Проблеми діалектики

Однак крайні точки зору не влаштовували церкву, оскільки дискусія мала не тільки логічне значення, але і світоглядну, і теологічну основу, стосувалася таких проблем, як єдність і потрійність Бога, створення світу, про свободу волі.

Крайності були переборені помірним реалізмом в особі Хоми Аквінського і помірним номіналізмом в особі П'єра Абеляра. Аквінський вважав, що загальне існує в трьох видах: до речей, у речах і після речей. До речей воно існує у вигляді ідеальних прообразів речей у розумі Бога; у речах, тому що воно існує об'єктивно, оскільки воно іманентне до речей, нарешті, загальне існує після речей у вигляді понять людського розуму. Абеляр зі свого боку вважає загальне не просто звуком, словом, але змістом висловлення. Загальне є словом, що стосується цілого класу предметів.

Хоча суперечка про природу універсалій у середньовічній філософії мала релігійну основу, вона виходить за рамки чисто релігійної проблеми і має загальнофілософське значення. Вона нерозривно пов'язана з філософською проблемою співвідношення загального й одиничного, дискусії навколо якої продовжуються й у наші дні. Крім того, у позиції номіналізму, вплив якого зріс у період пізньої схоластики, намітилася нова методологічна пізнавальна установка, що акцентує пізнання на дослідженні окремих предметів, реальних речей і явищ.

10. Гуманістичний характер філософії Відродження

Важливе місце в історії філософії займає філософія Відродження. У цей час були намічені нові світоглядні і методологічні установки, що змінили уявлення про людину, її місце у світі й започаткували розвиток нової науки, що заклала основи секуляризації громадського життя.

Зародження епохи Ренесансу або Відродження пов'язане з багатьма факторами. Насамперед це викликано соціально-економічними перетвореннями, зародженням буржуазних економічних відносин. Але важливим є не тільки це. Винахід пороху, великі географічні відкриття розбудили інтерес до науки як найважливішого засобу людської діяльності, що сприяє успішному вирішенню практичних задач. Крім того, до XV століття у Європі відкрилося багато оригіналів античної філософії й античної культури взагалі. Уже діячам італійського Відродження був відомий в оригіналах не тільки Аристотель, що ототожнювався зі схоластикою, але і Платон, і Демокрит, й інші авторитети грецької філософії. Сукупність усіх цих факторів сприяла тій глибокій зміні у світорозумінні, що ми пов'язуємо з епохою Ренесансу.

У філософії Відродження виділяються два етапи: ранній, що пов'язується з іменами діячів італійської культури XIV-XV ст., з чиєю діяльністю і пов'язують зародження Ренесансу, що мав яскраво виражений гуманітарний ухил, гуманістичну спрямованість; пізній, що охоплює XVI і початок XVII ст., коли новий світогляд виходить за границі Італії, поширюється на інші країни Європи, характеризується перевагою природничо-наукових інтересів. Звичайно цей розподіл відносний, гуманістична і природничо-наукова лінії досить часто перетинаються і взаємодоповнюються.

Франческо Петрарка (1304-1374), Джованні Боккаччо (1313-1375), Лоренцо Валла (1407-1457), Піко делла Мірандола (1463-1494), П'єтро Помпонацці (1462-1524) - це далеко не повний перелік видатних італійських мислителів-гуманістів. У своїх працях вони покінчили з абстрактною схоластичною вченістю, з розумінням людини як аскета, що спрямував усі свої помисли у життя в потойбічному світі. У них прославляється земне життя, земна любов, діяльність у цьому світі, любов до природи, батьківщині, висміюється розпусне і брехливе духівництво. їхній ідеал людини -усебічно розвинена людина. Мабуть, найбільш ємко це виразив Піко делла Мірандола у своїй "Промові про людську гідність". Створивши людину, за словами Піко, Бог звернувся до неї зі словами: "Не даємо ми тобі,

0 Адаме, ні визначеного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і образ, і обов'язок ти мав за власним бажанням, відповідно до твоєї волі і твого рішення. Образ інших створінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не стиснутий ніякими межами, визначаєш свій образ за своїм рішенням, у владу якого я тебе передаю" (с. 507). Це вже новий гімн людині, слова якого відрізняються і від середньовічного уявлення про неї, і від античного уявлення, хоча епоха Відродження і називається так тому, що в ній відбувається відродження Античності. В Античності людина - природна істота, частка Космосу і щастя її пов'язане з пізнанням саме цієї своєї природної сутності. Середньовічна філософія, хоча і наділяє людину свободою волі, але головними у її діяльності бачить молитву, релігійний ритуал, збагнення священних книг. Тут же оспівується людина - діяч, людина-творець, творець цього світу, який своєю діяльністю уподібнюється до Бога. Вона не просто прагне наслідувати зразки Бога, вона, як і Бог, створює світ за своїми зразками.

Цей новий погляд на людину формує і нове уявлення про науку. Тут переборюється уявлення про науку як абстрактну вченість, споглядання починає розмиватися межа між наукою і практичною діяльністю, тут зароджується експериментальне природознавство.

Леонардо да Вінчі (1452-1519), Микола Коперник (1473-1543), Галі-лей (1564-1642), Йоган Кеплер (1571-1630) заклали основи експериментального математичного природознавства. Об'єктом науки оголошується природа і людина, як її частина, релігія не повинна втручатися в справи науки. Звичайно, на становлення нової науки вплинули давньогрецькі теорії, зокрема атомістичне вчення Демокрита і філософія математики Піфа-гора і Платона. Але нове природознавство пориває з античною споглядальністю, націлене на досвід, експеримент, на вивчення конкретних природних явищ. Галілей не задовольняється аристотелівським поясненням падіння тіл, як їхнім прагненням зайняти своє природне місце, а дослідним шляхом доводить, що в безповітряному просторі всі тіла падають з однаковою швидкістю.

Величезне світоглядне значення мало вчення Коперника. Перехід від геоцентричної системи до геліоцентричної поставив людину в нове положення. Земля і людина були скинуті з п'єдесталу центру Всесвіту, а перетворилися в одну з її часток, границі Всесвіту розширилися до нескінченності. Але нова картина світу не тільки скинула людину з п'єдесталу виняткового створіння Бога і тим самим мов би понизила її статус, але і зрівняла Землю з небесними сферами, тим самим відкриваючи нові можливості для діяльності людини.

Епоха Відродження намітила і нове розуміння громадського життя. Це нове розуміння пов'язане з науковою діяльністю італійського мислителя Ніколо Макіавеллі (1469-1527). У своїх працях "Государ" і "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" Макіавеллі викладає новий погляд на політику і владу. Він розриває традицію, що йде ще з Античності, пов'язувати політику з мораллю, вважає головною задачею політики утримання влади. Мета політики - прихід до влади і її утримання. Усе інше, у тому числі мораль і релігія, є лише засобами. Тим самим він відкриває дорогу для реально-практичного розуміння політики, її ролі і значення в житті суспільства.

Размещено на Allbest.ru