Історія філософії як наука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія філософії як наука

Вступ

Коли йдеться про історію філософської думки, то треба зауважити, що в такому контексті під історією слід розуміти не часові характеристики, а своєрідний спосіб філософського освоєння світу, роль у ньому людського чинника, починаючи з найдавніших часів. Ще Ґ. Геґель зазначав, що «вивчення історії філософії є вивченням самої філософії». Вже в наш час аналогічну думку в дещо іншому варіанті афористично висловив вітчизняний філософ В. Шинкарук: «Філософія - це історія філософії».

Вивчення історії філософії набуває особливого значення в пострадянській Україні з чотирьох причин: по-перше, воно дає змогу позбутися хибного уявлення про ще недавно панівну марксистсько-ленінську філософію як найвище досягнення світової філософської думки; по-друге, ознайомлює з досягненнями в царині філософії різних народів; по-третє, навчає світоглядного плюралізму й ідеологічної толерантності, що особливо важливо для посттоталітарного суспільства; по-четверте, сприяє чіткому визначенню місця української філософії в слов'янській і світовій філософії. Окрім того, знання історії філософії полегшує вивчення інших навчальних дисциплін (філософії історії, соціології, історії світової й вітчизняної культури, політології, націології тощо).

1. Предмет історії філософії, становлення и періодизація

Історія філософії як наука вимагає чіткого відмежування філософії від ідеології, щоб подати сумнівну спадщину тоталітарного режиму, коли вони фактично ототожнювалися. Приміром, у тодішньому підручнику наголошували, що «марксистська історія філософії приділяє особливу увагу дослідженню й вивченню виникнення й розвитку діалектичного матеріалізму, який є науково-філософською системою, методом пізнання і революційного перетворення світу, основою наукового світогляду робітничого класу й інших сил, що борються за соціалізм». Звісно, при такому підході до предмета історії філософії трактувати її як науку марно, адже упередженість очевидна.

Доцільно погодитися з думкою вітчизняного філософа В. Шевченка, який на основі попередніх філософських досліджень дійшов висновку про доконечність повернення до платонівського терміну «філодокса», що позначає «любов до вигадок», на противагу поняття «філософія» як «любові до мудрості». Полеміка і навіть боротьба з філодоксою пронизує всю історію філософії від найдавніших часів. Слід мати на увазі, що розрізнення філодокси й філософії спростовує побутові уявлення про їхню тотожність, адже нефілософські (ідеологічні) тлумачення суспільних і навіть природних явищ не мають нічого спільного з любов'ю до мудрості, належать, як зазначає В.Шевченко, до «доктринальних фантазій».

Заперечення у конституційному порядку обов'язкової для держави ідеології аж ніяк не означає байдужості до вивчення філософії, що проявляється останнім часом в офіційних настановах. Філософія акумулює на поняттєво-категорійному рівні народну мудрість, а історія філософії досліджує її генезу, досвід минулих поколінь. Більше півтора століття наш великий поет застерігав українців:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

Майже одночасно з таким висновком російський освітянський міністр академік П. Ширинський-Шихматов заявив про протилежне ставлення до любові до мудрості: «Користь від філософії не доведена, а шкода можлива». Як наслідок філософію заборонили викладати в усіх університетах імперії, за винятком Дерпського, на цілих 11 років. Після скасування заборони з'ясувалося, що у цілій державі лише наш мисленик П. Юркевич спроможний читати філософські дисципліни на належному рівні.

Аналогічне ставлення до філософії було за часів більшовицького тоталітарного режиму. Роль філософії зводили до рівня коментатора партійних постанов, що було не чим іншим як підміною філософії філодоксою. Незадовго до розпаду СРСР дослідники вказували на очевидну недоречність: з одного боку, марксистсько-ленінську філософію розглядали в контексті історії світової філософії, а з іншого, протиставляли їй. Отож, виходило, що діалектичний та історичний матеріалізм перериває світовий філософський процес. Заперечуючи таке трактування історії філософії, Ю. Перов писав: «Історичний розвиток філософії є процес, підпорядкований внутрішній логіці. Це стосується також її нинішнього стану, чого не слід забувати. Не все можливе нині, не варто відриватися від історичних передумов навіть у думці і вийти поза межі історичних можливостей, не вдасться не бути сином свого часу». Безумовно, такий висновок стосується й засновників діалектичного й історичного матеріалізму, що також були дітьми свого часу - і не більше. Вони не могли сконструювати вчення, правильне для всіх часів, як за тоталітарного режиму трактували марксистську «діалектику» та її «закони».

Зрештою, сама конструкція «марксизм-ленінізм», складовою частиною якого був діалектичний та історичний матеріалізм, не витримує критики. Деформацію філософського вчення К. Маркса, як зазначає вітчизняний філософ І. Бичко, розпочав ще в 70-80-і роки ХІХ ст. Ф. Енґельс, а відтак вульгарно-соціологічного духу надали йому російські послідовники Г. Плеханов і В. Ленін, а Й. Сталін використав марксистсько-ленінську філософію для обґрунтування тоталітарного режиму. Брошура останнього «Про діалектичний та історичний матеріалізм» була канонізована, хоч її «доцільно трактувати не просто як прояв примітивності мислення «найве- личнішого вченого всіх часів і народів», а як підпорядкування філософії потребам створюваної на той час системи феодального соціалізму» (М. Каган). До речі, радянське суспільствознавство не мало змоги ознайомитися з «повним» Марксом, бо деякі його праці були під забороною, а інші піддавалися довільному трактуванню і навіть ревізії. Саме так тодішні «марксисти» поставилися до концепції Маркса про «азіатський спосіб виробництва» як базис окремої суспільно-економічної формації, що не вписувалася в штучну п'ятиформаційну схему суспільного розвитку.

Вульгаризована марксистсько-ленінська філософія страждала на догматизм, бо «плюралізм» стосувався лише питань третього рівня, що не порушували фундментальних основ спрепарованого діалектичного й історичного матеріалізму. Доматизм зводився до того, що так звані наукові дослідження не виходили поза межі коментування цитат з писань «класиків» марксизму-ленінізму й партійних постанов. Намагання протиставити радянський варіант діалектичного й історичного матеріалізму західній філософії, нехтування її здобутками спричинилося до того, що у так званій «марксистсько-ленінській філософії» утвердився комплекс «провінційності», завуальований під комплекс поверхової пріоритетності з претензією на істину в останній інстанції. Як зазначав Ю. Солонін, радянські філософи вправ - лялися у вишукуванні «в директивних документах комбінації слів, висловів, положень, що відтак тлумачилися як новий внесок у марксистсько-ленінську теорію», «вершини філософської думки», «ставали опорними пунктами, навколо яких розгорталася вся «творча» робота».

Така претензійність завдала чималої шкоди розвитку філософії в СРСР. Слід наголосити, що критерій філософської фаховості, незалежно від змісту самих концепцій, має відповідати двом вимогам: по-перше, йдеться про рівень їхнього історико-філософського обґрунтування, а по-друге, треба брати до уваги теоретичну аргументацію, логічну послідовність, несуперечність, поняттєво-категорійну чіткість. Як зазначав наприкінці так званої «перебудови» Ю. Перов, щоб відповідати на вимоги часу, філософія «має розвиватися, модифікуватися, розширюючи проблематику, переглядаючи й уточнюючи як питання, так і відповіді, що ще недавно вважалися остаточними». Закостенілій у догматизмі марксистсько-ленінській філософії було далеко до відповідності таким вимогам.

Водночас при дослідженні історії філософської думки треба розрізняти філософію від парафілософії, яка перетворюється на ірраціоналістичний світогляд, що позбавлений системності й раціональності та відчужений від науки. У таких умовах філософські ідеї розчиняються в мистецтві, релігії та навіть мітології. Безумовно, застереження аж ніяк не заперечує того, що філософські думки не можуть висловлюватися образною мовою мистецтва чи пристрасної публіцистики.

Однак не варто впадати в іншу крайність: зводити обґрунтування філософських проблем до сухих розмірковувань, подібних до математичних дедукцій. Слід зауважити, що беззастережне панування в філософії науки зумовлює трактування її лише як методології науки, що позбавляє світоглядного характеру. Як наслідок втрачається цілісність, системність і гармонійність філософії.

При підході до історії філософії треба чітко розрізняти в ній об'єктивну і суб'єктивну сторони. Об'єктивна історія філософії - це творення несуперечливої, системно-раціоналізованої світоглядної конструкції в історично-часовому вимірі. Недоліком таких спроб завжди була обмеженість історичних знань і недостатність чи й втрата праць мислеників минулого для обгрунтування цілісної картини. Отож, дослідник історії філософської думки змушений догадуватися, вдаватися до «філософського фантазування». Суб'єктивна історія філософії історії - це спроба описати об'єктивну історію філософії на засадах історичної самосвідомості. У такому разі історія філософії використовує два методи: 1) емпірико-історичний і 2) логіко-теоретичний. При першому методі дослідник описує об'єктивну історію філософії без жодних домислів. Звісно, його праця ускладнюється, коли йдеться про зіставлення різних філософських вчень. Логіко-теоретичний метод орієнтований на пошуки сенсу історико-філософського процесу, що може призвести до викривлення фактів відповідно до певної концепції.

Щоб виникла суб'єктивна історія філософії, треба достатньо відповідного матеріалу для історико-філософського узагальнення й осмислення. Вважається, що започаткував таку працю Аристотель разом зі своїм учнем і послідовником Теофрастом, які проаналізували античну філософську думку за попередні двісті літ. Стагірит дотримувався логіко - теоретичного методу, трактуючи попередню філософську думку лише як передісторію його історії. Як наслідок великий мисленик допускався двох крайнощів, що спричинилося, по-перше, до прогалин у його суб'єктивній історії філософії і, по-друге, до фактів упередження в об'єктивній історії філософії.

Наприкінці античного періоду переважили історико-філософські компіляції так званих «доксографів», що описували погляди філософів без належного осмислення об'єктивної філософії історії. Прикладом такого дослідження вважається книга Діогена Лаертського «Про життя, вчення й вислови уславлених філософів» (ІІ - ІІІ ст.ст. від Р. Х.), в якій, до речі, знаходимо розповіді про видатного скитського мисленика Анахарсія (Анахарсиса).

У Середньовіччі суб'єктивна історія філософії пов'язана з працями християнських і мусульманських, арабськомовних дослідників. Серед перших християнських дослідників слід назвати Климента Александрійського, Орігена, Авґустина та інших. Їхнє трактування античної філософії ґрунтувалося на засадах християнської релігії. Наприкінці Середніх віків дослідження історії філософії зосереджується в Європі, насамперед в Англії, Франції та Німеччині.

Особливе пожвавлення історико-філософських досліджень набуло в ХІХ ст., що підтверджують праці Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Ґ. Геґеля. У «Лекціях з історії філософії» Геґель обґрунтовував історію філософської думки як логічний процес, що завершується в його філософській системі. Звісно, такий підхід засвідчив упередженість філософа. Аналогічні хиби ще більше проявилися в марксистському (марксистсько-ленінському) трактуванні історії філософії.

У СРСР об'єктивну історію філософії намагалися підпорядкувати «законам» розвитку відповідно до марксистсько-ленінської методології, ґрунтовну критику якої започаткував ще І. Франко. Вважаючи філософію частиною ідеології, її розвиток узалежнили від соціально-економічного базису, що визначається продуктивними силами. Приклад такого підходу дав Ф. Енґельс, зазначивши, що розвиток філософської думки визначається «бурхливим розвитком природознавства і промисловості».

Окрім того, радянські суспільствознавці вважали законом розвитку філософської думки боротьбу матеріалізму й ідеалізму як двох основних напрямів у історії філософії. З такого протиборства виводили ще один «закон» - «закон партійності». Фактично боротьбу ідей трактували як похідну від боротьби класів і партій. Таку настанову сформулював ще В. Ленін: «Безпартійність у філософії - це лише мерзенно приховане лакузництво перед ідеалізмом і фідеїзмом».

Як наслідок подальшої боротьби в історії філософської думки називали боротьбу між філософією і парафілософією, а в останній - наголошували на взаємопоборюванні світоглядності й науковості, хоч насправді історія філософії ним не обмежується, гармонізуючи взаємини між цими частинами філософії. Фаталістичні висновки з діалектичного й історичного матеріалізму розпочали переоцінювати в часи так званої «перебудови», наголошуючи на ролі людського фактора й багатоваріантності розвитку суспільства, що заперечувало сталіністську версію марксистсько-ленінської філософії з її «презумпцією замінності» будь-якої людини.

«Презумція замінності» негативно вплинула на розвиток філософської науки в СРСР, коли в директивному порядку на філософський Олімп виводили безликих «філософів», що лише повторювали і коментували положення партійних документтів. Такій «презумпції» протистоїть те, що індивідуальність мисленика не варто недооцінювати. Навіть у природничих і технічних науках чимало залежить від ученого як конструктора системи знань, його логічних підходів і форми викладу. Історія філософії знає видатні особистості, які сприймаються як знакові. Мабуть, на першому місці завжди буде великий мудрець Сократ. Своєрідно викладали філософські погляди Конфуцій, Платон, Вольтер, Кіркегор, Ніцше, Липинський, Донцов. Зразок єдності філософського вчення і життя дав нащадкам наш мудрець Сковорода.

Історія філософії становить органічну частину філософії, яка відповідає на вічні питання, що турбували людство ще в давні часи. Намагання трактувати діалекттичний та історичний матеріалізм як революційний переворот в історії світової філософської думки не має підстав. Доцільніше підходити до нього як до аномалії в історії філософії, що проходить ряд періодів. Серед цих періодів виокремлюються: давня філософія (VII ст. до Р. Х. - V ст. від Р. Х.); середньовічна філософія (VI ст.--XV ст.); філософія Нового часу (XVI ст.--перша половина ХІХ ст.); сучасна філософія (від кінця ХІХ ст.). Перший період охоплює філософську думку Близького і Середнього Сходу, Давньої Індії, Давнього Китаю й античного світу. Середньовічна філософія невіддільна від теології. Її репрезентують християн - ські й мусульманські мисленики, що писали, як правило, відповідно латинською й арабською мовами. У філософії Нового часу виокремлюють філософську думку доби Відродження, доби Просвітництва і бароко, а також німецьку філософію кінця ХУЛІ ст. - першої половини ХІХ ст., як вершинних досягнень світової любові до мудрості. Багатством філософських течій характеризується сучасна філософія (філософія життя, філософська антропологія, екзистенціалізм, позитивізм, феноменологія, герменевтика, прагматизм, структуралізм тощо). Кожна з названих течій своєрідно наближає до пізнання істини, збагнення сенсу життя, мети людського існування, обов'язку і відповідальності людини перед різними викликами для людства.

Історія філософія своєрідна як наука, яка досліджує розвиток філософської думки людства, дає змогу осмислити досвід людського пізнання, логіку теоретичного мислення, обґрунтувати методи дослідження, поняття й категорії. Вивчення історії філософії не обмежується пізнавальним значенням. Не варто недооцінювати його виховного значення, оскільки філософські знання збагачують пам'ять людини, дають змогу збагнути традиції національної філософської думки у світовому контексті, визначити місце культурної спадщини свого народу в глобальному вимірі. Водночас історія світової філософської думки спростовує безпідставні претензії представників діалектичного й історичного матеріалізму як «вершини» філософського знання, його монополію на істину.

Орієнтальний і окцидентальний типи філософії Філософська думка виникає в певних умовах життя народу, що зумовлює її специфіку. Генеза філософії ґрунтується на трьох джерелах: мітологічному світогляді, набутому знанні і устійненій моральності. Спочатку формується як перехідна форма передфілософія, в якій взаємодіють мітологічний світогляд і зародки власне філософського світогляду, фантастична мітотворчість і елементи наукового мислення. Ядро передфілософії творить спочатку протофілософію, яка згодом пе-ретворюється в філософію, а її оболонка - в парафілософію. Такі духовні й інте-лектуальні передумови генези філософії.

Філософія - це своєрідне розв'язання суперечності нових знань і зароджуного наукового мислення панівній мітологічній картині світу, побудованій на засадах примітивного уявлення. Під впливом науки посилюється авторитет розуму, прагнення системного й раціонального мислення. З цього випливають два наслідки: по-перше, виникає системно-раціоналістичний світогляд, що засвідчує зародження філософської думки, а по-друге, природа починає не лише демітологізуватися, а й деантропоморфізуватися.

Звісно, названі процеси були тривалі, пропливали поступово, але не одномірно, залежали не лише від особливостей мітології як джерела перед філософії, а й суспільного розвитку в різних вогнищах давньої цивілізації. У східній філософії відмінності проявлялися не лише між філософською думкою Близького й Середнього Сходу, з одного боку, та Давнього Китаю і Давньої Індії, з іншого, а й між давньокитайською та давньоіндійською філософією. Насамперед слід зазначити, що в Афроазії зберігала силу традиція, сформувалася верства жерців, настільки впливова, що, приміром, в Давньому Єгипті вони, як ідеологи, могли навіть протистояти всесильним фараонам. Сильний вплив мали жерці (брахмани) в Давній Індії. Вони начебто опосередковували взаємозалежність людей і богів, що боролися з Хаосом і виступали гарантами космічного порядку.

На противагу духовенству цих країн жерці Давньої Греції служили при храмах, що були присвячені різним богам, і не були об'єднані так, як служителі культу в Афроазії. Як наслідок давньосхідна філософія, злютована з релігійним і мітологічним світоглядом (у Давній Індії) і побутовою морально- етичною свідомістю (в Давньому Китаю), ще недостатньо виокремилася з передфілософії і не розмежувалася з парафілософією. Звідси - відмінності любові до мудрості серед різних народів, що спричиняє також ставлення до філософської думки в інших країнах, а на інших континентах - і поготів.

Як відомо, філософські погляди можуть висловлюватися по-різному. Насамперед треба брати до уваги те, що джерелом протофілософії визнається мітологія народу, а це вже зумовлює неоднакові підходи до вічних проблем. Окрім того, філософський світогляд пов'язаний зі світоглядом релігійним, а також залежить від розвитку науки й мистецтва.

Хоч наука зароджується вже в Месопотамії, про філософію говорити передчасно, бо філософський світогляд лише розпочинається. Переважає мітологія, а наука злютовується з релігією, що була цариною жерців як охоронців релігійно-мітологічних тайн. Давньосхідний художньо-мітологічний світогляд відтворений в «Епосі про Гільгамеша», в якому порушується тема трагізму людського існування, проблеми життя і смерті.

У давньоєгипетському віршованому творі прославлялися писарі як представники тодішньої інтелектуальної еліти: «Написане в книзі вивищує будинки і піраміди в серцях тих, хто повторює імена писарів, щоб на вустах була істина. Людина зникає, тіло її перетворюється в прах, всі близькі її зникають із землі, але писання змушують згадати її вустами тих, хто передає це у вуста інших».

Давньокитайська філософія пов'язана з проблемами життєвої мудрості, моральності, практики управління. Про якийсь її зв'язок з наукою, що також була доволі слабка, говорити годі. В основному філософія зводилася до світоглядних основ політично-етичних учень.

Книги цінувалися дорожче від пишних палаців, пірамід і пам'ятників у храмі. Священні книги індуїстів Веди, назва яких перекладається як знання, належать одночасно літературі, релігії та філософії, бо складаються зі священних пісень, жертовних формул, урочистих гімнів, молитов, магічних заклинань, тлумачень і порад щодо здійснення обрядів. Перехід від мітології до передфілософії проявляється в Упанішадах, де найвища реальність тлумачиться водночас як божественна особистість і безособистісний принцип. У збірнику ранньобуддійських текстів «Трипітака» поміщені шедеври буддійської прози і поезії. Як приклад варто згадати такі слова: «Люди, яких підганяє бажання, бігають навколо, як бігає переляканий заєць. Зв'язані путами, вони знову й знову упродовж тривалого часу повертаються до страждання».

Європейська філософія закорінена в давньогрецькій філософській думці, в якій проявляється прагнення до раціональності, що відрізняє її від орієнтальної філософії. Розрізняються три різновиди давньогрецької передфілософії, що пов'язана з мітологією: гомерівська, гесіодівська й орфічна. У давньогрецькому епосі, поемах «Іліаді» й «Одіссеї», відтворено соціоантропоморфний світогляд, зокрема життя і доля людей, залежність їх від богів. Водночас проявляються елементи де-антропоморфізації. Долаючи мітологічний світогляд, Гесіод (VIII - VII ст.ст. до Р. Х.) у своїх розмірковуваннях наближається до філософії. Мисленик наголошує, що світові Зевса міг протистояти світ Логоса. Логос - це мудре слово, що могло запо-чаткувати філософський світогляд. Намагаючись обґрунтувати свої космогонічні й космологічні погляди, мисленик наголошує, що спочатку існувала порожнеча, яку він називає Хаосом, що потім заповнили божества, зароджені під впливом Ероса. У спадщині Геосіда, з якої збереглися три основні праці «Теогонія», «Праця і дні» та «Щит», порушуються також питання етики.

На противагу аристократичній гомерівській і демократичній гесіодівській передфілософії погляди орфіків були відлунням рабської свідомості, втілюючи могутність мистецтва, хоч у них вже відчутні елементи філософії. Попри суперечливість їхніх поглядів дослідники зазначають деміфологізованість і деантропоморфізованість першопочатків світобудови у тлумаченні орфіків. В антропології орфіки виходили з роздвоєності людини, протиставляючи в ній тілесне (нижче) і духовне (вище). У цьому питанні вони протилежні поглядам Гомера, надаючи переваги загробному життю перед земним, а тіло трактували як домовину для душі. Така пози-ція зумовлена тим, що рабська свідомість арфістів спрямовувалася на визволення душі від тіла, поневоленого рабовласником.

Дослідники звертають увагу на взаємовпливі філософських і етичних поглядів орфіків і пітагорійців. Ставлення до орфіків у Давній Греції не було одно значним, що засвідчує характеристика їх Платоном: «Ошуканці та ворожбити йдуть до дверей багачів і переконують їх, нібито вони мають силу, здобуту від богів жертвами й закляттями, щоб у розкішних святкуваннях налагодити кривду, якщо її вчинив господар або його предки». Заслуги орфіків у тому, що вони намагалися створити генетичну картину світу на основі демітологізації світогляду і на противагу поліпантеїзму заговорили про монопантеїзм. Таку позицію художньо передав античний трагік Есхіл: «Зевс - це етер, і небо - Зевс, і Зевс - земля. Зевс - це все на світі».

Таким чином, орієнтальна філософія відрізняється від окцидентальної насамперед тим, що вона, як правило, злютована з релігією, що засвідчує насамперед буддизм. Як синкретичну систему слід схарактеризувати індуїзм, який визначив філософську думку в Індії, сформував індійський спосіб життя. Давньокитайські філософські школи конфуціянства і даосизму перетворилися в релігійні течії. Конфуціянство вплинуло на національний характер китайської людності та її національний характер. В Давній Греції філософія, зародившись у лоні мітології, незабаром відбрунькувалася від неї. Навіть у середньовічній Європі філософія, хоч і підпорядковувалася релігії, не зливалася з нею. Найяскравіше відмінності між орієнтальною та окцидентальною філософією проявилася в ставленні до науки, від чого залежала її раціональність. У Європі взаємозв'язки філософії та науки не були односторонніми. Спочатку філософія об'єднувала всі науки, за винятком мате-матики й медицини, а згодом вона сама використовувала досягнення науки. Про такі взаємини орієнтальної філософії й науки не могло бути мови, позаяк на Сході наука не набула належного розвитку.

Як відомо, мисленики розрізняються за сферами свого філософування. Мисленики системи займаються всіма проблемами всіх філософських галузей. Така традиція започаткована ще в античні часи. На світову філософську думку особливий вплив мали Платон і Аристотель, які створили філософські системи. Обгрунтовували свої філософські системи такі філософи як Ґ. Ляйбніц, Ф. Бекон, І. Кант, Й. Фіхте, Ґ. Геґель та інші. На Сході подібних філософських систем не виникало: тамтешню філософію репрезентували мисленики проблем. Як правило, вони цікавилися проблемами етики й соціальної етики, що домінували відповідно в Індії й Китаю, про джерела філософії яких уже йшлося. Європейські філософи найбільше досліджували проблеми вчення про світ (онтології) і теорії пізнання (епістемології). До речі, серед слов'янських народів нема жодного мисленика системи світового рівня, хоч деякі наші філософи творили філософські системи. Слід наголосити, що в українській філософській думці домінувала національна «філософія серця», яка досягла своєї вершини в духовній спадщині Памфіла Юркевича. Паралельно з нею в українській філософській думці важливу роль відігравав раціоналізм. Йдеться насамперед про позитивізм М. Драгоманова, І. Франка, В. Лесе-вича, М. Грушевського.

Орієнтальні й окцидентальні філософи відрізняються за способом і суб'єктами філософування. Насамперед треба наголосити на відмінностях поняттєво-категоріального апарату попри певну подібність. У Давньому Китаю дотримувалися положення про п'ять первнів світу, до яких належать вода, вогонь, дерево, метал, земля. У давньогрецькій філософії також шукали такого первня. Фалес убачав його у воді, Анаксімен - у повітрі, Геракліт - у вогні, Анаксімандр називав «апейрон» як невизначений початок. Проте давньогрецька філософія пішла далі. Пітагор уважав, що світ упорядковують числа, а Левкіп і Демокрит обґрунтували атомістичну концепцію. Великий філософ Платон розробив вчення про «ідею», з якого розпочинається об'єктивний ідеалізм. Його учень Аристотель стверджував, що кожна річ - це єдність матерії та форми, які не можуть існувати окремо. Зрозуміло, що давньогрецька філософія закладає основи раціоналізму в філософії. Поняття індійської філософії атман, сансара, карма не можуть застосовуватися в грецькій філософії.

У викладі філософської думки східна любов до мудрості вдається до притчі, використовує метафори, образи, символи. Як відомо, Ісус Христос викладав нове релігійне вчення в жанрі притч. У Старому Завіті цар Соломон повчав свій народ псалмами, приповістями. Біблійні пророки передавали складні релігійно-філософські положення образно, символічною мовою, вдавалися до метафор. Релігійна книга Проповідник (Когелет), в якій порушуються важливі проблеми людського життя, стала джерелом афоризмів для світової культури. Звісно, окцидентальна філософія також передавала складні філософські проблеми в художній формі (Вольтер, Дідро, Кіркеґор, Ніцше та інші). Попри те тут переважали філософські трактати, що відзначалися аргументованістю, чіткістю поняттєво-категорійного апарату, послідовністю і системністю викладу. Суб'єктами філософування на Сході були, як правило, філософські школи, в яких учні коментували вчення свого вчителя, а в європейській філософській думці школи не мали такого впливу, поступаючись особистостям. Зрештою, при існуванні шкіл в Європі послідовники засновника не коментували його поглядів, а розвивали, уточнювали і навіть заперечували, змінювали. Широко відомий афоризм Аристотеля про свого вчителя: «Ти друг мені, Платоне, але істина миліша».

Дослідники історії філософії зумовлюють особливості окцидентального й орієнтального філософування специфікою психології народів у країнах Заходу і Сходу. Окцидентальні народи характеризуються екстравертністю, що спрямована на зовнішній світ, зокрема на перетворення природи, окультурення її відповідно до людських потреб. Західний тип філософування обертається в своєрідному чотирикутнику «філософія - наука - техніка - технологія». На противагу йому орієнтальне філософування доцільно розглядати як інтравертне в трикутнику «філософія - релігія - самовдосконалення», оскільки воно зосереджується на внутрішньому світі людини. Ставлення орієнтальної людини до природи не передбачає її зміни, а лише обожнювання всього живого.

Звісно, такий поділ значною мірою умовний. Дехто з дослідників вважає, що, приміром, давні греки, від яких пішла окцидентальна філософія, поєднували властивості екстравертного й інтравертного типів. Вітчизняні етнопсихологи так само характеризують українців. Нема сумніву, що екстравертному типові властивий об'єктивний ідеалізм, започаткований Платоном. Проте в Новому часі західні мисленики захоплювалися орієнтальною філософією, обґрунтовували проблеми суб'єктивного ідеалізму. Серед них слід назвати, зокрема, німецьких філософів Шопенгауера і Ніцше.

Ще одна особливість двох типів філософування стосується системи суспільних цінностей. Західні мисленики, як правило, дотримуються ідеї висхідного цивілізаційного розвитку. Порівняно з ними східні філософи надають перевагу збереженню традиційних цінностей. Інакше кажучи, для західній духовності властивий прогресизм, а східній - консерватизм. Звідси - такі окцидентальні цінності, як демократія, правова рівність, лібералізм, свобода людини. Орієнтальна людини надає перевагу цінностям спільноти (роду, колективу робітні, держави тощо), вважає за нормальне підпорядкування їм особистих інтересів.

Безумовно, буде спрощенням пояснювати такі відмінності філософування соціально-економічними умовами, хоч заперечувати їхній вплив також недоцільно. Не варто відкидати природних чинників. Чималу роль зіграв історичний і політичний розвиток народів Європи й Афроазії.

Попри такі фактори, мабуть, на перше місце треба поставити релігію орієнтальних і окцидентальних народів, що мала, як можна переконатися, вирішальний вплив на їхні філософські погляди.

Попри відмінності двох типів філософування не варто заперечувати їхньої духовної єдності. Незалежно від особливостей обидва типи філософування орієнтуються на пошуки теоретичних знань про фундаментальні засади людського існування в суспільному і природному довкіллі, його пізнання, оцінювання й орієнтацію в часово-просторовому вимірі. Нині вже не коректно заявляти про відсутність контактів між народами Європи, Азії й Африки в минулі тисячоліття, адже зіставлення культур різних народів дає підстави для протилежних висновків, що засвідчують, приміром, зв'язки людності наших земель з Месопотамією чи переселення наших трипільців до Індії.

Єдність філософських традицій різних народів зумовлюється ще й тим, що незалежно від місцевості проживання людина з часом починає усвідомлювати проблеми свого існування. Однак не можна погодитися з твердженням у філософській літературі про те, що різні філософські традиції «тяжіють до раціонального (заснованого на розумі) пояснення світоглядним питань». Доцільніше говорити про наближення двох типів філософування, що дає змогу з'єднати їхні переваги.

національний історія філософія

2. Національна філософія в контексті світової філософської думки

Навіть в умовах посилення нинішніх глобалізаційних зв'язків, створення міжнародних організацій і міждержавних об'єднань найвищою формою людських спільнот залишається нація. Звісно, кожна нація - це частина людства, а їхні відносини слід розглядати в контексті окремого, особливого і загального. До нації як спільноти можна підходити з протилежних позицій, що зазначає наш історик філософії Д. Чижевський, розрізняючи раціоналістичний і романтичний підходи. Якщо перший підхід прагне до вселюдської спільності, то другий - вважає його за однобічний, а тому помилковий, бо людські спільноти різняться між собою. При-хильники романтичного підходу звертають увагу, що природа не визнає одноманітності. На їхню думку при одноманітності людей життя б втратило сенс, бо світ не може складатися з «цілком однакових однотипових індивідумів» (Д. Чижев- ський).

Так само, наголошує наш мисленик, слід підходити до історії та культури. Вічні цінності у процесі історичного розвитку можуть проявлятися в різних формах культурного життя, мистецтві, філософії, релігії і навіть науці. Індивідуальне дає змогу побачити абсолютну цінність з іншої сторони, запримітити її нові нюанси. Д. Чижевський вказує, що аналогічно треба підходити до розв'язання «питання про відношення між нацією та людством, між національним та вселюдським», бо «кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу». Проте лише так може здійснюватися загальнолюдський ідеал, що заперечує претензії марксистсько - ленінської філософії на творення безнаціонального суспільства, етапом до якого є формування «нової історичної й інтернаціональної спільноти». Насправді, як відомо, йшлось про змосковщення народів імперії на засадах імперіалістичної ідеології в своєрідній «марксистсько-ленінській» обгортці.

Кожна спільнота існує тому, що відбувається зміна поколінь. Інакше кажучи, члени спільноти (громади) народжуються і помирають, а її «нормальне» життя триває. Отож, виникає питання: «чи не існує таких чинників, пізнання і використання яких забезпечує необмеженість особистого існування в громаді і умов, що продовжують його після фізичної смерті?» (В. Шевченко). Саме в цьому В. Шевченко вбачав проблему мудрості, розв'язання якої «означало встановлення, визначення й опертя на базові для життя спільноти й окремої особи начала і наслідки існування», яке зводилося до пошуку «універсальних підстав існування світу» на противагу часопростірному обмеженню життя особи і громади, що стикаються з невідомістю Небуття.

Наш мисленик І. Франко допускав у майбутньому створення «вільних міжнародних союзів», що може здійснитися лише тоді, «коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». Історично він підходив до сповнення українського ідеалу національної самостійності, який на початку минулого століття перебував поза межами можливого. Наш мисленик зазначав, що до його здійснення лежать тисячні стежки «і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки». Відтак І. Франко критикував «виплоджений т[ак] зв[аним] матеріалістичним світоглядом фаталізм», бо він фактично прирікає на бездільність, відвертає від боротьби за ідеал, відносячи його до надбудовних явищ над суспільно- економічним базисом.

Як відомо, на матеріалістичному світогляді ґрунтується ідеал безнаціонального комуністичного суспільства, що вимагає з'ясування суті національної філософії. Сучасний філософ В. Шевченко наголошував, що «невід'ємною ознакою національного існування є філософія як теорія мудрості», яка «виражає різноманітність участі українського суспільства у спільному способі існування на території проживання та суверенітету власної держави».

Особливості національної філософії визначають наголоси на осмисленні певних проблем. Щоб орієнтуватися в життєвому просторі, людина творить власну «картину світу». Вітчизняна дослідниця Л. Мушкетик привертає увагу до таких слів А. Айнштайна: «Людина прагне якось адекватно вибудувати для себе просту і ясну картину світу для того, щоб відірватися від відчуттів, щоб певною мірою спробувати замінити світ цією створеною таким чином картиною. Цим займається художник, поет, філософ-теоретик і природознавець, кожний по-своєму. На цю картину та її оформлення людина переносить центр тяжіння свого духовного життя, щоб у ній віднайти спокій і впевненість, які вона не може відшукати у надто карколомній круговерті власного життя».

Ще в давнину видатні мисленики акумулюють розсіяні крупини народної мудрості. Наприкінці перебудови радянські філософи порушували поняття правди. А. Корольков зазначав: «Правда - не тільки антипод брехні. Правда - категорія духовності, категорія естетична і морально -практична... Правда - це істина в дії». Зміст етнічної свідомості відтворений у фольклорі, що підтверджує українське трактування правди. Наші прислів'я стверджують: «Хто любить світ, той любить правду»; «Правда очі коле»; «Правда кривду переважить»; «Хто по правді живе, тому й Бог дає»; «Тільки то й правди на світі, що смерть: вона не знає, хто бідний, а хто багатий»; «Той дає раду, хто знає правду»; «Великим панам трудно правду казати». Т. Шевченко пов'язував правду зі славою й етнічним самозначенням: «Слава не поляже; /Не поляже, а розкаже, /Що діялось в світі, /Чия правда, чия кривда /І чиї ми діти». Як відомо, в казках, піснях, прислів'ях, загадках обґрунтовуються онтологічні уявлення людини, які стосуються концептів людини, долі, недолі, життя, щастя, смерті, повторюються певні кліше, що стосуються рослин, тварин, людей, кольорів. «Доля конкретної людини має аксіологічний аспект, вона буває щаслива і нещаслива і концептуалізується в казках як доля і недоля, щастя і біда», а «щастя виступає в казках як везіння, талан, удача в житті, саме сприяння долі робить людину щасливою» (Л. Мушкетик). Як зазначають дослідники, в характері давньої української філософсько-поетичної традиції утверджувався такий феномен перекладної літератури як збірники афоризмів, що засвідчує, приміром, «Ізборник Святослава».

Коли йдеться про джерельну базу національної філософії, то слід наголосити насамперед на двох джерелах. По-перше, треба згадати народну мітологію, а по-друге, не варто забувати про взаємозв'язок національних світоглядних уявлень із світоглядом сусідніх народів. Дослідник світогляду гуцулів Г. Цбінден писав: «Гуцул уявляв собі землю, як велетенський людський організм. Голова - це цісарське місто Відень. Папське місто творить пупець, а гуцульська верховина серце. Лани - багаті рівнини Покуття, Поділля та Наддніпрянської України - це груди й робочі руки землі. «Шляхетчина» - тут думають про край давньої польської шляхти - це черево, що живе працею інших людей». Цікаво, що, як переконані гуцули, далеко на Сході відкривається брама до пекла, а брама до раю біля Риму, звідки небесні сходи ведуть на гору Сіон, небесного міста Єрусалиму. Країною земської досконалості гуцули уявляли далеку Рахманську Землю, що на найвищих горах. Нема сумніву, що такі уявлення могли виникнути як наслідок взаємовпливів українського світогляду й світогляду інших європейських народів. Г. Булашев розглядав світогляд українців у ширшому просторі: «Деякі з українських легенд мають, приміром, схожість з літературними пам'ятками навіть таких народів, які на історичній пам'яті не мали, очевидно, жодних зносин з українцями...». Серед них дослідник називає, зокрема, єгиптян. До серйозних роздумів спонукають метаморфози арійського міту про створення світу. Слід зауважити, що племена аріїв (арійців) з'явилися на землях нашого Причорномор'я й Приазов'я в ІІ тисячолітті до Р. Х. На українському ґрунті їхній міт про створення світу, як пише Г. Булашев, «переплівся і з буддійськими, і з магометанськими, і з талмудськими оповідями. І з іранськими дуалістичними поглядами і особливо з апокрифічними легендами, що перейшли до нас із Візантії і через Візантію».

Своєрідним явищем української народної культури є наш вертеп як «один із видів фольклорного театру, генетично і структурно поліелементний, функціонально пов'язаний з системою народної святковості, чим насамперед і зумовлений характер художньої моделі вертепу як явища народної творчості і ширше народної культури» (Й. Федас). Через вертепну драму проходить наскрізна ідея про перемогу добра над злом, правди над кривдою.

Ставлення до національної світоглядно-філософської культури залежить від філософських засад, на яких вона аналізується. Безумовно, підхід на засадах сталінського (більшовицького) варіанту марксистсько-ленінської філософії до нашого народу не міг дати позитивних наслідків. Через те період перебування України в імперії під назвою СРСР з достатніми підставами можна назвати «пропащим часом» для української філософії на рідних землях. Аналогічний висновок стосується тодішньої філософської думки інших підневільних народів, а «ставлення до філософії - це показник зрілості і окремої людини, і суспільства» і водночас несприйняття філософії «засвідчує лише про рівень деградації інтелігенції», «катастрофу в формуванні інтелігенції» (А. Корольков).

Звісно, елементи філософських запозичень проявляються не лише в українській філософській думці. Стосовно вітчизняної думки В. Шевченко писав: «Українська філософія в цьому смислі виражає ті способи і форми (поняття, уявлення, ідеї тощо), в яких українці, переважно, більшість, осягають світ і себе у світі, виробляють те розуміння мудрості, яким керуються в життєтворчості». Отож, йдеться не лише про спільну мудрість нації, а й про загальні настанови щодо діяльності. Чужинці, які намагаються збагнути філософську думку іншого народу, як образно висловився О. Кульчицький, «живуть тільки сповидно в одному, а на ділі в різних світах». Треба зауважити, що йдеться про український народ як «титульну націю», бо до української «політичної нації» належать, окрім українців, кримські татари, інші відповідно до чинної Конституції корінні народи, чи, за науковою тер - мінологією, етнічні групи (гагаузи, караїми, кримчаки), а й національні меншини (москалі, поляки, білоруси, євреї та інші). В. Шевченко наголошує, що «сучасне українство - спадкоємець усіх соціокультурних здобутків, що існують на землях суверенної України».

Наш історик філософії Д. Чижевський вважав, що «історія філософії є історією помилок людського духа». Після відкинення помилок залишається те, що можна вважати надісторичним. Звісно, про «реалізацію абсолютної правди» не йдеться. Звідси - висновок нашого мисленика: «Кожна національна філософія, що хоче бачити в собі єдину й усю правду, стає на хибний шлях». Розвиток філософської думки зумовлює прагнення до «синтезу» обмежених і навіть протилежних «однобічностей», що наближає до «абсолютної правди».

Протилежності в філософській думці проявляють в національній філософії навіть у кожну історичну епоху. Приміром, домінування «філософії серця» в українській філософській думці аж ніяк не заперечує її боротьби з «філософією розуму», що також проявлялася в нашій духовності. Аналогічні протилежності відчутні в інших національних філософіях (французькій, англійські, німецькій). Як зазначає Д. Чижевський, «так само борються протилежні тенденції і в межах кожного окремого напрямку: в раціоналізмі - скептицизм та реалізм, що вірить у самостійне існування понять, в емпіризмі кладеться в основу або досвід сенсуальний або позазмисловий, в «просвіченості» маємо раціоналістичний та сенсуалістичний полюси і т.д.». На його думку, національну філософію характеризують «три моменти»: 1) «форма вияву філософських думок»; 2) «метода філософського дослідження»; 3) «будова системи філософії, «архітектоніка», зокрема становище і роля в системі тих або інших цінностей».

Треба зазначити, що «форму вияву філософських думок» треба відрізняти від методів філософування. Приміром, англійські мисленики прагнуть простоти і ясності вияву своїх філософських поглядів, для чого використовують емпіричний та індуктивний методи. Прагнення до симетрії в французькій філософії ґрунтується на її раціоналізмі. Особливості німецької філософської думки з виявом суперечностей руху і розвитку зумовили її трансцендентальний і діалектичний методи дослідження. Якщо форми вияву зовнішні, то методи дослідження внутрішні, але саме вони дають змогу проникнути в суть національної філософії. Попри такі особливості різних національних філософій її оригінальність найбільше засвідчує системність і проблемність. Йдеться насамперед про різні цінності (релігійні, етичні, естетичні, правові, вітальні та ін.). Як відомо, в одній національній філософії на перший план може виходити емоційність, а в іншій - раціональність.

Коли йдеться про специфіку української філософської думки, то треба зазначити, що вона так і не зуміла вийти на світову магістраль. Зрештою, така хиба філософської думки всіх слов'янських народів незалежно від їхніх історичних умов. Причина в тому, що жоден із слов'янських народів не дав великого си-стематизатора світової філософської думки, якими були в античні часи Платон і Аристотель, у Середньовіччі - Тома Аквінський, в Новому часі Ф. Бекон чи Р. Декарт, а серед німецьких мислеників - І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. Геґель та інші. Не можуть претендувати на світове значення попри незаперечні здобутки ні польська релігійна філософія, ні претензійний і зведений до банального примітивізму російський «месіянізм». Звісно, українці мають певні підстави твердити про філософські системи К. Т. Ставровецького, Г. Сковороди, П. Юркевича, О. Кульчицького.

Зберігає свою актуальність застереження Д. Чижевського, що «ми знаходимось у досить скрутному становищі, коли захочемо схарактеризувати українську філософську думку, бо ми можемо з повною певністю сказати, що маємо тут справу лише з початками і наміченням думок, які можуть бути розвинені в дальшій філософічній творчості українських мислеників майбутнього». Наш історик національної філософії наголошував, що український великий філософ може з'явитися лише в майбутньому. До цього часу українські мисленики, зокрема Г. Сковорода, М. Гоголь чи П. Юркевич, лише порушували, але не спромоглися сформулювати їх. Звісно, таке становище зумовлено особливостями історично-суспільного розвитку нашого народу, на що також звертає увагу Д. Чижевський.

Українське культурне життя не могло розвиватися на повну силу. Поневолювачі заперечували навіть право нашого народу на самостійність. Отож, доводилося боротися проти набагато сильніших чужонаціональних стихій. Духовні потенції нашого народу засвідчують його здобутки в двадцяті роки минулого століття, коли почав на повну силу проявився наш національний дух.

Слід зазначити, що впродовж тривалого часу українці перебували перед загрозою знищення, в умовах, які в двадцятому столітті європейські філософи-екзистенціалісти назвали «межовою ситуацією». Питання, які особливо турбували наших мислеників, для інших народів були давно розв'язані. Навіть нині західні інтелектуали не розуміють наших національних проблем, які значною мірою зумовлені російським поневоленням, що не має аналогів у Європі.

Звісно, історія світової філософської думки не може сходити на манівці, перейматися специфічними проблемами, що виходять поза магістраль глобального філософського процесу, ставлячись до них лише як до винятків.

3. Методи історії філософії

Питанням методології належить особливе місце в дослідженні світового філософського процесу. Без правильної методології осягнути істину не можливо. Методологія зумовлює не лише характер і напрям наукового пошуку, а й зміст самого дослідження, його результати. Підвищення значення методологічної проблематики виходить поза межі теорії і визначається соціально-культурними чинниками. Потреба в методології - характерна риса наукового знання й формування самосвідомості науки. Для нашого часу вона особливо важлива ще й тому, що доводиться долати спадщину діалектичного й історичного матеріалізму.

Безумовно, як складний поступовий процес історія філософії розвивається, в основному, по висхідній, але характеризується зигзагуватістю, чим відрізняється від розвитку інших наук. Звісно, при викладі різних філософських вчень доцільно зважати на дві обставини: по- перше, не зводити їх до наслідків суспільних процесів, що властиве марксистсько-ленінській філософії, а по-друге, підходити істо-рично, не допускати модернізації і не приписувати їм тих поглядів, які були не можливі в тодішніх умовах. Наперекір такій вимозі діяли прихильники діалект- тичного й історичного матеріалізму, які «знаходили» коріння своєї філософії ще в античні часи.

Водночас прихильники марксизму допускали підміну засадничих положень філософії й науки. Йдеться, зокрема, про ставлення до універсального гуманізму, який пронизує історію світової філософської думки. Як зазначає А. Александров, «гуманізм - це визнання цінності людини як особистості, її права на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей, утвердження добра як критерію оцінки суспільних відносин». Безумовно, гуманізм, як абстрактний і надкласовий, ґрунтується на принципах рівності, справедливості, людяності, що фактично відкидає марксизм. Як наслідок розхитуються засади моралі, а це призводить до морального релятивізму, знецінення сенсу світового філософського прогресу, бо ставляться під сумнів універсальні, позачасові й позакласові духовно-моральні цінності, вироблені упродовж тисячоліть людської цивілізації.

Традиційне трактування цінностей націлювало людей на розв'язання суперечностей шляхом компромісу, а не протистояння, на що орієнтував марксизм, особливо в його ленінському, більшовицькому варіанті. «Життя цінне не своєю окремішністю, а як породження світового життя», тому життя без сенсу «недостойне розумної істоти» (Е. Соколов). На збагнення цього сенсу спрямована філософська думка в своєму поступі. «У світлі сьогоденних історичних реалій не можуть бути сприйняті й інтерпретовані однозначно й такі теоретичні підвалини марксистського гуманізму, як твердження про визначальну роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості, діалектику як загальний метод соціального пізнання та практики, об'єктивні закони розвитку капіталістичного способу виробництва й неминучість загибелі капіталізму, революцію як «локомотив історії», необхідність зламу «старої буржуазної державної машини» як умови переможної пролетарської революції, перехідний період від капіталізму до комунізму і дві фази комуністичної формації»(Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко). Такий аналіз змушує переглянути доцільність діалектичного методу до аналізу світового філософського процесу, а також марксистських догм, що трактовані за тоталітарного режиму як незаперечні.