Філософсько-антропологічний аналіз "нерозумного"

Спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія,

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ЛЮТИЙ Тарас Володимирович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, у відділі філософської антропології.

Науковий консультант доктор філософських наук, професор, академік НАН України ПОПОВИЧ Мирослав Володимирович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, директор

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор БИЧКО Ігор Валентинович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії

доктор філософських наук, доцент ЧМІЛЬ Ганна Павлівна, Київський національний університет театру, кіно і телебачення Міністерства культури і туризму України, професор кафедри кінознавства

доктор філософських наук, професор СТЕПАНЕНКО Ірина Володимирівна, Харківський Національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди МОН України, професор кафедри філософії

Захист відбудеться 20 лютого 2009 р. о 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано 17 січня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої

ради кандидат філософських наук Л.А. Ситніченко

АНОТАЦІЇ

Лютий Т.В. Філософсько-антропологічний аналіз “нерозумного”. - Рукопис. розум ціннісний буття самореалізація

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури. - Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, Київ, 2009.

У дисертації розвивається проект трансформації розуму в його взаємодії з нерозумним як сферою, в якій реалізується ціннісно-смислова багатоманітність способів освоєння світу в процесі людської самореалізації. Дослідження спирається на тринарну структуру, що складається зі сфер “розумного”, “нерозумного” й медіум-середовища як осередку граничних проявів людського буття. Розробляється модель філософсько-антропологічного аналізу багатоманітних проявів нерозумного, в контексті його переходу від когнітивного до екзистенційного виміру. Окреслено топологію й семантику соціокультурних і антропологічних проявів нерозумного, встановлено їх ґенезу та динаміку в зв'язку з культурними особливостями й урахуванням альтернативних форм свідомості. Розглядається смислова і лінгвістична структура проявів нерозумного, а також невербальні форми його вираження через осмислення проблеми тілесності. Феномен нерозумного визначається в якості соціокультурного символу, завдяки якому розкривається значущість життєвих потенцій людини. Досліджуються міфологічні, релігійні, соціальні, психологічні, літературні, мистецькі форми нерозумного, актуалізуються смислові, лінгвістичні та невербально-тілесні структури.

Ключові слова: розумне і нерозумне, граничні прояви людського буття, перетворені форми, змінені стани свідомості, символ, феномен подвійності, смисл і нонсенс, вербальне і невербальне знання, тілесність.

Лютый Т.В. Философско-антропологический анализ «неразумного». - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.04 - философская антропология, философия культуры. - Институт философии имени Г.С. Сковороды НАН Украины, Киев, 2009.

Диссертация посвящена исследованию феномена «неразумного» как культурного символа, воплощающего недоступный для логико-дискурсивного мышления мир человеческой экзистенции. Рассматривается генезис установлений разума в роли мерила бытия, возможность применимости к разуму характеристик свободы, ставятся задачи определения его границ. Эти вопросы составляют отправную точку изучения становления различных конфигураций рациональности, с целью использования опыта их соотношения в новом понимании разумности. Для проведения исследования была предложена тринарная структура, состоящая из сфер «разумного», «неразумного» и промежуточного медиум-пространства, образующего границу между ними как области предельных проявлений человеческого бытия. Такой подход позволил использовать эту структуру не в качестве универсальной матрицы, построенной на рационально-когнитивных принципах, а философско-антропологической модели освоения мира. Неразумность приобретает особенный смысл в процессе выхода разума за свои нормативные пределы. На этом основании он способен отстраниться от притязаний подчинения и отождествления. В новом измерении разума трансформируется и способ существования человека.

Фокус сосредоточения феноменального разнообразия, привносимого вследствие пребывания человеком в предельных состояниях, характеризуется как сознание. Диссертационное исследование опирается на метатеоретические теории, где бытийная структура истолковывается символично. Внедряется аппарат «символов сознания», исполняющих роль операторов, с помощью которых соединяются «разрывы», к наличию которых приводит традиционная когнитивная модель. Аналогичная символическая конструкция применяется к семантической структуре возможных миров для исследования “символических форм”, возникающих в процессе расширения процесса познания, включая герменевтические процедуры понимания и интерпретации. Реальность обнаруживается как очеловеченный мир. Круг исследования охватывает широкий диапазон исторических образов неразумного, включая мифологические, религиозные, философские, социально-психологические, художественные, идеологические особенности его преломлений. Особое внимание уделено архаическим и мистическим практикам, святому подвижничеству, где неразумное модифицируется в виде «превращённых форм» свободы.

В диссертации исследуются альтернативные трактовки отношений «смысл-нонсенс», без привлечения бинарно-оппозиционной структуры или чётко устоявшихся сущностных аттестаций смысла. Фиксируются обстоятельства особых обертонов мысли, иллюстрирующихся определенными неоднозначностями, которые рассматриваются не в качестве тупиковых движений мысли, а становящихся началом актуализации новых ситуаций смысла. В качестве таких элементов берутся ошибки, парадоксы, литература нонсенса, заумь, алогизм, а также различные толкования теорий абсурда. Проблема смысла разворачивается и в лингвистическом поле намеченных обусловленностей. В виду многообразий знаковых систем смысловой организации, приходиться считаться не только с грамматическими структурами языка, но и включать в рассмотрение довербальные и подсознательные конструкции, обнаруживать возможности властного формирования смысла, учитывать коммуникативный дискурс и пути трансформации языковой стихии.

Рассматриваются формы невербального выражения неразумного через переосмысление проблемы телесности. В историко-культурном анализе широкого диапазона телесной символизации поднимаются вопросы антропологического статуса эроса и сексуальности с учетом ряда их видоизменений, формулируется способность чувственного и аффективного аппарата телесности осуществлять разумную установку человека в мире. Граничная сфера соотношений разума и неразумия составляет не установившуюся топологию существования, а ситуацию постоянного участия человека в бытии. Единство узловых компонентов исследования берется в качестве структуры, которая может быть положена в основу механизма рассмотрения тех проблем, что связаны с коллизиями человеческого бытия.

Ключевые слова: разумное и неразумное, предельные проявления человеческого бытия, превращённые формы, измененные состояния сознания, символ, феномен двойственности, смысл и нонсенс, вербальное и невербальное знание, телесность.

Lyuty T.V. Philosophical and anthropological analysis of `unreason'. - Manuscript.

Thesis for a doctoral degree in philosophy, speciality 09.00.04 - philosophical anthropology, philosophy of culture. - Institute of Philosophy named after H.S. Scovoroda of National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 2009.

The dissertation is devoted to the ambivalent structure of unreason, which is a special and scantily explored form of human being. Forms of interrelation of reasonable and unreasonable are the matter of the research. Phenomenon of unreason is regarded as a key cultural and anthropological symbol that consist of a number of manifestations (religious and mystic ecstasy, exaltation, redundant sensuality, insanity, bodily manifestations, mysteries, gaming and carnival forms of culture, phenomenon of holy madness in Christianity, Islam, Hasidism and Zen, buffoonery and folly as manifestations of acted foolishness, absurd, nonsense, transpersonal and modified states of mind). The aim of the dissertation is to explore social, cultural, anthropological and ideological factors of unreason. The major objectives of the work are: to draw a demarcation line between reason and unreason in view of historical conditionality; to illustrate how unreason is transformed in different types of societies and cultures; to show why unreason obtains negative and positive characteristics and on what levels that is manifested; to trace different attitudes towards unreason and its influence over identity and ways of human existence; to explore creative potential of unreason. The methodological analysis of dissertation is represented by the theories of mind, phenomenology, structural linguistic and hermeneutic procedures that are used as an instrument of interpretation of the manifestations of unreason. According to it a content of every phenomenon is determined by forms of human realization that shapes and evaluates the phenomenal world. Since phenomenon of comprehension reveals diversity of researched material, content of consciousness does not turn into a system of reflection of the world, but demands understanding.

Key words: reasonable and unreasonable, marginal manifestations of human being, transformed forms, alternated states of consciousness, symbol, phenomenon of duality, sense and nonsense, verbal and nonverbal knowledge, corporal manifestations.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Колізії сучасної антропологічної рефлексії знаменуються кількома епохальними обставинами. Передовсім, усвідомленням замкненості людини в антропоцентричній картині світу, базованій на метафізико-раціоналістичній моделі з визначальною тріадою суб'єкт-субстанція-сутність. А також безуспішністю прагматичної моделі, заснованої на діяльності, що втілює певний смисл. Обидва підходи виявилися малопридатними після екстремального досвіду тоталітарних режимів, коли далися взнаки ідеї проекту Просвітництва як спроби докорінного перетворення буття через законодавство Розуму. Новочасний гуманістичний ідеал сформував образ “людяності”, що вирізняв людину з природного буття на основі інтелектуальних здатностей. Модель глобального світу засвідчила радикальну антропологічну ситуацію. Невпинна зміна умов існування людини зумовлює низку проблем у галузі гуманітарних знань, які зачіпають наріжні питання: чи є функції розуму ключовими в антропологічному плані, а коли ні, то як вони трансформуються? І як загалом співвідносяться “розумність” і “нерозумність” у людському бутті?

У гносеології ці аспекти оформились у поняттях “раціональне” (логічно несуперечливе, теоретично доказове, систематизоване, універсальне знання, де предмети та явища визначаються законами, нормами, правилами) й “ірраціональне” (не адаптована розумом царина, або сфера повного протистояння раціональному оволодінню). Але відношення між “раціональним” та “ірраціональним” подекуди не редукуються до антитез, а ускладнені й взаємодоповнюючі. В дисертації “нерозумне” позначає екзистенційний рівень ірраціонального, що не є браком інтелектуальної властивості (як у словах: нерозсудливість, божевілля, безглуздість, нерозважливість). Тоді “нерозумне” (алогія) не є інверсію чи відчуженням від розуму (логос). Відтак, існує “позитивна нерозумність” (І. Кант) як інше правило або точка зору, з якої речі виглядають інакше й у певний спосіб упорядковані. Одночасно “нерозумне” припускає номіналістичне трактування, будучи назвою різних проявів, які в світоглядному тлумаченні ускладнюються множиною розгалужених відтінків значень (нераціональне, несвідоме, інстинкт, безум, шаленство, глупота, нісенітниця тощо), діапазон яких простягається від упосліджено-негативних до догматично-позитивних дефініцій, що часто функціонують у вигляді оціночних суджень.

Ці обставини свідчать про нагальність постановки питання щодо статусу нерозумного в людському бутті. Актуальність з'ясування смислового наповнення нерозумних маніфестацій стосується вимоги належного розуміння нестандартних ознак людини. Постійно здійснюваний в історичному континуумі пошук людської сутності засвідчує принципову недостатність її виявлення в просторі логічних процедур. Натомість, витоки людського існування розкриваються через акти, які неможливо виразити в поняттях. Втім нерозумне це не просто інша назва ірраціонального, а вимір інобуття, що оформлюється як горизонт людського буття. Відповідно, нерозумне можна визнати неусувним моментом, який створює передумови запиту людини стосовно власного єства.

Ступінь розробленості проблеми. Класичний опис історії західної цивілізації у вигляді прецедентів розуму визначав людину як істоту розумну, чиє існування підпорядковувалося стратегіям пізнання світу. Від Платона, Аристотеля, Авґустина нерозумне досліджується через раціоналізацію, як теоретичний конструкт, а в новочасну добу відторгається великими раціоналістичними системами як вада, що перешкоджає звершенням розуму. Нерозумне визначалося як заблудження (Р. Декарт) або через систему психічних патологій (І. Кант) і теорію душевних захворювань (Ф.-В.-Й. Шелінґ), як розлад свідомості й розсудку (Ґ.-В.-Ф. Гегель). Хоча Кант і Шелінґ бачили й позитивність нерозумного, його важливість проявилася після спроб Геґеля розглядати розум історично, що було підхоплено неогеґельянством, марксизмом, неокантіанством, позитивізмом, постпозитивізмом і напрямами некласичної філософії, що визнали не тільки відносність форм людського розуму, а й сумнівність досягнення абсолютного знання. Натомість у деяких теоріях “ірраціональне” набуває онтологічного змісту (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Берґсон). Та серед течій “антропологічного повороту” екзистенціалісти заледве не першими відчули кризу гуманізму, що утримувався на ідеї Абсолютного Розуму. А представники філософської антропології розглядали буття людини обумовлене не лише розумністю, а й поривом духу, що долає конечність її емпіричних визначень (М. Шелер) або біологічним компонентом віталізму (А. Ґелен).

Увага до нерозумного зростала й на тлі процесу раціоналізації, яку М. Вебер вважав суттєвою ознакою сучасної цивілізації. У царині науки, виробничої діяльності, державних інституцій застановилося переконання, що людське суспільство прагне цілераціональної організації. Втім раціоналізація є не формою історичного розуму, а результатом витіснення ціннісних, афективних і традиційних компонентів життя. Тому веберівська концепція “ідеальних типів” не охоплює характеристик, що входять до обсягу певного історичного поняття, а відкриває розуміння невиразного й нечіткого в людському бутті. Отже збагнути людину в історії означало виявити її приховані імпульси. Співзвучну думку розвиває К. Мангайм: інтелектуальна сфера набуває подоби раціонально оформлених стилів мислення, на кшталт адміністративного управління. Проте раціоналізація має частковий характер, бо суттєві для людського буття рішення - недоступні раціональному контролю. Тож на перший план виступає стихійність буття, змушуючи порушити питання про значущість нерозумного.

Дотичні ідеї висловив Ґ. Башляр у теорії “історичного розриву” й неоднорідності знання. А. Кожев запропонував розуміти Геґеля як філософа, що розмірковував про природу екзистенціальних позицій людини, адже досягнення абсолютного знання дорівнює тому рівню нерозумного, коли настає крах історії й людини. Дослідження нерозумного в рамках проекту “археології знання” здійснив М. Фуко, поставивши безумство в центр філософського людинознавства при вивченні практик утримання психічнохворих. Психіатрія використовує поняття “безум” (folie), якого не існувало до ХІХ ст., формуючи уявлення про нормативну роль розуму й ушкодження нерозумного (dйraison). Фуко шукає причин сучасного стану людини, що знаменуються “антропологічним колом”: безумство вказує на брак креативних здатностей і підносить розум як сутність. Його розвідка наголошує на існуванні багаторівневих історичних форм розумності й нерозумного.

Різнобічний образ “нерозумного” спричиняє аналіз творчості А. Арто, В. Ван Ґоґа, Ф. Ґельдерліна, Ф. Ніцше, Д. Свіфта. З'являються праці з психіатричних (Ґ. Бейтсон, О. Блейлер, М. Кляйн, Е. Крепелін, Е. Кречмер, Ж. Піаже, Т. Сас, Д. Співак, Д. Шапіро), патографічних (Р. Крафт-Ебінґ, Ч. Ломброзо, М. Нордау), психоаналітичних (Ф. Ґватарі, Ж. Дельоз, Ж. Лакан, З. Фройд, К.-Ґ. Юнґ, Р. Якобсон), психологічних (А. Адлер, В. Джеймс, Е. Дюркгайм, Г. Маркузе, Т. Парсонс, В. Райх, Е. Фром) аспектів нерозумного. Вивчається зв'язок несталих ментальних проявів з людською екзистенцією (Р. Лейнґ, М. Нів, Ж.-П. Сартр, П. Тиліх, К. Ясперс). Означені напрями породили велику кількість літератури за темою безумства, де підкреслюється момент творчого піднесення (Д. Нетл), розрізняються дискурси терапевтичних, культових (А. Сосланд) і маргінальних практик (С. Гурін), розробляються проблеми істинності реальності безуму як трансгресивного досвіду (Ж. Батай, М. Бланшо, В. Руднєв), амбівалентності розуму й безуму (Ф. Гіренок, М. Епштейн).

Теоретичні імплікації терміну “нерозумне” охоплюють чимало праць, присвячених змінам у мисленні, відповідно до соціальних трансформацій (Ч. Генді, Д. Дан, Д. Тейверн), рецидивам нерозумного в межах розуму при його звуженні до логічних правил (Ч. Ґрегем), значенням нерозумного в суспільних, національних, моральних регулятивах (М. Ґінсберґ), неповноті медичної моделі нерозумного (Д. Реден), впливу психоаналітичної рецепції нерозумного на політичну сферу (М. Растін), критиці просвітницького розуму з позицій теорії мистецтва (П. Ілі), перегляду конвенційної ідеї наукової раціональності на прикладі етнографічного матеріалу (Й. Фабіан), християнській ідеї нерозумного та її відголосу в секуляризованій думці модерну (Д. Шад), образу нерозумного в греко-римському епосі (Д. Гершковіц) і класичній літературі (А. Тейт), алогічним і фантастичним елементам в поезії (Р. Ґрейвс), медичному й сакральному статусу нерозумного в ісламі (М. Долз), проявам шаленства, меланхолії, одержимості в середньовічну й ренесансну добу (Ц. Водзіньскі, Е. Мідельфорт) і їх соціокультурним симуляціям (Р. Вілер), виявленню свідомої мотивації в нерозумних інтенціях (Р. Портер), аналогії між шизофренічним дискурсом і модерністською культурою (Л. Сас), впливу фукольдіанської ідеї нерозумного на гуманітарні науки (А. Стіл, І. Велоді). В українському людинознавстві колізії розумного й нерозумного розглядалися в традиції гуманістичного раціоналізму й антропологічного есенціалізму (В. Табачковський), при вивченні граничних станів існування (Н. Хамітов), нормативності (А. Дондюк), світовідношення (О. Щербина-Яковлева), людської неусталеності в бутті (Є. Андрос, Г. Шалашенко).

Проблема “нерозумного” представлена працями зі співвідношення раціонального й ірраціонального (Ю. Давидов, Н. Мудрагей, Т. Ойзерман), що вивчаються через пізнавальні засади науки (І. Касавін, П. Копнін, М. Попович, В. Стьопін, В. Швирьов), ідеали й типи раціональності (П. Гайденко, М. Мамардашвілі, В. Порус), а також історико-філософськими розвідками з цих базових категорій (Н. Автономова, В. Горський, В. Загороднюк, Г. Заїченко, В. Кизима, В. Лях, В. Пазенок, В. Пролеєв, В. Рижко, Л. Ситніченко, М. Ткачук, В. Шинкарук, Т. Ящук). Піднімаються питання співіснування раціо з іншими формами соціокультурного знання (С. Аверинцев, Є. Бистрицький, В. Біблер, Г. Гаутон, Е. Додс, А. Єрмоленко, В. Кортунов, С. Кримський, А. Лой, В. Малахов, Н. Поліщук) і в контексті проблеми свободи (М. Бахтін, М. Бердяєв, І. Бичко, Л. Шестов).

Однак найбільш усталеним підходом є когнітивний, де площина зв'язків раціонального й ірраціонального часто зводиться до з'ясування їхніх властивостей, коли перше визначають доведеність, логічність, істинність, розумність, а друге - обернені характеристики. Тут загальні підстави й похідні ознаки (раціональне-розумне, ірраціональне-нерозумне) збігаються, причому нерозумне набуває рис вторинності. Та існує привід осмислити нерозумне як чинник, що суттєво впливає на спосіб людського буття. Помічаючи сутнісну розбалансованість людини Е. Морен зауважив, що в нехтуванні цим феноменом традиційна антропологія допускає вагоме упущення: вияви розуму супроводжуються циклом деструктивних казусів (агресія, насильство, взаємознищення), розвій яких залежить від самоутвердження людини розумної. Поряд з ними існують деякі “негативні” моменти (насолода, шал, екстаз, гнів, фантазм, пафос), що розглядаються без урахування їхньої унікальної інтенсивності. До того ж, людське існування не завжди раціонально виважене, а мислення і розумність нетотожні. Тому існує не підпорядкована логіці бінарних відносин царина. Пошук цих антропологічних домінант полягає не в процедурі “виправлення” нерозумного. А крім того, важливо розрізняти нерозумне як осередок свідомого виходу за межі раціональної розміреності й безум як передовсім показник психічно-емоційних симптомів.

Отже, розум має долати протистояння з нерозумним, якому не закидатиметься негативність (дефектність) і віроломство (втручання руйнівних сил). Та уявлення про людину ще почасти зберігає зв'язок з класичним поняттям розуму. Полемізуючи з гуманістичною традицією, що тлумачила нерозумне як нелюдську ознаку, Я. Добровольські акцентує увагу на хибах і недоладностях у мисленні чи поведінці, що нібито позбавлені смислу. Ця обставина примушує до переосмислення підстав людського буття не лише в історичній, а й екзистенційній перспективі, враховуючи фактичні (пізнавальні, діяльні, афективні) і потенційні прояви (наміри, помисли, спонуки). Тому дослідницький інтерес викликає екзистенційний баланс “розумного” й “нерозумного”, що актуалізується з різних позицій. Так, К. Ясперс застосовував ці терміни до екзистенції, яка вказує на глибокі витоки людського самовизначення, спонтанні прояви (свободу, творчість, історичність), фокусує відношення конечного/нескінченного, темпорального/вічного. М. Гайдеґер визначає екзистенцію як екстатичне висунення в ніщо, а М. Еліаде розкриває людське прагнення здолати екзистенціальний розрив між “мирським” і “священним”. С. Хоружий спирається на антропологію ісихазму, де людина постає як істота, чиє існування сповнене взаємодією з зовнішніми енергіями, ведучи до екзистенціальної трансформації. Відтак, виходом за межі натуралістично-психологічних параметрів здобувається досвід самореалізації, спрямований на досягнення інобуття людської природи.

У дисертації концептуалізація нерозумного не вичерпується переліком чуттєвих, вольових, несвідомих і подібних варіантів “ірраціонального”, а окреслює можливості прояву людського. Відповідно, розумність постає не в якості раціонального начала, що підпорядковує, а виражає усвідомлення відкритості розуму іншим сферам. Відтак, взаємодія цих сфер створює екзистенційну напругу й уточнює значущі аспекти їх осмислення. Тоді феномен нерозумного можна представити у вигляді двох підходів: один стосується проблеми відхилення від норми й розглядається з точки зору раціональної моделі, а другий орієнтується на його культурну репрезентацію.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з науково-дослідницькою роботою й програмними розробками відділу філософської антропології Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за темами “Людина в цивілізації ХХІ століття: проблема свободи” (державний реєстраційний номер 0102U003092), “Проблема людини та її відображення у позитивній та негативній антропології” (державний реєстраційний номер 0105U000543).

Об'єктом дослідження є концептуалізація “нерозумного” в філософсько-антропологічному контексті.

Предметом дослідження є екзистенціальний вимір феномену нерозумного, структура й типологія його проявів в історико-культурному континуумі.

Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні особливостей прояву нерозумного в історико-культурній традиції з позицій антропологічної рефлексії; розгляді основних конфігурацій розумного й нерозумного з огляду на їх відмінності й взаємовплив; формування підходу, що розкриває ідею єдності людини й світу, через реалізацію евристичних можливостей нерозумного як одного з ключових антропологічних принципів.

Загальна мета дисертації конкретизується в таких дослідницьких завданнях:

прояснити мотиви й механізми елімінації нерозумного в процесі формування європейської раціональності як панівного виду розумності;

з'ясувати способи узгодження “розумного” й “нерозумного”, визначаючи критичний потенціал, рефлексивний базис розуму, межі раціонального підходу;

розробити модель філософсько-антропологічного аналізу різних проявів нерозумного, в контексті його переходу від когнітивного до екзистенційного виміру як досвіду перебування в граничних станах людського існування;

виявити культурні типи нерозумного, з'ясувавши їхній зміст, починаючи від міфологічних, релігійних до філософських, суспільних, психологічних, мистецьких і сучасних ідеологічних феноменів;

окреслити топологію й семантику соціокультурних і антропологічних проявів нерозумного, встановлюючи їх ґенезу та динаміку в зв'язку з регіональними особливостями, історичною зміною світобачення, врахуванням альтернативних форм свідомості;

встановити як можливі смисл і лінгвістична структура й у чому полягає цінність різноманітних маніфестацій нерозумного;

розглянути форми вираження нерозумного через осмислення проблеми тілесності.

Методологічні засади й методи дослідження. Концептуальний і теоретико-методологічний базис дисертації спрямовано на аналіз феномену нерозумного, враховуючи зв'язок із сучасними тенденціями розвитку методології гуманітарного знання: міждисциплінарні студії; вивчення структур повсякденності; використання здобутків культурної, історичної, символічної антропології, психоаналізу, структуралізму, постструктуралізму, семіології, лінгвістики; застосування актів інтуїції, уяви; врахування явного й неявного знання.

Філософсько-антропологічний аналіз спирається на такі засади:

- відкриття А. ван Ґенепом “обрядів переходу” як послідовних змін між життєвими станами, де закінчення одного й початок наступного творять систему єдиного порядку. Обряди мають три фази: відокремлення від початкового стану, набуття подвійних властивостей, включення в новий рівень.

- дослідження В. Тернером “порогових” ознак людини, що виражаються розмаїттям символів. Пороговість уподібнюється смерті, небуттю, затемненню. Бінарність як відношення між опозиційними сферами (перехід/усталеність, тотальність/частковість, нерозумне/розумне) змінюється принципом тріади, де акцент робиться на переходовому стані.

- теоретичні позиції феноменології (Е. Гусерль, М. Шелер, А. Шюц), що спирається на внутрішній досвід переживання, уможливлює конституювання ціннісно-смислового, життєвого світу людини й феноменології релігії з виявлення первинної даності в сприйнятті священного (як цілком іншої реальності), що викликає глибоке потрясіння (Р. Ото).

- екзистенціальний аналіз, згідно з яким людина, будучи наділеною творчим потенціалом безперервного руху біологічного, соціально-психологічного й духовного начал, фіксує глибинно-життєві сенси свого існування у внутрішньому й зовнішньому вимірі, знімаючи суб'єкт-об'єктну суперечність можливістю “виходу за межі” себе та світу на основі символічного мислення.

- засоби історико-філософського, семіотичного аналізу, редукційний і холістичний аналітичні та генеалогічний методи; серійні моделі мислення; методологічні домінанти негативної діалектики; принципи системності, доповнюваності; порівняльний, аксіологічний підходи; герменевтичні процедури інтерпретації й розуміння; фікціоналістські (ідеалізація, віртуальність) і метатеоретичні конструкції.

В результаті пропонується тринарна структура, що налічує сфери розумного, нерозумного й проміжну ділянку їх розподілу як топос граничних проявів людського. Цей пороговий осередок вимагає виявлення можливих рівнів сенсу й постає як спосіб винайдення антропологічних практик “плекання себе” (М. Фуко). Аналіз такої структури передбачає переорієнтацію пізнавальної схеми від ієрархії до нового образу знання, що звертається до динаміки процесів, знімаючи невідворотність однозначної залежності й спадкоємності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в цілісному дослідженні феномену нерозумного, проявленого в екзистенційних вимірах людського буття. Запропоновано типологію сюжетів нерозумного, що виступає мірою самовизначення людини.

Наукова новизна дослідження розкривається в таких положеннях:

- стверджується, що розум дозволяє узгодити між собою такі форми мислимого як логіко-дискурсивний рівень і потенціювання думки, тобто спроможність бути в горизонті поняттєво незбагненного. Тоді розумність окреслюється перспективою підходу до нерозумного (неосяжного) не в процесі раціоналізації, а через виявлення розумом прихованих вимірів людської екзистенції. А позаяк людина вибудовує зв'язок зі світом у нескінченому пошукові витоків власного буття, то “нерозумне” кожного разу набуває іншого смислу.

- показано, що нерозумне постає в свідомості поза остаточно визначеного (іманентного) змісту мислення. Тому відношення між розумним і нерозумним зумовлюється свободою розуму, тобто формами його інобуття. Відповідно, нерозумне як особлива функція людської трансформації, викликає заміщення логічних процедур смисловими феноменами культури (міф, ритуал, життєва мудрість) і стихійними процесами, що містять імпліцитну можливість розширення актуального буття людини.

- встановлено, що розмежування сфер розумного та нерозумного визначається трансгресивною властивістю розуму вільно виходити за межі наявного стану й окреслювати нові кордони. В результаті взаємодії з позамежним між цими сферами виникає гетерогенне медіум-середовище, що вирізняється як алогічне, нелокальне, безоб'єктне, допредикативне, невербальне, подієве, креативне. Тут розум набуває не просто пасіонарних ознак, відмінних від принципів оволодіння й ототожнення, а здатності розпізнавати вплив нерозумного на становлення людського буття. Це дозволяє розумові уникати гострих форм відчуження й зберігати врівноваженість.

- визначено, що хоча з точки зору нормативної раціональності нерозумне локалізується в області маргінального, людина використовує його в якості особливої метапозиції. Відтак, нерозумне функціонує поряд з раціо у вигляді варіацій змінених станів свідомості, якими покладаються нові форми людського буття. Отож значущість нерозумного не применшується пізнавальною активністю розуму, а репрезентується іншим структурним укладом.

- з'ясовано, що феномен нерозумного інтегрується в складно організовану семіотичну конструкцію, оскільки не пов'язується з конкретними сутностями, а виявляється опосередковано (подібно до символів Смерті, Абсолюту чи Ніщо). Отже, нерозумне розглядається як культурний символ, прояви якого постають подібно до семантично розгалуженої структури, що складається з контамінації багатьох феноменів, які створюють не ієрархію, а безсистемний розподіл.

- вмотивовано, що символізм нерозумного проявляється як здійснення життєвого проекту людини через: “перетворені форми” свободи, втілені в певних культурних іпостасях (карнавальні персонажі, дурень, блазень, трикстер); мотив удаваності, інтелектуальної провокації чи випробування розуму, за чим стоїть та ідея, що мудрість реалізується під маскою шаленства (юродство); евристичний креаціонізм, тобто неусталений, парадоксальний спосіб бачення, що уможливлює творчі відкриття (безумні ідеї); концептуально-базисний елемент культурного й людського буття (архетип глупоти), що виконує функції оберегу та передбачення з позицій життєвої доцільності (Парсифаль, простак, крутій).

- обґрунтовано, що доступ в сферу нерозумного не здійснюється як безпосереднє входження до іншої реальності, а пов'язується з викликами й переживаннями трагічних аспектів буття, тобто свідчить про ризики взаємодії з невідомим. Таким чином, смисл нерозумного проявляється через випробування людини. Зокрема, досвід контакту з нерозумним, що спочатку позначений втратою, а потім відновленням розуму, є прикладом покладання на жереб долі з метою духовного вдосконалення й очищення (містично-містерійні практики, екстатичні техніки, прозріння/просвітління, рицарська несамовитість у куртуазній літературі, безумство Гамлета й короля Ліра);

- досліджено, що культурно-символічна модель нерозумного не зводиться до класифікації відхилень, патологій або примітивних форм на зразок когнітивної чи медичної площини розгляду подібних явищ. Натомість актуалізується екзистенційний вимір нерозумного, позначений переломними моментами переходу між різними фазами людського буття, в ході якого модифікуються всі сфери існування.

- виявлено, що якщо перебування в граничних станах існування супроводжується переживанням образу дійсності, який неможливо відтворити через наступництво причинно-наслідкових зв'язків, то відношення між проявами нерозумного не дозволяє встановити між ними стійких описових реляцій. А оскільки сукупність цих проявів не співвідноситься з однозначно визначеним об'єктом, то йдеться про окремі символічні патерни культури, що фіксують феноменальну варіативність нерозумного.

- доведено, що розумне й нерозумне почасти постають у вигляді “позитивних” і “негативних” антропологічних характеристик. Вони врівноважуються як усталеність у певних координатах існування й пошук нових вимірів буття людини, що відповідає її прагненню постійно себе перевершувати. Тому негативна антропологія - це не песимістичне бачення людини, а подолання умовностей існування. Вийти за межі “позитивності” означає побачити принципову недостатність узвичаєних визначень homo sapiens або animal rationale. Адже людина осягає світ і розуміє своє місце в ньому, видобуваючи позитивний зміст із негативного досвіду самозаперечення, спокусливості, втрати сенсу, виходу за межі розумного тощо.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в осмисленні феномену нерозумного, розкритті принципів його концептуалізації в філософсько-антропологічному контексті. Головні положення розвідки репрезентують проблему не у вигляді протиставлення розумного нерозумному, а становлять частину комплексного вивчення способів людського буття в різноманітті типів культури. Теоретичні положення, фактичний матеріал і висновки дисертаційного дослідження набувають цінності в контексті опрацювання методології гуманітарного знання й аналізу явищ культури, стаючи підґрунтям методичних розробок у галузі філософської антропології, вивченні процесів життєдіяльності, в самопізнанні, сприяючи розвиткові міждисциплінарних теорій людинознавства.

Результати дисертаційної праці можуть бути використані в науково-методологічній і педагогічній роботі. На основі теоретичних положень і фактичного матеріалу роботи можливе провадження подальших дослідницьких проектів, підготовка нормативних курсів з філософської антропології, філософії культури, історії філософії, а також застосування в практиці проведення семінарських занять, круглих столів, конференцій.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення, висновки, науково-методологічні розробки й ідеї дисертаційної праці стали предметом дискусій під час засідань відділу філософської антропології, виступів на методологічному семінарі й доповідях в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (2003-2006).

Результати дослідження апробувалися на всеукраїнських, міжнародних науково-академічних і науково-практичних конференціях: Пізній радянський марксизм та сьогодення: до 70-річчя Вадима Іванова (Київ, 2002); Світ у ситуації постмодерну: занепад культури чи зміна парадигм? (Київ, 2004); Дни Петербургской философии (Санкт-Петербург, 2005); Філософія Ф. Ніцше і сучасність: до 160-річчя від дня народження (Київ, 2005); XVIII Читання пам'яті К. Твардовського (Львів, 2006); Філософія та сучасність: до 60-річчя Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ (Київ, 2006); Всеукраїнська філософсько-релігієзнавча конференція “Раціональність чи раціональності?” (Київ, 2007); “Філософська антропологія та сучасність: присвячена пам'яті В.Г. Табачковського” (Київ, 2007); “Творча спадщина В.І. Шинкарука та сьогодення (до 80-ліття від дня народження)” (Київ, 2008).

Матеріали дисертації використано в розробці теоретичних і практичних занять у вищій школі, а педагогічна апробація її головних положень проводилася під час лекційних і семінарських занять з курсів “Філософія”, “Філософія Ніцше”, “Європейський нігілізм” у Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, спецкурсів “Вступ до філософії”, “Філософська антропологія” в Інституті релігійних наук св. Томи й курсу “Філософія” у Міжнародній академії зовнішньої торгівлі та її коледжі у 2003-2008 рр.