Філософсько-антропологічний аналіз "нерозумного"

У підрозділі 1.6. Переорієнтація пізнання від тотального знання до освоєння світу пропонуються альтернативні всеосяжному пануванню розуму теоретичні побудови. Бінарна (дуально-семантична) структура мислення доповнюється настановою на взаємне доповнення протилежностей (розумного/нерозумного). Щоправда суперечливі позиції не усуваються взагалі, адже протиріччя остаточно не знімаються. Переходячи в інший план буття, вони не потребують синтезу як мети. Усвідомлюється їх нетотожна зв'язаність як елементів у вигляді моделей думки. Концепція пізнання з системою протиставлень і орієнтацією на емпіричне-теоретичне-практичне вимагає перегляду, адже поза увагою лишаються вагомі екзистенціальні чинники людського буття (мудрість, етос, міф, мова), що наповнюють гносеологічні принципи виміром духовності. Знання постає не просто у вигляді ментального зображення, а вимагає свідомого смислового наповнення. Важливого значення набувають герменевтичні процедури (інтерпретація, розуміння), позаяк вони виходять на різні смислові рівні, порівняно з логічними поясненнями чи доведеннями. Розуміння охоплює життєву реальність, зачіпаючи ціннісні орієнтації й не претендує на універсальність: смислові втілення окреслюються духовними, практичними, пізнавальними, мистецькими чинниками. Інтерпретація дозволяє моделювати мислимі експерименти, спрямовані на реалізацію теорій через посередництво символічних конструкцій. У комплексному підході знання формується прийомами, де логіко-раціональне мислення сусідить з образним, відкривається медитації, молитві, мрії, гадці.

У підрозділі 1.7. Людина в символічному просторі “двійників” розкривається антропологічна нестабільність як відправна точка екзистенціальної рефлексії. Людське існування, що затиснуте між Буттям і Ніщо, відображає фундаментальну приналежність до граничних позитивно/негативних площин. Негативний досвід сигналізує пересторогу, яка водночас закладає потребу цілісного погляду на людину, враховуючи її радикальні прояви. Так, знада, гріх, шаленство є не менш значущими, аніж любов, відповідальність, розсуд. Відповідно, сфера нерозумного передбачає драматичне переживання й осмислення світу. Виокремлюючи низку позитивних ознак, неможливо не бачити паралельних “тіньових” характеристик людини як своєрідних симптомів, котрі вказують, що вона завжди прагне стати чимось більшим, ніж є. Цей розподіл пов'язаний з проблемою “двійника” як питомою ознакою культури, що передбачає подвоєння процесів і явищ (бодай і багатократне) й виражає цілісність багатоманітними параметрами, маючи всі ознаки символізації в гамі проявів неявного. Конечність існування змушує людину подвоювати світ, і в іншій (віртуальній) його складовій шукати спасіння, здійснюючи характерне проектування себе в сферу невідомого. Так, досвід нерозумного настільки змінює людину, що її пороговий стан неможливо визначити однозначно. Подібна функція наповнює життя формами, з позицій яких людське буття набуває нового смислу. Подвійність здійснюється як формування дублікатів, які виконують роль медіумів-провідників або форм заміщення (мова, міф, мистецтво, релігія) в інших вимірах існування. Цим людина перевершує фізичний світ, творячи символічний світ культури, де реалізуються її замисли й буттєвий проект загалом.

Розділ 2. Генеалогія нерозумного: образи перевтілення й символічні двійники розвиває підхід до виявлення соціокультурних і антропологічних проявів нерозумного, з фокусуванням на креативних моментах. Вивчаються історичні (міфологічні, релігійні, філософські, соціально-психологічні, мистецькі, ідеологічні) фігури нерозумного. Увагу приділено архаїчним, містичним практикам, святому подвижництву, в яких нерозумне втілюється через “перетворені форми”.

У підрозділі 2.1. Стихійні прояви буття в процесі соціально-антропологічного усталення ментальності досліджується феномен нерозумного як багатозначний символ з огляду на його рецепцію в різних культурах. Міфологія розглядає факт позбавлення розуму як кару, а інтервенції в психічну сферу людини тлумачаться як втручання зовнішніх сил (символіка божественного). Та вже Платон виокремлює чотири типи “нерозумного” (пророче, ритуальне, творче, любовне), хоч у пізньому вченні про державу висновує, що прагнення душі є благими лиш у розумному скеруванні без відхилень в нерозумне. Отож у нерозумному вже розрізняються сакральні й соціальні рівні. Християнський ідеал “нерозумності” як вищої сили духу, котрий зустрічається в проповідях апостола Павла, народжується з протиставлення еллінській мудрості. Та після утвердження доктрини філософування у вірі, що уможливила раціональне осмислення Одкровення, образи “нерозумного” проявляються на тлі співіснування блазенської й схоластичної культур, зважаючи на їх складне переплетіння. Духовенство та миряни удавалися до травестії, маскараду, карнавалу як своєрідного подвоєння світу в зустрічі двох полюсів: вченості й простацтва. Ренесансний двійник нерозумного (глупота) існував як особлива іпостась розуму, одна з його модифікацій. Нерозумне й розумне творять тривку пару, що міняє валентність. Утім новочасна доба була найбільш нечулою до пафосу нерозумного, який перетворюється на беззмістовну, заперечливу форму розуму. Нерозумне розцінюється майже на рівні злочину (порушення табу, вільнодумство). Семантика нерозумного як провідного антропологічного стрижня суттєво деформується. Позаяк розум і нерозумне діаметрально відокремилися, кожна з цих сфер непомірно ідеологізується. Так, сучасний стан розуму почасти кваліфікується як ослаблений. Натомість, завдячуючи певним психологічним теоріям, повсюдно шириться “мода на нерозумне” як некритична претензія на оригінальність. Таким чином, нерозумне перетворюється на “ходовий товар”, особливо в царині художньої творчості. Стає вигідно використовувати нерозумне в якості зручної ширми, прикриваючись якою можна чинити безчинства чи приховувати технологічні схеми розуму, зведені до інструментальних потреб. Врешті, відбувається своєрідна баналізація нерозумного. З іншого боку, в часи соціального контролю, нерозумне витісняється у внутрішнє поле особистості під тиском раціоналізації життєвого світу людини. Цим стрижневі стереотипи свідомості й міфи про згубність і небезпеку всього неоднозначного, спричиняють ізоляцію, відторгнення та дискримінацію нерозумного.

У підрозділі 2.2. Сакральні форми нерозумного особливого значення набувають ті аспекти людського існування, що передбачають створення передумов подолання опозиції “внутрішнє-зовнішнє”. Це досягається трансформацією людських перцепцій у ході зміни станів свідомості. Окреслені форми людського буття зазвичай не піддаються вербалізації. Однак етнологи й антропологи виявили схожі переживання в священних звичаях давніх культур (релігійні обряди, медитативні й зцілювальні практики, ініціації), а дослідники психологічних процесів - у повсякденному житті. Подібний досвід залучається до конструювання цілісного знання про можливості людської екзистенції. Нерозумне структурується як середовище, що вимагає особливого прочитання, а свідомість виступає конструктивним знаряддям доступу до нього. Погляд на зміст процесів свідомості, які відрізняються від когнітивних, дозволяє виявляти ціннісно-функціональні ознаки нерозумного. Подекуди вони стають способами досягнення антропологічної рівноваги: в шаманстві імітація смерті під час посвяти є символом нового народження; в містеріях і ритуалах переходу звучить мотив досягнення нового виміру буття; містичний екстаз уподібнюється акту єднання людини зі світом. Трансперсональні почування є показовими символічними репрезентаціями антропологічного досвіду, що відіграють вагому роль у соціокультурній регуляції. Так, святе подвижництво реалізується за обставин, коли суспільна свідомість зводить буття людини до тривіальних схем. Тоді показні безумства приховують ознаки внутрішнього самовладання. Зовні ці прояви нарочито відразливі, одначе мають на меті латентний вплив: християнське юродство, юдейський хасидизм, мусульманський суфізм, дзен-буддизм демонстративно порушуючи суспільні встановлення, відкидають уторовані антропонорми не в якості оманливої гри, а у вигляді застереження щодо людської одномірності й закладають нові антропологічні перспективи. Розум, шукаючи істину існування, знаходить її в потенційній нерозумності, що виступає протилежністю раціоналізованій повсякденності, а тому має комунікативний доступ до нерегламентованого способу буття.

У підрозділі 2.3. Історико-культурне наповнення типології нерозумного висвітлюється низка проявів нерозумного (трикстерологія, куртуазність, “вчене незнання”, художні типажі архетипу глупоти, блазенство, крутійство, меланхолія, характерництво). Перехресна залежність розумного й нерозумного творить несподіваний діалектичний тандем. Проміжна сфера між ними є гетерогенною, а тому представлена репертуаром образів, які можуть бути позбавленими креативності, чи навпаки - проявлятися як винахідливість розуму. З'ясовується, що на контрасті розумності й нерозумного помічається той факт, що найчастіше нерозумне напозір позначається відсутністю плідності. Але саме ця ознака може виступати в ролі природної властивості, яка несподівано набуває значущості. Зокрема, завдяки їй людина здатна витримувати різноманітні випробування, що випадають на її долю (крутій, простак). Тобто нерозумність може виконувати життєствердні функції, втілює простосердість, без якої неможливо реалізуватися (фольклорний образ дурня). Крім того, нерозумний стан може поставати як породження сумнівів, розчарування, котрі через особливу піднесеність усе ж приводять до нового знання (меланхолійність). Втім досить важливою залишається ідея подвійності розумного і нерозумного, які окрім суттєвої атрибутивної ознаки мають іще безліч побіжних модусів. Так, образ трикстера містить настільки амбівалентні риси, що в ньому годі виділити стійкі креативні, а чи спрощені ознаки нерозумного. Тому медіа-середовище між досліджуваними сферами вказує на неможливість універсалізації чи формалізації схем опису й осмислення відповідних явищ культури. Окремо варто зазначити, що нерозумне приховує певні загрози. Перебування в цій сфері може спричинити втрату психічної, а в наслідку, й екзистенційної рівноваги (вдаваний безум).

Розділ 3. Мовно-смисловий континуум варіативності нерозумного представляє альтернативне трактування смислу, який виражається без сутнісних атестацій і жорсткої опозиції “сенс-нонсенс”, а натомість ілюструється неоднозначностями, що стають підґрунтям сенсоутворення (помилки, парадокси, література нонсенсу, мистецький заум і алогізм, теорії абсурду), з урахуванням обумовленості мовно-прагматичним аспектом у багатоманітності знакових систем.

У підрозділі 3.1. Вияви смислу на тлі видозміни нерозумного стверджується, що смисл часто окреслюється у вигляді раціональних понять (ідея, сутність, резон, аргумент). Проте людина провадить осмислене існування мірою освоєння світу, створюючи особливе культурне буття. Тому смисл містить пласти привнесені не лише логіко-лінгвістичним і когнітивно-семіотичним аналізом, а й світоглядними тлумаченнями. Тоді сенс виражається через знаки й міститься в інтенції автора, котрий надає певному “тексту” можливість відбутися у вигляді культурного факту. Отже, крім трактування смислу як ідеального образу існують і реляційні його теорії. Відтак, значення не ототожнюється з предметом позначення чи відображення (матеріальна/ідеальна суть), а розглядається як відношення або певне поле смислу, де один полюс утворює знак, другий - об'єкт позначення, третій - позицію інтерпретатора.

Смисл випливає також і з мовної ситуації. Незважаючи на наявність “недосконалого”, з логічної точки зору, поєднання слів, у сучасній філософії мови провадиться думка, що такі лінгвістичні двійники нерозумного як “нісенітниця” й “безглуздя” не можна ідентифікувати ні з безпредметністю, ні з неправильністю вислову. Адже розмежування сенсу/нонсенсу важко здійснити виключно на підставі розрізнень типу істина/хиба. Неможливо точно встановити межу, де завершується один смисл і починається інший. Так, вигадка, фантазія, алогізм, нонсенс мають широкі план вираження й риторичні рівні висловлювання (метамова), а парадокси й антиномії є необхідними умовами побудови теорій. Коли виникає ефект протистояння смислів, він спричиняє не суперечливість, а появу нового сенсу за допомогою творення концептів-зв'язок, що базуються на розумі, афекті, інтуїції, вірі. Так само комунікативне трактування сенсу визначає його як розуміння побіжного, глибинного, предметного, образного, особистісного. Оскільки уявлення про світ постійно трансформується, доводиться залучати до його осмислення гіпотетичні, фіктивні ситуації, впроваджуючи функцію не лише актуального, а й можливого стану. Йому відповідають уявлення, переконання, гадки, припущення, прагнення, бажання, сумніви, наповнюючи концептуальні побудови невербальними формами. Інакше структурам мислення і мовлення накидатиметься тотожність. Та хоч нерозумність і виражає несумісність знань про світ і позначається на мові, однак апелювання до ідеальних форм (мови, логіки) порушує творчу силу мислення. Бо воно не вичерпується рекурсивністю правил висловлювання, а потребує врахування контексту й моделей інтерпретації. Тому розумність розкривається в співвідношенні з окресленими “нерозумними формами”, що стають особливими індексами сенсу.

У підрозділі 3.2. Сфера нерозумного як лінгвістична проблема описуються дослідження, які демонструють нестабільність деяких граматичних конструкцій, що вважалися фундаментальними. Приміром, система частин однієї мови не має фіксованого змісту в залежності від переходу до кожної іншої й може включати певні “тілесні вміння”, майстерність, виучку, здатності реалізувати невербальні риси через почуття, емоції (жести, міміка, наочні образи, малюнки, схеми, мовчання, внутрішня й латентна мови), чим характеризується здатність розуміти конкретні життєві ситуації. Значить мова є інструментом найзагальнішого плану, що згуртовує інші здатності й активізує інтелект. Не маючи змоги описати певні явища вичерпно, людина удається до мовних опосередкувань і двозначностей як оперативних висловлювань. Отже, крім аналізу значень слів природних мов і логічних відношень між ними, належить вивчати ще й мовні одиниці та відношення (референцію, мовленнєві акти), що не зводяться до дійсного способу висловлювання і не є беззмістовними, коли йдеться про повсякденну мову (вигуки, питання, жадання, прохання, веління, похваляння, присягання). Бо мова не просто описує світ, а впливає на нього. Не тільки повсякденна мова (молитва, лайка, коментар, лекція, наказ, освідчення, лічилка, маячня), але й художні винаходи (мовно-поетичні експерименти) перетворюються на особливі “форми життя”.

Дослідження в галузі лінгвістики, психолінгвістики, комунікативної психології, психопоетики, філософії буденного мовлення спростували ідею жорсткої залежності між мовою й мисленням, показавши, що глибинні рівні мовлення є здебільшого недосяжними для об'єктивної експлікації, а думка не завжди оформлена словом. Різнорідні елементи мислення здатні об'єднуватися в безперервні й дискретні потоки. Мова фіксує несвідомі формації, які пов'язані з нею знаковими системами й лежать у полі її організації. Наведені відкриття засвідчили, що свідомість підлягає впливові вільних безособових начал. А мовне середовище включає не лише розумові, але й вольові або почуттєві виміри, де кожен тип має свої критерії оцінки. Так, критерій доведення, що справедливий для когнітивного дискурсу, найчастіше не справджується для решти типів. Та попри аподиктичну необхідність прийняти доведене твердження, існує логіка практичної доцільності чи логіка почуттів для спонукального й експресивного дискурсів. Різні функціональні рівні по-своєму влаштовані, маючи властиву тільки їм семіотичну структуру. Таким чином, головна функція мови полягає не стільки в передачі інформації, скільки в активізації орієнтацій людини в процесі самостійного формування смислів. Мовна форма становить стимул для інтерпретації, виявляючи неочевидне й збуджуючи людську активність смислотворення.

Розділ 4. Невербальне ratio тіла та його символічна диверсифікація актуалізує вияви нерозумного через переосмислення проблеми тілесності. Раціоналістична традиція протиставлення тілесного й духовного в людині продовжує відтворюватися на рівні соціальних інститутів. Її наслідком є недовіра до тілесного досвіду й апріорне виключення тілесного буття з соціокультурного простору як ледь не абсолютно негативного. Для знання матеріально-тілесний вимір визначається як те, що лиш огортається, а не поглинається розумною формою. Нерозумне ніби перебуває в дійсному емпіричному існуванні. Втім, розум потребує тіла, щоб мати здатність аналізувати, інтерпретувати й виражати почуття в процесі життєвих переживань. Тіло виступає посередником у практиках, пов'язаних зі зміною станів свідомості, без чого неможливою стає культура, зв'язок фізичного тіла з соціальним. В історико-культурному аналізі діапазонів тілесної символізації піднімаються питання антропологічного статусу тіла з урахуванням низки модифікацій: чуттєві й афективні реалізації, підходи щодо оцінювання тіла сутнісними й екзистенціальними характеристиками, відношення між культурою та природою, тричленний поділ людини (тіло, дух, душа), впливи владно-раціональних механізмів регуляції тіла, врахування в життєвому горизонті тіла Іншого, ґендерні аспекти. Координація й резонанси тілесних і розумових актів спонукають до осмислення статусу досвіду сприйняття тіла як специфічного модусу буття, оскільки психосоматичні структури людини творять цілі стилі життя.

У підрозділі 4.1. Трансформаційні моделі тілесності затверджується переконання, що тіло не є осередком матеріально-нерозумного, а становить начало опосередкування між людиною й світом, що зафіксовано низкою підходів (паралінгвістика, кінесика, проксеміка, віртуалістика). Тілесний досвід є засадничим елементом існування, умовою повноти людського буття. Незважаючи на непідвладність дотичних до тілесності проявів (голод, спрага, сон, температура, дія рецепторів, робота внутрішніх органів), тіло є не лише організмом, але вузлом сродності. Тому варто говорити про психосеміотику тілесності, адже завдяки подібним структурам можна створювати символічні моделі її конфігурацій.

В архаїчних культурах душевний і тілесний виміри не протиставлялися: на соматичних метаморфозах базуються обряди, що виражають спільність тіл світу й людини (нанесення шрамів, отворів, татуювань). Тут тіло - не пасивний спосіб присутності, а рівноправний учасник процесу одухотвореного існування. У ході ієрархічного розподілу суспільств, коли культурні механізми впливу на людину стають технологічними, відношення душа-тіло починає модифікуватися. У ранній античній рефлексії тіло було об'єктом захоплення (досконалість тілесних пропорцій), але згодом визначалося в якості темниці душі (орфіки, Сократ, Платон). Одначе тіло мислиться невіддільно від космосу, де кожне суще знаходить власне оформлення. У християнському уявленні світ, де гріховодить тілесність, потребував порятунку через Боголюдину, існуючу в тілі стражденного Христа. Душа і плоть розрізняються за ознаками вищого-нижчого, божественного-людського, хоча схоластичні побудови, описуючи універсалії як узагальнення якостей окремих речей, відводили їм належне місце в тілесному бутті. Подолання гріховності тіла відбулося в ренесансному чуттєво-естетичному виправданні світу. Та починаючи з можливості препарування, тіло розглядалося як безсторонній об'єкт. Відбувся перехід від тіла прихованого до розкритого. В якості повноправної частини фізично-речовинного світу на тіло людини переносяться ознаки конечності й обмеженості. У новочасну добу тіло перетворюється на організм як один з типів матеріальних об'єктів природи, підкоряючись її механістичним законам. Воно набуває вторинних ознак порівняно з положенням духу чи свідомості, ставши ще й тілом соціально-колективним. З виникненням фізіологічної машинерії здійснюються спроби керування людиною, чиє тіло стає мірою влади й потрапляє під особливу інфраструктуру: від тілесних знущань до дисциплінарних технік. Тіло зазнає авторитарних “доторкань” через посередництво душі. Та поволі тілесність розкривається не лише в якості об'єкта, але й живого тіла, наділеного не одними фізичними якостями, а сягає нематеріальних властивостей, через які людина здійснює контакт зі світом. Подібну мету переслідувала феноменологічна й філософсько-антропологічна думка, прагнучи дослідити не просто суб'єктивний бік людського, а саму ситуацію буття. Тілесність відтепер стає тим, чого не може оминути мислення.

Втім нинішнє змалювання тіла стало предметом незлічимого тиражування. Пріоритет у зображенні надається натуралістичному, а не символічному вираженню. Споживчий інтерес до тіла доповнився турботою про вдалу фізичну форму, що дозволяє відтермінувати старіння. Індивідуальне/колективне тіло чинить опір подібним втручанням, відповідаючи недугами, епідеміями. Протистоять втручанню в тіло “практики себе” (Фуко) як форми символічної єдності. Так, жестикуляція містить візуально-просторові відповідники думки, а знакові функції тіла проявляються в кінематиці рухів і поз. Отже, людське тіло включене в предметну сферу як носій значень, які структуруються подібно до мови. Наведені фігури тілесності дозволяють урізноманітнити середовище пізнавальних значень і цінностей, даючи можливість по-новому подивитися на такі вияви як переживання, біль, ураза, пам'ять, смерть, репресія. Психосоматичні структури, беручи активну участь у формуванні різних кшталтів ментальності (навичок, знань, оцінок), дозволяють людині вільно орієнтуватися в світі, відповідаючи різноманітним життєвим ситуаціям. У процесі життєдіяльності психосоматика істотно закарбовується в інструментальних, комунікативних, когнітивних, психічних, семіотичних формах, творячи сприйняття особливостей свідомих/несвідомих станів буттєвої єдності.

У підрозділі 4.2. Культурна й антропологічна площина еротичного/сексуального розкриваються зв'язки між біологічними й суспільно-психологічними площинами людського буття, вказуючи на духовну ідентичність особи та її реакцію на раціоналізацію еросу. Східні практики еротичного/сексуального виражаються в літературно-художньому, релігійно-філософському, цілющо-регулятивному, ціннісному (здоров'я, довголіття), владному аспектах. Однак їхньою метою є досягнення вищих значущостей, що сповнюють життя людини. Культові дії учасників еротичного ритуалу імітують акти, здійснювані деміургом або культурним героєм, завдяки чому сексуальність набуває сакрального значення й виступає символом твірних потенцій і очищення. У давньогрецькій культурі ці мотиви укладалися в принцип калокагатії (поєднання добра і краси). Проте християнська культура, виходячи з ситуації гріхопадіння, формує почуття сорому й аскетичні ідеали, засуджуючи сексуальні прояви плоті. Ренесансно-гуманістичне розкріпачення еросу підвищило значення приватного тіла, щоправда, ускладнивши досвід пов'язаних із ним переживань.

Історичні модифікації сексуальності пов'язуються із соціально-економічними, політичними змінами. Хоч її вияви часто не збігаються з матримоніальними інституціями, вона не стає ще одним виміром особистості, а перебуває під пресом раціоналізації. Панування теоретичних моделей пояснення “істини сексу” спрямовується на корпоральні, тварні ознаки тілесного. Сексуальна активність розцінюється “правилами” отримування втіхи, а її нормативність коригується спеціально розробленою мовою, культивуючи інспектування за ходом статевих взаємин (поліція моралі, інститути експертів, розмежування навчальних закладів, медицина). З іншого боку, сексуальність кваліфікується як осередок збудження, де “принцип задоволення” покладений в основу психофізіологічного існування (психоаналіз), або творить дискурс еротизму, зумовлений інтерпретацією людської поведінки через критику взірців домінації (фемінізм). У кожному разі, сприйняття сексуальності потребує вільного входження в духовно-практичну царину персональних виявлень еротичного. Отже, “ерос” і “секс” - не технічні поняття, що формулюють номінації чи ролі, але складові символу Любові, яка окрім емоційного вираження почуттів, є способом відкриття іншої особи. Вона стає попередньою формою осягнення, підносячи когнітивні процеси на новий рівень, з якого людина намагається перевести (а не подолати) сексуальність з повновладних доменів раціонального аналізу до плекання інтимно-довірливої таємниці людського буття.

У Висновках відображено головні результати дисертаційного дослідження.

Антропологічний аналіз феномену нерозумного представляє концепцію екзистенційного виміру нерозумного як сфери, що відкривається через граничні стани людського існування. Вихідним пунктом дослідження стало положення, що оскільки розум постає у вигляді свободи, він здатний виходити в сферу нерозумного, впливаючи на зміну традиційного визначення розумності. Важливим етапом осмислення основ розумного є розрізнення між розумом і розсудком: синтезуючою й розподільчою функцією. Потреба нового окреслення сфери розумного приводить до вивчення ідеї раціональності. Обґрунтовано необхідність розширення її традиційних меж, адже вона мусить бути відкритою для перетворень. Тому сфера розумного має співвідноситися зі сферою нерозумного як потенційним джерелом оновлення. Розроблений підхід дозволив визначити, що в нових координатах розумне й нерозумне не протиставляються, а розбудовують зв'язки в проміжному секторі (медіум-середовище), які не завжди закінчуються синтезом. Проте суттєвим лишається креативний вимір нерозумного, що не просто окреслює межі розуму й указує на його обмеженість, а трансформує та дозволяє співіснувати з іншими формами освоєння світу.

В дисертації показано, що тло опосередкування розумного й нерозумного становить сферу свідомості. Реальність відображається в структурній багатоманітності, що вимірюється не предметністю й ідеальними сутностями, а символічно. Однак у процесі переходу від одних станів свідомості до інших вибудовуються несподівані структури, аж до таких, що містять завуальовані моделі симуляції, які варто допильновувати. Отже, свідомість не обмежується механізмом провадження логіко-дискурсивних процедур, а вдається до інтуїтивних чинників, котрі прокладають зв'язки між неоднорідними явищами, а здатність уяви обумовлює можливість нового конструювання дійсності. Таким чином, було доведено, що свідомість відображає знакову будову реальності, оскільки в образній формі створюються специфічні мисленнєві конструкти, котрі застосовуються до явищ семіотичної природи (мова, мистецтво, релігія тощо), іншими словами, до культури загалом. У дослідженні продемонстровано як топос культури формується за принципом знакових систем, де ключову роль відіграє символ. Образно-смислові компоненти символу налічують розумний і нерозумний полюси, без яких неможливе осмислення світу. Подібна структура символу має велику кількість нашарувань і розрахована на активну позицію дослідника. Було засвідчено, що антиномічне мислення виходить з-під тотального панування розуму, враховуючи потребу доповнення протилежностей, а пізнання збагачується формами духовності, мудрості, етичного розуму, процедурами інтерпретації й розуміння.

З'ясовано, що в координатах поняттєвого мислення нерозумне не оприявнюється через неможливість вийти за межі раціональної системи. Тому смисл нерозумного прихований за символічними діями, що становлять невід'ємну ознаку людського способу буття. Не маючи змоги експлікувати власну сутність, людина вдається до певних практик самотворення. В їх основі лежать ритуально-символічні дії, якими здійснюються акти виходу за межі усталених форм існування. Шукаючи можливість власного входження в буття й прагнучи реалізувати себе як істоту вільну, людина постійно орієнтована на самоперевершення.

У впровадженому аналізі фокус дослідження спрямовано на світ культури, де людина за допомогою здатності до символізації реалізує різноманітні форми існування. Доведено, що виникає тип досвіду, який не є результатом інтелектуального осягання, а вимагає персональної участі в практиках, що постійно звернені до чогось невиразного. У дисертації встановлено, що вживання в нові буттєві порядки, які характеризуються як граничні стани існування, передбачає трансформування самого образу людини. Оскільки сфера нерозумного є структурою, де розгортаються сценарії існування на різних рівнях, то людське буття реалізується як відкритий проект. З'ясовано, що варіанти екзистенційних проявів залежать від того, як людина адаптується в середовищі нерозумного. Історико-культурні форми нерозумного формуються стихійно й функціонують як своєрідні символічні двійники (“перетворені форми”). Відповідно, єдність культурної багатоманітності забезпечується тим, що людина бачить в цих проявах (вдалих, з точки зору життєвої доцільності, чи ні) можливість вільного входження в буття. Таким чином, за допомогою досвіду нерозумного розкривається фундаментальна здатність людини до трансформації, котра не є сутнісною. В дослідженні розкриваються такі механізми прояву нерозумного, коли пов'язані з ним явища не трактуються як усталені кшталти буття, а передбачають постійні перетворення з новим розвитком. Та це не означає, що нерозумне становить виключно позитивну підставу буття людини. Було зазначено, що воно не втрачає й загрозливих ознак.

В дисертації ставилося за мету не просто реабілітувати відповідний соціокультурний і антропологічний статус нерозумного, а з'ясувати реальні наслідки його втілень і подальших впливів. У результаті було помічено, що когнітивні характеристики нерозумного призводять до розрізнень типу раціональне/ірраціональне, де перше підпорядковує друге, а екзистенційний вимір потребує врахування сукупності умов і способів його оцінювання, коли кожен контекст проявлення творить власну “картину світу”. Отже, утверджується неоднорідна площина перетворень нерозумного, лімінальні ознаки якого, створюючи базисне поле розглядуваних культурних форм і антропологічних маніфестацій, уможливлюють появу механізмів переозначення й полівалентності.

Не менш важливим висновком у інтерпретації нерозумного стало положення, що характеристики цього середовища формується не на основі традиційних раціональних позицій, з точки зору яких воно є лише “залишком”, який неможливо раціоналізувати. Нерозумне не може бути визначене поза всякого застосування розуму. Ось чому ознаки нерозумного вивчаються через їх прояв у медіум-середовищі - проміжку між сферами розумного й нерозумного. Розмаїтість оприявлень нерозумного не стільки відсилає до якогось утаєного осередку ірраціонального, що визначає їх розподіл, скільки виказує способи функціонування свідомості.

Одним із визначальних рівнів впроваджуваного аналізу стала актуалізація проблеми смислу, котра показує таку оберненість: з одного боку, він постає з раціональної доцільності, причинності, сутності, але збіднюється, коли його позбавити таких умовно негативних визначень родового терміну “нерозумне” як беззмістовність, безпредметність, помилковість тощо. Про це свідчить, зокрема, дослідження парадоксів, які не заводять міркування в глухий кут, а демонструють потребу розширення дослідницького фокусу за межі домінант класичної раціональності. Тому поле смислу розгортається через такі побудови теорій нонсенсу, алогізму, абсурду, де не просто намічається розмитість кордонів між розумним і нерозумним, а свідомо активізуються особливі синтетично незамкнені конструкції мислення з властивостями розмикання протилежностей, які виявляють джерела потенційності смислотворення.

Не менш показовим рівнем неоднозначного структурування середовища нерозумного є мовна стихія. Традиційне відношення між лінгвістичними знаками й сферою розуму довгий час розглядалося на кшталт кореляцій між граматичними конструкціями й логічним мисленням. Натомість з'ясовується, що людське мислення об'єктивується не лишень у мові, а й за допомогою інших знакових систем, навіть невербальних. Крім того, мова стала розглядатися як явище, що виходить поза межі свідомості. Отож людина активно освоює сферу буття розуміючи, а не просто схематично зображуючи світ традиційними засобами пізнавальної здатності на основі психологічних, гносеологічних і логічних чинників. Відповідно, мовне середовище як засіб зображення й перетворення світу розвивається в процесі його інтерпретації. Мова здатна виражати дещо зовсім неочевидне, адже в ній не транслюється, а радше збуджується смислова активність. Позаяк у мові не часто відтворюються усталені конструкції, її носії перетворюють певні лінгвістичні конфігурації шляхом моделювання різних ситуацій. Тоді зведення окремих одиниць змісту може ставати осередком формування нової мовно-смислової структури.

Завершальним етапом досліджуваної взаємодії розумного з нерозумним є тема тілесності. Людське тіло розглядається як самочинна сила й комунікативна система з іманентною властивістю символічної репрезентації. Тому формула зв'язку буття й свідомості не є безпосередньою, адже з очевидності cogito не випливає екзистенція. Тілесність як варіант входження в світ залежить не лише від об'єктивних якостей, а семантичних способів опосередкування сприйняттів. Разом з тим, ефекти сп'яніння, психотехніка, медитативні вправи, транс, в які включена людська тілесність, не відкривають абсолютно окрему реальність, а вказують на її різновиди кожний раз по-іншому.

Отже, в дисертації обґрунтовується підхід, побудований як запит людини про передумови її власного буття й обумовлюється не ідеальними параметрами, яких належить досягти, а невпинною актуалізацією самотворення й самовипробування. Так, людина як істота мисляча виявляє здатність творити різноаспектну позитивність нерозумного. Первородні феномени нерозумного вкорінюються в структурах людської екзистенції, засновуючи рух, а не безчинність розуму. Тоді розумні засади буття розкриваються через потребу виходу в сферу нерозумного як того, що майже не піддається осмисленню, але містить перспективи покладання нових координат людського. Відтак, гранична сфера розумного й нерозумного створює не однозначну топологію існування, а ситуацію нового досвіду як постійної участі людини в бутті.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Лютий Т.В. Розумність нерозумного. - Київ: ПАРАПАН, 2007. - 420 с.

2. Лютий Т.В. Нігілізм: анатомія Ніщо. - Київ: ПАРАПАН, 2002. - 296 с.

3. Лютий Т.В., Ярош О.А. Культура масова і популярна: теорії та практики. - Київ: Агентство “Україна”, 2007. - 124 с.

Статті в наукових фахових виданнях:

4. Екзистенціальна аналітика Dasein і проблема Ніщо // Philosophia prima: метафізичні питання. - Київ, 1998. - Вип.3: 2000. - С.35-52.

5. Смисложиттєва єдність категорії “ніщо” в тріаді людина-світ-абсолют // Філософія. Антропологія. Екологія. “Ноосферна альтернатива та нові пізнавальні стратегії” (До 70-річчя С. Кримського). - Київ: Стилос, 2001. - С.91-101.

6. Лайбах-проект як “інтелектуальна провокація”: цей неможливий Славой Жижек // Філософська думка. - Київ, 2003. - № 1. - С. 57-62.

7. Кратологія та глобалізація // Людина і культура в умовах глобалізації. Збірник наукових статей. - Київ: Видавець ПАРАПАН, 2003. - С.115-121.

8. Прорив до нігілізму // Філософська думка. - Київ, 2003. - № 4. - С. 157-160.

9. Амбівалентний образ “нерозумного” у людському бутті: від античної вакханалії до середньовічного карнавалу // Практична філософія. - Київ, 2005. - № 2. - С. 115-123.

10. Екстатичні стани свідомості у релігійно-містичному досвіді // Мультиверсум. - Київ, 2005. - № 45. - С. 129-144.

11. Вияви та видозміни смислу: парадокс і нонсенс // Totallogy-XXI (дванадцятий випуск). Постнекласичні дослідження. - Київ, 2005. - С. 264-276.

12. Юродство як утілення феномену святого блаженства // Наукові записки. Філософія і релігієзнавство. - Київ, 2005. - Том 37. - С. 40-44.

13. Амбівалентний образ “нерозумного” у людському бутті: від репресивних до модифікованих концепцій безумства // Практична філософія. - Київ, 2005. - № 3. - С. 160-165.

14. Свобода і розум // Людина в цивілізації ХХІ століття: проблеми свободи. - Київ: Наукова думка, 2005. - С. 71-84.

15. Зв'язок аполлонічного та діонісійського начал як розгортання царини взаємної зумовленості “розумності нерозумного” // Філософсько-антропологічні студії' 2005. Філософія Ф. Ніцше і сучасність (До 160-річчя від дня народження). - Київ: Стилос, 2005. - С. 182-190.

16. Перехідний розум: діалектика єдиного і множинного // Практична філософія. - Київ, 2006. - № 2. - С. 190-193.

17. “Розумність нерозумного” як символічний вираз поліфункціональної раціональності // Філософські пошуки. - Львів-Одеса: Cogito - Центр Європи, 2006. - 369 с. - Випуск ХХ. - С. 230-245.

18. Суголосність логіко-дискурсивного та інтуїтивного компонентів мислення. Репродуктивна й евристична здатність уяви // Мультиверсум. - Київ, 2006. - № 55. - С. 3-15.

19. Владний аспект, акти мовчання та трансгресивна властивість мовного середовища // Мультиверсум. - Київ, 2006. - № 56. - С. 42-55.

20. Людина у символічному просторі “двійників” // Практична філософія. - Київ, 2006. - № 3. - 13-19.

21. Модуси тіла стосовно “розумності нерозумності” // Філософська думка. - Київ, 2006. - № 4. - С. 76-89.

22. Метатеорія свідомості // Філософська думка. - Київ, 2007. - № 3. - С. 128-137.

23. Моделі свідомості: від “гомункуляризму” до “метатеорій” // Мультиверсум. Філософський альманах. - Вип. 62. - Київ, 2007. - С. 63-70.

24. Кант і Сад: pro et contra // Практична філософія. - Київ, 2007. - № 3. - 196-200.

25. Поліномні структури рефлексії // Філософсько-антропологічні студії'2008 (пам'яті В.Г. Табачковського). - К.: Стилос, 2008. - С. 194-200.

Публікації за матеріалами наукових конференцій:

26. Діалектика і нігілізм // Філософсько-антропологічні студії' 2001. Розум, свобода та долі діалектики (До 80-річчя Марії Злотіної). - Київ: Стилос, 2001. - С.287-302.

27. Неомарксизм Франкфуртської школи // Філософсько-антропологічні студії' 2003. “Пізній радянський марксизм та сьогодення” (До 70-річчя Вадима Іванова). - Київ: Стилос, 2003. - С. 148-156.

28. Меонические формы человеческого бытия в культуре // Казахская цивилизация. Университет «Кайнар». - Алматы, 2007. - № 4 (28). - С. 64-70.

29. Проблема “розумності нерозумного”: постмодерні експлікації раціональності // Світ у ситуації постмодерну: занепад культури чи зміна парадигм?: матеріали міжнародної наукової конференції. - Київ, МАУП (17 грудня 2004 року) - Київ, 2006. - С. 160-170.

30. “Розумність нерозумного”: проект поліфункціональної раціональності // Раціональність чи раціональності?: матеріали ІІ всеукраїнської філософсько-релігієзнавчої конференції (1-3 грудня 2007 р., м. Київ). - Київ: НаУКМА, 2007. - С. 2-6.

Размещено на Allbest.ru