Філософія та світогляд

Сучасна наука сприяє філософському вирішенню проблеми єдності світу. Цю проблему слід розглядати в трьох аспектах. По-перше, єдина основа, тобто субстанціональна єдність. По-друге, єдність законів, що діють у світі. По-третє, єдність відносно виникнення і розвитку всіх існуючих в світі форм реальності.

Щодо першого аспекту до XX ст. представники класичної науки вважали, що єдиною основою (субстанціональною єдністю) світу є атоми, з яких складаються речі. Пізніше, у XX ст., квантова механіка відкрила елементарні частинки, які є складовими атомів. Хоча цих частинок виявилось багато (зараз їх нараховується більше п'ятисот), але стійких частинок мало. Саме вони і становлять субстанціональну єдність відомої нам частини Всесвіту. Є дві групи елементарних частинок. Перша - частинки речовини, що мають масу спокою, друга - частинки поля, що мають лише масу руху.

Слід підкреслити, що кожний рівень організації об'єктивної реальності має свою специфічну субстанцію, яка має дискретну, тобто атомістичну структуру. Так, на хімічному рівні - це молекули, на біологічному - особи, на соціальному - люди.

Другий аспект розгляду єдності світу. Оскільки субстанція завжди дискретна, між її елементами існують певні зв'язки, відносини. Певні зв'язки (загальні, суттєві, постійні і необхідні) називаються законами. Кожний специфічний рівень об'єктивної реальності має свої специфічні закони. Крім того, є універсальні закони, які однаково діють на всіх рівнях організації об'єктивної реальності.

Розглядаючи світ у розвиткові, ми маємо зрозуміти внутрішній взаємозв'язок розмаїтих форм об'єктивної реальності. Крім того, розгляд єдності з погляду розвитку дає змогу пояснити як субстанційну єдність світу, так і єдність його з погляду діючих у ньому законів. Тобто два попередні аспекти в розумінні єдності світу є результатом застосування останнього аспекту. Принцип розвитку в сучасній науці дедалі частіше використовується для пояснення взаємозв'язку різних форм реальності і має універсальне значення для виявлення єдності оточуючого нас світу.

25. Свідомість як особлива здатність людини

Життя людини - це складний процес свідомого, цілеспрямованого, перетворювального впливу на навколишній світ і на саму себе для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку.

З появою людини виникає цілісний, воістину людський світ. Різні сторони цього світу відображаються у свідомості людини. Усвідомлення значення різних сторін для забезпечення існування та розвитку людини знаходить своє відображення в різних формах суспільної свідомості.

Кожна з них є не лише відображенням певної сторони навколишньої дійсності, а виступає також як фактор, який забезпечує орієнтацію людини, обумовлює направленість її діяльності у певній сфері життя. Наприклад, наука як одна з форм суспільної свідомості озброює людину знанням властивостей, звґязків, законів обґєктивної дійсності. Мораль виступає як усвідомлення людьми залежності їх життєдіяльності від характеру взаємних відносин в усіх сферах життя. Це усвідомлення відображається в правилах, нормах, принципах, які визначають характер поведінки людей, їх вчинки тощо. Подібне стосується й інших форм суспільної свідомості. Але перед людиною виникає потреба усвідомити не лише ставлення до різних сторін світу, а насамперед і до світу як певної цілісності та до самої себе. Таке усвідомлення знаходить своє відображення саме в філософії.

Термін "філософія" (гр. "філео" - любов і "софія" - мудрість) - буквально тлумачиться як любов до мудрості. Але цей буквальний переклад далеко не вичерпує зміст філософії. Тут йде мова про здатність людини осягнути сутність світобудови, осягнути власну сутність, піднятися до усвідомлення сенсу свого життя. Усвідомлення сутності світу і своєї сутності, свого місця у світі, сенсу життя в єдності і є розумінням мудрості.

Протягом всієї своєї історії філософія ставила і прагнула дати відповіді на важливі питання щодо людини. Чи є вона творцем своєї власної долі? Чи здатна вона стати володарем тих сил, у боротьбі з якими їй доводиться забезпечувати своє існування? Чи спроможна вона пізнати саму себе, проникнути в таємниці своєї душі? Чи може вона досягнути щастя і в чому воно полягає?

З ускладненням взаємозвґязків людини з умовами свого буття, а також відносин між самими людьми, виникла потреба у специфічному способі бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, що визначає характер ставлення до них, характер вчинків та дій. Іншими словами, виникає потреба у світогляді, формування якого зумовило потребу в узагальненому погляді на світ і саму людину.

Отже, предметом філософії є відношення "людина - світ". Але, хоч філософія і виникла у далеку давнину, це не означає що відношення "людина - світ" вперше відображається саме в ній. Історично першими формами світогляду були міфологія та релігія. Світоглядне сприйняття дійсності залежить від певної системи конкретно-історичних умов. Тому виникнення міфології та релігії зумовлене дуже низьким рівнем розвитку людини.

Для зґясування специфіки філософії необхідно визначити: що, як і чому саме так відображається в філософії, а також її соціальне призначення, тобто які функції вона виконує.

У практично-перетворювальній діяльності перед людиною постає питання: що за своєю природою є світ, в якому вона живе; що лежить в його основі?

У процесі практичної діяльності, в боротьбі зі стихією в людини історично формується уявлення про те що світ існує незалежно від бажань та волі людини що люди мають рахуватися з фактом обґєктивного існування світу. Людина постійно змушена узгоджувати свої цілі з обґєктивними, природними процесами. Вона переконується, що світ ніким не створено, він існує поза і незалежно від волі та бажань людей, що в його основі лежить матеріальне начало, що сама людина - продукт і частка цього світу.

Але, разом із тим, у трудовій і практичній діяльності, займаючись землеробством, виробництвом знарядь праці та засобів задоволення своїх життєвих потреб, підкорюючи собі сили природи, людина проймалася вірою в могутність свого розуму, ставлячи певні цілі практичної діяльності та домагаючись їх досягнення. Основою такого підходу було те, що саме трудовий процес починається з постановки мети і формування ідеального образу предмета, який прагне створити людина.

Перебільшення ролі свідомої, цілеспрямованої діяльності в практичному освоєнні дійсності веде до висновку, що в основі світу лежить духовне начало.

Ці два протилежні висновки визначали суть основного питання філософії як питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до бутя

26. Проблема походження свідомості. Свідомість і мова

Свідомість - це властива людині вища психічна здатність до ідеального відображення світу у певних образах та логічних знань, які слугують орієнтацією координацією дій, підвищенню ефективності життєдіяльності в цілому. Проблема свідомості була і залишається однією з найважчих. Свідомість не має властивостей матеріальних предметів, не сприймається органами чуття, його не можна бачити, відчувати, вимірювати або зважувати. Але людина мислить, відчуває, переживає, має пам'ять, волю, уяву, здатність діяти. 1. Добіологічне здатність однієї матеріальної системи відображати інші матеріальні системи. 2. Біологічне - виникає центральна нервова система а відтак психічна форма відображення у формі почуттів уявлень сприйняттів найпростіших інтелектуальних операцій. Сучасною наукою доведено висок організаційну здатність до відображення дійсності, повторюваності, циклічності. 3. Соціальне-спілкування, практична діяльність мозку та мова. Мова - інформаційно-знакова діяльність із вираженням думки. мислення, свідомості. Мова є специфічно соціальним засобом зберігання і передачі інформації, а також управління людською поведінкою. Вважається що мова виникла одночасно з виникненням суспільства в процесі спільної трудової діяльності первісних людей. Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний, органічний зв'язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає їй форму предметності, матеріалізує свою розумову діяльність і може розглядати її результати як об'єкти (наприклад, художній твір, наукова праця тощо).

27. Ідеальність свідомості

Ідеальність - найважливіша властивість свідомості. Протягом багатьох століть проблема ідеального залишається однією з найбільш актуальних і складних у світовій філософії. Нематеріальне, невидиме, чуттєві образи і знаково-символічне мислення існує лише у свідомості, уяві, думці. У цьому принципова відмінність реальності свідомості від реальності матеріального. Спочатку ідеальні образи виникають і формуються як відношення людини до світу, створеними попередніми поколіннями людей. Ідеальне, будучи світом образів і понять, має власну логіку, певний рівень свободи, що виражається у здатності ідеального породжувати нове яке є результатом духовної діяльності. Зі збільшенням «простору ідеального» відточується логіка мислення, піднімається рівень випереджаючого відображення дійсності, рівень і якість творчої уяви. Ідеальне завжди залишається особистісним явищем, суб'єктивним проявом мозкових процесів людини. Індивідуальна свідомість визначає і формує свідомість суспільну. У філософській літературі зустрічається і точка зору на ідеальне як творчість в широкому сенсі слова, тобто його активність, конструктивність, спрямованість думки на нове.

У цьому сенсі ідеальне як креативність свідомості являє собою цілеспрямованою, контрольованою і керованою особистістю віддзеркалення зовнішнього і внутрішнього світу. Отже, ідеальне багатозначне у своїх сутнісних характеристиках. Нерідко в літературі розрізняються три рівні функціонування ідеального: а) ідеальне в психічної діяльності тварин; б) ідеальне людської психіки; в) ідеальне в цінностях культури. Залежно від змісту і функцій ідеального його можна також класифікувати на: а) когнітивний (наукові та інші теорії, гіпотези, уявлення); б) аксіологічні (моральні, естетичні ідеали); в) психологічний (суб'єктивні переживання в емоціях і почуттях); г) праксеологічне. Прийнято розрізняти і такі типи та форми ідеального, як практичне і теоретичне, конкретне і абстрактне, реальне і формальне, утопічне і реалістичний і т.п.

28. Нейрофізіологічні основи свідомості

Нейрофізіологічною основою свідомості є певний (критичний) рівень активації мозку. Структура мозку: 1. Глибинна та нижня частини мозку відповідає за хімічний обмін в організмі, джерело потреб, емоцій, потягів. Слугує енергетичним блоком мозку, успадковане нами від тварин. Його подразнення викликає радість. злість, задоволення, страждання. Пошкодження призводить до надмірної збудливості чи сонливості. 2. Задні відділи півкуль відповідають за переробку та збереження інформації, а пошкодження призводить до забруднення мови або письма. 3. передня та скронева відповідають за програмування контроль, та самоконтроль поведінки людини. Ліва - логіка, аналіз, абстрактне мислення, сприйняття часу, сила волі, за мову, письмо, схильність до точних наук. Права-образне сприйняття дійсності, мрії фантазії, естетичне сприйняття світу, емоції, сприйняття простору. Схильність до гуманітарних наук. Амбідекстри люди, які однаково добре володіють обома руками. В епоху античності разом з будівництвом доріг та мостів розвивається поезія, риторика, архітектура, філософія. Розглядають симетричний розвиток півкуль в цей період. В епоху середньовіччя переважала права півкуля. Епоха відродження перехід від невігластва до культури, зокрема в поезії. Конкуренція лівої півкулі з правою. В новий час книгодрукування, металургія, будівництво, гірнича справа. Ліва домінує над правою. Новітній час вплив церкви на суспільне життя мало впливає. Динамічно розвивається наука телебачення комп'ютери готового зв'язку атомної і водневої бомби. Логічне мислення робить домінуючою ліву півкулю. Сучасність ліва півкуля конкурує з правою.

29. Структура свідомості

3 компоненти свідомості: 1. знання - інформація про предмети світ знання забезпечення практичної орієнтації його доцільне перетворення визначення засобів діяльності. 2. норми - найбільш ефективні норми що узгоджують наші дії в межах соціуму. 3. цінності - об'єднують різні елементи нашої діяльності в органічну цілісність надаючи їй осмисленості спрямовують людину на високі цінності гуманізм. Рівнева структура 1. предметна відображає предмет. Рефлективна-відображає самого себе.

30. Характеристика форм суспільної свідомості

Форми суспільної свідомості політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомості. Політична свідомість є відображенням політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших політичних методів, з допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб'єктів політичних процесів. Політична свідомість включає в себе ідеологічний та психологічний аспекти. Правова свідомість являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Правова свідомість тісно взаємопов'язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими в суспільстві уявленнями про законність. порядок, справедливість. Мораль являє собою сукупність, систему норм, правил поведінки людей в суспільстві. На відміну від правових норм, норми моралі не закріплені в юридичних законах, а моральні регулюються в суспільстві силою громадської думки. Естетична свідомість - відображає об'єктивну дійсність шляхом певних художніх образів. Естетична свідомість відображає пізнання в конкретній наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що здійснюють вплив на наші органи почуттів і викликають тим самим певну емоційну реакцію, оцінку. Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Релігійна психологія включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов'язані головним чином з вірою в надприродне.

31.Творчий характер свідомості

Проблема творчості - одна з найважливіших проблем сучасної науки і філософії. Творчість - форма активності свідомості людини що спрямовує діяльність людини на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості). Розглядають художню творчість як божественну одержимість (Платон), як синтез свідомого і несвідомого (Шеллінг), як містичну інтуїцію (Бергсон), як прояв інстинктів (Фрейд). Основними формами творчості є: науково-технічна, художня, соціальна. Науково-технічна:цей вид творчості є стрижнем і рушієм науково-технічного прогресу, передумовою виникнення нових наукових ідей, пошуку інноваційних технічних рішень, практичної реалізації матеріально-речових результатів людської діяльності. Художня творчість е творчість за законами краси, притаманна в різній мірі всім видам продуктивної людської діяльності. В концентрованій своїй якості художня творчість знаходить відображення у створенні (і творчому виконанні) творів мистецтва. Соціальна творчість спрямована на вдосконалення людини і суспільства, на боротьбу з негативними суспільними явищами - політичною пасивністю, антисуспільною психологією і поведінкою.

32. Свідомість і духовне життя суспільства

Свідомість - це властива людині вища психічна здатність до ідеального відображення світу у певних образах та логічних знань, які слугують орієнтацією взаємокоординацією дій, підвищенню ефективності життєдіяльності в цілому. Духовне життя суспільства - засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Духовне життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура. Духовне виробництво - це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. «Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії - людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші суб'єкти.

33. Проблемне поле епістемології

Гносеологія - теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання. Епістемологія (грец. еріstетоlоgіа - теорія пізнання) - частина філософії. що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: основи і межі; достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання. Пізнання - процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрактних образах (поняттях, теоріях) людиною. Проблемне поле епістемології: - яка структура пізнавального процесу - що таке методі який є найефективніший - які критерії науки - що таке істина. Проблеми:ідоли роду - природна недосконалість людського роду, ідоли печери - нездатність людини вийти за межі своєї суб'єктивності, ідоли площі (невірне користування мовленнєвими поняттями), ідоли театру (сліпа віра людини в авторитети). Принципи: - принцип об'єктивності - об'єкт існує незалежно від суб'єкта, його свідомості волі та процеси пізнання, людина не повинна вносити нічого від себе (принцип наукової етики) - принцип пізнаваності - реальність можна пізнати такою яка вона є. Людські знання можуть додати картину дійсності.-принцип активно творчого пізнання-пізнання не дзеркальне відображення дійсності а є відображенням усіх можливих модифікацій. Активність і творчість нерозривні. принцип визначальної ролі практичної діяльності основи пізнання джерелом і вирішальним критерієм дійсності.-принцип історизму-розглядає предмет і явища враховуючи перспективи їх історичного розвитку.-принцип конкретності дійсності - кожне положення слід розглядати в конкретних умовах місці та часі. - принцип діалектики розвитку і всезагального зв'язку. Перехід з кількісних в якісні. Єдність боротьба як причина розвитку.

34 . Поняття об'єкта пізнання

За Декартом об'єкт це протяжна субстанція(природа) Об'єкт пізнання - предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання збільшується. В якості об'єкту може виступати навіть самий суб'єкт.

35. Філософське розуміння суб'єкта пізнання

свідомість суспільний епістемологія пізнання

За Декартом суб'єкт це мисляча субстанція. (людина)

Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Суб'єкт пізнання 1. реальна людина з пізнавальними здатностями, пізнавальними можливостями й опанувала певний багаж знань і ці знання поєднує з індивідуальними можливостями. 2. Наукове співтовариство. В сучасних умовах пізнання не окремо а колективно дотримується тієї чи іншої парадигми (теоретичні, методологічні, і аксіологічні установки які взяті за зразок розв'язування задачі які поділяють всі члени наукового співтовариства) популяризують свою діяльність, конкурують як співробітники але всі вони здійснюють свою пізнавальну діяльність в межах суспільства. 3. Суспільство організовує пізнавальну діяльність, підготовку наукових кадрів, шляхом визначення пріоритетних галузей, здійснення фінансування.

36. Пізнання як відображення об'єктивної реальності

Пізнання відображає дійсність в формі образів. Образ - є форма і продукт суб'єктивного, ідеального відображення об'єктивної реальності в свідомості людини. Образи за своїм змістом відповідають предметам, явищам, які вони відображають. Основними формами відображення є живе споглядання і його форми - відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення /поняття, судження, умовивід тощо/, що полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу і оперуванні абстракціями. Чуттєве відображення базується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне мислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракції. Виділяючи загальне в предметах і явищах, мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає можливість піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософії були філософи, котрі надавали перевагу живому спогляданню /сенсуалісти, емпірики/, і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням /раціоналісти /. Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектично взаємозв'язані, доповнюють одна одну. В результаті активності суб'єкта, його творчої уяви, фантазії, інтуїції відбуваються якісні переходи від чуттєвих форм відображення до логічних, від емпіричного рівня до теоретичного, від знання явища до знання сутності. Інтуїція /лат. - уважно дивлюсь/ - спосіб пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд на відміну від опосередкованого послідовного логічного мислення. Відмінність між логічним і інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомого людині буття, друге - нові сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. Кінцевою метою пізнання є досягнення істини.

37. Комунікативні аспекти пізнання

Головним завданням, яке ставить перед собою комунікативна філософія, є раціональне обґрунтування універсальних підстав людського взаєморозуміння й гармонізація стосунків між людьми та між людиною й навколишнім світом. Комунікативна філософія пропонує відмінні від класичної філософії свідомості світоглядні орієнтири. Засадничим для людського буття запропоновано розглядати феномен комунікації, що визнається останнім підґрунтям свідомості, пізнання і суспільного буття. Причиною сучасної духовної кризи є стратегічно орієнтований науково-технічний тип поведінки людини. Оновлення людського життя відбувається під впливом раціональної комунікації, зорієнтованої на досягнення взаєморозуміння між людьми.

Аналіз духовної ситуації, що склалася в сучасному, зокрема Західному, світі спонукає до думки, що місце людини в ньому стає щоразу невизначеним та суперечливим. Особливо видно це в контексті різноманітних кризових явищ. Передусім необхідно назвати глобальні проблеми людства (екологічну, демографічну тощо) та різні конфлікти (на етнічному, релігійному чи національному ґрунті). Апогеєм кризових процесів була Друга світова війна. Загалом, можна сказати, що Західна цивілізація зазнала глобальної кризи світовідношення, яка торкнулася всіх сфер людського життя і проявляється у відносинах людини зі самою собою, іншими людьми, природою та суспільством.

Пропонуємо розглянути зазначену проблему з погляду одного з провідних напрямків філософських досліджень XX ст. -- комунікативної філософії. Так, згадані вище кризові процеси провідні представники комунікативної теорії (серед яких Карл-Отто Апель, Юрґен Габермас та ін. ) пов'язують із науково-технічним типом поведінки людини, в основі якого лежать суб'єкт-об'єктні світоглядні орієнтації та віра в фундаменталістські властивості людського розуму. Історично ж духовну хворобу Західної цивілізації можна вважати наслідком так званого логоцентризму, панування якого почалося ще в період античності та який становить собою прагнення до об'єктивної, незалежної від людини, істини. Однією з головних проблем, що постає перед комунікативною філософією, є подолання методологічного індивідуалізму, чи класичного "методологічного соліпсизму", й виявлення глибинних, фундаментальних підвалин буття людини, а не тих, що їх можна було б вивести з об'єктивного розуму. Це подолання набуває вигляду критики Західного (передусім європейського) логоцентризму.

Найважливішим завданням, яке ставить перед собою комунікативна філософія, є раціональне обґрунтування універсальних підстав людського взаєморозуміння й гармонізація стосунків між людьми та між людиною й навколишнім світом. Далі спробуємо пояснити теоретичне підґрунтя такої позиції та з'ясувати, який вихід із згаданої духовної кризи вона пропонує. Однією з головних підстав такого бачення став поворот у питанні обґрунтування знань гуманітарної сфери, який відбувся в XX ст. Велику роль у цьому повороті відіграла критика поглядів Рене Декарта американським філософом-прагматиком, засновником семіотики Чарльзом Сандерсом Пірсом. Необхідно наголосити, що позиція Р. Декарта яскраво відображає всю класичну філософію.

38. Практика як основа і мета пізнання

Основною формою вияву життя людини є діяльність - чуттєво предметна, практична, і духовна, теоретична. Людина - активно діюча істота, а не пасивний глядач. Вона активно впливає на навколишні речі, додає їм форму і властивості, необхідні для задоволення суспільних і особистих потреб, що історично склалися. Саме в перетворенні світу людина додає визначеність своєму буттю.

Практика - це матеріальна, почуттєво-предметна цілеспрямована діяльність людей, що має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів, і складову загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Під практикою передусім розуміють не тільки і не стільки почуттєво-предметну діяльність окремої людини, скільки сукупну діяльність, досвід всього людства в його історичному розвитку. Як за своїм змістом, так і за способом здійснення практична діяльність носить суспільний характер. Сучасна практика є результат всесвітньої історії, що виражає нескінченно різноманітні взаємовідносини людей з природою і один з одним в процесі матеріального і духовного виробництва. Будучи основним способом суспільного буття людини, вирішальною формою його самоствердження в світі, практика виступає як складна цілісна система, що включає в себе такі моменти, як потребу, мету, мотив, окремі дії, рухи, акти, предмет, на який направлена діяльність, засоби досягнення мети і, нарешті, результат діяльності. У практиці завжди кимсь, чимсь, з чогось і для чогось щось створюється.

Отже, практика - це основа формування і розвитку пізнання на всіх його рівнях, джерело знання, критерій істинності результатів процесу пізнання і визначник зв'язку предмета з тим, що треба людині. Людина спочатку пізнає світ в тій мірі, в якому вона практично діє і в якому сама зазнає впливу з боку зовнішнього світу. Практика входить у визначення предмета в тому значенні, що об'єкт, з певною метою виділений суб'єктом з нескінченного сплетення речей, або видозмінений, або створений наново.

39. Чуттєва компонента пізнання і її форми

Почуттєве пізнання є першою і необхідною ступінню пізнання, але воно не дає можливості зрозуміти внутрішню сутність предметів, явищ, розкрити закономірності, ними керуючі. Цю задачу людина вирішує, піднімаючись на наступну ступінь пізнання - раціональне, вищим видом якого є абстрактне мислення.

Латинське слово «абстрактний» означає відвернений. Людина відволікається від конкретного почуттєвого різноманіття окремих властивостей, предметів і звертає свою увага на пошук подібних, істотних, необхідних сторін, що складають їх загальну основу. Процес узагальнення складає зміст мислення, що протікає в трьох основних формах: поняття, судження, умовивід.

Поняття - це така форма мислення, в якій відбиваються найбільш загальні, істотні і необхідні властивості, ознаки реальних речей, явищ. Яке би мислення ні взяли - найпростіше, повсякденне чи саме складне, наукове - воно завжди здійснюється за допомогою понять. Поняття можуть відрізнятися тільки рівнем, глибиною узагальнення (абстрагування). Вони є основою розумового процесу. Завдяки наявності в них загального, відверненого від індивідуальних особливостей конкретних

40. Раціональне пізнання і його форми. Критичний аналіз сенсуалізму, емпіризму та раціоналізму

У 16-17 століттях філософія інтенсивно розвивалася поза межами університетів, звільнившись від тісних рамок схоластики і зв'язку з теологією. Томас Гоббс, на якого найбільший вплив мали Платон і Аристотель, сам здійснив грандіозний вплив на подальшу політичну філософію.

У теорії пізнання для філософії Нового часу характерне протистояння раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм, найвизначнішими прихильниками якого були Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, притримується думки про те, що основою для пізнання є розум, логічне мислення. Емпіризм, представлений у ці часи Френсісом Беконом, Джоржем Берклі, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Девідом Г'юмом, вважає, що джерелом будь-якого знання є передусім досвід.

Один із найяскравіших представників епохи, Френсіс Бекон став родоначальником емпіризму, вважав, що вища мета науки полягає у забезпеченні панування людини над природою. На противагу йому Рене Декарт, основоположник раціоналізму, прагнув розробити універсальний метод для всіх наук. Характерна риса вчення Декарта -- дуалізм субстанцій. Бенедикт Спіноза дотримувався пантеїстичних поглядів і протиставив дуалізму Декарта матеріалістичний монізм, за що був відлучений від іудаїзму. Джон Локк розвинув сенсуалістичну теорію пізнання. Ідеї суб'єктивного ідеалізму у різних варіаціях пропонували Джордж Берклі і Девід Г'юм. Об'єктивно-ідеалістичне вчення розробив Готфрид Лейбніц, який висловив ряд глибоких діалектичних ідей.

Раціоналізм (від лат. «ratio» -- «розум») -- цілісна гносеологічна концепція, згідно з якою істинним началом буття, пізнання та поведінки людей є принципи розуму. У філософію термін «розум» перейшов з теології, де ним позначали такий напрям, прихильники якого наполягали на очищенні релігії від всього, що не може знайти розумового пояснення, піддавали догмати віри логічному аналізу. Філософський раціоналізм своїм корінням сягає античності: до вчення Сократа про ототожнення істини і моралі, до вчення Платона про ідеї як істинні субстанції дійсності, до вчення Аристотеля про космічний розум як всезагальну умову буття і мислення.

Першою та історично найбільш розповсюдженою формою емпіризму став сенсуалізм (від лат. «sensus» -- «чуття», «відчуття») -- філософська настанова, згідно з якою єдиним джерелом та основою знань виступає чуттєвий досвід. Центральною проблемою сенсуалізму є проблема встановлення онтологічного статусу даних чуттєвого досвіду. Ця проблема у своїй радикальній редакції вперше була сформульована в античній філософії. Вже у Протагора і Секста Емпірика сенсорні дані дають змогу судити не про зовнішні об'єкти як про свої причини, а про стан суб'єкта як його вияв. У середньовічній схоластиці проблематика сенсуалізму експліцитно формулюється у контексті відомої суперечки про універсали: номіналізм є принциповою основою сенсуалізму, (Ж. Бурідан), а реалізм -- основою раціоналізму (А. Кентерберійський, І. Еріуґена). У контексті загально-натуралістичної орієнтації ренесансної культури домінувала сенсуалістична тенденція (досвідний індуктивізм Телезіо, Кампанелли, Парацельса, аналітизм Галілео).

Размещено на Allbest.ru