Філософська рефлексія як один з елементів філософсько-правового пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: "Філософська рефлексія як один з елементів філософсько-правового пізнання"

Кириленко Л.І.

2016

План

Вступ

1. Загальна частина

1.1 Визначення поняття "філософія права"

1.2 Історія філософії права

1.3 Філософія права в Україні сьогодні

2. Філософія права в системі філософії і юриспруденції

2.1 Проблема дисциплінарного статусу філософії права

2.2 Різноманітні підходи в історії філософсько-правової думки на запитання: "Що це така за наука філософія права, що і як вона вивчає?"

2.3 Філософське осмислення та наукове пізнання права: відмінність предмета і методу

2.4 Парадоксальне співвідношення між поняттями "філософія права" і "право"

3. Філософсько-правова рефлексія

3.1 Зв'язок трьох дисциплін: Філософії права з теорією держави та права і соціологією права

3.2 Обґрунтування необхідності філософії права

4. Функції філософії права

4.1 Методологія права та її рівні

4.2 Сутність праворозуміння та його види

5. Структура філософії права

5.1 Основні питання філософії права

5.2 Значення філософії права в підготовці майбутніх юристів

Висновок

Використані матеріали



Вступ

Соціальні і політичні зміни в українському суспільстві впродовж останнього чверть століття творення незалежної, суверенної, правової держави, прийняття Конституції України 24 серпня 1991 року, проведення економічної, політичної, судової, адміністративної реформ підняли на небувалу висоту роль юридичної науки і практики. З'явилося соціальне замовлення на коментарі до законів і кодексів, на теоретичне обґрунтування концепцій конституційної реформи і реформи місцевого самоврядування. Новому українському суспільстві і державі стало катастрофічно не вистачати кваліфікованих юридичних кадрів. На цю суспільну потребу юридична наука та освіта відреагували організацією майже в трьох сотнях державних і приватних навчальних закладах юридичних інститутів, факультетів, відділень. Тому гостро постало питання про якість юридичної освіти, про характер і рівень знань, якими сьогодні повинен володіти юрист - практик. Особливої актуальності ці питання набули в зв'язку із прилученням України до Болонського процесу.

Ми, юристи, повинні відповідати сьогодні європейським вимогам: володіти знаннями національного і європейського законодавства, мати навики застосування цих знань в практиці судових, правоохоронних органів, в забезпеченні господарської та політичної діяльності, особисто і своєю діяльністю відповідати високим моральним вимогам. В цьому плані важливе значення мають наш світогляд і правосвідомість як юриста, формування яких забезпечується вивченням світоглядних, методологічних дисциплін, провідне місце серед яких належить філософії права.

Філософія права допомагає адекватно оцінити і осмислити соціальні і політичні процеси в Україні, побачити емпіричну реальність крізь призму наукового філософського світогляду, в контексті філософсько-універсальних сенсів та загальнолюдських істин. Філософія права є базою формування гуманістичного правового мислення з людиною в центрі правового "космосу". Вона допомагає юристу, в першу чергу правоохоронцю, відійти від засад негумантістичного, репресивного, легістсько-нормативістського стилю мислення, яке як рудимент дісталося нам від тоталітарного суспільного ладу. Правоохоронець сьогодні з "борця" із злочинністю та іншими негативними соціальними явищами має стати охоронцем прав і свобод людей.



1. Загальна частина

1.1 Визначення поняття "філософія права"

Філософія права - особлива теоретична і навчальна дисципліна, завданням якої є філософське осмислення права. Таке осмислення передбачає погляд на право не лише як на систему норм, забезпечену владним примусом, а й, зокрема, як на певний спосіб людського буття, багатогранну соціальну реальність із власною сутністю, змістом, структурою і логікою розвитку.

1.2 Історія філософії права

Філософія права має давню і багату історію. Філософія права - це давня наука, котра має багату історію: вона зародилася за античних часів і була вже була представлена у творах Платона і Аристотеля, досягла особливого розвитку в Західній Європі в XVII -XVIII століттях у період формування там так званого юридичного світогляду і продовжує функціонувати в системі соціально-гуманітарного знання сучасності, міцно увійшовши до системи підготовки юристів у західних університетах (а в умовах глобалізації - й усього світу).

а) Філософія права Античності та Середньовіччя. Будь-яка наука, що прагне до творчого розвитку свого змісту, не може бути байдужою до власного минулого, історії своїх ідей, відкриттів, висновків.

Ця думка є справедливою щодо філософії права - однієї з найдавніших наук про право.

Певною мірою звернення до історії філософії права необхідно кожному, хто прагне одержати юридичну освіту, адже відомо, що без історії немає й теорії. Не вивчивши етапи розвитку філософії права, зміст цієї науки, неможливо збагнути причини існування тих чи інших напрямків філософії права, зрозуміти їхні особливості і тенденції розвитку.

Виникнення і розвиток філософсько-правових поглядів в епоху Античності. Досократівська філософія права.

Для того щоб краще зрозуміти чинники виникнення і розвитку філософсько-правових поглядів в епоху античності, необхідно розглянути особливості античної цивілізації.

Стародавня Еллада у IV-V ст. до н.е. відрізнялася розмаїттям форм соціального і політичного життя. Безліч сильних і процвітаючих грецьких міст-полісів об'єднувала духовна єдність, заснована на міфології з єдиним пантеоном олімпійських богів, а також гомерівському епосі. На цьому сформувалися національна свідомість еллінів, їх упевненість у своїй величі та обраності.

Крім того, завдяки енергійному засвоєнню світу, справі пізнання, відмові від консервативних традицій греки створили велику культуру (в тому числі філософсько-правову), що вплинула як на європейську, так і на світову цивілізацію в цілому.

Особі давнього елліна були притаманні два протилежні начала - "аполлонівське" і "діонісійське".

Аполлонівське начало змушувало людину прагнути до гармонії з Космосом і суспільством. Шлях до цього начала лежав у додержанні в усьому міри і золотої середини.

Діонісійське начало виявлялося у прагненні до агресії, порушення міри, традицій, заборон.

Однак, за свідченням пам'яток давньогрецької культури, своє щире призначення давній еллін вбачав не в порушенні норм і гармонії, а в їх пошуку, створенні і захисті.

Аполлонівське і діонісійське начала з'являються в античній культурній свідомості як міфологічні прототипи (архетипи) номосу (закону) і дісномії (беззаконня). Вони не можуть існувати один без одного, взаємно допускаючи і заперечуючи один одного.

Греки перші помітили це протиборство та його універсальність.

Початок філософствування у греків пов'язаний не з поняттєво-логічними побудовами, а з образно-метафоричними міркуваннями, зумовленими традиціями міфологічного осмислення світу.

У морально-правовій філософії проблеми моралі і права спочатку були розчинені в міркуваннях античних мислителів про Космос, логос, долю.

При цьому в багатьох випадках поняття моралі і права змішувалися.

З одного боку, це свідчило про близькість цих форм регуляції людської поведінки, а з другого - про нездатність давньої думки вникнути в їх сутність і відмежувати один від одного.

Вже в епоху Гомера (кінець ІІ тис. до н.е.) греки оперували такими поняттями, як "правда", "справедливість" (діке), "звичай", "звичайне право" (теміс), "номос" (закон) та ін.

У Гомера божа за своєю природою справедливість виступає як об'єктивна підстава і критерій правового. Те, що відповідало тодішнім поглядам на справедливість, сприймалося як право.

Про єдині корені і основи справедливості та закону стверджував Гесіод (VII ст. до н.е.).

Пізніше уявлення про взаємозв'язок справедливості та права були розвинуті у творчості "семи мудреців": Солона, Фалеса, Хілона, Біанта та ін. (VI ст. до н.е.). Вони доводили необхідність додержання "міри" і "середини" в усіх справах та вчинках. Ці поняття вважалися уособленням справедливості і моральної основи людської поведінки, а також положень законодавства.

Фалес казав: "Не роби сам того, що ти засуджуєш у інших".

Піфагор та його послідовники (VI - V ст. до н.е.) започаткували таке уявлення: життя людей має бути приведене відповідно до висновків філософії про справедливість і право, "належну міру" і правила людських взаємовідносин.

Піфагорійці були авторами положення, дуже важливого для всіх наступних природно-правових уявлень: "справедливе полягає у відплачуванні іншому рівним". Це визначення не що інше, як філософська абстракція та інтерпретація давнього принципу таліону ("око за око, зуб за зуб").

Під поняттями "належна міра" і "домірність" піфагорійці розуміли відому пропорцію (числову за своєю природою), тобто деяке прирівнювання, рівність. Це зіграло важливу роль у формуванні ідей правової рівності, рівної міри прав, формальної рівності.

Подальше поглиблення концепції про зумовленість полісних законів об'єктивними загальносвітовими закономірностями можна знайти також у Геракліта (близько 530-470 рр. до н.е.).

Проблеми права, як і всі земні людські справи та відносини, на його думку, перебувають в нерозривному зв'язку і єдності з космічними процесами. Знання про справедливість і закон - це частина знань про Космос (як "упорядкований всесвіт", "світовий порядок").

Геракліт вважав, що весь світ підкоряється божому космічному Логосу. Йому підлегле життя людей, поліса, держави. У злагоді з ним повинні будуватися правосуддя і мораль. Логос - це голос космічної справедливості. філософія право рефлексія пізнання

Перейнятися змістом вимог космічного Логосу, за Гераклітом, - це означає шукати і знати міру в усьому, додержуватися справедливості у правосудді, шанувати закони в суспільних справах.

Через міру і справедливість людині відкривається шлях до космічної гармонії та вищої досконалості.

У їх додержанні - зміст людського буття.

Вчення Геракліта вплинуло на розвиток філософської і правової думки Стародавньої Еллади. Багато філософів використали ідеї Геракліта про розум як об'єктивну (божу) основу мінливих людських уявлень, справедливість і правду, Логос - як основу номосу.

Саме від Геракліта беруть свій початок природно-правові доктрини Античності і Нового часу, котрі розуміють під природним правом деякий розумний початок (норму загального розуму), що повинно виявлятися в позитивному законі.

Як деяке протиставлення поглядам Геракліта можна розглядати ідеї філософа Демокрита (близько 470-366 рр. до н.е.) про закон і державу як штучний результат причинно зумовленого, природного (не божого) розвитку людського суспільства.

На думку Демокрита, суспільство, поліс та його закони, які є результатом природного розвитку, разом з тим являють собою штучні, людські утворення. Вони не дані в готовому вигляді природою, а створені людьми в процесі їх еволюції від стадності до цивілізованого життя.

Співвідношення природного і штучного - це співвідношення того, що існує "по правді" (тобто в природі, у дійсності), і того, що існує згідно із "загальною думкою".

Демокритівська розробка проблем розходження "природного" і "штучного", "істини" і "загальної думки", природної справедливості і закону дуже вплинула на подальше формування природно- правової думки софістів: Сократа, Платона, Аристотеля та ін.

Пошуки природних основ права в природі людини і людського суспільства були продовжені в V - IV ст. до н.е. софістами: Протагором (481-411 рр. до н.е.), Горгієм (483-375 рр. до н.е.), Гіппієм (460-400 рр. до н.е.) та ін.

Незважаючи на різнорідність вчення софістів, можна виділити такі їх загальні підходи до права:

1) справедливість Піфагора трансформується в софістів у природне право (право), що різниться від закону (і взагалі офіційно встановлених правил);

2) відокремлення писаного закону від неписаної справедливості (як "сутності справи", "божого і загального закону");

3) природа - фюзіс (природа речей, веління природи) - природне право протистоїть у софістів помилковому, штучному, полісному законові (тобто позитивному праву);

4) розуміння софістами позитивного права як умовного, мінливого, тимчасового, залежного від волі законодавців;

5) сприйняття природного права як неписаних законів, однакових для громадян будь-якої країни;

6) рівність усіх людей за природою (однаковість природних потреб).

Крім позитивних моментів у філософсько-правовій творчості софістів, необхідно відзначити низку слабких місць.

Так, морально- правова філософія софістів, що доводить умовність існуючих у суспільстві моралі та правопорядку, підривала засади моральності і розхитувала правопорядок.

А їхні логічні докази про відсутність абсолютних заборон і вседозволеність людини часто приводили їхніх послідовників до невиконання встановлених законів.

Філософсько-правова тенденція, що протистоїть суб'єктивістським поглядам софістів, виникає в античному суспільстві у творчості Сократа, Платона та Аристотеля.

б) Особливості філософсько-правових поглядів Сократа. Творчість Сократа (469-399 рр. до н.е.) - це поворотний пункт античної філософсько-правової свідомості. На відміну від софістів і кініків Сократ вбачав своє покликання у зміцненні основ моралі та права.

На його думку, в основі людського буття, соціального життя і порядку лежать вищі, божі закони - неписані розпорядження і заборони, що мають космічне походження. По суті Сократ відновлює у правах натурфілософську ідею Логосу як космічної необхідності.

Закони держави і вимоги моралі, вважав Сократ, повинні відповідати вищій справедливості, запропонованій Логосом.

Але на відміну від софістів вона доводить існування загальних моральних і природно-правових норм, що мають не відносний, а абсолютний характер.

За Сократом, справедливість - не просто критерій законності, вона, власне кажучи, тотожна їй. "Що законно, - стверджував філософ, - те й справедливо".

Сократ висунув два типи основ моралі і права - об'єктивні та суб'єктивні. Пояснюючи об'єктивні підстави моралі і права, він підкреслював, що в основі людського буття, соціального життя і соціального порядку лежать вищі, божі закони, що мають космічне походження. Тому об'єктивні і загальні морально-правові норми, що існують у суспільстві як похідні від божих законів, мають не відносний, а абсолютний характер.

Найважливіша суб'єктивна підстава моральної і законослухняної поведінки, на думку Сократа, - це знання. Існування об'єктивно- загальних моральних і правових норм вимагає від людини їх знання. Тільки людина, яка знає, що таке справедливість, може бути справедливою, а яка знає сутність чесноти - доброчесною. Сократ вважав, що знання - це шлях до моральної поведінки, а незнання - шлях до пороків і злочинів.

Таким чином, Сократ піднімає моральну і правову проблематику на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи тим самим початок теоретичного дослідження у цій галузі.

в) Філософське обґрунтування права Платоном. Прямим послідовником вчення Сократа про справедливість, право і закон був його учень Платон (427-347 рр. до н.е.).

У нього погляди досократиків ще більше набули природно-правового характеру. Поряд з фізичним Космосом у вченні Сократа з'являється ідеальний Космос. Це вищий світ ідей, що перебувають поза фізичним простором і часом та складають першооснову і сутність усіх земних предметів і явищ.

Ідеї, за Платоном, не сприймаються почуттями. Існуючи об'єктивно, вони первинні і втілюються в поодиноких речах. Найголовніші ідеї - це ідеї справедливості і блага. Все у світі має прагнути до них.

Плід міркувань Платона про справедливу державу - його найвідоміший твір "Держава".

Він міркував: якщо це держава, то вона зобов'язана так побудувати свою діяльність, аби весь уклад її громадян підпорядковувався нормам і принципам, що випливають з ідей блага і справедливості. Досконалою є тільки та держава, яка прагне до блага і справедливості.

У суспільному житті - це такий соціальний устрій, за якого існує мудрий поділ праці між прошарками населення, кожен успішно займається своєю справою, а також існує твердий і надійний правопорядок.

Сутність справедливого правопорядку у Платона пов'язана зі структурою людської душі, що має три складові частини: розумну, вольову та почуттєву, кожній з яких відповідає своя чеснота.

Подібно до того як єдність трьох чеснот - мудрості, мужності та помірності - дає четверту, вищу чесноту - справедливість, єднання трьох станів у загальній турботі про благо держави дає справедливий суспільний устрій.

Взаємне співіснування станів забезпечує стабільний правопорядок у державі і дозволяє досягти її вищої мети - справедливості.

Для Платона така ідеальна держава - це продовження ідеального Космосу, земне втілення суворих вимог Логосу.

Поліс - це мікромодель Космополісу. Вище призначення кожної людини - служити державі, забезпечувати своєю діяльністю підтримку порядку в полісі і Космополісі. Тобто, людина не має права жити для себе (як у софістів), а зобов'язана існувати лише для держави і загального блага.

Це природна і у той же час божа за своєю сутністю форма гуртожитку, необхідна для розвитку і вдосконалення людської цивілізації.

Система правосуддя в платонівській державі - конкретна трансформація законів Космополісу, тобто зразок природного права.

Але по суті це ідеальне право, тобто умоглядна конструкція, що дає відповіді на запитання: яким має бути право? Яка його найкраща модель? Зі світу ідей як ідеальних образів, світу належного в його чистому вигляді треба черпати еталони і критерії земного права людей.

На думку Платона, право має дві іпостасі - метафізичну та емпіричну. Метафізична - це ідеальне "метаправо" (природне право) як можливість існування законодавства та оптимального правопорядку.

Емпірична - це живе право, що існує у соціальній реальності, або позитивне право.

Між ними існує причинний зв'язок, що не повинен перериватися, аби не зашкодити державам і народам.

Ідеального права в реальному житті немає.

Справедливість, за Платоном, припускає певну рівність, "належну міру". Він говорив про два види рівності - "геометричний" і "арифметичний". Пізніше це положення було розвинуте у вченні Аристотеля про два види справедливості.

г) Особливості поглядів Аристотеля на право. Філософсько-правові погляди Аристотеля (384-322 рр. до н. е.) помітно відрізняються від поглядів його попередників. Це був апологет порядку, тверезий філософ- раціоналіст, який обґрунтував свої ідеї за допомогою теоретичних аргументів, а не міфів. Реаліст, а не утопіст, він у першу чергу цікавився природними і соціальними основами моралі і права.

Такою основою для Аристотеля виступає сама людина, наділена особливою "політичною" природою і розглянута як "політична тварина" - унікальний суб'єкт, схильний і до аполлонівської, і до діонісійської моделей соціальної поведінки.

Мета і зміст людського буття не в пошуках насолод, а в доброчесному і законослухняному існуванні.

У міркуваннях Аристотеля тісно взаємопов'язані правова і етична проблематики.

Цей зв'язок обумовлений розумінням того, що благо держави і стан правопорядку залежать від моральних якостей її громадян.

При розгляді проблеми справедливості в Аристотеля чітко виявляється співвідношення етики і політики. Політика, право і закони під справедливістю розуміють всю чесноту, тобто політичну справедливість.

Характеризуючи справедливість як певну рівномірність, Аристотель говорив про "спеціальну справедливість", і при цьому розрізняв два види її прояву: справедливість, що розподіляє, і справедливість, що зрівнює.

Ці два поняття дуже важливі для розуміння правових поглядів філософа, адже йдеться, власне кажучи, про об'єктивний зміст тієї спеціальної рівномірності (тобто рівності, міри), що є обов'язковою для політичних відносин і справедливого закону.

Справедливість, що розподіляє, припускає розподіл усього, що можна розділити, між членами суспільства (влада, вшанування, виплати та ін.). Тут можливе рівне і нерівне наділення людей відповідними благами.

Справедливість, що зрівнює, існує у сфері обміну і "виявляється в зрівнюванні того, що становить предмет обміну". Цей вид застосовується у сферах цивільно-правових правочинів, відшкодування шкоди, злочину і покарання.

Справедливість, що зрівнює, - це середина збитку і вигоди, яка обмежує свавілля. Відхід від такої середини - це нерівність.

Політична справедливість можлива лише між вільними і рівними людьми, які належать до однієї верстви суспільства.

Аристотель тлумачив політичну справедливість як політичне право. "Шукане нами поняття, - писав він, - полягає як у справедливості взагалі, так і в політичній справедливості (праві). Ті люди мають права, для яких існує закон, що визначає їхні відносини. Право в цілому - явище політичне, і Аристотель називав його аполітичним правом".

Що стосується політичного права, то воно частково природне, частково умовне.

Природне право - те, що скрізь має однакове значення і не залежить від його визнання чи невизнання.

Умовне право - те, що спочатку могло бути без істотного розходження таким чи іншим, але раз воно визначено, то ця байдужність припиняється. Це волею встановлене право.

Аристотель виступав проти зведення усього права до права волевстановленого (умовного, встановленого людьми).

Хоча вся галузь права мінлива, проте поняття про справедливість і право, за Аристотелем, мінливі лише певною мірою.

Під умовним (волевстановленим) правом Аристотеля пізніше починає визначатися позитивне право. До умовного права він відносив установлення закону і загальних угод.

При цьому він говорив про писаний і неписаний закони.

Неписаний закон (він належить до волевстановленого, тобто до позитивного права) - це правові звичаї (звичаєве право). Як право має політичний характер, так і різні форми політичного (державного) устрою мають правовий характер.

Як бачимо, Аристотель у своїй філософсько-правовій концепції синтезував і розвинув далі всі попередні теорії.

д) Філософія права епохи Еллінізму. Багато які з аристотелевських ідей про право дістали подальшого розвитку в епоху Еллінізму. Вони стали важливим етапом (у 4т. Аристотель. Сочинения: В 4 т. - М., 1983. - Т. 4. - С. 15).

формуванні базису для наступного перетворення правознавства на самостійну науку.

Концепцію праворозуміння, що виходить з уявлень про справедливість і право, розвивав в цю епоху Епікур (341-270 рр. до н.е.), який надав великого значення проблемі індивідуальної свободи.

Свобода людини, на його думку, - це її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Вона-поза необхідністю, тому що "необхідність не підлягає відповідальності". Свобода визначається внаслідок з'ясування того, що залежить від нас і не підлягає ніякому пану.

Епікур тлумачив право як договір людей між собою про їхню загальну користь і взаємну безпеку.

Але договір - це не деякий формальний акт, якась разова подія (реальна чи фіктивна). Найімовірніше, під ним розуміється уявлення про те, що люди, спираючись на результати свого пізнання, самі визначають умови свого спілкування і свій спосіб життя, усвідомлюючи збіг і узгодження людських жадань. Це усвідомлене самовизначення людей, їхні жадання і виражаються в Епікура через поняття "договір", "угода".

Справедливість у нього також має договірний характер ("не шкодити і не терпіти шкоди").

Конкретний зміст поняття справедливості мінливий (він залежить від особливостей країни, обставин, що залежать від часу та ін.).

Справедливість (у світлі її співвідношення з законом) - це природне право, що (залежно від часу, місця і обставин) має мінливий зміст, яким виступає, за Епікуром, мінлива загальна користь взаємного спілкування.

Епікурівська договірна теорія тлумачення права має на увазі рівність, свободу і незалежність членів договірного спілкування і по суті являє собою історично першу філософсько-правову концепцію лібералізму і ліберального індивідуалізму.

Від договірно-правової концепції Епікура простежується зв'язок з ідеями суспільного договору Нового часу.

Різні варіанти в цілому фаталістичної концепції природного права розвивали у цей період також давньогрецькі і давньоримські стоїки (Зенон, Хрісіпп, Сенека, Марк Аврелій Антонін, Епіктет).

Як "природний Закон" (загальний закон), що має водночас божий характер і розуміння, у стоїків виступає доля (керуюче і пануюче начало).

Усім у світі править вічний і незмінний природний Закон, що встановив повсюдно необхідні зв'язки причин і наслідків. Людина зобов'язана порівнювати своє життя, думки і вчинки з вимогами зазначеного Закону. В цьому полягають її обов'язок і чеснота. Природа людини - частина загальної природи і світобудови в цілому.

Основна природно-правова вимога стоїцизму - жити у згоді з природою, тобто чесно і доброчесно відповідно до розуму, природного закону.

ж) Засновник грецького стоїцизму Зенон (490-430 рр. до н.е.) уперше запровадив поняття обов'язок ("те, що личить"). Це поняття має важливе значення у вченні стоїків.

Підставою і чинником наявності у спілкуванні людей справедливості є природний зв'язок людей (відповідність її природному закону).

Тобто, природний закон є втіленням загальної справедливості. Вона виступає у вченні стоїків у ролі нормативно значущого принципу і критерію як для держави, так і для прийнятих нею законів.

Моральні і правові розпорядження повинні відповідати природному Закону і не порушувати космічних велінь.

Роль права природи відіграє і "закон долі" (божий, неминучий) у природно-правовій концепції римського стоїка Сенеки (близько 5 р. до н.е. - 65 р. н. е.). Йому підпорядковані держава і закони.

Стоїк Епіктет (50-140 рр.) також відстоював природно-правовий принцип: "чого не бажаєш собі, не бажай іншим".

Головний же інтерес для нього становила проблема свободи. Він гадав, що людина - це мандрівник у світі, головне для якого - берегти свободу і у першу чергу свободу свого духу. Тільки людина, яка має вільний і піднесений дух, здатна перебороти усі негаразди всередині себе.

Щирий мудрець спокійно перетерплює мінливості долі.

Мудрець-стоїк Епіктет вбачав вище щастя у тому, щоб бути просто чесною і доброю людиною, покірною мінливостям долі.

На позиції визнання відповідності людських (державних) законів загальному закону (природному праву) стояв і римський імператор - стоїк Марк Аврелій Антонін (161-180 рр.).

Але його, як і Епіктета, найбільшою мірою цікавили не світогляд і не природа, а людина з її внутрішнім життям духу. Світ з його злом і пороками змушував людину поглибитися в себе і спробувати знайти внутрішні сили, аби непохитно нести свій жереб.

Марк Аврелій вважав: зло невикорінно і людині не слід противитися йому. Треба підкоритися існуючим у державі законам і намагатися робити добро.

Фаталізм загального світового закону (природного права), власне кажучи, фатально визначає, за концепцією стоїків, і всі людські політико-правові явища та відносини, у тому числі державне законодавство.

Наявні соціально-політичні порядки і закони - це прояв нездоланних, фатальних, надлюдських сил.

Ґрунтовною розробкою філософського вчення про право, закон з позиції природного права займався Ціцерон (106-43 рр. до н.е.), філософія якого сформувалася під впливом ідей філософії еллінів.

Ціцерон, як і стоїки, був упевнений у присутності в природному світі вищого розумного начала, що максимально зосереджено в людській душі.

Завдяки цьому началу Космос - це впорядковане, органічно організоване ціле.

Людиною керують чотири прагнення (вони ж є її здатності) - прагнення до істини, порядку, величі, благопристойності.

Прагнення до порядку (в першу чергу суспільного) формує свідомість, справедливість.

Орієнтація на справедливість є природною для людського розуму, тому все, що пов'язано з прагненням людей творити справедливий суспільний порядок, Цицерон називав природним правом.

Основа природного права - це довічний, неписаний закон, що його люди немов вдихають разом з повітрям природи (тобто засвоюють його несвідомо, мимохідь). Цей природний закон йде до божого розуму.

Людина не може вплинути на нього. Закон стоїть над людьми.

Ціцерон надавав цьому Законові універсального характеру, аби надати загального характеру нормам природного права.

Основою права Ціцерон вважав притаманну природі справедливість.

Вона - вічна, незмінна, невід'ємна властивість як природи, так і людини. Природа - це весь Космос. Сутність і зміст справедливості виражено Ціцероном у словах: "вона відплачує кожному своє і зберігає рівність між ними".

Йдеться саме про правову рівність. Така позиція Ціцерона - це продовження лінії його попередників. Відповідність чи невідповідність людських законів природі (природному праву) є критерієм їхньої справедливості.

Ціцерон відрізняв природне право від писаного права.

Писане право він поділяв на приватне і публічне.

Філософсько-правові ідеї Ціцерона (про природне право, справедливість, державу як "загальний правопорядок" та ін.) дуже вплинули на його послідовників, мають значення і зараз для інтерпретаторів природного права і справедливості, прихильників правової держави.

Виходячи з викладеного матеріалу про розвиток філософії права в епоху античності, можна зробити такі висновки:

1. Грецькі натурфілософи поклали початок природно-правовій філософії. Але вивчення права ще не виділяється в особливу галузь наукового знання.

2. Подальший розвиток проблема праворозуміння знаходить у Платона (ідеальне право - прагнення до належного; природне і позитивне право - лише тіні ідеального права) і Аристотеля, який визначив політичний характер права, розподіл його на природне та умовне (волевстановлене).

3. Найважливіший етап у процесі перетворення правознавства на самостійну науку - це епоха еллінізму (договірно-правова концепція права, обов'язковість і рівність для всіх природного права, ідея правової рівності, розходження природного і писаного права, поділ писаного права на приватне і публічне).

з) Особливості філософсько-правової думки в епоху Середньовіччя. Метафізичні передумови християнського світорозуміння.

Римське тлумачення природно-правових норм знаходить відгук у ранніх ідеологів християнства.

Воно застосовується до морально-релігійного закону. Християнська інтерпретація ідеї природного права відбилася на уявленні про сутність цієї ідеї. На місце загального морального закону, що його проповідувала філософія стоїків, християнство джерелом морального закону ставить премудрість і волю божу.

Згідно з цим і природне право розглядається тепер як відображення божої справедливості відповідно до передбачень Творця.

У середні віки праву, що залежить від людської волі (волевстановленому), протиставляються незмінні встановлення божого і природного права. Природне право ототожнюється з чинним правом.

Сумніви стосувалися лише питання, чи зливається воно з поняттям божого права, чи зіставляється з ним. Безперечним було визнання природного права обов'язковим та таким, що вище усякого іншого законодавства.

Система природного права середньовіччя утворилася зі сполучення римського права і правоположень Священного писання.

Ідея природного права мала теократичний характер.

Найвідоміший християнський мислитель періоду патристики, один з видатних "батьків церкви" - Аврелій Августин (354-430). Головні його трактати - "Сповідь" і "Про град божий". Основна ідея його релігійної філософії - пізнання Бога і Божої любові - ось мета і єдиний зміст людського духу. Бог - це єдине, абсолютне буття, все інше існує лише завдяки Божій волі. В усій природі нічого не може відбутися без впливу надприродних сил.

У згоді з елліністичною філософією Августин думав: мета і зміст людського життя - щастя, що досягається в Бозі. Головна теза вчення - первинність віри над розумом.

Найвище авторитетне джерело віри - церква як єдина непогрішна, остання інстанція всякої істини.

Ідею нерівності Августін відстоював як вічний і незмінний принцип громадського життя. Нерівність є стороною ієрархічної структури суспільного організму, створеного Богом.

Земна ієрархія - відображення ієрархії небесної, "монархом" якої є Бог. Намагаючись запобігти звертанню народних мас до єретичних вчень, Августин посилав і на християнську ідею рівності всіх людей перед Богом - усі люди походять від одного пращура.

Августин висунув думку про єдність людської і божої історії, що течуть у протилежних, але взаємно нероздільних сферах.

Змістом їх є бій двох царств (міст) - божого і земного. Дуалізм богів і природи переноситься, таким чином, і на суспільний розвиток. Божий град представляє меншу частину людства. Це ті, хто своєю морально- релігійною поведінкою заслужили у Бога порятунок і милосердя.

У земному граді, навпаки, залишаються самолюбні, жадібні, егоїсти, люди, що забувають про Бога. Божий град постійно підсилюється в суспільно-історичному розвитку, особливо після приходу Ісуса.

Головна передумова приналежності до граду божого - смиренність і покірність перед Богом і церквою.

Земний правопорядок світських держав піддається впливові злих, демонічних сил. Щоб зберегти людей від цього впливу, необхідно соціальне життя освятити ідеями вищої божої справедливості.

Правопорядок на землі сама людина встановити не здатна.

Її створив Бог після гріхопадіння перших людей, аби уберегти наступні покоління від загибелі в безодні зла і незліченних злочинів. Підстава правопорядку - це страх божий. Бог, погрожуючи людині покаранням, тим самим допомагає їй утриматися на краю безодні зла.

Мислителем, що розпочав спробу систематизувати християнські ідеї, звести їх у єдине, несуперечливе ціле, став Тома Аквінський (Аквінат) (1226-1274).

Головна його праця - "Сума теології".

Поряд з філософською проблематикою вона містить вчення про державу і право.

Якщо Аристотель розумів державу як природну форму людського гуртожитку, то для Аквіната, який полемізував з античним філософом, вона є вищим утворенням мистецтва, творінням людського генія.

Процес керування державою аналогічний тому, як Бог править світом, а душа керує тілом. Головна об'єднуюча сила, без якої розпалася б державність, - це воля правителя.

Початок, що консолідує всі зусилля держави, повинен бути єдиним. Тому найкраща форма правління - монархія.

Вона - вищий тип держави, тому що влада монарха похідна від божої влади.

Сутність держави Аквінат пояснював аналогією з біблійною картиною існування світу. Государ для нього - творець соціального світу. Його воля надає руху соціальному життю. Якщо головне завдання государя - бути керманичем, то головна чеснота народу - покора волі керманича.

Людина, за Аквінатом, - істота розумна, що володіє вільною волею.

Розум (інтелектуальні здібності) - корінь усякої волі.

Вільна ж воля - це добра воля. Воля - поведінка людини відповідно до розумно пізнаної необхідності, що випливає з божого статусу, характеру і цілей порядку світобудови й обумовлених цим законів.

Ці положення Аквінат конкретизував у своєму вченні про закон і право. Закон у нього виступає як загальне правило.

Він має виражати загальне благо всіх членів суспільства і установлюватися всім суспільством чи тими, кому воно довірило піклування про себе. Важлива характеристика закону - його обнародування. Без обнародування він не може бути ні правилом, ні мірилом людської поведінки.

Аквінат класифікував закони на вічні, природні, людські та божі.

Вічний закон - це загальний закон світопорядку, що виражає божий розум як верховний загальносвітовий початок, абсолютне правило і принцип, котрий керує загальним зв'язком явищ світобудови. Він - джерело всіх інших законів.

Безпосередній прояв цього закону - закон природний: природа і всі істоти (і людина) рухаються до мети, визначеної законами природи.

Людський закон Тома Аквінський визначав як позитивний закон, забезпечений примусовою санкцією проти його порушень.

Людським же (позитивним) законом він вважав лише встановлення, що відповідають природному законові (веління фізичної і моральної природи людини). В іншому випадку такі встановлення не закон, а його перекручування. З цим пов'язано розрізнення ним справедливого і несправедливого людського (позитивного) закону. Мета людського закону - загальне благо людей.

Божий закон - закон (правила сповідання), даний людям у божому одкровенні (Старому і Новому завітах). Він необхідний як доповнення людських правил божими: для вказівки на кінцеві цілі людського буття; як вищий і безумовний критерій для керівництва в суперечках про належне і справедливе, про людські закони; спрямування внутрішніх (щиросердних) рухів людини; для викорінювання всього злого і гріховного, у тому числі того, що не забороняється людським законом.

Тлумачення законів Аквінат доповнював вченням про право.

Право - це дія справедливості в божому порядку людського гуртожитку. Справедливість же припускає ставлення людини до інших людей, а не до себе, і полягає у віддачі кожному свого. Він розділяв уявлення Аристотеля про зрівняння і поділ справедливості.

Право (праведне, справедливе) визначається як відома дія, зрівняна у ставленні до іншої людини внаслідок певного способу рівняння.

При рівнянні за природою речей йдеться про природне право, при рівнянні за людським волевстановленням - про цивільне, позитивне право. Право, встановлюване людською волею (людським законом), Аквінат називав також людським правом. Закон тут виступає як джерело права. Але людська воля (і волевиявлення) може зробити правом лише те, що відповідає (не суперечить) природному праву.

Природне право - загальне для всіх живих істот (тварин і людей).

Право, що стосується тільки людей, Тома Аквінський називав правом народів.

Боже право поділяється на природне боже (безпосередні висновки з природного закону) і позитивне боже (право, дане богом єврейському народові).

Таким чином, Тома Аквінський систематизував християнські ідеї своїх попередників, доповнивши вчення про закон вченням про право - природне, позитивне, людське та боже.

Таким чином, головна особливість філософських вчень християнського середньовіччя - в їх теоцентричному характерові.

Принцип теоцентризму, послідовно проведений і Августином, і Томою Аквінським, затверджував Бога як центр світобудови і головного хранителя світового та соціального порядку.

Бог виступав як законодавча першооснова, з якої виходять усі релігійні, моральні і правові норми.

Завдяки божому заступництву соціальне життя людей не перетворювалося на хаос, а сама людина успішно боролася з диявольськими спокусами, що штовхали її до пороків і злочинів.

1. Філософське осмислення права пройшло тривалий шлях у своєму розвиткові від змішування проблем моралі і права у вченнях античних натурфілософів до появи положень про загальність моральних і правових норм, про природне право, політичний характер права, політичну природу людини і т. д.

2. Природно-правова доктрина античності знайшла свій подальший розвиток в епоху Середньовіччя і Нового часу: договірний характер права, проблема свободи, правової рівності та ін. Вона важлива і для сучасних інтерпретаторів теорії природного права.

1.3 Філософія права в Україні сьогодні

В Україні сьогодні, після дошкульної втрати за радянських часів традицій різносвітоглядних, плюралістичних філософсько-правових досліджень (дозволявся тільки один їх варіант: у межах історико-матеріалістичної парадигми) і викладання філософії права як самостійного предмета, спостерігається як відродження таких досліджень, так і відновлення гідного місця філософії права в системі юридичної освіти.

Це зумовлюється насамперед соціальним запитом на світоглядно-методологічне забезпечення формування правової державності, здійснення правової реформи, спрямованої на утвердження суспільства на засадах власне права.

а) Філософські проблеми права і влади в суспільстві, що трансформується. Правова держава і громадянське суспільство.

Одним з найважливіших завдань перехідного періоду розвитку посттоталітарних країн, у тому числі України, є державотворення.

Що ж являє собою правова держава з позиції філософії права?

Правова держава - це всеохоплююча політична організація суспільства, заснована на верховенстві права, що створює умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини, громадянина, а також послідовного обмеження державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку.

Головними ознаками правової держави є такі:

- Насамперед правова держава припускає існування громадянського суспільства.

У сучасній інтерпретації громадянське суспільство - це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими та політичними відносинами між його членами, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею, суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, морального та культурного статусу, що створюють разом з державою розвинуті правові відносини. Причому в межах цієї сумісності держава зобов'язана забезпечувати умови для нормального функціонування громадянського суспільства, а громадянське суспільство виступає як противага державі, аби не допустити порушення нею своїх основних обов'язків і додержання законності.

- Поділ влади. Як відомо, теорія поділу влади виходить з того, що для забезпечення нормального функціонування держави повинні існувати відносно незалежні одна від одної гілки влади - законодавча, виконавча і судова. Це перешкоджає зосередженню влади в руках однієї особи чи органу. В даному разі кожна влада здійснює свою функцію, яку інша влада не в змозі виконати. Законодавча влада приймає закони, виконавча - забезпечує їх виконання, судова - постановляє на їхній основі рішення, причому може залучати до суду і членів законодавчих органів, і членів уряду як приватних осіб.

- Верховенство права. Ця ознака правової держави означає, що жоден державний орган, посадова особа, громадська організація, жодна людина не звільняються від обов'язку підкорятися законові. Держава, підкоряючись юридичним нормам, стає одним із суб'єктів права рівноправною з іншими суб'єктами. Без правової рівності між державою і особистістю не можуть існувати ні право, ні правова держава. Будь-яка спроба державного органу чи посадової особи вийти за межі права і поставити себе над людьми повинна розцінюватися як правопорушення.

Верховенство права означає також, що держава не має права видавати закони, які суперечать так званому природному праву, і разом з тим вона зобов'язана ухвалювати всі закони, що забезпечують природні права людини. Нарешті, внаслідок розглядуваної ознаки конституція держави має вищу юридичну силу. Всі підзаконні акти повинні прийматися на основі конституції та точно їй відповідати. Неприпустимо підміняти закон підзаконними актами і вкладати у нього зміст, не передбачений законодавцем.

- Реальність прав і свобод громадян. У правовій державі права і свободи громадян мають бути не тільки проголошені, а й гарантовані державою. Як уже відзначалося, такими гарантіями можуть бути законодавче закріплення умов, за яких неможливе обмеження прав і свобод або ухвалення законів, що деталізують права і свободи, проголошені в конституції.

Реальне забезпечення прав і свобод досягається шляхом створення механізму їх всебічної захищеності, а також встановлення цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності за їх порушення.

- Політичний та ідеологічний плюралізм. Правова держава немислима без існування численних політичних організацій, партій і опозиції. Функціонуючи в умовах плюралізму, різні соціальні сили ведуть боротьбу за владу цивілізованими методами. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої політичні установки, проводити пропаганду та агітацію на користь власних ідеологічних концепцій. Політичний та ідеологічний плюралізм є уособленням демократизму суспільства, дає змогу кожному його члену самому вирішувати питання про свою прихильність до тієї чи іншої партії, ідеології.

Крім названих, існують й інші ознаки та риси правової держави, їх досить багато, вони різноманітні (виділяють ознаку багатоукладності економіки, невтручання держави в економічну сферу та ін.). Усі вони в сукупності дають загальне уявлення про сутність, зміст, мету та призначення правової держави.

Усі наведені ознаки правової держави у своїй основі припускають, по-перше, обмеження державної влади людською особистістю, її невід'ємними правами, а по-друге, нормативно-інституціональне гарантування цих прав.

Однак для того, щоб права особистості гарантувати, необхідно, аби ці права вже існували в суспільстві як певна реальність.

Це означає, що право як форма відносин між людьми має бути втілене за межами держави, у сфері громадянського суспільства і визнаватися як цінність якщо не усіма, то, принаймні, більшістю населення.

Отже, має йтися про формування, а точніше, про становлення правового суспільства.

б) Поняття правового суспільства і перспективи його формування в Україні. Що ж являє собою правове суспільство і які його характерні риси?

Під правовим суспільством розуміється таке суспільство, в якому реалізовано принцип панування права, тобто всі суб'єкти підкоряються праву не за примусом, а за переконанням, правова реальність, що існує у суспільстві, дозволяє їм безперешкодно виражати свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійними і не залежними від волі держави.

Можливість створення такого суспільства припускає наявність двох умов: інституційної та неінституційної.

Інституційною умовою формування правового суспільства виступають розвинуте громадянське суспільство і стала правова держава, а неінституційною - перевага в суспільстві особистостей-громадян з розвиненою правосвідомістю, які є реальними суб'єктами правовідносин даного суспільства і включені у морально-політико-правовий дискурс.

Відомо, що хоча право як соціальний регулятор виникло давно, однак слугувати особистості, її самореалізації воно починає лише в умовах громадянського суспільства, що формується.

Тому правове суспільство також можна уявити як ідеальний тип, що розкриває певний аспект громадянського суспільства, спосіб його буття, використовуючи підхід Канта, як "громадянський стан, розглянутий тільки як стан правовий".

Отже, громадянське суспільство і правова держава являють собою взаємоприпустимі і взаємодоповнюючі сторони (динамічну і статичну) правового суспільства.

У цьому суспільстві спонтанне і раціональне начала, свобода і порядок урівноважені, підпорядкування універсальним нормам організовано таким чином, що не тільки не придушує, а навпаки, сприяє прояву самостійності і незалежності людини, розвиткові її індивідуальності.

У Конституції України проголошується мета формування демократичної, соціальної, правової держави.

Іншими словами, передбачається сформувати правове суспільство, для якого характерні: політичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, її прав і свобод.

Разом з тим слід визнати, що на шляху його формування стоїть безліч проблем.

Сформовані несприятливі економічні та соціальні умови в Україні, посилення бюрократизму і корупція в управлінському апараті значною мірою перешкоджають і уповільнюють цей процес.

Успішне формування правового суспільства неможливо без створення реальних умов для цього процесу. До таких умов належать: досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей; гуманізація людських стосунків; створення і розвиток альтернативних стосовно держави суспільних структур (культурних, наукових, релігійних тощо) з метою розширення сфери прямої демократії, запровадження "діалогових процедур" для вироблення погоджених рішень; обмеження втручання держави у сферу економіки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства та ін.

в) Філософські проблеми правотворчості і правозастосування в посттоталітарному суспільстві. Правотворчість і правозастосування у перехідному суспільстві є однією зі складніших проблем, що стоїть перед вченими-правознавцями і юристами-практиками України, інших пострадянських країн і тому вимагає глибокого філософсько-правового аналізу.

Невипадково Гегель писав, що філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбувається переворот у політичному житті суспільства, тому що думка завжди передує діяльності і перетворює її.

Складність і суперечливість правотворчості і правозастосування у посттоталітарному суспільстві мають у своїй основі декілька причин.

По-перше, порівняння правових систем тоталітарного суспільства, для якого характерними є панування держави над правом, політизація та ідеологізація права, і демократичного суспільства, в якому забезпечені верховенство права і пріоритет прав людини, дає можливість зробити висновок про їхню принципову несумісність, а відтак, про неможливість переходу від однієї правової системи до іншої безпосередньо.

...