Філософія доби Відродження і Реформації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія доби Відродження і Реформації

Вступ

Філософія Нового часу розпочинається в XV ст., що позначає інакше ставлення до світу, докорінні політичні зрушення, великі здобутки в художній літературі і мистецтві, з чим пов'язано прагнення створити нову філософію. Епоха Нового часу охоплює п'ять століть (XV ст. - ХІХ ст.) і поділяється на періоди: філософія доби Відродження і Реформації XV cт. -XVI ст., європейська філософія XVII ст., філософія епохи Просвітництва XVIII ст., німецька критична філософія другої половини XVIII - першої половини ХІХ ст., європейська філософія другої половини ХК ст., сучасна філософська думка (від кінця ХК ст.)

Виникнення філософії Відродження, або Ренесансу, спричинене зміною відносин філософії й теології, що в свою чергу зумовлене посиленням світської влади і виходом її з-під церковного підпорядкування. Важливу роль у цей період відіграє Реформація, що охопила ряд європейських країн.

1. Антропоцентризм італійського Ренесансу

Упродовж XV ст. Відродження вважалося італійським феноменом і називали його Рисорджименто. У наступному столітті воно охопило інші країни континенту. Як наслідок почала витворюватися особлива культура з певними характеристиками.

По-перше, Відродження пов'язане, використовуючи сучасну термінологію, з інформаційним вибухом у духовній сфері. Спираючись на здобутки античної класики, формується новий ідеал людини, що відтворюється в творах літератури й мистецтва. Самоствердження людини ґрунтується на впевненості, що успіхи життя залежить від власних сил, енергії і винахідливості, зумовлюється динамізмом суспільного розвитку. Таким чином відходять у минуле уявлення про залежність людського життя від родових традицій і титулів. Як наслідок філософські пошуки зосереджуються навколо антрепоцентризму.

По-друге, нова епоха стимулює появу великих людей у різних сферах суспільного життя. На кін виходять особистості з яскравим талантом, високим рівнем освіти, невгамовною енергією, сильною волею, вогняним темпераментом, жагою пошуку нового, незвіданого. Серед них великий ерудит Леонардо да Вінчі, славетний поет Франческо Петрарка, нестандартний політичний філософ Нікколо Макіавеллі, церковний реформатор Мартін Лютер, утопійний мисленик Томас Мор, славетний мандрівник Христофор Колумб та багато інших.

По-третє, на противагу соціальній стандартизації Середньовіччя на перший план виходить свобода, без якої не може бути мови про самореалізацію особи. Прагнення до свободи проявилося в різних сферах: у сфері церковній вона вилилася в Реформацію, у політиці - спрямовувалася проти заяложеної середньовічної монархії, у науці й філософії - зумовило перегляд трактування істини. Зазнало змін ставлення до авторитетів. Замість філософських і наукових шкіл на перше місце вийшли видатні дослідники, що твори ли нестандартні форми філософського мислення.

По-четверте, подолання схоластики відкривало широкий простір для розвитку науки. Англійський філософ Б. Рассел зазначає: «Наука перемагає лише тому, що звертається до розуму. Проте авторитет її не повний і не безмежний». Наукові пошуки долають устійнені схеми, успадковані парадигми, орієнтуються на так званий здоровий глузд. Як відомо, саме тоді у науці за - знає краху геоцентрична система, на зміну якій приходить геліоцентрична система, обґрунтована Н. Коперником 1543 року. Набувають широкого роз - витку дослідження в галузі природознавства, здобутки якого мисленики прагнуть узагальнити на філософському рівні.

По-п'яте, посилення практичного значення проникає в усі сфери людського життя, що проявляється навіть у таємничому знанні (магії, алхімії, астрології). «Практична наука, яка є спробою змінити світ, була важлива з самого початку, і вага її незмінно зростала, аж поки вона майже цілком витиснула теоретичну науку з людського мислення» (Б. Рассел). Звісно, в положенні Б. Рассела відчувається перебір, адже про витіснення теоретичної науки з людського мислення не може бути мови, позаяк без неї не можливий поступ науки практичної. Проте треба визнати, що найбільше наука працює на військову справу, а відтак - на мирні цілі.

На практичний ґрунт переводиться вчення про політику, що набуває статусу науки. Простежується тенденція до створення національних держав, хоч, безумовно, держава не може мати на філософське мислення впливу, подібного до того, який мала Церква в період Середньовіччя.

Доцільно зазначити, що практична наука вплинула на світогляд людей, яких техніка дедалі більше унезалежнювала від природи, адже техніка вимагає координації зусиль багатьох людей. Окрім того, досягнення техніки можуть використовуватися й на шкоду людині. Звідси - доконечність нових підходів до важливих проблем етики.

Предвісником Відродження, або першим поетом Передвідродження називають геніального італійського поета Аліг'єрі Данте (1265 -1321 рр.). автора відомої поеми «Божественна комедія» та інших творів. До речі, сам автор називав її просто «Комедією». «Божественна» як додане згодом означення підкреслювала містичність твору і водночас досконалість за художнім рівнем і композицією. Поет розповідає про уявну потойбічну подорож до пекла, чистилища і раю як трьох частин трансцендентного світу. Запозичений із Середньовіччя мандрівний жанр відкриває широкі можливості для того, щоб змалювати реальне земне життя з його гріхами, злочинами й вадами, які вимагають викорінення. Зв'язок поеми з античністю вже в тому, що провідником виступає відомий римський поет Марон Публій Верґілій (70-19 рр. до Р. Х.), автор епосу «Енеїда» про мандрування троянця Енея. Верґілій утілює розум і знання, що дають змогу людині зрозуміти власну гріховність і очиститися. Проте вони не достатні для того, щоб осягнути вічного блаженства в раю. Вічну істину людина може пізнати лише через любов, повне злиття з нею.

Ренесанс як потужний суспільний рух спричинився до зародження нового світогляду насамперед в Італії. Доречно зазначити, сам термін «Відродження» запропонував італійський мистець і вчений Джорджо Вазарі (1511 - 1574 рр.) для епохи історичної епохи між Середньовіччям і Новим часом. Кількість прихильників ренесансного світогляду постійно збільшувалася. Їхні пориви висловив висловив великий поет Франческо Петрарка:

На веслах рій думок лихих, суворих,

Що їм і смерть, і бурі не страшні.

Вітрило рвуть вітри зітхань смутні,

Жадань і поривань найменший порух

(Переклад Григорія Кочура).

На початку Ренесансу італійська людність ще не могла обійтися без авторитетів Церкви чи античності. Осердям італійського Ренесансу була Флоренція, визнана за найкультурніше місто тодішнього світу. З нею пов'язана творчість найвидатніших діячів літератури й мистецтва. Рисорджименто, або італійський тип Відродження, характеризується значною однорідністю, чим відрізняється від ренесансних процесів у інших країнах. Окрім того, основна увага приділяється проблемам природи. У філософській площині Рисорджименто спирається на платонізм і відрізняється містичним характером. Слід наголосити, що тодішня філософія не мала такого впливу, як у часи Середньовіччя, відійшла на другий план порівняно з політичною діяльністю і художньою творчістю. Боротьба із схоластикою фактично переривала традицію.

Водночас треба наголосити, що було б помилкою оцінювати Ренесанс як масовий народний рух, бо йдеться про діяльність когорти учених і мистців, що знайшли підтримку в можновладців. Попри неоднозначне ставлення до духовенства не варто зображати тодішніх діячів науки й мистців як вільнодумців. Водночас не слід ототожнювати ставлення до клерикалів зі ставленням до Церкви, адже для того часу характерне загальне прийняття останнього причастя.

Від Ренесансу невід'ємний гуманізм (від лат.Иитапш - людяний, людський), що можна вважати зворотним боком секуляризації (від лат. secularis - світський, мирський). Проте слід зазначити, що до гуманізму як терміна треба підходити конкретно історично. Цей термін виник лише в ХІХ ст., хоч подібні слова вживалися раніше. Ще в часи Відродження назва «umanista» використовувалася до деяких університетських викладачів, зокрема фахівців граматики, поети й риторики. В англійській мові подібно називали дослід ників і перекладачів творів античних авторів. У 1808 році поняття Humanismus пристосували до гуманітарної освіти. Польський дослідник історії філософії В. Татаркевич зазначає, що «коли мова заходить про «гуманістів» Відродження, то переважно цей термін звужується і під ним зокрема розуміють учених-філологів, які досліджують класичну культуру». Справа в тому, що гуманісти не бачили особливого зацікавлення людиною в епоху Середньовіччя, тому зверталися до античної класичної філософії. Нині під гуманізмом розуміють повагу до прав людини як найвищої цінності, прояв милосердя щодо інших людей, визнання їхньої свободи і забезпечення умов для всебічного розвитку. Водночас не правильно протиставляти гуманістів теологам, бо перші поділялися на три групи, які представляли філологічний гуманізм, психологічний гуманізм і богословський гуманізм.

Треба зазначити, що гуманісти-філологи, яких було найбільше в тодішній Італії, не переймалися філософськими проблемами, але чимало спричинилися до широкого зацікавлення античними мислениками. Раніше з їхніми творами ознайомлювалися через посередництво, цебто «з других рук», а тепер - читали в оригіналі не лише Платона й Аристотеля, а й Плотина, Епікура, стоїків, скептиків і навіть те, що залишилося від філософів досократівського періоду.

Виняткове значення в часи Відродження мало вчення Платона. Однак слід зазначити, що філософія Платона надійшла а неоплатонівській традиції. Звідси - еклектичний характер тодішнього платонізму, який узгоджували не лише з Плотином, а й Аристотелем без томістської інтерпретації. Не менше значення мала стоїчна філософія. Нарешті, відроджувалися також доктрини скептицизму, епікуризму, антична натурфілософія.

Порівняно з філологами гуманісти-психологи займалися не так художніми й філософськими творами, як проблемами самої людини. Серед їхніх зацікавлень особливе місце посідали скептицизм, натуралізм і раціоналізм. Скептичний гуманізм проявився вже у XVIII ст. у поглядах Вольтера.

З релігійної концепції світу народився християнський гуманізм. Скептицизму й песимізму інших течій він протиставив віру та оптимізм. Він наголошував на єдності релігії й життя, але вказував, що справжня побожність залежить від соціального середовища. До земного життя богослови - гуманісти ставилися не як до страждання, а як до радості. Основний представник цього гуманізму Франциск Салезький (1567 - 1622 рр.) зазначав: «Бог хоче зробити всі речі добрими й гарними».

Порівняно із Середньовіччям змінилося мистецтво Відродження, що набувало рис аристократизму. Воно шукало досконалої людини на лоні прекрасної природи. Такі пошуки проявилися і в релігійному мистецтві.

Як революцію в сфері культури й науки треба оцінити книгодрукування. Німецький винахідник Йоганн Ґутенберґ надрукував упродовж 1452 - 1455 років латиномовну Біблію, а також видавав навчальну літературу, календарі тощо. Як наслідок Святе Письмо увіходило в життя широких верств населення, без чого не просто уявити виникнення Реформації, що збіглася в часі з пізнім періодом Відродження в Італії і навіть називається Північним Відродженням.

2. Філософські засади Реформації

Реформація охопила північні країни континенту, проникла в Іспанію, виступивши під прапором радикальної реформи церковного життя. Вона ви - никла на ґрунті вивчення Святого Письма з прагнення відновити релігію первісних християн, що начебто була перекручена в клерикальному середо - вищі. Протиставляти Реформацію Ренесансу безпідставно. Не варто сприймати беззастережно тезу англійського філософа Б. Рассела, що «і Реформація, і Контрреформація - це бунт менш цивілізованих народів проти інтелектуального панування Італії».

Водночас треба зважити, що реформаційний рух не був однорідний, за - знав змін. Радикальна течія анабаптистів («перехрещенців»), очолювана Томасом Мюнцером, незабаром втратила свій вплив. Дві інші реформаційні течії - лютеранство й кальвінізм - стали ґрунтом для протестантизму як третього напряму в християнстві, поряд із православ'ям і католицизмом.

Водночас треба зазначити, що порівняно з православ'ям і католицизмом протестантизм має певні особливості. Насамперед спасіння людини пов'язується з її особистою вірою, а не добрими вчинками. Визнаючи Біблію за єдине джерело християнського віровчення, протестанти заперечували по - передній церковний досвід, зокрема не сприймали авторитету Отців Церкви, святителів і ухвал Вселенських Соборів, а також культу святих і поклоніння мощам. Звідси - зміна ставлення до Церкви як посередника між вірянином і Богом. Не могло бути мови про сакральність ікон чи скульптурних і архітектурних зображень. Залишені лише два таїнства - хрещення й причастя, а до постів - ставлення несхвальне. Звісно, протестанти заперечували чинну церковну ієрархію. Реформаційний рух наближав християнство до розуміння вірян, забезпечував спрощення традиційних церковних обрядів, посилював особисту відповідальність вірян за своє спасіння.

Засновники протестантизму Лютер і Кальвін спиралися на вчення святого Авґустина, що стосується взаємин людської душі й Бога, але знецінили владу Церкви і заперечили існування чистилища. Протестантська теологія наголошувала на спасінні людської душі незалежно від дій духовенства. Зрештою, так вимагало трактування попереднього призначення, або предетермінізму.

Взаємини між державою і Церквою також трактувалися неоднаково серед протестантських теологів. Деякі з них (приміром, Лютер) не заперечували проти верховенства в Церкві монарха, що був протестантом. Інші реформатори стояли на індивідуалістичних позиціях і не сприймали церковної зверхності володарів. Як наслідок виникла ліберальна ідея віротерпимості.

Ідеологію Реформації започаткував німецький теолог Мартін Лютер (1483--1546 рр.). Спочатку він надіявся, що Церква сама реформується. Становище змінилося після того, коли Лютер вивісив на дверях Віттенберзького собору свої 95 тез про зловживання католицьких клерикалів. Відлучений від Церкви, він відверто виступив проти папської влади, оприлюднивши своє Ауґбурзьке віровизнання. У ньому наголошено на визнанні «однієї Божественної Сутності, вічної, неподільної, необмеженої могутності, мудрості та доброти, одного Творця й Охоронця всього видимого й невидимого». Христос трактується як Боголюдина, цебто «правдивий Бог і правдива людина». Далі зазначено, що «людина володіє певною мірою волі, яка дає їй змогу жити показним пристойним життям і здійснювати вибір, що охоплюється розумом», але «без ласки, допомоги та діяльності Святого Духа сама людина не спроможна ставати прийнятною для Бога, щиро Бога боятися, а чи вірити в Нього, або ж відкидати вроджені лихі пожадливості зі свого серця». Таке твердження ґрунтується на Святому Письмі, зокрема Посланні святого апостола Павла до римлян, а згадується висновок святого Авґустина.

Етика прихильників Лютера наголошувала на повазі до праці, вимагала від людини морального вдосконалення, акуратності, доброчесності, а в побуті аскетизму. Цікаво, що для лютеранина праця ототожнюється з покликанням, або, інакше кажучи, виконанням Божої волі. Порівняно з церковними традиціями Середньовіччя Лютер інакше ставився до збереження набутих чесною працею статків, оправдував передачу їх у спадщину.

Основним повсякденним завданням життя вірянина Лютер вважав покаяння за вчинені гріхи, що веде до морального відродження індивіда. Дослідники зазначають радикальну переоцінку його ставлення до гріха. Якщо середньовічні теологи просто трактували людину як істоту, гріховну за своєю природою, то лютерани наголошували, що людина свідома гріховності своєї природи, адже вона недосконала і нікчемна. Усвідомлення такої суті людини надає їй надії.

Реформатор наголошував, що мудрість Святого Письма стоїть вище від людської мудрості. Водночас він заперечив церковне тлумачення Біблії як таємного шифру, тому її може інтерпретувати кожен вірянин. У цій тезі вбачаємо зародок свободи совісті в теологічній обгортці. Лютер заперечує поділ християн на духовенство й мирян, що вело до тези «загального священства». Звісно, пастор має бути підготований до тлумачення Святого Письма і церковних церемоній, що не засвідчує його якоїсь надприродної місії. Церковна громада сама обирає пастора. Реформатор переконував, що «неможливо перетворити Церкву, якщо тільки з коренем не вирвати схоластичне богослів'я, філософію, логіку, якими вони є тепер, і не утвердити нові». Він вважав, що схоластичні погляди лише «гублять віру», наполягав на доконечності розрізняти віру й розум, звільненні віри від клерикального догмата.

З таких позицій Лютер підходить до пізнання Бога, наголошуючи на тому, що Бог відкрився людині через Святе Письмо. Спроби доказати існування Бога марні й оманливі. Чого в Святому Письмі не вдається пізнати, те треба сприймати на віру, бо інтерес до Бога не має стосуватися теорії, а лише обмежуватися морально-практичними функціями. Бога треба сприймати через страждання і хрест, а не Його творіння.

У теорії пізнання реформатор дотримувався «епістемології меж», яка передбачає категоричну непримиренність, з одного боку, віри до розуму, що претендує на її обґрунтування, а з другого, розуму до віри з її орієнтацією розуму на дослідження трансцендентного світу. Як бачимо, лютерівська теорія пізнання передбачає поєднання критики знання і критики віри, що дало підстави називати засновника протестантизму «Кантом XVII століття». Свою позицію Лютер висловив афоризмом: «Розум має займатися тим, що нижче нас, а не тим, що над нами». Отож, намагання раціоналістичного тлумачення світу безпідставні.

Онтологічні докази існування Бога необґрунтовані тому, що атрибути Божої досконалості не підходять для людини. Так само необґрунтовані космологічні й телеологічні докази існування Бога, що від досконалості світу переходять до першопричини створення світу (космологічні версії) або до управління ним (телеологічні версії). Наприкінці життя Лютер категорично заперечує спроби пояснювати Бога з природи, бо її як створену сприймають лише віряни, а не безбожники.

На думку Лютера, вивчати в університетах аристотелівську фізику, психологію і метафізику нема потреби. Щоправда, він залишав логіку, риторику і поетику для тих, хто претендує на ступінь магістра. Проте реформатор відкидав спроби застосувати логіку для теологічного аналізу. Несприйняття схоластики доходило до того, що Лютер інколи заперечував навіть філософію. Проте він допускав існування в природі «прихованих сил».

Слід зазначити, що Лютер не сприймав геліоцентричної теорії. Як доведено, реформатор не знав навіть імені Коперника, а геліоцентризм крити - кував, аргументуючи положеннями зі Святого Письма, хоч на його позицію не могли не вплинути астрологічні повір'я тодішніх народних сект, що виникали після селянської війни (1524-1526 рр.). Лютер негативно ставився до селянських рухів і навіть підтримував каральні дії князів.

Особлива заслуга Лютера в тому, що він переклав з першоджерел (герайського і грецького текстів) Біблію на засадах гуманістичної філології, чим фактично об'єднав літературно і мовно країну, яка страждала від політичної і конфесійної роздробленості.

Як вже зазначалось, реформатор Лютер утвердив престиж праці людини відповідно до її покликання. З цим пов'язаний так званий «світський аскетизм», коли людина сумлінно виконує свої фахові обов'язки, чим служить ближнім. Навіть «світовий порядок» реформатор трактує як систему су - спільно-корисних посад і обов'язків. Лютер наголошує на тому, що Бог створив людей нерівними, щоб забезпечити життєздатність суспільства як цілого й окремих його членів, що перебувають у функціональних відносинах. На цьому заснована антропотеологічна концепція Лютера.

Соціальна і майнова нерівність людей не заперечує рівності за гідністю, що зумовлено їхньою причетністю до Бога. Кожен -- спочатку людина, а вже потім князь чи слуга. Дослідники концепції Лютера звертають увагу на те, що наприкінці свого життя він ототожнював поняття «любов до ближнього» з поняттям «служби ближньому». До оцінки праці реформатор підходить з позицій етики, праці взагалі, якій протиставляє працю конкретну, що нагадує відомий афоризм святого апостола Павла: «Якщо хтось не хоче працювати, нехай і не їсть» (ІІ Сол. 3:10). Не забуває реформатор вислова Цицерона, що «лінь - мати всіх вад», водночас осуджує дармоїдство.

Фактично своїм трактуванням праці Лютер передбачив не лише одну з гуманістичних настанов, а й релігійно-моральне вивищення успіху приватного підприємництва. Утвердження такої релігійної свідомості в трудовій сфері, безумовно, сприяло економічному розвитку країн, населення яких дотримувалося настанов протестантизму. У ХХ столітті такий вплив обґрунтував видатний німецький соціолог М. Вебер.

Як мисленик Лютер жив у переломну епоху, яка вимагала нових під - ходів до розв'язанням успадкованих і назрілих проблем. Реформатор намагався розв'язувати ці проблеми, що незавжди вдавалося. Водночас він порушував питання, які доводилося розв'язувати не лише його сучасникам, а й наступним поколінням.

Друга впливова течія в протестантизмі пов'язана з реформаторською діяльністю Жана Кальвіна (1509-1564 рр.). Щоправда, джерела кальвінізму можна знайти раніше, в німецького теософа Ульріха Цвінглі (1484-1531 рр.). Під його впливом Женева стала «протестантським Римом». У місті встановлювалися жорстокі правила для мешканців, які мали неодмінно відвідувати церковні служби. Окрім того, підлягали жорстоким покаранням розпуста, подружня невірність, пияцтво, а також спів сороміцьких пісень, азартні ігри, танці. На противагу цьому заохочувалася сумлінність у праці й навчанні.

Саме тоді у місті був заснований університет. Кальвін проявляв особливу нетерпимість до єресі. За його правління був спалений у вогнищі лікар і теолог Мігель Сервет, якого звинуватили в єресі й запідозрили в чорній магії (1553 р.).

У світову історію Кальвін увійшов не як політичний діяч, а як протестантський теолог. Кальвінізм характеризується схильністю до раціоналізму й осудом містики. Його прихильники визнають необмежену верховну владу Бога, а Біблію тлумачать як утвердження Божого авторитету, цебто концептуально пояснюють Святе Письмо як богонадхненну книгу, від - мовляють синодам і соборам у праві встановлювати правила віри. Засновник кальвінізму наголошував, що «Бог дав нам дві книги, два одкровення про себе: книгу природи і книгу Святого Письма». Кальвін вимагав ліквідації пишної церковної обрядовості, заперечував доконечність допомоги духо-венства для спасіння людини.

Виступаючи за сімейне життя людини, кальвіністи негативно ставляться до монаства, що підтверджують положенням Святого Письма: «Далі Бог створив людину за Своїм образом, Він створив її за образом Божим; як чоловіка і жінку створив. І Бог поблагословив їх та сказав: «Народжуйте дітей, розмножуйтесь і наповнюйте землю» (Буття, 1, 27-28).

Систематизувавши теологічні ідеї протестантизму, Кальвін побудував своє вчення на певних засадах. По-перше, він наголосив на неспроможності людини до спасіння без Божої допомоги, бо ще до народження одні люди призначені для спасіння, а інші - до засудження. Такий висновок випливає з євангельського положення, що «тоді всі, хто був схильний прийняти правду, яка вела до вічного життя, стали віруючими» (Дії, 13, 48). Щоправда, тут йдеться про спасіння усіх християн, а кальвіністи виводять з нього тезу про напередвизначеність людської долі. По-друге, кожна людина має вірити в свою вибраність, у своє спасіння як Божу ласку. По-третє, обов'язок людини у тому, щоб служити Богові постійно, упродовж усього свого земного життя, проявляти побожність, поводитися морально, раціонально упорядковувати свій побут, прагнути успіху, бо саме вони підтверджують належність людини до числа вибраних. По-четверте, кальвіністський «мирський аскетизм» передбачає постійний самоконтроль християнина і водночас церковний контроль за життям людини, пошану сумлінної праці, особисту ініціативність і відповідальність, побутову моральність, дотримання сімейних обов'язків і цінностей, покору справедливій владі.

Кальвін визнавав божественність державної влади, але водночас осуджував чиновницьку сваволю, беззаконня, насильство, егоїзм і пихатість. На його думку, надмірна свобода провокує безлад, тому народ має проявляти щодо влади розсудливість і стриманість. Серед різних типів державного правління, він підносив аристократію, або помірковану демократію, хоч у Женеві Кальвін, що не посідав офіційних посад, фактично встановив теократичне правління. Опір тиранії мають здійснювати органи влади, Церква і представницькі установи.

Дослідники наголошують на особливому впливі кальвінізму на формування протестантської трудової етики. Кальвіністи вживають для характеристики щоденної людської праці термін «талант», тотожний середньовічному поняттю «дар Божий». До речі, слово «професія» закорінене в французькому понятті «profession de foi», що перекладається як «сповідання віри». На відміну від первісних християн Кальвін допускав отримання прибутку від виробництва.

Жан Кальвін вплинув на протестантські рухи в інших країнах: гуґенотів і янсенітів у Франції, пуритан у Англій, социніян у Речі Посполитій.

Хоч між ренесансним гуманізмом і протестантської етикою існує спільність, між ними помітні також певні відмінності. Ренесанс втілює світську елітарну культуру, а Реформація формує новий світогляд, заснований на вірі. Попри таке застереження Реформація спричинилася до розвитку національних культур, чому сприяли, зокрема, переклади Святого Письма, що дало змогу ознайомитися з Божим словом ширшим верствам населення. Поряд з впливом Святого Письма на духовну культуру не варто недооцінювати зміни в суспільному житті європейських країн, що спричинилися до утвердження західної (європейської) цивілізації з такими цінностями як свобода думки, громадянське суспільство, правова держава, гуманістична культура, індивідуалістичний спосіб життя, ринкова економіка. Як наслідок формувався новий тип людини, що докорінно відрізняється від типів, характерних для людності інших континентів.

Як відрух на успіхи Реформації була Контрреформація у самій католицькій Церкві, що пов'язують з ухвалами тривалого в часі Тридентського собору (1545--1563 рр.). Ще раніше (1534 р.) Ігнатій Лойола (1491--1556 рр.) створив орден єзуїтів. Посилилася репресивна діяльність інквізиції. Духовенство почало складати індекс книг, що не відповідали духові християнства.

Єзуїти переглянули вчення святого Авґустина. Протестантському напередвизначенню людської волі протиставлена теза, що для спасіння людини треба не лише віри, а й справедливих, побожних справ. Орден єзуїтів давав зразкову для цього часу освіту. Успіхам ордену сприяла організованість і дисциплінованість його членів.

Тридцятилітня війна (1618--1648 рр.) змусила відмовитися від протиборства між католиками і протестантами, що зумовило визнання свободи совісті як однієї з цінностей західної цивілізації. Окрім того, треба зважити, що в Італії Ренесанс визрів серед католицького духовенства, тому для його протиставлення Церкві нема підстав.

Нові умови не реалізували ренесансного ідеалу універсальної людини чи навіть надлюдини. Церковне життя залежало від монархів. У суспільній свідомості були очевидні симптоми кризи. Проте нові умови сприяли розвитку науки, чого не сказати про філософію, для якої XVI століття не можна визнати успішним, хоч не правильно оцінювати цей період як занепад філософської думки.

3. Натурфілософські вчення доби Відродження

Епоха Відродження посилювала віру людини в можливість збагнути таємниці Божественної природи. З такою вірою пов'язане прагнення створити наукове природознавство. На самому початку воно мало натурфілософічний характер. Як система уявлень про природу без міцної теоретичної основи воно намагалося побудувати, переважно умоглядно, загальну картину світу, що зумовило пантеїзм, при якому Бог ототожнювався чи навіть зливався з природою, а вона обожнювалася.

На перше місце вийшов ідеал синтезу, який передбачав гармонійну єдність віри й розуму, узгодження теології, філософії й науки. Предтечею повороту до природи на самому початку Відродження був відомий філософ Нікола Кузанський (1401 - 1464 рр.). Його філософські погляди засновані на християнській інтерпретації неоплатонізму. Крім того, він досліджував не лише проблеми теології, а й математики. Нікола Кузанський був визначним церковним діячем, мав титул кардинала. Перебуваючи в ренесансній Італії, філософ дав поштовх новому способу мислення. Щоправда, деякі дослідники вважають, що мисленика доцільніше зачислити до представників середньовічної філософії, трактуючи його як представника пізньої схоластики. Напевно, треба визнати рацію дослідникам, що трактують Ніколу Кузанського як «перехідного» мисленика, філософа, який поєднував філософську думку Середньовіччя й Нового часу, цебто її безперервність, бо перехід від одного періоду до іншого не міг бути раптовий. Як відомо, він - продовжувач неоплатонічної традиції, з одного боку, і водночас певною мірою пов'язаний з пізнішим Джордано Бруно.

Нікола Кузанський - доктор канонічного права, як беззастережний прихильник папства і кардинал виконував від імені Святішого Престолу різні місії, зокрема пов'язані з Флорентійською унією, докладав зусиль для збереження світової єдності християнства. Серед його філософських праць слід назвати «Обізнане незнання» («Про вчене незнання»), «Про неявного Бога», «Книги простака», «Про полювання за мудрістю». Реформі Церкви присвячена праця «Про католицьку згоду». Математичні проблеми досліджуються в працях «Про геометричні перетворення» і «Про математичну досконалість».

Як філософ і вчений Нікола Кузанський притримувався ідеї синтезу, прагнув узгодити відмінності й подолати суперечності. Проте до ідеї єдності він не підходив спрощено. Своєрідно ставився мисленик до імперії, трактуючи її як федерацію. Цікаво, що, як твердить філософ, імператор отримує владу від Бога, але за посередництвом народу, тому має шанувати права національних правителів. Найвища влада в Церкві, як переконаний кардинал, має належати загальному соборі, на якому представлені віряни, тому таке зібрання повноважне позбавити престолу навіть Папу Римського. Проте згодом Нікола Кузанський докорінно змінив свою позицію і почав трактувати як гаранта єдності саме понтифіка.

Осердя філософії Ніколи Кузанського становить ідея синтезу, або тотожності протилежностей. У окремих скінчених сущих наявні як відмінності, так і протилежності. Збігаються суще й існування лише в нескінченному сущому, яким є Бог як тотожність суперечностей. Щоб трактувати Бога, треба поєднувати відому скінчену річ з невідомою, встановлюючи подібності й відмінності. Відмінності скінчених речей дають змогу творити поняття. Проте жодне з таких понять не може відтворити нескінченне. Звідси - висновок про неможливість позитивного трактування тотожності протилежностей, тому головну роль доцільно відвести «заперечному шляху». Проте не - правильно трактувати такий підхід беззастережно як агностицизм, бо йдеться про агностицизм, що зумовлений усвідомленням трансцендентності й безконечності Бога. Нікола Кузанський вживає термін «обізнане незнання», або «вчене незнання», бо людина усвідомлює неможливість пізнати безконечність як об'єкт, що не співмірний з дискурсивним (від лат. Шзсишуш - аргумент, міркування) підходом, цебто за допомогою логічних міркувань або опосередковано чи розсудково. Суть у тому, що такий підхід ґрунтується на принципі несумісності, взаємозаперечення, а не «збігу протилежностей».

Отож, людина не спроможна пізнати Абсолют, проникнути в Божественну тотожностей.

З міркувань Ніколи Кузанського випливає, що Бога слід трактувати як верховне суще, до розуміння якого людина наближається, але не доходить повністю. Тут, на думку мисленика, доречна аналогія із вписаним у круг багатокутником при збільшенні кількості сторін. Бог - це здійснювана можливість. Подібне застереження зумовлене тим, що винятково заперечний підхід не спроможний обійтися без певного позитивного знання. Як єдність можливого й дійсного Бог - це нескінченний акт: Він може бути відразу усім, не має якоїсь міри, чого не може збагнути людський розум, що звик сприймати обмежені речі.

Попри незбагненність Бога філософ зазначає, що чуттєвого Його можна сприйняти в творіннях як «розгортанні Бога», коли нескінченність спружинена в кінцевості, єдність у множинності, вічність у часі. Щоб пояснити про - яв нескінченності в кінцевостях, Нікола Кузанський бере за приклад бере відтворення одного обличчя в багатьох дзеркалах, кількість яких можна збільшувати. Отак нескінченний світ проявляється в кінцевих сущих.

Світ не має меж: тут не підходять такі поняття як центр, низ чи верх, бо вони відносні. Недоречно вважати Землю, інші планети, Сонце за нерухомі. Мисленик застерігає від трактування Землі як непорушного осердя Вселенної. Ідея про природу як нескінченну систему «розгортання» Бога була згодом використана в певних варіантах Джордано Бруно й Барухом Спінозою, Ґотфрідом Ляйбніцем.

У трактуванні філософа світ - це дзеркало Бога, своєрідно від ображеного в кожній речі, що унікальні, але взаємопов'язані і становлять ціле. Людина - це мікрокосм, мініатюра Вселеної. Як відомо, аналогічно до людини підходив наш мисленик Григорій Сковорода. Певною мірою людина відтворює Божественну єдність протилежностей, хоч їй далеко до досконалості. Як поєднання Бога й Людини виступає Христос, пов'язуючи також нескінченне й скінчене.

Дослідники характеризують філософію Ніколи Кузанського як переосмислений на християнських засадах неоплатонізм в умовах панування аристотелізму. Коли порівнюють його погляди з поглядами Джордано Бруно як пантеїста, то мислення Ніколи Кузанського характеризують як теїстичне, хоч їхня натурфілософія доволі подібна. Натурфілософія Ніколи Кузанського проявляється в трактуванні відчуття Божественного в природі, усвідомлення нескінченної природи у кінцевих речах, запереченні геоцентризму тощо. Нема сумніву, що філософські погляди Ніколи Кузанського вплинули на вчення про монади Ляйбніца, а також на пізнішу німецьку критичну філософію. філософія відродження реформація макіавеллі

Особливе значення не лише в теоретичних дослідженнях, а й у практичній діяльності мали ідеали гармонії та єдності. Як відомо, саме тоді набули розповсюдження унійні процеси, в яких Нікола Кузанський брав безносередню участь. Нема жодних підстав характеризувати теоретичні погляди й діяльність мисленика як намагання зберегти середньовічні традиції.

Інше ставлення до природи характерне для геніального художника Леонардо да Вінчі (1452 - 1529 рр.), що проявився як дослідник, учений, інженер і т. ін. Про нього писав Й.-В. Ґете: «Системно й різнобічно освічений, він проявився людству як досконалий образ людини». На першому місці для Леонардо були методи дослідження, а не створення системи.

Нема сумніву, що говорити про філософію Леонардо не просто, позаяк його погляди органічно вплетені в наукові й художні дослідження. Проте такі особливості не дають підстав закидати йому відчуженість від філософської думки, приписувати дилетантизм, злютований з величезною інтуїцією. Такі твердження спростовують його наукові і художні відкриття, яких не уявити без вивчення попередніх досягнень в галузі науки і культури. Доречна характеристика творчості Леонардо да Вінчі як системи, що закінчена і водно - час перебуває в постійному становленні. Інколи його називають людиною майбутнього з властивими досконалістю, універсальністю, творчою наснагою й потягом до конструювання.

Щоправда, Леонардо переконував, що знання треба черпати не з книг, а з природи. Проте до такого твердження не варто підходити дослівно, а розглядати в контексті його різноманітної спадщини. Попри ґлорифікацію природи, в його творчості відчутні ідеї софістів, а вони наголошували на доконечності вивчення здобутків людської культури. Не лише софістичні засади релятивізму, сенсуалізму, гедонізму, ілюзіонізму відчуваються в творчості Леонардо. Дослідники виявили у його спадщині впливи Демокрита й Пітагора, а також критичне ставлення до вчень Сократа, Платона, Аристотеля. Порівнюючи розгляд питання про взаємини філософії з поезією й мистецтвом у поглядах Леонардо з Платоном, дослідники наголошують на неоднаковому вивищенні цих царин духовності: Платон надавав перевагу філософії, а Леонардо вивищував науку й мистецтво. Як відомо, в концепції «ідеальної держави» не було місця для поетів, художників і музикантів, бо великий філософ не бачив користі від їхньої творчості, не брав до уваги позитивного впливу мистецтва на громадян, заперечував їхню роль у наближенні до істини. Для Платона мистецтво безсиле, бо пізнати трансцендентний світ під силу лише філософії й релігії. Окрім епістемологічної функції мистецтва, філософ «відбирає» від нього такі позитивні функції, як естетична, виховна, моральна, єднальна, мобілізаційна.

Однак у творчості Леонардо нема безпосередніх посилань на праці Платона, що не може були аргументом для того, щоб заперечувати знайомство з його ідеями через коментарі. По-перше, у Флоренції працювала платонівська Академія, з якою був пов'язаний художник, а по-друге, в творчості Леонардо відчутні основні положення платонівської філософії. Дослідники підходять до з'ясування цієї проблеми на основі «доказів від протилежного», бо інколи погляди Леонардо виступають як заперечення поглядів Платона.

Леонардо ближчі погляди Аристителя, ніж Платона. Платон трактував мистецтво як гру, а на противагу йому Аристотель вважав мистецтво за річ серйозну, розумів його широко й різноманітно. Розуміння природи за часів

Відродження протистояло платонівському трактуванню мистецтва. Такий підхід зумовлений тим, що тогочасні визначні діячі при розгляді важливих проблем зверталися до реального життя, природи й дійсності, а не до заяложених концепцій. Античне мистецтво вони прирівнювали до природи в широкому значенні слова. З осягненням природи й реального життя ставили в залежність особисті якості людини, її майстерність і загальну культуру. Леонардо ішов далі: він пов'язував науку, техніку й мистецтво. Космічність його мислення значною мірою передбачувало відкриття Коперника, Бруно, Гали - лея щодо Землі і Вселеної.

На відміну від Середньовіччя епоха Відродження не могла обійтися без техніки. Леонардо ставив техніку на службу людині, вважав її запорукою свободи. Його діяльність переконує, що як мистець і вчений, він здійснив своєрідний синтез науки, техніки і мистецтва, що заклало основи для нового трактування культури. Його суть висловлює твердження: «Путящий художник має писати дві головні речі: людину й уявлення її душі». До живопису Леонардо ставиться як до своєрідної синтетичної науки, що спроможна формувати світогляд на основі трактування як цілості людини й природи. У живописі поєднуються історія й теорія, чуттєве сприйняття й раціоналістичний доказ, художній експеримент і логічне мислення. На думку геніального художника, живопис подібний до філософії, хоч його істина набагато достовірніша, бо передає те, що сприймається оком. Мистець пише своєрідний гімн людському оку, яке трактує як універсальний засіб вислову розуму й людської думки.

Для Леонардо живопис постає як завершення людського знання на ос - нові єдності науки, техніки й мистецтва. Дослідники зазначають, що вперше в історії культури Леонардо обґрунтовує новий науковий світогляд і наукові засади гуманізму на засадах єдності науки, техніки й мистецтва.

Свою позицію геніальний художник висловлює афоризмом: «Живописець сперечається й змагається з природою». Варто погодитися з думкою, що цю тезу треба трактувати широко, бо вона стосується різноманітної людської діяльності, а не тільки творчості. Живопис - це не механічне копіювання природи, а свідомий акт її пізнання, взаємодії об'єкта й суб'єкта творчості, відтворення людської душі.

Подібного підходу після античного періоду історія людської культури, духовної й інтелектуальної, не знала. Леонардо передає засобами живопису образ нової людини, її волю, ідеї інтереси, а водночас і дух епохи Відродження. Живопис по трактований як нова суспільна сила: по-перше, вона формує національну свідомість і національну волю, а по-друге, на основі пошуку істини, краси і добра спрямовується на пошук свободи. У цьому розумінні доречні паралелі між Леонардо до Вінчі та його сучасником Нікколо Макіавеллі.

Оцінюючи внесок Леонардо в розвиток світової філософської думки, треба наголосити на тому, що геніальний художник висунув універсальну концепцію гуманізму. Вона заснована на реальному житті, спирається на єдності науки, техніки й мистецтва, орієнтована на вдосконалення відносин людини й природи, утвердження краси в людському житті. Мистець пере - осмислив трудову діяльність, теоретичну і практичну, творчий потенціал праці, перспективи її розвитку, історичний сенс, що мало революційний вплив на вдосконалення суб'єктно-об'єктних відносин у процесі людської діяльності.

4. Заснування наукових основ філософії Нового часу

При підході до Відродження треба зважати на те, що Рисорджименто ближче до античної духовності. У XVI ст. переважала теологія, що дає підстави твердити про його спільність із Середньовіччям. Докорінні зміни пов'язані із XVII ст. На тодішню філософську думку вплинули визначні наукові відкриття, що спричинилися до формування нового світогляду. Серед його найвизначніших представників називають Миколая Коперника, Йоґанна Кеплера, Г алілео Г алилея й Ісаака Ньютона.

Великий польський астроном Миколай Коперник (1473--1543 рр.) прославився також в інших сферах науки і суспільного життя. Щоправда, німці претендують на нього як на свого вченого, адже його мати була німкенею. Проте народився і похоронений Коперник у Польщі, хоч лише 2008 року за допомогою сучасних новітніх заходів вдалося встановити місце його поховання.

Ще в юності Коперник мав змогу ознайомитися з італійським Рисорджименто, позаяк подорожував у Італії й навіть викладав у Римі. На батьківщину він повернувся вже в тридцятилітньому віці і, на думку дослідників, саме тоді виник його задум написати головну працю свого життя, що стосується нової моделі будови світу.

Слід наголосити, що поряд з обдумуванням основної праці Коперник цікавився іншими сферами науки і суспільного життя. Він працював лікарем, рятуючи людей від «чорної смерті» (епідемії чуми) 1519 року. На фаховому рівні займався питаннями організації державної фінансової служби, що засвідчує відкритий ним закон обігу грошей (1526 р.). А ще до заслуг вченого слід віднести проект гідравлічної машини для постачання води до будинку.

Проте в історію світової науки Коперник увійшов насамперед як астроном. На його пам'ятнику в столиці Польщі написано: «Він зупинив Сонце, зрушив Землю». Звісно, формулювання не точне, адже Сонце також рухається разом з цілою Сонячною системою. Водночас треба наголосити, що Коперник обґрунтував геліоцентричну систему, чим спростував геоцентричну теорію Птолемея, що визнавалася за незаперечну, починаючи з ІІ ст. від Різдва Христового. Як наслідок залишився в минулому міт про Землю як центр Всесвіту і був проторений шлях до висновку про нескінченність світу.

Головна праця Коперника «Про обертання небесних сфер» вийшла в рік його смерті (1543 р.). У ній визначено місце Землі як планети Сонячної системи та обґрунтовано місце людини у Всесвіті. Звісно, виникає питання, чому книга не побачила світу раніше. Як правило, поняття однозначне: вчений боявся церковного осуду. Щоправда, про дослідження Коперника знав ще раніше дехто з високих католицьких сановників, але вони сприйняв його відкриття доволі стримано.

Осердям геліоцентричної теорії є ідея про те, що не Земля - центр Всесвіту, а Сонце, навколо якого обертається планета Земля. Водночас вона обертається навколо власної осі. Тривалість першого обертання становить рік, а другого - добу. Цікаво, що не лише в передмові до книги, яке написав приятель Коперника, а й у самому тексті відкриття геліоцентричної системи потрактовано як гіпотезу, хоч її автор доклав чимало зусиль для аргументації свого наукового висновку. Книга присвячена Папі Римському, що до певного часу не привертало до неї уваги потенційних звинувачів.

Треба зазначити, що до геліоцентричного висновку Коперника спонукали здогадки мислеників античних часів. Дослідники наголошують на впливі пітагорійців, хоч сумніваються в тому, що великий астроном був знайомий з геліоцентричною ідеєю давньогрецького астронома Аристарха Самоського (кін. IV - 1-ша пол. ІІІ ст. до Р. Х.), який передбачив рух Землі навколо нерухомого Сонця. Як відомо, ще в Давній Греції висловлювалася думка про рівномірний коловий рух небесних тіл, що Коперник визнавав як аксіому. Позбавлення Землі статусу осердя Всесвіту логічно передбачало перегляд космічної ролі людини як творіння Божого. Проте сам Коперник як переконаний католик не міг навіть допустити, що його теорія суперечить Святому Письму.

Теорія Коперника зумовлювала певні труднощі, що були розв'язані згодом, але вони стосуються певних наук і не мають принципового значення для філософії, для якої найголовніше - це обґрунтування геліоцентричної теорії. Доконечно зауважити, що противники геліоцентризму мали також вагомі аргументи. Зрештою сам Коперник трактував свою теорію лише як гіпотезу.

Особливо агресивно висловилися про теорію Коперника чільні діячі протестантизму. М. Лютер назвав його астрологом. Його заява безпардонна: «Хто хоче видатися розумним, мусить вигадувати якусь нову систему, що, звісно, найкраща з усіх систем. Дурень прагне перевернути всю астрономічну науку, але ж Святе Письмо нас навчає, що Ісус Навин звелів зупинитися Сонцю, а не Землі». Лютер вдається до буквального тлумачення відомого положення з біблійної книги Ісуса Навина (Нав. 10, 12-13). Так само чинить Ж. Кальвін, посилаючись на іншу книгу Святого Письма: «Світ стоїть твердо, не похитнеться». Щоправда, адекватний переклад дає підстави твердити, що йдеться не про світ, а про престол: «Престол твій непохитно стоїть з давніх-давен, Ти існуєш споконвіку»(Пс. 93, 2). Женевський «папа» закидав прихильникам теорії Коперника, що вони підпорядковують авторитет Святого Письма авторитетові вченого. Згодом, як зазначалося, книгу Коперника або - ронила католицька Церква.

Утвердження теорії Коперника не було простим. Прихильник пан пси - хістської концепції природи Джордано Бруно (1548--1600 рр.) пробує поєднати геліоцентричну систему М. Коперника з ідеєю тотожності протилежностей Ніколи Кузанського. На основі вчення Коперника він дійшов висновку про нескінченність світу, хоч великий астроном дотримувався іншої позиції. Бруно обґрунтовував ідею про множинність систем, подібних до сонячної, а також про відсутність осердя Вселеної як комплексу живих сил.

Світ, переконує Бруно, гармонійний і одухотворений. У ньому все складається з монад (від гр. monas--одиниця), цебто самостійних первнів, а водночас усе наповнює й огортає «невичерпний дух». Суть його гільзоїстської (від гр. hyle -- матерія i zoe - життя) і панпсихістстської (від pan - все і psyche - душа) концепції передають такі слова: «...Оскільки дух, душа, життя є в усьому і з певним поступовим посиленням виповнюють усю матерію, то мусять бути справжньою дійсністю і справжньою формою всього». Інакше кажучи, світ - це образ Бога, Божий твір, досконалий як витвір мистецтва попри недосконалість його одиниць.

Погляди Бруно не були матеріалістичні, але вони протистояли супранатуралізмові (супернатуралізмові) (від лат. supra, super - над і натура-лізм). Мисленик трактував природу як нескінченну, однорідну, рухливу, богоподібну і досконалу.

Вважати філософію Бруно наукою можна лише з певними застереженнями. По-перше, треба брати до уваги поетичність його філософських творів, схильність до діалогічної форми, по-друге, не слід забувати невизначеності поняттєвого апарату й нечіткості висловлених думок, що не дає змоги для їх однозначного трактування, а по-третє, не варто ігнорувати того, що мисленик зазнав певної еволюції. Попри такі недоліки вчення Бруно вплинуло на погляди Спінози й Ляйбніца.

Інакше до теорії Коперника поставився данський астроном Тихо Браге (1546 - 1601 рр.), що займався також астрологією й цікавився алхімією. Вчений не визнавав геліоцентричної системи світу. Він стверджував, що Сонце й Місяць обертаються навколо Землі, а інші планети - навколо Сонця. Про оригінальність теорії Браге говорити не доводиться, але він прославився як спостерігач і експериментатор. Упродовж 21 року він вивчав небесні світила, створивши для цього більшість інструментів і приладів і вдосконалюючи методи дослідження.

Учнем Браге був німецький астроном Йоґаннес Кеплер (1571 - 1630 рр.), що відзначався особливою терпеливістю. Попри зайнятість астрономічними дослідженнями, спостереженням за планетами й зірками вчений заробляв на життя складанням гороскопів, а також викладанням математики. Щоправда, складені ним гороскопи для впливових осіб не справджувалися. Зрештою, сам Кеплер сумнівався в астрологічних прогнозах, хоч не відкидав гармонії земного й небесного світів. Відоме його твердження: «Люди помиляються, думаючи, що від небесних світил залежать землі справи». Астрологія, на думку Кеплера, - це дурна дочка астрономії, але без неї мати залишалася б голодною. Проте вчений передбачив відкриття двох супутників Марса й існування проміжної планети між Марсом і Юпітером.

Вчений побачив хиби геліоцентричної теорії в інтерпретації Коперника. Кеплер захопився пітагоризмом, а від нього перейшов до платонізму. Апогеєм наукових здобутків Кеплера прийнято вважати відкриття трьох законів руху планет. Насамперед треба зазначити. що вчений обґрунтував еліптичну орбіту руху планет, що заперечувало попередні твердження про їхній колообіг. Окрім того, з'ясувалося, що швидкість руху планет залежить від їхнього наближення до Сонця. Третій кеплерівський закон встановлював як постійну величину відношення куба відстані планети від Сонця до квадрата періоду обертання її навколо Сонця, тобто тривалість року. Цей закон давав змогу довести закон про силу тяжіння, але його відкрив не Кеплер, а Ньютоном, хоч англійський вчений не зрозумів згаданих законів. Не сприйняв кеплерівських законів Г. Галилей, з яким листувався Кеплер.