуючи, українська діаспора відтворювала «нову, подвійну етнічність», адже для діаспори сам процес формування ідентичності змінив як структурні, так і телеологічні ознаки, оскільки його спрямованість перестала бути пов'язаною виключно із відтворенням та збереженням української національної ідентичності у суб'єктів діаспори й перетворилась на складний процес, в якому українські етнонаціональні елементи об'єднані із соціальними, культурними, етнонаціональними елементами, запозиченими в новому суспільстві.

Наголошено на змінах, що їх зазнало фольклорне мистецтво в повоєнний час в українській діаспорі, яке вже не тільки консервувало національні ідентифікаційні елементи, а й сприяло їх динамічному перетворенню, відтак відтворюючи й динамізм ідентифікації. Ця тенденція проявилася, зокрема, у адаптації традиційних народних мистецьких прийомів до сучасного ступеня розвитку масової культури. Зазначена тенденція проілюстрована на прикладі адаптації українських народних танців в фольклорній традиції Канади, США та Північної Америки.

П'ятий розділ - «Мистецтво в контексті художньої культури: відтворення ідентичності» - складається з трьох підрозділів, в яких розглянуто проблему дуалізму мистецької самоідентифікації, творчі долі митців та шляхи ідентифікації у новітньому мистецькому дискурсі в діаспорі.

У підрозділі 5.1. - «Діаспорне культуротворення: дуалізм мистецької самоідентифікації» - наголошено, що розгляд еволюції культуротворення в українській діаспорі та формування ідентичності в культуротворенні, вимагає виокремлення художньої культури як самостійного об'єкту аналізу. Стосовно діаспори може розглядатися як «повна» та «неповна» (фрагментована) моделі художньої культури. «Повна» модель передбачає аналіз власно художньої творчості, її організаційної та матеріальної інфраструктури; система художньої освіти та організація процесу філософсько-критичної рефлексії щодо процесу та результатів творчості; система реставрації та збереження художньої спадщини; непрофесійна художня самодіяльність населення та система державної політики у сфері художньої культури, включаючи механізми та інструменти просвіти населення. Ядром же художньої культури виступає мистецтво, вивчення історії якого в діаспорі має строкатий характер. Відзначаючи надбання науковців та митців діаспори (Д. Антонович, І. Багряний, В. Барка, В. Вінниченко, М. Возняк, Б. Лепкий І. Мірчук, С. Наріжний, І. Огієнко, М. Шлемкевич, В. Янів та ін.), показано також значення теоретичних розвідок вчених України щодо логіки й суперечностей розвитку діаспорного мистецтва як складової художньої культури. Відзначено, що теоретичний інтерес почали викликати і інші - крім літератури - види мистецтва, зокрема, театр і кінематограф. Показано, що діаспорному мистецтву властиве відчуття власної авангардності не в політичному чи суспільному, а саме в культурному процесі. Водночас діаспора відторгала мистецький поступ, якщо він не був спрямований на мобілізацію зусиль для підтримки процесу національно-державного будівництва.

Зазначено, що освоєння нових естетико-художніх мистецьких форм підтримувалося лише частиною діаспори (М. Тарнавський, Б. Бойчук), яка, з одного боку, відстоювала ідеї нової діаспорної еліти, творчість якої просякнута «глибокими особистими потребами, радикальною новизною і тем, і форм, і мови», а з другого, - була включена в процес конкуренції за аудиторію.

Виокремлено проблему екстраполяції власного мистецького дискурсу на діалог із материковою культурою, що поновився у 60-ті роки - період відлиги в СРСР, проте діаспорне мистецтво фактично не зазнало суттєвого впливу з боку «шестидесятників». Некритичне сприйняття їх творчості однією, й апріорне заперечення іншою частиною мистецького загалу діаспори унеможливило доручення обох важливих складників культуротворення до формування та відтворення єдиного мистецького дискурсу в межах всієї української культури.

У підрозділі 5.2. - «Шляхи ідентифікації у новітньому мистецькому дискурсі в діаспорі» - виокремлено один із напрямків пошуку власної ідентичності у мистецькому полі української діаспори, спрямований до поєднання національного - українського досвіду із загальнолюдським, із об'єктивною потребою інтегруватися в суспільство, в якому проживали українські емігранти. Закордонне повоєнне українство актуалізувало проблеми особистої інтеграції в мистецькому полі. Такий ідентифікаційний пошук в межах діаспори призвів до формування модерністської течії в українському мистецтві - «Нью-Йоркська поетична група», - члени якої (Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, В. Вовк, П. Килина) підтримували стилістичні засади модернізму, уникали національної проблематику й рекламували власну асоціальність.

Хоча творчий розвиток «Нью-Йоркської поетичної групи» відбувався в полеміці з традиціоналістами та МУРівцями, він все ж сприяв виведенню діаспорного мистецтва на світовий рівень та актуалізував увагу на цінностях загальнолюдського значення. Загострилася проблема мови, адже, поділяючи таку тенденцію, культура повинна була «заговорити» новою мовою в прямому й переносному значенні. Політичний провод діаспори виявився неготовим до таких зрушень і як наслідок - пошуки нової ідентичності розгорталися у царині самоідентифікації. Це значно змінило роль досвіду, який від колишньої вагомості його колективної форми, трансформувався у значення індивідуального досвіду митців та вчених, у значення їх особистісного шляху до і після еміграції. Цей екзистенціальний вимір помітно вплинув на онтологізацію власного буття в реаліях еміграційного середовища. У зазначеному контексті розглянуто творчі долі Ю. Шевельова (Ю. Шерех), (1908-2002) - засновника письменницького об'єднання «Слово» - прихильника діалогу культур, діалогу з публікою, з «культурними світами» як основи культуротворення; Ю. Косача (1908-1990) - європеїста, прихильника загальноєвропейської системи цінностей. Європейський контекст був для нього необхідним інструментом пізнання українського культурного простору; Ю. Луцького (1919-2001), - який був «людиною культури» і розглядав діаспору «агентом» щодо поширення знань про Україну.

У підрозділі 5.3. - «Митці діаспори: проблема подвійної ідентичності» - підкреслено, що діаспорне мистецтво може розглядатися як феномен не лише культуротворення етнічної групи, а й загального культуротворчого процесу в країні перебування. Етнічна ідентичність митців, їх укоріненість у проблемах власної групи визначає і специфіку діаспорного мистецтва в межах культуротворення країни перебування, - діаспорне мистецтво покликане транслювати певні морально-естетичні цінності діаспори, забезпечуючи таким чином її вплив на культуру країни перебування. Становлення обопільного діалогу культур української діаспори і країни перебування гальмувалося об'єктивними і суб'єктивними умовами розвитку діаспори. Прикладом слугує Канада - країна, яка найтолерантніше поставилася вже до першої хвилі еміграції, проте актуалізувала широке використання англійської мови. Початкова популярність україномовної літератури в Канаді дозволила їй активно включитися в культурний контекст країни, все ж залишаючись в межах читацької аудиторії діаспори. Видання у 1963 р. першої в Канаді антології української поезії у перекладі англійською мовою врешті решт призвело до ситуації, коли етнічні українці почали писати англійською (Тед Галай, Дж. Кулік, Дж. Долінський). Проаналізовано причини успіху англомовного роману Віри Лисенко «Жовті чоботи» (1954). Інтегрованість не в українську політичну ідею, а в об'єктивний культурний контекст окремих осередків діаспори, обумовив особливу, не маргіналізовану роль цієї частки діаспорних митців в загальному культурному просторі діаспори.

Спираючись на аналіз активізації етнічних українських письменників в творенні англомовної літератури, прослідковано процес становлення від 1972 р. офіційної політики багатокультурності. У цьому контексті сформувалася творчість Дж. Ріги, А. Сукнавського та ін. Гостро постала проблема збереження традиційної фольклорної основи сучасної української літератури. Поділяючи позицію Мірна Косташа та Хелени Потребенько, показано, що збереження етнокультурної належності фольклорними засобами спричиняє зворотний ефект, а саме: відштовхує молодь від традиціоналізму, який не спроможний конкурувати із сучасними тенденціями культурного розвитку суспільства.

Відтворено процес пошуків українськими письменниками діаспори шляхів подолання стереотипів як в осмисленні історичної теми, так і в становленні діалогу культур в сучасному урбаністичному оточенні (Хаас, Ріга).

Шостий розділ - «Види мистецтва в умовах діаспорного культуротворення: проблема «мовних» і «немовних» мистецтв» - складається з двох підрозділів і реконструює розвиток різних видів мистецтва в умовах діаспори.

У підрозділі 6.1. - «Специфіка розвитку театру в умовах діаспори: досвід «мовного» мистецтва» - виокремлено проблему видів мистецтва і показано, що вона належить до «граничних» проблем, тобто виявляє паритет між естетикою, мистецтвознавством, історією та теорією мистецтва. Прийняті сьогодні принципи систематизації мистецтв за допомогою «часових», «просторових», «вільних», «виражальних», «синтетичних» чи «поліфонічних» не можуть бути застосовані до мистецтва діаспори, представників якого не стільки цікавили теоретичні аспекти проблеми видів мистецтва, скільки відповідність певних понять чи термінів тій ситуації, що складалася в мистецькому житті діаспори. Внаслідок конкретної ситуації й був запроваджений дещо умовний розподіл видів мистецтва на «мовні» - література, театр, кінематограф - та «немовні» - живопис, хореографія, музика. Враховуючи, що розвиток літератури вже представлений у інших розділах дисертації, а діаспорне кіномистецтво виявилося нездатним піднятися до самостійного виду творчої діяльності, цей підрозділ сфокусований навколо театру.

Відтворено історію розвитку театру в діаспорі як еволюцію від етно-фольклорної традиції до «високого» мистецтва і персоніфіковано цей досвід завдяки аналізу творчої спадщини В. Блавацького, Й. Гірняка, О. Добровольської, які були учнями Л. Курбаса, й дотримувалися традицій європейського інтелектуального театру. Така модель театру викликала гостре несприйняття з боку широкого загалу діаспори перших двох хвиль, який ані естетично, ані світоглядно не був готовий до появи українського театру для інтелектуалів. Значна частина глядацької аудиторії принципово не схвалювала вистави із світової драматургічної класики чи новаторські західні п'єси на українській сцені. Діаспорне суспільство в своїй більшості визнавало за театром лише розважальну функцію. Орієнтація ж на театр, провідна функція якого полягатиме в пропагуванні та представленні національного костюму, пісні, танцю (фактично театр отримував роль етно-фольклорної мистецької реконструкції), призвела до руйнування ідеї утвердження в діаспорі професійної театральної культури.

У підрозділі 6.2. - «Живопис та хореографія як «немовні» мистецтва: естетико-мистецтвознавчі засади» - відтворено специфіку розвитку «немовних» мистецтв в умовах діаспори, передусім, на прикладі живопису. Показано, що в умовах другої та третьої хвилі еміграції живопис мав можливість спиратися на потужні естетико-художні традиції в українському мистецтві XIX ст., коли самобутні мистецькі осередки сформувалися у Львові, Києві, Харкові та Одесі. В еміграції опинилися українські живописці, які отримували освіту в Росії, Польщі, Австрії та Франції, і могли забезпечити творчо-пошуковий характер діаспорного живопису. Багатоаспектність творчих манер живописців була предметом постійних теоретичних дискусій. Неоднозначно оцінювалося як відродження візантійської живописної традиції (О. Архипенко, М. Левицький), так і авангардистські експерименти Д. Бурлюка. Проаналізовано тяжіння низки митців до полістилізму, коли органічно поєднувалися найновіші європейські тенденції з українською мистецькою традицією (М. Бутович, Ю. Соловій), та спроби інших живописців залишитися в межах класичних європейських традицій (Ж. Гніздовський). Постійно в практиці діаспорного образотворчого мистецтва йшли пошуки щодо оновлення традицій фольклорної образності твору. Оскільки живопис не має мовних бар'єрів, не потребує перекладу, він набув особливих можливостей щодо розповсюдження поза межами діаспорної спільноти і найяскравіше презентував українську культуру.

Самоцінне значення в діаспорному мистецтві мав розвиток хореографії, адже саме в еміграції розкрився талант В. Авраменка, який переважно ґрунтувався на фольклорному началі, та С. Лифаря - видатного танцівника й хореографа класичного балету.

Обґрунтовано, що творчість В. Авраменка спиралася на чинник імпровізації, яка потребує постійного перебування у творчому пошуку, потребує постійного самозанурення, самовиразу, а отже само ідентифікації. Таким чином зв'язок імпровізація - самоідентифікація має паритетний характер і функціонує на естетико-мистецтвознавчому рівні. Польський, чеський, американський та канадський періоди життя і творчості В. Авраменка актуалізують власне чинник самоідентифікації і, переводячи його у культурологічний контекст, вписують спадщину митця в історію культуротворення української діаспори.

Відштовхуючись від постаті С. Лифаря, відзначено перемогу теоретичної позиції Ю. Шевельова, В. Петрова та Ю. Косача, які наполягали на ідеї універсалізму, тобто входження української культури у європейський контекст та маніфестування загальнолюдських цінностей.

Сьомий розділ - «Четверта хвиля еміграції і проблема «Чужий/інший» в культурі» - складається з трьох підрозділів і розкриває історію формування та культурологічні аспекти дискурсу «чужий/інший», а також проблеми маргінальної особистості.

У підрозділі 7.1. - «Історія формування дискурсу «Чужий/інший» в європейській культурі» - зазначено, що правове ставлення до чужинців є результатом довгої роботи суспільної свідомості, починаючи від греків гомерівської доби та Геродота до середньовіччя, коли суперечність між «своїм» та «чужим» виглядає «як незмінне соціальне, культурне та насамперед релігійне протистояння». Спираючись на позицію Г. Кюбеля, відтворено ставлення до «чужого» в умовах Англії та Франції XII-XV ст., коли оперують поняттям «чужий народ» як символ брутальності, відмежованості від суспільства. Водночас формується і позитивний образ «чужого», яким у зазначений період виступає святий, спосіб життя якого користується найбільшим авторитетом.

Очевидність феномену «чужого» виявляється в кризових ситуаціях в суспільстві, коли починається пошук винних. Яскравим прикладом цього є феномен антисемітизму, який досягає апогею у період безпосередньо перед Реформацією та ставлення європейців до циган, які і етнічно, і культурно сприймалися як «чужі» завжди й скрізь.

Зазначено, що найвиразніше «іншість» або «чужість» постає у європейському «діалозі» з Новим світом, коли страх перед «чужим» привів до винищення цілих народів у обох Америках, набув гігантських розмірів. Відтворено роль мистецтва в популяризації процесів освоєння Нового світу і або загострення, або зняття проблеми «Чужий/інший».

В умовах XX ст. новітні міжнародні технічні комунікації, розвиток туризму та високий рівень освіти західного світу позбавили «чуже» найбільш властивої йому ознаки - бути чужим. Становлення «Я» є процес усвідомлення «Чужого», усвідомлення взаємин аж до радикального - винищування інших. Паралельно «чуже» використовували, щоб втекти від власного світу. У такому контексті розглянуто тенденції розвитку жанру «фентезі» в літературі та кінематографії і показано, що XX ст. звикло до чужинців, бо «підкорило» земну сушу, море, космос і почало шукати «чужого» у віртуальному та мистецькому світі.

У підрозділі 7.2. - «Культурологічний аспект проблеми «Чужий/інший» - підкреслено, що зазначена проблема в її філософсько-культурологічній інтерпретації вагомо заявила про себе наприкінці XX ст., творчо увібравши усі попередні напрацювання, передусім, стосовно понять «інше», «інобуття», «не - свій». У такому контексті проблема «іншого» заявлена в роботах В. Дільтея. Її подальша концептуалізація пов'язана з іменами Е. Гуссерля, Б. Вальденфельса, Е. Левінаса та ін.

Теоретична багатоаспектність досліджуваної проблеми представляє її як проблему інтерсуб'єктивності, де «інший» - представник чужого світу - сприймається як людина взагалі, за принципом подібності. (Е. Гуссерль). Подальші дослідження «чужого» переносяться у етичний контекст - відповідальність за «іншого», діалог з ним, ворожість та її подолання (Б. Вальденфельс). Філософ також підтримав думку Ж.-П. Сартра про необхідність «прориву до світу» як форми діалогу з «іншим». Відношення до «іншого» виражається через чужинність, у такому контексті значної ваги набуває поняття «досвід», адже феномен «іншого» виходить за межі нашого досвіду. (Е. Левінас).

Відзначено, що дослідницьке поле проблеми «Чужий/інший» пов'язано також з іменами С. Кримського, В. Малахова, М. Мамардашвілі і виокремлює наявність специфічного типу активності людини, спрямованої на самоперетворення. Відзначено, що людина має культивувати в собі певну якісну сутність - «самість», яка позначається як «суб'єктивність» (В. Малахов), виявляється завдяки наявності іншого суб'єкта, актуалізується через співіснування та взаємодію з ним, а здатність до культуротворення, ефективність культурних процедур визначаються активністю її комунікацій та якістю діалогічного досвіду.

Проблема «Чужий/інший» дозволяє під нетрадиційним кутом зору подивитися на соціально-психологічні та етичні проблеми четвертої хвилі еміграції, коли в культурі США, Німеччини, Італії чи Португалії українці виявилися «чужими» і «іншими». Спираючись на психологічні дослідження Н. Хрустальової, проаналізовано причини четвертої хвилі еміграції: відсутність майбутнього для дітей, відсутність життєвої перспективи, криза влади. Водночас розглянуто специфіку прояву в сучасних умовах традиційних проблем еміграції: «еміграційна психічна травма», депресивний стан, «виключність» з життя суспільства, соціальна смерть, психологічна незахищеність та ін.

Показано, що подолання зазначених проблем потребує від людини мобілізації всіх життєвих ресурсів та активного включення механізмів психологічного захисту - спеціальної регулятивної системи стабілізації особистості, спрямованої на усунення або зведення до мінімуму почуття тривоги та «огородження» сфери свідомості від негативних, травмуючих переживань. У зв'язку з цим, наголошено на проблемі адаптації як взаємодії механізмів зміни й збереження сталості особистості та фазах адаптації.

У підрозділі 7.3. - « Проблеми маргінальної особистості» - відстоюється думка, що емігранти і їхні діти, які опинилися в чужому для них суспільстві, «застрягають» між двох культур: українською і німецькою, українською і американською, українською і ізраїльською та ін. При цьому емігранти опиняються на узбіччі німецького, американського чи ізраїльського суспільства, які так ніколи їх цілком не приймають, так і на краю колишнього суспільства, що вони так чи інакше відкинули самі. Усе зазначене трансформовано у поняття «маргінальна особистість» (Р. Парк).

Поводження людини в суспільстві, де вона почувається чужою та відчуває ставлення як до «чужої», де не має можливості ідентифікуватися з якоюсь культурною групою, потребує певної компенсації: дозволяє собі порушувати низку моральних принципів, адже суспільство також не демонструє стосовно неї моральності. Комплекс «підлеглої меншості» спонукає до пошуків доброти, підтримки, любові, розуміння і як наслідок - на перший план висуваються моральнісні та психологічні зрізи усіх зазначених проблем. Внаслідок вивчення біографій емігрантів відстоюється думка про творчий та руйнівний варіанти установок на нове суспільство. Обравши творчий шлях, виробивши лояльне ставлення до нового суспільства, емігранти активно засвоюють іншу культуру, мову, новий погляд на життєві цінності. Саме бікультурал - головний герой діаспорного культурного простору, що функціонує на перетині принесеної з собою культури колишньої вітчизни та культури нової країни, що його прийняла; він культурний гібрид з подвійною самоідентифікацією та новою етнічністю, яка передбачає визначення чи актуалізація різних етнічностей у різних контекстах.

Підкреслено значення теоретичних розвідок Ю. Кристєвої, яка на власному досвіді відтворює складний морально-психологічний стан емігранта, показує, як представники нової країни проживання автоматично виключають емігранта з поняття «цивілізована людина». У концепціях українських авторів (В. Малахов) виокремлюється драматичність позиції маргінальної особистості, яка повинна бути об'єктом теоретичного аналізу і сама по собі, і як складова інших проблем, пов'язаних з психологією діаспори. Аналіз діаспори, морально-етичних почуттів емігрантів, феномена «чужий/інший» переконливо підтверджує зв'язок цих питань із значно ширшим простором суперечливих процесів, пошук нових, нерепресивних форм людської спільності вказують на недостатність концепції “визнання інакшості”, розуміння іншого як “чужого”: людині не досить, щоб зважали на неповторність її Я, їй потрібно ділитися з іншими своїми почуттями, думками. Сенс існування полягає в тому, що будучи неповторно індивідуальним, воно водночас відтворює загальну долю людини.

У висновках підсумовуються отримані наукові результати щодо мети та завдання дослідження та обговорюються перспективи подальшого опрацювання теми:

- в дослідженні здійснений аналіз культуротворення діаспори заради виявлення унікальних форматів соціокультурного досвіду в унікальному просторово-часовому континуумі, через які проглядають загальнолюдські формати культури. Розгортання означеного принципу як методології стає можливим у ситуації вироблення теоретичних засад осмислення української діаспори у модусі «ціннісно-процесуального феномену». Творча природа особистості дозволяє не лише вирізнити її як дієвий чинник культуротворчого процесу, але й ототожнити людину та її особисту діяльність з процесом культуротворення в рамках всієї культури, в тому числі діаспорної, із якою особистість себе ідентифікує.

- здійснено дослідження діаспорного культурного процесу на перетині персоналістичного та соціокультурного дискурсів. В першому випадку мали справу з особистісним, інтимним світом митця, в другому - з світом зовнішньої феноменологічної об'єктивації, опредметнених сутнісних сил людини. Ця екзистенціальна феноменологія репрезентує Людину, фіксує її історію, конституюється в культурі і виражає позачасові цінності історичного досвіду. Культура діаспори демонструє динамічний стан, де екзистенційні ймовірності актуалізуються чи поринають у небуття. Ірраціональне, необлаштоване буття, політична заангажованість, конфлікти культури меморіальної та актуальної, патологічні стани свідомості та міжособистісні протиріччя породжують таку надзвичайну екзистенційну напругу, що вона за визначенням маніфестує метаісторичні інваріантні форми, які розкривають універсально людський вимір;

- розкрито специфічні характеристики способу буття національних форм у культуротворчому процесі української діаспори та обґрунтовано можливості ефективного використання його потенціалу як базової засади інтелектуальної перебудови соціокультурних систем; встановлено, що оскільки життя спільноти є процесом самотворення, самонародження, остільки на кожній сходинці свого розвитку українська діаспора тримається за існуюче, перебуває між «тут і тепер» (М. Гайдеггер) та майбутнім;

- аргументовано необхідність аналізу (на прикладі соціокультурного буття та культуротворення діаспори) українського екзистенційного досвіду, який, спираючись на визнані риси «української національної вдачі» - сумлінність як постійне відтворення ладу, звитяжництво як здобуття долі, «туга як переживання нездійсненності буття», - завдяки і способу життя, і творчості, і ціннісним орієнтаціям, і артефактам українського закордону демонструє спроби подолання цивілізаційної кризи, власної недовершеності, меншовартості та абсурдності буття. Культура діаспори є певним синтезуючим простором, в якому панують знаково-символічні сенси буття, їй властиві особливі онтологічні характеристики.

оскільки в окресленні концептуального наповнення феномену діаспори культурологічні аспекти виразно відіграють самостійну роль, в етнонаціональному сенсі діаспору можна визначити як спільність суб'єктів: чиї пращури залишили певну територію, на якій були автохтонним населенням; що зберігають колективну історичну пам'ять, спільне сприйняття або бачення історичної батьківщини; що залишаються, принаймні частково, поза межами суспільства, в якому проживають, та протистоять повній асиміляції; що сприймають історичну батьківщину як свій справжній, ідеальний дім, куди вони або їх нащадки воліють повернутися; що підтримують тісний зв'язок із батьківщиною і прагнуть всіляко їй допомагати; що зберігають особисті фізичні або чуттєві зв'язки з історичною батьківщиною й відчувають себе частиною спільного етносуспільного простору;

доведено, що з точки зору культуротворчого процесу, діаспора визначає ідентичність та ціннісні системи особистості, передусім як процес формування специфічного емігрантського досвіду. Водночас діаспора є інститутом культуротворчого процесу лише для частини емігрантів, для активістів діаспори культуротворення є часткою їхнього власного проекту перетворення оточуючого середовища (К.Тололян). Для пасивної частини еміграції діаспора є засобом ідентифікації їхнього походження як висхідної точки власного культурного досвіду. Отже, доцільно використовувати поняття “діаспора” не як суспільний інститут (етнодемографічний факт), а як процес, культурний проект (етнокультурний факт), що ґрунтується на специфічному наборі цінностей, культурних технологій та інструментів, мистецьких артефактів тощо; парадокс діаспори полягає в тому, що нерівність та меншовартість в одній площині передбачає солідарність та зв'язок в іншій, саме цей зв'язок забезпечує особливість діаспори. Подвійність самоідентифікації членів діаспорної спільноти носить компенсаторний характер, крім того виступає містком між різними локаціями особистості, між “регіональним” та “глобальним” рівнем та способом перебування у світі;

- проаналізовано процес формування ідентичності в культуротворенні української діаспори і показано, що вивчення ідентичності в єдності національних й культурних аспектів відбувається в широкому гуманітарному полі, сформованому філософами, психологами, культурологами, і набуває характеру складного й нестабільного явища. Суб'єкти діаспори як суб'єкти етнонаціональної спільності поєднуються “суб'єктивною” національною ідентичністю. Натомість, як суб'єкти культурної спільності (як специфічна культурна спільність діаспора відрізняється від своєї етнокультурної природи) вони поділяють певну “об'єктивну” ідентичність. Відтак концептуалізація діаспори та визначення ідентичності в ній вимагають аналізу діаспори як транснаціонального соціокультурного явища, яке входить у певну суперечність із традиційними уявленнями про окресленість батьківщин та гегемонію держав;

- розкрито, що населення західних регіонів України було головною складовою першої «хвилі» еміграції, а саме у цих землях, починаючи з другої половини ХІХ ст., розгортався процес емансипації народу від держави, а отже, і його свідомості. Численні громадські, культурні, просвітницькі, господарсько-професійні організації, товариства опанували форми і методи європейської громадської культури, інтенціоналізували національно-патріотичну рефлексію автономізації народу від держави. Саме це розмежування громадянського, державного, соціокультурного і політичного життя у подальшому сприяло продукуванню світоглядних складових громадянської свідомості, яка є сталою величиною для української діаспори;

- розкрито специфіку та культурну функцію другої «хвилі» еміграція, особливості самоідентифікації та збереження колективної ідентичності в умовах міжвоєнної української діаспори завдяки збереженню спільності діаспори, запобіганню асиміляції в суспільстві, що її прийняли, та спробам перетворити діаспору на духовний центр України в зарубіжжі. Еміграційна культура набуває рис націєтворення та державництва, трансформуючись подекуди в ідеї націоналізму та радикалізму;

- визнано фрагментованість українського культурного простору, яка склалася як відбиття специфічного історичного розвитку і набула складного, багаторівневого вигляду: відсутність лінійної ієрархії, розвиток субкультурних комплексів у вигляді першого рівня - західноукраїнська, центрально-східноукраїнська етнокультурна система - та другого рівня - субкультурні комплекси - регіональні, місцеві субкультури, які належать українському етносу, та субетнічні групи. Показано, що гармонізація культуротворення йде через взаємодію зазначених рівнів;

- розкрита важливість проблема кореляції національного та художнього в культурі. Фольклор і традиційна культура пов'язані з племінною спільністю, канонічне мистецтво представляє народність (етнічність), нація репрезентована у динамічній художній культурі, що розкривається через особистісну творчість. У фундаментальній орієнтації сучасного світогляду людина виступає не в анонімних продуктах чи результатах діяльності, але в сфері унікальних, здатних без кінця розвивати власний зміст витворів культури (В.Біблер);

встановлено, що українська діаспора створила певні суспільні організації, установи, спілки та ін., в яких концентруються не тільки найсуттєвіші зв'язки між свідомістю і буттям, але й похідні від них зв'язки між минулим і майбутнім, які визначають домінантну лінію розгортання культуротворчих процесів, які є своєрідними. Такими організаціями є громадські та професійні спілки, мистецькі та літературні угрупування, наукові та навчальні заклади, зокрема, Український Вільний університет, релігійні організації та недільні школи, економічні курси і мистецькі гуртки української молоді, діяльність яких має значення не тільки для членів української зарубіжної спільноти, але й для соціокультурного простору сучасної України;

- відтворено структуру культуротворчих процесів в українській діаспорі, яка є похідною від моделей діаспори: «класичної» - досвід примусового, силового «виштовхування» етнічних груп з їх історичної території - та «сучасної» - позначення будь-якої групи людей, яка позбавлена своєї території або має «транснаціональний» характер, тобто компактно розташована одразу в кількох країнах та походить не з тієї країни, в якій мешкає в теперішній час. Структура культуротворчих процесів враховує розпорошеність діаспори в просторі, континентальний характер розгалуженості її економічних, соціальних та політичних зв'язків, здатність до консолідації, чітку зорієнтованість на країну походження, визначення внутрішньої структури діаспори та ін.;

- виявлено естетико-мистецтвознавчі засади «мовних» - театр - і «немовних» - живопис, хореографія - мистецтв. Показано, що розвиток театру в діаспорі, передусім, означений проблемою мови, яка, з одного боку, допомагає зберігати зв'язок з материковою культурою, а з другого, - герметизує театр, позбавляє його позадіаспорних контактів. Живопис та хореографія, не маючи мовних обмежень, активно співпрацювали з мистецькими рухами країн проживання, наснажуючись ідеями кубізму, футуризму та конструктивізму;

- осмислено мистецтво та літературу як засіб відтворення ідентичності й на тлі художніх шукань визначено розбіжності в розумінні функціональності творчості: чи критика радянської влади та комуністичної ідеології, чи культурософські алюзії, міфологічні та ностальгічні мотиви, чи домінантний вплив західноєвропейської та американсько-канадської моделей. Обґрунтовано, що суперечність між «неокласиками», «традиціоналістами» та «європеїстами» призвели до кризи ідентичності в мистецькому середовищі діаспори і позначилися на логіці розвитку провідних літературно-мистецьких угруповань («Паризька школа», «Вісниківська квадрига», «Мистецький Український Рух», «Нью-Йоркська поетична група» тощо).

- доведено, що персоніфікація в діаспорному культуротворенні початково мала самодіяльний характер, спрямований на збереження національних фольклорно-етнографічних традицій, а професійне мистецтво в діаспорі завдяки творчості О. Архіпенка, С. Лифаря, В. Авраменка, Й. Гірняка, Б. Бойчука, Д. Бурлюка та ін. набуло самостійного значення й ступило потужним фактором у формування українського мистецтва як цілісного феномену;

- окреслено проблему «чужий/інший» в культурі в контексті специфіки четвертої хвилі еміграції, яка відбувалася в умовах усвідомлення людством ситуації того, що весь світ - мігранти, інші, чужі; самостановлення особистості та самоствердження етносу, нації, держави відбувається через історію зв'язків між своїм та чужим, адже усвідомлення себе завжди є відмежування від чужого, ставлення до чужого стає інструментом колективного самопізнання. Спираючись на історико-культурний аналіз існування ситуацій «свій - чужий - інший» обґрунтовані морально-психологічні засади змін у ставленні до «чужий/інший» в сучасних умовах. Зазначено, що виникнення четвертої хвилі еміграції, спровокованої соціально-економічними умовами в незалежній Україні, активізували теоретичний інтерес до широкого кола проблем діаспори. Усунувши ідеолого-політичний компонент з історії формування української діаспори, четверта хвиля загострила моральні, психологічні й культурні питання, висунувши на перший план проблему «чужий/інший».

- унікальність культури осмислюється лише через відношення до “іншого”, знищення “іншого” веде до руйнування самої культури. Показано, що джерелом іновацій виступають і окремі індивіди, і цілі соціальні групи, наділені ознаками маргінальності, в будь-якій культурі найбільші досягнення здійснюються під час швидких соціальних змін маргінальними людьми, адже маргінальність може бути названа точкою біфуркації, в якій система знаходиться у стані вибору; маргінальність особи або групи може мати різні значення з точки зору конструктивних або деструктивних наслідків;

- осмислено культуру діаспори як таку, що твориться на границях культур (М. Бахтін), тому головний герой діаспорного культурного простору -бікультурал, що функціонує на перетині своєї та новонабутої культур, людина з полікультурною само ідентифікацією та новою подвійна етнічністю. Його культура це «мапа прагнень і прив'язаностей», суспільні зв'язки онтологізують колективне сприйняття світу, створюючи таким чином вмотивовану структуру соціокультурної взаємодії. Наголошено, що функціонування та розвиток культури передбачає наявність специфічного типу активності людини, спрямованої на само перетворення: суб'єкт, з одного боку, поступово змінює своє місце існування з точок перехрещення дискурсивних, соціальних, культурних практик на позицію їх активного відтворювача, а з іншого - постає рефлектуючою (самооберненою) людиною.

Лише «винахідливість мікропрочитань та сміливість макро-генералізацій» дозволить вивести вивчення феномену діаспори з теоретичного маргенезу.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Кривда Н.Ю. Українська діаспора: досвід культуро творення / Н.Ю.Кривда. - К.: ВЦ «Академія», 2008. - 280 с. (16 д.а.)

Кривда Н.Ю. Міфологічна свідомість праукраїнців як підґрунття вітчизняної філософії / Н. Ю. Кривда // Історія української філософії: Підручник. - К.: Академвидав - 2008. - С.38-71.(1,8 д.а)

Кривда Н.Ю. Міфологічна свідомість праукраїнців як підґрунття вітчизняної філософії / Н. Ю. Кривда // Історія української філософії: Підручник / М.Ю. Русин, І.В. Огородник, С.В. Бондар та ін. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет» - 2008. - С. 27-58.(2,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Культура діаспори як екзистенційний проект: спроба вивчення / Н. Ю. Кривда // Вісник Черкаського университету. Серія Філософія. - 2003. - Вип. 51. - C. 16-21. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Культуротворчі процеси у фрагментованих осередках культури / Н. Ю. Кривда // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 2004. - Вип. 68/69. - С. 25-28. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. До проблеми онтологічної функції культури / Н. Ю. Кривда // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. пр. / Київ. держ. лінгвіст. ун-т. - Вип.13. - С. 236-241. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Методологічні аспекти вивчення культури діаспори /

Н. Ю. Кривда // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: зб. наук. пр. / Київ. держ. лінгвіст. ун-т. - 2004. - Вип. 14. -

С. 110-115. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Соціокультурна динаміка як джерело теоретичних дискурсів в українському культурному процесі за кордоном / Н. Ю. Кривда // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : зб. наук. пр. / Держ. акад. кер. кадрів культури і мистецтв. - 2004. - Вип. 13. - С. 65-72. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. "Нова етнічність" в межах діаспори: до проблеми формування феномену / Н. Ю. Кривда // Вісник Державної академії керівних кадров культури та мистецтв. - 2005. - № 3. - С. 16-21. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Пошуки збереження колективної ідентичності: повоєнна українська діаспора / Н. Ю. Кривда // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 2005. - № 73/75. - С. 86-90. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Ідентифікація в межах діаспори: національні й культурні аспекти / // Гуманітарний часопис : зб. наук. пр. - 2005. - № 2. - С. 105-111. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Мистецтво як доля: мистецьки пошуки української діаспори середини ХХ століття / Н. Ю. Кривда // Гуманітарний часопис : зб. наук. пр. - 2006. - № 2. - С. 41-48. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. До питання про асиміляційні процеси в межах української діаспори / Н. Ю. Кривда // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 2006. - № 81/83. - С. 31-35. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Культурний поліцентризм в українському національному проекті / Н. Ю. Кривда // Гуманітарний часопис : зб. наук. пр. - 2007. - № 1. - С. 88-93. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Деякі особливості розвитку театрального процесу в умовах діаспори // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : зб. наук. праць / Держ. акад. кер. кадрів культури і мистецтв. - К., 2007. - Вип. 18. - С. 124-133. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Хореографія як "немовне" мистецтво: особливості ідентифікації в діаспорі / Н. Ю. Кривда // Культура і сучасність : альманах. - 2007. - № 1. - С. 20-25. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. До проблеми соціально-філософського аналізу маргінальності / Н. Ю. Кривда // Гуманітарний часопис : зб. наук. пр. - 2007. - № 2. - С. 12-20. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Культурологічний аспект проблеми "чужий/інший" у філософському дискурсі / Н. Ю. Кривда // Гуманітарний часопис : зб. наук. пр. - 2007. - № 4. - С. 32-38. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Суспільна комунікація як маніпуляція смислами / Н. Ю. Кривда // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. пр. / Київ. держ. лінгвіст. ун-т. - 2008. - Вип. 21. - С. 55-61. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. До питання про динаміку живопису як "немовного" мистецтва в українській діаспорі / Н. Ю. Кривда // Гуманітарний часопис : зб. наук. пр. - 2008. - № 3. - С. 81-88. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. До проблеми дискурсу "чужий/інший" в європейському контексті / Н. Ю. Кривда // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. пр. / Київ. держ. лінгвіст. ун-т. - 2008. - Вип. 22. - С. 56-63. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. До проблеми поняття "модерна нація" в історіософській та культурологічній традиції / Кривда Н. Ю. // Вісник Державної академії керівних кадрів культури та мистецтв. - 2009. - № 1. - С. 14-19. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. Концепції становлення нації у зв'язку з концепціями культуротворення / Н. Ю. Кривда // Мультиверсум : філософ. альм. - 2009. - Вип. 80. - С. 20-32. (0,5 д.а)

Кривда Н. Ю. [Передмова до статті Б. Романенчука "Шевченкові універсальні ідеї"] / Н. Кривда // Хроніка-2000 : укр. культурол. альм. / Фонд сприяння розвитку мистецтв України. - 2000. - Вип. 39/40 : Україна: філософський спадок століть, т. 2. - С. 79.

Кривда Н. Ю. [Передмова до статті Б. Стебельського "Християнство і українська культура"] / Н. Кривда // Хроніка-2000 : укр. культурол. альм. / Фонд сприяння розвитку мистецтв України. - 2000. - Вип. 39/40 : Україна: філософський спадок століть, т. 2. - С. 11.

Кривда Н. Ю. [Передмова до статті В. Барки "Загадка мистецькості"] / Н. Кривда // Хроніка-2000 : укр. культурол. альм. / Фонд сприяння розвитку мистецтв України. - 2000. - Вип. 39/40 : Україна: філософський спадок століть, т. 2. - С. 179.

Кривда Н. Ю. [Передмова до статті В. Петрова "Естетична доктрина Шевченка"] / Н. Кривда // Хроніка-2000 : укр. культурол. альм. / Фонд сприяння розвитку мистецтв України. - 2000. - Вип. 39/40 : Україна: філософський спадок століть, т. 2. - С. 85.

Кривда Н. Ю. [Передмова до статті В. Січинського "Стиль в українському мистецтві"] / Н. Кривда // Хроніка-2000 : укр. культурол. альм. / Фонд сприяння розвитку мистецтв України. - 2000. - Вип. 39/40 : Україна: філософський спадок століть, т. 2. - С. 182.

Кривда Н. Ю. [Передмова до статті В. Щурата "Філософська основа творчості П. Куліша"] / Н. Кривда // Хроніка-2000 : укр. культурол. альм. / Фонд сприяння розвитку мистецтв України. - 2000. - Вип. 39/40 : Україна: філософський спадок століть, т. 2. - С. 92.