Історія філософії як наука

Радянські марксисти голослівно критикували твердження про те, що деякі народи не збагатили скарбниці філософських ідей. Звісно, даремно заперечувати, що такий інтелектуальний внесок різних народів не однозначний. Навіть у Європі деякі народи не мають підстав похвалитися своїм внеском в світову філософську спадщину. Не будемо їх називати з етичних мотивів. Як вже зазначалося, жоден слов'янський народ не дав мисленика світового рівня і не може змагатися з давніми еллінами, італійцями епохи Відродження, англійським, французьким і німецьким народами в Новий час. Навіть не сприймаючи беззастережно «європо- центризму» і не погоджуючись з критиками філософської думки в країнах Сходу, не можемо не погодитися з її відставанням, починаючи з епохи Відродження. Зрештою, цього не могли не визнати навіть прихильники марксистської філософії, які побачили безпідставність претензій «азієцентризму» й «афроцентризму», що проявилися в другій половині минулого століття, особливо після краху світової колоніальної системи. Безумовно, такий підхід не заперечує внеску в світову філософську думку мислеників Близького і Середнього Сходу, Давньої Індії, Давнього Китаю.

Попри трактування діалектики як єдиного метода історії філософії прихильники марксистсько-ленінської філософії виставляли два методи: емпірико-історичний і теоретико-логічний. Перший метод вимагає обґрунтувати об'єктивну історію філософії як процес без упереджень. Ускладненість такого підходу зумовлена спробою виявити зв'язки між різними філософськими вченнями. За допомогою теоретико-логічного методу історик філософського процесу намагається визначити певну тенденцію, що призводить до небажаних наслідків, зокрема намагання підмінити філософські вчення упередженою інтерпретацією, порушення історичної послідовності філософських вчень, перекручення історичних фактів. Найбільше такі хиби проявлялися при застосуванні методів діалектичного й історичного матеріалізму.

Проблеми суб'єктивної історії філософії передбачають гармонійне поєднання емпірично-історичного й теоретико-логічного методів, адже без належного теоретико-логічного фундаменту про емпірично-логічне дослідження не може бути мови. В свою чергу послідовна історичність забезпечує належну теоретико-логічну обґрунтованість. Так розв'язується важливе принципове питання, що стосується єдності методологічних і предметно-змістовних аспектів філософського знання.

Досвід наукових досліджень у різних галузях знання дає змогу дійти висновку про різний ефект від тих самих методологічних підходів при вивченні об'єктів. Результати залежать від співвідношення характеру застосованого метода й природи досліджуваного об'єкта. При дослідженні історії світового філософського процесу в нинішніх умовах треба зважати на їх особливості. Насамперед доконечно подолати відверте чи приховане використання методів марксистської діалектики, про упередженість і штучність яких писав більше ста років тому І. Франко. Як противагу йому доцільно протиставити принцип плюралізму. Про застосування теоретико- логічного методу не може бути мови без принципу типологічного аналізу. Цей принцип особливо важливий для дослідження сучасного періоду історії світового філософського процесу, який характеризується розмаїттям течій, що репрезентують два основні напрями: екзистенціально-антропологічний і позитивістський. До екзистенціально-антропологічного напряму як ірраціоналістичного належать «філософія життя», екзистенціалізм, персоналізм, філософська антропологія, феноменологія, герменевтика та інші. Такі течії представляють «бунт проти розуму», протистоять не лише сайєнтизму, а й раціоналізму взагалі. Нинішній позитивістський напрям охоплює неопозитивізм, постпозитивізм, аналітичну філософію, структуралізм тощо. Специфіку духовності народу втілює принцип соціокультурної автохтонності, як називає його вітчизняний філософ В. Шевченко. Йдеться насамперед про природно-кліматичні умови, геополітичне становище народу, його історично-культурний розвиток, що дає змогу виявити запозичення певних філософських ідей від сусідніх чи далеких народів. При вивченні історії світового філософського процесу в часовому й просторовому вимірах важливе значення має дотримання принципу діалогічності на двох рівнях: горизонтальному, або міжнаціональному, й вертикальному, чи часовому. Звісно, дослідження історії світового філософського процесу не можливе без принципа свободи. Інакше кАжучи, дослідження не допускає жодного примусу чи упередженості, що було не можливе за часів тоталітарного режиму, коли марксистсько-ленінська філософія в сталінському варіанті виконувала функції своєрідної квазірелігії.

Історія філософії знає різноманітні методи дослідження. До монополізованої за часів тоталітарного режиму діалектики, якої ще й тепер не можуть позбутися вітчизняні автори підручників і посібників попри його аргументовану спростованість, так чи інакше примикають релятивізм і метафізика. Релятивізм започаткований у філософії Геракліта з його твердженням «панта реї» («все пливе»), бо «у ту саму ріку увіходимо й не увіходимо», позаяк «накочуються все нові й нові хвилі». При такому підході марно шукати істину, бо він веде до він веде до скептицизму й агностицизму. Не випадково прихильників цього методу софістів давні елліни називали «інтелектуальними шахраями». Метафізичний метод дійшов свого апогею в XVII--XVIII століттях, що зумовлено інтенсивним розвитком природознавства. Для метафізиків розвиток - це просте збільшення без якихось перетворень і якісних змін, що характеризується циклічністю, обертається по колю. У такому разі цілком доречно згадують відомі слова з біблійної книги Еклезіяста, що все у світі обертається по колу. Архетип циклічності пронизує світову філософську думку різних періодів. У Давній Греції циклічність репрезентував Платон, а ще раніше Емпедокл і Демокрит. Парадигма циклічності утвердилася серед італійських мислеників періоду Відродження (Н. Макіавеллі, Дж. Бруно, Дж. Віко та ін.). Наприкінці ХІХ століття подібних позицій дотримувався німецький філософ Ніцше. На циклічності ґрунтуються нелінійні концепції цивілізаційного розвитку.

Методологічною універсальністю характеризується системно- структурний метод, що нині широко застосовується не лише в філософії, а й у різних науках. Названий метод застосовує як вихідні категорії «система» і «структура», а також поняття «елемент» і «зв'язок», орієнтується на підхід до аналізованого предмета з погляду цілісності й загальності, взаємозалежності елементів і явищ. У філософії він бере до уваги історизм, який можна ігнорувати в різних науках, що дає підстави трактувати його в рамках системно-історичного підходу.

Системна методологія зумовлена особливостями сучасної людини, якій властиве домінування структури над елементами, прагнення до цілісності. Безумовно, йдеться не про ілюзію нового підходу, а про універсальну методологію, що витісняє діалектики-матеріалістичний метод з вітчизняної історії філософії.

Водночас системність передбачає перетин синхронної й діахронної кординат. Як різновид системно-структурного методу можна трактувати логіко-історичний (логіко-генетичний) метод. До системно-структурного методу доречно віднести синергетичний метод, що орієнтується на з'ясування глибинних зв'язків самоорганізації в складних системах, зокрема, пізнавального процесу.

Попередниками системно-структурного методу були індуктивний і дедуктивний (аксіоматично-дедуктивний) методи. Вони утвердилися в філософії Нового часу завдяки англійському філософу Ф. Бекону (індуктивний метод) і французькому філософу Р. Декарту (дедуктивний метод). Якщо індуктивний метод означає перехід від «збірноти» одиничних чи часткових засновків до загального висновку, то дедуктивний метод позначає протилежний процес. Як відомо, Р. Декарт обґрунтував правила застосовуваного ним метода.

В історико-філософських дослідженнях застосовується також феноменологічний метод, що набув особливої ваги у зв'язку з обґрунтуванням феноменології як впливової філософської течії ХХ століття.

При ньому основна увага спрямовується на пошуки «чистої істини», з'ясування сенсу предмета без якихось нашарувань і протиставлення суб'єкта і об'єкта. Особливу увагу приділяють істині, завдяки якій виявляють в одиничному загальне (сутність). Проте застосування цього методу в історії філософії обмежене.

Суть трансцендентального методу проявляється в особливому вивищенні суб'єктивних чинників, коли трактують суб'єкт як співтворця сущого на противагу його об'єктивним характеристикам, залишивши поза увагою логіку розвитку. Звісно, такий підхід приховує небезпеку суб'єктивізму. Хоч питання трансценденталій порушував ще Аристотель, не забували про них як позначення найуніверсальніших визначень буття в Середньовіччі, утвердження цього методу пов'язують з дослідженнями І. Канта.

В історико-філософських дослідженнях широко застосовується метод ідеалізації, що передбачає творення ідеального образу, абстрагуючись від деяких властивостей об'єкта, які не цікавлять дослідника. Як наслідок може дійти до надмірного спрощення («надспрощення»), що пов'язане з хибними наслідками.

Важливе значення в історико-філософських дослідженнях належить герменевтиці, що дає змогу відтворити, відновити, забезпечити зв'язок часів, філософських традицій, особливостей історичного розвитку. Такий підхід забезпечує універсальність аналізу світового філософського процесу, об'єктивність і цілісність, націлює на нові пошуки, осягнення й розуміння людського духа.

Перед дослідником стоїть питання, що зводиться не лише визначення статусу кожного методологічного підходу, а передбачає також обґрунтування сфери його дії, передбачення потенційних наслідків його абсолютизації чи однобічності. Водночас не варто глорифікувати одного методу, як було в недавньому минулому, коли писали: «Недостатність традиційного мислення - це не аргумент на користь методологічного плюралізму, а, навпаки, має розглядатися як важливий імпульс для опрацювання на діалектико - матеріалістичній основі методології системно-цілісного аналізу, що має об'єднати і давні, і нові підходи в єдину методологічну теорію» (А. Зісь). Як видно, за таким твердженням приховується спроба лише зовнішнього оновлення діалектико-матеріалістичного методу.

Висновки

Історія філософії - це своєрідний спосіб філософського освоєння світового духовного розвитку і роль у ньому людського чинника. Як наука історія філософії вимагає чіткого відмежування від ідеології, що є одним з різновидів філодокси.

При підході до історії філософії треба чітко розмежовувати її об'єктивну й суб'єктивну сторони, перша з яких творить раціонально- обгрунтовану світоглядну конструкцію в історико-часовому вимірі, а друга - відтворює об'єктивну історію філософії на засадах історичної самосвідомості.

Світовий історичний процес поділяється на певні періоди: давня філософія, середньовічна філософія, філософія Нового часу, сучасна філософія.

Попри історико-філософський процес як духовну єдність треба наголосити на певних відмінностях окцидентальної й орієнтальної моделей філософії.

В умовах посилення глобалізаційних зв'язків найвищою формою людських спільнот залишається нація, в духовному лоні якої формується власна національна філософія. Проте слід наголосити, що жоден зі слов'янських народів не дав мисленика світового рівня.

Особливе місце в дослідженні світового філософського процесу належить питанням методології. Як наука вітчизняна історія філософії виходить з прокру-стової схеми діалектико-матеріалістичної методології. Перед нею відкрилися широкі можливості ґрунтувати свої дослідження на найновіших методологічних засадах світової філософії.

Размещено на Allbest.ru