Основи філософії

Аналітична філософія бере початок від філософії позитивізму, який у своєму розвитку пройшов такі етапи:

Перший позитивізм (с. 317+195), заснований у 30-40-х роках ХІХ ст. - висунув і обгрунтував ідею побудови світоглядно нейтральної філософії, відмову від метафізичної проблематики.

О. Конт, Дж. Мілль, Г. Спенсер.

Другий позитивізм (с. 195-196) або емпіріокритицизм - під філософією розуміє науку, яка здатна узагальнювати здобутки конкретних наук через підведення їх під певні універсальні принципи. Е. Мах, Р. Авенаріус.

Неопозитивізм (с. 280+281), який виник у 20-х роках ХХ ст. - зробив своїм предметом змістовний аналіз наукового знання з метою чіткої дефініції наукових понять та звільнення науки від понять і суджень, що позбавлені наукового змісту. М. Шлік, Р. Карнап, Г. Рейхенбах, О. Нейрат, Б. Рассел, К. Поппер.

Виникнення аналітичної філософії було зумовлене переходом науки на теоретичний рівень (с. 280-281) математизацією та формалізацією наукового знання.

Судження в процесі верифікації виявляються істинними або хибними.

Якщо істинність або хибність судження не може бути встановлена, його вважають позбавленим наукового змісту і вилучають з наукового обігу.

Істина - це узгодження змісту наукового судження з емпіричним досвідом - когерентна істина.

У зв'язку з труднощами, які виникають при застосуванні принципу верифікації в низці природничих наук, цей підхід зазнав суттєвих змін, принцип верифікації був послідовно замінений на:

принцип верифікованості;

принцип фальсифікації;

принцип подвійної верифікації- актуальної та логічної.

Логічна верифікація має на увазі, що система суджень вважається істинною, якщо вона внутрішньо не суперечлива, а також не суперечить загальновизнаним принципом наукової теорії. Таким чином, наукові положення розглядаються як результат угоди, конвенції між теоретиками: їх наукова значущість є результатом загального визнання на підставі логічної несуперечливості.

Феноменологія (Е. Гуссерль) висунула апріорно-трансцендентну модель науки.

Об'єктивність наукового знання зумовлена двома факторами:

апріорними трансцендентальними структурами свідомості;

предметною даністю феноменів свідомості.

Апріорні трансцендентальні структури свідомості - це самоочевидні сутності, які утворюють собою „життєвий світ” людини. По суті це і є об'єктивно істинне знання. Дотепер в науці „життєвий світ” існував анонімно, тобто його апріорні даності ніхто не досліджував. Наука як теоретично-логічна конструкція набуває універсальності завдяки первісним очевидностям „життєвого світу”.

Вихідний принцип пізнання - принцип очевидності.

Досягти справжньої очевидності можна лише методом трансцендентальної редукції.

Е. Гуссерль виділяє 2 типи очевидності:

не аподиктична - заснована на чуттєвому сприйнятті феноменів - вона не може бути достатньою підставою істини;

аподиктична - заснована на логічному мислені - це безпосереднє споглядання сутностей у свідомості людини.

Успішність знання констатується в пізнавальному акті через ідентифікацію значення (аподиктичної очевидності) з мислимим предметом (неаподиктичною очевидністю).

Межі та обрії пізнавальної діяльності визначені апріорними структурами людської свідомості, які коріняться „життєвому світі”. Таким чином Е. Гуссерль долає розрив між наукою та „життєвим світом” людини, який породив у ХХ ст. споживацьке ставлення до досягнень науки та байдужість до екзистенційних проблем буття.

У центрі уваги всіх розглянутих течій знаходиться проблема методологічної функції (с. 291-292) філософії щодо наукового пізнання.

Метод (с. 291-295) - це система регулятивних принципів діяльності суб'єкта, яка залежить від її мети, засобів здійснення і характеру об'єкта, є усвідомленою і визначає всю сукупність прийомів та операцій, що спрямовані на ефективне пізнавальне, практично-перетворювальне або творчо-художнє освоєння дійсності.

Класифікація методів наукового пізнання

включає три головні групи:

Ш загальні (філософські);

Ш спільні методи науки;

Ш спеціальні наукові методи.

Спільні методи поділяють на три підгрупи:

Ш методи емпіричного дослідження;

Ш методи теоретичного дослідження;

Ш загальні формально-логічні методи.

Методологія - це система методів діяльності та вчення про неї - (с.297-298). Філософія виконує роль методології наукового пізнання (с. 303), оскільки різноманітні філософські знання (ідеї, концепції, принципи тощо) виступають як регулятивні фактори людської пізнавальної діяльності.

Зокрема це виявляється в розробці принципових моделей розвитку науки.

Царина філософського знання, що вивчає сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, називається епістемологія (с. 316-317).

Епістемологія виникла у 30-х роках ХІХ ст. як результат перетворення науки в самостійний соціальний інститут.

У пошуку цих критеріїв О. Конт описав основні особливості класичної науки (с. 318-319):

Ш Об'єкт дослідження - замкнені статичні системи (с.319)

Ш Вихідний принцип методології - принцип спостережуваності (с. 318) передбачає, що об'єкт дослідження емпірично представлений суб'єктові пізнання.

Ш Метод - спостереження (с. 318).

Ш Зміст наукового знання:

o емпіричний - він грунтується не на спекулятивних твердженнях, а на даних досвіду;

o об'єктивний і предметний - з опису і пояснення виключене все, що стосується суб'єкта.

Ш Мета пізнавальної діяльності - прикладна, знання повинне забезпечувати ефективність дії.

У 70-х роках ХІХ ст. відбувається переорієнтація науки на вивчення замкнених динамічних (с. 319-320) систем.

Методологія дослідження замкнених динамічних систем - матеріалістична діалектика (с. 320-321). Її розробили К. Маркс і Ф. Енгельс на основі діалектичного метода Г.Гегеля.

Ш Модель класичної науки - лінійно-кумулятивна (с.321-322):

o під лінійністю мають на увазі безперервний поступальний рух науки від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого і точнішого;

o під кумулятивністю - властивість зберігати у процесі зростання наукового знання всі нагромадженні дотепер результати з додаванням нових.

Некласична наука (с. 322-324) зароджується поряд з класичною на початку ХХ ст. у зв'язку з низкою революційних відкриттів (с. 322) у різних галузях знання, зокрема - переходом фізичних досліджень на субатомний рівень.

Основні особливості некласичної науки:

Об'єкт дослідження - відкрита система (с. 323+322) - під відкритістю мають на увазі, що об'єкт постає у пізнавальному акті не таким, який він є сам собою, дослідження показує лише результат взаємодії об'єкта із засобами спостереження.

Некласична наука відмовляється від принципу спостережуваності - її об'єкт безпосередньо не спостережуваний. Засоби, що опосередковують спостереження становлять єдине ціле з об'єктом дослідження.

Зміст наукового знання - теоретично сконструйовані ідеальні об'єкти, математично-формалізовані моделі.

Методологічна база (с. 323) - математика та математична логіка.

Одержаний результат пізнання - реальність другого порядку, раціональні моделі - реалізуються в класі штучних технічно відтворюваних феноменів.

Модель некласичної науки - лінійно-некумулятивна (с. 324-325): на зміну принципу кумулятивності приходить принцип фалібілізму (фальсифікації) К. Поппер: будь-яка теорія через обмеженість емпіричної бази з часом має бути критично переглянутою і замінена іншою. Зростання знання здійснюється як безперервний рух від пояснення до пояснення, від проблеми до проблеми.

Розвиток науки постає як конкуренція науково-дослідницьких програм (І.Лакатос) (с. 326-327).

Принцип лінійного розвитку знання також ставиться під сумнів - Т. Кун запропонував нелінійну некумулятивну модель (327-329): розвиток науки відбувається через зміну несумісних між собою парадигм (с.328), позбавлених спадкоємності.

П. Шьорер (с. 329-331) удосконалив цю модель, показавши, що різні етапи розвитку науки, по видимості позбавлені спадкоємності, постають як складові моменти єдиної більш загальної динамічної системи.

Постнекласична парадигма науки (с. 331) виникла у 60-70-х роках ХХ ст.

Основні особливості постнекласичної науки:

Об'єкт - самоорганізовані і саморегульовані системи (с. 331), яким притаманні:

o багаторівнева організація;

o наявність автономних і варіабельних підсистем;

o масова стохастична (випадкова) детермінація;

o наявність рівня управління та зворотних зв'язків;

o ускладнення організації в процесі еволюції;

o незворотність розвитку;

o відкритість;

o нелінійність (багатоваріантна спрямованість розвитку);

o динамічна нестабільність.

Методологія дослідження - синергетика (с. 332+331+332+ 332), розвинута І. Пригожиним та І. Стенгерс.

Найважливіші засади:

o відома від принципу когерентності (с. 332);

o багатоваріантність розвитку;

o застосування імітаційного крмп'ютерного моделювання (с. 331);

o пошук прогностичної методології для передбачення наслідків людської діяльності.

Модель постнекласичної науки (П. Фейєрабенд) - епістемологія анархізму (с. 333): допустиме все, що не перешкоджає прогресові науки.

Основні принципи методології:

Ш принцип проліферації теорій (с. 333+334) одна й та сама множина даних спостереження сумісна з дуже різними і взаємно несумісними теоріями;

Ш принцип неспіввимірності теорій (с. 334) - між різними науковими теоріями неможливо встановити жодного із звичних логічних відношень.

o принцип проліферації характеризує нелінійність розвитку постнекласичної науки,

o принцип неспіввимірності - некумулятивність.

6. Проблема людини у філософії

У підході до розуміння людини філософія, на відміну від науки має на меті розкрити сутність людського буття та життєве призначення людини.

Під природою людини розуміють стійкі, незмінні риси, загальні задатки та здатності, притаманні Homo sapiens:

o біологічні,

o психічні,

o соціальні.

Сутність людини є таким якісним поєднанням цих рис, які докорінно відрізняють її від решти живих істот.

Класична філософія концентрує увагу на відмінності людини від усіх інших живих істот, яка й складає собою її природу та сутність.

У філософії сформувалося два підходи до сутності людини: субстанційний та функціональний.

o За субстанційним підходом, сутність людини доконечно, однозначно зумовлена біологічними, психічними або соціальними чинниками і передує її існуванню.

o Згідно з функціональним підходом, сутність людини не передує існуванню, а є рольовою, формується в процесі її життєдіяльності.

У філософії Канта, Гегеля та Фейєрбаха проблема людини постала як суперечність між її існуванням - тобто унікальним буттям конкретного індивіда і сутністю - тобто незмінною основою, спільною для всіх людей, що відрізняє людину від інших живих істот.

Цю суперечність філософи XIX століття розглядали як феномен самовідчуження людини: сутність та існування мають протилежні, взаємовиключні виміри. екзистенціалізм гносеологія онтологічний

Сутність людини постає як її (людини) стала незмінна основа (субстанція), тому такий підхід ми розглядаємо як субстанційний.

Субстанцію людського буття різні напрями некласичної філософії розглядають по-різному, в залежності від її тлумачення можна виділити підходи:

o Соціально-субстанційний (марксизм, екзистенціалізм).

o Натуралістично-субстанційний (біхевіоризм, соціобіологія, психоаналіз).

o Духовно-релігійний.

Згідно з марксизмом, людина - це природна істота. Від тварини її відрізняє те, що способом існування людини є діяльність - процес виробництва матеріальних благ, завдяки якому сформувалися мова, свідомість, соціальні зв'язки.

У процесі виробництва люди взаємодіють з природою. Процес праці та виготовлення знарядь потребує постійного спілкування людей, поєднання їх зусиль, що сприяє виникненню мови та збагаченню зв'язків між людьми. Праця потребує цілепокладання, переносу предметно-матеріальних дій у “внутрішній”, ідеальний план з метою формування певного алгоритму діяльності, а все це разом стимулює розвиток мислення та свідомості. У процесі трудової діяльності кожна особа вступає в широку систему суспільних взаємин та спілкування, завдяки чому її індивідуальна життєдіяльність постає соціальною. Таким чином, предметно-практична діяльність і ті форми, в яких вона здійснюється, породжує людину як соціальну істоту, перетворюючи її життя в співдіяльність, співтворчість, співпереживання з іншими й для інших. Предметно-практична діяльність є не лише способом буття людини, а й способом її соціального становлення.

Тому субстанцією людського буття в марксизмі постає сукупність усіх суспільних взаємин, які зумовлені способом матеріального виробництва. Таким чином, сутність людини виявляється поза самою людиною, а це зумовлює можливість її відчуження.

Причиною відчуження людини К.Маркс вважав існування приватної власності, а шлях до повернення людині її сутності вбачав у знищенні приватної власності і утвердженні комунізму.

По суті, уся філософія марксизму почалася і розвинулася як пошук відповіді на питання: як подолати відчуження людини, зробити її цілісною, гармонійною - щасливою. Маркс, за його власним переконанням, намагався створити теорію про те, як усіх людей раз і назавжди зробити щасливими, узгодити її інтереси та поведінку з інтересами суспільства. Логіка його теорії була така: приватна власність примушує людей боротися одне проти одного, робить їх егоїстами. Якщо приватну власність знищити і утвердити спільну, суспільну власність, в усіх будуть спільні інтереси, люди стануть колективістами, це сприятиме небаченому розвиткові суспільства і людини.

Ми знаємо, що теорія Маркса була реалізована більшовиками в Радянському Союзі, і цей гігантський експеримент показав, що суспільство, засноване на висунутих марксизмом засадах, виявилося нежиттєздатним.

Марксистська філософія людини абсолютизує (тобто неправомірно перебільшує) роль соціально-культурного оточення у формуванні особи й воднораз недооцінює вплив природно-біологічних та психічних чинників на глибинну сутність людини.

Екзистенціалізм у розумінні людини виходить не з поняття сутності, а з поняття існування - екзистенції. Екзистенція - це сутнісна самототожність людини і вираз неповторності її єства.

Центр ваги переноситься із зовнішньо-соціальних факторів на внутрішній світ особи: на її суверенітет, самодіяльність і силу її духу. У зв'язку з цим відповіді на питання, яким бути, як жити, до чого прагнути тощо потрібно шукати не в соціальному оточенні, його директивних діях, а у внутрішньому світі людини, яка є дійсним хазяїном свого неповторного “Я” і своєї долі.

Це означає, що людина спочатку існує, з'являється у світі і тільки потім формує свою сутність. Усі речі мають своє призначення ще до того, як вони з'явилися у світі. І лише людина, приходячи у світ, не має жодного призначення: вона має сама знайти свій смисл буття. Лише тоді вона стає соціальною особою, причому такою, якою вона сама себе сконструює. Отже, немає жодної напередзаданої сутності людини. Вона є істотою, зорієнтованою в майбутнє, своїм власним проектом. Оскільки вона є тим, ким намагається бути, то сама і визначає своє майбутнє, проектує долю, а отже, і відповідає за те, ким стає.

У внутрішньому світі сутність людини існує як інтеріоризована соціальність (тобто така, що перетворилася із зовнішніх у внутрішні виміри людської особистості):

· свобода;

· вибір;

· відповідальність;

· тривога.

Екзистенційна філософія розглядає людину як істоту, яка приносить себе в жертву своєму призначенню. Людина з усіма її чеснотами й вадами не формується історією, а опиняється в ній як у своїй долі. Проте вона лише тоді виконає своє призначення, коли зуміє не сприйняти як цілевказівки для себе чинники зовнішнього примусу з боку суспільства: невпевненість людей у майбутньому, відчуття тривоги, духовний застій, кризу історичного оптимізму та девальвацію прогресистських ідей, які переживало європейське суспільство у ХХ ст. Виник своєрідний феномен “недовіри” до історії, відчуття її нерозумності й абсурдності всього, що відбувається. Крах соціальних ідеалів призвів до виникнення в Європі тоталітарних режимів (сталінізму, фашизму, франкізму тощо). На думку представників екзистенціалізму, призначення людини - протистяти абсурдові як «долі-ситуації».

У ХХ ст. була підірвана віра в усесилля людського розуму, у суспільний прогрес, у результаті чого людина опинилася в “життєвій пустелі”, позбавленій абсолютних цінностей, тобто тієї опори, яка могла б зробити її буття стабільним, осмисленим та змістовним. Втрата віри викликає “тугу за абсолютним”, за абсолютними цінностями, які становлять стрижень усього її життя та діяльності. Перед нею знову постає вічне питання: де шукати опору та сенс власного життя .

Екзистенціалізм дає на це питання цілком однозначну відповідь: знайти абсолютне можна лише в самій людині, в її переживаннях, моральних установках і настроях, в її ціннісних орієнтаціях, тобто в усьому тому, що він називає екзистенцією.

Якщо історія для людини є “долею-ситуацією”, в якій вона опиняється всупереч власній волі, то екзистенція це “доля-покликання”, якій людина стоїчно підпорядковується й за якою йде.

Субстанційно-натуралістичну концепцію людини витворили:

Ш біхевіоризм

Ш соціобіологія

Ш психоаналіз

Ш За вченням біхевіоризму, (від англ. behaviour поведінка) поведінка людини, як і тварини, формується в процесі реакції-відповіді на стимул-подразник. Свідомість, самосвідомість, моральні цінності, мотиви усе, що визначає активно-творчий характер поведінки людей, ігнорується, цей напрями розглядає людину як природно-інстинктивну істоту і вважає, що наука про людину повинна бути продовженням науки про природу.

Оскільки поведінка людини є соціально-культурною, то призначення її діяльності лежить поза індивідом у сфері об'єктивованих позаособистісних структур, це призначення - “виживання культури”, а індивід є засобом для досягнення цієї мети.

У другій половині ХХ ст. у зв`язку з бурхливим розвитком біологічних наук, і насамперед генетики, натуралістично-субстанційний підхід до людини немовби набуває “другого дихання”. Багатоманітні наукові спостереження та дослідження неспростовно довели, що різні якості людини, включаючи й духовні характеристики, зумовлені не лише соціальними, а й біологічними чинниками, тією чи іншою мірою залежать від біологічних структур людини й можуть успадковуватися біологічним шляхом. Тому саме по собі врахування дуже важливої ролі біологічних чинників формування та розвитку людини це ще не натуралізм у повному значенні цього слова.

Філософський натуралізм як світоглядно-метологічна позиція починається там, де природничо-науковий підхід оголошують єдиним засобом для розуміння сутності людини, ігноруючи її другу - соціальну природу.

Ш Одним з найважливіших проявів такої позиції в сучасній науковій думці є соціобіологія.

Основний її принцип: людина як біологічна істота з'являється внаслідок низки генетичних мутацій. Homo sapiens є типовим тваринним видом з поправкою на якість і величину генетичної відмінності, що впливає на поведінку.

Саме гени людини зумовлюють спосіб формування людського розуму: які стимули сприймаються, а які ні, яка інформація опрацьовується, які види пам'яті легко викликаються, які емоції пробуджуються і т. п.

Посередником між біологічним та соціальним у людині є епігенетичні правила, закладені природним відбором з метою адаптації. Це напів-інстинктивні, напівсвідомі спонукальні імпульси, що регулюють поведінку: попереджують про загрозу існуванню, утримують від невластивих вчинків.

Біологічними методами соціобіологія пояснює існування розуму, талантів, духовне та соціальне життя. Історичний процес - це біологічна еволюція, над якою надбудовується пласт культури, або генокультурна коеволюція (тобто спільна еволюція генотипу людини та форм існування культури): ні гени, ні культура, узяті самі собою, не могли призвести до появи людського розуму, соціокультурні та біологічні чинники взаємно доповнюють одне одного.

Таким чином, природа людини в дзеркалі соціобіології є лише системою складних реакцій на фактори зовнішнього середовища, які сформувалися в процесі еволюції людства як біологічного виду.

Ш Психоаналітичну концепцію людини (натуралістично-субстанційну) викладено в роботах З. Фрейда.

У розумінні людини З. Фрейд виходить з припущення про те, що в живій природі діє два роди сил: Ерос - інстинкт життя і Танатос - інстинкт смерті. Ерос спрямований на збереження життя, оновлення, творення, прогрес. Танатос спрямований на руйнацію життя. Тому людину можна розглядати як поле протидії цих двох сил. Ерос виявний воднораз як дія сексуального інстинкту, Танатос як деструкція, що супроводжується агресивністю. Тому агресія, за З. Фрейдом, є природно вкоріненою рисою людини.

Сутність людини З. Фрейд намагається зрозуміти шляхом аналізу її психіки. Він вважає, що душевне життя людини не може бути зведене до свідомості. Свідомість є лише частиною специфічної багаторівневої психічної реальності. Психіка не є tabula rasa, яка заповнюється виключно за рахунок пізнання зовнішнього світу, тобто зовнішня реальність не єдине, що зумовлює зміст нашого внутрішнього світу.

Психіка - багаторівневе утворення, вона включає:

сферу свідомості - “Я”(Ego)

сферу контролю - “Над-Я”(Super-ego)

шар несвідомого - “Воно” (Id)

o “Воно” - це глибинний пласт підсвідомих потягів та інстинктів, що функціонує за принципом задоволення, тобто за довільно обраною програмою отримання максимального задоволення безвідносно до соціальної реальності і навіть супроти неї.

o “Над-Я” - це моральний цензор, що виявляється передовсім як совість, що містить у собі заповіді, заборони, владу, авторитет батьків тощо.

o “Я” - це посередник між “Воно” і зовнішнім світом, функціонує за принципом реальності і прагне зберегти добрі стосунки як з “Воно”, так й із зовнішнім світом, врівноважити несвідомі потяги із соціальною реальністю. Хоча це не завжди вдається, бо доводи розуму часом безсилі проти інстинктивних потягів. А тому в психіці актуалізується третій елемент структури “Над-Я”.

Існування людини - це не що інше, як психічна гармонія індивіда, яка здійснюється через розв`язання конфлікту між “Воно” та “Над-Я”. Згідно із З. Фрейдом, “Я” намагається привести ірраціональні імпульси у відповідність вимогам реальності і доводам розуму, обмежити їх за допомогою захисних механізмів. Основними механізмами врівноваження психіки, за З. Фрейдом, є витіснення, раціоналізація (“виправдання”) та сублімація.

o Витіснення - це механізм психічного захисту у формі мимовільного забування конфліктних ситуацій, стресів, яких людина воліла б не знати.

o Сублімація це переключення енергії людських пристрастей і потягів на соціально доцільну діяльність та культурну творчість. За З. Фрейдом, завдяки сублімації могутня сила “Воно” виявляє себе в бурхливій діяльності у сфері мистецтва, науки, політики тощо.

Антагонізм природного (“Воно”) і культурного (“Я”) в індивіді переростає в антагонізм індивідуальних прагнень та цілей розвитку культури. Культура, на думку З. Фрейда, - це неначе «гамівна сорочка» для індивіда, яка функціонує в інтересах соціуму з метою забезпечення спільної діяльності і має на меті обмежувати антисоціальні потяги та агресивність індивідів.

Релігійно-філософський підхід до сутності людини спирається на такі принципи:

o креаціоністський догмат, що містить ідею творення людини Богом: Бог власноручно створив першу у світі пару Адама та Єву, від яких походять усі люди. Ця теза є релігійною основою монофілетичної теорії походження людства (тобто походження всіх людей від єдиного кореня).

o богоподібність людини: вона створена за образом і подобою Бога, а, отже, стоїть окремо від усього тваринного світу. Богоподібність людини означає, що саме вона є вінцем творіння.

o засудження надмірної самовпевненості людей: людина хоч і богоподібна, та при цьому не повинна забувати, що вона є не більш ніж тіньовим відображенням свого Творця.

o Богоцентризм: феномен людини сприймається і тлумачиться крізь призму існування Бога та його творчої всемогутності.

o духовно-тілесний дуалізм: теза про єдність у людині тілесної та духовної природи.

Функціональний підхід до сутності людини розвинув німецько-американський філософ Еріх Фромм.

Суть функціонального підходу в тому, що, на відміну від субстанційного, за основу людської природи береться не одна з двох сторін - соціальна або біологічна - а драматична єдність цих суперечливих сторін: людина є біосоціальна істота,

а тому вона суперечлива у самі своїй основі.

Природу людини неможливо розглядати

o ні як біологічно зумовлену суму потягів,

o ні як механічний відбиток з матриці соціальних умов;

вона:

o не є ані незмінною,

o ані безмежно пластичною:

Людська природа є результатом історичної еволюції в синтезі з певними вродженими механізмами та законами.

Вихід людини за межі природного буття, розрив єдності з природою породив нерозв'язні суперечності людського буття:

o Між життям і смертністю людини

o Між можливостями і межами їх реалізації

o Між індивідуальним та соціальним життям

Унікальність людського буття полягає в тому, що задоволення життєвих потреб недостатньо не лише для щастя, але навіть для психічного здоров'я.

Це відбувається саме тому, що людські потреби далеко виходять за межі тваринних потреб.

Рушійною силою всіх дій та прагнень людини є прагнення відновити єдність з природою на все більш високому рівні і тим розв'язати суперечності між біо- та соціо- у своїй природі.

Фромм створив класифікацію специфічно людських потреб:

o Потреба у причетності - необхідність подолати самотність, відокремленість від інших людей

o Потреба у подоланні обмеженості власного існування - прагнення вийти зі становища випадкової, залежної істоти і стати творцем власного життя.

o Потреба в укоріненості та братерстві - розрив архаїчних кровноспоріднених зв'язків примушує шукати заміну в інших варіантах близьких взаємин між людьми.

o Потреба в самоототожненні - невизначеність становища людини у світі примушує шукати спільноту, з якою можливо себе ідентифікувати.

Суспільство має репресивний характер - воно маніпулює свідомістю людини і витісняє у сферу несвідомого потяги, небажані для суспільства (хоч для людини вони можуть бути й позитивними).

Де-репресія (тобто звільнення людини від надмірного тиску суспільних механізмів) є психоаналітична терапія, яка допомагає людині досягти балансу своїх особистісних нахилів та соціальних норм.

7. Новітня соціальна філософія

Засновник позитивізму Огюст Кант вважав , що дотеперішні концепції суспільства нездатні дати наукове пояснення його природи , бо спираються на умоглядні причини, тоді як потрібно ґрунтуватися на спостереженні та експерименті: "наука не повинна вести пошуки кінцевих причин явищ, а констатувати наявний у світі порядок". Соціальну філософію О. Конт називає соціальною фізикою (с. 414-415). За О.Контом, "великий основний закон" трьох стадій розвитку пізнання (с. 415) підносить соціальну філософію до рівня позитивного знання.

“Великий основний закон”:

кожна галузь пізнання проходить послідовно три різні стани:

o теологічний, або фантастичний;

o метафізичний, або абстрактний;

o науковий, або позитивний.

Людський розум, досягнувши позитивного стану, відкидає гонитву за абсолютним знанням і прагне до пізнання дійсних законів, явищ”.

Згідно з Контом, настав час, коли соціальна філософія досягає позитивної стадії і стає соціологією. Вона зможе віднайти закони, які лежать в основі функціонування і розвитку суспільства. Це дасть змогу розробити принципи політичної діяльності для раціональної організації суспільства як цілісної системи.

Основний принцип соціальної організації - принцип консенсусу: кожне суспільство тримається на консенсусі (узгодженості) думок.

Суспільство - це цілісна система, аналогічна живому організмові (с.416-417).

Теорія суспільства - це частина загальної теорії органічних систем, а саме суспільство - "дискретний організм"(с.417-418).

Еволюцію суспільства позитивізм розглядає під кутом зору концепції рівноваги між консервативними та революційними тенденціями (с. 416, 418-419): суспільство, як і організм, прагне до природного порядку, що означає рівновагу, гармонію в усьому суспільному організмі.

Основними складовими соціології О. Конта є концепції соціальної статики і динаміки:

o соціальна статика розкриває архітектоніку, будову соціальної системи, тобто показує її «анатомію», виявляє, як працює соціальна система, тобто її «фізіологію» - вона показує, за допомогою яких механізмів забезпечується стійкість системи. В основі соціальної статики покладено принцип консенсусу.

o соціальна динаміка спирається на закон послідовної зміни станів людства (закон трьох стадій): в основі соціальної революції лежить прогрес розуму. Тому завдання динаміки полягає в тому, щоб розкрити зміст людської історії - невпинний прогрес, що є поступовим переходом від теологічного світогляду до позитивного в духовній (теоретичній) сфері, а в практичній - це перехід від мілітарного способу життя до індустріального (На думку Конта, цей шлях Європа вже пройшла, слідом за нею його обов'язково пройде все людство).

За еволюційною теорією Спенсера, суспільне життя є прямим продовженням розвитку природи. Сутність як біологічної, так і соціальної еволюції - це адаптація, пристосування внутрішніх характеристик соціальної системи до зовнішніх умов.

Прогрес супроводжується послідовною диференціацією від загальності до специфічності: кожна соціальна система включає в себе такі елементи, як техніка, матеріальна культура, мова, знання, звичаї, закони, вірування, які є воднораз специфічними чинниками соціальної еволюції і здійснюються за однією моделлю: від невизначеної однорідності, позбавленої зв'язків, до визначеної різнорідності з усталеними зв'язками.

Диференціація полягає в поділі системи:

o зовнішня (захисна) - мілітарно-урядова система,

o внутрішня (підтримуюча) - промислова, чи то індустріальна.

· У свою чергу, промислова система диференціюється на оперативну систему (виробництво та обмін) і регулятивну (звичай, ринок, адміністративна регламентація).

· Оперативна система диференціюється на виробничу і розподільчу.

Співвідношення в суспільстві між захисною та підтримуючою системами визначає собою певний тип суспільства -

o Мілітарне - примусова кооперація, є чітка соціальна ієрархія, а всі сфери суспільного життя (праця, релігія, побут тощо) строго регламентовані. Ідеологією цього суспільства є холізм. Тут окрема одиниця не є цінністю. Перевага віддається цілому суспільству, таке суспільство нагадує казарму, де не беруться до уваги інтереси особи, а важать лише патріотичні.

o Індустріальне - добровільна угода незалежних особистостей. Для нього характерна свобода і демократичне правління. Промисловість і торгівля стимулюють прагнення до свободи. Ідеологією цього суспільства є індивідуалізм, тобто обстоювання свободи особистості від посягань державної влади.

Суспільний прогрес - це поступовий перехід від мілітарного типу суспільства до індустріального, який є більш високим і досконалим, бо він служить благу індивідів краще, ніж мілітарний тип.

Карл Поппер (1902 - ), теоретик сучасної різновидності позитивізму - критичного раціоналізму, висунув концепцію історії як переходу від трибалізму до цивілізації, або від закритого суспільства до відкритого.

o У трибалістському суспільстві регулятором соціального життя є звичай. Це «магічне», чи племінне, чи колективістське, суспільство - закрите: у своєму функціонуванні воно нагадує біологічний організм у концепції Спенсера, де ціле домінує над частинами. Його ідеологією, як у мілітарному суспільстві, є холізм (або колективізм). Критерієм моральності тут є інтерес цілого.

o За умов цивілізації поширюється сфера особистих рішень та особистої відповідальності. Це суспільство, в якому люди живуть за своїми власними персональними рішеннями - відкрите суспільство. Воно є повною протилежністю закритому: його ідеологією є індивідуалізм, на якому ґрунтується етика та демократичний устрій права й держави, особистість є його головною цінністю.

Перехід до цивілізації почався ще в Давній Греції й продовжується в наш час. Ще й тепер існують соціально-політичні рухи, що прагнуть відкинути цивілізацію й повернутися назад до закритого суспільства. Усі форми тоталітаризму XX ст. є тому наочним прикладом.

Німецький філософ Макс Вебер (1864 - 1920) стверджує, що в основі сприйняття світу людиною лежать цінності. На початках людської історії основними елементами, що формували поведінку людей, завжди і скрізь були магічні та релігійні ідеї і закорінені в них етичні уявлення про обов'язок. Саме вони формували початкові «картини світу» у свідомості людей.

Центральне поняття його соціології - “соціальна дія”.

Дія називається соціальною, коли:

o вона спрямована індивідом на досягнення чітко усвідомленої мети

o заснована на застосуванні найдоцільніших засобів

o індивід розуміє смисл дії

o орієнтується на інших людей

o основою смислу і мети дії є певний зразок, схема, стандарт, властивий конкретному культурному середовищу.

Існує три культурно-історичні способи ставлення людини до світу:

o Конфуціанський або даосистський - пристосування до світу.

o Індуїстський - є втеча від світу.

o Іудаїстсько-християнський - оволодіння світом.

Основний напрям здійснення кожного з цих трьох векторів життя людини у світі є “раціоналізація”. Зростання раціональності в ході історії, за Вебером, науково можна зобразити через історію формування типів “соціальної дії”:

o традиційний - здійснюється унаслідок звички, традиції, «тому, що так роблять усі завжди»

o афективний - здійснюється унаслідок емоційних імпульсів, дія відбувається без усвідомлення її сенсу

o цілераціональний - здійснюється унаслідок усвідомлення умов і засобів досягнення поставленої мети

o ціннісно-раціональний - здійснюється унаслідок свідомої віри в певні цінності.

Хід історичного процесу характерний передовсім зростанням раціональності. Так, якщо в традиційному суспільстві переважають афективний і традиційний типи соціальної дії, то вже індустріальне суспільство прикметне цілераціональним та ціннісно-раціональними типами.

Автором теорії матеріалістичного розуміння історії є Карл Маркс (1818 -1883) - філософ, економіст, автор “Капіталу”, співавтор «Маніфесту Комуністичної партії».

В основі його соціальної концепції лежить постулат: природа, суспільство і людське мислення розвиваються за одними й тими самими законами діалектики.

Джерелом розвитку, за Марксом, як і за Геґелем, є єдність і боротьба протилежностей. В індустріальному (капіталістичному) суспільстві протилежностями є два соціальні класи: буржуазія і пролетаріат. Боротьба протилежностей - це боротьба класів.

Центральний пункт матеріалістичного розуміння історії - це вчення про суспільно-економічні формації:

Суспільно-економічна формація - це суспільство на певному історичному етапі еволюції, яке виникає на основі певного способу виробництва В історії людства існувало чотири способи виробництва

o азійський,

o античний - для нього характерне рабство,

o феодальний - для нього характерне кріпацтво

o буржуазний - для нього характерна наймана праця.

Історія Західної Європи знала три останніх.

Капіталізм, за Марксом, є останньою антагоністичною економічною формацією, на зміну якій прийде соціалістична, в якій не буде експлуатації, оскільки робітники фізичної праці будуть водночас і власниками на засоби виробництва і матимуть у руках політичну владу.

У XX столітті реалізація марксистської концепції суспільного розвитку призвела до історичного експерименту небачених масштабів - створення так званого „реального соціалізму, що зрештою призвело до її дискредитації"

Упродовж ста років сталися три великі кризи марксистської соціально-політичної й філософської думки та ідеології, зазначає відомий французький соціолог Раймон Арон у книзі “Етапи розвитку соціологічної думки”:

o Перша - на початку ХХ ст. у формі так званого ревізіонізму, який виявив, що насправді в суспільстві класові антагонізми не загострюються, а тому не можна сподіватися на швидку революцію.

o Друга пов'язана з більшовизмом під керівництвом Леніна і створеної ним партії. Більшовики російської імперії, коли взяли у 1917 році владу, оголосили це перемогою пролетарської революції, владу партії - диктатурою пролетаріату, а радянський лад - пролетарським, що будує соціалізм і комунізм. Проте марксистські лідери Західної Європи стверджували, що диктатура марксистської партії в Радянському Союзі є не диктатурою пролетаріату, а диктатурою над пролетаріатом.

o Третя - наприкінці ХХ ст. стала її крахом. Не стало «соціалістичного табору». Розпалася “совєтська” імперія, а держави, які утворилися на її місці, прагнуть будувати не соціалізм, а громадянське демократичне суспільство з ринковою економікою.

Засновник методу структурно-функціонального аналізу Еміль Дюркгейм (с.432- 434) у центрі своєї концепції поставив людську особистість та її взаємини зі спільнотою. Вирішальною умовою виживання суспільства є консенсус, гармонія, соціальна солідарність.

У своєму розвитку соціальна солідарність проходить два етапи:

Ш механічна, притаманна примітивним, архаїчним суспільствам, заснована на «Ми-свідомості». Історично першими виникають суспільства, де індивіди «розчинені» в цілості, тобто суспільства колективістські, де кожний схожий на всіх.

Ш органічна - за аналогією з жими організмом, притаманна соціально диференційованим спільнотам.

Органічна солідарність заснована на:

o особистій свободі членів суспільства;

o принципі індивідуалізму;

o особистій відповідальності людини за свої дії.

Причина появи органічної солідарності - зростання чисельності членів суспільства та інтенсивності різноманітних взаємин між індивідами. Для суспільства з органічною солідарністю характерна диференціація соціальних функцій, що виражається у розподілі праці: це збільшення різновиду діяльностей, збільшення числа професій, а, отже, і соціальних відмінностей між людьми. Суспільна диференціація стимулює розвиток особистої свободи індивіда, яка дозволяє самостійно міркувати і діяти.

У міжперсональних зв'язках у сфері праці, торгівлі людина покладається на сталі, вироблені колективною свідомістю норми, зразки, цінності, обов'язковість яких визнають усі члени суспільства. Колективна свідомість постає тут не просто сукупністю загальновизнаних норм, уявлень, вірувань, ідеалів, вартостей, а їх цілісною системою, що є правилом у діях кожного члена суспільства. Така структура колективної свідомості є ціннісно-нормативною системою суспільства. Для того, щоб індивід став членом колективу, він має пройнятися повагою до його законів, моральних норм, забобонів, на яких ґрунтується колективне життя.

Тому не організація економіки і не конкуренція індивідів є вирішальною для суспільства, а проблема консенсусу, соціальної злагоди.

Структуру суспільства становлять не економічні, політичні, правові інститути, а його ціннісно-нормативна система. Консенсус базується на прийнятті її усіма членами, тому провідною соціальною проблемою є проблема соціалізації.

Ціннісно-нормативна система забезпечує соціальну рівновагу, чи то консенсус, завдяки таким своїм функціям:

1) адаптативна - дотримання цінностей, норм, правил забезпечує індивіду в суспільстві пристосування до його вимог та виживання;

2) доцільна - ідеали та імперативи нормативно-ціннісної сфери визначають мету суспільства та способи її досягнення;

3) інтегративна - забезпечення в суспільстві злагоди між усіма соціальними прошарками та групами;

4) відтворення цінностей, ідеалів - забезпечення внутрішнього комфорту людині віт того, що вона живе в раціонально організованій спільноті, де непохитним законом є норми, вартості, ідеали, зрозумілі та близькі всім громадянам.

Ідеї, які відрізняють ірраціоналістичну традицію в соціальній філософії від раціоналістичної, можна окреслити так: фундаментальні основи соціального буття не піддаються раціональному пізнанню та практичному освоєнню. Людина не здатна усвідомити причини та рушійні сили своєї соціальної поведінки, соціальне життя - це лише ілюзія свідомої діяльності, а насправді людина перебуває під владою незрозумілих їй сил.

Ірраціоналістичний напрям соціальної філософії підкреслює руйнівну роль розуму та породженої ним цивілізації для природних основ людського буття. Вічній, незмінній, самодостатній, нестримній у своєму життєвому пориві природі ця філософія протиставляє світ культури, який втілює не силу, а слабкість людини. У своєму теперішньому стані культура виявляє вичерпання природних життєвих ресурсів людства.

З такого підходу випливають найбільш характерні риси ірраціоналістичного розуміння соціуму":

o акцентація на вітальній (від лат. vita - життя) зумовленості сутності людини, на вроджених її характеристиках - расі, індивідуальних психофізіологічних особливостях.

o ідея неминучого розшарування соціуму на дві верстви, зумовлені психофізіологічними особливостями людей - еліту та масу. Їх взаємини розглядаються як визначальні для конкретного типу та характеру суспільства. П

o висновок про історичну зумовленість і закономірний характер кризи традиційних цінностей та фатально невідворотне саморуйнування сучасної цивілізації.

Такі мотиви надають соціальній філософії в її ірраціоналістичному варіанті характеру грізного попередження людству про трагічні небезпеки, посталі з усевладдя корисливого та винахідливого людського розуму, засліпленого ілюзією панування над природою.

Разом з тим, ця філософія прагне відродити зруйновану цивілізацією цілісність людської істоти й таким чином витворити гармонію з хаосу людського буття.

Фрідріх Ніцше (1844 - 1900) - німецький філософ, засновник “філософії життя” основним змістом своєї філософії поставив проблему кризи європейської культури: духовний стан кінця ХІХ ст. - це “нігілізм” - утрата значущості всіх традиційних цінностей.

Причина кризового стану суспільства - та сама раціоналізація життя, яку ми вже розглядали, спираючись на ідеї М.Вебера. Фатальна роль розуму в історії людства - прагнення нав'язати людині сконструйовані ним, розумом, схеми поведінки.

Насправді ж не розум, а воля зумовлює єдино можливий варіант нормальної людської поведінки - а саме слідування “найглибшому інстинктові життя”. Те, чим є людина - це “бажання життя, навіть у його найтяжчих та найсуворіших викликах, воля до життя, що радіє своїй власній невичерпності”.

Ш Волю до життя, яка дає людині сили, “незважаючи на жах і співчуття, самій бути вічною радістю буття”, Ф. Ніцше називає еллінським, діонісійським початком у людині (Діонісій у давньогрецькій міфології - бог родючості, пізніше - покровитель виноробства).

Ш Людина відрізняється від інших живих істот тим, що, поряд з діонісійським, несе в собі ще один початок - розум, який упорядковує світ і пристосовує його до потреб людини - аполлонівський початок (Аполлон у давньогрецькій міфології - бог мудрості, покровитель мистецтв).

Ці два початки в людині роблять людину внутрішньо суперечливою:

якщо діонісійський початок - джерело сили, то аполлонівський, розум - це те, що ослаблює інстинкти життя, це знаряддя слабких.

За доби еллінізму діонісійський та аполлонівський початки в людині були врівноважені. Однак увесь хід розвитку європейської культури призвів до порушення цієї рівноваги на користь аполлонівського первня, який спонукує слабких людей боротися за владу в суспільстві: “слабкі завжди будуть знову панувати над сильними завдяки тому, що вони становлять більшість і, при тому, вони розумні…”.

Людина як продукт європейської культури є “щось, що має бути подолане”, це “брудний потік”, її щастя, розум, чесноти - “убогість, бруд, і жалюгідне задоволення”.

Історія має свою велич за собою, позаду: все найсуттєвіше в ній відбулося в минулі часи, зокрема в Стародавній Греції та Римі. Історія є історією людини, але людина - це лише “безформна маса, матеріал, камінь, що потребує ще майстра”. Вона є матеріалом, з якого має зродитися надлюдина.

“Усі істоти досі створювали щось вище від себе”. А людський рід?

Перед людством стоїть альтернатива:

Ш або стати “відливом цієї великої хвилі і повернутися до звірів” -

Ш або “подолати людину” і витворити істоту, що підноситься над людиною такою мірою, у якій людина підноситься над мавпою.

Попередній хід історії створив ілюзію безпечного світу для тоталізованої “малої” людини.

Доба нігілізму оголює ілюзорність цієї безпеки, ставить людину сам на сам з трагічними викликами життя: “Боги померли”.

Протистояти цим трагічним викликам може лише надлюдина, настав її час.

Людина - це “линва, натягнута між твариною та надлюдиною - линва над прірвою”.

Шлях до надлюдини Ніцше розкриває через три образи, які символізують три перетворення духу:

Верблюд - прагнення до найтруднішого та найтяжчого, уміння нести хрест життя, “тяжко навантажений поспішає він у свою пустелю”.

Лев - свобода, “священне НІ перед обов'язком та сила”. “Лев”, відкидає чужу волю й утверджує свою власну як єдиний закон свого буття.

Дитя - це символ невинності, доброти, не опосередкованої розрахунком, “новий початок, гра, коло, що котиться само собою, перший рух, святе “так”, ствердження”. Це образ відновленої рівноваги між діонісійським та аполлонівським початками в людині.

Надлюдина постає як творець, що має волю будувати новий світ, утверджувати цінності нової доби.

У передчутті трагічних викликів ХХ століття Ф. Ніцше звертається до людини з суворим, але сповненим глибокого гуманізму меседжем: ти маєш у собі все необхідне, щоб здолати катастрофічні проблеми нової доби.

Німецький філософ Освальд Шпенґлер (1880-1936), продовжуючи ідеї філософії життя Ф. Ніцше, вважає: всі країни і народи Європи вступили у “всесвітньо-історичну фазу” згасання західної культури.

Сутність нового підходу до суспільства, висунутого О. Шпенґлером, - це концепція колообігу локальних культур-організмів.

До кінця ХІХ ст. соціальна філософія розглядала життя людства як лінійну еволюцію єдиної системи, всі елементи якої підпорядковані спільному порядкові: історія сприймалася як поступальне сходження від періоду Давнього світу через античність та середньовіччя до наших днів.

За Шпенглером, історія людства - це ряд паралельних світів, які називаються культурами.

Кожна культура - це окремий організм, який свого часу народжується з хаосу буття, здійснює закладені в ньому можливості й гине.

Кожна культура має свою “душу”, яка виражається у притаманних їй цінностях - релігії, наукових знаннях, мистецтві, моралі, стилі та законах мислення, соціальних та політичних інститутах тощо.

Жодного внутрішнього зв'язку між культурами не існує.

Людство як єдиний суб'єкт світової історії - порожня абстракція.

О. Шпенґлер виділяє вісім типів культурних організмів:

o єгипетська,

o вавилонська,

o індійська,

o китайська,

o антична,

o арабська,

o західна,

o культура народу майя.

Ці культури утворюють вісім самостійних циклів розвитку. Кожне коло містить у собі спільний для всіх порядок, який неминучо несе в собі й кінцевий пункт їх існування - кожна культура неминучо має загинути.

Завершальний етап існування кожного суспільства - цивілізація. Це епоха занепаду, що відрізняється від доби піднесення культури так, як мертвий механізм відрізняється від живого організму. “Переоцінка всіх цінностей”, про яку говорив Ф. Ніцше - обов'язковий для кожної культури вияв її переходу в стан цивілізації.

Ознаки переходу культури в цивілізацію:

o Покладаючись на ілюзорну могутність розуму, людина намагається здолати свою долю, утвердити свою зверхність над природою. Усі повинні дотримуватися її політичного, соціального, економічного ідеалу або загинути - західна мораль завжди є “наказ і вимога покори”.

o Органічне, “душевне” ставлення до світу замінюється в суспільстві на розсудкове, раціональне. Згасання свободи творчості, опора на раціональне дослідження дійсності, замість легкого і радісного художнього сприйняття, інтелектуальна рефлексія замість безпосереднього переживання.

Усе це - ознаки стомленої душі, яка втратила здатність сприймати життя як наочну достеменність, як накреслену Богом невідворотну долю.

Ш На думку М. Гайдеґґера, вирішальним для всієї філософії є питання: чи готова людина у своїй дотеперішній сутності до того, щоб узяти на себе панування над Землею?

Відповідь Гайдеґґер дає в дусі Ніцше: щоб відповідати своєму призначенню, людина повинна вийти поза межі самої себе.

М. Гайдеґґер розширив хронологічні рамки описаного Ніцше нігілізму: нігілізм починається в дохристиянські віки і заповнить собою не лише ХХ, а й найближчі наступні століття, він виповнює собою весь спостережуваний історичний простір.

Нігілізм означає:

o історія не має смислу

o потрібно не переоцінювати, а повністю звільнитися від традиційних цінностей і визначити смисл буття заново.

o вийти за межі абсурду можна, лише занурившись у “ніщо”.

Тому нігілізм не можна здолати - він не є хворобою, це нормальний стан європейського людства, основна закономірність історії Заходу. Його причини - в неспроможності людського розуму розкрити незбагненні шляхи буття.

Ш Карл Ясперс (1883 - 1969) намагається зрозуміти витоки історії людства та її мету. Історія повинна дати відповідь на питання: які можливості для сучасного розвитку ховає в собі минуле?

На противагу теорії культурних циклів О. Шпенґлера, Ясперс стверджує: людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, спільну для багатьох народів “вісь світової історії”. Це час між 800 та 200 роками до н. е. У цьому проміжку часу паралельно в Китаї, Індії, Персії, Палестині та Стародавній Греції виникли духовні рухи, які сформували сучасний тип людини:

o Людина втрачає безпосередність у ставленні до світу та самої себе, вона усвідомлює свої межі, своє безсилля перед “межовими питаннями буття” - перед смертністю, скінченністю.

o Закінчилася міфологічна епоха з її самозаспокоєністю, “само-собою-зрозумілістю”. Цю загальну зміну людського буття Ясперс називає одуховленням. Людина відтепер не замкнена в собі. Вона невідома для самої себе, а тому відкрита для нових безмежних можливостей.

Пробудження духу й було початком загальної історії людства.

Виходячи з того, що найархаїчніші писемні джерела історіографії датуються починаючи від 3000 р. до н. е., К. Ясперс визначає термін тривалості історії: приблизно 5 тисяч років.

Тобто доісторичне становлення людини, яке сформувало фундамент нашого людського буття, тривало незрівнянно довший час. Історія порівняно з доісторією - лише перша мить нового процесу. Вона подібна до тонкої оболонки над кратером вулкана.

Історія - це велике питання, яке ще не одержало свого розв'язання.

Вона може виявитися миттю, проміжною ланкою між неісторичними існуваннями людства у тому разі, якщо тонка оболонка нашої історичної основи буде скинута силою тих чи інших обставин і нам загрожує небезпека знову перетворитися на людей кам'яного віку.

Фундаментальні властивості людини, які склалися за доісторичної доби, невідворотно притаманні нашій природі, отже, по суті, ми ніколи не перестаємо бути людьми кам'яної доби.

Однак історія може стати також проривом обмежень, які навіть в образі безмежних нещасть у цілому ведуть до того, що людина здобуде нові, досі невідомі можливості.

...