Філософія доби Відродження і Реформації

Окрім трьох законів, Кеплер заснував як науку оптику, обґрунтував теорію ґравітації, заклав основи теорій затемнень і винайшов телескоп -рефрактор. У своїй науковій праці використовував елементи інтегрального числення, склав одну з перших таблиць лоґарифмів. Завдяки Кеплеру фізики почати використовувати термін інерція.

Над формулюванням нових методологічних ідей працював визначний вчений Галилео Галилей (1564 - 1642 рр.), один із засновників науки Нового часу. Вчений не лише заснував новочасну механіку й астрофізику, а й розробляв нову методологію науки. Йому належить відкриття закону падіння й побудова телескопу для вивчення зірок Чумацького шляху. За своїми філософськими поглядами Галилей схилявся до платонівської традиції, не сприймаючи аристотелізму.

Як прихильник емпіричної науки Галилей не обмежував її простим збиранням фактів, вимагав їхнього узагальнення. Про науку можна говорити лише тоді, коли вдається виміряти її предмет, застосувати аналіз і синтез, надати точної форми. Вчений обґрунтував чотири методологічні засади наукових досліджень: емпіризм, математичне обґрунтування, спостереження за явищами і дослідження причин. Він наголошував: «Від істини наукового твердження не слід і не можна вимагати більше, ніж те, щоб вона відповідала усім явищам». Лише так можна сформулювати універсальні закони. Такий підхід протистояв аристотелізму, який обмежував завдання вченого дослідженням субстанції. У цьому докорінна відмінність нової епохи порівняно з попередньою.

Галилей був прихильником геліоцентричної системи. Засуджений інквізицією вчений формально зрікся своїх переконань, що дало йому змогу ще майже 10 років плідно працювати на науковій царині. Проте геліоцентрична система все-таки утвердилася. Зрештою, католицька Церква вже в наш час скасувала вирок інквізиції, реабілітувавши Галилея.

Як вже зазначалось, наукова діяльність великого вченого Ісаака Ньютона (1642-1727 рр.) позначає перехід від Відродження до нового періоду. Поєднуючи таланти винахідника й систематика, вчений прославився насамперед відкриттями в математиці, фізиці й астрономії. Ньютон - типовий подвижник на царині науки.

Своїми науковими дослідженнями вчений вийшов на рівень філософського осмислення. Дослідники характеризують його філософію як наукову й релігійну. До речі, у вільний від наукових досліджень час Ньютон присвячував дослідження Апокаліпсису. Його попередниками у науці були згадані вчені епохи Відродження, а й на релігійній царині - прихильники оплатонізованої метафізики. Серед великих відкриттів Ньютона дослідники наголошують на законі земного тяжіння, вважаючи його водночас апогеєм наукових здобутків Нового часу.

Вчений дотримувався погляду, що філософію треба розвивати на засадах спеціальних наук, насамперед математики. Наука має спиратися на досліди, виявляти причинні зв'язки, якими поєднуються явища, а вже трансцендентні причини залишати поза межами науки. Попри такі зауваження Ньютон сам порушував таку настанову. Приміром, він доходив висновку про духовну природу абсолютного простору, користувався поняттями абсолютного часу й абсолютного руху, наголошував на хибності матеріалізму. Бог, як зазначав Ньютон, - це абсолютна субстанція.

Результати своєї наукової праці вчений поєднував з релігійною вірою. Релігійні переконання Ньютон обґрунтовував тим, що природа як найдосконаліша з машин не може не бути витвором найвищого розуму, цебто Бога.

Отож, до різних доказів існування Бога вчений додав ще своєрідний фізико-теологічний аргумент.

5. Політично-філософська концепція Нікколо Макіавеллі

Життя флорентійця Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527 рр.) припадає на апогей Рисорджименту в роздробленій на конгломерат малих держав Італії, коли про мілітарну могутність держави говорити було годі.

Серед праць Макіавеллі найбільшу популярність здобула брошура «Державець». Написана 1513 року вона ще й нині користується успіхом у різних читачів, від практичних політиків до фахівців у галузі політичної філософії, попри те, що сам термін «макіавеллізм» набув негативного значення. Як мисленик автор «Державця» глибоко проник у політичний сенс своєї епохи, виявив її основні тенденції, сформулював прагнення і визначив шляхи, що ведуть до перетворення Італії.

Макіавеллі обґрунтовує принципи об'єднання роздробленої Італії, приниженої і пограбованої, в єдину потужну державу. Такій меті доконечно під - порядкувати діяльність державця. Отож, працю Макіавеллі треба аналізувати в конкретно історичних умовах. Гегель зазначав, що «в своїх працях Макіавеллі аж ніяк не викладав своїх справжніх поглядів», бо «все це - лише тонка сатира, іронія; не можна не погодитися з тим, що витонченість так сприйнятого до іронії суспільства гідна всіляких похвал». Не варто ігнорувати того, що мисленик чітко розрізняє реальність і образ, якого слід прагнути. Макіавеллі зазначає, що «державець, якщо він прагне зберегти владу, має навчитися відступати від добра і використовувати набуте вміння залежно від потреби». Як бачимо, флорентієць не має нічого спільного з моралізаторством фарисеїв, а малює реальну картину.

Мисленик зазначає, що кожна держава має спиратися на добрі закони, міцну армію й потужну економіку. Така економіка не може обійтися без належної фінансової системи без суворого режиму економії. У цьому контексті Макіавеллі вкладає новий зміст у такі дихотомічні поняття, як любов і ненависть, ощадність і щедрість, жорстокість і милосердя тощо. Щоб не збанкрутіти, володар не має проявляти надмірної скромності, ліпше прославитися скупістю. Коли підлеглі переконаються, що він завдяки своїй ощадливості забезпечує власними коштами захист країни, не перекладаючи його тягаря на них, то його поважатимуть як щедрого.

Аналогічно застерігає Макіавеллі від довірливості до населення, бо ліпше навіювати йому страх. Таку пораду він обґрунтовує тим, що більшість людей не тільки невдячні, а й лицемірні, підступні, ненаситні, боягузливі. Навіть такі піднесені людські чесноти як любов, дружба, шляхетність, вдячність втратили свою колишню велич, купуються і продаються рівно з речами повсякденно вжитку.

Поради Макіавеллі стосуються також міжнародних дій володаря. Він не має поводитися чесно, якщо опиниться серед нечесних і безсовісних володарів, бо в такому разі легко стане жертвою їхнього віроломства, навіть згинути. Звісно, такі настанови - це не проповідь аморальності: автор «Державця» звертає увагу на реальний стан у тодішньому світі, в якому під пропагованими чеснотами приховуються криваві й жорстокі злочини.

Обґрунтовуючи взаємини нового володаря з населенням, мисленик ставить на перше місце захист права приватної власності й пошанівок честі підданих. Порушення такого священного права і людської гідності обернеться ненавистю населення до свого володаря. Як моральний категоричний імператив дослідники оцінюють настанову Макіавеллі, що «володар має проявляти пошану до знаті, але й не викликати ненависті серед народу». Для населення на першому місці збереження спокою, та треба зважати на протилежну схильність військовиків.

Макіавеллі не тільки навчав нового володаря, який працює на створення держави, а й того, хто хоче зберегти стійкість і міць держави. Узагальнюючи реальну історичну практику, він писав: «Щоб зміцнити свою владу, одні володарі роззброювали підданих, інші - підтримували розкол серед населення в покорених містах, одні - навмисне творили собі ворогів, інші - надавали перевагу завойовувати прихильність серед тих, у кому сумнівалися після приходу до влади; одні - будували фортеці, інші - розграбовували їх і розвалювали до основ».

Велич володаря, вчить Макіавеллі, залежить від їхньої спроможності долати різні труднощі й чинити опір ворогам. Мисленик зазначає, що, на думку багатьох, «мудрий володар і сам має, залежно від обставин, штучно творити собі ворогів, щоб, здолавши їх, повстати ще в більшій величі». Проте найбільше звеличують володаря воєнні дії та надзвичайні дії. Як приклад згаданий тодішній король Іспанії Фердинанд Арагонський. Фактично Макіавеллі пропонує своєрідний кодекс поведінки і дій господаря, котрий лише зійшов на трон. Макіавеллі виступає як реальний мисленик. Його поради варто розділити на дві групи. Перша група стосується певного часу, пов'язана з конкретно-історичними умовами, а інші поради мають засадничий характер і сприймаються як засади раціоналістичного підходу до політичних явищ. Фактично автор «Державця» розробляє практичну науку про політику.

Успішне правління володаря залежить від його оточення, дорадників, яких треба добирати з талановитих людей. Добір дорадників залежить від інтелекту самого володаря. Треба зважати, що «розуми бувають трьох родів: перший все осягає сам; другий може зрозуміти те, що осягнув перший; третій - сам нічого не осягає і зрозуміти осягненого другим не може. Перший розум - видатний, другий - знаменитий, третій - нікчемний». Вартість дорадника залежить від того, про кого він більше турбується - про себе чи про володаря. У часи Макіавеллі політика ґрунтувалася на принципі обману й хитрості, тому мисленик застерігає уникати підлабузників, а брати як дорадників людей, які завше говорять правду. Ще одне цікаве застереження: ініціатива звернення за порадою має виходити від самого володаря, а не від когось іншого.

Як випливає з текстуального аналізу «Державця», його автор фактично ототожнює Божу волю з історичною доконечністю. Макіавеллі зазначає, що «зберігають добробут ті, чий спосіб дій відповідає особливостям часу, і втрачають добробут ті, чий спосіб дій не відповідає своєму часу». На прикладах історії мисленик доводить, що до мети можна дійти різними шляхами, але треба зважати на особливості часу. Не заперечуючи впливу долі на життя, Макіавеллі повчає, що людині треба покладатися на власну свободу волі й проявляти активну діяльність, бо фортуна сприяє відважним і сміливим.

У «Державці» Макіавеллі малює сумний і навіть трагічний образ Італії, яка дійшла до ганьби, більшої ніж колись гебреї, перси чи елліни, бо «вона розбита, пограбована, замучена, розтоптана, розтерта в порох». Країна чекає на того, хто вилікує її рани, спасе від пограбування Ломбардію, від поборів Неаполітанське королівство і Тоскану, зцілить її від прокази. Намагання приписати Макіавеллі атеїзм спростовує таке волання: «Як молить вона Бога про зіслання їй того, хто позбавить її від жорстокості і насильства варварів! Як вона сповнена пориву і спраги стати під спільний прапор, якби тільки хтось його підніс!». Вивищення Італії - це справа нового володаря, бо тепер настав такий час, якого ще ніколи не було.

Макіавеллі називає три причини падіння Італії: непридатність пере - старілих установ, слабкість провідників і використання найманих військ. Її війна за свободу не лише справедлива, а й доконечна, а вся надія - на священну зброю. Старі порядки, на думку мисленика, треба замінити новими, які мають бути не тільки досконалими, а й дієвими, ґрунтуватися на нових законах і забезпечувати належний правопорядок. Захоплюючись своїми краянами, їхньою силою, а також спритністю, мужністю, кмітливістю, мисленик задумується над причинами поразок італійського війська - і виявляє їх у слабкості провідників. Звідси - надії на нового володаря, провидливого, мудрого, сміливого, виваженого й мужнього. Лише з такими якостями володар зможе управляти народом і країною не тільки в мирний час, а й у воєнних умовах. Макіавеллі нагадує новому володареві на доконечності створити власну армію, що заснована на нових засадах й використовує нові роди зброї. Така армія має складатися з відданих, хоробрих і вишколених солдат.

Образ володаря ґрунтується на мітичному антропоморфізмі, але не по - збавляється конкретних рис. Мисленик ставить перед ним конкретні завдання, викладає конкретну програму, визначає шляхи досягнення кінцевої мети. Наприкінці книги Макіавеллі наголошує на сприятливих умовах, що потребують визволителя, якого з пошаною зустріне кожен італієць. Саме останній розділ праці концентрує в собі теоретичні здобутки мисленика, творця нового світогляду, політичної філософії. Автор «Державця» не лише узагальнює історію Італії та інших країн, а переглядає співвідношення ідеології й політики, політичної філософії й політичної практики, висуває політику на головне місце в світогляді. Як теоретик Макіавеллі орієнтується на формування колективної волі, без якої італійський народ не спроможний створити могутню унітарну державу. Така колективна воля неодмінна від формування особистості, яка на перше місце ставить обов'язок, повинність, доконечність, підходить до них антропоморфно. Програма великого флорентійця орієнтується на конкретну фантазію, але вона далека від утопії, бо лише так можна вплинути на політично розпорошений і розсіяний народ, створити умови для колективної волі.

Методологія Макіавеллі заснована на історизмі, вивченні конкретних суспільних явищ у їхніх суперечностях, а не «політики взагалі», що зумовлює реалізм його політичної філософії. Аналіз реального становища підводить мисленика до висновку, що забезпечити побудову нової держави може лише володар. Саме тому Макіавеллі чимало уваги приділяє особистості такого державця. Проте дослідник намагається підходити об'єктивно, екстраполюючи на володаря якості «живого матеріалу», цебто народу. Інакше кажучи, йдеться про співвідношення свідомості й самосвідомості суб'єкта (володаря) та об'єкта (народу).

Як засновник політичної філософії Макіавеллі вперше проаналізував здобутки європейської думки в аспекті політики. Мисленик виявив суперечність італійської історії як суперечність потужного духовного потенціалу народу й слабким державним ладом, або між національною культурою й політикою, перетвореною в провінційне політиканство й дрібну торгівлю. На цій підставі «Державець» можна розглядати в трьох аспектах: як вчення про народну свідомість, орієнтовану на майбутнє; як вчення про об'єднання народу в єдину італійську державу; як вчення про володаря, діяльність якого спрямована на перетворення національної свідомості в національну волю і матеріалізацію національної волі в національне об`єднання.

Особливої ваги надає Макіавеллі вихованню народу на реалістичній політиці й відповідних методах, зв'язуванню взаємозв'язків політики, моралі й релігії. Звідси - хибність однобічного підходу до «Державця», обмеження його характеристики абстрактно-моралістичною інтерпретацією. Не правильно прив'язувати макіавеллізм до конкретного часового періоду. Нарешті, треба зважати на те, що адресовану володареві книгу слід розглядати як спрямовану на виховання народу, який бореться за державне відродження. У тому розумінні можна погодитися з характеристикою вчення Макіавеллі італійським політичним діячем А. Грамші, який називав макіавеллізм як політичну філософію «філософією практики».

Дослідники вбачають силу вчення Макіавеллі в злютованості логіки думки з логікою історії, в теоретичному переосмисленні історичного досвіду, аналіз національних проблем на міжнародному тлі. Такому підходу підпорядкована поняттєва структура макіавеллізму. На першому місці докончено поставити категорію національної свободи, а вже відтак поняття народу, влади, держави.

Поставивши на перше місце свободу, Макіавеллі трактує її різні про - яви, як свободу об'єднаної Італії, свободу італійської держави, свободу італійського суспільства, свободу кожного окремого індивіда, свободу людської діяльності на різних царинах тощо. Автор «Державця» розуміє негативний вплив на суспільний розвиток феодальних оков. Така ідея пронизує інші його праці, що дає підстави вважати її засадничою, а погляд універсальним, бо він має на меті переосмислити людську історію.

Під таким оглядом до праць Макіавеллі треба підходити, характеризуючи їх як цілості, що побудована на спільних методах. Насамперед дослідник спирається на принципи історизму, об'єктивної істини, внутрішнього взаємозв'язку подій, загостренні соціальних суперечностей, головного значення внутрішніх причин порівняно із зовнішніми, співвідношення ідеальних обра - зів з реальністю, зумовленість індивідуальної свободи колективною національною свободою. Без свободи нації індивід не матиме умов для свого роз - витку. Такий підхід відрізняє його від знаменитих сучасників, зокрема й від Данте. Дослідники вбачають у його поглядах неогуманізм, або новий гуманізм. Протилежність поглядів Макіавеллі й Данте засвідчує ставлення до історичних діячів Давнього Риму: Макіавеллі вважає Брута шляхетним борцем, а Цезаря - підступним тираном; для Данте Цезар - ідеальний правитель, а Брут - убивця.

Слід наголосити, що ще до появи «Державця» Макіавеллі його великий сучасник Данте написав трактат «Монархія», в якому прагне сконструювати ідеальний суспільний і державний лад, що забезпечить світову співдружбність. Його висновок ґрунтується на трактуванні «можливого інтелекту». Проте погляди Данте спрямовані в минуле. На противагу папству поет ідеалізує «Священну Римську імперію», ставлення до якої Макіавеллі протилежне, бо такий державний ідеал для Італії принизливий. Отже, про якусь спорідненість володаря Макіавеллі та імператора Данте нема підстав, бо вони як мисленики стояли на протилежних позиціях.

Як наголошує Макіавеллі, володар може отримати владу або від народу, або від знаті. Звісно, ліпше, коли така влада походить від народу. По-перше, народ спроможний захистити володаря від знаті. По-друге, знать наділяє володаря владою, щоб під його крилом пригнічувати народ, який «не бажає бути пригніченим». По-третє, володар має знати, що на противагу підступній знаті «народ його ніколи не обманить». Звідси - його порада про залучення до активного політичного життя селянства й негативне ставлення до феодалів.

Нікколо Макіавеллі відомий як письменник, але він прославився своїм твором «Державець», що заклав основи політичної філософії Нового часу.

Попри неоднозначне ставлення до цієї праці зацікавленість нею не зменшилася, хоч минуло п'ятсот років після появи.

Висновки

1. У XV ст. формується новий ідеал людини, а філософські пошуки ґрунтуються на антропоцентризмі. Особливо наголошується на практичному значенні теоретичного знання. На практичний ґрунт переводиться вчення про політику.

2. Від Ренесансу невід'ємний гуманізм, до якого слід підходити конкретно історично. В епоху Відродження розрізняються такі види гуманізму: філологічний, психологічний і богословський.

3. Вимоги радикальної реформи церковного життя спричинилися до Реформації, на ґрунті якої сформувався протестантизм. Як реакція на реформаційний рух у католицькій Церкві виникла Контрреформація.

4. Обґрунтований ідеал синтезу передбачив гармонійну єдність віри й знання, узгодження теології, філософії й науки. Його найяскравішими представниками були Нікола Кузанський і Леонардо да Вінчі.

5. У період Відродження закладаються наукові основи філософії Нового часу. До цього найбільше спричинилися М. Коперник, Т. Браге, Й. Кеплер, Г. Галілей, а також І. Ньютон, наукова діяльність якого поєднує Відродження з наступним періодом.

Як новий феномен суспільного життя було зародження політичної філософії, що особливо вплинула на подальший історичний розвиток

Размещено на Allbest.ru