Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська академічна філософія XIX століття

Ідеї, концепції, узагальнення нового українського письменства та творчої інтелігенції, витворені на грунті романтичного світосприйняття та його елементів у німецькій класичній філософії, внесли значний доробок у формування духовної культури України, сприяючи постановці та осмисленню важливих смисложиттєвих проблем і національного відродження. Однак вони все-таки були далекими від професійного філософського рівня, тяжіючи швидше до чуттєво-емоційного, символічного сприйняття світу, ніж до його духовно-теоретичного осмислення. Останнє, починаючи з ХХ ст. і впродовж його, здійснюється в межах академічної філософії, під якою, як правило, розуміють, власне, професійну філософську культуру, що створюється на кафедрах академічних закладів як світського, так і духовного напрямів, хоча таке розуміння академічної філософії досить умовне з погляду рівня її викладання в університетах і духовних академіях.

Розглядаючи стан філософської думки в Україні того часу, слід зазначити, що ставлення до неї, як і в усій Російській імперії, було неоднозначним. Якщо відкриття Московського університету ще в 1755 р. його перший ректор М. М. Поповський (вихованець М. В. Ломоносова) розпочав з промови про користь філософії, заклику до її вивчення, то пізніше викладання філософії в університетах двічі було заборонено (1809, 1850) як такої, що призводить до нігілізму. У боротьбі проти нігілізму, "мудрствування нових філософських систем" виключалось у викладанні філософії все те, що не могло бути обгрунтованим Св. Письмом. В університетах та інших навчальних закладах (за винятком духовних академій, де зберігалися курси історії філософії, метафізики, етики, у зв'язку з чим у повному розумінні цього слова "академічною" можна називати філософію саме цього типу навчальних закладів) курс філософії зводився до логіки та психології, або до вольфіанської моральної філософії, вершиною якої поставала "Нравоучительная философия в науку благородного юношества" Баумайстера.

Якщо дотримуватися історичної правди, а не йти за довільно витлумаченими фактами, як це роблять деякі "ультрадемократичні" представники сучасного нашого письменства у своїх вимогах руху вперед "через назад", то доведеться визнати, що у придушенні вільного філософствування того часу значну роль відігравала православна церква, проводячи таку саму реакційну політику, що й царський уряд, адже на цей час змінилися положення і функції самого православного духовенства. Якщо спочатку ідея православ'я в озброєнні українських культурних діячів виражала інтереси пригноблених, то з набуттям православною церквою панівного становища вона відбиває інтереси православного українського і російського панства та монархії, звичайно, не забуваючи і про свої власні інтереси. Саме завдяки цьому церкві надавалися всі права контролю над духовним життям Російської імперії і її провінцій, однією з яких була Україна.

У 1817 р. Міністерство народної освіти було об'єднано з духовним відомством, професори філософії піддавалися суворій цензурі, яка виключала всі елементи вільнодумства, що виходили за окреслені духовним відомством межі. У разі виходу за такі межі професор філософії позбавлявся свого місця, незважаючи на свій професіоналізм, лояльність до царського уряду і православної церкви. Пригнічена згори філософія замикається в собі. При цьому імен філософів, як українських, так і російських (загалом всі вони, як уже зазначалось, були російськомовними), ніхто не знав Однак при всіх заборонах і стримуваннях філософія прокладала собі дорогу, чому сприяло відкриття навчальних закладів, поширення та осмислення ідей західноєвропейської філософії, зокрема німецької класичної, що водночас ламало старі традиції, стереотипи й типи філософствування. Певною мірою на цей процес вплинула і діяльність П. Лодія -- українського філософа, професора Львівського, а потім першого професора філософії Петербурзького університету.

Петро Лодій. Народився П. Лодій 4 травня 1764 р. в селі Збой (тепер Словаччина). Отримавши освіту, з 1787 по 1802 р. був професором метафізики і моральної філософії богословсько-філософського відділення Львівського університету. З 1802 по 1803 р. -- професор Краківського університету. В 1803 р. переїхав до Петербурга, де обійняв посаду професора Петербурзького головного педагогічного інституту, що пізніше був перетворений на університет. Працюючи в Петербурзі, П. Лодій не поривав зв'язків з Україною, листувався з професорами Львівського університету, надсилав їм кращі книги. З 1819 по 1829 р. -- декан філософсько-юридичного факультету. П. Лодій активно виступав за розвиток освіти і науки, критикуючи тих, хто намагався заборонити викладання філософії в навчальних закладах Росії, заявляючи, що така заборона помилкова і "суперечить здоровому глузду і правилам логіки". В 20-х роках зазнав утисків і переслідувань, його книги не дозволялось перевидавати, йому було заборонено читати філософію. Книга П. Лодія "Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного" була визнана "наповненою загрозливих... руйнівних начал". Помер 10 червня 1829 р. у Петербурзі.

На перших етапах своєї діяльності П. Лодій виступав послідовником Хр. Вольфа, переклавши етичний твір Баумайстера, хоча ставився до нього критично, намагаючись доповнити його ідеями Канта, почасти полемізуючи і з ним. Постійно звертаючись до Канта, Лодій розвивав сенсуалістичні погляди на проблему пізнання і саме з цих позицій полемізував з Кантом, критикуючи його за суб'єктивний ідеалізм, скептицизм і агностицизм, розрив чуттєвого і раціонального, логічного і емпіричного. На його думку, світ існує сам по собі, поза нашим розумом і свідомістю. Знання виникають в результаті дії предметів зовнішнього світу на органи чуття, ставлячись до дійсності як копії до оригіналу. Стверджуючи достовірність даних чуттєвого досвіду, підкреслюючи їх роль в процесі пізнання, Лодій зазначав, що за допомогою мислення людина може глибше пізнати світ, відкривати властивості речей, закони природи. Істинність знання він вбачав у відповідності наших суджень предметам матеріального світу такими, які вони існують самі по собі, розділяючи Істину на метафізичну, логічну, моральну та фізичну. Критерієм Істини вважав несуперечливість і одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму і досвіду.

Іван Рижський. Народився І. Рижський в 1761 р. Освіту отримав у Псковській, а потім Троїце-Сергієвій лаврі, по закінченні якої викладав тут філософію. З 1786 по 1803 р. -- професор філософії в Петербурзькому гірничому корпусі. Тут він підготував і видав у 1790 р. підручник з логіки "Умословие, или Умственная философия, написанная в Горном училище в пользу обучающегося в нем юношества". Крім даної праці ним написані: "Политическое состояние древнего Рима" (1788), "Опыт риторики" (1796). В 1802 р. за наукові праці із словесності його було обрано членом Російської академії. В 1803 p. І. Рижський переїхав до Харкова, де став професором, а згодом ректором Харківського університету. В 1807 р. йому було присвоєно звання доктора філософії. В Харкові І. Рижський написав "Введение в круг словесности" (1808), "Наука стихотворства" (1811), склав ряд посібників з логіки, лінгвістики, опублікував переклади праць Монтеск'є, Дідро, Гольбаха, інших французьких філософів-енциклопедистів. Помер 15(27) березня 1811 р. у Харкові.

Основою логічних поглядів І. Рижського було критичне переосмислення праць Баумайстера, Вольфа, Гольмана. В онтології і теорії пізнання він обстоював первинність матеріального світу по відношенню до людської свідомості, заявляючи, що не існує ніяких понять про речі, що перебувають поза нами, перш ніж вони не будуть діяти на наші почуття. Всі форми пізнання є відображеннями реальних предметів і явищ світу, які існують незалежно від людни (див.: Умословие, или умственная философия... -- С. 6). Будь-яке пізнання починається з відчуттів, однак ніколи не зупиняється тільки на цьому ступені свого розвитку. Відчуття показують людині на їхнє буття і зовнішні властивості. Розум йде далі. Він вдається до протилежностей, пізнає внутрішні якості. Природа в своїй багатоманітності постає як книга, з якої людина черпає свої знання, збагачує свій досвід, удосконалює розум. І. Рижський висловив ряд цікавих думок про виникнення і розвиток мови, її залежність від рівня науки, літератури, філософії, специфічних рис кожного народу. На його думку, мова виникає в процесі становлення людини. Вона є сутністю нашого духу. її початком, або джерелом, є відображення речі. Через мову в усіх періодах досягається повна відповідність ходу наших думок про світ. Спочатку у людини в результаті дії тих чи інших речей виникають чуттєві образи, які є першим кроком на шляху до формування загальних понять, що знаходять свій вияв у мові за допомогою слова. Саме слово є результатом дії не поодиноких речей чи явищ, а багаторазового відображення одиничних речей. Мова і мислення залежать від рівня соціального розвитку, глибини пізнання явищ природи. Розгляд речей завжди передує розгляду слів. Народ, який перебуває в первісному неуцтві, був задоволений тим, що мав звичку повідомляти іншим свої нечисленні поняття так, Що ніколи йому не спадало на думку ввійти в те, як він це робить. Члени освіченого суспільства, відчуваючи потребу вникати в суть своєї мови, переконуються на першому своєму кроці, що вся їхня праця буде марною без попереднього пізнання самих речей, зображених нею (див.: Рижский И. С. Введение в курс словесности. -- Харьков, 1806. --С. 23).

Іоанн Баптист Шад. Народився І. Б. Шад в сільській католицькій родині поблизу Бамберга в 1758 р. З дитячих років його життя було пов'язане з монастирем, де й отримав освіту в єзуїтській школі виховання. Монахом-бенедиктинцем захопився філософією, що привело його до розриву з католицизмом. У 1798 р. втік з монастиря, викладав філософію в Готі, Ієні. За рекомендацією Фіхте, Шіллера і Гете в 1804 р. граф С. Потоцький запросив його до Харківського університету, де до 1816 р. він читав курс логіки. Завдяки блискучій красномовності, глибокій ерудиції, переконливості своїх думок І. Б. Шад завоював симпатії студентської молоді, колег по роботі. Ведучи педагогічну роботу, значну увагу приділяв підготовці філософських кадрів, знаходив час і для наукової роботи. У Харкові він підготував і видав латинською мовою підручник з логіки (Institutiones philosophiae universae, tomus primus, logicam comp-letens. -- Харків, Галле, 1812), курс природного права (Institutiones juris naturae. -- Харків, 1814). У 1816 р. за пропаганду шеллінгіанства і за "гординю безвір'я" протягом 24 годин був висланий спочатку з Харкова, а потім за межі Росії. Повернувшись до Ієни, читав курс лекцій в університеті як приват-доцент. Помер в Ієні в 1834 р.

Філософські погляди І. Б. Шада значно змінювалися впродовж його діяльності. Деякий час він спирався на твори Канта, які справили на нього подвійне враження. З одного боку, кантівська філософія приваблювала Його ідеєю свободи та гідності людини, а з другого -- відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що, власне, вело до "духовного рабства". В 1798 р. від Канта Шад переходить до філософії Фіхте, стає його послідовником, присвячуючи свій самий великий твір доступному викладенню фіхтеанської філософії. В подальшому І. Б. Шад відходить від фіхтеанства, стає послідовником Шеллінга, зводячи філософію до абсолютної тотожності суб'єкта та об'єкта, водночас критично ставлячись і до шеллінгіанства.

І.Б. Шад, підкреслюючи важливу роль вдосконалення людини, законодавства і державності, основу прогресивного розвитку людства вбачав в його різноманітності, де умовою нормального життя кожного організму є протилежність між його частинами, в даному випадку вільне діяння і протидіяння націй, їх протилежність, що залежить від клімату, рівня культури, звичаїв, різних тілесних та духовних здібностей. Безмежна різноманітність в природі і людському роді відтворює безмежну різноманітність джерел життя, прагнень, з яких постають гармонія і вдосконалення. Відносно до людини протилежності виявляються в родині через протилежність роду і віку, в державі -- правителя і народу, а також станів і поколінь, в цілому людському роді -- через різницю націй, де одна з протилежностей виявляє досконалість та недосконалість Іншої. Будь-яке прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами і націями. Нація, яка підкоряється іншій навіть з прагнення вічного миру, виявляє своє падіння і заслуговує всі ті нещастя, які на неї можуть впасти.

Іван Скворцов. Обіймаючи посаду професора філософії академії з 1819 по 1849 р., І. Скворцов одним з перших здійснив перехід від традиційного вольфіанства до кантіанства та інших філософських західноєвропейських систем, більш вільного і нового самостійного філософствування на основі глибокого і багатоманітного знайомства зі світовими філософськими ідеями. Читаючи курс історії філософії, він викладав філософські вчення по першоджерелах, супроводжуючи їх критичним аналізом, знайомство з класикою доводив до новітніх часів -- Бекона, Декарта, Лейбніца, Шеллінга, Фіхте, Гегеля.

Особливою повагою у Скворцова користувався Кант, творами якого він особисто поповнив бібліотеку академії. Гегель не подобався йому за раціоналізм" в якому православно-академічна філософська традиція вбачала деїзм. Крім історії філософії він читав також дворічний курс логіки, психології, метафізики та моральної філософії.

Василь Карпов. Порівняно з І. Скворцовим, що обмежувався формально-логічним зіставленням філософських положень, вигляд більш вільного філософствування носили погляди його учня В. Карпова, який, закінчивши в 1825 р. Київську духовну академію, протягом десяти років викладав тут філософію. Погляди В. Карпова носили в цілому теїстичний характер, проте він зробив значний крок у засвоєнні європейських методів викладання філософії, якими змінював церковнослов'янську традицію і схоластику, вольфіанство. Крім Платона (твори якого він переклав російською мовою) на формування його поглядів суттєво вплинула філософія Канта і Гегеля. Філософію Карпов розумів як науку, що розглядає буття одним гармонічним цілим у надчуттєвому або мислимому, оскільки воно може бути виведене із свідомості і виражене в системі. її завдання полягає в тому, щоб знайти закон гармонійного буття Всесвіту і вказати в ньому місце, значення і відношення людини. Таке розуміння філософії у Карпова грунтувалось на двох принципах: самосвідомості і об'єднання всіх наук в одне ціле, а відповідно дослідження буття не в чистому вигляді, а в цілому, єдиному бутті, що вже само по собі підносить нас над досвідом і вводить в метафізичне. Останнє, на його думку, не є ні фізичним, ні духовним, оскільки дійсне духовне, поєднуючи в собі повноту досконалості, виступає абсолютним, безумовним і безконечним, стоїть вище від умов людського буття і діяльності.

Орест Маркович Новицький народився у 1806 р. у с. Пилипи (тепер Чуднівський район Житомирської обл.). По закінченні Волинської духовної семінарії вступив до Київської духовної академії (магістр V курсу, 1827--1831), потім магістр, а з вересня 1834 р. екстраординарний професор філософії академії. В 1837 р. зайняв кафедру філософії Університету Св. Володимира, де як ординарний професор читав курс філософії до 1850 р. Після заборони викладання філософії в університетах (1850) працював цензором. Помер 4 червня 1884 р. Автор праць: "О первоначальном переводе священного писания на славянский язык". -- К., 1837; "Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности". -- К., 1837 (цю працю Г. Шпет назвав однією з кращих у вітчизняній філософії того часу); "Руководство к логике". -- К., 1844; "Краткое руководство к логике с предварительным очерком психологии". -- К., 1844; "Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований". -- К., 1860--1861. -- Ч. I--IV.

Філософ високого професійного рівня, О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької класичної філософії, зробив спробу по-новому в російськомовній філософії підійти до осмислення її предмета, завдань та призначення, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку.

Насамперед О. Новицький зазначає, що в усіх народів з найдавніших часів наука була предметом поваги і похвали, здавна визнавали її особливим подарунком богів, а нині визнають її окрасою і кращим надбанням людського роду. Не такою щасливою була доля філософії. Серед торжества інших наук вона здавна була предметом більше нарікань, ніж похвали. Всі нарікання на філософію, доходить висновку Новицький, виникають тому, що широка громадськість (навіть освічені її представники) не бачать користі від неї і навіть визнають її шкідливою для релігії і держави. Все це відбувається тому, що в суспільстві не знають, що таке філософія, що вона вивчає, в чому полягає її призначення, а через незнання приписують невластиві їй функції. Відповідь на наведені питання лежить на поверхні самої філософії. Досить звернутися до неї і відразу можна побачити, що філософія є глибинною потребою нашого власного духу, породжуючись в якому вона запалює його новим баченням -- світлом чіткої думки. Поширюючись на всі види буття, філософія обіймає всі предмети бачення, постає наукою наук, наукою про все. Це випливає з того, що свідомість, виступаючи із себе, обмежується сторонніми предметами і, відображуючись від них до себе, стає центром пізнання, а всі інші предмети розглядає як такі, що її оточують. Одне й друге відбиваються в нашій свідомості ідеально, а не реально, оскільки дійсне буття речей не залежить від пізнання. "Свідомість зарання бере дещо вище за себе і світу, в чому немає ні центру, ні кола, що є безконечним. Віддаючи собі звіт у предметах свого бачення, людина думці своїй підпорядковує власну думку. Саме тут народжується філософія і тут досягає своєї останньої межі". Як науки про все змістом філософії є загальні форми і закони буття. "Вона, -- наголошує Новицький, -- є наука про все тільки в тому відношенні, що приводить до усвідомлення законів і основ всякого буття; вона є наукою наук тільки тому, що містить в собі умови умов, начала і форми всякого бачення. Вона виключає із своєї галузі все те, що в частковості своїй може бути підпорядкованим законам і формам буття: тільки ці форми і закони складають її істинний зміст, на який не можуть претендувати інші науки" (Новицкий О. М. Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности. -- К., 1837. -- С. 22).

Виступаючи в сфері свідомості, в сфері філософствування, мислячий дух може звертатися до мисленного буття трьома головними здатностями: почуттями, пов'язаними з фантазією, розсудком і розумом. Найвищою з цих здатностей є розум, а предметом філософії постають усвідомлююче "Я", "не Я" -- те, що усвідомлюється, і перша причина того і другого -- світ людини і Бог. Вони даються нам у мисленні, а філософія і є наукою чистого мислення, тобто знання, для якого думка є перша і безумовна довіра, яку досвід послуговує хіба що тільки зовнішньою і заперечливою точкою, але істина якої не залежить від досвіду, тому що, навпаки, істинний досвід залежить від його відношення до думки. Цим чистим мисленням філософія відрізняється від усіх позитивних, емпіричних наук, прагне собою завершити їх, звести до єдності світосприйняття, повідомити їм цілісність, повноту, завершеність. Філософія дає думку будь-якому виду діяльності, визначає розуміння її сенсу і значення. Звідси її дійсне призначення для наук: розкривати розумову свідомість, давати думкам і поняттям простір, послідовність, стрункість.

З погляду О. Новицького, філософія як наука чистого мислення, що має справу із загальними формами і законами буття, не може взяти останніх безпосередньо з досвіду, їх спочатку розглядає наш розум в самих собі як власну природу споглядань, як закони єдності у власних ідеалах, як ідеї. Черпаючи пізнання всезагальних законів і форм буття із самодіяльності нашого розуму, з його ідей, філософія не відкидає участі інших сил душі. Навпаки, всі вони дають допомогу філософії, всі хочуть стати органами її віщування. Почуття надають філософії необмежене розмаїття природи і явищ нашого власного внутрішнього світу; розсудок створює для неї новий світ думок, які зводять все розмаїття явищ до двох головних начал -- речовини і духу, але все це тільки для того, щоб розум освітив цей двоїстий світ своїм вищим світлом ідей і вніс в нього життя, єдність і гармонію. Філософія вимагає вічного, неперехідного, а вічне і неперехідне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, безграничного, а граничне відбивається в ідеях. Нарешті, філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. "Світ ідей, -- робить висновок О. Новицький, -- є батьківщина філософії. Там народжується вона, звідси вона черпає свої сили і являється в світ дивний як провісник горнего" (Там же. -- С. 23).

Стосовно досвіду і умоспоглядання, то для О. Новицького є незаперечним, що досвід і умоглядність діють одночасно, разом. Одне з них дає зміст, а друге -- форму; одне -- єдність, дійсність, а друге -- єдність і необхідність. За внутрішнім зв'язком і ходом думок філософія відображає єдність і систему розуму, а за зовнішніми формами методів відбиває логічні форми розсудку, постаючи в своєму розвитку як справа людства.

На закиди щодо шкідливості філософії для держави і релігії О. Новицький словами Шеллінга зазначав, що якщо це дійсно так, то вина в цьому має падати на саму релігію і на державу, ті умови, в яких функціонує філософія. "Всі великі люди, -- підкреслював він, -- і особливо ті, хто займається філософією, суть представники свого народу, вони як у фокусі тільки концентрують в собі те, що уже розсіяно в народі, приводять до свідомості, що і без того таїться в дусі народному темно і беззвітно. Таким чином, якщо філософи відбивають у своїх вченнях шкідливі напрями духу, то це природно тому, що такий дух представлений їм народом; вони повертають йому те, що сприйняли від нього самі, повертають тільки в другому, більш розвинутому вигляді; це відплив віянь народних же думок і почуттів, тільки зусиллями нової напруги думки, більш могутньої і діяльної. Тільки за таких умов філософічне вчення може мати значний вплив на народ; тільки тоді захоплюється він філософічними ідеями, тільки тоді приймає їх з живою участю і засвоює їх із захопленням, коли знаходить в них відбиток своїх власних понять і чуттєвостей. В противному випадку філософічні ідеї, самі високі і світлі залишаться непізнаними, як чужі духу народному; вони не приживуться в суспільній думці, як рослина у невластивому для себе грунті; самі виразні та щирі віщування філософів не знайдуть собі співчуття, замруть там одиноким звуком в пустому просторі. Вплив народного духу на філософію безумовно стільки ж, як і дія філософії на подальший розвиток понять народу. Так завжди було і буде з філософією... Так було з нею і у Франції в XVIII ст. Не філософи розбестили народ і довели його до жахів вільнодумства і свавілля, а народ розбестив і зіпсував тих, які за хистом своїм могли бути філософами" (Там же. -- С. 52).

Чіткою і недвозначною є позиція О. Новицького щодо питання про корисність філософії, коли від неї вимагають обов'язкового практичного результату, певної вигоди. Він зазначає, що подібного роду користь має сенс лише як перше досягнення людини в боротьбі з ворожими силами природи. В цьому відношенні можна визнати роботу і прибуток як найголовніші чинники життя, визнати весь світ фабрикою, торговою біржею. Однак самостійний філософський погляд відразу відкриває нам те, що все корисне має сенс лише для досягнення вищих духовних цілей, бо ми живемо не для того тільки, щоб працювати, а працюємо, щоб жити, жити істиною, здійснювати істинні цілі нашого життя. Коли втрачається істинна межа життя, коли користь постає вищою за все і визнається мірою для оцінки і суджень про всі речі, тоді гине все високе і благородне в житті народу, вся енергія його духу. Винаходи парових машин, побудова залізниць, зазначає Новицький, стають тоді значно важливішим, ніж найзначніші відкриття в галузі науки, а невтомна турботлива людина промисловості, ніж подвиг самопожертвування для вищої ідеї життя. Там, де все вимірюється виключно користю, там немає і не може бути героїчних подвигів безкорисності, самопожертвування і загалом істинно великих характерів.

Виключне прагнення до користі стає за своїми безумовними наслідками не тільки непотрібним, а й шкідливим і згубним для духу народного. Тому потрібно вміти піднятись вище від звичної користі, дійти до ідеї правди, слідувати їй, віддавати звіт в предметах свого бачення, що й веде до формування філософії, філософського мислення, яке завжди має бути вільним мисленням, самостійним на противагу звичаям і беззвітним гаданням та поняттям, які спрямовуються до безпосереднього. Філософське мислення як живе переконання в істині, самостійна сила духу людини в боротьбі з чуттєвостями і звичками повинні постати для захисту самостійного переконання і вільної дії. Вимога "звичної користі" знищує саму філософію, оскільки одні не усвідомлюють в собі внутрішнього покликання до неї, а інші -- не поспішають за цим покликом. Тоді з'являються "самозванці філософи, люди безталанні і непотрібні для філософії, які власним недостоїнством безслав'ять ім'я її в думці загальній, як ім'я науки безплідної, не визнані пророки -- вони видають мрії свої слабкі, незрілі думки за світле бачення істини, звуки власного настрою голосу, за небесне віщування" (Там же. -- С.56).

Виходячи з наведеного вище розуміння суті філософії, її завдань, О. Новицький ставив питання про співвідношення віри і знання, філософії і релігії, де робив висновок про тісний зв'язок філософії і релігії, враховуючи також значні відмінності між ними. Зв'язок філософії і релігії він вбачав у спільному для них об'єкті бачення (світ, Бог), а відмінність -- в способі сприйняття світу, формах знання і рівні достовірності. При цьому філософію він ставив нижче від релігії, мотивуючи це тим, що філософія як знання постає для небагатьох і ніколи не стає надбанням усього народу, тоді як релігія завдяки наявності вищих істин стає доступною для всіх. Щоправда, питання про зв'язок філософії і релігії, віри і знання він розглядав швидше в дусі вільно-філософському, ніж у богословському. Так, розглядаючи розвиток філософської думки, О. Новицький виділяв три фази розвитку філософії і чотири ставлення її до релігії. На першій фазі філософія розвивається в межах релігії, проте розглядає загальне з нею в своєму змісті та своїм особливим чином; у другій фазі -- філософія відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї, отримує свою форму, форму чітких і самостійних міркувань розсудку. За третьою фазою філософія знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру з довірою до самого розуму. Розглядаючи це як модель розвитку філософії загалом, О. Новицький вимагає звільнення філософії від того типу корисності, яку їй приписують, вивільнити її від "неприродної" релігії. Філософія може осяювати вищим світом релігію, але це не головне для неї. Що стосується філософської ролі релігії, то вона може ставити питання філософії, але не розв'язувати їх за неї. За всіх умов філософське мислення має залишатися вільним і самостійним. Вільною і самостійною повинна залишатися і сама філософія -- "діяльність мислення, спрямована на досягнення первісних основ буття, життя і пізнання".

У загальному контексті роздумів О. Новицького особливе місце займає проблема розвитку філософії, де відчувається значний вплив німецької класичної філософії, зокрема філософії Гегеля, звернення до якої зумовило чітке усвідомлення її найважливішої ідеї -- ідеї історизму, того, що суперечності і боротьба ідей є сутністю самої свідомості, що кожна система осмислюється тільки в своєму розвитку і в контексті цілого. Водночас праці О. Новицького свідчать, що він аж ніяк не слідує простому повторенню схем і поворотів думки німецької класичної філософії, навіть у своїх постійних зверненнях до гегелівської тріади. Навпаки, тут відбувається розмова рівноправних партнерів з урахуванням як позитивних моментів, так і обмеженостей німецької філософії, в якій, за висловом Новицького, при всій її варварсько-схоластичній неправильності мови "відчувається сильна і глибока думка". Звернення до німецької класичної філософії зумовлюється у нього насамперед необхідністю осмислити цю глибоку думку в загальному поступі світової філософської культури, з'ясувати загальні тенденції, механізми її розвитку, тієї розумової діяльності, яка є змістом філософії, а її специфіка обумовлюється наявними умовами конкретного життя.

Правомірно, що звернення до німецької класичної філософії не могло не вплинути на характер історіософської позиції О. Новицького. І дійсно, історичний процес він розглядає відповідно до гегелівської схеми, де історія -- це не витвір самих людей, а вплив абсолютного духу, який розвивається за незмінними законами. "Всесвітня історія є поступовим розвитком людства, як органічного розвитку, що прагне до одного незмінного покликання і здійснює процес життя і розвитку за незмінними законами" [Новицкий О. М Краткое руководство к логике с предварительным очерком психологии. -- К., 1844. -- С. 292). У цьому процесі люди хоча і впливають на нього, проте не можуть змінити істотних умов і поступу всесвітньої історії. Вони можуть лише затримувати або змінювати спосіб впливу духу на короткий чи тривалий час.

Головним в історичному процесі постає духовне начало, де історичний процес здійснюється як процес саморозвитку духу, закономірність якого не підлягає окремій особі. У цьому слід шукати основу критичного ставлення Новицького до поглядів про історичний процес як витвір великих людей. Не великі люди і не випадковості творять історію. Вони дають їй лише форму і самі є скоріше сукупним продуктом, ніж творителями історії. Великі люди тільки тоді зможуть відігравати роль в історії, коли зуміють підхопити ту ідею, яка бродить в масах. Якщо велика людина, зазначає О. Новицький, не знайде народних мас, які підтримають ту чи іншу ідею, вона так і пройде, не залишивши по собі сліду, а якщо виступить раніше чи пізніше слушної пори, то постане серед віку як пророк чи пам'ятник.

При розкритті історичного процесу Новицький виступав проти крайніх точок зору, пов'язаних з дослідженням людської історії. До таких він відносив як спробу будувати історію тільки за умоглядними ідеями та вічними законами світової ідеї, так і пошуки причин розвитку людства виключно в людських мотивах. На його думку, щоб розуміти історичний процес, потрібно правильно і точно відбити факти і обставини, мати вдалий знімок осіб, місцевості, часу, звичаїв, способів мислення, певного розвитку причин на тій основі, що веде до тих чи інших наслідків, цілей, засобів, дослідити найглибші ідеї і спонукання, які рухають народами, і ті елементи розвитку, які чиняться людством (див.: там же. -- С. 294--295). Тільки за таких умов можливе правильне пояснення історії, розуміння її.

В поглядах на історію Новицький додержувався європоцентризму, вважаючи, що кінцевий розвиток всесвітньої історії зумовлюється Європою, хоч при цьому не заперечував ролі інших народів, вказуючи, що ті народи, які виконали свою роль в історії, не сходять з історичної арени. Ці народи можуть змішуватися з іншими або за певних умов знову відроджуватися і робити свій внесок у розвиток людства. Історію О. Новицький поділяв на два періоди: язичницький і християнський. Відповідно до цього виділяв і два основних періоди розвитку філософії впродовж її історії: давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання, в якому відкривається протилежність думки і буття, віри і знання).

Як бачимо, в розумінні О. Новицького поступальний хід філософії збігається з прогресивним розвитком основних подій всесвітньої історії, що пропонує збіг філософських вчень з відповідними вченнями людства, де сама філософія постає живим організмом, який постійно розвивається. При цьому, на думку Новицького, філософія не зводиться до тієї чи Іншої системи. "Філософія, власне мовлячи, не є та чи інша окрема система, система Платона, Арістотеля, Канта, точно так, як людство не є тільки той чи інший народ... Філософія в її істинному значенні є справою людства, це є свідомий розвиток всезагальної ідеї бачення" (Новицкий О. М. Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности. -- С. 37). Характер розвитку філософії зумовлюється боротьбою різних точок зору, ідей, оскільки наша свідомість є вічною боротьбою між духом пізнаючим і світом аналогічно тому, як все наше органічне життя є боротьбою внутрішніх сил життя з силами зовнішніми і стихіями руйнування. Пізнаючий дух бореться із світом, який пізнається як начало вільне з началом невільним, як начало діяльне з началом, що припиняє дію. В цій загальній боротьбі не можна відкинути жодну думку, тому що виключення зі сцени свідомості хоча б однієї непримиримої філософської думки означало б порушення вільного закону рівноваги в поступальному розвитку і зруйнувало б саму філософію, де загалом ніщо не може пропасти. "Мислячі тіла, -- зазначає О. Новицький, -- герої-завойовники нових ідей у філософії, їх тимчасове життя -- все проходить, але їх подвиги, їх творіння, їх думки не послідували за ними, тому що їх подвиги є творіння в світлі свідомості того, що ховається в надрах безсмертного духу. І тепер творіння філософів, що давно зійшли зі сцени земного буття, складені не в одному храмі спогадів; і тепер для нас вони такі ж близькі і живі, як в часи свого походження; і тепер черпаємо з них думки, відбиті в думках, які складають сьогоднішнє буття нашого духу" (Там же. -- С. 40).

Як зазначалось, О. Новицький виділяв два основних періоди розвитку філософії -- давньоязичницький і християнський. Ці періоди він розбивав на ступені, напрями, витворюючи цікаву і досить оригінальну концепцію історико-філософського процесу, його періодизації. Початком філософії, першим періодом її розвитку він вважав стародавньосхідну філософію, пов'язану з язичницькими релігіями як безпосередніми релігіями сили, або релігіями природи. У своєму розвитку вона проходить два ступені: філософію китайців, що виростає з елементів релігійних, та індійську, яка розвивалася в лоні релігії. Перша з них займається виключно мисленним буттям і не звертає уваги на процеси самого мислення; друга головну увагу зосереджує на проблемі звільнення душі з-під влади природи. Кожна з них розвивається в певних школах, набуваючи своєї специфічності, хоча загалом по відношенню до життя людини відбиває одну й ту саму думку: людина повністю знаходиться в природі як всезагальній субстанції, де Бог змішується зі світом, Бог і світ постають єдиносущими. Таке злиття Бога і світу перешкоджає відрізняти душу від матерії, а внаслідок всезагальності буття людина не знаходить в собі ніякої самостійності, заперечує навіть свою особистість як щось чуже для себе. Воля східної людини поринає у всезагальне, без дослідження свого відношення до нього, всезагальне повністю переважає часткове, божественна ідея добра, вступаючи в життя, утворює організовану державу без усвідомлення особистості і її сутності. Особистість тут пригнічується, поневолюється, а сама держава приймає форму східного деспотизму (див.: Новицкий О. М Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований. -- Ч. I. -- К., 1860).

Продовженням давньосхідної філософії є давньогрецька, яка формується на основі релігії, проте релігія постає тут як релігія самостійності природи, або релігія особистості. Давньогрецьку філософію О. Новицький поділяв на два відділи. Перший з них має три ступені: 1) звернення духу до природи; 2) звернення до філософічної свідомості і людини, або однобічне розуміння безумовного в духовному бутті людини; 3) звернення духу до божественного, до того, як воно відкривається в природі, або як усвідомлення безумовно-всезагального. З першим ступенем давньогрецької філософії Новицький пов'язує три напрями: а) звернення філософської свідомості до речовин природи, речовинних її начал (філософія іонійців); б) звернення свідомості до форми речей і початків, які їх утворюють (піфагорійці); в) виявлення відношення між єдиним і множиною (від Ксенофана до Анаксагора). Перший напрям він розглядає як продовження релігійних традицій єгиптян про першобожество, перенесених з галузі віри у галузь вільного дослідження природи, в галузь знання, що стало першим посередником між релігійною свідомістю греків і подальшим розвитком філософії (див.: там же. -- Ч. II. -- С. 57). На відміну від іонійців піфагорійці внесли ідею основного начала світу як першоєдиного, безроздільного, проте не як певного поняття, а як субстанції, повноти усього можливого буття. В третьому напрямі, що постає як власне грецька філософія на противагу попереднім орієнтаціям на єгипетські джерела, вироблена ідея божества як єдиного і тотожного із світом, яка пізніше доповнюється рядом нових моментів, а саме: виявлення буття множини (атомізм Левкіппа і Демокріта); утвердження байдужості єдиного і множини у неперервному процесі проявів (Геракліт); виявлення видозмін єдиного у множині (Діоген Апполонійський); відторження множини від єдиного (Емпедокл); визнання самостійності єдиного і множини, видозмін множини, спрямованої до єдиного (Анаксагор). В цілому О. Новицький робить висновок, що на даному ступені філософія природи, почавши своє світосприйняття з речовини (тіла) і нечуттєвого, завершує його духом, готуючи підвалини для нового ступеня філософської думки (див.: там же. -- С. 295).

На другому ступені давньогрецької філософії відповідно до поглядів О. Новицького відбувається звернення до філософічної свідомості і людини, або однобічне розуміння безумовного в духовному бутті людини. Аналізуючи цей ступінь давньогрецької філософії, він зазначає, що тут людина виступає вперед із кола істин природно-морального діяння, переставляючи акценти із світу як такого на світ моралі, людину як мірила речей, де божественне приймає відношення до людини у вигляді добра як мети людських бажань. Предметом філософії стає дух, а сама вона утверджується у трьох напрямах. У першому напрямі обстоюється погляд на розумові і моральні сторони людини з індивідуальної "емпіричної" точки зору (софісти). Другий напрям виходить з точки зору всезагального, ідеального (Сократ). Однобічними послідовниками Сократа утверджується третій напрям, який акцентує увагу на якусь одну орієнтацію в проблемах. При цьому кожний з них виступає як послідовна ланка в загальному розвитку думки, де третім ступенем грецької філософії є філософія божественного як безумовно-загального, філософія Платона і Арістотеля.