Філософська рефлексія як один з елементів філософсько-правового пізнання

Тому всі посттоталітарні країни, що трансформуються від тоталітаризму до демократії, закономірно проходять особливий перехідний період, в якому правова реальність становить комбінацію тоталітарної правової системи, що руйнується, і правової системи демократичного суспільства, що народжується.

Як правило, всі основні характеристики цієї перехідної правової реальності являють собою комбінацію сутнісних рис як тоталітарної правової системи, так і демократичної.

Наприклад, нові правові норми в посттоталітарній правовій системі зіштовхуються зі старими неправовими нормами, авторитаризм у правотворчості і правозастосуванні співіснує з елементами анархії, тенденції конструювання - з елементами саморозвитку, принципи монізму - з принципами плюралізму тощо.

Другою особливістю правотворчості і правозастосування в пост- тоталітарному суспільстві є те, що вони здійснюються в умовах хаосу чи дезорганізації перехідного суспільства та його правової системи.

За таких умов частина суб'єктів суспільства виявляється здатною пристосовуватися до нових політико-правових цінностей і норм, дістати нового соціального статусу і місце в економічній і політичній структурах, що формуються.

Інша частина не в змозі чи не бажає приймати нові цінності, норми, зразки поведінки і поповнює лави маргіналів. Таким чином, в умовах швидкої, обвальної трансформації соціуму одні стани і групи народжуються чи одержують пріоритетний розвиток, а інші втрачають свою колишню роль.

Ще однією особливістю правотворчості і правозастосування в пост- тоталітарному суспільстві є амбівалентність (Е. Блейлер) правосвідомості людей, причини якої криються в інертності свідомості людини, нездатності її відразу звільнитися від віджилої системи ціннісно-правових установлень тоталітаризму, що може декларативно відкидатися особистістю, але продовжує існувати на рівні підсвідомості, визначаючи світорозуміння людини, її цінності, інтереси, вчинки.

Важкий шлях сучасних посттоталітарних держав до правового суспільства збільшений і ускладнений також, на думку В. Нерсесянца, низкою негативних чинників, успадкованих від минулого.

Серед них - багатовікові традиції деспотизму і кріпосництва, засилля влади і безправ'я населення, стійкий і значно поширений правовий нігілізм, відсутність скільки-небудь значущого досвіду свободи, права і самоврядування, демократії, конституціоналізму, політичної і правової культури, підпорядковане становище суспільства в його відносинах з нічим не обмеженою і безконтрольною владою і т. д.

До цих негативних чинників можна додати й низку інших: відсутність діючого механізму реалізації нових правових норм, необхідної кількості підготовлених правознавців для здійснення правової реформи, переважання у деяких випадках у перебігу її здійснення вузьковідомчих, кланових чи навіть кримінальних інтересів та ін.

Усе це ускладнює і без того непросту ситуацію з проведенням правової реформи в Україні, перешкоджає цивілізованому правозастосуванню на її правовому полі.

г) Правова реформа в посттоталітарному суспільстві. Питання про можливість здійснення правової реформи у посттоталітарному суспільстві в сучасній філософії права є дискусійним.

Одні дослідники стверджують, що правову систему тоталітарного суспільства можна реформувати, інші вважають, що правова система тоталітаризму не підлягає "реформації". У цьому їх переконує принципова несумісність правових систем тоталітаризму і демократії.

На їх погляд, треба не реформувати правову систему тоталітаризму, а створювати чи відтворювати принципово нову правову систему. Інакше таке "поліпшення" на довгі роки інфікує право України вірусами тоталітаризму.

До прихильників другої позиції належить і російський правознавець С. Алексєєв.

На його думку, після багатьох десятиліть комуністичного панування сама логіка необхідних змін вимагає не стільки "реформ" у загальноприйнятому їх розумінні (багато комуністичних фантомів узагалі не піддаються такого роду реформуванню), скільки в першу чергу відновлення нормальних, природних умов і механізмів життєдіяльності.

Однак таке руйнування "до основи" державних структур, "а потім" побудова на їхній основі нових - дуже сильно віддає нігілізмом, що в Україні вже мав місце і залишив після себе сумну пам'ять.

Істина, мабуть, лежить десь посередині цих двох протилежних точок зору: якісь правові інститути, структури, іманентні лише тоталітарному режимові та його політико-правовій системі, мають бути ліквідовані, інші - реформовані, причому мусить бути збережено все позитивне, що було створено в останні десятиліття існування радянського суспільства, коли тоталітаризм у СРСР видозмінився, набув більш "м'яких", згладжених форми.

Таким чином, правова реформа в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, теоретично можлива і вона вже проводиться на практиці (з усіма її плюсами і мінусами). Реформування правової системи на демократичних засадах означає проведення комплексної державно-правової реформи, що включає реформування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

1. Найважливішим політико-правовим інститутом сучасного суспільства є держава. Вона призначена для організації життя суспільства, самої держави та її структур у системі політичних і правових відносин.

2. Відносини між державою і особистістю повинні здійснюватися на основі взаємної відповідальності. Характер відносин держави і особистості є найважливішим показником стану суспільства в цілому, перспектив його розвитку.

3. Найважливішою метою перехідного періоду розвитку посттоталітарного суспільства є створення правової держави. Її основними рисами є: формування громадянського суспільства, поділ влади, верховенство права, реальність прав і свобод громадян, політичний і ідеологічний плюралізм та ін.

4. Однією з найскладніших проблем юриспруденції України, інших пострадянських країн є проблема правотворчості і правозастосування в перехідному суспільстві. В її основі лежить низка причин: здійснення правотворчості і правозастосування в умовах посттоталітарного хаосу, дезорганізації правової системи; амбівалентність правосвідомості особистості у перехідний період; значно поширений у суспільстві правовий нігілізм; низький рівень правової культури населення тощо.



2. Філософія права в системі філософії і юриспруденції

За своїм статусом філософія права являє собою комплексну, суміжну дисципліну, що перебуває на межі філософії і юриспруденції. Ця обставина вимагає чіткого визначення її місця і ролі в системі філософії і правознавства.

Вихід на проблематику філософії права може бути здійснений із двох протилежних сторін: від філософії до права і від права до філософії.

Перший шлях виходу на філософсько-правову проблематику (філософський підхід до права) пов'язаний з поширенням тієї чи іншої філософської концепції на сферу права. Таке звертання філософії до осмислення правової реальності, особливо характерне для епохи Ренесансу, виявилося дуже плідним для самої філософії. Відомо, що багато серйозних досягнень класичної філософії - результат такого звертання. Важливо також підкреслити, що у сфері філософії права відбувається своєрідна перевірка пізнавальної сили тієї чи іншої філософської концепції, її практичної спроможності в одній з найважливіших сфер людського духу. Усе це дає повну підставу довести, що без рефлексії основ права, філософського осмислення правової реальності в цілому, філософська система не може вважатися повноцінною.

Другий шлях формування філософії права (юридичний підхід до права) спрямований від рішення практичних завдань юриспруденції до їх філософської рефлексії. Наприклад, від осмислення таких окремих правових проблем, як підстави карного права, провина і відповідальність, виконання зобов'язань та ін., до постановки питання про сутність права. Тут філософія права виступає вже як самостійний напрям у правознавстві, специфічний рівень вивчення власне права. Таке філософське осмислення права здійснюється правознавцями в його більшій практичній орієнтованості, при якій ідеальні першооснови права розглядаються в тісному співвідношенні з позитивним правом. Однак, і в першому, і в другому випадках філософія права орієнтується на розуміння сутності і змісту права, укорінених у ньому засад і принципів.

2.1 Проблема дисциплінарного статусу філософії права

У зв'язку з існуванням двох різних джерел формування філософії права склалися і два основні підходи до розуміння її статусу.

Перший підхід розглядає філософію права як частину загальної філософії і визначає її місце серед таких дисциплін, як філософія моралі, філософія релігії, філософія політики та ін. Відповідно до цього підходу філософія права належить до тієї частини загальної філософії, що "приписує" людині необхідну манеру поведінки як соціальної істоти, тобто до практичної філософії, вчення про належне.

Другий підхід відносить філософію права до галузей юридичної науки. З цього погляду вона є теоретичним фундаментом для створення позитивного права і науки про позитивне право. Під філософією права тут мається на увазі наука, що роз'яснює в "останній інстанції" значення правових принципів і зміст правових норм.

Кожний з підходів наголошує на одному з двох можливих способів рефлексії права. Перший спосіб припускає загальнофілософську чи загальнометодологічну рефлексію, спрямовану на пошуки граничних основ, умов існування права, коли право співвідноситься з усією "ойкуменою" людського буття - культурою, суспільством, наукою тощо. Другий спосіб, що теж є філософським, - суто філософська чи суто методологічна рефлексія,, однак здійснюється вона в рамках самої правової науки.

Така двоїстість філософії права виявляється в тому, що вчений ступінь з філософії права БАК України може присуджувати як з філософських, так і з юридичних наук.

Отже, вона може розвиватися як філософом, так і юристом. А якщо точніше, не просто філософом, а філософом-юристом, тобто практично орієнтованим філософом, якого цікавить не просто істина сама по собі, а реалізація визначених практичних цілей у галузі права (наприклад, досягнення правового стану конкретного суспільства), чи юристом-філософом, який повинен уміти відмежовуватися від практичних проблем своєї науки і ставати на позицію її неюридичного бачення, тобто на позицію філософа. На підтвердження цієї думки можна навести слова одного з найбільш відомих західних теоретиків права XX ст. Г. Коїнга, який стверджує, що філософія права, не відмовляючись від пізнання питань суто юридичних, повинна виходити за межі даної сфери, пов'язувати правові феномени, що розуміються як явище культури, з рішенням загальних і принципових питань філософії.

Через певні обставини може скластися уявлення, що існує дві філософії права: одну розробляють філософи, другу - юристи. Відповідно до цього припущення деякі дослідники навіть пропонують розрізняти філософію права в широкому розумінні слова і філософію права у вузькому значенні слова. Насправді ж існує тільки одна філософія права, хоч вона і живиться з двох різних джерел. Перше джерело філософії права - це загальнофілософські розробки правових проблем. Друге її джерело пов'язано з досвідом розв'язання практичних проблем права. Таким чином, філософія права - це дослідницька і навчальна дисципліна, що визначається своїм основним питанням, лише в співвіднесенні з яким ті чи інші проблеми причетні до неї. Вона вимагає особливих якостей від дослідника, який працює у цій галузі:

сполучення фундаментальної філософської підготовки і знання основних проблем політико-правової теорії і практики.

Звичайно, кожен дослідник разом з певним професійним інтересом вносить своє специфічне бачення в предмет цієї дисципліни, однак саме наявність різних позицій, їх постійний взаємний обмін і взаємозбагачення, співіснування на основі доповнюваності, дає змогу зберегти рівновагу навколо загального завдання - рефлексії основ права.

2.2 Різноманітні підходи в історії філософсько-правової думки на запитання: "Що це така за наука філософія права, що і як вона вивчає?"

Вихідною проблемою будь-якого курсу з філософії права є питання про її природу: "Що це за наука, що і як вона вивчає?". В історії філософсько-правової думки існували різноманітні підходи до формулювання відповідей на зазначене питання, які залежали від певної світоглядної позиції їх автора. Так, наприклад, представник об'єктивного ідеалізму Г. Гегель вважав її філософською наукою про право, що має своїм предметом ідею права [4]. Російський філософ С. Франк під впливом неокантіанства розумів філософію права як вчення про суспільний ідеал

У сучасній філософії права її предмет також визначається по-різному. Від найширших визначень, як, наприклад, у відомого російського філософа права В. Нерсесянца, який вважає предметом філософії права дослідження змісту права, його сутності і поняття, основ і місця у світі, цінності і значення, ролі в житті людини, суспільства і держави до найвужчих,, як, зокрема, в одного з провідних італійських філософів права Н. Боббіо, на думку якого єдиною проблемою філософії права, що, власне і становить її предмет, є справедливість

Однак, попри багатоманітність визначень філософії права, можна побачити й дещо спільне, а саме - ідеальні першооснови права, які не доступні безпосередньому (емпіричному) спогляданню, а пізнаються лише завдяки філософському осмисленню.

Різноманіття підходів до предмета філософії права є цілком закономірним. Адже його розуміння залежить від певного ставлення дослідника як до самої філософії, так і до права. Проте будь-яка філософія залишається "метафізикою", тобто вченням про граничні засади буття і мислення. Тому й філософія права, предметом якої є не весь світ у цілому, не все суще як таке, а лише одна його частина - право, в самому загальному сенсі визначається як вчення про граничні засади права.

2.3 Філософське осмислення та наукове пізнання права: відмінність предмета і методу

Наступним важливим питанням для з'ясування специфіки філософії права як самостійної наукової дисципліни є виявлення відмінності між філософським осмисленням права та його науковим пізнанням.

Розходження щодо методу між філософським осмисленням права та його науковим пізнанням лежить у сфері семантичної (тобто значеннєвої) і функціональної відмінності зрозуміти "пояснення" і "розуміння". Будь-яка окрема наука, у тому числі юриспруденція, розглядає свій предмет як об'єкт, що знаходиться поза суб'єктом, котрий пізнає, і як такий, що відносно протистоїть йому. Причому об'єкт, що пізнається, визнається у даному разі як факт, як те, що існує в реальності. Філософія ж прагне до розуміння, осмислення належних цінностей і змістів, розкриває світ таким, яким він повинен бути. Цей світ утворених цінностей і змістів дає людині стимул для зміни буття, оскільки те, що повинно бути, сприймається ним як ідеальне стосовно того, що існує в реальності. Тому юриспруденція, вивчаючи закономірності функціонування чинного права, описує право таким, яким воно є, а філософія права - таким, яким воно повинно бути. На основі цієї ідеальної правової норми філософія права оцінює дійсну правову реальність. Важливо підкреслити, що філософія права прагне не просто пояснити правову реальність, яка протистоїть людині, а зрозуміти цю реальність.

2.4 Парадоксальне співвідношення між поняттями "філософія права" і "право"

Не менш складною є ситуація й зі ставленням до права: виявлення предмета філософії права неможливе без чіткого визначення позиції дослідника стосовно інтерпретації самого феномена права, тобто того, що ж, власне, і має бути досліджено. Таке нібито парадоксальне співвідношення між поняттями "філософія права" і "право" сучасний німецький філософ права Р. Алексі характеризує як ситуацію герменевтичного кола: "З одного боку, філософія права не може бути визначена без використання поняття права, а з другого боку, вона покликана міркувати про природу права, пояснюючи, що таке право. Як філософія права може досліджувати питання, що таке право, коли неможливо сказати, що таке філософія права, не знаючи, що таке право?"

Вихід із цієї ситуації пропонується цим вченим такий: почати з "передрозуміння" - заснованого на сталій практиці інтуїтивного знання про предмет з подальшим розвитком його в ясне об'єктивне розуміння, яке досягається через критичну і систематичну рефлексію.



3. Філософсько-правова рефлексія

Якщо сферу предмета філософії коротко можна визначити терміном "підстави", то сферу її методу - терміном "рефлексія", чи "критика". Рефлексія (від лат. reflехіо - відображення) у сучасному гуманітарному знанні розуміється як аналіз власних думок і переживань; міркування, повне сумнівів і хитань.

Окремі науки, у тому числі юриспруденція, за своїм методом є догматичними, тобто не займаються критичною перевіркою своїх основ. Філософія ж за своєю природою є критичною, вона постійно оцінює свої підстави. Така оцінка і являє собою філософську рефлексію. Як відзначав Дж. Коллінгвуд, філософська свідомість ніколи не думає просто про об'єкт, але, міркуючи про будь-який об'єкт, вона також висловлює власну думку про нього. Тому філософію можна назвати думкою іншого порядку - думкою про думку.

Рефлексія є обов'язковим елементом філософсько-правового пізнання. Більш того, саме рефлексивний характер філософії права зумовлює те, що проблема її предмета виявляється одним з центральних питань цієї дисципліни.

Рефлексія ж основ права і держави, як вважає німецький філософ моралі і права О. Гьоффе, - це критичний аналіз легітимації і обмеження політичного співтовариства. Іншою стороною рефлексії філософії права як критичного аналізу своїх основ є обговорення, дискурс. У того ж О. Гьоффе ми знаходимо вислів "філософський дискурс справедливості". Тому рефлексію і дискурс можна назвати найважливішими особливостями методу сучасної філософії і філософії права.

Зроблений аналіз дає можливість визначити предмет і завдання філософії права.



3.1 Зв'язок трьох дисциплін: Філософії права з теорією держави та права і соціологією права

У рамках правознавства філософія права найбільш тісно пов'язана з теорією держави та права і соціологією права. Разом ці три дисципліни становлять комплекс загальнотеоретичних і методологічних правових дисциплін, їх наявність пов'язана з існуванням у самому праві, як мінімум, трьох аспектів: ціннісно-оціночного, формально-догматичного й аспекту соціальної обумовленості. Філософія права акцентує увагу на рефлексії основ права, юридична теорія - на конструюванні понятійного каркасу позитивного права, соціологія права - на питаннях соціальної обумовленості і соціальної ефективності правових норм та правової системи в цілому. У зв'язку з цим виникає питання, чи є ці дисципліни автономними, чи являють собою розділи загальної теорії права? Спроба з'єднати ці три навчально-дослідницькі напрями в рамках однієї дисципліни - загальної теорії права (тим більше, у тому вигляді, в якому вона склалася на сьогодні) - науково не обґрунтована і її практична реалізація може дати негативні результати.

Теорія права, філософія права і соціологія права цілком успішно здатні взаємозбагачувати та взаємодоповнювати одна одну як автономні дисципліни. Об'єднання їхнього теоретичного потенціалу з метою забезпечення цілісності системи знань про право має здійснюватися не шляхом створення єдиної правової науки, що є досить складним завданням, оскільки остання повинна поєднувати в собі, як мінімум, три різні методологічні позиції: юриста, філософа і соціолога, а шляхом фундаменталізації підготовки самих юристів, які мають бачити право не тільки з позиції своєї дисципліни, а й з позиції філософії.

3.2 Обґрунтування необхідності філософії права

Хоча філософсько-правові дослідження мають давню і багату історію, а філософія права має незаперечні заслуги в розвитку юриспруденції, необхідність її існування як самостійної сфери теоретичного знання не є очевидним фактом. Зустрічаються різноманітні спроби заперечення філософського підходу до права. Зазвичай вони аргументуються посиланнями або на неможливість застосування такого підходу для вирішення питань практичної юриспруденції, або ж на його безмежність і неможливість реалізації в повному обсязі; а тому пропонується обмежитися вивченням позитивного права

В тім, існують два основних види обґрунтування необхідності філософії права: історичне та теоретичне. Перше базується на тому неспростовному факті, що зазначені проблеми завжди хвилювали людство протягом усього його існування, тому що в них знаходить прояв людська потреба в прагненні до ідеалу, до справжнього права і справедливості.

Друге ж зосереджується на виявленні такого аспекту, такої сторони права, пізнання якої можливе тільки за допомогою філософського підходу. Це зумовлено складністю та багатогранністю самого феномена права. Право є одним із найбільш важкодоступних об'єктів соціального пізнання, сповненим таємниць. Це випливає з його безпосереднього зв'язку з буттям людини, з її сутністю, діяльністю і несе в собі особливості будь-якого соціокультурного феномену.

Подібно до того, як у людині розрізняємо тіло і душу (дух), так й у всіх культурних (тобто створених людиною) феноменах є матеріально-предметна (знакова) форма і їх духовно-ідеальна сутність. У праві також знаходимо і предметну, й ідеальну сторони, за якими історично закріпилися відповідні назви "позитивне право" і "природне право". Ці термінологічні вислови мають радше метафоричний характер і неодноразово підлягали критиці. Проте вони склалися історично, і за ними закріпився стійкий зміст, засвоєння якого дозволяє глибше зрозуміти природу і структуру самого феномена права.

Під позитивним правом (від posited - встановлений) мається на увазі чинна система правових норм, відносин і судових рішень. Під природним правом (від natura - природа) зазвичай маються на увазі ідеальні першооснови права. Поняття "природне право" покликане виявити глибинну сутність права, а його "ідеальність" виявляється в тому, що воно: по-перше, існує у свідомості (правосвідомості) як її установка (хоча і знаходить вираження у формах поведінки); по-друге, є ідеалом, тобто очищеною від випадковостей формою належного у стосунках між людьми. Крім того, природне право визначає вихідні принципи, на підставі яких приймаються (у всякому разі, повинні прийматися) чинні правові норми і відбувається їхня критична оцінка, яка необхідна для того, щоб людина не стала заручником встановленого "позитивного" правопорядку.

Звідси можна зробити висновок, що право як сфера людської діяльності тісно пов'язане з філософією. Такі фундаментальні проблеми права як справедливість, свобода і рівність, провина і відповідальність тощо є водночас і важливими філософськими проблемами, а їх вирішення сягає своїми коренями у вирішення основних філософських питань про сутність людини і сенс її життя. Право, таким чином, за своїм духом філософічне, воно являє собою "філософію на практиці", що, відповідно, припускає й "філософію в теорії", роль якої й виконує філософія права.



4. Функції філософії права

Як і будь-якій іншій філософській дисципліні, філософії права властивий ряд функцій. Серед них найважливішими є: світоглядна, методологічна, відображально-інформаційна, аксіологічна, виховна.

Світоглядна функція філософії права полягає у формуванні у людини загального погляду на світ права, правову реальність, тобто на існування і розвиток права як одного зі способів людського буття. Ця функція певним чином розв'язує питання про сутність і місце права у світі, його цінності і значущість у житті людини і суспільства І цілому чи, іншими словами, формує правовий світогляд ЛЮДИНИ.

Методологічна функція філософії права знаходить своє відображення у формуванні визначених моделей пізнання права, що сприяють розвиткові юридичних досліджень. З цією метою філософія права розробляє методи, категорії, за допомогою яких і проводяться конкретні правові дослідження. Узагальненим вираженням методологічної функції права є оформлення наявного знання про право у вигляді способу його осмислення як змістовно-значеннєвої конструкції, що обґрунтовує його основні ідеї.

Відображально-інформаційна функція забезпечує адекватне відображення права як специфічного об'єкта, виявлення його істотних елементів, структурних зв'язків, закономірностей. Це відображення синтезується у правовій картині чи реальності образу права.

Аксіологічна функція філософії права полягає в розробці уявлень про такі правові цінності, як воля, рівність, справедливість, а також уявлень про правовий ідеал та в інтерпретації з позицій цього ідеалу правової дійсності, критиці її структури і станів.

Виховна функція філософії права реалізується у процесі формування правосвідомості та правового мислення, через розробку власне правових установок, у тому числі такої важливої якості культурної особистості, як орієнтація на справедливість і повагу до права.

4.1 Методологія права та її рівні

Під методологією розуміється система методів, що застосовуються для дослідження тієї чи іншої реальності, а також наука про ці методи. Саме поняття метод означає шлях, спосіб досягнення визначеної мети, у даному випадку - спосіб здобуття нового знання про цю реальність. Можна виділити такі підходи до інтерпретації цього феномена. 1-й - науковий підхід, у рамках якого під методологією розуміється система загальнонаукових і спеціально-наукових методів, що застосовуються до права - соціологічний, кібернетичний, системний та ін., а також вчення про ці методи. Вперше таке уявлення було сформульовано В. Казимирчуком. Недоліком цього підходу є те, що він не дає уявлення про методологію права як про синтетичне знання, тому що відповідно до цього підходу окремі науки, з одного боку, і правознавство - з іншого, існують ніби самі по собі.

2-й - філософський підхід, коли під методологією права розуміється застосування основних. принципів і категорій філософії до права. З погляду Аж- Керімова, до них належать категорії діалектики чи; гносеологічні категорії, а на думку А. Васильєва - категорії соціальної філософії. Але і такий підхід не визнає ніякої нової дисципліни на межі філософії і правознавства.

3-й, підхід, що його умовно можна назвати філософсько-правовим, оскільки він припускає наявність особливої дисципліни, що виконує методологічну роль стосовно правознавства в цілому. Завданням цієї дисципліни є гносеологічний аналіз різних типів правопізнання та право розуміння.

У наш час загальновизнаним є уявлення про комплексність, синтетичність методологічного знання. Так, на думку Дж. Керімова, методологія права являє собою; загальнонауковий феномен, що поєднує всю сукупність принципів, засобів і методів пізнання (світогляд, філософські методи пізнання та вчення про них, загально- і частково-наукові поняття і методи), які вироблені усіма суспільними науками, у тому числі й комплексом юридичних наук, і застосовуваних у процесі пізнання специфіки правової дійсності, її практичного перетворення.

Усе це дає підстави говорити про методологію права в широкому розумінні як про комплекс методологічних проблем права і включити до неї:

1) методологію пізнання права;

2) методологію юридичної практики, виділяючи:

а) методологію правотворчості;

б) методологію правозастосування. У свою чергу у рамках методології пізнання права, чи методології правознавства, слід виділити рівні:

1) філософський, що являє собою систему світоглядно-методологічних ідей і принципів, втілених у тому чи іншому способі осмислення права (типі правопізнання), а також їх порівняння, критику й обґрунтування;

2) науковий, який становить систему принципів і методів наукового пізнання в цілому чи окремої науки, застосовуваних для більш глибокого пізнання права, у рамках якого виділяють:

а) загальнонаукові методи і прийоми пізнання, такі як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і моделювання, абстрагування і класифікація, а також методи: системний, синергетичний та ін.;

б) частково-наукові методи: соціологічний, психологічний, математичний, кібернетичний, історичний, логічний та ін., тобто знання в галузі окремих наук, застосовуване для пізнання правових явищ;

3) спеціально-юридичний, що являє собою систему характерних для правознавства методів пізнання права: нормативно-аналітичного, догматичного, порівняльно-правового та ін.

Оскільки право єднає у собі феномени як реального, так і ідеального характеру, то і методи його пізнання теж можуть поділятися на ідеальні та реальні.

Провідна роль у пізнанні права належить ідеальним методам, до яких належить і метод філософсько-правової рефлексії.

Особливість останнього полягає у проясненні тих ідеальних конструкцій, з яких складається право, й уявному конструюванні моделей правової реальності. Він заснований на здатності суб'єкта правосвідомості до філософського самоаналізу, до дослідження своїх відносин із правовою реальністю. Внаслідок філософсько-правової рефлексії розкривається зміст права і специфіка пізнавальних процесів, що відбуваються в ньому.

Тому методологією права у власному розумінні слід вважати найбільш загальний, філософський рівень правознавства - методологію філософії права. Вона являє собою систематизовану сукупність пізнавальних засобів, що дають можливість досліджувати багатогранну правову реальність у її різноманітних зв'язках з іншими сферами громадського життя, а також теоретичний аналіз (рефлексію) цих засобів.

4.2 Сутність праворозуміння та його види

Методологія філософії права - система пізнавальних засобів, що дають можливість досліджувати багатогранну правову реальність у її різноманітних зв'язках з іншими сферами громадського життя, а також теоретичний аналіз (рефлексію) цих засобів. Узагальненим вираженням такої системи є різні типи праворозуміння, чи способи осмислення права, методологічні парадигми, що володіють цілісністю світоглядно-смислового змісту права і його обґрунтування. У такому підході найбільшою мірою реалізується методологічна функція філософії права.

Концепцію типів праворозуміння, засновану на розмежуванні права і закону, розробив В. Нерсесянц. Такими, на його погляд, є: а) легізм; б) юснатуралізм; в) юридичний лібертаризм. Перший представляє концепцію позитивістського праворозуміння; він виходить з ототожнення права і закону. Другий - із протиставлення права і закону, розуміючи під правом змістовні вимоги природного права (справедливості). Третій тип праворозуміння відповідає власній позиції автора і на його думку повинен синтезувати крайні позиції. Він ґрунтується на розмежуванні права і закону і трактує право як вияв принципу формальної рівності (формальної справедливості). Ця концепція втілює кращі досягнення пострадянської юридичної думки, володіє значним методологічним потенціалом, однак у ній не враховуються досягнення сучасної західної філософії права.

Аналіз класичних і сучасних підходів до розуміння права дає змогу класифікувати їх на кілька типів: а) правовий позитивізм; б) правовий об'єктивізм; в) правовий суб'єктивізм; г) правовий інтерсуб'єктивізм. Кожний з цих способів осмислення права відображає певний аспект правової реальності, а тому представляє той чи інший спосіб обґрунтування права, оскільки ставить певний аспект права на передній план, розглядаючи право крізь призму Цього аспекту.



5. Структура філософії права

За своєю структурою філософія права є близькою до структури загальної філософії. В ній можна виділити такі основні розділи:

1) онтологія права, в якій досліджуються проблеми природи права і його основ, буття права і форм його існування, зв'язку права із соціальним буттям та його місцем у суспільстві;

2) антропологія права, в якій розглядаються антропологічні основи права, поняття "правова людина", права людини як вираз особистісної цінності права, а також проблеми статусу інституту прав людини в сучасному суспільстві, права людини в конкретному соціумі, співвідношення особистості і права тощо;

3) гносеологія права, в якій досліджуються особливості процесу пізнання у сфері права, основні етапи, рівні та методи пізнання у праві, проблема істини у праві, а також правова практика як критерій правової істини;

4) аксіологія права, в якій цінність розглядається як визначальна характеристика людського буття, спосіб буття цінностей, аналізуються основні правові цінності (справедливість, воля, рівність, права людини тощо), їх "ієрархія" і способи реалізації в умовах сучасної правової реальності. До сфери інтересів правової аксіології іноді включають питання співвідношення права з іншими формами ціннісної свідомості: мораллю, політикою, релігією, а також питання про правовий ідеал і правовий світогляд;

5) історія філософія права, в якій досліджуються проблеми виникнення і розвитку філософії права, формування її предмета, процес внутрішньої диференціації філософії права, в перебігу якого виникли різні напрямки і течії філософії права. Важливими проблемами цього розділу є також питання періодизації філософії права, визначення філософії права серед інших наук тощо;

6) у структурі філософії права можна виділити і прикладний розділ, в якому розглядаються філософські проблеми конституційного права (правова державність, поділ влади, конституційна юрисдикція), цивільного права (договір і зрівняння збитків і прибутку, власність), процесуального і кримінального права та ін.

Співвідношення філософії права, загальної теорії права та соціології права. У рамках правознавства філософія права найбільш тісно пов'язана з теорією права і соціологією права. Разом ці три дисципліни становлять комплекс загальнотеоретичних і методологічних правових дисциплін, їх наявність пов'язана з існуванням у самому праві як мінімум трьох аспектів: ціннісно-оціночного, формально-догматичного та аспекту соціальної зумовленості. Філософія права акцентує увагу на рефлексії основ права, юридична теорія - на конструюванні понятійного каркасу позитивного права, соціологія права - на питаннях соціальної зумовленості і соціальної ефективності правових норм та правової системи в цілому.

В зв'язку з цим виникає питання У: чи є ці дисципліни автономними або являють собою розділи загальної теорії права? Можна припустити, що у відомому розумінні терміном "теорія права" можуть бути охоплені всі три дисципліни, оскільки вони стосуються загальнотеоретичних аспектів права: філософських, соціологічних, юридичних. Однак у суто науковому розумінні слова цей термін ми застосовуємо лише до юридичної науки. Спроба з'єднати ці три навчально-дослідницькі напрямки в рамках однієї дисципліни - загальної теорії права (тим більше, у тому вигляді, в якому вона склалася на сьогодні), є науково необґрунтованою і її практична реалізація може дати негативні результати.

Теорія права, філософія права та соціологія права цілком успішно здатні взаємозбагачувати та взаємодоповнювати одна одну як автономні дисципліни. Об'єднання їхнього теоретичного потенціалу з метою забезпечення цілісності системи знань про право має здійснюватися шляхом не створення єдиної правової науки, що є досить складним завданням, оскільки остання повинна поєднувати в собі як мінімум три різні методологічні позиції: юриста, філософа та соціолога, а фундаменталізації підготовки самих юристів, які мають бачити право не тільки з позиції своєї дисципліни, а й з позиції філософії і соціології.

5.1 Основні питання філософії права

Як уже відзначалося, філософію права як самостійну дослідницьку дисципліну конституює (тобто встановлює, визначає) її основне питання, від розв'язання якого залежить вирішення всіх інших її питань.

Звичайно, на визначення цього основного питання безпосередньо впливає світоглядна позиція дослідника, тому не дивно, що в кожного дослідника може бути свій підхід до визначення основного питання філософії права. Так, теоретик права Г. Кленнер, позиція якого ґрунтується на теорії марксизму, визначає основне питання права як ставлення юридичного до матеріального, зокрема до економічних умов життя суспільства. Фон Валендорф, який додержується об'єктивно-ідеалістичної точки зору, бачить основне питання філософії права в "доборі" щирих цінностей і створенні на їх основі системи цінностей у вигляді конкретного правопорядку, призначення якого - підтримка соціального буття. Право - логіка цінностей, підкреслює він. Інший західний дослідник А. Бріжемен у свою чергу вважає, що всі питання філософії права зводяться до одного основного: яким має бути право у світлі соціальної справедливості?

Російський же філософ І. Ільїн центральним для філософії права вважає питання про обґрунтування права (природного і позитивного). На нашу думку, одне з найпростіших і в той же час найглибших визначень основного питання дає видатний німецький філософ права А. Кауфман: основним питанням філософії права, як і всієї правової науки, є питання про те, що є право.

З огляду на наше бачення сутності і завдань філософії права основне питання: "що є право?" виглядатиме як питання про зміст права. Оскільки філософія повинна не просто декларувати будь-які ідеї, а й аргументувати їх, то й основне завдання філософії права має полягати в обґрунтуванні права і визначенні його змісту.

Питання "що є право (який його сенс)?" є основним для філософії права, адже від відповіді на нього безпосередньо залежить розв'язання всіх інших найважливіших правових проблем, у тому числі у сфері правотворчості і правозастосування.

Це питання є філософським, оскільки співвідносить право з людським буттям.

Через складність самої структури права основне питання філософії права може бути вирішене через розв'язання низки основних завдань, або головних питань філософії права:

1) про підставу справедливості та її критеріїв (завдання, у межах якого право співвідноситься з мораллю) - це питання є центральним у філософії права, в більш традиційному вигляді воно постає як питання про обґрунтування "природного права";

2) про нормативну (зобов'язуючу) силу права, чи питання про те, чому людина повинна підкорятися праву (завдання, у межах якого визначається співвідношення права і влади);

3) про природу і функції позитивного права (завдання, у межах якого з'ясовується характер правових норм), що тісно пов'язане з вирішенням попередніх двох питань - воно забезпечує виправдання позитивного права.

Розв'язання цих основних завдань, або головних питань, філософії права дає можливість забезпечувати легітимацію та обмеження права, тобто обґрунтовувати необхідність права для людини і визначати межі, за які воно не може заходити.



5.2 Значення філософії права в підготовці майбутніх юристів

Цілком очевидно, що вміння усвідомлювати високий гуманістичний зміст своєї діяльності, філософськи обґрунтувати власну теоретичну позицію і прийняти практичне рішення є ознакою високого професіоналізму і громадянської чесності юриста. Таке обґрунтування, особливо у сфері практичних рішень, не завжди усвідомлюється, однак воно в основному визначається домінуючими установками світогляду юристів, на формування якого покликана впливати філософія права. Спроби розв'язувати фундаментальні теоретичні проблеми юриспруденції без філософського обґрунтування призводять, як правило, до релятивізму або догматизації. "Той, хто думає, що обійдеться без філософського обґрунтування функціонування правової системи, - пише французький філософ права Г.А. Шварц-Либерман фон Валендорф, - насправді несвідомо керується своєю "особистою", доморослою філософією, ризикуючи скінчити блуканнями в пітьмах правової дисгармонії".

Таким чином, необхідність вивчення студентами юридичних вищих навчальних закладів філософсько-правових знань визначається насамперед, потребами їхньої майбутньої спеціальності. Вивчення філософії права значною мірою сприяє фундаменталізації освіти майбутніх юристів, їхньому розвиткові як самостійно мислячих, політично незаангажованих громадян. Можна приєднатися до позиції відомого британського філософа права Г. Харріса, який вважає, що філософія права не є частиною підготовки юриста як юриста, а пов'язана з більш важливою метою - підготовкою юриста як громадянина і громадянина як критика права.

Ця позиція досить чітко пояснює те основне місце, що його посідає філософія права в системі юридичних та інших гуманітарних наук і навчальних дисциплін, об'єктами вивчення яких є право і держава, а також ту увагу, що в західних університетах приділяється викладанню цієї дисципліни вже протягом багатьох століть.

Хоча філософія права не ставить за мету розв'язувати конкретні проблеми правознавства, а тільки допомагає досліднику-юристу чіткіше усвідомити власну позицію, впорядкувати знання, по-новому подивитися на свій предмет у світлі більш широкого підходу, проте всі центральні, фундаментальні проблеми правознавства знаходять своє розв'язання чи, принаймні, їх обґрунтування саме на філософському рівні.

Ця обставина визначає фундаментальну роль філософії права в системі правознавства як загальнометодологічної дисципліни.



Висновок

Філософія права - це філософське вчення про право, що відповідає на питання, які виникають у правовій сфері методом філософії.

Її предметом є насамперед виявлення змісту права, а також обґрунтування розуміння цього змісту.

Наведене визначення не охоплює всього різноманіття проблем філософії права, але дає змогу зосередитися на її стрижневій ідеї, пов'язаній з уявленням про право як спосіб людського буття.

Визначення предмета філософії права дозволяє перейти до з'ясування її місця серед інших наук, а також її основних питань і функцій.



Використані матеріали

1. Огляди Всесвітніх конгресів Міжнародної асоціації філософії права і соціальної філософії, що проходили з 2003 по 2009 рік.

2. Максимов С.І. Філософія права: сучасні інтерпретації: вибр. праці: статті, аналіт. огляди, переклади (2003-2010). - Х., 2010.

3. A Treatise of Legal Philosophy and General Jurisprudence // Editor-in-Chief Enrico Pattaro, University of Bologna, Italy - Dordrecht, Berlin, Heidelberg, New York, 2005-2011.

4. The Oxford Handbook of Jurisprudence and Philosophy of Law // Edited by Jules Coleman and Scott Shapiro - Oxford, 2004.

5. The Blackwell Guide to the Philosophy of Law and Legal Theory // Edited by Martin P. Golding and William A. Edmundson. - Blackwell Pablishing Ltd, 2005.

6. Філософія права / за ред. Джоела Фейнберґа, Джулса Коулмена; пер. з англ. П. Таращук. - К., 2007.

7. Гегель Г.В. Ф. Философия права. - М., 1990.

8. Франк С.Л. Духовные основы общества. - М., 1992.

9. Джентиле Ф. О роли философии права в изучении юриспруденции в Италии // Государство и право. - 1995. - № 1.

10. Алекси Р. Природа философии права // Проблеми філософії права.- К., Чернівці, 2004. - Т. ІІ.

11. Право ХХ века: идеи и ценности: сб. обзоров и рефератов / отв. ред. Ю.С. Пивоваров. - М.

12. Честнов И.Л. Методология и методика юридического исследования: учеб. пособие.

13. Кауфман А. Онтологическая структура права / пер. с нем. А.В. Стовбы // Российский ежегодник теории права. - 2008. - № 1; под ред. А.В. Полякова. - СПб., 2009.

14. Харт Х.Л. А. Концепція права / пер. з англ. - К., 1997.

15. Harris G. Legal Philosophies. - London, 1980. - P. 4.

16. Лекція професора С. Максимова: Вступ до курсу "Філософія права". Електронний ресурс.

17. Філософія права. Авторський колектив: професор О.Г. Данильян - передмова, тема 1 (у співавторстві), тема 3 (у співавторстві), тема 12; доцент Л.Д. Байрачна - тема 5 (у співавторстві), тема 8 (у співавторстві); професор О.П. Дзьобань - тема 4, тема 8 (у співавторстві); доцент С.Б. Жданенко - тема 7 (у співавторстві); доцент Ю.Ю. Калиновський - тема 11 (у співавторстві); доцент М.П. Колесніков - тема 10, тема 11 (у співавторстві); професор С.І. Максимов - тема 1 (у співавторстві), тема 2, тема 7 (у співавторстві), тема 9, тема 11 (у співавторстві); професор Є.М. Мануйлов - тема 3 (у співавторстві), тема 5 (у співавторстві); доцент В.Т. Мозалевський - тема 6 (у співавторстві); кандидат юридичних наук В.А. Трофименко - тема 5 (у співавторстві), тема 8 (у співавторстві); професор С.В. Шефель - тема 6 (у співавторстві).

18. Аристотель. Сочинения: в 4 т. - М., 1983. - Т. 4.

Размещено на Allbest.ru

...